РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Методологія соціального пізнання - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Методологія соціального пізнання План 1. Пропедевтичні зауваження 2. Загальна характеристика методології наукового пізнання 3. З історії розвитку методологічної проблематики* Пропедевтичні зауваження* Загальна характеристика методології наукового пізнання* 3 історії розвитку методологічної проблематики* Структуралізм у гуманітарних науках, віл структурно! лінгвістики до функціональної семантики та структуралізму в соціології* Поняттєво-функціональне відображення дійсності* Методологічна самосвідомість та раціоналізація науково-теоретичної діяльності* Як ставлять та розв'язують проблеми* Емпіричні методи пізнання та гіпотетико-дедуктивний метод у соціальному пізнанні Пропедевтичні зауваження У наш надзвичайно динамічний час відбуваються істотні смислові зміни у мові науки. За всіма цими змінами важко простежити. Тому бажано орієнтуватися на більш-менш усталені значення вихідних понять будь-якої науки, якими у нашому випадку є поняття "метод", "методика" та "методологія". Слово "метод", яке походить від грецького "methodos" (прийом, спосіб, спосіб дії, шлях), вказує на шлях, спосіб досягнення певних цілей (практичних чи теоретичних). У науці терміном "метод" позначають упорядковану послідовність інструментально забезпечених дій, тобто мають на увазі певний тип продуктивної діяльності, що передбачає використання відповідних інструментів. Технологічний аспект методу фіксують терміном "методика" у значенні точного дотримання певної послідовності дій. У певному розумінні термін "методика" близький за значенням до математичного терміна "алгоритм" (система операцій, здійснюваних за визначеними правилами для розв'язання відповідних завдань). Коли людям бракує тих чи тих знань, практичних навичок, інструментів для досягнення поставленої мети, вони, як правило, спочатку звертають увагу на вже відомі методи, щоб вдосконалити та розвинути їх. Так виникає методологія як спосіб усвідомлення можливостей наявних наукових методів і способів практичного використання набутих знань. Інакше кажучи, методологія не обмежується теоретичним підходом до розв'язання завдань, зумовлених природою наявних методів; вона є також своєрідним і дуже важливим регулятором застосування цих методів та розробки нових. Методологія наукового пізнання, соціального зокрема, є необхідним набутком сучасної науки. Розвиток науки пов'язаний не тільки з удосконаленням методів і форм пізнання, а й зі створенням нових пізнавальних інструментів. Тому правильна оцінка наукового інструментарію допомагає вченим відносно швидко розв'язувати однотипні завдання, критично запозичуючи досвід та перевірені методи з інших наукових дисциплін. Про методи наукового пізнання, як і про знаряддя праці, можна сказати так: методи — це втілення єдності суб'єкта та об'єкта пізнання з урахуванням того, що у будь-якому різновиді людської інструментальної (знаряддєвої) діяльності одночасно змінюються об'єкти, розкриваючи свої нові властивості, та суб'єкти, збагачуючи себе новими знаннями про предметний світ. Змінюються також інструменти, вдосконалюючись і розвиваючись, як того вимагають об'єктивні обставини та нові цілі людської діяльності на базі дедалі ширших та глибших знань про навколишній світ. Адже ми пізнаємо світ для того, щоб змінювати його відповідно до наших реальних потреб та інтересів. З цього випливає, що методи пізнання мають відображати споживчі (у широкому розумінні) якості предметів. Кількісне та якісне розширення існуючого споживання передбачає не безкорисливе дослідження дійсності, а дослідження з метою відкриття нових споживчо корисних властивостей речей, нових різновидів технічного оброблення предметів, за допомогою якого цим предметам надають нової споживчої вартості (цінності). Метод не є щось самостійне й незалежне від суб'єкта. Немає й не може бути ніякого пізнання поза наявною даністю суб'єкта пізнання, але це не означає, що методи цілком і повністю зобов'язані своїм існуванням породжувальній силі нашої голови. У реальному житті об'єкт існує до суб'єкта і тим самим немовби задає, визначає характер та природу "посередника" (методу, інструменту, знаряддя праці) між собою та людиною. Суб'єкт не може не зважати на цей факт, хоча й намагається "хитрувати". Видатний представник класичної німецької філософії Г. В. Ф. Гегель (1770—1831) першим звернув увагу на здатність людського розуму до хитрування. Він зауважив, що будь-яка досягнута мета стає засобом для досягнення нової мети, і тим самим царство засобів дедалі збільшується. Будь-якої мети досягають шляхом застосування засобів, що полегшують життя тим, хто їх опанував. У цій винахідливій розважливості німецький мислитель вбачав феномен "хитрування розуму". Іншими словами, хитрування розуму полягає в тому, що людина для задоволення своїх духовних та матеріальних потреб помішає між собою та об'єктом пізнання об'єкт-засіб, змушуючи мету та засіб впливати одне на одного і виявляти у цьому процесі свої раніше приховані властивості. Сила наукових понять, методів наукового пізнання міститься у тих предметах об'єктивної дійсності, які відображені за допомогою цих понять і методів у нашій свідомості. Метод тільки тоді науково виправданий, коли його "технологія" відображає закономірності об'єктів, які залучені до сфери практичної життєдіяльності людей і які стали об'єктами пізнання для зацікавленої в них людини. Тому для аналізу дійсності слід звертатися до самої дійсності, а не до бажаних уявлень про неї. Загальна характеристика методології наукового пізнання Будь-який науковий метод — це система пізнавальних дій і водночас об'єкт-засіб, тобто певна специфічна "річ", відмітна від інструментальної діяльності суб'єкта пізнання та практичних дій. Знання цієї системи та природи цього об'єкта утворює те, що називають методологією, або теорією методу. Говорячи простіше, метод можна розглядати, по-перше, як своєрідний шлях з пункту А до пункту В, який не завжди являє собою швидкісну магістраль з дороговказами та рештою зручностей. У реальному житті на ньому трапляється і бездоріжжя та інші не дуже приємні "сюрпризи". Тому метод у широкому розумінні слова — це дуже звивистий шлях, який передбачає безліч способів досягнення поставленої мети. Крім того, метод як інструмент (об'єктний бік методу) можна порівняти з вибухівкою, за допомогою якої ми руйнуємо граніт "речей", що нас цікавлять. У такому разі метод постає не в ролі шляху чи дороговказу, а радше в ролі енергетичного запалу, в якому час на подолання "перешкоди" і рух у бік цієї "перешкоди" немовби спресовані в очікуванні цілеспрямованого вибуху. Зрозуміло, що вибухівка за нормальних умов зберігання сама по собі не вибухає; для звільнення її руйнівної енергії потрібна наявність цілеспрямовано діючого суб'єкта. Тому метод, який не використовують, — це мертва, даремна "річ". Таким чином, у найабстрактнішому розумінні, а не тільки у науковому, про метод можна говорити подвійно, а саме — як про сукупність способів дій для досягнення поставленої мети та як про сукупність інструментів. Дещо інший смисл має слово "методика". Якщо під методом розуміють знання всіх головних маршрутів майбутнього шляху, то під методикою у цьому разі треба розуміти конкретизацію певних маршрутів. Кажучи іншими словами, якщо метод — це якась цілісна діяльність (наприклад, мандрування з пункту А до пункту В), складена з безлічі дій (наприклад, наші дії як автомобілістів, пішоходів, альпіністів тощо), то методика — це знання конкретних операцій, на які розкладено дії (наприклад, керування автомобілем). Зі свого ж інструментального боку методика щодо методу є винятково важливим компонентом якогось єдиного механізму чи організму. Методологія зазвичай обмежена вивченням методів, оскільки методика вужча й частковіша, хоча під час розв'язання питань методичного характеру можуть виникнути проблеми, які мають загальне методологічне значення. У рамках сучасної філософії методологію розглядають як відносно автономну частину теорії наукового пізнання — гносеології (від грецьк. gnosis — знання, пізнання + logia — вчення), яка націлює методологічний аналіз на вивчення єдності суб'єкта, предмета та методу наукового пізнання в контексті вчення про науково-практичне перетворення дійсності. Сучасного методолога цікавлять не тільки шляхи, способи досягнення істинного знання, а й оптимальні форми практичної реалізації пізнаного. Отже, методологія соціального пізнання передбачає аналіз потреб суб'єкта теоретичних та практичних дій; вивчення способів досягнення істинного знання; аналіз ефективних і найприйнятніших для людини способів використання істинного знання на практиці. Раніше гносеологія включала не тільки методологічні питання наукового пізнання, а й проблематику пізнавальних здатностей людського індивідуума. Проте спеціалізація наук (зокрема, поява наукової психології) призвела до того, що філософія була змушена розпрощатися з низкою понять і методів, які традиційно належала до її царини. Але цим справа не обмежилася. Та роль, яку природознавство, технічні та частина соціальних наук (економіка, соціологія, психологія тощо) почали відігравати в сучасному соціально-економічному житті та у промисловому виробництві, змусила багатьох філософів увести до свого наукового лексикону поняття "практика" в його новому значенні (у XVIII—XIX ст. це поняття розглядали переважно з точки зору моральних форм поведінки), тобто у значенні практичної реалізації або апробації, перевірки пізнаного. Одним з принципових у теорії пізнання є питання про взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта. Розв'язуючи це питання у рамках соціального пізнання, треба розглядати об'єкт крізь призму взаємодії суспільної людини (суб'єкта) із соціально значущою дійсністю (об'єктом), яка є предметом впливу, а отже, й пізнання. Схожих змін зазнає й поняття суб'єкта, яке наповнюється соціально-історичним змістом. На перше місце висувається положення про те, що суб'єкт пізнає тією мірою, якою він діє. Тож проблема пізнання постає як проблема практичної дії, під якою розуміють дію не тільки у матеріальній, а й у духовній сфері, якщо остання зазнає певних змін згідно з людськими (суспільними) інтересами. Взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта пізнання позначається на взаємозв'язку методу та предмета пізнання. З історії розвитку методологічної проблематики Упродовж сторіч явища душі та фізичні явища філософи визначали не за предметом, а за методом. Наприклад, традиційно душевні явища визначали за допомогою так званого інтроспективного (від лат. introspectare — дивитися всередину) методу, згідно з яким до душевних явищ відносили їхню пізнаваність у самих собі, в актах безпосереднього індивідуального самосприйняття. Першу і найфундаментальнішу спробу з'ясувати сутність людського інтелекту здійснив видатний давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.). Його трактат "Про душу" став на тривалий час головним джерелом і керівництвом при вивченні психічних явиш та пізнавальних процесів у психіці. Арістотелівське вчення про душу не є психологія в сучасному розумінні. Це радше вчення про живі тіла в єдності фізичного та психічного. Те розмежування фізичного та психічного, яке започаткував фундатор раціоналістичної філософії Нового часу Р. Декарт (латинізоване ім'я — Картезій, 1596—1650), давньогрецькому мислителю було не відоме. Такий стан справ цілком відповідає духові арістотелівської філософії, в якій питання про сутність буття органічно поєднані з питаннями знання та пізнання. Своїм вченням про душу та розум Арістотель заклав фундамент вчення про пізнання. Щоправда, ми не виявляємо у нього систематизованої та закінченої гносеології, але всі дані для створення такої можна знайти в окремих місцях арістотелівських творів. У філософії Нового часу першим і найавторитетнішим захисником інтроспективного методу (методу самоспостереження) був Декарт. Його опоненти з табору емпіристів (емпіризм — філософське вчення, яке визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом знання) хоча й орієнтувалися на первинність матеріальної дійсності, але віддавали перевагу методові над предметом, тобто ідеальній (душевній, психічній) активності суб'єкта над матеріальною (фізичною, чуттєво-речовою) пасивністю об'єкта. Новий сплеск таких умонастроїв спостерігається в німецькій І неокантіанській філософії. Найвидатніший представник Фрейбурзької (Баденської) школи неокантіанства В. Віндельбанд (1848—1915) у програмній промові "Історія та природознавство" запропонував зробити засадовою для класифікації наук відмінність між науками не за предметом, а за методом. Пошуки закономірностей тільки у межах пізнавальної діяльності базувалися на переконанні, що матеріальна дійсність позбавлена об'єктивних закономірностей або ж, навіть якщо такі є, вони непізнавані у повному обсязі. Нерозуміння історичного взаємозв'язку предмета і методу пізнання виявлялося у відкиданні онтологічних питань (питань про сутність буття). Пояснювали це по-різному, але суть залишалася та сама: вона не відповідала очевидним фактам науково-технічного освоєння дійсності. Формуванню уявлень про реальне наукове пізнання сприяли природничі та технічні науки. Філософи, зорієнтовані на вивчення та узагальнення конкретно-наукового досвіду, наголошували на тому, що теорія пізнання, яка ігнорує практичну перевірку пізнаного наукою та втілення перевіреного знання в практичній життєдіяльності людей, приречена на забуття. Вони ж зробили вагомий внесок у розвиток логіки та методології сучасного наукового пізнання. Особливих успіхів досягли у розв'язанні складних методологічних проблем філософи-позитивісти різних шкіл та напрямів, хоча на перших етапах становлення філософії позитивізму було чимало прорахунків, хибних поглядів і навіть наївної наукоподібної міфотворчості. Позитивізм (фр. positivisme від лат. positivus — позитивний) — філософський напрям, ґрунтується на принципі, який полягає в тому, що справжнє (позитивне) знання може бути отримане лише як результат окремих спеціальних наук і наступного їх синтетичного об'єднання. Традиційна ж (споглядальна) філософія, яка претендує бути "наукою наук", не має права на існування. Представниками першої форми позитивізму XIX ст. були: француз О. Конт (1798-1857), англійці Г. Спенсер (1820-1903) і Дж. С. Мілль (1806—1873) та ін. Фундатор соціології О. Конт використав у новому значенні терміни "позитивізм", "позитивне знання", хоча задовго до нього юристи говорили приблизно в такому самому ключі про "позитивне право" на відміну, скажімо, від "природного права" або "філософської теорії права". Другий етап у розвитку позитивізму пов'язаний з іменами таких відомих вчених, як Р. Авенаріус (1843—1896) та Е. Мах (1838—1916). Цю форму позитивізму називають емпіріокритицизмом (від грецьк. етреігіа — досвід + критицизм) або махізмом (за прізвищем Маха). Швейцарський філософ Авенаріус, фундатор емпіріокритицизму, намагався подолати дуалізм (від лат. dualis — подвійний) матерії та духу, об'єднавши фізичне і психічне на підставі критично переосмисленого поняття досвіду (зовнішнього [фізичний бік досвіду] та внутрішнього [психічний бік досвіду]). У цьому ж напрямі рухався австрійський фізик Мах, якому належить низка важливих фізичних досліджень. Він спробував розв'язати кризу у фізиці кінця XIX — початку XX ст. за допомогою нового витлумачення вихідних понять класичної (ньютонівської) фізики. Третьою історичною формою позитивізму є неопозитивізм, який сформувався на початку 20-х років XX ст. майже одночасно в Австрії, Англії та Польщі. У перші півтора десятиріччя свого існування неопозитивізм був відомий під назвою логічного позитивізму, оскільки багато в чому пов'язаний з логіко-математичною проблематикою. Логічний позитивізм сформувався й розвивався у рамках так званого Віденського гуртка, який виник 1923 р. у Віденському університеті під керівництвом австрійського фізика та філософа М. Шліка (1882—1936) й об'єднував логіків, філософів, математиків та соціологів. Найяскравішими представниками гуртка були: філософ і логік Р. Карнап (1891 — 1970), філософ, соціолог та економіст О. Нейрат (1882—1945), Г. Хан (1879-1934) та ін. Віденський гурток мав тісні зв'язки з Берлінським товариством емпіричної філософії (Г. Рейхенбах, В. Дубислав, Ф. Краус, А. Герцберг та ін.), та Львівсько-Варшавською логіко-філософською школою (А. Тарський, Я. Лука-севич, К. Айдукевич, Л. Хвістек та ін.). Значний вплив на учасників Віденського гуртка справив Л. Вітгенштейн (1889—1951). (Його "Логіко-філософський трактат" (1921) з передмовою видатного англійського філософа та логіка Б. Рассела (1872—1970) нарівні з працями філософа-неореаліста Дж. Е. Мура (1873—1958) започаткував позитивістський рух у Великобританії). Від початку становлення позитивізму саме в його рамках успішно розвивалася соціологія, яка прагнула вивести вивчення соціальних явищ з-під впливу спекулятивно-умоглядної філософії та партійно-ідеологічних уподобань. Наприклад, у другій половині XIX ст. набула поширення так звана теорія чинників, яка спробувала пояснити соціальний розвиток низкою географічних, економічних, технічних, релігійних, моральних тощо впливів. Незважаючи на однобічність теорії, яка надмірно перебільшувала роль окремих чинників у житті суспільства, соціологи цього напряму сприяли закладенню фундаменту емпіричної соціології, покликаної не вигадувати факти, а знаходити їх та узагальнювати. Звичайно, факт (від лат. factum — зроблене, те, що сталося) та чинник (від лат. factor — той, що робить, виробляє, продукує) — не одне й те саме. Якщо чинник постає в ролі причини певного процесу або явища, то факт — це свідчення дії цієї причини. У науковому пізнанні факти утворюють емпіричну підставу для висування гіпотез, концепцій та побудови теорій, які вказують на причини (чинники) того, що відбувається. У соціології XIX ст. дуже мало спільного з соціологією другої половини XX ст. Це була переважно теоретична дисципліна, щось проміжне між філософією та політекономією. Негативно ставлячись до філософських спекуляцій, вона тяжіла радше до політекономії в її класичному розумінні (політична економія як наука про соціум загалом, засадовими для життєдіяльності якого є господарські інтереси та відносини), але при цьому не бажала віддавати перевагу одному або кільком чинникам як домінуючим принципам соціальної організації. Така соціологія могла привертати до себе увагу переважно філософськи мислячих представників гуманітарних наук (істориків, філологів тощо), а не тих вчених, які хотіли б використати методи соціології для адекватного аналізу емпіричних фактів соціальної дійсності. Таких методів просто ще не існувало у рамках соціології, хоча їх вже з успіхом розвивали у політекономії (наприклад, статистичний аналіз) та психології (наприклад, експериментальний метод), звідки вони пізніше й були запозичені соціологами. Неопозитивісти зробили істотний внесок у розвиток методології соціального пізнання. Відмовившись від побудови глобальних соціальних теорій, на що претендувала умоглядна філософія, вони слушно зосередили свою увагу на виявленні принципів дослідної, емпіричної перевірки, або верифікації (від фр. verification від лат. verus — істинний + facere — робити), своїх гіпотетико-теоретичних побудов. Цю неопозитивістську традицію продовжили представники емпіричної соціології США (С. К. Додд, П. Ф. Лазарсфельд, ПЛ. Ланд-сберг, У. Спротт та ін.). Чим цінний досвід неопозитивістських досліджень наукового пізнання? По-перше, неопозитивісти сприяли заміні традиційної філософсько-пізнавальної дистинкції (розмежування) "чуттєве — раціональне", яка характеризує індивідуальні пізнавальні акти, на дистинкцію "емпіричне — теоретичне", яка більше відповідає сучасній науці як колективній формі творчості, в якій виокремлюють не два аспекти, а два рівні пізнання — емпіричний та теоретичний. По-друге, неопозитивісти змусили по-новому переосмислити поняття факту, яке раніше було перевантажене спекуляціями у дусі філософського апріоризму (від лат a priori — з попереднього; незалежно від досвіду, до досвіду; в ідеалістичній філософії — знання про факти, отримане до вивчення їх у досвіді), й тим самим піднесли методологічну значущість емпіричних досліджень. По-третє, завдяки неопозитивістам істотно змінилися вимоги до проблеми дослідної перевірки (верифікації) теоретичних положень. Чимало ідей та висновків неопозитивістської логіко-методологічної теорії верифікації набули розвитку у різних конкретних науках, включаючи соціологію. Щоправда, від вихідної ідеї верифікації довелося пізніше відмовитися через надмірну прямолінійність та жорсткість вимог, що висувалися у рамках принципу верифікації, оскільки у низці випадків виникали безвихідні ситуації, які суперечили інтуїції вчених і просто здоровому науковому глузду. Що стосується останнього, то добре відомо: у науці далеко не всі важливі для певної теорії положення можна безпосередньо й легко інтерпретувати, наповнивши їх емпіричним змістом. Часом інтерпретацію здійснюють за допомогою складного ланцюжка теорій, що постають у ролі своєрідних інтерпретацій них моделей. Цей ланцюжок ще треба відшукати, а це — завдання з багатьма невідомими. Але як би то воно не було, неопозитивісти своїми розробками принципу верифікації допомогли вченим переконатися в тому, що хибні судження у науці мають цілком певну цінність і що їх можна вважати науково осмисленими, оскільки вони вказують на глухі кути у пізнанні та спонукають до пошуку обхідних шляхів для розв'язання проблем, які нас цікавлять. По-четверте, неопозитивісти допомогли науковій спільноті зрозуміти, що мова науки — це не якийсь зовнішній атрибут, а винятково важливий інструмент аналізу, особливо на теоретичному рівні. Така оцінка пізнавальних можливостей мови наукового пізнання сприяла зближенню логіки та математики, завдяки чому окреслився вихід у сферу природознавства, технічних та соціальних наук. Сучасну соціологію, яка використовує так звані кількісні методи дослідження, вже не мислять без опертя на математику (наприклад, теорія ймовірностей, широко використовувана у статистиці) та математичну логіку в її конкретних модифікаціях (наприклад, модальна логіка, нечітка логіка тощо). Ознайомлення з історією неопозитивізму свідчить про те, що на формування її ціннісних установок значною мірою вплинув структуралізм у лінгвістиці, методологія якого надзвичайно популярна у соціологів. Література 1. Бешелев С. Д., Гурвич Ф. Г. Экспертные оценки. — М.: Наука, 1973. — 159 с. Гречихин В. Г. Лекции по методике и технике социологических исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. — 232 с. 2. Куприна А. П. Проблема эксперимента в системе общественной практики. — М.: Наука, 1981. - 168 с. 3. Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и прикладных исследованиях: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — 391 с. Лейтц Г. Психодрама: Теория и практика: Пер. с нем. — М.: Издательская группа "Прогресс", "Унивсрс", 1994. — 352 с. 4. Логический подход к искусственному интеллекту. От классической логики к логическому программированию: Пер. с англ. — м.: Мир, 1990. — 430 с. Марпшно Дж. Технологическое прогнозирование: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1977. - 592 с. 5. Масленников Е. В. Метод интеграции концепций экспертов в социологическом исследовании. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 87 с. Налимов В. В. Теория эксперимента. — М.: Наука, 1971. — 207 с. 6. Налимов В. В., Голикова Т. И. Логические основания планирования эксперимента. — М.: Металлургия, 1981. — 151 с. 7. Нерсесова Е. X. Гносеологический аспект проблемы социальных показателей. — М.: Наука, 1981. - 158 с. 8. Ноэль Э. Массовые опросы: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1978. — 381 с. Овсянников В. Г. Методология и методика в прикладном социологическом исследовании. — Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1989. — 133 с. 9. Рывкина Р. В., Винокур А. В. Социальный эксперимент. — Новосибирск: Наука, 1968. - 173 с. 10. Стандартизация показателей в социологическом исследовании. — М.: Наука, 1981. - 248 с.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (13.07.2016)
Просмотров: 347 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: