РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Механізм реалізації політичної влади - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Механізм реалізації політичної влади Найважливішим інструментом реалізації політичної влади, її здійснення є вироблення і подання суспільству політики, в якій влада інтегрує й виражає великі інтереси провідних соціальних верств суспільства, пропонує шляхи їх здійснення. Питання розробки загального курсу, відповідних йому політик, шляху подолання конфлікту на стратегічній основі найменше знайомі нашому політологічному знанню, яке не допускалось до «святая святих» — вироблення і реалізації політики. Тому досвід західної політологічної думки щодо цього особливо важливий. Кожне незалежне суспільство формує свою політику, тобто приймає політичне рішення, підсилюване суворими санкціями. Виробляючи й реалізуючи політичні рішення, суспільство так чи інакше артикулює політичні вимоги, інформує про них, втілює в кадровій і державній політиці, керується ними в конкретних ситуаціях, перевіряючи правомірність своїх дій. Ось чому при порівняльному аналізі груп інтересів увага дослідників в першу чергу спрямована на структури, інститути і процеси, завдяки яким ці функції здійснюються. Процес, за допомогою якого індивідууми і групи ставлять вимоги особам, котрі приймають політичні рішення, називається артикуляцією інтересів. Він може здійснюватися різними структурами і способами, що дуже важливо, адже саме тут пролягає межа між суспільством і політичною системою. Артикуляція інтересів властива різноманітним структурам — від роз'єднаного натовпу до з'їзду працівників торгівлі. Якщо регіональні і об'єднані родинними зв'язками групи завжди діють через неформальні і непостійні канали, то асоційовані групи зазвичай артикулюють свої інтереси по регулярних і законних каналах. Під «групою інтересів» Алмонд і Пауел розуміють групу людей, об'єднаних особливими зв'язками взаємної зацікавленості чи вигоди, котрі до певної міри усвідомлюють це. Самопредставницькі та аномічні групи (в основному спонтанні) позначені низьким рівнем організації і відсутністю регулярної діяльності від імені групи. До цієї категорії входять також неасоційовані групи інтересів поряд із родинними, віковими, етнічними, регіональними, класовими, що артикулюють свої інтереси через окремих осіб, сім'ю, керівників релігійних громад тощо. Характерні риси таких груп: 1) нерегулярність артикуляції інтересів; 2) відсутність організованих дій і засобів артикуляції; 3) брак наступності у внутрішній структурі. Інституйовані групи інтересів формально організовані і складені із професійно підібраних кадрів з чітко означеними політичними чи соціальними функціями. Ці групи формуються в рамках таких організацій, як політичні партії, законодавчі органи, адміністративний апарат, церква тощо. Будучи організованими, вони можуть відігравати важливу роль у суспільстві. Асоційовані групи інтересів — це спеціалізовані структури для артикулювання інтересів: профспілки, організації бізнесменів, етнічні об'єднання, асоціації, сформовані з релігійних і цивільних груп. Організовані групи інтересів шукають канали для артикулювання своїх вимог і засоби переконування тих, від кого залежить прийняття рішення, що ці вимоги заслуговують на увагу і відповідні дії. Одним із наочних засобів артикулювання вимог є демонстрації і застосування сили; вони зазвичай використовуються анемічними групами інтересів. Інший доступ до політичної еліти — особисті зв'язки; до них, як правило, вдаються неасоційовані групи. Еліта може бути представником певної групи інтересів, і це найважливіший канал, який досить ефективно можуть використати деякі зацікавлені кола. Але ще значніша роль різноманітних формальних і неформальних каналів, що є в сучасній політичній системі. Серед них — засоби масової інформації (радіо, телебачення, преса), політичні партії, законодавчі та адміністративні органи, уряд. Є різноманітні типи артикулювання інтересів. По-перше, воно може бути явним і потайним. Явне артикулювання інтересів — це чітке формулювання вимог; потайне може набрати форми конкретної поведінки або настрою, що сприймаються політичною системою. По-друге, вимоги можуть артикулювати ся конкретно або ж узагальнено (наприклад, «викоренити всі форми корупції» і т. ін.). По-третє, самі вимоги можуть бути загальними або особливими. Загальні здебільшого постають у такому вигляді: багаті мусять платити вищі податки; корумпованих осіб треба дуже суворо карати. Особливі вимоги мають стосунок до певних осіб, сімей чи невеликих груп людей. Артикулювання вимог може мати інструментальний або емоційний характер. У першому випадку воно набирає форми погодження (угоди) з чітко застереженими наслідками, в другому — має вияв у формі гніву, розчарування або надії. Канали доступу найбезпосереднішим чином залежать від структур політичної комунікації, що є в суспільстві. Чимраз більші можливості використання засобів масової інформації прямо сприяють артикулюванню інтересів. Другий важливий фактор — політична культура суспільства. Так, ставлення людей до насильства впливає на поширення тих чи інших форм поведінки в суспільстві. Третій важливий фактор — розподіл ресурсів у суспільстві. Збір інформації, конче потрібної для того, щоб впливати на громадську думку, утримувати кваліфікований персонал, лобістська діяльність і т. ін. потребують значних коштів, тому до таких методів можуть вдаватися лише ті групи інтересів, які мають великі фінансові спроможності. Тепер розглянемо найхарактерніші риси груп інтересів. 1. Масштаб і складність системи груп інтересів залежать від масштабу і складності суспільства, різноманітності ідей і запитів усередині його. Типи груп інтересів також еквівалентні виконуваним ними функціям. Для того, щоб ці групи працювали ефективно і на демократичних засадах, належить відповідно репрезентувати всі види інтересів — соціально-економічні, ідеологічні, культурні, етнічні, релігійні, родові — у структурі груп інтересів. Таке представництво не тільки справедливе і гарантує вплив широкої громадськості, але й забезпечує потік інформації і підтримку, яких потребують органи влади. Стабільні західні суспільства порівняно рідко потерпають від серйозних вибухів аномічних виступів, пов'язаних з неадекватно поданими інтересами, тоді як ефективність афро-азіатської політичної системи значно знижена слабким представництвом нових соціально-екологічних інтересів на відміну від традиційних (родових і деяких інших). 2. Друга характерна риса — відносна самостійність окремих груп інтересів, особливо в тому, що стосується їх ролі в артикулюванні інтересів і залученні прибічників. Підконтрольні уряду групи (наприклад, у тоталітарних чи деяких авторитарних системах) служать до певної міри інструментом функціонального представництва, але значно важливіша їхня основна функція — інструмент державного контролю над суспільством. 3. Третя характерна риса — розподіл влади всередині системи груп інтересів. Часом такий розподіл адекватний і справедливий, внаслідок чого значна частина верств суспільства здатна ефективно впливати на процес прийняття рішень, в якому наявні плюралізм, конкурентність і представництво. Проте влада може розподілятися і вельми неадекватно, коли одні групи, що представляють вузькі верстви суспільства, панують у державній політиці, а доступ інших груп до неї надто обмежений. Групи тиску, що є в сучасній Америці, можна класифікувати за інтересами, які вони представляють. Найвпливовіші з них пов'язані з економічною сферою (ділові кола, робітники, сільськогосподарські та інші професійні групи). Ситуаційні групи особливого становища базуються на загальних характерних рисах або загальному життєвому досвіді. Лобі, що представляють громадський інтерес, підтримують політику, на їхню думку, благотворну для всіх громадян. Організації, сформовані задля конкретної цілі (одноцільові), працюють і в інтересах певної ідеологічної програми або конкретної політичної мети. Урядові кола, що представляють місцеві органи влади, органи штату, федеральні та іноземні політичні організації, також беруть активну участь у лобістському процесі. В загальних рисах групи тиску можна класифікувати таким чином: Можна перерахувати такі основні функції груп тиску: 1) передають настрої і вимоги народу урядові; 2) впливають на законодавчий процес (вони не тільки надихають і підтримують законодавство, але часто розробляють законопроекти і подають їх на розгляд урядів, правлячої партії або комісій законодавчої влади); 3) виконують важливу роль під час добору експертів і спеціалістів на міністерські та адміністративні посади, відкриваючи доступ на державні пости особам з відповідним досвідом і оточенням; 4) надають підтримку і мобілізують людей для реалізації урядових програм; 5) здійснюють контакт з урядом і сприяють виробленню сучасних та ефективних законів. У демократичних системах вплив численних груп тиску може досягти сили, яка нейтралізуватиме ефект роботи уряду. Розглядаючи роль груп інтересів у політичному процесі, Хітшнер і Левін пишуть: «Із безлічі стратегій, які використовують групи інтересів для досягнення своїх цілей, переважне значення мають дві: по-перше, прямий вплив на урядові органи та офіційних осіб; по-друге, побічний вплив на них через окремих осіб, політичні партії та громадську думку. Стратегія та методи, використовувані будь-якою групою, визначаються її складом, цілями і засобами їх досягнення, а також характером уряду, на який ця група прагне вплинути. Відкритість щодо вираження вимог групи інтересів та рівень сприйнятливості до них суспільства залежать від типу партійної системи та політичної атмосфери». Вплив груп тиску на державну політику здійснюється на п’ятьох рівнях. По-перше, групи впливають на громадську думку, використовуючи різні засоби масової комунікації для популяризації своїх ідей чи програм в аудиторії читачів, слухачів та глядачів. По-друге, вони прагнуть вплинути на результати виборів шляхом фінансування політичних груп або активізації інших форм передвиборної боротьби. По-третє, групи тиску впливають на зміст платформ політичних партій, виступаючи на відповідних форумах чи спілкуючись із кандидатами. По-четверте, вони можуть сконцентрувати свої зусилля на законодавчих органах, входячи в контакти з депутатами, беручи участь у слуханнях законопроектів у комісіях. І, нарешті, вони прагнуть контролювати вже прийняті закони, співпрацюючи з адміністративними діячами або заперечуючи правильність тлумачення адміністрацією цих законів, передаючи справу в разі потреби на розгляд суду. Є чотири етапи політичного процесу, на яких активно діють групи інтересів. Перший етап — це з'їзд політичної партії. Загальнонаціональні партії США являють собою гнучкі асоціації груп інтересів, що співпрацюють одна з одною у процесі призначень і виборів до федеральних органів. Деякі з груп усупереч належності до однієї партії мають на меті протилежні-інтереси. Платформи загальнонаціональних партій зазвичай являють собою компроміс цих інтересів. Представники окремих груп кожні чотири роки на з'їздах партії ведуть боротьбу за умови цих компромісів. Представники, робітничих профспілок домагаються більших соціальних гарантій і пом'якшеного регулювання трудових процесів (Американська федерація фермерських комітетів, наприклад, наполягає на своєму погляді щодо сільськогосподарської програми). Другий етап — це загальнонаціональні вибори. В цей період представники великих груп прагнуть спрямувати в потрібне русло масові виступи під час виборних кампаній. Вони — організатори і учасники масових мітингів, полум'яні оратори, ініціатори збирання коштів, пропаганди в пресі, на радіо й телебаченні на підтримку своїх кандидатів. У США не раз робилися спроби регулювати й контролювати діяльність груп тиску. Більшість штатів, федеральний уряд відповідно до Закону про лобістську діяльність від 1945 р. вимагають реєстрації імен і адрес усіх осіб, які роблять внески в організації на суму понад 500 доларів, а також надання списків вкладників, котрі вносять понад 10 доларів; недотримання закону карається штрафом або навіть ув'язненням. Проте компетентні спостерігачі вказують на необхідність жорсткішого ставлення до регулювання лобістської діяльності. Слід чіткіше контролювати як саму діяльність лобі, так і їхні витрати. Поширення груп тиску фактично породило дві системи представництва в США, які пронизують і доповнюють одна одну, — територіальну та функціональну. Перша формальна, друга неформальна. Щоб зрозуміти принцип політичного представництва в США, треба враховувати обидва ці елементи. Групи інтересів і групи тиску в Америці доцільніше не критикувати, а суворо контролювати. Наприкінці XVIII ст. один із творців американської Конституції Джеймс Медісон говорив, що «регулювання різних інтересів, які часом протиборствують, є головним завданням сучасного законодавства». Це завдання актуальне до цього дня. Третій етап — набирання чинності законами, і саме тут групи тиску докладають найбільші й невпинні зусилля. Офіційним і загальнодоступним методом переконування є клопотання перед комісією Конгресу, в чиїй компетенції перебуває цей закон. Звернення до комісії вельми важливе, бо, по суті, вона є малим законодавчим органом. Рекомендація комісії не завжди є гарантією прийняття закону, але відмова рекомендувати законопроект майже завжди веде до його поразки. Відтак групи тиску використовують інші побічні та неформальні методи впливу. Конгресмени часто одержують особисті звернення від представників груп тиску або від відомих діячів, які спонукають їх «сказати своє слово». Четвертий етап — вплив на адміністрацію. Конгрес — важливий об'єкт концентрації зусиль груп тиску, та не менш поважне місце в їхній діяльності посідають виконавчі органи. Федеральний уряд підтримує широкі програми витрат на соціальне забезпечення і військово-промисловий комплекс. Державні контракти на відповідні поставки та послуги є одним із найважливіших елементів економічної системи. Тому державні установи, що відають контрактами, стають епіцентром боротьби за матеріальні вигоди. До неї часом залучаються високопоставлені чиновники та члени Конгресу. На додаток до перелічених аспектів діяльності груп тиску можна назвати ще один, гідний згадування. Це роль груп тиску в судочинстві. Постанови судів як центрів політичної влади можуть мати велике значення для цілей груп інтересів. Порушуючи справу в суді, вони можуть не тільки домогтися негайних результатів (наприклад, сприятливого рішення в конкретному випадку), але й здобути із діяльності апеляційних судів прецеденти, що мають значно більше значення для сфери їхніх інтересів. Проблема, пов'язана з групами тиску, полягає в тому, що вони часом накидають свою волю законодавцям та адміністративним органам. Від цього не лише терплять норми суспільної моралі, але й відбувається перекіс політики, що проводиться в інтересах народу, або, принаймні, такої, що являє собою справедливий компроміс інтересів груп, які протиборствують. Ця небезпека вельми реальна, особливо в країнах з високоорганізованими групами інтересів, частина яких відшліфувала свою техніку впливу до рівня мистецтва. * * * Функція перетворення вимог в альтернативи державної політики називається агрегуванням інтересів. Коли політична партія на етапі підготовки своєї програми зводить докупи вимоги різноманітних груп інтересів, входить із ними в контакт з метою пошуку компромісу, а потім висловлює його у формі політичної заяви, вона відтак займається агрегуванням інтересів. Це завдання в політичній системі може мати різні способи вирішення, наприклад, підготовка і декларація загального політичного курсу або добір кадрів, відданих даному політичному курсу. Агрегування інтересів з тією чи іншою мірою відкритості відбувається в усіх політичних системах. На думку Алмонда і Пауела, всі типи структур, покликаних артикулювати інтереси, спроможні й агрегувати їх. У класичній монархії був наближений до правителя міністр, котрий вислуховував скарги, підтримував вимоги різних груп і готував на цій основі політичні заяви. В сучасних політичних системах вимоги асоційованих груп надходять до великих організацій, які агрегують їх і перетворюють у політичні альтернативи, перш ніж подати на розгляд правлячій партії або уряду. Крім того, в усіх політичних системах самі структури прийняття рішень (законодавчі органи, кабінети міністрів, адміністративні органи) містять у собі функцію, яка агрегує, бо зобов'язані готувати законодавчі пропозиції, які потім приймаються чи відкидаються . Одначе у високорозвинутих політичних системах є спеціалізовані структури, що виконують роль єднальної ланки між широким спектром артикульованих інтересів і остаточним прийняттям законів. Політична партія і державний бюрократичний апарат — двоє найпридатні-ших кандидатів на цю спеціалізовану посередницьку роль. Обидві структури забезпечують прямі зв'язки між безліччю груп інтересів і особами, які приймають рішення, обидві здатні як агрегувати інтереси, так і артикулювати й передавати їх. Політична партія справедливо вважається важливою спеціалізованою агрегувальною структурою в сучасній політичній системі. Партія виникає там, де число і різноманітність артикульованих інтересів стає надто великим, що затруднює їх реалізацію шляхом неформальної взаємодії. В умовах конкуренції між партіями останні агрегують інтереси в політичні пропозиції, а тоді намагаються забезпечити собі перемогу на виборах, щоб в органах, які приймають рішення, опинились особи, котрі керуватимуться раніше виробленою альтернативною політикою для підготовки законів. У системах, де немає міжпартійної конкуренції, правляча партія може агрегувати інтереси подібно до великого бюрократичного апарату. Вибори, які відбуваються регулярно, змушують кожну партію агрегувати широке коло інтересів, які вона представляє. Партія, яка перемогла на виборах, дістає свободу дій, тобто можливість формування законодавчої програми. Однопартійна та багатопартійна системи — це різні типи спеціалізованих структур агрегування інтересів, і в кожному випадку агрегування відбувається по-своєму. Далі, є три різні стилі, приблизно відповідні дедалі збільшуваній секуляризації субкультур в агрегуванні інтересів. Перший — прагматичний стиль ведення переговорів, який характерний для систем агрегування інтересів у США, Великобританії, Індії. В цих країнах розмаїття інтересів звичайно зводиться до обмеженого числа альтернативних політичних курсів. Такий стиль розвиває здатність системи до реагування. Другий стиль — сувора орієнтація на цінності (absolute value oriented style), яка не дозволяє офірувати основними принципами політики з метою гармонізації інтересів. В цьому випадку для агрегування інтересів пропонується «логічне» розв'язання проблеми і виробляється відповідна політика. Третій — традиціоналістський стиль, для якого характерне опертя на моделі минулого при розробці альтернативної політики для майбутнього. Такий стиль агрегування інтересів спостерігається в тих політичних системах, де ресурси і енергія більшості членів суспільства спрямовані на соціальні та економічні моделі традиційної культури, на давно усталену та наперед зумовлену мету. Ця обставина багато в чому сприяє досягненню консенсусу в суспільстві, що є однією з найважливіших цілей політичної діяльності. Приблизна оцінка ступеня консенсусу в конкретному суспільстві може даватись на основі трьох параметрів: по-перше, системи правил і механізмів, які регулюють розв'язання політичного конфлікту; Секуляризація (лат.) — передача із церковного розпорядження в цивільне, світське; перен, — одержавлення, по-друге, природи конфліктів, що виникають усередині цієї системи; і, нарешті, методу вирішення цих конфліктів. Можна заздалегідь передбачити, що чим більш консенсусна демократія, тим більше проявляється в ній тенденція до деполітизації; чим менш консенсусна, тим більше ймовірність дестабілізації. Розглянемо три основних параметри консенсусної демократії на прикладі політичних систем скандинавських країн. Згідно з першим параметром, консенсусна демократія — це ліберально-демократична держава, яка характеризується низьким рівнем опозиції до наявного всередині держави зведення правил і механізмів вирішення політичного конфлікту. Цей параметр можна визнати за основний: без консенсусу, який працює, щодо правил і регулювальних механізмів системи самі основи держави опиняться під загрозою; з огляду на це — все інше другорядне. Звичайно, не всі такі правила й механізми мають однакове значення: до конституції можуть вноситися уточнення, доповнення та зміни. В скандинавських країнах цей процес відбувався т^к само, як і повсюди, одначе основні правила парламентської гри зберігалися. Для оцінки ступеня консенсусу згідно з указаним параметром як одного з визначальних факторів можна розглядати наявність і ступінь впливу антисистемних партій. Другий фактор — наявність у суспільстві маргінальних підгруп і ступінь їхньої готовності вдатися до насильства як форми протесту. Якщо мова йде про позитивніші фактори, то можна звернути увагу на народну підтримку правил політичної гри, яка до певної міри віддзеркалює участь у виборах та референдумах. Отже, перший параметр пов'язаний з легітимністю ладу, що існує, другий — з природою політичного конфлікту, що виникає в рамках усталених правил і механізмів. Відповідно до цього параметра консенсусна демократія — це ліберально-демократична держава, що характеризується низьким рівнем конфлікту відносно здійснення влади в державі на даний момент. Тут мовиться про характер та інтенсивність політичних розбіжностей. Для приблизної оцінки ситуації відповідно до цього параметра можна спробувати дати відповідь на такі запитання: а) Наскільки широкий ідеологічний розрив між партіями протягом тривалого часового періоду? б) Чи намічається тенденція до конвергенції1 або, навпаки, — до поглиблення суперечностей? в) Як часто конфліктні ситуації сприймаються в термінах «так — ні»? Такі запитання не так уже й легко піддаються кількісному аналізу, однак це не означає, що вони не мають значення і змісту. Слід підкреслити, що параметр, який розглядається, має другорядне значення порівняно з попереднім. Різкі розбіжності з політичних питань, так само й гострі конфлікти, можуть бути залагоджені, якщо опоненти готові поступитися місцем в уряді в разі відповідного рішення виборців. Третій параметр пов'язаний з підходом до розв'язання політичного конфлікту. Відповідно до цього параметра консенсусна демократія — це ліберально-демократична держава, яка характеризується високим ступенем концентрації у проведенні державної політики. Для приблизної оцінки ситуації відповідно до цього параметра слід розглянути можливості створення коаліцій, основаних на парламентських каналах представництва, а також сферу дії механізму запобігання конфлікту, закладеного в корпоративних каналах представництва. У зв'язку з першим параметром консенсусної демократії видається за доцільне, перш за все, відзначити тривалість існування сучасної системи парламентського правління в скандинавських країнах, до яких умовно віднесемо й Фінляндію. В Норвегії така система існує з 1884 p., в Данії — з 1901-го, Фінляндії — з 1917-го, Швеції - з 1917-1921 pp., в Ісландії - з 1918 р. За винятком (вельми важливим) Фінляндії, Скандинавія вирізнялась і вирізняється тим, що в ній нема антисистемних партій, які мають помітну виборчу підтримку. У Фінляндії комуністи брали участь у повоєнній урядовій коаліції. Потім президентська влада стала тим вирішальним фактором, який дозволив не допустити комуністів до уряду протягом двох десятиліть після розпаду даної коаліції, коли їхня лояльність до системи була під підозрою. Та ж влада президента дозволила їм знову увійти до коаліції в період 1966—1983 pp. З-поміж іншого це привело до розколу комуністичної партії, з якої вирізнилась меншість, що стояла на антисистемних позиціях. У 1986 р. цю сталінську меншість після запеклої боротьби було виключено з партії. Таким чином, у Фінляндії соціальні розбіжності по ідеологічній лінії були глибші, ніж в інших скандинавських країнах, і лише останнім часом країна підійшла до створення консенсусного політичного спектра, при якому тільки половина компартії, що розкололась, займає чітко виявлені антисистем ні позиції. Число партій, представлених у парламенті, ще дозволяє говорити, за термінологією Сарторі, про «надлишкову багатопартійність», однак непримиренна опозиція значною мірою здала свої позиції. Хоча мистецтво управління залишалося тут складнішим, ніж в інших скандинавських країнах, можна твердити, що, починаючи з 1976 p., політична ситуація у Фінляндії стабільніша, ніж, скажімо, у Швеції. Розглядаючи перший параметр консенсусної демократії в його позитивному аспекті, можна виявити широку підтримку принципів парламентського правління в усіх скандинавських країнах. Участь у виборах у цих країнах позначена явною тенденцєю до розширення, сягнувши в 70—80 роки рівня 80—93 %, і це без якоїсь системи обов'язкового голосування. Цікаво, що у Фінляндії з її гострішими політичними протиріччями цей показник нижчий порівняно з іншими країнами регіону, одначе він досить високий за британськими чи американськими стандартами. Участь у референдумах на 5—15 % нижча. Принцип державного фінансування політичних партій пропорційно їх представництву в парламенті був запроваджений у Швеції в 1967 р. з метою, головним чином, зміцнення підупалого становища партійних газет і потім поширився по всьому регіону. В той же час засоби масової інформації досить неупереджені в освітленні позицій політичних партій: так, під час виборних кампаній у Швеції всім шістьом парламентським партіям надаються однакові можливості для виступу в засобах масової інформації. Переходячи до другого параметра консенсусної демократії, варто зазначити, що скандинавські країни, як і більшість західноєвропейських країн, мають багатопартійну політичну систему. їхня основна особливість — п'ятишарова структура політичного спектра: ліві радикали, соціал-демократи (лейбористи, аграрії), центристські партії, ліберали, консерватори. Хоча в регіоні є етнічні меншини, на відміну від Данії чи Бельгії паралельних субкультурних блоків у цих країнах немає. Тому при розгляді другого параметра консенсусу видається доцільним сфокусувати увагу на природі класового поділу в скандинавських країнах. Відтак слід вирізнити три характерні особливості: помітна роль фермерських партій у політичному житті регіону, високий ступінь відданості «синіх комірців» лівим партіям, відносна слабкість консервативних партій. Підсумовуючи політичну роль фермерів і фермерських партій, можна сказати, що їхня основна частина рухається в несоціалістичному напрямку, хоча ці партії й схильні вважати себе «не соціалістичними і не буржуазними». В той же час заслуговує на увагу твердження, що в цілому вони сприяють зміщенню політичної системи вліво порівняно, скажімо, з британською. Скромні розміри середнього землеволодіння сприяють появі симпатій фермерів до груп з низькими доходами, а також до «синіх комірців», які розглядаються більше як індивідууми, а не представники якогось класу. Тут можна вирізнити елемент інстинктивного еталітаризму': там, де ферми настільки малоприбуткові, що фермери змушені заробляти на життя на сезонних роботах, наприклад, у лісі або на фабриці (як у найважчих для ведення сільського господарства районах Фінляндії та Норвегії), там виразно проявляється аграрний радикалізм, і ліві партії мають успіх. Там, де фермерське господарство в цілому процвітає, превалює дух ліберального капіталізму. Друга помітна особливість політичного життя скандинавських країн — високий ступінь лояльності «синіх комірців» до лівих партій. Майже в усіх цих країнах доля «синіх комірців», котрі голосують за помірковані та ліві партії, наближається до 75 %, тоді як у Великобританії відповідний показник стосовно лейбористської партії складає близько 66 % (на загальних виборах). Характерна особливість скандинавських країн — високий ступінь участі трудящих у профспілках (80—90 %). Формальний структурний зв'язок між партіями і профспілками слабкіший, ніж, скажімо, у Великобританії, однак вони тісніше пов'язані як складові частини робітничого руху, в якому профспілки історично надавали своїм членам широкі можливості в таких сферах, як освіта, добробут і навіть відпочинок. Яка була стратегія соціал-демократичних та робітничих партій, коли вони були при владі? Чи можна говорити про значний розрив між ними та іншими партіями системи? Чи спостерігається тенденція до конвергенції або ж, навпаки, посилюється поглиблення відмінностей? Тут простежуються дві основні фази. На першій із них головною турботою помірно лівих партій буде відстоювання міжкласових національних інтересів, на другій помітно проявилась тенденція до раціоналізації. Початок другої фази можна датувати 1960 роком. На першій фазі (починаючи з 1930 р.) політику соціал-демократичних і робітничих партій можна сформулювати таким чином. Вони не проявили чітко вираженого прагнення до зміни економічних структур, здебільшого основаних на змішаній економіці при пануванні приватного сектора. Кажучи конкретніше, вони не поспішали із здійсненням програм націоналізації: до певної міри націоналізацію на той час було вже здійснено несоціалістичними урядами, головним чином, з метою захисту національної економіки. Укладення колективних трудових угод відбувалось, таким чином, в обстановці конструктивного підходу до трудових відносин як з боку еліт, так і з боку переважної більшості членів профспілок. Чи було законодавство, запроваджуване соціал-демократичними та робітничими партіями, спрямоване на захист класових інтересів? Якоюсь мірою — так, але не у вузькому розумінні й не цілком очевидно. Широке законодавство, що стосувалося програм добробуту, спиралося на використання фінансових ресурсів промисловості, проте пов'язані з ним перерозподільчі ефекти не мали радикального характеру. Законодавство в галузі промисловості було спрямоване на створення ресурсів, що підлягали розподілу, тобто, в кінцевому підсумку — на підвищення ефективності виробництва. У тій мірі, в якій консервативні партії чинили опір розширенню програм добробуту, вони уособлювали партії реакції. На першому етапі консервативні партії являли собою найзаможніші кола населення й не мали підтримки трудящих. Таким чином, можна відзначити: в тому, що стосується другого параметра консенсусу, в перший із вирізнених періодів політика в Данії, Норвегії та Швеції мала консенсусний характер, але згодом міра консенсусу зменшилась. Високий ступінь прагнення до консенсусу несумісний з марксистським підходом до політичного конфлікту, якщо тільки не розглядати його як тактичну паузу. Нерідко запевнялось, що насправді стратегія шведських соціал-демократів не мала іншої мети, окрім як сприяти «дозріванню капіталізму». Причини дальшої радикалізації можуть бути знайдені у впливі «нових лівих», зміні поколінь, а у випадку Швеції — в тому, що загострилося усвідомлення росту нерівності в доходах. З боку профспілок почали лунати вимоги про необхідність просування до «економічної демократії» на додаток до наявної політичної та соціальної демократії, яка зростала. Одночасно спостерігались певне зростання підтримки консервативних партій та розширення їхньої соціальної бази. Ці партії виступають за зниження прямих податків, щоб створювати стимули для праці, а також за скорочення державного сектора. Нарешті, що стосується другого параметра консенсусу, слід зазначити появу ряду нових проблем, які частенько проявлялись у вигляді чітко окреслених конфліктів, що включають принципові питання. Серед них важливе місце посіла екологічна тематика, надто відчутна в Скандинавії, де багато міських мешканців, незалежно від класової належності, в душі схильні до сільського життя. Інші питання пов'язувалися з ядерною політикою, суспільною мораллю тощо. Третій параметр міри консенсусу стосується наявного механізму запобігання конфлікту. Імовірно, в загальному вигляді питання полягає ось у чому: в якій мірі сторони прагнуть досягти згоди перед прийняттям політичних рішень? Для відповіді на це питання треба розглянути проблему створення коаліцій за багатопартійної системи. Кажучи про корпоративні канали представництва, слід зауважити, що скандинавські країни створили досить витончені механізми обмеження суперництва в промисловості, що сприяє проведенню ефективної економічної політики. В цих країнах добровільно укладалися трудові угоди між трудящими і підприємцями. Таке ж важливе значення мають переговори, пов'язані з рівнем заробітної плати на короткостроковий період: зазвичай вони проводяться на централізованій основі. Закон є додатком до добровільної угоди: тут нема такої недовіри до законодавчого регулювання в сфері стосунків у промисловості, як, скажімо, у Великобританії. Таким чином, у скандинавських країнах сформувалася порівняно всеосяжна і упорядкована система врегулювання промислового конфлікту. Цьому сприяли різні фактори. Те, що профспілки погодились на централізовані переговори, певним чином пояснюється їхнім прагненням до проведення загальної політики вирівнювання заробітної плати. Раніше перевага дрібних промислових одиниць у Данії сприяла створенню гармонійних стосунків між обома сторонами: на випадок виникнення конфлікту всі учасники гостро відчували його можливі перевитрати. Економічна статистика дозволяла сторонам визначити приблизний обсяг того «пирога», який належало поділити, хоча щодо його точних розмірів траплялися суперечності. Значна залежність усіх економік скандинавських країн від експорту тв їхня чутливість до міжнародної конкуренції посилили цю тенденцію. І, нарешті, та не в останню чергу, слід назвати такий фактор, як перевага соціал-демократичних і робітничих партій, для яких головний принцип — інтеграція. Групи-носії конфлікту цінностей формують механізм посередництва в інтересах і тому не становлять більше загрози для суспільної інтеграції. Це позиція плюралізму, яка, на відміну від Марксової концепції класових конфліктів і класової поляризації, ставить у центр теорії врегулювання конфліктів. Що стосується правил цього врегулювання, то пошлемося на теорію Норлінджера: 1. Для успішного врегулювання конфліктів потрібне повне або часткове використання шести основних принципів. Такими є стабільна коаліція, принцип пропорційності, деполітизації, обопільність права вето, компроміс і концесія. 2. Опертя виключно на інститут більшості не сприяє врегулюванню конфліктів, а навпаки, загострює їх. 3. Врегулювання конфліктів через досягнення за короткий час національної ідентичності не тільки не дає успіху, а може привести до широкого використання насильства й тиску. 4. Велике значення в урегулюванні конфліктів належить лідерам груп, що конфліктують. Тільки вони можуть відігравати безпосередню і позитивну роль. А безпосередня роль членів груп тільки негативна, в кращому разі вона може бути позитивною лише побічно. 5. Наявність мотивації в регулюванні конфліктів неминуча, якщо еліта починає відповідну діяльність. Програма цілком зрозуміла: врегулювання конфліктів — прерогатива еліти, яка конкурує і чекає від мас не участі, а підтримки. В країнах, що розвиваються, де політична система перебуває в стадії становлення, конфлікти закономірні, бо теорія модернізації зумовлює форсовані зміни, спрямовувані рукою еліти, що стоїть на чолі модернізаційного процесу. Все це натикається на опір суспільства, загострює конфлікти, але надалі хід розвитку скеровується в русло «системи примирення». Суть урегулювання конфліктів у обопільній гарантії терпимості до інтересів один одного з боку груп, що беруть участь у конфлікті цінностей. Таким чином, найважливіша проблема, з якою стикається політична система на будь-якому рівні, — усвідомлення спільності громадян, становлення цього усвідомлення. Це дуже важливо, адже дає відчуття ідентичності, лояльності, соціальної солідарності в системі. Усвідомлення спільності інтегрує різноманітні суспільні верстви, породжує консенсус і співпрацю, такі важливі для миру та успіху політики всередині країни. Державність щільно пов'язана з проблемою становлення нації, але це проблема іншого роду. Вона має на увазі підтримку політичної системи, легітимність національної системи, її інститутів і стилю правління. Почасти це культурна проблема досягнення консенсусу в розумінні авторитету, а почасти — питання структури влади, гарантія, що легітимність більшої структури, проймаючи всю спільноту, інтегрує її в послухові центральній владі. Використана література Дікон Б. Глобальна соціальна політика. Пер. З англ.. – К., 1999. – 346 с. Матвієнко, В.Я. Соціальні технології. К.: Укр. пропілеї, 2001. Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе. – К., 1995. – 206 с. Соколенко С.И. «Глобальные рынки ХХІ столетия: Перспективы Украины». – К.: Логос, 1998. – 568 с. Холостова Е.И. Технологи социальной работы. Ученик. – К.: Изд-во: Инфра-М, 2003. – 400 с. Шевчук П.І. Соціальна політика. – Львів: Світ, 2003. – 400 с.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (28.07.2016)
Просмотров: 272 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: