РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Людський капітал, культурний капітал, студентство, регіон, поселення - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Людський капітал, культурний капітал, студентство, регіон, поселення Упродовж усієї історії людства одним із найважливіших інструментів впливу на окремих людей і суспільство в цілому була культурна система та її головна складова — людський капітал. В умовах постіндустріального суспільства значущість людського капіталу зростає. Тому природним є питання про механізми використання людського капіталу для інтеграції сучасного українського суспільства. Останніми роками концепт людського капіталу стає дедалі популярнішим. Вивчення людського капіталу із залученням цієї категорії до наукового вжитку мало міждисциплінарний характер і відбувалося у межах соціології, економічної теорії й культурології. Зазначмо, що систематизацію теорій людського капіталу не завершено й дотепер, до того ж, українське наукове товариство ще недостатньо знайоме з розробками в цій сфері. Перш за все слід зауважити, що термін, який використовують щодо аналізованого феномена — це метафора економічного походження і подібно до всякої метафори, може як полегшувати, так і ускладнювати його розуміння. Людський капітал — капітал у формі інтелектуальних здібностей і практичних навичок, отриманих у процесі утворення і практичної діяльності людини. Засновники теорії людського капіталу Г. Беккер і Т. Шульц та їх послідовники трактують людський капітал як надбані знання, навички, а інвестиціями в людський капітал називають затрати на здобуття освіти, кваліфікації, виховання тощо. Відповідно до концепції людського капіталу освіта розглядається як ключовий фактор зростання соціального благополуччя нації і держави. Теорія людського капіталу, відповідно до якої індивідуальні характеристики людини визнають особливою формою капіталу. Людський капітал можна визначити як накопичений людиною запас здібностей, знань, навичок, умінь, які використовуються в тій чи іншій сфері суспільного відтворення, сприяють зростанню продуктивності праці і тим самим впливають на збільшення доходів цієї особи. Формування людського капіталу потребує додаткових інвестицій задля отримання додаткових прибутків у майбутньому. До найважливішого виду інвестицій у людський капітал належить освіта [2]. Г. Беккер першим виконав статистично коректний розрахунок економічної ефективності освіти. Інвестиції в людський капітал не тільки сприяють збільшенню доходів індивіда, а й зумовлюють підвищення продуктивності праці. Наприклад, освіта, окрім формування професійних знань і навичок, розвиває також підприємницькі таланти, зменшує опір нововведенням, спрощує сприйняття змін; підготовка й підвищення кваліфікації на виробництві (накопичення виробничого досвіду) сприяє швидкому й безболісному переходу на нові технології [7]. Величезне теоретичне значення мало запроваджене Беккером розрізнення між спеціальними і загальними інвестиціями в людину (і ширше — між загальними і специфічними ресурсами взагалі). Спеціальна підготовка наділяє працівників знаннями і навичками, що становлять інтерес лише для тієї фірми, де вони були одержані. Під час здобуття загальної підготовки працівник набуває знань і навичок, які можуть знайти застосування і на безлічі інших фірм. Беккер показав, що загальну підготовку у непрямий спосіб оплачують самі працівники, коли, прагнучи до підвищення кваліфікації, вони погоджуються на нижчу в період навчання заробітну плату і мають із цього зиск у майбутньому. Але дотепер спроби критичного аналізу цих теорій носили епізодичний, несистемний характер. Розглядаючи питання уявлень про капітал (і відповідних проблем), формування та функціонування капіталу в працях соціологів, дослідники обмежуються такою постаттю як П. Бурд'є. Цей науковець визначив три стани культурного капіталу: інкорпорований, об'єктивізований та інституалізований. Інкорпорований культурний капітал означає вміння й навички, практичне знання, яким володіє та чи інша людина. Об'єктивізоваий культурний капітал означає «символічну складову» різних товарів, що охоплює у своїй формі специфічні знаки і символи, які дозволяють розрізняти зміст відносин і розшифровувати культурні коди. Інституалізований культурний капітал означає різного роду свідоцтва цінності втіленого у людині культурного капіталу в очах суспільства [6]. Специфіка культурного капіталу полягає в тому, що він робить акцент на тих навичках і знаннях людини, отриманих як наслідок належності до окремої соціальної групи (мова, стиль одягу, смаки, хобі та ін.). Культурний капітал дає можливість незнайомим між собою людям, які належать до однієї соціальної групи, розпізнавати один одного та вступати в комунікацію. Теорія людського капіталу розглядає інвестиції в людину як джерело економічного зростання не менш важливе, ніж традиційні капіталовкладення. Виходячи з сказаного вище, слід виділити категорії культурного, інтелектуального і соціального капіталу, які базуються на розділенні сфер інтелектуального життя: науки, мистецтва, релігії, освіти і сукупності потенціалів особи: гносеологічного (пізнавального), творчого (творчого), аксіологічного (ціннісно-орієнтаційного), комунікативного і естетичного, а також три соціальні ролі, які виконує людина: трудова, сімейна, дозвільна. Категорія культурного капіталу в межах соціологічної науки позначає сукупність інтелектуальних здібностей, знань, умінь, навичок, моральних якостей, кваліфікаційної підготовки індивіда або індивідів, які використовуються в процесі здійснення соціальної діяльності і при цьому узаконюють володіння статусом і владою. Культурний людський капітал — це мовна й культурна компетенція людини, скарб у формі знання та ідей, які легітимізують статуси й владу, підтримують встановлений соціальний порядок, наявну в суспільстві ієрархію. Культурний капітал індивіда характеризується такими показниками:* інтелектуальна культура (інтелектуальний капітал);* освітня культура (освітній капітал);* морально-етична культура (морально-етичний капітал);* символічна культура (символічний капітал);* соціальна культура (соціальний капітал). Інтелектуальний людський капітал — це сукупність природженого і розвинутого інтелектуального багатства людини у формі його інтелектуальної культури. Освітній капітал — це сукупне освітнє багатство людини у формі освітньої культури (особиста власність тих, хто має дипломи спеціалістів, наукові ступені). Морально-етичний капітал — це сукупність етичних якостей людини. Соціальний капітал є ресурсом соціальних відносин і мереж відносин, що полегшують дії індивідів за рахунок формування (взаємного) довіри, визначення (взаємних) обов'язків і очікувань, формулювання і впровадження (соціальних) норм, створення асоціацій. Соціальний капітал «передається через такі культурні канали, як релігія, традиція і історична звичка». Символічний капітал — це засіб вираження і панування через формування суспільної підтримки «офіційної версії» світобудови, що стабілізує і зміцнює капітал суспільної верстви, що перебуває при владі. Символічний капітал конвертує в собі всі легітимні форми капіталу, що функціонують в суспільстві [4]. Суспільний культурний людський капітал є суспільним людським чинником розвитку, функціонування яким розширюється до суспільно значущого рівня. Він відображає інтеграцію і кооперацію культурних якостей і здібностей працівників систем матеріальної і нематеріальної сфер, наявність постійних інформаційних, наукових, освітніх, технологічних потоків у структурах суспільного відтворення. Індивідуальний культурний людський капітал при цьому виявляється як діяльна реалізація культури індивіда, перетворення реконверсії якісних характеристик, носієм яких він є, на основоположний чинник набуття соціального професійного статусу, володіння економічною владою, доходами. Культурні характеристики індивіда мають розширювально-ціннісну оцінку: соціальну — якісні й кількісні характеристики знань, умінь, кваліфікації, морально-етичні якості, здібності, образ і стиль життя, імідж, соціальні зв'язки індивіда; економічну — сукупність витрат, пов'язаних з розвитком культурних характеристик індивіда. Культурні цінності, втілені в свідомості людей, як і сама культура (сукупність стійких форм соціальної взаємодії) не є людським капіталом. Вони являють собою лише потенційну форму прояву людського капіталу. Використання людиною свого культурного потенціалу в процесі соціальної дії (тобто такої дії, «яка за передбачуваним дійовою особою або дійовими особами сенсом співвідноситься з дією інших людей і орієнтується на неї») ще не реалізує його як людського капіталу. Це перетворення може бути здійснене тільки в результаті соціальною дії, що дозволяє індивіду стати суб'єктом праці і зайняти відповідну своєму культурному рівню професійну нішу, що дозволяє одержати не тільки професійний статус, але і доступ до додаткових доходів, що перевищують витрати, пов'язані з простим відтворенням працівника і його сім'ї. Тільки за певних умов діяльного використання культурні цінності, втілені в людині, змінюють її професійний статус, перетворюються на культурний капітал. Прояви людських властивостей у формі культурного капіталу здійснюються в межах всієї сукупності соціальних відносин суспільного відтворення через систему раціональної соціальної дії людини. Професійна дія охоплює поведінку, орієнтовану на досягнення професійної мети, вирішення завдань або просування до якогось становища, перетворює потенційні можливості працівника на реально використовуваний людський капітал. Тому саме професійна діяльність реалізує потенційний людський капітал і зумовлює соціальний стан індивіда. Виходячи з викладеного вище, можна стверджувати, що освітній людський капітал відображає процеси трансформації освітнього і професійного простору індивіда. Суспільне накопичення людського капіталу пов'язане з професійною мобільністю індивіда, яка призводить до реальної зміни професійної диференціації суспільства. Представники того чи іншого рівня культурного людського капіталу потенційно здатні і, як правило, виконують різну за складністю професійну працю з різною трудовою результативністю. Вони є власниками різних рівнів потенційного біологічного, освітнього, інтелектуального, соціального людського капіталу, а отже, мають різний рівень здоров'я, обсяг загальних і спеціальних знань, моральних якостей, трудових умінь і навичок, природжених здібностей, творчих навиків, працездатності, соціального іміджу і зв'язків, тобто різного сукупного культурного потенціалу. Останній є найважливішим чинником при отриманні індивідом соціального професійного статусу, кар'єрного зростання і переходу з однієї структурної суспільної групи в іншу, що змінює рівень доступу до влади і економічних ресурсів. Отже, у сучасних умовах найважливішим критерієм формування структурних елементів суспільства стає власність індивіда на людський капітал — найважливіший ресурс, що дає людині нерівну можливість доступу і участі в професійній трудовій діяльності, нерівний внесок у спільні трудові дії, нерівну результативність трудових дій, нерівні економічні результати праці, і як підсумок — нерівні доходи і доступ до матеріальної власності і споживання. У зв'язку з цим важливо зазначити, що відтворення соціальної нерівності і відтворення людського капіталу виступають стратегічно однорідними процесами, що здійснюються в структурі нематеріального виробництва суспільства. Можна говорити про те, що система освітнього цільового розвитку людини є водночас системою розширеного відтворення культурного людського капіталу, що визначає процес відтворення соціальної нерівності, що структурно змінюється в суспільстві. Соціальна структура сучасного українського суспільства характеризується крайньою нестійкістю як на рівні процесів, що відбуваються в соціальних групах і між ними, так і на рівні усвідомлення особою свого місця в системі суспільної ієрархії. І ускладнюється тим, що розширилося коло критеріїв соціальної диференціації: власність, влада, гроші, зайнятість в окремих секторах і галузях економіки і т. ін. Стратифікація суспільства за критерієм реально задіяного людського капіталу має не тільки соціальний і економічний аспекти, а й ідеологічний. Соціальна визначеність полягає в диференціації суспільства за критерієм професійної групової приналежності індивідів з урахуванням рівня використання їхнього потенційного людського капіталу. Економічна визначеність відображає економічну результативність накопичення потенційного людського капіталу в системі суспільного відтворення, розміри одержуваних доходів і досягнутий рівень життя, масштаби накопиченої особистої власності і виробничого капіталу. Ідеологічна визначеність є істотним чинником соціальних змін. Ідеологічні доктрини, ідеали стали тією програмою дій, тим безпосереднім імпульсом, яким керувалися політичні партії і суспільні рухи, що здійснюють радикальні перетворення у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Крім того, слід зазначити, що життєздатність людського капіталу, визначаючись головним чином через інтелектуальні, етичні й духовні (тобто ідеальні) особливості, має і власне матеріальні прояви, які піддаються дослідженню і власне кількісному аналізу. Так, кількісна оцінка стійкості складних систем забезпечується набором механізмів, загалом тих, що охоплюють екстенсивні (запас вільної енергії), інтенсивні (продуктивність) і структурно-інформаційні (гармонійність) характеристики системи. Отже, для характеристики соціально-економічних чинників, що визначають ефективність розвитку людського капіталу сучасного українського студентства, слід обрати регіональні і поселенські особливості. Однією з соціальних груп українського суспільства є студентство. Студентство — це специфічна соціально-демографічна, соціально-професійна група з певним суспільним становищем, роллю і статусом, члени якої навчаються у вищих навчальних закладах і відрізняються спільністю інтересів, субкультурою, способом життя та віковою однорідністю. Регіон — це слово походить від латинського кореня «regio», що у перекладі означає країна, край, область. Цей термін з'явився ще у другій половині XIX століття для позначення країни, області. Існує три значення терміну «регіон»: 1) те саме, що район; 2) територія (акваторія), часто навіть значна за розмірами, не обов'язково є таксономічною одиницею у певній системі територіального поділу; 3) регіон природний, значна за розмірами територія, що характеризується певною спільністю природних умов [5]. У сучасних західних теоріях регіон досліджується як багатофункціональна і багатоас-пектна система. Найбільшого поширення набули чотири парадигми регіону: регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок (ринковий ареал), регіон—соціум. Поселення як соціокультурне середовище. Поселення — це населене місце, яке має зазначену людність, мешканці якого виконують специфічні функції. Зараз можна виділити три основні види сільських поселень:* сільськогосподарські поселення (за своїми головними функціями);* несільськогосподарські поселення (малі промислові транспортні поселення у сільській місцевості біля окремих підприємств, невеликих станцій та ін.);* змішанні поселення з декількома функціями (виробничі, адміністративні, культурні, побутові та ін.). Як села, так і міста неоднорідні за своїми розмірами, в економічному, соціальному й культурно-побутовому плані. Так, міські поселення поділяють на наймаліші (до 10 тис. чол.), малі (до 20 тис.), невеликі напівсередні (20–50 тис.), середні (50–100 тис.), великі (100–500 тис.) та надвеликі (більше 500 тис.). Якщо невеликі сільські поселення налічують до 10 мешканців, то надвеликі — більше 5 тис. мешканців [5]. Американський науковець С. Хантингтон чітко визначив, що існує соціокультурний розлом у Європі. І він якраз проходить територією України і розділяє її на схід та захід. Специфіка цього поділу — не тільки в економічній структурі регіонів України, їх спеціалізації в певній галузі промислового або сільськогосподарського виробництва, а й у ментальних, культурних і поселенських відмінностях. Ці відмінності проявляються і в людському капіталі, як елементи соціального капіталу. Можна говорити про те, що у сучасній соціології аксіомою є теза про те, що суспільство в розумінні цінностей, норм, ідентичностей та інтересів уявляє собою не цілісну, а окремим образом стратифіковану і фрагментуйовану сукупність систем, з'єднану окремими рамками. Отже, у сучасному українському суспільстві існує соціальна стратифікація у ставленні як до власності і влади, так і до інтелектуальних ресурсів. Останні виступають найважливішим елементом соціальної структури, а стратифікація відображає її якості. Звідси витікає, що проблема освітньої стратифікації надзвичайно тісно пов'язана з результатом соціально-економічних змін, характерних для переходу суспільства до ринкових відносин. Саме здатність людей сприймати радикальні зміни в суспільному житті, готовність до адекватної поведінки в нових умовах виявляються найбільш важливими в забезпеченні успіху в великих соціальних і економічних зрушеннях. Зазначимо, що існує специфіка включення людського капіталу студентства в ринкові відносини в сфері освіти через регіональні й поселенські особливості. Її вивчення дає можливість проаналізувати соціальну стратифікацію студентства, що вельми важливо для розуміння взаємозв'язку соціально-економічної динаміки і поведінкових пріоритетів «ринкового покоління» в трансформаційних процесах українського суспільства. Що ж до методологічного підходу, то слід акцентувати увагу на чинниках суб'єктивного характеру як вельми важливих для визначення поведінки молодих людей у нових умовах. Доречно нагадати, що деякі економісти неокласичного напряму (наприклад, Р. Беккер, Т. Шульц) необхідною умовою успіху в трансформаційному суспільстві вважають соціально-психологічні складові: зусилля самих людей, спрямовані на зміну ситуації на свою користь, досягнення нової якості життя, відповідного місця в соціальній структурі. Слід підкреслити, що в сучасному українському суспільстві в умовах розпаду традиційних форм вертикальної соціальної мобільності і основних компонентів соціальної структури — доходів, престижу і владних позицій сфера освіти має особливе значення. Крім розширення доступу до інтелектуальних ресурсів і виконання властивої їй функції відтворення високопрофесійних і владних еліт, освіта й далі забезпечує важливі елементи адаптації; ціннісно-нормативні образи. Відомо, що радянська система була орієнтована на масовість освіти, виходячи з тієї ідеології, згідно з якою освіта є найважливішим компонентом прогресу соціалістичного суспільства. За соціалістичною розподільною системою, сам освітній рівень не гарантував адекватний йому добробут — у цьому сенсі освічена і кваліфікована частина середніх шарів суспільства опинилася в невигідних умовах, що, однак, не впливало на високий рівень престижності розумової праці. За переходу до ринкової економіки, особливо в перші роки реформування, вказана тенденція ще зберігалася; за «спадковою інформацією» освіта продовжувала мати термінальну (самодостатню) цінність. У зв'язку з останнім положенням представляє інтерес концепція П. Бурдьє. Розглядаючи функції освіти щодо підтримки цінністно-орієнтаційних зразків, П. Бурдьє писав, що слід звернути увагу на зв'язок соціальної диференціації і освіти. Він зазначав, що трансмісія знання від вищих витрат до нижчих є важливою передумовою відтворення культурного капіталу, під яким розумів, перш за все, рівень домагань і характер духовних запитів, норм і цінністно-орієнтаційних установок (індивіда, груп, суспільства). П. Бурдьє розкрив прямий зв'язок між сімейним статусом, культурним капіталом і академічною успішністю особи. На його думку, академічна успішність є однією з форм домінуючого положення сім'ї в соціальній структурі [6]. Але крім цього ще існують і регіональні та поселенські відмінності. Тому можна говорити про те, що людський капітал сучасного українського студентства на заході відрізняється від того, що на півдні і в центрі. Тим більш — виключно студентство є майбутня інтелектуальна еліта українського суспільства. Аналіз сучасного стану українського суспільства дозволяє стверджувати, що в ньому відчувається потреба у принципово нових підходах до організації освітньої політики, а також говорити про практичні рекомендації для вищої школи з різних регіонів та типів поселень. Література Бондаренко В. И. Человеческий капитал как показатель уровня общественного развития // Социологические исследования. — 1999. — № 9. — С. 89–101. Грішнова О. А. Людський капітал: формування в системі освіти і професійної підготовки. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2001. Димкив О. Социальный капитал // Социология теория, методы, маркетинг. — 2004. — № 4. — С. 54–65. Нейстик Т. Культурный, социальный и символический капиталы // Соціологія: теория, методы, маркетинг. — 2005. — № 4. — С. 124–147. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Уклад. В. І. Волович, В. І. Тарасенко, М. В. Захарченко та ін. Під заг. ред. В. І. Воловича. — К.: Укр. центр ду-ховн. культури, 1998. Шматко Н. А. Анализ культурного производства в генетическом структурализме Пьера Бурдье // Вестник социологии РАН. — 2001. — № 2. — С. 302– 322. Экономический подход Гэри Беккера к человеческому поведению // Вестник РУДН, серия «Социология». — 2003. — № 4. — С. 268–280.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (29.08.2016)
Просмотров: 378 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: