РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Людина — семіотична істота - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Людина — семіотична істота План 1. Людина — семіотична істота 2. Становлення античної особистості Поведінка тварин цілком визначається тими ситуаціями-подіями, з якими вони зіштовхуються (у випадку небезпеки тварина біжить, якщо хоче їсти, шукає їжу тощо). Поведінка людини і ситуація, у якій вона опинилася, задаються мовою. Так, читаючи в даний момент (скажімо, вдома на дивані) ці рядки, Ви проживаєте не ситуацію домашнього відпочинку, цей момент другорядний, Ви його можете навіть не зауважувати; проживається ситуація зовсім інша: Ви мислите й уявляєте, що таке особистість, як вона стає в культурі. Але як , запитується, стає можливим проживати події, яких начебто немає актуально? У теоретичному плані, щоб пояснити цей дивний феномен, доводиться звернутися до семіотики, тлумачачи її, однак, не традиційно, а по-новому: зв'язуючи семіозис, з одного боку, із соціальними відносинами і діяльністю людини, з іншого боку – з уявленнями людини про те, що існує. При цьому, крім знаків, доводиться вводити схеми. Чим схеми відрізняються від знаків? Говорячи про знаки, ми вживаємо два ключових слова – "позначення" і "заміщення", наприклад, якесь число як знак позначаєте (скажімо сукупність предметів), заміщає такий-то предмет (цю сукупність) у плані кількості. У схеми інші ключові слова – "опис" і "засіб" засі6 (засіб організації діяльності та розуміння). Знаки вводяться в ситуації, коли вже сформувалася деяка об'єктна галузь, але з якої-небудь причини людина не може діяти з об'єктами цієї галузі (наприклад, вони зруйнувалися, громіздкі тощо). Заміщаючи ці об'єкти знаками і діючи з ними, замість того, щоб діяти з відповідними об'єктами, людина отримує можливість досягти потрібного їй результату; при цьому частково перебудовується і сама діяльність та по-новому (крізь призму означення) розуміються вихідні об'єкти. Схеми теж означають певну предметну галузь (наприклад, схема душі — стану людини), але ця їх функція не головна, а підлегла; можна сказати, що вона взагалі знаходиться на іншому ієрархічному рівні. Більш важливі дві інші функції: організації діяльності та розуміння, виявлення нової реальності. Тут немає вихідної об'єктної галузі, що означається. Навпаки, створюється нова об'єктна і предметна галузь. До винаходу схеми душі ніяких душ не існувало. Схема вводиться з метою організації нової діяльності, матеріалом якої виступають різні стани людини, і при цьому душа — це не є ще один інтегральний стан, а нова й антропологічна реальність. Щоб зробити зрозумілими всі ці твердження, розглянемо дві реконструкції — формування уявлень про архаїчну душу і формування ідеї древніх (язичеських) богів. Перша реконструкція. Десь на рубежі 100 — 50 тис. років до н.е. людина зіштовхнулася з тим, що не знає, як діяти у випадках захворювання своїх одноплемінників, їх смерті, або коли вона бачила сни, зображення тварин, людей, які вона сама і створювала, а також у деяких інших ситуаціях, від яких залежало благополуччя племені. Етимологія слова "душа" показує його зв'язок зі словами "пташка", "метелик", "подих". Можна припустити, що уявлення про душу виникає приблизно так. Не знаючи, як діяти у випадках смерті, захворювання, непритомності, сновидінь, зустрічі з зображеннями тварин чи людей, вождь племені випадково ототожнює стан пташки (вона може вилетіти з гнізда, повернутися в нього, назавжди його залишити тощо) з цікавлячими його станами людини (смертю, хворобою, видужанням тощо) і далі використовує виниклий зв'язок станів як керівництво у своїх діях. Наприклад, якщо людина довго не просипається і перестала дихати, це значить, що його пташка-подих полетіла з тіла назавжди. Щоб "пташка-подих", яка відлетіла, не залишилася без будинку, їй треба зробити новий, куди можна віднести і бездиханне тіло. Саме це вождь і наказує робити іншим членам племені, тобто, на наш погляд, ховати померлого. Пояснюючи іншим членам племені свої дії, вождь говорить, що в людини є пташка-подих, яка живе в його тілі або відлітає назавжди, але іноді може повернутися. Намагаючись зрозуміти сказане і тим самим виправдати накази вождя та власні дії, члени племені змушені уявити стан людини як стан пташки, у результаті вони виявляють нову реальність — душу людини. Якщо у вождя склеювання станів пташки і людини виникло випадково, то в членів племені, що намагаються зрозуміти дії та слова вождя, це склеювання виникає в результаті зусиль зрозуміти сказане вождем і осмислити реальний результат нових дій. Незвичайні слова вождя, стверджуючого, що в людини є пташка-подих, допомагають здійснити цей процес розуміння — осмислення. Подібні мовні конструкції й є першими схемами, вони виконують кілька функцій допомагать зрозуміти те, що відбувається, організують діяльність людини, збирають значення, до цього ніяк не зв'язані між собою, сприяють виявленню нової реальності. Необхідною умовою формування схем є означення, тобто заміщення в мові одних уявлень іншими (у даному випадку необхідно було певний стан людини уявити як стан пташки-подиху). Винайшовши уявлення про душу, людина змогла діяти у всіх зазначених вище випадках; більше того, можна припустити, що вижили тільки ті племена, що прийшли до уявлення про душу. На основі анімістичних уявлень формуються і перші соціальні практики (поховання померлих, лікування, тлумачення сновидінь, викликання душ і спілкування з ними), а також відповідне розуміння і бачення світу (він був населений душами, які допомагали або шкодили людині). І знов у саме схеми допомагали людині поширити анімістичні уявлення на нові випадки і ситуації. Наприклад, як можна було зрозуміти, чому в сім'ї і племені всі люди схожі та пов'язані між собою? Рухаючись в схемі душі: пташка могла переселитися з одного гнізда в інше, аналогічно душа померлого могла повернутися в тіло дитини, що народилась у даній сім'ї (племені). Вирішуючи одні проблеми, архаїчна людина породжувала інші, вони — треті і так доти, поки не удавалося вийти на розуміння реальності (світу), що забезпечує при сформованих умовах стійке соціальне життя. Друга реконструкція. Придивімося до богів стародавнього Єгипту, Шумеру, Вавилона, стародавньої Індії та Китаю (вони відносяться до культури стародавніх царств). Головна їх особливість у тому, що вони керують людиною (володіють), будь-ким, навіть царем (фараоном). Інша особливість — кожна професія і спеціальність мали свого бога заступника. Нарешті, ще одна важлива властивість язичницьких богів: вони завжди діють разом з людиною. Чи сіє він зерно в полі, чи будує свій будинок тощо, завжди разом з ним діють відповідні боги, які направляють людину і допомагають їй. Осмислюючи перераховані характеристики богів, можна припустити, що боги — це міфологічне усвідомлення (конституювання) нової соціальної реальності — поділу праці і систем управління (влади), відповідно відносини людини з богами виражали в міфологічній формі участь людини в поділі праці й у системах управління влади. За механізмом виявлення реальності богів повинно нагадувати процес, що призвів до уявлення про душі. Тільки тут для об'єднання різних значень і виявлення нової реальності потрібні були більш складні схеми - міфи про те, як боги створили світ і людину, пожертвувавши для цієї мети своїм життям. Продумаємо ці реконструкції з погляду проблеми конституювання людини в культурі. Перше, що приходиться припустити: існують періоди, коли ми не можемо говорити про якісь структури та якості людини, їх просто ще немає в дійсності. Наприклад, до винаходу ідеї архаїчної душі людина як культурна істота ще не існувала; до формування уявлення про богів не було людини культури стародавніх царств. Друге – нові риси і властивості людини, нові типи людини формуються процесах і практиках, що запускається активністю людини спрямованої на дозвіл так званих ситуацій розриву або вітальних катастроф. Відомо, що причиною винаходу знакових засобів є "ситуації розриву". їх подолання, мислиме за функціональною логікою, і веде до формування знакових засобів. Конкретно задавалося деяке ціле, що розуміється як діяльність, потім будувалося міркування, (імітуючи щодо цього цілого процесу ситуацію), що перешкоджає нормальному функціонуванню діяльності, нарешті, уводився знаковий засіб, що дозволяє повернутися до нормального функціонування вихідної діяльності. На відміну від поняття "ситуація розриву", поняття "вітальна катастрофа", що тут вводиться, припускає реалізацію не функціонально! логіки, а гуманітарного підходу й інше розуміння розвитку культури. Можна сказати, що нова культура — це насамперед новотворення (нове ціле), у другу чергу, — запозичення елементів попередньої культури. І пояснити її потрібно як нове ціле, а не як результат розвитку й ускладнення попередньої культури. Цій меті і служить поняття "вітальна катастрофа", що припускає, по-перше, аналіз передумов нової культури, по-друге, нових можливостей, по-третє, певних проблем (яким чином у свій час вони Переживалися й усвідомлювалися — це інше питання). Наприклад, при поясненні походження людини виділяється наступна передумова й одночасно проблема — зміна клімату, яка призвела до того, що людиноподібні мавпи змушені були жити в екстремальних умовах. Наявність у ряду співтовариств людиноподібних мавп розвинутої сигнальної системи і сильної влади ватажка розглядається вченими як нова можливість. Саме дані, передумова, проблема (виживання в екстремальних умовах) і можливості дозволили пояснити масовий перехід до "парадоксальної поведінки , а також утворення на основі сигнальної системи першого семіозиса. Цю вітальну катастрофу можна назвати "нульовою". "Перша вітальна катастрофа" є наступною в часі, вирішення якої призводить до формування уявлення про архаїчну душу і культури. Тут виділяються тай передумови, можливості та проблеми: "людина", що перейшла до семіотичної поведінки, зокрема, тому змушена шукати "семіотичне пояснення" основних психічних процесів (що таке смерть, хвороба, сновидіння?), які для тварин не становлять нездоланних труднощів (вони в цих випадках діють інстинктивно і ситуативно); винахід малюнка і скульптурних зображень, що сприймалися як живі істоти, їх теж потрібно було зрозуміти семіотично; необхідність для племені приймати рішення, діяти в зазначених ситуаціях (смерті, хвороби, сновидінь, "зустрічі" з живими істотами, створеними самими людьми). "Третя вітальна катастрофа" передувала формуванню культури стародавніх царств. Це формування великих співтовариств (народів); перехід до інтенсивного землеробства, що передбачало погоджену й організовану роботу багатьох людей; необхідність захисту цих людей і об'єктів їх праці (води, землі, виробництв) від кочівників і інших народів, нарешті, поділ праці, що намітився, і перші навички управління колективами. Становлення людини в культурі відбувається одночасно з самою культурою. У цьому плані вирішення вітальної катастрофи йде двома основними напрямами: з одного боку, формуються базисні культурні сценарії, складаються соціальні інститути, господарство й економіка, система влади, суспільство і співтовариства, з іншого боку — практики, спрямовані на людину століття, і всередині їх сама людина даної культури. Наприклад, в архаїчній культурі паралельно формуванню уявлень душі (духів), сім'ї, полювання і збиральництва, родоплемінної системи складалися архаїчні практики поховання, лікування, тлумачення сновидінь, викликання душ, спілкування з ними (жертвоприносини, прохання, погрози тощо), шлюбних стосунків, ініціації та інші, докладно розглянуті' в соціо-культурологічній літературі. Зазначимо, усі ці практики були колективні, людина в них не тільки брала участь, але й одночасно виступала об'єктом її ховали, лікували, тлумачили її сни, проводили через ініціацію тощо). Всього один приклад. Найважливіший і найбільш зразковий перехідний обряд—ініціація, яка відриває юнака, що досяг статевої зрілості, від матері і сестер, від групи непосвячених жінок і дітей та яка переводить його в групу дорослих чоловіків-мисливців з наступним правом одружитися тощо. Цей перехід включає фізичні випробування на витривалість, болісну присвятну операцію й оволодіння основами племінної мудрості у формі міфів, що інсценуються перед ще посвячуваними. Ініціація включає також символічну тимчасову смерть і контакт із духами, що відкриває шлях для оживання, точніше, нового народження в новій ролі. Символіка тимчасової смерті часто виражається в мотиві проковтування його "чудовиськом, відвідування царства мертвих або країни духів, боротьби здухами, добування там ритуальних предметів і релігійних таємниць". Включений у ці процедури юнак повинен був строго дотримуватись усіх "розпоряджень" звичаю; він не був вільний не тільки що-небудь змінювати з заведеного, але навіть бажати що-небудь, що не вкладається в процес ініціації. Погодимося, людина - не пасивна істота, вона активна і діє осмислено Тому долучення людини до архаїчних практик передбачало для неї відповідне цим практикам осмислення дійсності, включаючи самосвідомість. Інакше кажучи як необхідна умова становлення перерахованих архаїчних практик виступає формування уявлень про душу ; смерть, хворобу, сни, шлюбні відносини, уподібнення полювання проведення людини у період ініціалізації через смерть та інше. Узагальнюючи даний приклад, можна стверджувати, що й інші психічні феномени архаїчної людини є артефактами і формуються у відповідь на архаїчні практики. Два механізми, як можна зрозуміти з нашого аналізу, забезпечують становлення цих феноменів: винахід відповідних схем і самоорганізація на їх основі психіки. Повернімося ще раз до прикладу реконструкції становлення архаїчної душі. Винахід уявлення про пташку, у якій зосереджене життя людини, що живе в тілі та може з нього вийти (вилетіти), але і повернутися назад, тобто уявлення про душу, із семіотичної точки зору, є створенням схеми із психологічної – конституювання нової реальності. Схема душі забезпечує склеювання двох предметних реальностей (поведінка пташки і людини), так що одна представляє іншу; ця схема дає можливість розрізнити різні стани людини (які отримують назви – смерті, хвороби, сновидіння тощо) і організувати на їх основі відповідні колективні дії (у результаті починають складатися архаїчні практики). Необхідна психологічна умова становлення такої схеми — зв'язування в одне ціле через механізм означення і синтез уявлень про пташку і людину. Реальність душі і формується в рамках цього цілого. Оскільки всі архаїчні практики тією чи іншою мірою будуються на основі уявлення про душу; конституювання уявлень архаїчної людини про саму себе цілком визначається анімістичним світовідчуванням. Слідом за реальністю душі архаїчна людина відкриває (починає розрізняти і переживати) у себе відповідні душевні стани: вихід душі з тіла або проникнення в тіло чужої душі (те, що для нас виглядає як хвороба, слабість, головний біль, запаморочення, непритомність, смерть); повернення душі в тіло (відповідно, видужання або стани, які ми називаємо "прокинувся", "повернулася свідомість", "стало краще", "пройшов біль" тощо), зустріч з душею (духом) (приклад — розглядання і переживання архаїчною людиною наскального чи скульптурного зображення тотемного духу). Звичайно, у кожному культурному регіоні зазначені стани архаїчної людини розумілися і переживалися трохи по-різному відповідно до конкретної історії й умов соціального життя даного регіону. Наприклад, у Тибеті умирання і зараз розуміється так само, як і багато тисяч років тому. Але є одна особливість: виявляється, душа сама не може залишити тіло. Щоб душа вийшла в правильному місці, через маківку, лама, глибоко зосередившись, повинен ототожнити себе з небіжчиком і за нього зробити зусилля (одночасно вимовляючи магічні слова "хик" і "пхет"), яке б змусило душу пробити для себе в тімені вихід. Виключення — присвячені. Вони "можуть самостійно здійснити сходження свого духу до верхівки голови і, почуваючи наближення кінця, самим для себе вимовити визвольні "хик" і "пхет". Таким чином, вони можуть навіть учинити самогубство і, якщо вірити, такі випадки дійсно бувають". Оскільки в архаїчній культурі все життя розуміється (тлумачиться) анімістично, і всі інші стани людини, наприклад, відчуття під час їжі, статевого спілкування, утома чи, навпаки, легкість після сну або відпочинку, страх, радість тощо, теж отримують анімістичне забарвлення. Цікаво, що схема душ і є не тільки засобом формування нової колективної діяльності й індивідуальної реальності, але базисних культурних сценаріїв і картини світу, а через них й інших підсистем архаїчної культури як соціального організму. Намічена тут логіка становлення людини в архаїчній культурі цілком зберігається і для культури стародавніх царств. Людина цієї культури усвідомлює і відчуває себе відповідно до тих практик, у які вона була включена. Поряд із деякими практиками, що перейшли з архаїчної культури (але, природно, видозмінених), таких як поховання, лікування, тлумачення сновидінь, викликання душ і духів, у культурі стародавніх царств сформувалися багато нових, наприклад, практика спілкування з богами (містерії зустрічі богів, спільна діяльність людини з богами, приношення богам жертви тощо), визначення долі людини, поганих і гарних днів для роботи, битв та інших справ. Як же в зв'язку з цим людина культури стародавніх царств відчувала себе і свій стан? Хоча людина вже цілком усвідомлювала свою індивідуальність (її виражала ідея долі), вона не вважала, що її Я — це центр, у якому зосереджена її воля і життя. Життя людини знаходилося в руках богів, а воля допомагала тільки в тому випадку, якщо збігалася з волею богів. І стани індивіда усвідомлювалися в тій же логіці: вони визначалися взаєминами людини з богами. Наприклад, хвороба виникає не від власного тіла чи душі людини, а тому, що боги не закрили дорогу (ворота душі) демонам; у свою чергу, останнє трапилося тому, що боги були зайняті більш серйозними справами або з якої-небудь причини (дана людина не принесла жертву, не підкорилася тощо) розгнівалися на людину. Якщо сучасна людина часто відчуває своє Я як центр світу, то для людини культури стародавніх царств топологія світу задавалася всім пантеоном богів, тобто відчувалася саме як сакральний космос; Я окремої людини в цьому космосі сприймалося як про ста точка. Правда, може виникнути заперечення: але хіба царі та верховні жерці не самі приймали рішення, тобто їх цілком можна вважати особистостями. Але що значить прийняти самостійне рішення? У нашій культурі це означає зробити вчинок, спираючись тільки на самого себе. У культурі стародавніх царств навіть царі та верховні жерці розуміли свої рішення, як зумовлені богами. Тому вони, звертаючисьдо радників або неба, чекали, коли боги подадуть потрібний знак, якому все-таки рішенню, з запропонованих чи мислимих, потрібно надати перевагу і прийняти його. Звичайно, із сучасної, наприклад; психологічної позиції все це видається як прийняття в перетвореній формі самостійного рішення, але з культурологічної - як актуалізація однієї з можливостей, закладених у культурі всього лише реалізованої у фігурі царя чи верховного жерця. Так, людина культури стародавніх царств усвідомлювала свою індивідуальність мала власну долю а в ряді випадків, як писали поети і вчені Нагуа "сама собі дорікала, і справи її йшли гарно" Але в даному випадку індивідуальність – це була усього лише варіація на загальну тему, заданим єдиним базисним культурним сценарієм, загальними й однаковими уявленнями про світ і людину. І всі люди, і останній раб, і царі вірили в богів та вважали, що ті створили світ і визначають усе життя людини. Інша справа, що людина вже піднялася до розуміння того, що, "якщо вона" буде сама собі дорікати, тобто діяти з урахуванням сформованих звичаїв обставин, то її взаємини з богами будуть поліпшуватися. При цьому люди ніякою мірою не брали під сумнів саму віру в богів чи заданий устрій світу. Становлення античної особистості В античній культурі, де як відомо, міфологічні та релігійні початки значно слабшають, а держава має обмежений вплив на людину, вперше складається самостійна поведінка людини і внаслідок цього перша в історії людства особистість. Згадаемо поведінку Сократа на суді. З одного боку, він іде на суді погоджується з рішенням суспільства, що призначило йому смерть. З іншого боку, Сократ воліє залишатися при своїй думці. Він твердо переконаний, що його засудили неправильно, що, "смерть – благо" і "з доброю людиною нічого поганого не може бути ні тут ні там, і що боги його не залишать і після смерті". Сократ як особистість, хоча і не розриває із суспільством, проте йде своїм шляхом. І що істотно, але не тільки Сократ вислуховує думку суду; тобто суспільну думку, але й афінське суспільство вислуховує досить неприємну для нього мову Сократа та навіть, як нам відомо, через якийсь час починає розділяти його переконання. Почасти Сократ вже усвідомлює своє нове становище у світі. Наприклад, він говорить на суді, що Сократ — не проста людина, а також, де людина себе поставила, там і повинна стояти, не дивлячись ні на що інше і навіть на смерть. У теоретичному ж плані мова йде про формування самостійної поведінки, що неможливо без створення приватних схем (наприклад, уявлень, що Сократ — не проста людина, що він сам ставить себе на певне місце в житті та стоїть там на смерть). Приватні схеми виконували подвійну роль: з одного боку, забезпечували (організовували) самостійну поведінку, з другого боку — давали нове бачення дійсності, що включало в себе два важливих елементи — індивідуальне бачення світу і відчуття себе мікрокосмом (унікальною особистістю, Я). Ч и випадково, що за формою становлення античної особистості відбувається на сцені суду. Думаю, що ні, так само, як не випадково поширення подібних сюжетів в античному театрі. Утворах Есхіла, Софокла, Еврипіда й інших відомих грецьких драматургів герої потрапляють в ситуації, де вони змушені приймати самостійні рішення і при цьому виявляють свою особистість. Антична особистість складається у спробі вирішити таке протиріччя: людина повинна діяти відповідно до традиції і не може цього зробити, оскільки порушить традицію. У цій драматичній ситуації герой змушений приймати самостійне рішення, також порушуючи традицію. Отож суд і театр виявляються тією єдиною формою, в якій вимушений самостійний учинок героя отримує санкцію з боку суспільства. Одночасно, формою становлення особистості та його свідомості. Не те щоб суспільство виправдовує вчинок героя, воно осмислює цей вчинок, переживає його, змушене погодитися, що в героя не було іншого виходу. Проаналізувавши "Орестею" Есхіла, ми бачимо, як Зевс ставить Агамемнона в ситуацію чисто трагічної амеханії (тобто неможливості діяти в умовах необхідності діяти). Почувши з вуст Кальханта волю Артеміди, Агемемнон починає міркувати: "Важка доля — не послухатися; важка доля і зарізати власне своє дитя, прикрасу сім'ї, заплямувавши батьківські руки потоками дівочої крові, пролитої на вівтарі. Як же уникнути нещасть?!" Саме це, а не хитросплетіння доль саме по собі цікавить трагічного поета і глядачів: як людина вирішує, тлумачать оракули, і знамення, пускає в хід божественну волю, що з нею при цьому відбувається і як вона "впрягається в ярмо необхідності". У подібній ситуації амеханії опиняється і сам Орест, змушений убити власну матір. Волі богів і космічні сили доль ніби чекають біля порогу його свідомості, чекають його власного рішення, яке ніякий бог не підкаже йому на вухо і яке пустить у хід усі ці безмірно переважаючі його сили. Рішення убити свою матір "приймається Орестом тому, що тільки так він може вирватися із засліплених сил чи лютістю гніву або панікою страху — у світле поле свідомості. Він чинить так, як потрібно, але, чинячи так, він і не стверджує, що чинить добре, він не впрягається в ярмо необхідності. Він діє з відкритими очима і тверезою свідомістю. У третій частині трилогії глядач входить у "світ розгляду, осмислення, у світ "логосу"... амеханія "не стільки переборюється, скільки знаходить осмислену форму суду, заснованого навіки, інакше кажучи, суду, що розкривається як віковічне, підґрунтя людського і космічного буття. Відтепер нішо не може бути раз і назавжди таке-то. Усе підсудне, підзвітне, відповідальне". Нарешті, треба сказати, чому вданому випадку — театр і суд. Герой, що потрапив у ситуацію трагічної амеханії, ніби повертається, повертається до глядача з питанням. Глядач бачить себе під поглядом героя і міняється з ним місцями. Театр і місто взаємооборотні. Театр знаходиться в місті, але все місто (а по суті, поліс, античне суспільство) сходиться в театр, щоб навчитися життя перед глядачем, при свідку, перед обличчям. Цей погляд можливого свідка і судді, погляд, під яким я не просто роблю щось дурне чи гарне, а вперше можу постати як герой, у естетичній довершеності тіла, обличчя, долі, словом, у "хто", і є погляд свідомості, від якого не можна сховатися. Свідомість — свідок і суддя — це глядач. Бути в свідомості — значить бути на очах, на площі, на ганьбі). Що видно з даної реконструкції? По-перше, що античні поети відтворюють у своїх творах ті ситуації, у які в той час потрапляв багато хто. їх суть у тому, що людина не може більше сподіватися ні на богів, ні на традиції (звичаї) і тому змушена діяти самостійно (можна порівняти неспокій вавилонського городянина в середині першого тисячоліття до нашої ери, коли він розчарувався й у богах, і в захисті, і у всевладді царів). По-друге, у ситуаціях амеханії антична людина змушена спиратися тільки на саму себе, але завдяки міфологічній свідомості ще пояснює свою самостійну поведінку в перетвореній формі, а саме як трагічну дію виставлену на суд богів. До речі, і Сократ на суді говорить, що "досліджував справу за вказівкою бога", що з дитинства "якийсь голос (геній, особистий бог'') відводить його від неправильних рішень", а "схиляти до чого-небудь ніколи не схиляє (тобто у всіх інших випадках Сократ діє самостійно). По-третє саме театр і суд пред'являють для античної людини нові форми самостійної поведінки; у лоні суду і театру відбувається їх осмислення і трансляція. До сказаного вище можна додати, що необхідною умовою вироблення само слино, поведінки є виявлення, відкриття людиною свого Я, яке невіддільне від формування нею "образу себе", приписування Я певних рис: я таких ось, яких раніше, буду жити, я бачив себе уві сну тощо. По суті, Я людини парадоксальне: це той хто радить, направляє, керує, підтримує, і той, кому адресовані ці поради, управляючі впливи, підтримка. Я і особистість, що інформується на його основі, - це власне такий тип організації та поведінки людини, у якому провідну роль набувають "образи себе" та дії з ними: уподібнення і регулювання природної поведінки з боку "образів себе" - свідома, вольова і цільова; поведінка ототожнення раніше побудованих "образів себе" з тими, котрі діють у даний час-спогад про минуле життя; підтримка "образів себе", реалізація і самоактуалізація тощо. Сама людина звичайно не усвідомлює штучно-семіотичний план своєї поведінки, для неї всі ці дії з "образом себе" переживаються як природні, природні стани як події, які вона має перетерпіти. Ще одна необхідна умова самостійної поведінки – формування "психічних реальностей". Дійсно, вироблення самостійної поведінки передбачає планування і передбачення майбутніх дій і переживань, зміну одних способів діяльності і форм поведінки на інші, причому людина сама повинна це зробити. Спочатку людині здається, що подібні плани і передбачення, зміни і переключення свідомості та поведінки підказуються і йдуть зі сторони, від богів, генія, інших значимих людей. Але в міру того, як людина навчається сама будувати ці плани, передбачати майбутні події та їх логіку, змінювати у певних ситуаціях свої дії і поведінку, подібні плани, передбачення і переключення стають необхідними умовами самостійної поведінки, розглядаються й усвідомлюються людиною саме як різні умови, у яких вона діє, живе, тобто ці плани майбутньої діяльності, знання її логіки, передбачення подій, способи переключення й інші утворення перетворюються в психічні реальності. Хоча самостійна поведінка — це культурний тип поведінки людини, одночасно це поведінка, що направляється "індивідуальним семіозисом" (приватними схемами), і у той же час це поведінка, погоджена в рамках культури (для цього використовуються ще один тип схем — "погоджуючий"). Формування особистості передбачає не тільки соціальні практики, спрямовані на людину, й практику самостійної поведінки, тобто практики (управління й інше), де людина включає себе у власну діяльність, направляє її на себе. Безумовно, особистість може входити в суперечність з культурою, оскільки індивідуальний семіозис може бути не погоджений частково або цілком з базисними культурними сценаріями. Граничний варіант розвитку маргінальної особистості дають деякі напрями езотеризму. Тут особистість створює такий індивідуальний сценарій, у якому цілком заперечується культура. Яким же чином, античні особистості взаємодіють одна з одною, якщо врахувати, що кожна з них бачить усе по-своєму? Наприклад, середній громадянин афінського суспільства думає, що жити треба заради слави і багатства, а Сократ на суді переконує своїх громадян, що жити потрібно заради істини і чесноти. Цей середній афінянин більше всього боїться смерті, а Сократ доводить, що смерть є благо. Ми бачимо, що основний інструмент Сократа — міркування, з його допомогою Сократ приводить у рух уявлення своїх опонентів і слухачів, змушуючи змінювати їх бачення і розуміння того, що відбувається, світу і себе. Проаналізуємо під цим кутом зору матеріал формування античного мислення. До античної культури ми не зустрічаємо ніяких міркувань, та, власне, вони і не були потрібні, оскільки всі представники культури бачили однаково, мали ті самі уявлення, задані колективними схемами (ті ж, хто або починали бачити, відхиляючись від загальної норми, піддавалися негайному остракізму). Міркування знадобилися і були винайдені тільки тоді, коли формується антична особистість і соціальні суб'єкти. Структура їх містить таку важливу ланку, як схему типу "А є В" ("все є вода", "люди — смертні", "боги — безсмертні" , "кров є рідина" тощо), дозволяючи переходити від одних уявлень до інших (від А до В, від В до С, від С до Д тощо). Власні міркування з'являються тоді, коли людина, по-перше, навчається будувати нові схеми типу "А є В" на основі інших схем типу "А є В" із загальними членами, пропускаючи ці загальні члени (наприклад, на основі схеми "А є В" і "В є С" створювати схему А є С), по-друге, пояснює ці схеми як знання про світ, тобто про те, що існує. Саме міркування дозволяло призводити до руху уявлення іншої особистості (соціального суб'єкта), направляючи їх убік того, хто міркує. Так Сократ спочатку схиляє своїх слухачів прийняти потрібні йому знання типу "А є В" (наприклад, те, що смерть є або солодкий сон, або спілкування з блаженними мудрецями), а потім за допомогою міркування приводить слухачів до уявлень про смерть як благо. Інакше кажучи, міркування — це інструмент і спосіб узгодження поведінки індивідів за умови, що вони стали особистостями та соціальними суб'єктами і тому бачать, розуміють усе по-своєму. Далі, однак, виникли проблеми: міркувати можна було по-різному, до того ж кожен тяг ковдру на себе, тобто намагався зрушити уявлення інших членів суспільства в напрямку власного бачення. У результаті, з одного боку, парадокси, з іншого боку, замість погодженого бачення і поведінки — безліч різних уявлень про дійсність. Аналіз показує, що ускладнення, яке виникло і загрожувало паралізувати всю суспільну життєдіяльність грецького поліса, удалося перебороти, погодившись о рядом ідей, висловлених Платоном і Аристотелем. Ці філософи запропонували, по-перше, підкорити міркування законам (правилам), які б зробили неможливими протиріччя й інші труднощі думки (наприклад, міркування по колу перенесення знань з одних галузей в інші тощо), по-друге, установити за допомогою цих же правил контроль за процедурою побудови думки. Додатково вирішувалися ще два завдання: правила мислення повинні були сприяти отриманню в міркуваннях тільки таких знань, які можна було б погодити зі звичайним знанням (тобто вводився критерій опосередкованої перевірки) і крім того, правила повинні були бути зрозумілими та прийнятими для інших членів античного суспільства. Інакше кажучи, хоча Платон і Арістотель писав : "Погань багатовладдя, один нехай володар буде") проте вони одночасно захищали свою волю античної особистості. Конкретно, остання вимога приводила до формування процедур роз'яснення своїх поглядів і обґрунтування запропонованих побудов. Уже застосування до реальних предметів простих арифметичних правил вимагає спеціального уявлення матеріалу (для цього, підрахувавши предмети необхідно отримати числа; у свою чергу, щоб підрахувати предмети необхідно хоча б у думці їх згрупувати, потім по черзі виділяти окремі предмети, установлюючи їх відповідність певним числам). Тим більше, це було необхідно зробити (тобто особливим чином представити предметний матеріал) для застосування побудованих Арістотелем правил мислення. Ці правила, як відомо, в основному були сформульовані в "Аналітиках". Наприклад, застосування правила здійсненого силогізму до конкретного предмета, скажімо, Мократа ("Сократ людина, люди смертні, отже, Сократ - смертний") припускає можливість розглянути Сократа і людей, як таких, що знаходяться у певних відносинах (Сократ є елементом роду людей, належить їм, але не навпаки). Схематизуючи подібні відносини, що забезпечують застосування даних правил, Аристотель у "Метафізиці" та інших своїх працях вводить категорії: "рід", "вид", "початок", "причина", "матерія", "форма", "зміна", "здатність" тощо. З їх допомогою предметний матеріал уявлявся таким чином, що стосовно нього, точніше об'єктів, заданих на основі категорій, можна було вже міркувати за правилами. Схеми й описи, створені за допомогою категорій і одночасно фіксуючі основні властивості предмета,що розглядається, причому такі використання, яких у міркуванні не призводило до протиріч, отримали назву понять. Наприклад, у роботі "Про душу" Аристотель, аналізуючи існуючі в його час міркування про душу людини та її стани, за допомогою категорій створює ряд понять — власне душі, відчуття, сприйняття, мислення (остання, наприклад, визначалася як "форма форм" і здатність до логічних умовиводів). Створення правил мислення, категорій і понять, що дозволяють міркувати без протиріч та інших утруднень, отримувати знання, які можна було погоджувати зі звичайними знаннями, забезпечуючи тим самим соціальний контроль, а також розуміти і приймати всі запропоновані побудови (правила, категорії і поняття), завершує тривалу роботу зі створення мислення. З одного боку, звичайно, мислить особистість, виражаючи себе у формі та за допомогою міркувань (роздумів). З іншого боку, мислення, безумовно, є суспільним феноменом, оскільки грунтується на законах соціальної комунікації і містить у собі стабільну систему правил, категорій і понять. Спробуємо тепер підсумувати уявлення про античну особистість, її становлення було обумовлено переходом до самостійної поведінки, що було б неможливим без винаходу приватних схем і формування нових уявлень про своє Я як джерела самоврядування ("Ось воно як буває воістину, о чоловіки афіняни: де хто поставив себе, думаючи, що для нього це найкраще місце, ...там і повинен переносити небезпеку, не беручи до розрахунку нічого, крім ганьби: ні смерті, ні ще чого-небудь"). Одночасно формується опозиція, внутрішнє і зовнішнє, Я і світ, Я та інші. Антична особистість конституює себе, вирішуючи проблему ставлення до існуючої традиції, інакше вона не могла б існувати в культурі. Самостійна поведінка в даному випадку будується як компроміс між необхідністю наслідувати традиції (міфам і звичаям) і подоланням цієї традиції. Якщо на зорі античної культури Сократ вирішує цей-компроміс фактично на користь особистості, пропонуючи афінському суспільству наслідувати його, то на кінці злету культури Апулей схиляється до взаємних поступок і співробітництва. Обвинувачений у подібних гріхах (йому інкримінували незвичайне життя, обман і заняття магією), Апулей з успіхом захищається, причому головний його аргумент такий: я, філософ і мандрівник, а, отже, можу і жити не так, як усі (чистити зуби, дивитись в дзеркало тощо) і займатися наукою (магією); і що важливо, суд з ним погоджується. До того ж Апулей не лізе на рожен як Сократ. Попри все те Апулей — особистість, наприклад, він говорить так: "Не на те треба дивитися, де людина народилася, а які її риси, не в якій землі, а за якими принципами вирішила вона прожити своє життя". Основними формами соціалізації для античної особистості, що формується, виступали спочатку суд і театр, а потім до них приєднується філософія. Починаючи з Платона, проблематика осмислення особистості усе більше цікавить філософів, їх, мабуть, не влаштовували синкретичні переживання в театрі, де раціональні моделі самостійної поведінки неможливо було відокремити від емоцій та інших переживань. Основним інструментом спілкування різних особистостей між собою, а також з античним суспільством стають спочатку ненормовані міркування, що будуються за правилами логіки а потім мислення (тобто міркування, що будуються за правий, логіки з використанням категорій і понять). Міркування дозволяли приводити в рух уявлення особистості, направляючи їх у потрібному для мислячої особистості напрямку. Література 1. Американська соціологія: Перспективи. Проблеми. Методи. - М.: Прогрес, 1972. БахтінМ.М. До методології гуманітарних наук//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. 2. Бахтін М.М. Марксизм і філософія мови. — Л., 1930. 3. БахтінМ. М. Проблема мовних жанрів//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. -М.: Мистецтво, 1979. 4. Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. — М., 1972. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. Бсрндт P.M. Берндт К.Х. Світ перших австралійців. — М.: Наука, 1981. Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 5. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Протестантські секти і дух капіталізму// Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 6. Вебер М. Господарська етика світових релігій. Соціологія релігії// Вибране. Образ суспільства. — М.: Юрист, 1994. 7. Веблен Т. Теорія панівного класу. — М.: Прогрес, 1984. Вернадський Г.В. Нариси російської історії. — Прага, 1927. Вернадський Г. В. Досвід історії Євразії. — Берлін, 1934. 8. Волков В.К. Етнократія — непередбачений феномен посттоталітарного світу// Поліс - 1993. — №2. 9. ВиготськийЛ.С. Мислення і мова. — М.,Л., 1934. 10. Гаджієв К.С. Геополітика: історія і сучасний стан дисципліни // Поліс. — 1996. — №2. Гайденко П.П. Філософська герменевтика і її проблематика // Природа філософського знання. Част. 1, — М., 1975. 11. Гайденко П.П., Давидов Ю.Н. Історія і раціональність. Соціологія Макса Вебера і веберівський ренесанс. — М., 1991. 12. Іонін Л.Г. Консервативний синдром //Соціологічні дослідження -1987 -№б 13. Іонін Л.Г. Повсякденна і професійна інтерпретація // Структура культури і людина в сучасному світі. — М.: Ін-т філософії, 1987. 14. Іонін Л.Г. Розуміюча соціологія. Історичний і критичний аналіз. — М.: Наука 1979 15. Калашник Я.М. Судова психіатрія. — М., 1961. 16. Календарні звичаї й обряди в країнах зарубіжної Європи. Історичні корені і розвиток звичаїв. — М.: Наука, 1993. 17. Канетті Е. Маса і влада. — М., 1997. 18. Комарів М.С. Вступ до соціології. — М.: Наука, 1994.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (07.07.2016)
Просмотров: 279 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: