РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Людина як соціологічна істота - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Людина як соціологічна істота ПЛАН 1. Соціологічні підходи до вивчення людини 2. Місце особистості в системі соціальних спільнот 3. Основні проблеми соціології особистості 4. Вплив суспільства на розвиток людини 5. Література 1. Соціологічні підходи до вивчення людини На відміну від цих наук соціологія розглядає людину як надзвичайно пластичну істоту, здатну до значних соціальних адаптацій, але водночас виділяє в людині соціально-типові характеристики — риси, якими наділені певні типи людей. Далі, соціолог досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи і канали зворотнього впливу особистості на соціальний світ. Соціологію цікавить участь людини-особистості у змінах і розвитку соціальних відносин; вона досліджує зв'язки особистості і соціальної спільноти, особистості і суспільства, регуляцію і саморегуляцію соціальної поведінки. Отже, як бачимо, специфіка соціологічного підходу до вивчення людини полягає у з'ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов'язане із соціальним життям, включеністю людини у систему соціальних відносин, — тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик. Звідси виникає потреба у чіткому розмежуванні термінів, які використовуються у соціогуманітарних науках по відношенню до людини в її різноманітних іпостасях. У буденній свідомості досить часто ототожнюються поняття «людина», «особистість», «індивід». В соціології ж ці поняття як синоніми не використовуються і достатньо чітко розрізняються. Термін «людина» вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду — вищої сходинки розвитку живої природи на нашій планеті. Тобто поняття людини вказує на якісну відмінність людей від тварин, на людину — продукт природи, і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві «homo sapiens», або «людина розумна». Термін «індивід» вживається у значенні «конкретна людина», одиничний представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться не про все людство загалом і не про будь-яку людину в ньому. Термін «особистість» служить для характеристики соціального в людині. Якщо «людина» — це перш за все продукт природи, то «особистість» — продукт суспільства! Але було б спрощенням розглядати людину лише як продукт суспільного розвитку. В соціології, особливо сучасній, людина-особистість трактується переважно як суб'єкт суспільних процесів, тобто їх активний діяч і творець. Ця активна творча діяльність стає можливою і продуктивною завдяки оволодінню особистістю успадкованою від попередніх поколінь культурою. Водночас, як слушно зазначає відомий харківський соціолог О.Якуба, не можна відмовлятись від урахування біологічних особливостей людини, здатних опосередковано впливати на формування соціальних властивостей індивіда. Особистість, на її думку, доцільно визначити як усталений комплекс якостей і властивостей людини, які набуваються під впливом відповідно? культури суспільства і конкретних соціальних груп та спільнот, до яких вона належить і у життєдіяльність яких включається. Тому предметом дослідження в соціології виступає «homo socius» — «людина соціальна». Термін «індивідуальність» означає те особливе і специфічне, що вирізняє одну людину з-поміж інших, включно з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями. Але і у випадку вживання цього терміну соціологію цікавить не сама по собі неповторність та індивідуальність, а її вплив на соціальні процеси та місце в них. Соціологія у розгляді цих категорій та їх співвідношення виділяє кілька важливих вихідних принципів. По-перше, кожен індивід є людиною, але не кожен — особистістю. Особистістю не народжуються, — нею стають. Індивід, у даному випадку, є висхідним пунктом для розвитку в людині особистості, а особистість, в свою чергу, — це підсумок розвитку індивіда, найповніше уособлення всіх людських властивостей. По-друге, особистість є конкретним виразом суті людини, але й одночасно втіленням соціальна значущих рис і властивостей даного суспільства та його культури. Немає людини і особистості «взагалі» — обидві вони чітко ідентифікуються з певним суспільством, конкретною спільнотою і нормами та цінностями культури. По-третє, включення особистості у суспільство здійснюється через її входження до різноманітних соціальних спільнот, прошарків і груп; саме вони є основним шляхом сполучення суспільства і людини протягом усього її життя. Особистостями стають у спільнотах, але і сама людина-особистість згодом утворює нові спільноти відповідно до власних інтересів та умов, що змінюються. Але ці основні проблеми соціології особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямків з врахуванням філософської традиції розгляду людини. В історичному ракурсі зародження і розвиток уявлень про людину слід віднести, очевидно, до доби античності і пов'язати з певними філософськими теоріями, оскільки соціологія як наука виникає значно пізніше. Але у древніх греків ще не склалося відчуття особистості, бо людина тоді ще не відокремлювалась від Космосу і всезагальної субстанції. Першим в історії філософії розпочинає суто антропологічну проблематику Сократ, якого у сучасній західній літературі називають родоначальником філософії людини в її першо-початковій версії. Саме він дає детальний і скрупульозний аналіз індивідуальних людських якостей і властивостей. Давньогрецький філософ Протагор (бл.480- бл.410 pp. до н.е.) вирізняє не лише здатність людини до мислення, але й всю людську суб'єктивність; людина уявляється ним як конкретний індивід. У вченні Аріетотеля містяться вже дві антропологічні тенденції, які згодом стають центральними пунктами філософських дискусій аж до сучасності. З одного боку, в його концепції людина й природа вперше роз'єднуються, вимагаючи різних підходів і різного тлумачення як якісно відмінні реальності. З другого ж боку, акцент ставиться на нерозривному зв'язку людини з усім світом. Отже, давньогрецька культурна традиція розробляє концепцію «людини розумної» — «homo sapiens», суть якої полягає в утвердженні думки про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Ця версія виявилась вельми плідною і стійкою; саме вона породила уявлення про всемогутність людського розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і (в подальшому) у соціології. Принципово нове осмислення людини здійснюється у християнстві і остаточно вивільняє людину від влади космічної нескінченності і безкрайності. Але, звільнивши людину від влади Космосу і природи, християнство поставило її в залежність від Бога. Від часів утвердження християнства людина дістає певну са-моцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну й найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Особистість не є щось тваринне; вона являє собою і божественне начало. У християнстві міститься трактування людини у якості безумовної цінності. Саме християнство згодом стало грунтом європейського персоналізму, де особистість розуміється як своєрідна святиня, абсолют. Третя антропологічна версія знаходить відбиття в натуралістичних, позитивістських і прагматичних вченнях. Це концепція «людини діяльнісної» — «homo faber», яка заперечує специфічну особливість людського розуму. Тут сутнісна відмінність між людиною і твариною зникає; людина тлумачиться як особливий різновид тварини, що має просто більшу сукупність природних ознак. Всі психічні і духовні феномени, згідно з цією версією, закорінені у чуттєвих відчуттях, інстинктах і вабленнях. Доктрина «homo faber» розвивається з часом у потужний теоретичний напрямок і знаходить своє втілення у вченнях Конта і Спенсера, пізніше — у сучасній соцірбіології. Нарешті, четверта версія у розумінні людини і особистості рішуче заперечує віру у прогресивність «людини розумної», «людини божественної» і «людини діяльнісної». У цій версії людина — істота прагнуча, воліюча й бажаюча; розум розцінюється як глухий кут еволюції, як наслідок втрати «волі до життя»" У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації. Таким чином, історія філософської антропології (тобто вчення про людину) засвідчує, як поступово з'являються, ускладнюються й змінюються уявлення про людину та особистість. В тій чи іншій модифікації ці підходи знаходять свій вияв у соціологічних вченнях. Всіх їх, незалежно від способу тлумачення людини та особистості, об'єднує одна спільна риса: вони визнають людську особистість специфічним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів. В історії соціологічної думки число концепцій, де б соціальне життя людини виводилось просто з біологічних чинників і закономірностей, було незначним і обмежувалось соціальним дарвінізмом та расово-антропологічним напрямком. Нині ідеї такого гатунку можна знайти в соціобіології, що розвивається зусиллями Е.Уілсона, Р.Тріверса, Ч.Ламсдена та небагатьох інших. Вони вважають, що людина є типовим представником тваринного світу, а її поведінка має ряд усталених рис, спільних для всього класу приматів. З одного боку, представники цього напрямку твердять, що поведінка тварин у багатьох випадках носить соціальний характер. З другого, ними обстоюється теза про біологічну (генетичну) основу соціальної поведінки людей. Більше того, генетична основа людини відіграє певну роль як в індивідуальній, так і у деяких формах групової поведінки. Людина генетичне запрограмована; в її історичному розвитку відбувається взаємодія специфічних людських генів з виникаючими культурними формами. Критично ставлячись до подібних поглядів в цілому, багато сучасних соціологів зазначає, що вони є реакцією-відповіддю на абсолютизацію ролі культури і суспільності у житті людства, на нехтування біологічною складовою людського єства. Недарма, наприклад, Е.Уілсон стверджує, що марксизм — це «соціологія без біології» і що Маркс помилково інтерпретує людську природу як виключно продукт зовнішніх соціальних сил. У сучасній соціологічній думці виробляється помірковане ставлення до співвідношення раціонального та ірраціонального у соціальному житті особистості, яке уникає однобічності та абсолютизації тої чи іншої складової. Нині в соціології починає переважати синтезований підхід до оцінки цих двох сторін внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки. Наприкінці XX ст. все більш очевидним стають як криза «голої» раціональності людини соціальної, так і неможливість зведення соціальних характеристик особистості лише до її ірраціональних проявів. Особистість в усій її повноті, в сукупності раціональних та чуттєвих сутнісних властивостей все більше стає основою соціологічного розуміння і дослідження. 2. Місце особистості в системі соціальних спільнот З'ясування місця і ролі особистості в системі соціальних спільнот, на думку О.Якуби, можливе через розкриття поняття «соціальний статус». Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов'язана з приналежністю до певної соціальної групи чи спільноти, аналізом її соціальних ролей та якістю і ступенем їх виконання. Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, політичний вплив, партійну і профспілкову приналежність, ділові стосунки, національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки, — тобто все те, що Р.Мертон називає «статусним набором». В соціології вирізняються соціальні статуси привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність), і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, партійна заангажованість, входження до певної громадської організації, профспілки, тощо). Соціальна роль — це очікувана типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом. Людина в суспільному житті, як правило, виконує декілька соціальних ролей, які утворюють, згідно термінології Р.Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі конкретної людини-особистості можуть закріплюватись формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або носити неформальний характер (наприклад, моральні норми поведінки в тому чи іншому суспільстві). Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т.Парсонсу. На його думку, кожну роль можна описати, п’ятьма основними характеристиками:* емоційною (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша — цілковитої розкутості);* способом одержання (одні притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);* масштабом (декотрі ролі сформульовані і суворо обмежені, а деякі нечіткі й розмиті);* ступенем формалізації (дія згідно жорстко встановлених правил і приписів або довільна дія);* характером і скеруванням мотивів (орієнтованих на особистий прибуток або на загальне благо). Однією з принципових засад рольової теорії особистості є визнання залежності соціальної ролі людини, як істоти соціальної, від очікувань інших людей, пов'язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між уявленнями про соціальну роль тої чи іншої особистості та її реальною поведінкою виступає основою соціальних конфліктів, що звичайно носять міжособистісний характер. Внутрішній конфлікт особистості може виникнути внаслідок виконання людиною декількох соціальних ролей, несумісних між собою; його наслідком, як правило, є стрес. Роль соціології полягає у виявленні передконфліктних і передстресових ситуацій або грунту для їх появи та у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей. Помітне місце у соціологічній думці сучасності займають теорії соціальної установки, в яких особистість являє собою результат установок, що їх формує суспільство самим фактом постійної повсякденної дії, впливів, тиску на індивіда. Накопичення людиною протягом її життя різноманітних установок призводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоби бути особистістю. Термін «установка» вперше використовується У. Томасом і Ф.Знанецьким в їх спільній праці «Польський селянин в Європі та Америці» для аналізу зв'язків між індивідом і соціальною організацією, до якої він потрапляє і згодом стає її членом. Під соціальною установкою вони розуміють психологічне переживання індивідом цінності, значення й сенсу соціального об'єкта, стан свідомості індивіда щодо певної цінності. Якщо в психології установка визначається англійським словом «set» і досліджується насамперед як психофізіологічний феномен у взаємодії індивіда і середовища, то в соціології установка фіксується іншим англійським терміном «attitude» і вміщує в собі широкий спектр взаємодії особистості та соціального середовища. В сучасних умовах ці вихідні положення дістають свій подальший розвиток у диспозиційній теорії саморегуляції соціальної поведінки особистості (від лат. — розташування), яку нині репрезентує відомий російський соціолог В.Ядов Диспозиція особистості означає схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та до певної поведінки в цих умовах. Диспозиції поділяються на вищі та нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну скерованість поведінки особистості і включають у себе її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти і ситуації, а також ситуативні соціальні установки (тобто схильність особистості до конкретного типу поведінки у даній ситуації, яка щойно склалася, у конкретному предметному і соціальному середовищі). Нижчі диспозиції — це схильність до поведінки у деяких сферах діяльності і скерованість дій та вчинків у звичайних типових ситуаціях, які не вимагають залучення вищих щаблів свідомості. Наприкінці XX ст. у західній, а також вітчизняній соціології швидкими темпами зростає число дослідників, які розробляють теорії референтної групи. Це пов'язане з уже згадуваною кризою макроструктурних уявлень про суспільство та нездатністю надшироких соціальних утворень забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості в усій їх багатоманітності. Натомість все частіше визнається, що референтні групи більше відповідають прагненням, інтересам і потребам особистості, оскільки вона сама обирає їх і бажає до них належати. Під референтною групою в соціології розуміється соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав в минулому, належить зараз чи хотів би належати у майбутньому. В якості референтних груп можуть виступати різні соціальні спільноти — від сім'ї до класу, від релігійної громади до виробничого кооперативу чи політичної партії. Поняття референтної групи активно розробляється і у вітчизняній соціології, чому сприяли розпад СРСР і кризові явища перехідного періоду. В межах колишнього Радянського Союзу держава примусово перебрала на себе ролі різноманітних референтних груп, позбавивши особистість права і свободи вибору; тому в недалекому минулому перед людиною стояла проблема неможливості бажаної соціальної ідентифікації. У сучасних умовах пошуку нових ідентичностей, коли особистість мусить здійснити вибір свого життєвого шляху, обрати перспективи життя і діяльності, усталити, з ким вона будуватиме майбутнє і яким має бути це майбутнє, бо ніхто інший не вирішить ці питання за людину, — в цих умовах кризи старого суспільства і народження у муках нового устрою однією з основних референтних груп стає національна спільнота. Таке розуміння референтних груп є дуже близьким до української суспільної традиції: майже постійне перебування під владою інших, неприязних або ворожих до українців держав виробило в них розуміння необхідності єднатися у своєму етнічному колективі і шукати референтні групи підтримки у власному національному середовищі. Так, наприклад, серед українських селян Галичини поширення набула сільськогосподарська кооперація, в містах — кредитові спілки з красномовним гаслом «Свій до свого по своє»; в еміграції збереженню міцної української діаспори в інонаціональному строкатому середовищі сприяли релігійні громади — як православні, так і греко-католицькі, які ставали осередками не лише релігійного, але й культурного, громадського і в цілому повнокровного соціального життя українців на чужині. 3. Основні проблеми соціології особистості Незважаючи на багатоманітність соціологічних підходів до вивчення людини-істоти соціальної, існує більш-менш усталена сукупність проблем, які виступають предметом дослідження соціології особистості. До них, передусім, належить проблема виділення основних характерних рис особистості. Соціологи відносять до них самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, певну автономність (від грец.— самоврядний; тут використовується у значенні самодостатність і відносна незалежність) стосовно до суспільства, відповідальність за свої вчинки, тощо. Інші соціологи (наприклад, О.Якуба) акцентують увагу на спорідненій проблемі внутрішньої духовної структури особистості і включають до неї потреби та інтереси, цінності і мотиви, соціальні норми і переконання, світоглядні принципи, смаки і звички та багато інших духовних утворень. Одним з найбільш розроблених питань в соціології є питання суб'єктивних детермінант (або спонукальних чинників) соціальної поведінки особистості, до яких належать потреби і інтереси. Відправною сходинкою в аналізі особистості є потреби, тобто внутрішні побудники її активності, характеристика об'єктивного в особистості. Потреби — це нужда, необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження. Американський соціолог А.Маслоу (1908-1970) відомий в соціології як творець ієрархічної теорії потреб. Він класифікує потреби, поділивши їх на базові (або постійні) та похідні (або змінювані). Базові потреби розташовуються згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних:* фізіологічні і сексуальні потреби (у відтворенні людей, в їжі, диханні, рухові, одязі, житлі, відпочинку);* екзистенціальні (від лат. existentia — існування; це потреби у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);* соціальні ( у приналежності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);* престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні і високому статусі у суспільстві);* духовні (у самовиразі через творчість). Перші дві групи потреб Маслоу вважає первинними і вродженими, три інші — набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, заміни первинних набутими людиною. Можна припустити, що в концепції потреб А.Маслоу міститься дальший розвиток підміченої ще Е.Дюркгеймом двоїстості людини («homo duplex»); Маслоу через думку про поступове підвищення потреб робить спробу простежити ступеневий перехід людини від стану біологічної до стану соціальної істоти. Водночас важко погодитись з ним у тому, що вказана тенденція — це лінійний односкерований процес заміни нижчого вищим; у реальній діяльності особистості можуть знайти вираз декілька потреб, не обов'язково у вказаній послідовності. Втім, його погляди нині широко використовуються у промисловій соціології та в соціальній практиці (наприклад, з метою вдосконалення організації виробництва, стилю управління, тощо). Інша категорія соціології особистості — інтерес — тісно пов'язана з потребою; також має об'єктивно-суб'єктивну природу і являє собою усвідомлення потреб. Разом вони складають основу ціннісного ставлення особистості до оточуючого світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки слушно зазначає О.Якубс. Поняття цінностей широко розглядається у різних науках; суть же соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в його скерованості на з'ясування їх ролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особистості, з одного боку, та соціальними групами, спільнотами і суспільством, — з другого. Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його безпосередньо зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих і поширених у даному суспільстві та в його культурі ціннісних критеріїв, уявлень про належне, справедливе, прекрасне, корисне, тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних і прийнятих особистістю цінностей складає систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у своєму, житті, лежить в основі рішень, що приймаються нею в ситуації вибору, «вбудовують» її в суспільство. Мотиви характеризують ставлення особистості до інтересів і ціннісних орієнтацій, дають їм оцінку. Вони виступають одним з наріжних понять в соціології взагалі і соціології особистості зокрема і характеризують людину насамперед як суб'єкта. Мотиви-це усвідомлена потреба особистості-суб'єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності. У класифікації мотивів виділяють матеріальні і духовні, як основні, а також економічні, соціальні, ідеологічні, духовні тощо. У свою чергу, кожні з них мають свій внутрішній поділ: наприклад, в духовних мотивах можна вирізнити моральні та естетичні, релігійні або атеїстичні, філософські та інші. В системах мотивів вичленовуються також домінуючі чи периферійні, провідні чи другорядні, тощо. Однією з найважливіших проблем соціологічного аналізу є проблема соціальної типології особистості. Соціальний тип особистості — це продукт складного переплетення історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей і властивостей людини як істоти соціальної. Проблема виділення соціальних типів особистості зумовлена тим, що соціологія має справу не з одиничним, а масовидним, багатоманітним і намагається розкрити в особистості суттєве і типове. З цієї точки зору уявляється можливим виділити такі типи особистості:* ідеальний (в якому знаходить вияв вимога соціального ідеалу того чи іншого суспільства);* нормативний (тобто сукупність властивостей особистості, формування яких об'єктивно необхідне для розвитку даного суспільства);* реально існуючий, або, за висловом В.Ядова, модальний (тобто переважаючий тип особистості на тому чи іншому етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного і тим більше ідеального типу). Якісно новим різновидом особистості в умовах існування СРСР, який випадає з усталеної типології, є незнаний в історії тип «людини радянської», або, за висловом О.Зінов'єва, «homo soveticus». Його основою мав стати ідеальний комуністичний тип особистості, але парадокс полягає в тому, що реальна дійсність тоталітарного режиму витворила тип людини, що докорінно відрізнявся від комуністичних ідеалів; його основною характерною рисою стало розщеплення (навіть не двоїстість) особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше і т.п., при тому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостясях. Для «людини радянської» звичними були конформізм (тобто пристосовництво, пасивне сприйняття існуючого порядку речей), відсутність автономності в суспільстві, побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, ворожість до змін, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної. У книзі російських соціологів «Проста радянська людина: Досвід соціального портрету на межі 90-х pp.» (Москва: 1993) слушно зазначається, що особистість пострадянського суспільства ще надовго залишиться радянською, почуваючи ностальгію за часами існування СРСР. Такі люди ще протягом довгого періоду становитимуть досить широку соціальну базу для комуністичних та інших лівих партій і рухів у молодих незалежних державах, посталих на руїнах колишньої світової надпотуги. 4. Вплив суспільства на розвиток людини Вплив соціального середовища на становлення особистості складає суть проблеми соціалізації — чи не найголовнішої в соціології особистості. Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального (згадаймо попередній вислів: особистістю не народжуються, нею стають) під прямим чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як:* сукупність ролей і соціальних статусів, що їх суспільство пропонує людині;* соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретний статус;* система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві і наслідуються молодшими поколіннями від старших;* соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх переданню і засвоєнню;* загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстко запрограмованого процесу формування нормативного чи ідеального типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на індивіда; перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга — для суспільств у перехідні епохи їх розвитку. Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння Мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих даній культурі, форм раціональності і чуттєвості, прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки. Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, виховання й навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здібності брати участь у соціальному житті. У цьому процесі задіяне все оточення індивіда: сім'я, сусіди, ровесники, вихователі і вчителі, колеги по роботі і знайомі, засоби масової інформації, тощо. Важливо відзначити, що соціалізація — не якийсь одноразовий чи короткотривалий акт; вона здійснюється протягом усього життя людини — від дитинства через зрілість і до старості включно. Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи входження у все нові й нові соціальні ролі і відповідних змін статусу (інколи докорінних, як от перехід від статусу дитини до статусу соціальна зрілої особи). Але якщо під час соціалізації дитини головним для неї виступає соціальна адаптація, тобто пристосування до суспільного середовища, то для соціалізації молодої і навіть соціальна зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація, або формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості. Результатом інтеріоризації стає індивідуальність особистості. Коли йдеться про механізми соціалізації, то звичайно звертаються до концепції З.Фройда, який виділяє основні з них:* імітацію (усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів);* ідентифікацію (засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як своїх власних);* почуття встиду і вини (або негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки: встид, як правило, асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили, а вина пов'язується з внутрішніми переживаннями і муками совісті). Звичайно, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фройда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т.Парсрнс вживає фройдівські поняття у соціологічній теорії соціальної дії. Для нього імітація — це процес засвоєння елементів культури шляхом радше простого наслідування, аніж свідомого вибору, а ідентифікація — вияв ставлення до соціального середовища та його складових компонентів, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї до них приналежності. Ступінь ідентифікації визначається силою і характером прихильності до цих форм людського співжиття. У суспільствах перехідного типу доволі часто доводиться зустрічатись з явищем ресоціалізації. Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необхідність особистості пристосуватися до змінених соціальних обставин, нових норм і цінностей. Це надзвичайно болючий для людини процес, прикладами якого можуть служити цілковита переміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйнування основ старого світогляду і усвідомлення необхідності побудови нового світорозуміння, вимушений розрив з традиційними культурними цінностями і прагнення бути «сучасним», граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль, і т.ін. Таким чином, соціологія особистості в умовах розвитку традиційних високорозвинутих країн та особливо у перехідні епохи в житті країн, що шукають виходу з посткомуністичного простору, займає чільне місце в системі спеціальних соціологічних теорій. Проблематика людини завжди є центральною у будь-якій соціогуманітарній науці. Але в соціології антропологічні проблеми в теоретичних концепціях тісно пов'язані з її соціальною практикою — соціологія сьогодення безпосередньо займається пошуком шляхів вирішення найбільш складних проблем соціального життя сучасної людини, істоти водночас всемогутньої і безсилої, свобідної і відчуженої, товариської і безмежно одинокої. ЛІТЕРАТУРА 1. Бакиров B.C. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора. — Харьков: 1988. 2. Здравомыслов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. - М.: 1986. 3. Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. — М.: 1984. 4. Краткий словарь по социологии. — М.: 1989. 5. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. — М.: 1995. 6. Ручка А.А. Ценностный подход в системе социологического знания. — К.: 1987. 7. Современная американская социология. — М.: 1994. 8. Современная западная социология: Словарь. — М.: 1990. 9. Социология: Наука об обществе. — Харьков: 1996. 10.Социология: Учебное пособие. — М.,1995. 11.Феномен человека: Антология. — М.: 1993. 12.Фромм Э. Душа человека. — М.: 1992. 13.Хмелько В.Е. Социальная направленность личности. — К.: 1988. 14.Человек: Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. — М.: 1991. 15.Ядов В.А. Социологическое исследование: Методология, программа, методы. — М.: 1987. 16.Якуба Е.А. Социология. — Харьков: 1995.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (04.09.2016)
Просмотров: 480 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: