РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Лінійні та циклічні моделі історичного розвитку - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Лінійні та циклічні моделі історичного розвитку Історія людської життєдіяльності – історія соціуму. Підкреслюючи специфіку людського способу життя, принципово відмінного від тваринного існування, слід наголосити на його соціально-спадкоємному і тому історичному характері. Тварина набуває досвід не спадково, а самостійно. Вона успадковує лише інстинкт. Людина ж багата досвідом поколінь. Кожне нове покоління стоїть на плечах попереднього, успадковуючи його історичний досвід діяльності й спілкування, знань та культури. Таким чином, соціальність має історичний характер. Тваринне життя – позаісторичне. Історія життя тварини зникає з її фізичною смертю. Людське життя триває в наступних поколіннях. Історія, писав К. Маркс, є ніщо інше як послідовна зміна поколінь, кожне з яких використовує матеріали, капітали, продуктивні сили, передані йому усіма попередніми поколіннями. Два розуміння всесвітньої історії: унітарно-стадіальне і плюрально-циклічне Історія – це процес. Хоча процес історичного розвитку трактується не всіма однаково. Для одних історія – поступальний, висхідний розвиток, тобто прогрес, для інших – просто розвиток, для третіх – тільки зміни. Останні не завжди розуміють історію як процес. Для деяких вона – хаотичне нагромадження різного роду не пов’язаних один з одним випадковостей. При погляді на історію як процес розвитку постає питання: а що ж при цьому розвивається, що є субстратом історичного процесу, його суб’єктом. Без вирішення цієї проблеми неможливе розуміння сутності історичного процесу. Неможливо зрозуміти історію, не виявивши її суб’єкта. Нижчими, первинними суб’єктами історії є конкретні окремі спільноти – соціоісторичні організми, більш високими, вторинними – системи соціоісторичних організмів і, нарешті, третинним суб’єктом історії є вся сукупність існуючих соціоісторичних організмів – людське суспільство в цілому. Відповідно існують процеси історії окремих соціоісторичних організмів (общин, племен, країн), процеси історії систем соціоісторичних організмів (історичних регіонів) і, нарешті, процес всесвітньої, або світової, історії. Але такого погляду дотримуються не всі. Ніхто не сумнівається в тому, що існують окремі соціоісторичні організми, їх історії, системи соціоісторичних організмів та їх історії. Інакше - справа з поняттям людського суспільства в цілому і поняттям всесвітньої історії. Наряду з викладеною вище точкою зору, згідно якою реально існують не тільки окремі соціоісторичні організми і різного роду їх системи, але і людське суспільство як єдине ціле, і, відповідно, процеси розвитку окремих соціоісторичних організмів і їх систем разом узяті утворюють один єдиний процес всесвітньої історії, існує і прямо протилежна позиція. Якщо перше поняття можна було б назвати унітаристським (від «єдність»), то друге – плюралістським («множественный”). Сутність плюралістичного розуміння історії полягає в тому, що людство підрозділяється на кілька зовсім автономних соціальних утворень, кожне з яких має свою власну, абсолютно самостійну історію. Кожне з цих історичних утворень виникає, розвивається і рано чи пізно невідворотно гине. На зміну загиблим соціальним одиницям приходять нові, які здійснюють такий же цикл розвитку. В силу того, що кожне історичне утворення все починає з самого початку, нічого принципово нового внести в історію воно не може. Звідси випливає, що всі такого роду утворення рівноцінні, еквівалентні. Жодне з них за рівнем розвитку не стоїть ні нижче, ні вище всіх інших. Кожне з цих утворень розвивається, причому до часу навіть поступально, але людство в цілому не еволюціонує, і тим більш – не прогресує. Відбувається вічний коловорот білчиних коліс. Історія людства, таким чином, повністю подрібнена не тільки в просторі, але і в часі, Існує безліч історичних утворень і, відповідно, безліч історій. Уся історія людства постає як безкінечне повторення безлічі однакових процесів, є сукупність безлічі циклів. Тому такий підхід до історії можна назвати не просто плюралістичним, а плюрально-циклічним. Історичний плюралізм включає в себе циклізм. Згідно такої точки зору людського суспільства як цілісного утворення не існує. Немає людського суспільства в цілому. Існує лиш людство як проста сума безлічі повністю самостійних суспільних одиниць. Відповідно, всесвітня історія – проста сукупність історій цих одиниць. Процеси їх розвитку не утворюють одного всесвітнього процесу. Немає світової історії як єдиного процесу розвитку, а тому не може бути і мови про стадії розвитку людського суспільства в цілому і тим самим про епохи всесвітньої історії. Плюрально-циклічний підхід до історії виключає існування стадій, що мають всесвітньо-історичне значення. Але і унітаристський підхід не обов’язково відповідає з їх визнанням. Виокремлення стадій всесвітньої історії з необхідністю вимагає поєднання унітаристського розуміння історії з поглядом на неї як процес не просто зміни, а розвитку, причому розвитку поступу, тобто прогресу. Такий підхід до всесвітньої історії може бути названий унітарно-стадіальним. (Гобзов И.А. Социальная философия. Учебное пособие для вузов. М.,2003.С.147-149). Основних напрямків філософського тлумачення історії три: прогресистський, регресистський і циклічний; основних парадигм дві: класична, або лінійна, і некласична, або нелінійна. У всі часи багатьма філософами розроблялися власні теоретичні моделі розвитку історії – лінійні моделі прогресивного розвитку в напрямку поступального руху і в зворотному напрямі; циклічного, коловоротного характеру, а також як нелінійні утворення монадного характеру (сучасні версії) та з формаційним підходом до розвитку історичного процесу (К. Марксом). Більш докладно розглянемо лінійні та циклічні моделі історичного розвитку. Вершиною розуміння історичної реальності в рамках класичної, лінійної парадигми і водночас першим контурним абрисом некласичної парадигми історичної рефлексії є марксистська інтерпретація історії як природно-історичного процесу зміни суспільно-економічних формацій. З’ясування своєрідності цивілізацій як цілісних, відносно автономних і локалізованих у соціальному хронотипі культурних утворень, їхньої ролі й місця в історичному процесі є однією з відмінних рис некласичних парадигми філософсько-історичного мислення. Перша спроба осмислення соціуму не лише в контексті історії, а й у межах діяльності та спілкування була зроблена К. Марксом. Саме він поклав початок аналізу суспільства як природно-історичного процесу, підсистеми об’єктивної реальності, матеріально-духовного формування, що має специфіку, структуру, функціональні особливості, закономірності розвитку тощо. К. Марксу належить також історично перша спроба глобального філософського моделювання соціуму. Суспільство в системі Марксового аналізу постало у вигляді суспільно-економічної формації. Опорним в системі обґрунтування суспільства як формації є поняття виробничих відносин, сукупність яких утворює реальний базис суспільства, Виробничі відносини у К. Маркса постають як провідні, а у системі суспільних відносин – визначальні. Вони не залежать від свідомості людей, формуються на підвалинах певних продуктивних сил. На реальному базисі здіймається надбудова – юридичні й політичні інститути та певні форми суспільної свідомості. В. Ленін високо цінував це вчення, відзначаючи, що воно дало змогу розглядати суспільство як суспільно-історичний процес. Завдяки сталінському однозначно-прямолінійному трактуванню формації увесь історичний процес було “загнано” в формаційну схему – первісне суспільство, рабовласницьке, феодальне, буржуазне й соціалістичне Соціалізм постав як найвищий соціальний устрій. Це було необхідно для підсиленні віри у комунізм як найвищу, кінцеву фазу прогресу людської цивілізації. Більшість західних академічних вчених взагалі не приймала концепцію формаційного аналізу суспільства, запропоновану К. Марксом. Прихильніше вони ставились до спроби цивілізаційної інтерпретації історії, започаткованої англійським істориком, філософом і соціологом Арнольдом Джозефом Тойнбі. Кредо останнього – “хід історії культури не вкладається ні в які схеми і тому в будь-який час все можливо” – сприймалось як найвища відвертість наукового аналізу суспільства. (Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. К.,1996.ст.97-99). Прогресистський напрям філософії історії Первинним, історично першим напрямом, пануючим за умов висхідного розвитку певного народу, суспільства, локальної культури чи цивілізації є прогресистська філософія історії. У стародавньому суспільстві вона розроблена найменше. Чи не єдиним винятком у цьому плані є Іудея, де прогресистський підхід до історії набув першорядного значення за часів її входження до складу провінцій Римської імперії у зв’язку з поширенням сподівань на прихід месії. Однак значення одного з планетарно значущих варіантів розуміння історичного процесу прогресистський підхід набуває значно пізніше – у ході теоретичного, точніше теологічного, обґрунтування, утвердження і широкої експансії християнства. Докладніше обґрунтування цього підходу з теологічних позицій започатковується в період патристики. Класичним представником теологічного тлумачення історії як поступальної зміни є Аврелій Августин, котрий чи не перший з філософів історії створив глобальну теорію історичного поступу. Основна праця Августина, в якій викладено його філософсько-історичну концепцію, називається “ De civitate Dei” (в перекладі: “Про місто Боже” чи ”Про Божественне суспільство”, або “Про Державу Божу”, “Про Спільноту Божу”). У праці йдеться не про місто-поліс, а про всесвітню, екуменічну спільноту людей. До того ж спільноту не політичну, а духовну. Реальним прообразом такої спільноти для Августина поставала вже наявна на той час наднаціональна християнська церква (община, спільнота). Спрямованість історії людства визначається, за Августином, двома катастрофами світового значення, що є своєрідними полюсами силового поля історії: гріхопадіння Адама і Єви та Страшним судом. Усе, що відбувається між цими двома подіями, і становить зміст всесвітньої історії, яка є реалізацією початкового божественного плану. Відповідно до реалізації завдань цього божественного проекту історія поділяється Августином на сім віків, або “днів” сотворення. І ця періодизація, і вся філософсько-історична побудова Августина і цілому ґрунтується на матеріалах біблійної історіографії. Основою осмислення історії є, гадає він, Божественний промисел, Божественна напередвизначеність. А напередвизначеність передбачає мету історії. Цією метою і є побудова суспільства Божого. Зазначена мета історії реалізується в протиборстві двох великих спільнот людей, що змішані в реальному історичному процесі, спільноти земної, чи міста (царства) земного та спільноти не6есної , або міста (Царства Божого). Першу складають ті, що живуть за людськими законами і будуть покарані посмертно, другу – ті, що узгоджують своє життя з Божою волею, і будуть залучені до Царства Божого. Створюючи вчення про принципову відмінність світського і духовного об’єднань людей, світської та релігійної властей, Августин все ж не заперечував і певної позитивної ролі світської держави, а при нагоді – і необхідності використання її засобів в інтересах церкви. Філософсько-історичні ідеї Августина відіграли роль основи формування та розвитку теологічної філософії історії – від тих часів аж до сьогодення. Але особливо великим значення його філософсько-історичної концепції було в епоху середньовіччя. В цей час європейські філософи історії та й історики не могли не зважати на методологію тлумачення й загальну модель історичного процесу, запропонованих Августином. Таке релігійне забарвлення є визначальним для прогресистського трактування історії, по суті, аж до Нового часу. Але першими свідомими й послідовно витриманими способами означеного тлумачення можна вважати, мабуть, лише концепції Ш.Д. Монтеск’є, Ф.М. Вольтера, А.Р. Тюрго, Ж.А. Кондорсе, І.Г. Гердера. Атрибутивною рисою цих і наступних просвітницьких філософсько-історичних концепцій є розуміння розвитку суспільства як такого, що не відрізняється від розвитку природних процесів. Історія тлумачиться тут як лінійно-поступальний процес, запорукою історичного прогресу проголошується людський розум, котрий розглядається, однак, як суто природна сила, відповідно й осягнення історичної реальності трактується як різновид дії “природного світла розуму”. Спробу пояснити історичний процес як закономірний, поступальний процес, відкинувши теологічне його розуміння була праця Монтеск’є “Про дух законів” (1748). ”Я, - писав Монтеск’є, - почав з вивчення людей і знайшов, що вся безкінечна різноманітність їх законів і нравів не викликана лише сваволею їх фантазії. Я встановив загальні начала й побачив, що окремі випадки буцімто самі собою підкоряються їм, що історія кожного народу випливає з них як наслідок і будь-який частковий закон пов’язаний з іншим законом або залежить від іншого, загальнішого закону” (Монтескье Ш.Н. “О духе законов, М., 1999.с.7). Філософ розрізняє як засадничі два види законів людського існування: божественні та людські, визначаючи кожному з них свою сферу дії. Важливим чинником самобутності і особливостей розвитку того чи іншого народу та його державності він вважав географічне середовище. Та все ж родоначальником власне просвітницької концепції історичного процесу є Вольтер. Він розрізняв історичні й міфологічні часи. Вольтер вважав, що для того, щоб дізнатись про що-небудь достовірне із стародавньої історії, треба розглядати вцілілі безперечні історичні пам’ятники. Відмітною рисою Вольтерового філософсько-історичного вчення було й те, що він чи не вперше здійснив спробу замість повсюдно поширених історій королів написати історію людей, осягнути розвиток суспільства не як історію окремих осіб, а як історію народів. Головним рушієм історії є, на його гадку, ідеї, думки і погляди людей. Історичний процес, за Вольтером, - це поступальний рух, що здійснюється під впливом розуму, але не божественного, а людського. Звісно, розум також видозмінюється, з окрема й під впливом географічного середовища. Однак воно є другорядним чинником розвитку розуму порівняно з впливом форм політичної влади та релігії. Але загалом розум є рушійною силою поступу людства; більше того, Вольтер вважав, що прогрес – не що інше, як успіхи розуму в пізнанні природи, суспільства і людини й на підставі цього – в практичному перетворенні всіх галузей людського життя. Тюрго розглядає прогрес як такий, що характерний тільки суспільству. “Явища природи, - писав він, - підпорядковані незмінним законам, замкнені в колі завжди однакових переворотів, все відроджується, все гине; і в послідовних поколіннях, через які рослини і тварини відтворюються, час в кожний момент лише відтворює образ того, що він сам зруйнував. Послідовний рух людей, навпаки, становить видовище, що змінюється з століття у століття. Розум, пристрасті, свобода безперервно породжують нові події. Всі епохи сплетені ланцюгом причин і наслідків, які пов’язують даний стан світу з усіма попередніми станами” (Тюрго А.Р. Последовательные успехи человеческого разума. М., 1937.с.51) Суспільне життя постає як поступальний розвиток, породжений розумом, пристрастями і свободою людей і підпорядкований певним закономірностям, вираженими причинно-наслідковими зв’язками. Іншим засобом сполучення поколінь є знання, які завдяки мові й писемності зберігаються й нагромаджуються, утворюючи спільну скарбницю загальнолюдського рівня. В результаті і весь рід людський постає як нескінченне, але одне ціле, що має свій стан дитинства і свій прогрес. Мислитель не прагнув ідеалізувати історичний процес; він показує його суперечності. Докладно розглядає періоди не тільки висхідного розвитку й панування тих чи інших суспільств, націй, держав тощо, а й часи їх занепаду та загибелі. “Ми бачимо, - писав він, - як зароджуються суспільства, як утворюються нації, котрі по черзі панують і підпорядковуються іншим. Імперії виникають і падають; закони, форми правління проходять одна за одною; мистецтва та науки винаходяться й удосконалюються. Почергово то стримувані, то прискорювані в своєму поступальному русі, вони переходять з однієї країни в іншу. Інтерес, честолюбство, марнославство зумовлюють неперервну зміну подій на світовій сцені й щедро зрошують землю людською кров’ю. Але в процесі викликаних ними спустошливих переворотів нрави пом’якшуються, людський розум просвіщається, ізольовані нації зближуються, торгівля й політика поєднують, нарешті, всі частини земної кулі. Уся маса людського роду, переживаючи почергово спокій і хвилювання, щасливі часи та години бідування: виникнення імперій, їх занепад, мир і війни, деспотію і свободу - завжди крокує, хоч і повільними кроками, до дедалі більшої досконалості. (Тюрго А.Р. Последовательные успехи человеческого разума...М., 1937.с.51). Розвиток кожного народу проходить нерівномірно. Розглядаючи прогрес як атрибутивну властивість життєдіяльності кожного з народів, Тюрго водночас вказував і на нерівномірність їхнього розвитку. Причини цієї нерівномірності він убачав у відмінностях тих ролей, які відіграють в історичному процесі людський розум і природа. Розум як загальнолюдська риса повсюди містить принцип одного й того прогресу, однак природа нерівномірно роздає свої обдарування; одних вона наділяє талантами щедро, інших скупо, а то й майже відмовляє в них; розмаїття всіх цих обставин й спричинює нерівномірність прогресу народів. І означену нерівність, переконаний Тюрго, аж ніяк не слід вважати чимось тільки негативним. Адже, зазначає він, в цій нерівності, до безконечності різноманітній, нинішній стан людства, представляючи водночас всі відтінки варварства та цивілізації, деяким чином показує нам сліди й пам’ятники всіх кроків людського розуму, картину всіх ступенів, через котрі він пройшов, та історію всіх епох. Розглядаючи історію в найзагальнішому плані – у всесвітньому масштабі протягом усього її існування, філософ намагався виявити особливості її перебігу на різних стадіях – від стародавніх, варварських народів аж до сучасного йому суспільства. На основі цього аналізу він доходить висновку, що кожний з етапів історичного розвитку має, крім сильних, і слабкі сторони, саме завдяки подоланню яких і здійснюється поступальний рух людства, проходячи той чи інший етап вдосконалення. Так, “прогрес розуму за примітивного державного ладу, не утруднюваний примусовістю недосконалих законів, встановлюваних абсолютною владою, більше сприяв облаштуванню нового. Примножені завоювання розширили держави; безсилля варварського законодавства та обмеженої адміністрації змусило їх розділитися, тут народи, втомлені анархією, кинулися в обійми деспотизму; там тиранія, доведена до надлишків, зумовила зародження свободи. Жодна зміна не здійснювалась без того, щоб не дати в результаті якоїсь вигоди, бо кожна слугувала досвідом, бо кожна поширювала, покращувала чи готувала просвітництво. Лише через багато століть і завдяки кривавим революціям деспотизм і свобода, нарешті, самі навчилися обмежувати себе й регулювати свою волю; стан держав став менш хитким і міцнішим. Й таким чином почергово, переходячи від хвилювання до спокою, від добра до зла, вся маса людського роду безперервно крокувала до свого вдосконалення. Він вважав, що однією з неодмінних рис історичного прогресу є його безперервність, хоча на певних відтинках і в певних регіонах можуть бути періоди підйому і занепаду, етапи сповільненого й прискореного поступу. Найдокладнішою серед просвітницьких прогресистських концепцій філософії історії була концепція Кондорсе, викладена в його праці “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму” (1794). Всесвітня історія розглядається французьким мислителем як лінійний і неухильний прогрес. Причому цей прогрес розглядається ним, по-перше, не щодо окремих людських індивідів, а щодо їхньої маси. По-друге, основою і рушієм цього історичного процесу просвітник вважав людський розум як найвищу здібність людини. В цьому його погляди збігаються з поглядами Вольтера і Тюрго. Але на відміну від них він дещо прямолінійніше проводив тезу про те, що історичний поступ у його всесвітньо-історичному масштабі є незворотним. Загалом історичний розвиток людства постає в праці Кондорсе як динамічна картина прогресу людського розуму, що поділяється на десять епох – від поєднання людей у племена (у першій) до майбутнього прогресу людського розуму (в десятій). Концепція Кондорсе є оптимістичною в плані, що паралельний і неухильний розвиток розуму та моралі тлумачиться як дійовий засіб досягнення часів, коли землю населятимуть лише вільні люди, що не визнають іншого володаря, крім розуму. Мету своєї праці філософ вбачав у тому, щоб показати відсутність межі в розвитку людських здібностей, продемонструвати, що здатність людини до вдосконалення справді безмежна, що успіхи в цьому вдосконаленні мають своєю межею тільки тривалість існування нашої планети, в котру ми включені природою. З жалем доводиться констатувати, що реальний історичний процес не зовсім відповідає тій нестримно оптимістичній перспективі, яку окреслив свого часу Кондорсе. Наступний представник прогресистської філософії історії є І.Г. Гердер. (Праці: ”Ще одна спроба філософії історії для виховання людства”, 1773, “Ідеї до філософії історії людства”, 1782-1791, “Листи для заохочення гуманності”, 1793-1797 та ін.) Гердер вважає неприйнятним і європоцентристськи орієнтоване тлумачення просвітниками всесвітньої історії як глобального, єдиного, однолінійного та прямолінійного, неухильного поступу. Вершиною якого проголошувалося індустріальне європейське суспільство. Трактування історії, за яким в історії все йшло б по струнці і кожна наступна людина чи кожне наступне покоління вдосконалювалося б відповідно до ідеалів автора подібного трактування, видає бажане за дійсне, бо ігнорує реальні суперечності історичного розвитку. Не визнаючи спрощеної інтерпретації історичного прогресу, Гердер не заперечує поступального характеру історичного процесу взагалі. Він розглядає історію як процес планетарний, глобальний і водночас багатоцентричний, тоді як попередні філософсько-історичні концепції дещо хибували на європоцентризм. Якщо спочатку він вважав метою поступального руху людства людське щастя, то пізніше – як цілеспрямовуючі історичний процес спонуки постають уже дві ідеї: щастя та гуманності. Сферу автентичного існування людини та засоби впливу на довкілля становить система духовних сил. Поступ людського роду, за Гердером, відбувається зовсім не тому, що є метою індивідуальних дій, - він реалізується і стає помітним лише на високих рівнях узагальнення. Від дещо наївного прогресизму попередників відрізняє Гердера й те, що кожну з культур людства він розглядає не стільки як засіб історичного прогресу, скільки як певне неповторне соціокультурне утворення, що має неоціненне значення для людства й саме по собі, а не лише як перехідна ланка історичного сходження. Кожний народ містить у собі свій масштаб досконалості, не зрівняний з іншим. Тому навіть кінцеві цілі поступу людства, тобто людяність і щастя, досягаються не лише наприкінці всесвітньої історії в цілому. А й у певний історичний час і в певному місці у вигляді, властивому саме і тільки для даного культурно-історичного формування завдяки його унікальності. Таким чином, Гердер намагається поєднати два, на перший погляд, зовсім різні, якщо не взаємовиключні, ідеї – історичного прогресу, з одного боку; самодостатності кожного з культурно-історичних універсумів – з іншого. Історичний поступ суспільства трактується філософом як такий, що є органічним продовженням закономірного розвитку природи, нічим від нього істотно не відрізняється. Історичні зміни в життєдіяльності людей відбуваються унаслідок дії як зовнішніх, так і внутрішніх причин. Найзагальнішим зовнішнім чинником він вважав клімат. Кліматичні і географічні чинники зумовлюють відмінності різних країн у зовнішньому вигляді, психології, звичаях і т.д. Але провідну роль в історичних трансформаціях Гердер надає внутрішнім чинникам. Він переконаний, що основним рушієм історії є її внутрішні, органічні чинники, тобто реальні живі людські сили. А її головним законом – те, що історичний процес є процесом і водночас підсумком природного, детермінованого конкретними історичними обставинами, виникнення, розвитку й реалізації задатків, схильностей, здатностей і здібностей неповторних людських індивідів. Побудову майбутнього, справедливого суспільства він пов’язував з ліквідацією держави взагалі. І.Кант – перший з представників класичної німецької філософії. Він виклав її у працях “Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані”, “Відповідь на питання: що таке Просвітництво?”, “Рецензія на книгу І.Г. Гердера “Ідеї філософії історії людства. Частина 1”, “До вічного миру”, 1 ч. “Метафізики нравів”. Кант, як і просвітники, вважав, що вияви волі, людські вчинки, що складають у своїй сукупності людську історію, подібно до будь-якого іншого явища природи визначаються загальними законами природи. Він також виходить з визначальної ролі людського розуму в історії. Але на відміну від просвітників Кант пов’язує розвиток і застосування розуму не стільки з індивідом, скільки з людським розумом у цілому. Якщо просвітники вважали бажаною й досяжною метою історичного процесу встановлення суспільної гармонії через просвіту, то Кант на противагу їм був переконаний, що встановлення такої гармонії не тільки неможливе, але й небажане, оскільки антагонізм людей у суспільстві сприяє розвитку задатків людей. Кант величезну увагу приділяє свободі людини, розглядаючи забезпечення цієї свободи як одне з головних завдань історичного розвитку суспільства в цілому. Причому – свободі як вияву культури, а не цивілізації, свободі внутрішній, справжній, а не показній. Кантівська теорія про субстаційне значення свободи в історії стала конституційною і лейтмотивною ідеєю філософсько-історичного вчення наступного представника класичної німецької філософії – І.Г. Фіхте. Історію Фіхте поділяє на п’ять великих “епох”. Перші три епохи – відтинок, де людство ще не сягнуло свободи: 1)“епоха безумовного панування розуму через посередництво інстинкту” або ж “стан невинності людського роду”; 2) “стан гріховності, що бере тут початок”, епоха, де “розумний інстинкт перетворюється у зовнішній примусовий авторитет”; 3) “стан завершеної гріховності”, “епоха звільнення”. Здобуття свободи починається з 4-ї епохи - “епохи розумної науки”, в яку уже вступило людство. 5-ту епоху Фіхте трактував як “епоху розумного мистецтва”, “стан завершеного виправдання й освячення”, час автентичного осягнення божественного абсолюту через мистецтво як вищий засіб такого осягнення. Ф.В.Й. Шеллінг – третій з основних представників класичної німецької філософії. Історичний процес Шеллінг поділяє, виходячи з переконання в існуванні двох видів правління світом: прихованого (побіжного) та відкритого (прямого), на три основні стадії. Перша – трагічна; тут стихійна, незряча доля нищить величні держави стародавнього світу. Друга стадія охоплює часи об’єднання народів під дією природних закономірностей. І нарешті, третя, майбутня, характеризуватиметься тим, що сила долі, яка панувала на першій стадії, і закономірна сила природи перетворяться в провидіння – тоді прийде Бог. Досконале суспільство він не шукав ні в минулому, ні в майбутньому. Він розглядав таке суспільство не як досяжну бажану й можливу реальність, а як спрямовуючу і стимулюючу мету, здійсненність якої є такою ж спірною, як і її нездійсненність. Подібно до просвітників, Гегель теж предметом свого розгляду робить всесвітню історію. Як у Тюрго, у Гегеля історія теж протиставляється природі, як прогрес – коловороту. Німецький філософ вважав, що попри все невичерпне розмаїття змін, які відбуваються в природі, в них знаходить свій вияв лише вічний коловорот; тому ця розмаїта гра форм природи, зрештою, викликає лише нудьгу. Лише у змінах, які здійснюються в духовному житті, виникає, за Гегелем, нове; причому кращою з цих змін він вважав прагнення до вдосконалення. В найпершому значенні історія у Гегеля протистоїть природі саме як дух. Дух виступає в гегелівському трактуванні як сукупність власне людських здатностей, насамперед інтелекту, волі та чуттєвості у їх здійсненні. Гегель виокремлює три основні різновиди духу: суб’єктивний, об’єктивний та абсолютний. Вони постають також ступенями розвитку духу, щаблями досягнення рівня абсолютних знання та свободи в ході історичного процесу. Дух у Гегеля – персоніфікована система знання. “Дух, котрий знає себе в такому розвитку як духа, - стверджував мислитель, - є наука. Вона є його дійсність і царство, котре він створює собі у своїй власній стихії”, (Гегель Г.В.Ф. Система наук. Ч.1. Феноменология духа. Сочинения в 14 т. М., 1959. Т.4. С.13). Історія постає як царина означеного саморозвитку та самопізнання духу, сходження індивідуального, суб’єктивного духу на рівень духу абсолютного. Це сходження за своєю сутністю не подієво-хронологічне, а метаісторичне. При цьому індивідуальний, конечний, суб’єктивний дух, з одного боку, виникає й розвивається, сягаючи дійсної свободи, в лоні об’єктивного та абсолютного духу. З іншого ж – і об’єктивний, і абсолютний дух не можуть себе виявити інакше, ніж через людину шляхом піднесення її свідомості до відповідних їм рівнів. Анахронізмом вважається гегелівський європоцентристський редукціонізм, спрощене розуміння розвитку суспільства як прямолінійного, неухильного й моністичного прогресивного розвитку, самопізнання та самоздійснення Абсолютного Духу. (Філософія. Підручник для вузів. За ред. Бичко І., Бойченко І.В. К., 2001 С. 269-289) Регресистський напрям філософії історії. У межах греко-римського культурно-історичного типу філософсько-історичні питання тлумачаться здебільшого з позицій регресистського, особливо циклічного, підходу і лише побіжно – прогресистського, який значно більшу роль відігравав у Стародавній Іудеї. До перших трактувань історії як процесу деградації належать її характеристики давньоєгипетськими анонімними мудрецями, давньогрецьким мислителем і поетом Гесіодом, давньокитайськими філософами Лаоцзи та Конфуцієм. Започаткований ще в цивілізаціях стародавнього суспільства, регресистський напрям філософії історії проходить через усе розмаїття доіндустріальних та індустріальних соціокультурних форм, набуваючи пріоритетного значення в періоди застою та криз. Одну з перших доволі послідовних регресистських версій історичного розвитку розробив французький філософ-скептик ХVІ століття М. Монтень. Люди минулого, як вважав Монтень, жили в єдності з природою і не були зіпсовані цивілізацією. З переходом до цивілізації, гадав він, втрачаються відносини природної рівності людей. Оскільки історичний процес веде людей від природи, остільки він постає для французького мислителя в основному як регрес. Формуючись як суспільна істота, людина (як і рід, і як індивід) прагне відійти від власної природи й піти будь-якими (аби лише не природними) штучними стежками. Причому піти на ходулях цивілізації, а не власними ногами, даними природою. Порівнюючи природу та історичний процес, Монтень віддає беззаперечну перевагу першій, подекуди навіть занадто захоплюючись цим. Так, у своїй славнозвісній “Апології Раймунда Сабундського” він іде ще далі, віддаючи перевагу вже навіть не первісним людям перед людьми культурними, а тваринам, як суто природним створінням – перед людьми. Вектор природи історії, спрямований уперед, від природи до цивілізації, він оцінює, як напрям регресивний. Саме з таких міркувань Монтень виносить за “дужки” справді людського, гідного людини існування божественне провидіння, релігійні чудеса, піддає критиці полювання на відьом – з одного боку, схоластичне мудрування вчених-педантів – з другого, войовничі помисли і жадобу влади – з третього. Природа, зазначає він, не потребує особливо щасливої долі, щоб показати себе і прославитися діями. Вона одна й та сама на довільному рівні буття. Тому справжній поступ – не в русі від природи, як це відбувається, а в своєрідному культі благої природи. Потрібно, скажімо, не створювати розумні книги, а розумно поводитися в повсякденному бутті, потрібно не вигравати битви і завойовувати землі, а наводити порядок і лад за звичайних життєвих обставин. Найвище досягнення – жити у відповідності з природою, і не тільки з зовнішньою, а п передусім – власною. Наступний етап формування регресистського напряму філософії історії пов’язаний, зокрема, з Ж.-Ж. Руссо. Його розуміння історичного процесу зрештою необхідно віднести до регресистського напряму, але з певними застереженнями. Руссо розглядає історію як процес суперечливий, в якому органічно переплітаються моменти прогресивні та регресивні. Прогресивні тенденції і процеси відіграють, на його думку, підпорядковану роль в ході суспільного розвитку в цілому. Саме прогрес відповідних сфер життєдіяльності соціуму з необхідністю призводить до регресу інших сфер, зокрема моралі та суспільства в цілому. Часто саме суто прогресивні, здавалося б, процеси і зміни – примноження багатств, розвиток наук, мистецтв, поліпшення смаків і манер – призводять, на думку Руссо, до виродження найважливіших людських цінностей, і, як наслідок, занепаду суспільства в цілому. Значною мірою саме поступ наук і мистецтв призводить, гадав Руссо, до втрати часу, яка не може бути відшкодованою, розкошів та розпусти. Регресивний характер історичного процесу зумовлений не лише прогресом науки та мистецтва, а передусім – відривом історичного розвитку від розвитку природи. А також чималою мірою – порушенням природної рівності людей і встановленням відносин приватної власності. У наступних філософсько-історичних концепціях регресистської орієнтації цей напрям постає вже як напрям розвитку, а не формування філософії як істотної складової західноєвропейської духовної культури. Та в цій іпостасі він є предметом окремого аналізу розвитку й сучасного стану філософії історії. І сьогодні цей напрям відіграє роль одного з основних у світовій філософсько-історичній думці; він представлений досить широкою палітрою вчень – від концепцій елітарного та масового суспільства, технофобських теоретичних побудов до соціально-історичних антиутопій та доповідей і проектів Римського клубу. .(Філософія. Підручник для вузів. Під ред. Бичко І., Бойченко І.В. К., 2001 С. 289-295). Циклічні моделі історичного розвитку Важливе місце серед напрямів формування філософії історії посідають концепції історичного коловороту. Особливо велику роль вони відігравали в глибоку давнину, Подібний, домінантний статус перших циклічних трактувань ходу історичних змін аж ніяк не є випадковістю. Він глибоко зумовлений характерними рисами тогочасного суспільства. Це пов’язано, по-перше, з тим, що саме вони найтісніше поєднані з міфологічним тлумаченням історії. Однак ця подібність не зводиться до тотожності. В системі міфологічних уявлень про історію час стоїть, перебуває. В циклічних – ідеться не просто про перебування, а про вічне повернення. Тобто час в даному разі не стоїть, а рухається , але не по прямій, а по колу. На етапі виходу різноманітних стародавніх культур з часів панування міфології концепції циклічного тлумачення – як природного, так і історичного процесу – відігравали особливу роль, слугуючи своєрідним містком від “народної” до “авторської” творчості в галузях людського пізнання, в тому числі й у сфері розуміння історії. Пізніше, в період розвитку цих культур, домінуюче значення циклічного розуміння життя суспільства зберігається, тяжіючи до типу історизму., який можна умовно назвати природним, оскільки тут природні цикли постають як прообраз суспільства. Водночас поступово зростає й значення власне суспільних циклічних процесів (ритм Олімпіад у Стародавній Греції) – основи філософського розуміння суспільного руху як коловороту. З утвердженням і поширенням християнства провідну роль починає відігравати прогресистський напрям філософії історії. Однак були і пізніше періоди, коли циклічний напрям філософсько-історичної думки виходить на перший план. Це періоди переходу від суспільства одного історичного типу до іншого. В кожний із цих періодів відповідний тип суспільства, що завершує своє життєве коло, постає як щось відносно самостійне й завершене, як цілісний соціальний організм, що відрізняється від інших типів суспільства своєю неповторною своєрідністю. Саме тому філософсько-історичні моделі (концепції) коловороту й набувають у цей час особливого значення. Адже саме в них і знаходить своє відображення життєвий цикл суспільства того чи іншого соціального типу, причому у своїй найбільш зрілій, завершеній формі.(Філософія. Підручник для вузів. Під ред. Бичко І., Бойченко І.В. К., 2001 С. 295) Образ циклу в якості світоглядного орієнтиру сформувався, вочевидь, на доступних усім і простих спостереженнях: життєво-біологічна розміреність земного шляху людини, місячні фази, морські припливи і відливи, зміна пір року. Тому циклічність, цикл – обов’язковий елемент міфів про помираючих і воскресаючих богів, катастрофи і оновлення світу. Такі міфи є у різних народів і культур. Так, в міфах про грецького Адоніса, єгипетського Осіріуса ми бачимо чергування відходів і повернень, смертей і народжень. Індійське вчення розповідає про чотири юги (уіда – епоха, ера – період часу, покоління), які разом складають махаюгу – одну велику югу. Перші описи циклічного взаємоперетворення основних елементів або стихій світу ми зустрічаємо у Геракліта, який називав трансформацію в напрямку “земля – вода – повітря – вогонь” “шляхом вгору”, трансформацію у зворотному напрямку – “шляхом вниз”. В розумінні Емпедокла всі речі складаються з чотирьох стихій, начал або коренів: вогню, води, повітря і землі. Рух цих начал визначається дією двох протилежних сил – Любові і Ненависті, домінуючих перемінно. П.К. Гречко в роботі “Концептуальні моделі історії”, яка вийшла по програмі “Оновлення гуманітарної освіти в Росії” (1955), порівнює це з рухом маятника.: любов – ненависть і т.д. Поколивається в одну сторону Маятник Миру – починаються відновлювальні, об’єднуючі процеси в універсумі, сходження “в одну світобудову”, в Одне; поколивається в іншу – розпадається, розділяється міцне Одне. А чотири стихії залишаються незмінними, “безперервно і вічно тотожними” собі. Наче пробігаючи один через одного, вони стають тим чи іншим. Наслідуючи Геракліта, стоїки довели “циклізм” до логічного завершення: в космосі час від часу (через кожні 18 000 або 10 800 років) відбувається ekpyrosis – всезагальне всезапалення (воспламенение), або “світова пожежа”, за яким слідує “період вологи”, завдяки якому зберігаються “логоси” – насіння всього існуючого. Новий космос, достеменно схожий на той, що згорів, і виростає з цього насіння. Платон свою циклічну концепцію пов’язує з прямою залежністю божественно правильного і повторюваного коловороту (круговращения) Всесвіту, потопів і пожеж, тобто періодичних катастроф, від життя і долі окремих людей. На цьому він будує свої судження про чотири різновиди держав: тимократії, олігархії, демократії та тиранії, яким передує п’ята форма державного устрою – Кронос (золотий вік), що відповідає духу циклу. Арістотель в “Метафізиці” підкреслює, що “кожне мистецтво і кожне вчення винаходились неодноразово і в міру можливості і знову гинули”. В “Політиці” він цю думку продовжує, що “мало не все вже давним-давно продумано”. Класифікація основних видів державного устрою Аристотелем будується на основі циклічності: монархія, або царська влада, сусідня з аристократією, - політія – олігархія – тиранія – демократія. (Моисеева Л.И. История цивилизаций. Курс лекций. Р-на-Д.,2000. С.8-9) В період переходу від античного суспільства до середньовічного були створені перші моделі історичного коловороту – греком Полібієм (210 – 122 рр. до н.е.) у його “Загальній історії” та китайцем Сима Цянем (145 – 86 рр. до н.е.) у праці “Історичні записки”. Незалежно один від одного ці два мислителі створили концепції, що вражають подібністю за низкою вузлових моментів. Обидва виходили в розробленні своєї концепції з історії свого народу, обидва дійшли висновку, що народ у своїй життєдіяльності здійснює певний цикл. Вони доводять це на матеріалах розгляду політичної сфери: Полібій – на прикладі зміни форм влади, Сима Цянь – принципів влади. Обидва вважали, що життєве коло кожного народу вичерпується саме трьома такими формами чи принципами. Нарешті, обидва рушієм історії вважали переродження відповідного принципу, чи форм влади в свою протилежність і як наслідок – перехід до іншої форми, чи принципу влади. Полібій дійшов висновку, що життєве коло народу як своєрідного індивіда історії вичерпується трьома основними формами влади. Останні розрізняються за кількісною ознакою: як єдиновладдя, влада небагатьох і влада багатьох, у принципі всіх – народовладдя. Рушієм перебігу історичних процесів по колу життєвого шляху відповідного народу є, за Полібієм, переродження кожної зі згаданих форм влади як позитивної у таку саму – щодо кількісного принципу, але негативну – щодо ознаки якісної. І в подальшому – від кожної з таких пар до наступної. Скажімо, позитивними формами єдиновладдя, влади небагатьох і влади всіх постають, відповідно до поглядів Полібія, царство, аристократія та демократія. Єдиновладдя постає царством лише тоді, коли владу народу самохіть віддає найдостойнішому, наймудрішому і найталановитішому в питаннях політичної влади. Подібно до цього про владу небагатьох можна говорити як про аристократію лише тоді, коли на чолі, знову ж таки волею народу, стають кращі люди держави. Нарешті, демократія, - влада народу як організованого цілого, життєдіяльності, потребам та інтересам котрого підпорядковані життя і цілі індивідів, що утворюють це ціле. Динамізм життєвого циклу народу зумовлюється тим, що з плином часу кожна з цих позитивних форм неминуче трансформується в таку саму щодо кількісної ознаки, але вже негативну форму влади. У межах єдиновладдя царство як позитивна форма рано чи пізно обов’язково вироджується в монархію як форму негативну, де при владі вже не найсправедливіший та найдостойніший, а тиран. Внаслідок цього справедливий суспільний лад змінюється знову соціальним хаосом. А це детермінує об’єктивну потребу переходу від єдиновладдя як такого до влади небагатьох. Остання втілюється спершу теж у своїй позитивній формі – у вигляді аристократії. Але й аристократія за загальним законом речей так чи інакше має наслідком свою спотворену форму – олігархію. “Коли потім і аристократія виродиться за законом природи в олігархію, і розгніваний народ помститься за образи правителям, тоді народжується демократія. Неприборканість народної маси й нехтування законами породжує з плином часу охлократію” (Полибий. Всеобщая история, с. 8 ) Соціальний порядок знову руйнується аж до повного здичавіння, беззаконня, яке триває доти, доки, для того, щоб навести лад у суспільстві, натовп не бере собі знову владаря-самодержця. Коло, таким чином, замикається, щоб знову розпочати “коловорот суспільного гуртожитку”.(Філософія. Підручник для вузів. Під ред. Бичко І., Бойченко І.В. К., 2001 С. 295-298). Отже, Полібій вважає, що 6 форм правління коловоротно змінюють в історії одна одну. Після чергового катаклізму (потопу, чуми, і т.п.) люди, які вціліли, збираються і підкорюються найбільш сильним і відважним зі свого середовища – вождям: це влада сили. Розум змінює силу, і монархія перетворюється в царство, яке переходить в свою більш перекручену форму – тиранію, на руїнах якої виростає аристократія. Аристократія (за законом природи) вироджується в олігархію. Повстання проти олігархії веде до утвердження демократії, яка деградує протягом часу в охлократії. Кожна форма вияву несе в собі власну загибель. (Моисеева Л.И. История цивилизаций. Курс лекций. Р-на-Д.,2000. С. 9). Таким є коловорот державного гуртожитку, порядок природи, за яким форми правління змінюються, переходять одна в одну і знову повертаються. Варіант прориву за межі означеного коловороту Полібій вбачає у формі, яка б водночас поєднувала у соді всі три начала (єдиновладдя, владу небагатьох і владу народу) – його він угледів у державному устрої тогочасної Римської Імперії. Змушені співіснувати, ці три влади взаємообмежувались на користь цілого. Але навіть цей, найкращий варіант не може спростувати дію закону історичного коловороту, а лише сповільнює її. Подібну модель створив Сима Цянь. Він доходить висновку про циклічність історичного буття народу шляхом з’ясування спадкоємності вже не форм, а принципів політичної влади. Він вважав, що життєве коло народу замикається трьома принципами, а не формами політичної влади. Збігається концепція китайського філософа з системою Полібія в тому, що рушійною силою перебігу історичних процесів, які утворюють життєвий цикл народу, виступає переродження, трансформація політичних утворень, які спочатку поставали як позитивні, та зумовлений цим перехід до політичних утворень іншого принципу. .(Філософія. Підручник для вузів. Під ред. Бичко І., Бойченко І.В. К., 2001 С. 298-299) Основними принципами, що визначають структуру кола історичної життєдіяльності народу, Сима Цянь називає прямодушність (чжун), шанобу (цзін) та культурність (вень). Перебіг процесів, що утворюють такий цикл, зумовлений неминучою зміною цих основ історичної життєдіяльності народу. А неминучою ця зміна стає остільки, оскільки влада, заснована на одному з принципів, врешті обов’язково перероджується. Таким чином, цикл, пройшовши кожні три принципи, замикається. У Європі одним з перших, якщо взагалі не першим, прибічником коловоротного тлумачення історичного процесу є знаний мислитель, художник слова і політичний діяч італійського Відродження Н. Макіавеллі (1469-1527). Свою філософсько-історичну концепцію він розбудовував, ґрунтуючись на досвіді історії Стародавнього Риму, звертаючись при цьому не до самих історичних реалій, а до їх відображення у всесвітньо відомій “Історії Риму” Тита Лівія. Слід зазначити, що погляди Макіавеллі на історію певною мірою збігаються з тими, які свого часу обстоював Полібій. Як і Полібій, Макіавеллі теж ідеалізує Стародавній Рим, теж прагне виявити повторюваність, закономірність в історії шляхом аналізу політичної життєдіяльності суспільства. Подібність філософсько-історичних ідей Макіавеллі й Полібія сягає ще далі. Макіавеллі теж розглядає історію того чи іншого народу як своєрідний коловорот, окремий життєвий цикл якого вичерпується трьома основними різновидами урядів – монархією, аристократією та демократією (народним правлінням), а перехід від однієї форми влади до іншої відбувається внаслідок виродження позитивної іпостасі кожної з них у свій антипод: монархії – в тиранію, аристократії – в олігархію, народного правління – у цілковиту розпущеність. Причому спроби запобігти чи перешкодити виродженню позитивної форми в негативну чи переходу від єдиновладдя до влади небагатьох, а від неї – до влади народу були б, за Макіавеллі, марними, оскільки вони реалізуються як процес не тільки й не стільки свідомий і однозначно детермінований, скільки такий, що реалізується масовидно, через випадковості та об’єктивно, не завжди збігаючись із суб’єктивним бажанням людей.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (05.08.2016)
Просмотров: 1011 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: