РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Культурна статика та динаміка - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Культурна статика та динаміка Соціологія розглядає культуру як склад-не й динамічне утворення, причому у двох аспектах: культурна статика, що описує культуру в спокої, і культурна динаміка, що описує її в русі. До культур-ної статики належить внутрішня будова культури, тобто сукупність базисних елементів, рис і форм, харак-терні конфігурації їх поєднань. Динаміка культури — це ті засоби, механізми та процеси, які відбивають трансформацію культури, її зміни. Культура перебуває в постійному русі, вона зароджується, розвивається, поширюється, утверджується, руйнується і т. д. Вивчати структуру культури почав у 1949 р. американський дослідник Е. Хобель, який виділяв найменшу частку культури — культурний елемент. За визначенням Е. Хобеля, культурним еле-ментом є поведінковий взірець чи матеріальний продукт, що більше не ділиться. Наприклад, елементами матеріальної культу-ри є ложка, сокира, замок, нематеріальної — потиск руки як форма привітання, перехід вулиці на зелене світло та ін. Кожна культура формується з безлічі елементів. Кожний із цих елемен-тів може бути часткою багатьох культур, тобто культур різних суспільств і часів. Сукупність окремих культурних елементів, які є відгалужен-ням певних засадничих елементів і зв'язані з ними функціональ-но, утворює культурний комплекс. Прикладом може бути на-вчальний процес (головний елемент) і цілий навчальний комплекс, зв'язаний з ним: аудиторії, студенти, методичні розробки, підруч-ники, лекції, семінарські та практичні заняття, іспити, оцінки ус-пішності тощо. Культурний комплекс є проміжним між культурним елемен-том і інститутом культури. Інститут культури є серією культур-них комплексів, що визначають найбільш важливі види людської діяльності. Наприклад, до інституту праці входить культурний комплекс вибору професії, навчання цієї професії, організації трудового процесу тощо. Елементи культурної статики розмежовуються в часі і просто-рі. Географічний район, на теренах якого у різних культур вияв-ляється спільність головних рис, називається культурним ареа-лом. Таким ареалом, наприклад, є поселення слов'янських наро-дів. Спільну слов'янську культуру утворюють українська, біло-руська, російська, словацька, болгарська, чеська, польська та інші слов'янські національні культури. Та частина матеріальної й духовної культури, яка створена ми-нулими поколіннями, випробувана часом і передається іншим по-колінням як щось цінне, що заслуговує на пошанування, називає-ться культурною спадщиною. Культурна спадщина є чинником згуртованості націй, об'єднання людей у періоди криз, соціальних напружень. У масштабах усього суспільства культурна спадщина полягає в уже згадуваних нами культурних універсаліях. Це ті елементи культури, які притаманні всім культурам незалежно від суспільно-го устрою, географічного місця, історичного часу. Культурні уні-версали виникають, тому що всі люди мають однакові фізіологічні потреби і постійно змушені розв'язувати дуже схожі проблеми. Найважливішим елементом культури є знання — вірогідні ві-домості про будь-що. Вони є результатом осягнення дійсності, пі-знавальної діяльності спеціально підготовлених людей і виражаю-ться мовою. Зрештою, сутність усіх елементів культури може бути виражена мовою. Це відбувається за допомогою слів, системи по-нять. Засвоюючи в процесі соціалізації сенс певних понять, люди розуміють зміст написаного чи сказаного. Поняття — це думки, знання, що віддзеркалюють через фік-сацію ознак предмети і явища соціальної реальності. Вони ґрунтуються на соціокультурних уявленнях. Соціокультурні уявлення — це первинні (засадничі) елементи культури соціальної групи, спільноти чи суспільства в цілому. Н. Смелзер надзвичайного значення в системі культури надає мові. Насамперед він підкреслює те, що мова — соціальне явище. Нею не можна оволодіти поза соціальною взаємодією, без спіл-кування з іншими людьми. Мова бере участь у процесі надбання та організації людського досвіду, виробляє загальновизнані в си-стемі культури визначення. Спільна мова згуртовує соціальні групи, спільноти, суспільство, сприяє формуванню єдності, по-чуття соціальної ідентифікації. Проте мова здатна і розділяти людей. Прикладом цього є су-часна мовна ситуація в Україні. Реалізація державного Закону про мови набула політичного присмаку. Це зв'язано з активним паралельним функціонуванням в Україні російськомовної та україномовної субкультур. Іще німецький культуролог Й. Гердер наголошував на тому, що людська цивілізація існує не в загальноуніверсальних, а в конкретно-національних проявах. Кожний конкретний прояв є неповторним, і ця неповторність полягає у своєрідності націо-нальної спільноти й національної мови. Однак кожна держава, під владу якої протягом своєї історії потрапляла Україна, не сприяла, а то й забороняла українцям ко-ристуватися рідною мовою. Освіта здійснювалася чужими мова-ми, заборонялися українські публікації. Після здобуття Україною незалежності (1991 р.) для україно-мовної культури чи не вперше з'явилася перспектива вільного розвитку, для російськомовної — виникло певне обмеження мож-ливостей ужитку російської мови. Русифіковані структури чинять запеклий опір такій перспективі, практичній реалізації Закону про мови. Отже, мова є важливим політичним чинником. Але насамперед мова — це засіб спілкування, розумової дія-льності, спосіб вираження самосвідомості, форма накопичення, збереження і трансляції людських відчуттів. Ті частини культури, що зумовлюються сьогоденням, харак-теризують спосіб життя індивідів, груп, спільнот, суспільства загалом. Спосіб життя — це мова, установки, цінності, нор-ми, традиції, звички, манери поведінки, етикет, мода, якість житла, умови праці, вірування, характер використання вільно-го часу тощо. Марксистська соціологія розглядає спосіб життя як самостій-ну й дуже важливу категорію, а культуру вважає однією з її скла-дових. У зарубіжній соціології, навпаки, спосіб життя є лише од-ним з елементів культури. Спосіб життя створюється насамперед звичками — стереоти-пами поведінки в певних ситуаціях. Ці стереотипи людина за-своює в процесі соціалізації. Вони можуть бути індивідуальними, груповими чи колективними. Звички виникають на основі нави-чок і закріплюються внаслідок регулярного повторення. Звички бувають корисні і шкідливі. Манери — це прийоми, способи діяння, зовнішні форми пове-дінки людини, які отримують позитивну чи негативну оцінку оточення. Гарні манери відрізняють виховану людину від нече-ми. Гарні манери (на відміну від звичок) не з'являються стихійно, їх треба виховувати. Окремі манери є елементами культури, а разом вони утворю-ють культурний комплекс, систему правил поведінки, що назива-ється етикетом. Етикет — це зовнішній вияв внутрішнього став-лення до людей. Етикет, як і манери, ґрунтується на звичках, але являє собою традиційно встановлений порядок поведінки, притаманний не окремій людині, а певній людській сукупності (групі, спільноті, суспільству). Це схвалені суспільством взірці поведінки, яких ре-комендується дотримувати. Етикет є формою регуляції дій і від-носин, неписаними правилами поведінки певних людських сукуп-ностей. До тих, хто його порушує, застосовуються неформальні санкції — бойкот, осуд тощо. Ті звички, які передаються з покоління в покоління, усе те, що успадковується від попередників, утворює традиції, котрі слу-жать для загальної орієнтації людей. М. Вебер уважав, що таки-ми найчастіше є етичні релігійні вчення. Різновидом традицій є обряд — сукупність символічних масо-вих дій, що породжують відповідні почуття та емоції. Обрядо-вість, як правило, стосується всього населення і виражає його ре-лігійні ідеї чи побутові традиції. Обряди супроводжують усі важливі моменти в житті людини — від народження до поховання. Ритуал — детально розпланована сукупність дій, жестів і слів, виконуваних особами, що спеціально вибрані й підготовлені для такого виконання. Ритуали мають символічне значення і по-ширені в побутовій, релігійній та політичній сферах. Моральне значення мають звичаї, тобто певні правила поведінки людей. Особливою формою їх прояву є табу — абсолютна заборона певних дій, уживання певних слів, користування певними пред-метами. Різновидом звичаїв є закони. Закони — це норми поведінки, які обов'язкові для виконання. Є звичаєві закони, тобто неписані правила поведінки, які не санкціонуються державою, і є юридичні закони, що виникли зі звичаєвих правил і закріплені конституці-єю — головним політичним законом країни. Невиконання цих законів є каральним. Найбільшим покаранням є кара на смерть (у тих країнах, де її передбачено законодавством). Законами кожна країна захищає свої цінності. Більшість соціологів упевнена, що цінності й нор-ми є ядром культури. Культурні цінності — це вихована у свідомості людей значи-мість тих чи тих дій, предметів, людських якостей, явищ, проце-сів тощо, і сприйняття їх як мети життя. Це абстрактне поняття про те, що таке добре й погане, правильне й неправильне, потріб-не й непотрібне, позитивне й негативне тощо. Цінності є етало-ном, ідеалом. Жодне суспільство не може обійтися без цінностей, і кожний суспільний устрій установлює, що саме для нього є цінністю. Різ-ні культури можуть віддавати перевагу різним цінностям. Індиві-ди теж вибирають для себе найважливіші цінності. У соціології це називається ціннісною орієнтацією. Для одних найбільшою цінністю є сім'я, для інших — службова кар'єра тощо. Визнання певних цінностей означає не лише наявність певних переконань щодо мети життя, а й сприйняття (несприйняття) від-повідних способів та заходів для досягнення цієї мети. Отже, цінності здатні бути регуляторами поведінки людини. Серед цінностей вітчизняні соціологи виокремлюють: сенсожиттєві (сенс життя, щастя, добро і зло); вітальні (життя, здоров'я, особиста безпека, сім'я, добробут); суспільного визнання й покликання (авторитет, статус, працелюбство); міжособистісного спілкування (порядність, безкорисливість, щедрість, доброта); демократичні (справедливість, суверенітет, рівноправність, плюралізм, свобода); партикулярні (вірність сім'ї, своїй «малій» батьківщині, віра в Бога). Аналізуючи цінності в контексті суспільної свідомості і пове-дінки людей, соціологи здобувають досить точне уявлення про ступінь розвитку індивіда, рівень засвоєння ним усього багатства людської історії. При цьому розрізняють традиційні цінності, що орієнтуються на збереження і відтворення цілей і норм життя, які вже склалися, і сучасні цінності, що виникли під впливом змін у суспільному житті й у головних його сферах. Порівняльний ана-ліз цих цінностей допомагає зрозуміти напруження і конфлікти між старим і молодим поколіннями. Соціологи часто користуються поняттям базові цінності, які характеризують основні орієнтації людей як у житті в цілому, так і в основних сферах їхньої діяльності — праці, навчанні, політи-ці, побуті тощо. Тому ті базові цінності, що мають предметний зміст, можуть бути основою для типологізації поведінки людини і характеризувати її інтелект. Ж. Тощенко до базових цінностей, що формують особистість, відносить: здоровий спосіб життя, оснований не на пануванні над при-родою, а на єднанні, партнерстві, взаємодії, гармонії з нею; нову «якість життя», до якої входить зміна характеру праці і її змісту, інший розподіл часу між працею і відпочинком — нова культура відпочинку тощо; гуманістичну культуру спілкування між людьми, коли інша людина — не засіб для досягнення утилітарних цілей, а мета, са-моціль, що стимулює особистий інтерес; зростаючу потребу в самореалізації особистості, у творчос-ті, у розвитку здібностей, у духовному збагаченні. Теоретичну альтернативу між «речовими» і суто людськими цінностями сформулював Е. Фромм: мета людини — бути з ба-гатьма, а не володіти багатьма. Ціннісні установки кардинально змінюються, коли людина змінює одні форми збагачення на інші. Проте якась одним-єдина форма багатства не гарантує соціальної стабільності людини. Так, щодо соціально-ціннісних орієнтацій, зв'язаних з утилітар-ною формою збагачення, то вона може підвищувати соціальний статус, але не поліпшувати соціального настрою. Орієнтація на духовно-моральні цінності не забезпечує мінімального добробу-ту, а отже, негативно впливає на соціальний настрій людей. Дослідження цінностей у вітчизняній соціології зв'язується з вивченням потреб, бо прагнення до культури виявляється саме в потребах. Це зумовило поділ потреб на матеріальні і духовні, які у свою чергу можуть класифікуватися за різними критеріями. Так, А. Маслоу виділяє п'ять видів потреб-цінностей, Ф. Херцберг — 16 чинників-мотиваторів. Похідними від цінностей є соціальні норми. Під соціальними нормами розуміють приписи щодо поведінки, яка схвалюється суспільством. Це стандарти, що регулюють поведінку й суспіль-не життя відповідно до цінностей певної культури. Як уже зазначалося, культура — дуже динамічне явище, вона постійно змінюється. Підґрунтям культурних змін стають від-криття й винаходи. Відкриття — це здобуття нових знань про світ і забезпечення ними людства. Винаходи — це нова комбіна-ція культурних елементів, нові способи виготовлення речей (тех-нології), нові форми державного управління. Відкриття й винаходи є різновидами інновацій. Інновації — це створення чи визнання нових елементів у культурі. Інновації за-лежать від нагромаджених знань, які заново інтерпретуються й застосовуються на практиці. Відкриття й винаходи можуть поширюватися на інші культури цілеспрямованим запозиченням, дифузією (стихійним проникнен-ням, культурним контактом) і незалежними одне від одного одно-часними відкриттями в різних країнах. Найчастіше культурні елементи розповсюджуються за допомогою дифузії. Каналами ди-фузії можуть бути туризм, торгівля, міграції, війни тощо. Будь-яка культура намагається не лише запозичити необхідні їй елементи, а й захиститися від проникнення небажаних. Вибір-кове ставлення до перенесення елементів однієї культури в іншу називається селекцією. Селекція може бути усвідомленою, ціле-спрямованою або відбуватися стихійно. Причинами селекції є ситуації, якщо: нові винаходи загрожують культурі, що сформувалася; члени суспільства не вважають за потрібне впроваджувати їх у свою практику; культура ще не готова для їх запозичення; ідеологія забороняє їх запозичення як «ворожих», «поганих» або «чужих». З розвитком культури не всі її елементи змінюються однаково. За законом культурного відставання У. Огборна, зміни у сфері ма-теріальної культури відбуваються швидшими темпами, ніж у мате-ріальній сфері. Порушення рівноваги в розвитку культури призво-дить до соціальної дезорганізації, конфліктів, руйнації екологічної сфери тощо. Як правило, ціннісний світ людини не встигає пристосуватися до матеріальних змін, духовний світ молоді відстає від її Матеріального стану. Це явище У. Огборн назвав культурним лагом. Передавання культури одними поколіннями іншим через навчання називається культурною трансмісією. Культурна трансмісія забезпечує неперервність культури, її спадкоємність. Від покоління покоління мають передаватися насамперед базисні елементи культури. Спадкоємність забезпечується безпосереднім контактом живих носіїв культури, що виступають у ролі вчителів та учнів. Трапляється, що під час історичних катаклізмів (конфліктів, рево-люцій, війн) гинуть хранителі культурних цінностей (окремі верст-ви, великі групи, цілі народи), тоді культурні зв'язки розриваються. Завдяки культурній трансмісії кожне наступне покоління має можливість розпочинати з того, на чому спинилося попереднє, відкидаючи віджиле й додаючи нові знання до нагромадженого багатства. Якщо нових елементів культури додається більше ніж відкидається старих, — відбувається культурна акумуляція. Про-тилежне явище називають культурним виснаженням. Взаємозв'язок різних частин чи елементів культури, що утво-рює певну цілісність, називається культурною інтеграцією. Культурна інтеграція відбувається завдяки схожості базисних елементів. Коли базисні елементи зазнають різноспрямованого впливу, то єдина культура може розпастися на багато культур, що називається диверсифікацією культури. Прикладом диверси-фікації є поява множини субкультур. Культурні відмінності можуть перетворитися на суперечності. Тоді виникає культурний конфлікт. Прикладом культурного конфлікту є аномія — порушення культурної єдності суспільства, що виникає за браком чітко встановлених соціальних норм. Як відомо, термін «аномія» був запроваджений у 90-ті роки XIX ст. Е. Дюркгеймом і означав розпад міцної системи моральних цін-ностей. Зростання в той час злочинності, кількості самогубств, розлучень було наслідком краху тієї частини культурної єдності, яка стосувалася культурних та сімейних цінностей. Матеріали численних соціологічних досліджень культури да-ють змогу усунути суперечності, здійснити реальне програму-вання соціально-культурних процесів. В Україні розробляються такі програми, як «Молодь і дозвілля», «Комплексна програма естетичного виховання населення України», «Модернізація куль-турно-дозвільної мережі». Отже, соціологія сприяє культурним перетворенням суспільства. Культурні зміни в матеріальній та духовній сферах зумовлю-ють перебудову інших сфер життєдіяльності суспільства. Так, поява сільськогосподарських і промислових технологій не тільки згуртовує, а й спричинює, на думку Н. Смелзера, глибокі зміни у сферах: політичній — від простих племенних чи сільських владних систем до складних систем виборчого права, політичних партій, представницької і громадянської бюрократії; освіти — зниження безграмотності і виховання економічно продуктивних навичок і вмінь; релігійній — відокремлення релігії від освіти, початок змін традиційних вірувань; сімейній — припинення утворення родинних і кланових об'єднань; стратифікації — посилення географічної та соціальної мо-більності, що привело до розпаду фіксованих, жорстко припису-ваних ієрархічних систем. Проте, за У. Огборном, діє закон культурного відставання, згідно з яким зміни в матеріальній культурі відбуваються швидше ніж у нематеріальній. Порушення рівноваги в розвит-ку культури спричинюється до соціальної дезорганізації, конф-ліктів тощо. У соціологічній науці існує кілька теорій пояснення характеру і рушійних сил розвитку культури суспільства. Так, основними принципами теорії еволюційного розвитку культури є постійна зміна культурних елементів і культурних комплексів до їх повно-го перетворення. При цьому зміни відбуваються від простого до складного, від однорідного до різнорідного. Перетворення куль-турних комплексів у соціальних інститутах веде до того, що з ча-сом змінюється культурний зміст інститутів, а також їх ознаки і функції, що обов'язково зумовлює зміни в соціальній структурі суспільства. Теорія еволюційного розвитку найбільш поширеною була в XIX ст. її вперше систематизував Ч. Дарвін у праці «Похо-дження видів...» (1859). Еволюційний метод широко викорис-товувався О. Контом і Г. Спенсером у вивченні питань куль-тури і соціального життя. У праці «Курс позитивної філософії» О. Конт описав три стадії, .через які, на його думку, проходить людство: теологічну, метафізичну та позитивну (наукову). Г. Спенсер процес соціальної еволюції розглядав як певну по-слідовність стадій, через які все суспільство рухається від прос-того до складного і від однорідного до різнорідного. Цим соці-ологам притаманний соціальний оптимізм, бо вони вбачали в суспільному розвитку лише процес просування до щастя і роз-витку. Серед сучасних учених домінує думка, що лінійного прогресу культури не існує. Так, О. Шпенглер, А. Тойнбі стверджують, Що розвиток суспільства відбувається за циклами, в яких демок-ратія і диктатура змінюють одна одну, і кожний культурний роз-квіт поглинає хвиля варварства. Діалектичний підхід до проблем розвитку культури було запо-чатковано І. Кантом і Г. Гегелем. Найбільш відомими їхніми послідовниками в соціології були представники франкфуртської школи — К. Маркс, Г. Маркузе та ін. Згідно з діалектичним підходом кожна культурна цінність і норма недовговічні, уже з моменту свого виникнення вони приречені на загибель, і їх роз-виток має кілька стадій: зростання значущості і поширення; досягнення певної межі і початок конфлікту; закінчення існування, що означає не просто зникнення, а пе-рехід у новий якісний стан. Прибічники діалектичного підходу не визнають поступового розвитку культури по висхідній. Вони вважають, що розвиток культури відбувається стрибками з частими переходами від од-норідності до різнорідності, від високих взірців — до примітив-них і навпаки. Література Бабій Л. Г. Діалектика розвитку історичних типів культури. — Львів, 1991. Войтович С. О. Світ соціальних відносин в українській культурі: історико-соціологічне дослідження. — К., 1994. Здіарук С. І., Парахонський В. О., Валевський О. Л. Стратегічні аспек-ти національно-культурної політики України. — К., 1995. Ионин Л. Г. Социология культури. — М., 1994. Історія української культури. — Миколаїв, 1996. Коган Л. Н. Социология культури. — Екатеринбург, 1992. Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. — Тернопіль, 1993. Культура і побут населення України. — К., 1991. Культурология. XX век: Антология // Философия и социология культури. — М., 1994. Победа Н. А. Социология культури. — Одесса, 1997. Попович М. Нарис історії культури України. — К., 1998. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М, 1992. Смелзер Н. Социология. —М., 1994. Столяров И. А. Управление культурой. — М., 1988. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. — Львів, 1996. Якуба О. Социология. — Харьков, 1995.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (30.08.2016)
Просмотров: 322 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: