РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Культура і соціальна структура - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Культура і соціальна структура План 1. Соціальна структура і соціальна нерівність 2. Вертикальні класифікації 3. "Модерністський проект" 4. Марксизм і модернізм 5. Модернізм у вивченні соціальної структури Соціальна структура і соціальна нерівність Відомо безліч визначень соціальної структури. Щоб знайти найзагальніше і найхарактерніше, наведемо деякі з них. Очевидні лише поступово змінні системи взаємодій соціальних сил у суспільстві - це і є соціальна структура. Соціальна структура означає опосередковану мережу відносин між соціальними елементами і через її посередництво впливаючий загальний зв'язок соціального цілого. Поняття соціальної структури відображає зв'язок соціальних явиш та існуючих між ними соціальних відносин і залежностей. Якщо звернутися до словників, істотних відмінностей у дефініціях також не виявиться. Так, у словнику Б. Шеферса, де наводяться основні поняття соціології, говориться: "Під соціальними структурами розуміються (відносно) стабільні закономірності соціального життя, наприклад, рольова поведінка, організаційні моделі та соціальне розшарування". Подібним чином визначає соціальну структуру американський словник сучасної соціології Т. Холта: "Соціальна структура означає (а) відносно стабільні відносини, що існують між аспектами соціальної системи, і (б) організацію специфічно групових чи індивідуальних позицій, які відрізняються одна від іншої особливим статусом". Мабуть, найбільш загальне визначення, що підсумовує і підтверджує різноманіття дефініцій, частина з яких для ілюстрації наведена вище, дано в німецькому "Соціологічному лексиконі": "Соціальна структура, [а] структура суспільства чи, у більш загальному вигляді, соціальної системи — [Ь] організація акторів у інституціонально упорядковані відносини, найважливішими структурними змінними яких є позиція, роль і статус (Редкліф-Браун, Нагель, Лінтон, Парсонс, Мертон й ін.) Визначення важливих ознак і вимірів соціальної структури не одноманітні; згідно з відповідними пізнавальними інтересами використовуються різні підходи, наприклад, демографічний підхід (поділ населення за статтю, віком, професією, освітою, доходом, частотою зміни місця проживання тощо); підхід, що спирається на якість виробничих відносин і соціальної структури (Маркс); підхід, що виходить з масштабів і рівня поділу праці (Спенсер, Дюркгейм); підхід, що орієнтується на ступінь раціоналізації і бюрократичної організації (М.Вебер), підходи, що розрізняються за визначенням цінностей і норм та відповідно при-юди взаємодії інститутів (Дюркгейм, Парсонс, Гелен); підходи, де наголошується на соціальному розшаруванні за престижем, владою тощо. Узагальнюючий аналіз представлених визначень показує, що в них відбиті, як правило, два основних моменти: системно-організаційний і стратифікаційний. одного боку, соціальна структура є системою відносин, що організовують суспільство в єдине ціле, те, що тримає суспільство в єдності, не даючи йому розсипатися на окремі елементи — групи-агрегати або ізольованих індивідуумів. З другого боку, соціальна структура - це сукупність статусів, груп, чи верств класів організована в ієрархічному порядку, яким володіє соціальна система. Визначення, у яких враховується момент ієрархічної організації соціальної структури, варто вважати недостатньо повними, оскільки вони нехтують фактом соціальної нерівності Як неважко помітити, у багатьох із наведених визначень не береться до уваги що соціальна структура в кожному конкретному випадку її існування є вираженням соціально! нерівності. При читанні їх створюється враження, начебто термін соціальна структура - чисто технічний і описовий соціологічний термін, що ніяк не відображає соціальні битви за рівність і соціальну справедливість, які непокоять європейський світ уже не одне сторіччя. Насправді будь-який соціоструктурний аналіз і будь-який соціоструктурний опис завжди був і є описом систем соціальної нерівності. Це твердження пояснюється зовсім не бажанням спровокувати чергову ідеологічну бурю. Необхідно враховувати, що нерівність індивідів і груп є споконвічною ознакою соціальної структури, тільки завдяки якій стає можливим її існування в системній якості; в іншому випадку — у випадку рівності чи тотожності складових елементів системи — просто не було би сенсу говорити про громадську організацію, про систему, структуру; мова могла йти просто про абстрактну безліч елементів. Тому в міркуваннях про соціальну структуру поняття соціальної нерівності виконує не тільки ідеологічну, а й важливу аналітичну функцію. Крім того, саме факт нерівності, як показує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Вертикальні класифікації Більшість авторів стверджує, що соціальна нерівність була завжди. Справді, нерівність людей є емпіричним фактом. Люди розрізняються за своїми смаками, за кольором волосся, за доходом, знанням, фактичною чи формальною освітою, віком, фізичною силою, сексуальною потенцією, за професією, за тим, володіють вони нерухомістю, землею чи засобами виробництва, і за безліччю інших ознак. Але не всі ці відмінності соціально значущі. Про соціальну нерівність можна говорити тільки тоді, коли відмінності людей з якихось з перелічених (чи не згаданих у цьому переліку) параметрів людської нерівності закріплено інституціонально і це стало базисним принципом класифікації людей. Як вважає антрополог К. Едер, для того, щоб мати можливість говорити про соціальну нерівність, треба попередньо здійснити дві пізнавальні операції. Перша полягає втому, щоб піддати соціальний світ вертикальній класифікації, а друга — у тому, щоб цей вертикально класифікований світ, що складається з поділених на класи індивідуумів, оголосити відхиленням від ідеалу рівності. Тільки тоді нерівність буде усвідомлена, стане предметом наукового і суспільного дискурсу. Можна навіть сказати, що тоді нерівність почне існувати. Цей, на перший погляд, простий опис походження отримує своє підтвердження в аналізі простих (тих, що раніше називали примітивними) і традиційних суспільств. Вертикальна класифікаціям така універсальна і характерна практично для всіх культур. Але в різних культурах у різні історичні епохи вона використовується, пояснюється й інтерпретується по-різному. У простих суспільствах соціально значущими є такі якості людей, як належність до певного роду, стать і вік, шо відповідно трансформуються в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. Соціальні статуси мають аскриптивних характер. Аскриптивний (від англ. ascription- приписування) —термін, уведений Р. Лінтоном для позначення однієї з альтернатив соціальних орієнтацій, що складають опозицію приписування — досягнення (ascription — achievement). Про індивіда можна судити чи відповідно поводитися стосовно нього, орієнтуючись або на приписані йому якості (вік, стать, престиж, колір шкіри тощо), або на його реальну поведінку й успіхи (як представника професії, громадянина, платника податків). Ці поняття широко застосовуються для характеристики соціальних статусів, тобто як критерії стратифікації. При цьому передбачається, що соціальний статус особистості в розвинутих індустріальних суспільствах дедалі більше визначається її реальними успіхами (орієнтація на досягнення), ніж аскриптивними ознаками (приписування). Едер приводить такий яскравий приклад. В одному австралійському племені чоловіки похилого віку мали право брати в дружини стільки дівчат, скільки вони могли собі дозволити. Щоб отримати привілейовану позицію в "системі розподілу жінок", молодим чоловікам доводилося чекати, поки вимруть старі. На практиці ця традиція призводила до того, що чоловіки досягали шлюбного віку в сорок років і пізніше. Тут належність до вікової групи була основою системи класоутворення. Зовнішній спостерігач (сучасний етнограф) міг би сказати, що така практика породжує соціальну нерівність між віковими класами. Слід зазначити, що самі представники племені не вбачали в цьому встановленні ніякої нерівності, а розглядали його просто як частину природного світового порядку. Виникає запитання, чи справді в цьому випадку існує соціальна нерівність? Стверджувати, що в даному випадку взагалі немає нерівності, було б явно неправильно. Едер приходить до парадоксального висновку: тут існують соціальні класи людей, а отже, і об'єктивна нерівність. Однак вона оцінюється й інтерпретується не як соціальна нерівність, а як іманентний природі порядок. Інакше кажучи, незважаючи на наявність об'єктивної нерівності (у розглянутому випадку вікової) і соціальних класів, шо виникли на основі вертикальної класифікації, соціальна нерівність відсутня, оскільки вона не усвідомлена і не інтерпретована як така. Тому немає підстав для появи того, що в європейському інтелектуальному середовищі іменується дискурсом рівності. Таким чином, із двох згаданих вище когнітивних операцій зроблена перша, але не зроблена друга. Звернімося до традиційного суспільства. Тут кількість ознак, що впливають на класоутворення, збільшується. Крім віку і статі, виникають класифікаційні лінії, засновані на поділі праці. Багато авторів думають, що й у "простих" суспільствах не тільки родинні, вікові. статеві відмінності відігравали роль критеріїв соціальної диференціації, але і відмінності, що випливають з поділу праці. Більш того ці відмінності розглядаються як основні і зумовлюючі соціальну еволюцію як наприклад, відмінність "збирачів, мисливців і хліборобів". Утім, існування землеробства як категорії поділу праці в простих суспільствах саме по собі сумнівне. Швидше за все, землеробство виникає при переході до традиційного типу суспільства. Крім того, зароджується станова структура, з'являються відмінності між селянами і ремісниками, між ремісниками і знаттю. Але і тут соціальна нерівність не є проблемою, тому що в цих суспільствах об'єктивна нерівність сприймається як частина божественного порядку. Принцип вертикальної класифікації інтерпретується як приватний прояв особливої теорії світового порядку, це теорія божественної ієрархії, яка у тому, що стосується соціальної сфери, втілилася в ієрархії станів і каст. Така (чи подібна) теорія характерна для всіх традиційних суспільств, де б вони не існували, зокрема вона яскраво виявлялася в європейському середньовіччі, коли на основі теорії загальної світової ієрархії будувалася і класифікація станів. Найбільш виразні наслідки соціальної диференціації відзначаються в індійській кастовій системі, де нерівність, що об'єктивно виражалася, досягла максимуму можливого. Парадоксально, але ця нерівність не тільки не сприяла прагненню до соціальної рівності, але навіть утрудняла її. Саме теорія божественного походження нерівності не дозволяла "перевизначити ситуацію" — витлумачити кастову систему як вираження соціальної нерівності. У сучасному суспільстві ситуація істотно відрізняється від тієї, яка характерна для простого і традиційного суспільств. Надзвичайно зростає кількість класифікаційних критеріїв. При цьому класифікації переплітаються, взаємодіють, утворюють складні структури (кластери). Але найголовніше — різноманітні об'єктивні нерівності не тільки усвідомлюються як такі, а й інтерпретуються з погляду ідеалу рівності. Тому вони сприймаються як факти соціальної нерівності й стають як предметом суспільного дискурсу, так і причиною багатьох класових та інших конфліктів. На противагу колишнім теоріям божественної ієрархії чи природного порядку створюються численні теорії соціальної структури, класової чи прошаркової стратифікації, основу яких становлять ті ж, що й завжди, вертикальні класифікації. Але тут завдання дослідника доповнюються аналізом соціальної нерівності (те, що для вчених минулих часів — магів, шаманів, ченців просто не було темою) і шляхів її подолання. Якщо скористатися сформульованою Едером ідеєю про дві когнітивні операції, необхідні для формування дискурсу нерівності, то можна сказати, що в сучасному суспільстві здійснена друга з них: вертикально класифікований (ще в простих і традиційних суспільствах) світ, що складається з класів, був оголошений відхиленням від ідеалу рівності, тобто відбулося кардинальне перевизначення ситуації соціального. "Модерністський проект" Перевизначення ситуації відбулося в XVIII ст., у період піднесення буржуазії. Узагалі ж справа виглядала так, начебто в цей період соціальна нерівність була відкрита, так би мовити, виявлена як реальність, яка до того часу успішно ховалася від людських очей і допитливого розуму. Людина народжена вільною, а всюди вона в кайданах . Цей афоризм Ж.-Ж. Руссо - ключ до розуміння ідеї соціальної нерівності, що з'явилася в епоху Просвітництва. Раніше, відповідно до натуралістичних і теологічних тлумачень, людина не народжувалася вільною; людина від народження належала до певного класу у вертикальній класифікаційній системі. При цьому окремі аскриптивні ознаки могли змінюватися, наприклад, у зв'язку з переходом в іншу вікову чи в іншу родинну групу, однак належність до деяких класів, заснованих на поділі праці чи на становому розподілі, залишалася постійною. Руссо розділив усі вертикальні класифікації на дві групи: класифікації, де базисом служать природні нерівності, і класифікації, де базис має, як він висловлювався, політичний, а ми б сказали, — культурний характер. У його власних словах: "Я бачу в людському роді дві нерівності: одну, котру я називаю природною чи фізичною, тому що вона встановлена природою і полягає у відмінності віку, здоров'я, тілесних сил і розумових чи душевних якостей; іншу, котру можна назвати нерівністю умовною чи політичною, тому що вона залежить від певної угоди і тому що вона встановлюється чи, щонайменше, стверджується за згодою людей. Ця остання полягає в різних привілеях, якими одні користуються за рахунок інших: як те, шо вони більш багаті, більш шановані, більш могутні, ніж інші, чи навіть змушують їх собі коритися". Оскільки ця нерівність має умовний характер, тобто ґрунтується на суспільних конвенціях, вона може і повинна бути скасована в ім'я рівності, шо полягає, в першу чергу, в ліквідації згаданих "привілеїв", релігійні й примітивно-натуралістичні обгрунтування яких, прийняті раніше, не витримують критики розуму. Фактичній нерівності був протиставлений ідеал рівності, і з цього часу — з періоду Просвітництва — боротьба за рівність стала одним з основних мотивів сучасної культури. У другій половині XIX ст. відкриття соціальної нерівності і вимога рівності були осмислені як частина грандіозного духовного перевороту того часу, що поклав початок новій культурній епосі - епосі модерну. Ще пізніше, вже в XX ст., програма критики догм і марновірств та само здійснення розуму в історії, яка була написана мислителями Просвітництва і почала здійснюватися на практиці в період Великої французької революції, одержала трохи пишномовну назву " модерністський проект". Що таке епоха модерну? Що таке модерністський проект? Які відношення між модерном і Просвітництвом? На ці питання десятиліття за десятиліттям відповідають десятки і сотні авторів, але серед них мало згоди навіть з корінних питань. Дійсно, у період реалізації модерністського проекту існували найрізноманітніші, часом взаємовиключні суспільні форми, культурні й художні стилі, політичні режими світогляди, ідеологи. Практично епоха модерну включає весь європейський Новий час і справді важко підвести ці три століття під єдиний загальний знаменник. Тому покоління за поколінням мислителів post factum інтерпретують зміст модерну, що збагачується і поглиблюється в міру ходу історії. Епоху модерну, а разом з нею і модерністський проект можна визначити в історичному, культурному і соціальному значеннях. Ось як говорить про це П. Велінг: "Історично початок модерну звичайно ототожнюється з індустріальною революцією (вичленовування економічної системи), виникненням (чи вичленовуванням) буржуазно-демократичної держави, з буржуазним Просвітництвом і початком експериментальних (природних) наук, характерних для Нового часу... Тому з історичного погляду, модерн — це ще одне, і також дуже невизначене, поняття для позначення як "європейського Нового часу", так й індустріального капіталізму. Про соціальний зміст модерну писав Макс Вебер, указуючи, що соціальний світ стає усе більш "прозорим", тобто чітким, зрозумілим, доступним для пізнання і зміни, завдяки його "розчаклуванню" внаслідок наростаючої раціоналізації соціального життя. Розчаклування означало звільнення суспільства від панування магії і марновірств, його довіра до розуму, науки, раціональної процедури у всіх сферах суспільного життя. Розчаклування розглядалося ним не як одноразовий акт, а як тенденція, саме тенденція, що додає єдності та змісту всій епосі модерну. Вебер відзначав: "Наростаюча інтелектуалізація і раціоналізація ... не означає зростання загального знання умов життя, у яких знаходиться людина. Але вони означають щось інше: знання того чи віру в те, що людина завжди може про це дізнатися, як тільки захоче, що взагалі немає таємничих непередбачених сил, які втручаються в її життя, що вона може, зрештою, шляхом раціонального розрахунку опанувати всіма речами. Ось що означає розчаклування світу. Тепер не доводиться, як дикунам, для яких ці сили існували, застосовувати магію, щоб підкорити чи умилостивити духів: це стає справою розрахунку і техніки. Формується інтелектуалізація як така". Спираючись на праці Вебера, сучасний німецький філософ Ю.Хабермас так подає культурний зміст модерну: "За Вебером, культурний модерн характеризується тим, що виражений у релігійних і метафізичних образах світу субстанціональний розум розділився на три моменти, які тільки формально можуть бути утримані разом. Оскільки образи світу розпалися, традиційні проблеми могли тепер трактуватися лише під специфічними кутами зору істинності, нормативної правильності, автентичності (чи краси), тобто могли обговорюватися як питання пізнання, справедливості й смаку. Новий час прийшов до виділення ціннісних сфер науки, моралі та мистецтва. З певною часткою впевненості можна сказати, що сучасна європейська цивілізація є продуктом здійснення модерністського проекту. Практично усіма своїми ознаками вона зобов'язана епосі модерну і модерністському проекту. Наука, мистецтво, мораль, індустрія, свобода, демократія, прогрес - ці та інші складові час тини сьогоднішнього житгя, без яких, здається, просто неможливо існувати, є продуктом модерну, так само як соціальна рівність, раціональна суспільна організація, високий життєвий стандарт й інші досягнення західної цивілізації. Однак підсумки здійснення модерністського проекту виявилися не настільки надихаючими, як може здатися на перший погляд. Безробіття, екологічна катастрофа, наскрізь бюрократизоване і зарегульоване соціальне життя - ці та інші лиха індустріального світу добрезнайомі. Неварто також забувати про уроки тривалої історії епохи модерну, особливо її історії XX ст., коли саме Європа - колиска модерну - породила дві найстрашніші війни в історії людства і два жахливих тоталітарних режими. Багато дослідників (наприклад, представники критичної філософії Франкфуртської школи) думають, що зерна такого розвитку були закладені в передумовах просвітницького світогляду. Модерністський оптимізм помітно йде на спад. Модерністський проект, з одного боку, демонструє свідчення виродження, а з другого — стає знаряддям євроцентристської політики, інструментом невтримної і часто безсоромної експансії Заходу. Свідченням виродження є поступова підміна головного змісту модерністського проекту: місце "раціонально пізнаного" і "раціонально обґрунтованого" усе частіше заступає просто нове. Нове заради себе самого не має нічого спільного з просвітницьким, а також модерністським ідеалом раціональності. Як знаряддя євроцентристської політики модернізм розглядається як теорії модернізації, що приблизно із середини XX ст. виступають як прикладний варіант універсальних теорій соціальної еволюції. Згідно з цими теоріями, західний модерн — це вершина, якщо взагалі не кінцевий пункт соціальної еволюції. Певні характерні риси західних суспільств, насамперед їх економічної і політичної організації (наприклад, ринкова економіка), проголошуються еволюційними універсаліями. У результаті модерністський проект і теорія модерну набувають нормативного характеру; стосовно всього традиційного вони є "новим", а тому неминуче й обов'язково повинні бути перенесені в інші країни і суспільства. Знову поняття "раціональної обґрунтованості" підмінюється поняттям "новизни". Нове стає нормативним. По суті, це не розвиток модерністського проекту, а його виродження в ході реалізації політики модернізації не модернізованих суспільств, зокрема країн третього світу. Тому модерністський проект стає предметом жвавої дискусії. Одні стверджують, що був не один, а кілька "проектів" істотно різного змісту, які базувалися на загальному фундаменті — ідеології Просвітництва. Інші, наприклад, Хабермас, оголошують модерністський проект незавершеним, зберігаючи оптимізм стосовно його майбутнього. Треті (Вальтер Беньямін, "Франкфурті") визначають модерн зовсім інакше: як помилковий фантасмагоричний образ буржуазного світу, що маскує класове панування шляхом створення нових міфологій (зрозуміло, тут немає нічого спільного з веберівською ідеєю розчаклування світу і раціоналізації життя). Нарешті, четверті вважають епоху і культуру модерну пройденою і перевершеною та повідомляють, що перехід у постмодерн - нова культурна і соціальна епоха людства. Постмодерністське бачення базується, зокрема, на нових соціальних тенденціях, у тому числі й змінах у соціальній структурі. Марксизм і модернізм Можна сказати, що дослідження соціальної структури взагалі і соціальної нерівності зокрема стали одним з результатів реалізації модерністського проекту Више відзначено, що Руссо обґрунтував існування соціальної нерівності Власне соціологічний характер вивчення нерівності знайшов відбиток у марксистському соціоструктурному аналізі капіталістичних суспільств. Соціологи-марксисти на основі ставлення до засобів виробництва (юридичне володіння власністю) виділяли два основних соціальних класи: буржуазію - володарів власності і пролетаріат — клас найманих робітників. Через своє об'єктивне становище в соціальній системі буржуазія експлуатує робітників. Суть соціалістичної революції полягає в ліквідації цієї нерівності, тобто в переході засобів виробництва в загальнонародну власність. Згодом, у комуністичному майбутньому, людство повинне прийти до ліквідації класових відмінностей взагалі і до утворення безкласового суспільства, в якому відмінності будуть мати хіба що лише демографічний характер. На основі соціологічного аналізу марксисти робили прямі висновки щодо засобів і методів ліквідації соціальної нерівності. У світовій соціологічній літературі не припиняються суперечки про те, чи можна вважати основоположників марксизму ідеологами модернізму, провідниками і реалізаторами модерністського проекту. Наприклад, Хабермас вважає Маркса своєрідним антимодерністом-романтиком, Берман стверджує, що Маркс був "одним з перших і найбільших модерністів", а Велінг говорить, що він не був ні тим, ні іншим, а просто шукав способу звести болісні протиріччя сучасного йому життя до їх суспільної основи. Знаменитий уривок з "Маніфесту комуністичної партії" Маркса і Енгельса звучить просто як маніфест модернізму, як преамбула до модерністського проекту, коли б останній знайшов формальне вираження: "Буржуазія не може існувати, не викликаючи постійно переворотів у знаряддях виробництва, не революціонізуючи, отже, виробничих відносин, а відповідно, і всієї сукупності суспільних відносин. Навпаки, першою умовою існування всіх колишніх промислових класів було збереження старого способу виробництва в незмінному вигляді. Невпинні перевороти у виробництві, безупинне потрясіння всіх суспільних відносин, вічні непевність і рух відрізняють буржуазну епоху від усіх інших. Усі застиглі, що покрилися іржею, відносини, разом із супровідними, століттями освяченими уявленнями і поглядами, руйнуються, усі виникаючі знову виявляються застарілими, перш ніж встигають окостеніти. Усе станове і застійне зникає, усе священне опоганюється, і люди приходять, нарешті, до необхідності глянути тверезими очима на своє життєве становище і свої взаємні відносини. У цьому уривку мова йде саме проте, що мав на увазі більш ніж через піввіку Макс Вебер, говорячи про раціоналізацію і розчаклування світу, про міць капіталістичної модернізації, що переборює і ламає традиції. Однак Маркс, аналізуючи досвід практичного розвитку капіталізму, прийшов до висновку, що людям не вдається глянути на світ тверезими очима. З погляду Маркса, світ не розчакловувався, а, навпаки, реальні відносини знаходили усе більш містифіковану форму. Маркс шукав .. таємницю в буржуазній політекоиомії викриваючи фетишизм товару і уявлення праці у формі предметності як основні механізми приховання істини міжлюдських відносин у процесі капіталі. стичного виробництва. У результаті він прийшов до формули, відповідно до якої трудящі повинні зруйнувати обмежуючий бар'єр капіталістичної акумуляції і взяти у свої руки управління процесом "обміну речовин із природою . З наведеного вище переліку досягнень, дійсних чи лише рекламованих, у ході здійснення модерністського проекту видно, що кожне з них було і метою марксизму. У першу чергу, це стосується перетворень у соціальній сфері — подолання соціальної нерівності і досягнення рівності, а також засобів досягнення такого стану _ раціональної організації господарства і суспільного існування в цілому. Так що, можна сказати, Маркс був справжнім модерністом, сином епохи Просвітництва, хоча і блудним. Радянські соціологи-марксисти постійно звинувачували своїх "немарксистських" колег у тому, що вони, будучи апологетами буржуазного суспільства, прагнуть навіки законсервувати соціальні відмінності та соціальну нерівність. Але це не відповідало істині. Те, що в радянський час називалося буржуазною соціологією, так само, як і марксистська соціологія, навіть у тій її перекрученій формі, яку вона знайшла в Радянському Союзі, було лише частиною загального для європейської ідеології Нового часу руху до рівності, хоча шлях, яким йшли до рівності марксисти, був "іншим шляхом". Модернізм у вивченні соціальної структури Для соціального пізнання і конкретної соціальної діяльності модерністський проект був ніби масштабом, відповідно до якого повинні відбуватися культурна і технологічна модернізація, секуляризація, виділення нових і реорганізація старих соціальних сфер. Підставою культурної, економічної і політичної модернізації повинні були стати фундаментальні інститути "конкурентної демократії", соціального ринкового господарства і постійно зростаючого на їхній базі суспільства загального добробуту, яке своїм добробутом зобов'язане масовому споживанню і соціальній державі. Нарівні індивідів і малих груп розвиток модернізаційного проекту мислився як виникнення нових життєвих шансів, можливостей у ніколи не баченому масштабі, виникнення нових суспільних зв'язків, які забезпечать модернізоване суспільство. У цьому русі до рівності концепції соціальної структури відігравали найважливішу роль. Вивчення соціальної структури виконувало, можна сказати, діагностичні функції, виявляючи розбіжності між ідеалом і реальністю, між утопією рівності і фактичною нерівністю в суспільстві. Дослідження в сфері класового поділу суспільства, соціального розшарування і мобільності переслідувало три мети: ь знайти й описати нерівність у розподілі, тобто нерівний розподіл недостатніх, але вкрай бажаних ресурсів, таких, як дохід, освіта, влада, престиж; ь оскільки у формулюванні першої мети мався на увазі не чисто статистичний розподіл, а розподіл за особистісними категоріями, виникала мета - виявити засновані на розподільній нерівності статусні групи; ь досліджувати, як і якою мірою утворення статуси цих груп веде до формування системи соціальних верств — страт. Результатом аналізу цих трьох взаємозалежних і взаємозумовлених процесів ставав опис соціальної побудови суспільства. Вивчення процесів соціальної мобільності, а саме становлення поколінь, дослідження участі в цих процесах таких традиційних інституціональних обгалузей, як сім'я, освіта, зайнятість, дозволяли формувати образ соціальної системи. Це доповнювалося дослідженнями в таких сферах: ідеологічне осмислення й інтерпретація, культурна семантика, процеси формування класифікацій і культурних кодів, що у комплексі створювало те, що називається репрезентативною культурою. Усе разом: опис соціального устрою, його системного характеру і культурного осмислення цих феноменів, а також пояснення причин соціальної нерівності — мислилося як соціологічний діагноз соціальної ситуації чи як діагноз часу. Цей діагноз виконував критичну функцію, тому що дозволяв протиставити реальний стан справ ідеальному стану рівності і справедливості, який трактувався як мета суспільного розвитку. Соціологічний діагноз підтримував претензії на рівність з боку суспільних груп, які програвали в соціальній конкуренції, і одночасно був основою судження про необхідність і спрямованість реформ, тобто основою планованих соціальних змін. У цьому розумінні дослідження соціальної структури було наскрізь ідеологізованим, тому що воно, по-перше, ідеологічно мотивувалося, по-друге, служило обґрунтуванням змін, що були нормативно орієнтовані, тобто орієнтовані на модерністський ідеал рівності й справедливості. Якщо відійти від суто теоретичних особливостей і науково-організаційних принципів, то іноді дуже важко знайти відмінності в ідеологічних функціях вивчення соціальної структури в марксистсько-ленінській і так званій буржуазній соціології. І в тій, і в іншій підхід був нормативним, вищою цінністю вважалися рівність і справедливість, образ ідеального стану і кінцевих цінностей випливали з того самого джерела — духу Просвітництва і Великої французької революції. Література 1. Американська соціологія: Перспективи. Проблеми. Методи. - М.: Прогрес, 1972. БахтінМ.М. До методології гуманітарних наук//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. 2. Бахтін М.М. Марксизм і філософія мови. — Л., 1930. 3. БахтінМ. М. Проблема мовних жанрів//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. -М.: Мистецтво, 1979. 4. Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. — М., 1972. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. Бсрндт P.M. Берндт К.Х. Світ перших австралійців. — М.: Наука, 1981. Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 5. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Протестантські секти і дух капіталізму// Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 6. Вебер М. Господарська етика світових релігій. Соціологія релігії// Вибране. Образ суспільства. — М.: Юрист, 1994. 7. Веблен Т. Теорія панівного класу. — М.: Прогрес, 1984. Вернадський Г.В. Нариси російської історії. — Прага, 1927. Вернадський Г. В. Досвід історії Євразії. — Берлін, 1934. 8. Волков В.К. Етнократія — непередбачений феномен посттоталітарного світу// Поліс - 1993. — №2. 9. ВиготськийЛ.С. Мислення і мова. — М.,Л., 1934. 10. Гаджієв К.С. Геополітика: історія і сучасний стан дисципліни // Поліс. — 1996. — №2. Гайденко П.П. Філософська герменевтика і її проблематика // Природа філософського знання. Част. 1, — М., 1975. 11. Гайденко П.П., Давидов Ю.Н. Історія і раціональність. Соціологія Макса Вебера і веберівський ренесанс. — М., 1991. 12. Іонін Л.Г. Консервативний синдром //Соціологічні дослідження -1987 -№б 13. Іонін Л.Г. Повсякденна і професійна інтерпретація // Структура культури і людина в сучасному світі. — М.: Ін-т філософії, 1987.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (12.08.2016)
Просмотров: 606 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: