РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Критична соціологія (теорії модернізації) - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Критична соціологія (теорії модернізації) План 1. Ліворадикальна соціологія 2. Соціологія постіндустріального розвитку Гуманістичний напрям у соціології пов'язаний також із критичною лінією, представники якої виступали проти "академічної" соціології та індустріапізму. їх соціально-критичний аналіз вказував на зв'язки між соціальною кризою в світі і позитивістсько-орієнтованою фундаментальною теорією суспільства та прикладною соціологією. В критичній соціології відображені ідеї трагічного скептицизму, пов'язані з розчаруванням у "технораціональності" та "індустріалізмі". Індустріальне суспільство своїм прагненням підкорити собі природу спровокувало глобальну, екологічну катастрофу, котра посилила економічну, політичну та соціальні кризи. В цих умовах було піддано критиці різного роду "соціальні експерименти" на шляхах індустріалізму, в тому числі і комуністичний експеримент з його деструктивними функціями та наслідками. Представники критичної соціології показали, що соціально-політичну систему неможливо сконструювати "сидячи за столом" і на основі техніко-економічних показників. Концепція "безмежного економічного росту" зіткнулася із системою різнорідних глобальних і локальних криз. Як наслідок розчарування - виникло актуальне гасло: "індустріальна гра закінчилася", і техноманія помалу почала витіснятися технофобією (вороже ставлення до техніки). Зростало почуття тривоги, що наука та техніка загрожують існуванню людини. У 1968 р. невелика група вчених, політиків, бізнесменів зібралися в Римі на диспут-форум (що в подальшому увійшло в історію науково-суспільного руху як "Римський клуб") з метою актуалізації питань про сучасне та майбутнє становище людини. В результаті цієї зустрічі виникла неформальна громадська організація, метою якої було дослідити глобальні потенційні і майбутні проблеми людства, зокрема проблеми бідності, екології, недовіри, безробіття, урбанізації, економічних криз, голоду, відчуження молоді та ін. Перші такі дослідження були проведені під керівництвом Д. Мадгауза (робота "Межі росту", 1972). Було досліджено динаміку змін та основні тенденції подальшого функціонування людства на Землі, враховуючи головні фактори його еволюції. При цьому були отримані вражаючі дані (так званий закон "експотенціального зростання"). Було доведено, що з подальшими темпами зростання населення та економіки (що було характерним для останніх 50-70-х років), до 2100 р. має настати межа зростання людства. При цьому має місце феномен: "зараз ви цього не бачите, а через мить побачите", тобто експотенціальний ріст може привести до неочікуваних і миттєвих результатів. Як результат - на науковій та громадській ниві зароджуються нові теорії модернізації Критичність соціології починає перетворюватися у важливу тенденцію теоретичної соціології, пов'язану із усвідомленням невідповідності попередніх концепцій розвитку суспільства новій реальності. Про симптоми кризи західного суспільства, можливі шляхи її усунення та необхідності певних реформ, що спрямовані на поліпшення системи індустріального суспільства, висвітлено в модифікованих теоріях "соціальних змін" (У. Мур, Н. Смелсер, Г. Беккер), "активного суспільства" (А. Етціоні), "структурної соціології" Е. Тиріак'яна, "конфліктологічної парадигми" (В. Дарендорф, JI. Козер, Р. Мілл). Про необхідність і готовність до перемін - фундаментальних соціальних змін у суспільстві - зокрема, писали американські соціологи Н. Смелсер, У. Мур, Г. Беккер. Вчені вказують на необхідність реформістської перебудови. З цим пов'язують реальні переміни і подальше просування "відкритого" суспільства прогресивним шляхом. Вихідним моментом даної теорії є те, що зміни в світі пов'язані із зміною людини, тому не можна очікувати того моменту, коли світ зміниться до такої міри, що вже важко буде адаптуватися до перемін, що насуваються. Людина також має змінюватися, щоб не відстати від ритму життя. А це потребує перебудови, передусім способу мислення, розуму. Тільки завдяки новим ідеям людина здатна "подолати" себе та пристосуватися до умов у суспільстві. Всі цілеспрямовані технологічні та соціально-економічні зміни насамперед мають прогресивний характер, а тому свідчать про соціальну "трансформацію" капіталізму, здатність до самовдосконалення і нових історичних перспектив. Представники даного напряму вивчали те, наскільки ці зміни мали і мають характер випадковості або закономірності, яке їх джерело та умови протікання, які механізми та норми цих змін. Ці елементи вивчення соціальних змін зумовили і використання відповідних методів дослідження. До таких у даному випадку належали: історичний метод (аналіз змін на основі історичного досвіду), порівняльний метод (класифікація і типологізація характерного і різного між подібними явищами), функціональний метод (зв'язок між соціальними інститутами, явищами, діяльностями та їх аналіз). Таким чином, це цілком інтегрована концепція, котра дала можливість розробки позицій історичного розвитку та історичного прогнозу. У своїх теоретичних побудовах концепції "активного суспільства" американський соціолог А. Етціоні розробив методи керованого розвитку, завдяки ефективному керівництву соціальними процесами. Він поділяв соціальні системи на активні та пасивні. Пасивні - лише реагують на зміни в середовищі, адаптуються до них. Активні – можуть цілеспрямованим чином діяти на середовище, свідомо плануючи, регулюючи та видозмінюючи водночас власну структуру. Активність соціальної системи залежить від трьох факторів: інформаційно-кібернетичного (здатність збирати, обробляти, аналізувати та використовувати інформацію), фактора влади (здатність її здійснення на нормативно-символічних засобах регулювання та контролю), фактора узгодження. За ідеал Етціоні бере напівутопічну картину "активного суспільства", котре суміщає в собі високий ступінь контролю, згоди та конструктивного використання всіх технодосягнень. У концепції "структурної соціології" Е. Тиріак'яна одним із суттєвих компонентів є соцієтальні зміни (детальна трансформація інституційних структур і якісні зміни у функціонуванні суспільної організації). На думку автора, ці зміни є закономірними і виникають як реакція на напругу всередині певної інституційної структури. Тому за своїм змістом і рушійною силою соцієтальні зміни мають моральний та релігійно-моральний відбиток. Саме сукупність моральних актуальних сил оцінок як відображення соціокультурної системи (як основи соціального життя), за Тіріак'яном, є джерелом соцієтальних змін. Вчений зробив припущення, що на основі певних культурних індикаторів, котрі відображають "революційну ситуацію" в соціокультурній сфері (зріст урбанізації, зміни в сексуальній культурі і в системі соціального контролю щодо неї, зріст активності неінституційної релігії) можна і потрібно здійснювати короткострокові історичні прогнози. Фактор неінституційної релігії вчений вважає найбільш важливим. Завдання соціології в даному контексті, на думку вченого, полягає в тому, що вона повинна розглядати виникнення і появу із "глибин" неінституційної морально-релігійної свідомості нових культурних символів як джерел соцієтальних змін. Хоча даний теоретичний підхід дослідження відносять до критичної соціології, багато в чому Тіріак'ян в своєму аналізі опирався на традиційний структуралізм, функціоналізм та феноменологію. Тому деякі теорії, які розглядалися і розглядатимуться, мають інтеграційний характер щодо різних напрямів, парадигм. Ліворадикальна соціологія Ідея "виснаженості" можливостей індустріальних моделей розвитку отримала серйозну підтримку в так званій ліворадикальній соціології (неомарксизм). Цей напрям у соціології обґрунтовував необхідність корінних (радикальних) соціальних змін, в тому числі з використанням політичного поняття. Радикальній критиці були піддані безмежна індустріалізація, раціоналізація, "узаконене панування" меншості над експлуатованою більшістю в умовах індустріальної соціалізації. Звідси і витікав інтерес до марксизму, який зумовлював антагоністичні протиріччя і конфлікти в суспільному розвитку і необхідність їх вирішення шляхом соціально-політичних революцій. Однак намагання переглянути та доповнити марксистську теорію, пристосувати її до нових явищ суспільного життя беруть свій початок ще з 20-х років XX ст. Його засновниками вважаються Д. Лукач, Б. Бен'ямін, К. Корш та ін. Лідером радикальної соціальної критики індустріальної версії прогресу виступала франкфуртська школа. Спочатку її сформовувала група молодих дослідників, переважно вихідців із заможних єврейських сімей Німеччини, які були прихильниками поглядів Маркса. На початку 20-х років у зв'язку з цим у Франкфурті був започаткований Інститут соціальних досліджень, навколо якого згуртувалися М. Хоркхаймер, Г. Адорно, Р. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм, Ю. Хабермас та багато інших вчених. З приходом до влади фашизму всі фундатори даної школи емігрували до США, більшість з них там і залишилася працювати надалі. Феномен фашизму став причиною ряду розмірковувань і обумовив характер спрямованості в тактиці теоретичних поглядів багатьох дослідників. Це були різні за своїми орієнтаціями мислителі, як правило, далекі від емпіричної соціології. їх більше цікавила політика, філософія, культура. Тому більшість їх теорій навіюється швидше соціально-філософським змістом, ніж соціологічним. Це стосується і системи теорій "індустріального" та "постіндустріального суспільства". Протягом свого існування франкфуртська школа здійснювала "соціальні дослідження" з проблем "сім'ї та авторитету", "авторитарної особи", "політичної та сексуальної революції", "індустрії культури та маніпулювання свідомістю" та ін. Франкфуртці опиралися на марксизм як на теорію критичного заперечення "буржуазної раціональності". Ця форма неомарксизму була очищена від догматизму - так би мовити, марксизм з "людським обличчям", як теоретико-методологічна база "гуманістичного соціалізму" (в дусі реформаторської соціал-демократичної орієнтації). Не дивно, що цей соціологічний напрям деякі дослідники висувають як марксистську парадигму. Неомарксисти вбачали майбутнє за "недогматизованим марксизмом", синтезованим з фройдизмом (що особливо було популярним серед гуманітарної інтелігенції та студентства). В основі радикальної соціології, як уже зазначалось, лежали такі причини, як: панування "технологічної раціональності" та інших "вад" "індустріального суспільства"; максимапізація всіх сфер розвитку; проблеми централізації управління; стандартизація способу життя; домінування технологічних ритмів виробництва, з роботою та дозвіллям; тотальний контроль над індивідом з боку держави; дегуманізація культури, індустріалізація розваг та ін. Особливе місце серед дослідницької тематики школи займав німецький фашизм та його антисемітська політика. На ці проблеми вчені дивилися насамперед із соціально-психологічної точки зору. Прагнули глибше дослідити проблему, визнаючи не стільки проблему поширення фашистських та антисемітських настроїв, скільки важливість визначити соціально значущі, типові риси особистості, схильності до антисемітських і взагалі расистських проявів. Ці проблеми розглядалися ними в контексті авторитарного складу особистості. Теми авторитарності, відчуження, пригнічення особистості, агресивності взагалі становили основне коло дослідницьких інтересів більшості франкфуртців. їхнім поглядам властива психологізація соціальних проблем і понять, що, зокрема, знаходило вияв у широкому використанні понять психоаналізу 3. Фройда при поясненні соціальних та культурних явищ. В одних дослідженнях мова йде, передусім, про суперагресивність між типом соціальної структури (соціальні інститути та форми соціального контролю) і спрямованістю диспозиції особистості. Інші дослідники (Маркузе, Фромм) зосереджуються на розгляді ситуацій, за яких особистість адаптується завдяки відмові від власного "Я", "втечі від свободи" або "ставши одномірною людиною". Більшість цих проблем однойменна з працями цих дослідників. Неомарксистський аналіз людини сформований, з точки зору Е. Фромма, на моделі людини, яка володіє корінною потребою буття, пов'язаного із іншими людьми та природою, стверджуючи себе в цьому зв'язку. Погоджуючись із цим, Т. Адорно підкреслював, що сам по собі соціальний порядок пронизує мислення та поведінку людей, що наш світ типолізований і "продуціює" різні типи особистості. Особливо гостро питання стоїть щодо формування стереотипних рис сучасної людини. Соціологи - неомарксисти – не сумнівалися в тому, що риси особистості, сформовані в певних соціальних умовах, значно впливають на орієнтацію суспільства та соціальної системи, і одними із перших намагалися визначити ступінь такого впливу. Одним із основоположників франкфуртської школи неомарксизму був німецький філософ та соціолог Макс Хоркхаймер (1895- 1973), директор франкфуртського інституту соціальних досліджень. В основу соціально-філософської та історичної концепції багатьох робіт була покладена ідея "божевілля" буржуазного розуму, "пошкодженого" нібито в силу початкового протистояння його природі у вигляді волі до влади, котра і придушувала "природне" як в самій людині, так і поза нею. В деяких його роботах ("Діалектика просвіти") чітко простежується вплив ідей Ф. Ніцше та А. Шопенгауера). На протилежність "офіційній", західній соціології М. Хоркхаймер стверджував в якості основних завдань критичної теорії "теоретичне сприйняття" (відчуття, рефлексію) соціальної реальності, радикальну критику всіх виявів гноблюючого, антиособистісного характеру сучасного "пізньокапіталістичного" суспільства в усіх сферах, особливо в масовій культурі. Спочатку, щоправда, вчений пов'язував соціальні корені критичної теорії із пролетаріатом як суб'єктом історичного процесу. Однак в міру розчарування, після перемоги нацизму (опора на робітничий клас), Хоркхаймер покладав свої надії на "критично мислячу" інтелігенцію". Одним з провідних представників цієї школи був німецький соціальний філософ, соціолог мистецтва та літератури Визенгрунд-А. Адорно (1903-1969). Деякі важливі ідеї його являли собою програмний виклад соціальної філософії неомарксизму та історії, в світлі якої еволюція людини є не що інше, як історія "невдалої цивілізації", посилюючого "відчуження", викликаного "буржуазним" розумом, що протипоставив себе природі. Адорно трактує історію Заходу як патологічний процес посилюючого божевілля і втрати індивідуальної свободи. В дусі цих ідей Адорно піддав соціально-філософському аналізу сучасну західну музику та інші елементи культури. В даному контексті мистецтво розглядалося як зброя критичної революції. В той період всі соціальні та політичні загострення наклали відбиток на появу, активність та характер тодішнього молодіжного руху (лівоекстремізм, нігілістичні мотиви, анархічність). Особливих тенденцій набрала форма боротьби проти "зневажливого суспільства", у формі "життя поза ним". Формувалися молодіжні рухи контркультури, установкою яких було задоволення та самовираз як спосіб життя. Революцію Адорно визначав як найбільш глибокий вихід людей "із себе", звільнення від "буржуазного "Я". Будучи одночасно і корінним переворотом в "структурі потягів", вона є справді "тотальною революцією", яка має привести до виникнення дійсно нового індивіда. Особлива роль у даній практичній критиці індустріального суспільства відводилася мистецтву та художнику. І, як результат, – поява та розквіт проавангардистських форм культури, які надавали мистецтву "негативну", "руйнівну" силу, що руйнували старі структурні сприйняття і підготовлювали до сприйняття майбутнього. Авангардистське мистецтво повинно було "покінчити" з репресивною культурою, за допомогою якої індустріальний світ "декораціював" (представляв) свою раціональність. Іншим представником франкфуртської школи неомарксизму був Герберт Маркузе (1898-1972). Впродовж свого творчого періоду він намагався вирішити одне і те ж питання: наскільки і яким чином можлива революція в "пізньокапіталістичному суспільстві?". В одній із головних робіт - "Одномірна людина" – він розкрив розуміння характеру і рушійних сил революції в сучасному суспільстві. В ній обґрунтовувалася теза про деградацію пролетаріату в "індустріальних країнах". "Одномірну людину" Маркузе ототожнював із "масовою людиною", "людиною організації", "зовні орієнтованою особистістю", "керованою особистістю" та іншими подібними типами. Всім їм тією чи іншою мірою властиві: некритичне ставлення до існуючої дійсності, до поведінкових та пропагандистських стереотипів, відсутність індивідуальності, маніпуляційність, консерватизм та ін. Згідно з концепцією Маркузе, соціокультурна одномірність, одномірність мислення - це продукти, похідні "індустріального суспільства". Принципи і норми індустріального суспільства, які відповідають інтересам перш за все правлячої еліти, видаються "одномірній людині" виразом свободи і соціальної справедливості, що абсолютно неправильно. Одномірна людина, стверджував Маркузе, позбавлена здатності до радикальної опозиції існуючому "режимові" і повністю інтегрувала себе в "систему". "Одномірна людина" із "сплячої маси" нездатна ні виробити, ні сприйняти революційну свідомість як основну умову і передумову соціальної революції. Тому необхідність тотальної відмови від "єдиного індустріального суспільства" актуалізувало питання пошуку сил неомарксистами, які могли би його здійснити, сформувати "суб'єкт революційного процесу". Носій такої сили повинен відмовитися брати участь у грі "споживчого суспільства". Тому носієм "революційної" ідеології і виконавцем такої революції має бути той, хто володіє "двомірним" мисленням, здатний критично оцінювати дійсність, протистояти маніпулюванню свідомістю і не стати рабом одномірної свідомості. Це, передусім, новий клас - інтелігенція та службовці, які володіють інтелектуальним та культурним потенціалом. Яскравим представником франкфуртської школи і одним із засновників неофройдизму був німецько-американський соціальний філософ, соціолог і психолог Еріх Фромм (1900-1980). Соціальна теорія його базується на ревізії традиційних положень фройдизму шляхом об'єднання їх із положеннями філософської антропології та марксизму. За Фроммом, історія - це розвиток людської суті в умовах ворожої їй соціальної структури. Сучасне суспільство він ототожнював із відчуженням людської суті у зв'язку з "машинізацією", "комп'ютеризацією" і "роботизацією" людини в процесі розвитку НТР. Важливою особливістю поглядів Фромма є критичне ставлення до капіталістичного суспільства, яке довело до межі процес самовідчуження особистості. Пошуки ідеального типу соціальної структури "здорового" суспільства, що дозволяла б розкрити безмежні можливості людської природи, привели вченого до висунення утопічної теорії "гуманістичного комунітарного соціалізму". Одним із видатних представників неомарксизму був німецький соціальний філософ, соціолог Юрген Хабермас (1929-1964). У пошуках шляху, котрий міг би вивести сучасну західноєвропейську "громадськість" із стану глибокої кризи, забезпечивши їй роль носія структурних змін у сучасному "пізньокапіталістичному суспільстві", Хабермас звертається до проблематики міжлюдської взаємодії, комунікації, інтеракції. При цьому він зосереджує увагу на питанні про відмінність "істинної" комунікації від "хибної" і умови, що забезпечували істинну комунікацію між людьми. В зв'язку з цим, Хабермас запропонував широку соціально-філософську концепцію, що виявляла взаємоіснування двох сфер людського існування (як наближено ідеальної моделі): сфери взаємодії людини із природою і сфери "інтеракції" (сфера міжлюдських взаємин). У даному контексті вчений висуває абстрактну модель системної людини, людини майбутнього, що здатна зберігати прогресивність людства. В такій моделі ним закладені основні "бажано-прогресуючі" сторони соціально-людської" природи: ¦ "технічний", пізнавальний інтерес (розумне оволодівання природою); ¦ "практичний" інтерес, сфера якого - міжлюдська "інтеграція", що сприяє формуванню ідеалів, цілей, які визначають найбільш загальний напрям використання та розвитку науки і техніки; ¦ "визвольний" ("емансипаційний") інтерес, що відображає прагнення людини до визволення від усіх і будь-яких форм "відчуження" та суперечностей, що виникають в результаті негативного впливу методів та технічних засобів на сферу людських взаємин. Неомарксистська концепція не є одноманітною і містить кілька розгалужень. Інший напрям у даному русі - сцієнтиський (світоглядний підхід, в основ якого лежить уявлення про наукове знання як про найвищу культурну цінність). Його прибічники вважають марксистське вчення недостатньо науковим і намагаються реформувати різні аспекти марксистської теорії. Серед представників даного напряму слід назвати Л. Альтюссера і його послідовників, які пропагували перегляд марксових ідей "економічного детермінізму", "еволюційного історизму", "монізму" (спосіб розгляду багатомірності явищ світу в світлі єдиного джерела, єдиної основи) – головних позицій його аналізу, діалектику взаємодії базису та надбудови суспільства. З точки зору JI . Альтюссера і його прибічників, слід по-новому поглянути і на сутність держави і характер її взаємин із різними суспільними класами. (Подальші соціальні, демократичні перетворення роблять марксистську теорію неспроможною бути алгоритмічним принципом в аналізі суспільних явищ). Іншою течією в системі даного напряму неомарксизму є так званий "академічний марксизм", прихильники якого прагнуть перереформувати сутність і категорії історичного матеріалізму крізь призму методів сучасної науки: теорії ігор, моделювання, функціонального підходу тощо. Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення джерел соціальних змін. На думку Ю. Хабермаса, подальші соціальні та демократичні переміни істотно змінюють закономірності у розвитку капіталізму, приглушуючи соціальні та економічні кризи і стимулюючи соціальні компроміси. На необхідність нового типу демократії вказував і американський соціолог Е. Райх, який вказував на глибоку диференціацію класової структури як істотного чинника в процесі формування "класових" союзів. Він наполягає на переорієнтації політики марксистів з матеріальної площини на "культурну", за якої зливатимуться інтереси і робітничого класу, і суміжних прошарків суспільства. Соціологія постіндустріального розвитку Жорсткі потрясіння, яких зазнало західне суспільство у 60-ті роки, не тільки викликали появу ліворадикальних настроїв у громадськості, а й примусили уряди, великі монополії та корпорації сконцентрувати зусилля на науково-практичній діяльності, спрямованій на подолання не тільки соціально-економічних, політичних та духовних криз, але і реконструкцію соціальної системи на основі нових даних науки та техніки. Це зумовило необхідність "теоретичного забезпечення" промислового та соціального розвитку в нових умовах, що знову актуалізувало соціологію, віру в безмежні можливості науково-технічного раціоналізму. Слід сказати, що критики "індустріалізму", в прийнятому аналізі стану і тенденцій розвитку сучасного суспільства, значно згущали барви, акцентуючи лише на негативних проявах та елементах "індустріального суспільства" та "технораціоналізму", не беручи до уваги їх позитивні моменти. Будь-який процес чи явище, навіть негативного характеру, є одночасно носієм і позитивних моментів. Подальший розвиток НТР автоматично здійснював перебудову індустріального суспільства, перетворюючи його на якісно нову цивілізацію, орієнтирами якої виступали вже не економічні координати, а ціннісні якості життя. Прагнення до побудови більш чи менш загальних концепцій, в тому числі і прогностичних моделей соціального розвитку, зумовило в 70-ті роки зближення соціології із соціальною інженерією та футурологією. Остання займалася вивченням "майбуття". Головним було питання, що виникне з існуючого теперішнього стану. Побудова концептуальних і прогностичних моделей суспільного розвитку не супроводжувалася широтою фантазії: "постіндустріальна модель" Д. Белла, "посткапіталістична" Р. Дарендорфа, "постцивілізаційна" К. Болдінга, "індустріального суспільства у фазі зрілості" Р. Адорно, "просуненого індустріального суспільства" Г. Маркузе, "надіндустріального суспільства" А. Тоффлера, "технотронного" 3. Бзежинського, "постсучасного" А. Етціоні та ін. Реіндустріалізація (заперечення і своєрідне продовження) розглядалася як новий етап НТР, в якому наука і техніка більше не виступали ворогами людства і його природного оточення, а формували екорозумну економіку, працезбережувальні виробництва та електронно-інформаційну культуру. Для неї пріоритетами розвитку виступали загальнолюдські цінності і виживання людства, як головні чинники епохи. При цьому "постіндустріальний" розвиток трактувався в тому значенні до технотронного над індустріального суспільства, в якому переважна частина суспільного життя концентрується на непромисловій діяльності - сфері споживання та послуг. Постіндустріальне суспільство - це інформаційне суспільство, яке приходить на зміну "трудовому" і є його запереченням. У ньому саме інформація, а не праця виступатимуть системовизначальним фактором нової соціальної реальності. Даний конструктивний (раціоналістичний) підхід розглядав соціальні системи та соціальні інститути як штучні утворення (а не як за інституційного підходу, коли інституції виникають у процесі культурної еволюції і існують як структури, що саморозвиваються), тобто створені людьми за раніш задуманим проектом. Такий підхід актуалізував необхідність соціального управління та контролю, які ставили соціальні процеси в певні рамки. В системі теорій "постіндустріального" розвитку дослідники визначають два основних підходи (оцінюючи зміст та характер ідей представників даного напряму): концепції ліберального напряму та радикального. Ліберальні варіанти концепцій були спрямовані на оздоровлення індустріальної моделі прогресу, так чи інакше пов'язаного з капіталістичною системою господарювання. Активними прихильниками такого напряму були американські вчені Д. Белл, Дж. Гелбрейт, 3. Бжезинський. Даніел Белл (1919) - американський соціолог, спеціаліст у галузі соціального прогнозування в тому числі. Розроблена ним концепція постіндустріального суспільства висунула його в число провідних представників соціального прогнозування на Заході. Згідно з цією концепцією, науково-технічна революція робить зайвою соціальну. Белл вважав, що різні сфери суспільства (технологія, соціальна структура, політика, культура) є самостійними і автономними. Визначальними факторами даного суспільства, на його думку, є теоретичні знання, "кібернетична революція", що зумовлюють технологічне зростання та є "організуючим" джерелом соціального розвитку. Белл при цьому сформулював декілька основних висхідних (початкових) компонентів прогностичної моделі майбутнього суспільства, а саме: ¦ перехід від виробництва товарів до виробництва послуг; ¦ перевага класу професійних спеціалістів та технологів; ¦ домінування теоретичного знання як джерела нововведень та визначення суспільної політики; ¦ контроль над технологією і технологічними оцінками діяльності; ¦ створення нової "інтелектуальної технології", пов'язаної з ЕОМ. Функціонування даних компонентів повинні принципово змінити, на думку вченого, співвідношення економіки і соціальної політики, підпорядковуючи першу останній. У такому разі соціальна політика перетворюється на соціальну інженерію і перебудовуватиме всю систему суспільних відносин згідно із науковими рекомендаціями. Провідна роль "великої науки" зумовлює визначальну роль у соціальній структурі технократії (техноструктури), котра займається організацією всіх видів соціальної діяльності та управлінням власністю: "влада кращих" - це ієрархія вчених, управлінців, інженерів, державних службовців, зумовлена талантом, знаннями, кваліфікацією. Такого роду інтегрована тенденція висуває науково-технічні нововведення як рушійну силу розвитку соціуму, котрий спрямовується, так би мовити, "куди потрібно" - в бік "відкритого суспільства". Подібні дії пропагував інший представник даної теорії американський економіст, соціальний мислитель Джон Гелбрейт (1908). В його уявленні "нове індустріальне суспільство (одноіменна його праця) характеризується реально здійсненим переходом до технократії - влади техноструктури. При цьому вчений надав другорядне значення якості життя споживачів, у відношенні до процвітання виробництва як такого. Розвиток виробництва - розуміється як основне завдання виробництва. Тому, на його думку, розраховувати в справі утвердження суспільних інтересів потрібно тільки на державу. Однак Дж. Гелбрейт був прихильником і теорії конвергенції (поєднання кращих сторін капіталістичної і соціалістичної систем в єдину нову). Інший підхід в оцінці індустріальної цивілізації в пошуках контурів нової (так званий варіант "третього шляху") мав місце в радикальних футурологічних концепціях А. Турена, О. Тофлера, Е. Шумахера та ін. Всесвітню популярність американський публіцист та футуролог Олвін Тофлер здобув завдяки його відомій праці "Шок майбутнього", основна ідея якої полягає в тому, що прискорення соціальних та технологічних змін створює все більше складностей для адаптації і виявляє шокову дію на суспільство і на особу. Вивчаючи зміни в житті сучасного суспільства, Тофлер констатує крах всіх соціальних інститутів і прагне виявити тенденції, котрі свідчать про те, що елементи всіх сфер суспільного життя так чи інакше ведуть до диференціації в існуванні та незалежності, до багатогранного "приватного" життя в нових своєрідних общинах. Кризу, яку переживає сучасне суспільство, вчений пояснює переходом до нової цивілізації – "третьої хвилі" (після перших двох: "аграрної" та "індустріальної"). Аналіз майбутнього Тофлер здійснював на основі "інформаційного редукціонізму" - переходу від індустріалізму до нової "постіндустріальної цивілізації" з перевагою інформаційних технологій і на основі комп'ютерної революції. Він повинен супроводжуватися інноваціями способу виробництва, способу життя та культури, що вирішують основні глобальні проблеми. До так званих контурів "нової цивілізації" Тофлер відносив: ¦ інформаційні технології; ¦ позакласове суспільство; ¦ "прогресивну" демократію із залученням громадян до формування моделей власного майбутнього; ¦ нові транснаціональні інститути, що здатні вирішувати глобальні проблеми людства в кругообігу ідей, товарів, культури і т. ін. Концепція Тофлера виражала широкий спектр ідей екологізму, його антимонополістичний демократичний пафос. Вчений ратував за революцію у сфері мислення. Інший прихильник даного напряму французький соціолог Ален Турен (р. н. 1925) пройнятий ідеями вільнолюбства (що притаманно французам). Постіндустріальне суспільство він характеризує як суспільство, що визначається соціальними та культурними, але не економічними факторами-детермінантами. Для Турена - це класове суспільство із соціальними конфліктами в боротьбі між пануючими класами – технократією та професіоналами. Студентству, як особливій соціальній групі, він надавав роль важливої революційної сили. Постіндустріальне суспільство вчені ототожнюють із "стратегічним пристосуванням" до нової культури (постмодерністської) і цивілізації, які формувалися в результаті глобальної трансформації соціального світу. І ця трансформація охоплює не одну національну систему, а все глобальне суспільство. Завдяки певним новаціям, які виступають рушіями в радикальній соціальній перебудові (стимуляція впровадження мікропроцесорів та поява нових видів діяльності; поява нових форм організації людських відносин, що відповідають розвинутій технології; зміна способу життя в бік цінностей якості життя), футурологи окреслили безліч орієнтирів постіндустріального суспільства, які тією чи іншою мірою можуть визначати стиль життя майбутнього людства. На думку футурологів (І. Масуда, Г. Маклуен), "електронна" революція перекроює життя. На початковій стадії електронна технологія (типу: космічний зв'язок, портативні відеокомунікації) виконували роль соціальної терапії. Наступний етап "комунікативної" революції (що пов'язаний із супутниковим зв'язком, волокнистими провідниками, цифровими елементарними приводами, мікропроцесорами, швидкісним притоком інформації) відкриває доступ будь-якій людині в будь-якій точці Землі до бази даних і т. ін. Подібні інтелектуально-технологічні системи ведуть до принципово нового стану цивілізації і культури - індустрії даних та знань. Комп'ютеризація створює технологічну .основу "інформатизації" суспільства, що, можна сказати, є другою грамотністю його, підвищуючи інтелектуальні та творчі здатності людини. "Розкажи все, розкажи швидко" – ось сучасний принцип взаємодії сучасних "мас-медіа" між державними структурами, інституціями та суспільством. У даній традиції більшість вчених зумовлює трансформацію всієї світової громадської системи на самозбережувальний характер діяльності. Наявні інформатико-комп'ютерні системи здатні революціонувати технологічні процеси до їх переходу на ресурсосамозбережувальну спрямованість. Принцип техніцизму "природа як майстерня" переростає в принцип екологізму "природа як храм". Даний екологізм, на думку деяких дослідників, може і повинен зумовити зміни в урбанізації - появи деурбанізованих процесів за принципом "назад до природи". Така абстрагована нова форма існування людства можлива при генеруванні переваг урбаністичної забудови із елементами сільської природи і максимуму комфорту для всіх видів суспільної життєдіяльності. При цьому допускається, що кожна суспільна ланка (сім'я) проживатиме в житловій одиниці, комфортно оздобленій всіма прогресивними засобами НТП (типу "глобального села із "електронними будинками") (Г. Маклуен, О. Тофлер), або типу "інформаційного" містечка. На майбутнє футурологи пророкують і максимальний пріоритет малого і середнього бізнесу в економічній системі людства. За таких більш конкретних форм взаємодії "людина-людина", "людина-природа" індивід здатний швидше і комплексніше самоутвердитися. "Малі справи" - це спосіб вирішення конкретних проблем і завдань, в основі якого лежить необхідність самоорганізації особистісних якостей, даних людині. Нове суспільство, таким чином, формує індивідуальностей - "щасливих людей", що "вільно створюють власний зовнішній і внутрішній світ". Підвищення благоустрою, рівень життя і якісні перетворення життєвих стандартів мають привести до пріоритету таких цінностей, які далекі від виробничих, а саме: автономність і самовираз особи, вільний час і дозвілля, приватне життя. На думку деяких дослідників, дані ціннісні переорієнтації відображають тенденцію переміщення прагнень людей з галузі "володіння" у галузь "самовиразу", що ототожнено із фроммівськими життєвими модусами "мати" (оволодівати) і "бути". Саме домінування елементів того чи іншого модусу в кінцевому підсумку характеризуватиме і характер цивілізації: споживацький або пізнавальний. Більш конкретно це виражається в тому, що змінюється еталонний тип особи: ним стає "людина граюча" - вільна від диктату праці, шаблонів поведінки і "споживацтва". Ми розглянули лише декілька основних різнобіжних концепцій, які достатньою мірою обумовлюють для постіндустріального суспільства підвищення ролі людини і формування нового типу виробничо-економічних і соціокультурних відносин, котрі визначають інноваційну філософію і соціологію майбутнього науково-технічного прогресу. Багато виявів такого роду вже помітні давно і в наш час. Література Бебик В. Політичний маркетинг. – К., 2000. Вишняк О. В. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи - К Ін-т соціології НАНУ, 2000. Матусевич В., Оссовский В. Электоральное поведение: техника социологического исследования И Философская и социологическая мысль. – 1994, № 11. Нельга О. Соціологія виборчого процесу: проблеми становлення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000, № 2. Петров О. В. Социологоческие собирательные технологии, –Днепропетровск, 1998. Пилипенко В. Соціологічна наука та електоральні процеси в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. –1999, № 4. Райман Р. Г. Электоральное исследование: сущность и технология // Соц. иссл. – № 9. Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є. –К.: Вища освіта, 2003.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (14.07.2016)
Просмотров: 440 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: