РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Концепція дисциплінарного суспільства М. Фуко - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Концепція дисциплінарного суспільства М. Фуко План Мішель Фуко — теоретик постструктуралізму. Дисциплінарне суспільство. походження, виникнення і розвиток дисциплінарного суспільства; принципи дисциплінарного суспільства, інструменти дисциплінарної влади; Криза дисциплінарного суспільства і його перспективи. Висновок. 1. У 70-ті роки ХХ століття відбувається розвиток ідей структуралізму як певна реакція на хвилю екзи-стенціалізму й феноменології у соціологічному мисленні і отримує назву постструктуралізму (або неоструктуралізму). Постструктуралісти підкреслюють важливість «децент-ралізації об'єкта дослідження». Головним для дослідника повинен бути текст, а у тексті — його внутрішня структура. Авторство тек-сту особливого значення не має: важливими є не наміри, бажання того, хто створює текстову реальність, а лише «внутрішня гра зна-чимих складових» (Е. Гідденс). Виходить, соціологи мають зосередитися на аналізі об'єктивної структури суспільства, а не на ролі окремих діючих осіб, які конст-руюють суспільство. Такий концептуальний підхід кращим чином ілюструється на прикладі робіт видатного представника постструк-туралізму Мішеля Фуко. Постструктуралісти (зокрема, і Фуко) вису-вають наступні положення: по-перше, теоретичне знання є дискурсивна форма, що породжує тексти; по-друге, емпірична реальність, яку має витлумачувати теоретичне знання, теж є сукупністю тек-стових утворень (опитування, статистичні дані, відеозаписи); по-третє, зміст емпіричних текстів залежить від того, з позиції яких те-оретичних текстів вони будуть прочитані; врешті, по-четверте, вивчення емпіричних текстів веде до розуміння того, що відбувається у світі, більше, ніж будь-які інші емпіричні дослідження. Різнобічні праці Фуко містять чимало цікавих теоретичних і ме-тодологічних ідей, які характеризують постструктуралістський підхід до соціальної сфери. Фуко займався емпіричними дослідженнями божевілля й «психіатричного притулку», питаннями медицини й історії клінічної практики, проблемами злочинності й ув'язнення, вивчав відношення до сексуальності у різних суспільствах та пов'язані з ними проблеми контролю над особою. Характеризуючи змістовну сторону праці Мішеля Фуко «На-глядати й карати», можна зробити такі паралелі: якщо М. Ве-бер у «Протестантській етиці» розглянув проблему переходу від традиційного типу господарювання до раціонально-капіталістич-ного, то М. Фуко торкнувся проблеми переходу від традиційних форм панування до дисциплінарного типу влади, який відбулвся на Заході наприкінці класичної доби, тобто в період ХУІІІ-ХІХ ст. В обох випадках виникнення дисциплінарного суспільства та ка-піталістичного господарювання розглядається як унікальне явище, як наслідок раціоналізації суспільного життяТ) М. Фуко значно оновив методологію дослідження влади. Він вважав, що традиційний аналіз інституцій держави не вичерпує галузі функціонування влади. Відкритим залишається питання: хто здійснює владу і де? На думку М. Фуко, природу влади можна зрозуміти лише в контексті історично визначених тілесних прак-тик. Археологічний пошук Фуко відкриває перед нами історію тіл: психіатризованих, еротичних, покараних та ув'язнених, слухняних та бунтівних, точніше не стільки самих тіл, скільки історії певного виду тілесних практик' Згідно з Фуко, європейська «індивідуальність» була б неможлива без різноманітних технологій нагляду, тренування, навчання, іспиту, сфокусованих на людському тілі по-чинаючи з XVII ст. Індивід - це, безперечно, уявний атом «ідеологічного» зобра-ження суспільства, але, крім того, він є й реальністю, створеною тією специфічною технологією влади, яку називають «дисципліною». За визначенням Фуко, «дисципліну» не можна ототожнювати ні з якоюсь інституцією, ні з якимсь апаратом; дисципліна - це тип влади, спосіб її здійснення, пов'язаний з цілим набором інструментів, методів, технік. Не те щоб дисциплінарний різновид влади засту-пив решту різновидів,- він просто інфільтрувався в них і водно-час дав змогу доводити вплив влади аж до найвіддаленіших, най-менших елементів. 2. Дисциплінарне суспільство ретельно виготовляє індивіда, до-тримуючись тактики формування потрібних сил і тіл. Дисциплінарна влада виявляє власну могутність здебільшого через упорядкування об'єктів. Тому тих, на кого вона діє, намагається якомога дужче індивідуалізувати - через нагляд, спостереження, порівняльні заходи, коли за вихідний пункт править «норма». Під кінець класичної доби нормалізації влада Норми стала одним з величних знарядь влади. У певному розумінні, Норма змушує до однорідності, але вона також індивідуалізує, дозволяючи вимірювати відступи, визначати рівні, реєструвати спеціалізацію і використовувати відмінності. Норма утвердилася разом із запровадженням стандартизованої освіти і заснуванням педагогічних інститутів, Норма утвердилася при регуляції виробничих процесів. Влада Норми поєднується з іншими видами влади (владою Закону, владою Слова, Традиції), змушуючи їх до нових делімітацій. Тренування. Принцип, що лежить в основі розпорядку часу, у традиційній формі, за своєю суттю негативний. Це принцип уникання неробства: заборонено марнувати час, що його відлічив Господь, і розпорядок часу має запобігати небезпеці марнотратства - мораль-ної вади та економічної нечесності. Натомість дисципліна запро-ваджує позитивну економіку, висуває принцип теоретично дедалі кращого використання часу. Це означає, що слід намагатись інтенси-фікувати використання найменшої миті, немовби докладним внутрішнім упорядкуванням можна досягнути тієї ідеальної точки, де максимум швидкості поєднано з максимумом ефективності. Ретельно регламентувалися такі тілесні рухи, як вправи з пись-ма, військові вправи тощо. Наприклад, прусський військовий ста-тут 1743 р. передбачав, що рушницю ставлять до ноги за шість пев-них рухів, піднімають за чотири, беруть на плече за три. Сучасники вважали, що саме дисципліні та вправам прусські війська були зобов'язані своїми успіхами. Саме цю техніку було запроваджено в славетних статутах прусської піхоти, що їх після перемог Фрідрі-ха II наслідувала вся Європа. Завдяки цій техніці прииеволення вибудовується новий об'єкт, що поволі заступає механічне тіло. Цим новим об'єктом стало тіло, здатне до специфічних операцій, що мають свій порядок і час. Тіло, ставши мішенню нових механізмів влади, перетворюється на тіло, маніпульоване владою. Екзамен. Екзамен - це нормалізаційний контроль, нагляд, що дозволяє кваліфікувати, класифікувати й карати. В усіх дисципл-інарних установах екзамен дуже ритуалізований, у ньому поєднуєть-ся церемонія влади, маніфестація сили і виявлення істини. Він за-свідчує приневоления тих, кого вважають за об'єкти, і об'єктивацію тих, хто приневолений. Цеховому навчанню була притаманна індивідуальна і цілкови-та залежність від майстра, незмінна тривалість навчання, до того ж воно містило елементи хатнього прислужування. Учнівство в це-ховій традиції закінчувалося випробуванням - створенням «ше-девру», що засвідчував уже проведену передачу знань, проте такий іспит не відповідав якійсь визначеній програмі. У класичну добу школа перетворилася на своєрідний апарат неперервного екзаменування. Екзамен у школі давав змогу по-справ-жньому й безперервно обмінюватися знаннями: гарантував перехід знань від учителя до учня. Доба екзаменаційної школи започатку-вала педагогіку, що функціонує як наука. Доба інспекцій і безко-нечно повторюваних маневрів у війську забезпечила розвій та на-громадження тактичних знань. Екзамен кардинально змінює принцип видимості при здійс-ненні влади. Традиційно влада - це те, що видиме, те, що показують. А ті, на кого влада діє, можуть залишатись у темряві; їх може освітити хіба що та частка влади, яку їм відступили, або миттєві відблиски впливу, що його чинить на них влада. Натомість дисци-плінарна влада діє, залишаючись невидимою, проте накидає своїм підвладним принцип обов'язкової видимості. Саме те, що підвладні на видноті, дає змогу владі, яка діє на них, мати реальний вплив. Екзамен став тим механізмом, послуговуючись яким влада ловить і заганяє підданих у механізм об'єктивації. Раніше роль політичної церемонії полягала в забезпеченні вод-ночас і надмірного, і регламентованого вияву влади; церемонія правила за пишне відображення могутності влади. Така церемонія більшою або меншою мірою пов'язана з тріумфом. З урочистою по-явою суверена завжди асоціюються певні елементи освячення, ко-ронації, здобуття перемоги; навіть у пишних поховальних ритуа-лах неодмінно виявляється весь блиск демонстрованої могутності. Натомість дисципліні притаманний свій тип церемонії. Це вже не тріумф, а огляд, «парад», урочиста форма екзамену. «Підданих» тут запропоновано як «об'єкти» спостереження з боку влади. Екзамен іще дав змогу завести індивіда в документальну царину. Екзаменаційні процедури одразу ж почала супроводити система всебічної реєстрації і нагромадження документів. «Влада писанини» стала одним з доконечних елементів дисциплінарного механізму. У багатьох аспектах вона формується згідно з тради-ційними методами адміністративної документації. Проте з'явили-ся й методи, властиві тільки їй, важливі новації, і певна частина їх пов'язана з методами ідентифікації, опису прикмет або дескрипції. Про суспільства, за приклад яких править феодалізм, можна сказати, що індивідуалізація в них максимальна з боку суверена, котрий володарює. Що більше влади та привілеїв має людина, то виразніше позначена вона як індивід - через ритуали, мову, без-смертні перекази, образотворче мистецтво. Тривалий час пересічний індивід - із простолюду - не досягав порогу дескрипції. Адже то привілей - коли на тебе дивляться, спостерігають, переказують події твого життя. Хроніка людини, її історіографія становили частину ритуалів могутності тієї людини. Дисциплінарні методи опустили поріг можливого опису індиві-ду й обернули той опис на засіб контролю та метод панування. Почи-наючи з XVIII ст. дитина, хворий, божевільний, засуджений стають об'єктами індивідуальних описів та біографічних оповідей. Таке описування реального життя - тепер уже аж ніяк не процедура героїзації: воно функціонує як процедура об'єктивації та прине-волення. Екзамен як водночас і ритуальна, й «наукова»^ фіксація індивідуальних відмінностей пришпилювала кожного до його влас-ної своєрідності, на відміну від церемонії, де виявляються статути, родовитість, привілеї. Відтак, разом з іспитом дисципліна пере творюється на новий різновид влади, який зважає па індивідуальні відмінності. За дисциплінарної системи дитина індивідуалізована більше, ніж дорослий; божевільний і злочинець - більше, ніж лю-дина здорова й незлочинна. Нагляд. Паноптизм. Античності була притаманна цивілізація спектаклю. «Зробити доступним для великої кількості людей не-велике число об'єктів»: цю проблему розв'язувала архітектура храмів, театрів, цирків. Із спектаклем, що панував у громадському житті, були пов'язані й бучність свят, спалахи людських почуттів, ритуали, де лилася кров. У суспільстві, де головні елементи - вже не громада і гро-мадське життя, а з одного боку - окремі індивіди і з другого -держава, відносини можуть набрати тільки форми, прямо проти-лежних спектаклю: «Саме за новітніх часів під дедалі сильнішим впливом держави, що чимраз глибше втручалась в усі подробиці та відносини суспільного життя, почали зміцнюватися й удоскона-люватися гарантії такого втручання, будуючи та поширюючи за-для цієї величної мети споруди, які уможливлювали б нагляд одразу за великою кількістю людей»[3]. Особливо виразно принцип паноптизму проявився в архітектурі сучасних тюремних будівель. Практика покарань. Особливо виразно перехід від традицій-ного типу володарювання до дисциплінарного простежується у зміні практики покарань. У традиційному суспільстві покарання мало характер помсти. Правосуддя переслідує саме тіло злочинця. Усяке більш-менш тяжке покарання містило в собі певну частку тортур, що становили техніку диференційованого та регламенто-ваного виробництва страждань. Тортури також були складовою ритуалу. Це складник ка-ральної літургії, що відповідав двом вимогам. Для жертви тор-тури мають бути помітні: вони призначені - чи то рубцем, що залишають на тілі, чи то пишнотою, яка їх супроводить, ганьбити того, хто виявився жертвою; тортури малюють навколо, а ще кра-ще - на самому тілі засудженого знаки, які не повинні стертися, принаймні в людській пам'яті. Для правосуддя, яке засуджує до тортур, тортури мають бути разючі, і кожен повинен їх розу-міти як своєрідний тріумф правосуддя: нехай злочинець лементує і стогне під ударами,— ганьби тут немає, навпаки, у величі власної сили постає сам церемоніал правосуддя. Звідси, напевне, й ті тортури, що їх завдають після смерті: тіло спалюють, попіл роз-віюють за вітром, трупи тягнуть по бруківці, виставляють уздовж шляхів. Каральний церемоніал має не тільки судовий, а й очевидний військовий характер. Монарше правосуддя постає як збройне правосуддя. Меч, що карає злочинця,— той самий меч, що побиває ворогів. Навколо тортур громадиться цілий військовий апарат: кінна сторожа, лучники, жандарми, солдати. Звичайно ж, ідеться про те, щоб перешкодити спробі втечі або опору; окрім того, треба ще нагадати, що кожен злочин - це немов повстання проти зако-ну, а злочинець - ворог монархові. У ритуалі покарання монарх виступає одночасно як голова правосуддя і головнокомандувач; а сама прилюдна страта стає не просто актом правосуддя, а перетво-рюється на демонстрацію сили, акт військової перемоги над воро-гом-злочинцем. У Франції, як і в більшості європейських країн - за прикмет-ним винятком Англії,- уся процедура розгляду кримінальних справ залишалась у таємниці: тобто була захована не тільки від гро-мадськості, а й від самого звинуваченого. Процес відбувався без нього або принаймні так, щоб він нічого не знав про звинувачення, свідчення й докази. Натомість суд мав право одержувати анонімні доноси, приховувати від звинуваченого суть справи, ставити йому підступні запитання, удаватись до інсинуацій. Ситуація докорінно змінюється наприкінці XVIII - на почат-ку XIX ст. Таврування було скасовано в Англії 1834 р., у Франції -1832 р.; велику кару щодо зрадників з 1820 р. Англія уже не зважувалася застосовувати в повному обсязі. Тільки батіг іще залишався в окремих карних системах (Росії, Англії, Пруссії). За кілька десятиріч відійшло в минуле катоване, розчленоване, по-калічене тіло із символічним тавром на плечі чи обличчі, виставле-не живцем або мертве. Скасування тортур означає кінець видо-вища, до того ж це була відмова карати тіло. Ефективність пока-рання стали вимірювати його неминучістю, а не очевидною інтенсивністю. Змінилось уявлення про ганебність: у покаранні-спектаклі гань-ба, якої завдавали катованому, завжди оберталася на співчуття до нього чи його славу, вона неодмінно свідчила про ганебність узако-неного насильства. Відтепер саме засудження має позначати зло-чинця безперечно негативним тавром,- звідси й прилюдність су-дових дебатів та оголошення вироку. Правосуддя дистанціюється від покарання, доручивши його відповідному органу, а сама проце-дура покарання тримається під покровом таємниці. Якщо раніше покарання мало характер помсти, то відтепер воно прагне виправити, наставити, «зцілити»; у покаранні замість суворого спокутування провини виступає моральна поправа. Но-вого змісту набуває тюремне ув'язнення. В'язниця перетворюється на вичерпний дисциплінарний апарат, вона максимально інтенси-фікує всі процедури, які можна знайти в інших дисциплінарних установах - муштру, іспит, нагляд. Новий сенс здобуває карна праця, її користь відтепер полягає не в одержаному прибутку, а у відтворенні владних відносин, пев-ної форми економічної залежності, схеми індивідуальної покори та її припасування до виробничого апарату. Виконана праця дозво-ляла кількісно вимірювати ревність в'язня й поступ його поправи. Платня за карну працю не винагороджує виробничої діяльності, а функціонує як рушій та орієнтир індивідуальних перетворень. В'язниця відрізняється від простого позбавлення волі ще й тим, що прагне перетворитися на інструмент модуляції покарання: апарат, що здійснює виконання вироку, набуває права самому впли-вати на той вирок завдяки таким механізмам, як умовно-достроко-ве звільнення, напіввільний режим покарання тощо. Тривалість по-карання розглядається не як форма відплати, а як форма виконан-ня операції, що може бути змінена або припинена залежно від виправлення в'язня. Аналіз дисциплінарних практик, здійснений Фуко, почасти дає можливість зрозуміти, на ґрунті чого відбувся перехід від ста-нового суспільства до формально-раціонального типу панування. Вебер підкреслював, що станове суспільство не дає будь-якої пере-хідної ланки в розвитку політичних відносин від патримоніально-го до раціоиально-правового панування, навпаки, за певних обста-вин воно висуває на цьому шляху серйозні перешкоди. «Феодалізм,-писав Вебер,— в усіх своїх формах є панування озброєної мен-шості, тоді як патріархальний патрімоніалізм є панування над ма-сами однієї особи. Він завжди потребує "чиновництва" як органу для здійснення панування, тоді як феодалізм зводить таку потребу до мінімуму». За дисциплінарного режиму влада стає дедалі анонімнішою та більш функціональною. Завдяки дисциплінарним практикам набули нового змісту старі механізми влади (влада слова, влада традиції тощо) — вони були нормалізовані, а відтак - формалізовані. Пану-вання норми створило підґрунтя для розширення царини формаль-ної документації і, зрештою, формально-раціонального панування бюрократії па основі спеціальних знань. Крім того, були розвинуті технології соціалізації особи, що створювало підґрунтя ефективні-шого контролю за нею, глибшого підпорядкування її поведінки.[2] 4. В інтерв’ю, яке датоване 1978 р., Фуко вказує на те, що на сучасному (кінець ХХ століття) етапі розвитку суспільства дисциплінарний його тип входить у кризову фазу, що в кінцевому результаті має призвести до його зникнення. Спочатку, вчений вказує на специфічність розгляду дисциплінарного суспільства у різних країнах : “Моя ціль полягає в тому, щоб досліджувати техніку влади, що постійно шукає нові засоби і можливості, а предмет моїх досліджень - це суспільство, що підкоряється карному законодавству. І це суспільство влаштоване по-різному у Франції, Німеччині й Італії. Тому що має місце відмінність систем. Однак спосіб організації, що робить владу настільки діючої, навпроти, той самий. Тому я і вибрав Францію, як тип європейського суспільства, що підкоряється визначеній системі карного права. І досліджував, як усередині нього розвилася дисципліна, як у ході розвитку індустріального суспільства і збільшення чисельності населення вона змінювалася.” Відтак Фуко переходить до кризового стану дисциплінарного суспільства: “І ця дисципліна, що у справі утримання влади показала себе настільки діючої, тепер утратила солідну частку власної ефективності. Тепер в індустріально розвитих країнах подібні види дисципліни входять у стан кризи.” Таким чином перспектива дисциплінарного суспільства виглядає наступним чином: “З IV-V сторіч вважалося, що розвиток західного суспільства залежить від того, наскільки дієво влада виконує свої задачі. Наприклад, яке велике значення надавалося тому, як батьківська чи батьківська влада слідкувала за поведінкою дітей усередині родини. І якщо подібний механізм ламався, то і суспільство розвалювалося. Те, як кориться індивід, завжди було важливою справою. Але за останні роки суспільство змінилося, та й індивіди теж. Тому що вони стають усе більш несхожими один на одного, відмінними і незалежними. З'являється усе більше різних категорій людей, що дисципліні не піддаються, і тому ми змушені задумуватися над розвитком суспільства без дисципліни. Правлячий клас усе ще пронизує стара техніка влади. Однак ясно, що в майбутньому нам доведеться розстатися з нинішнім дисциплінарним суспільством.”[4] 5. Підсумовуючи короткий виклад концепції дисциплінарного суспільства М. Фуко слід сказати наступне. Фуко датує походження дисциплінарних суспільств вісімнадцятим і дев'ятнадцятим сторіччям. Вони досягли свого розквіту у двадцятому. Вони приступили до організації гігантських "просторів ув’язнення". Індивідуум відтепер лише безупинно переходив від одного простору ув’язнення до іншого, кожне з яких мало свій власний закон: спочатку закон родини, потім школи ("ти більше не у себе вдома, у родині"), потім фабрика, час від часу госпіталь, можливо, в'язниця, переважна і найдовершеніша форма поневолення. Саме в'язниця служила іншим "просторам ув’язення" базовою моделлю: побачивши робітників на заводі героїня "Європи 51" Росселіні вигукує: "Мені здається, що я спостерігаю за ув’язненими !". Фуко прекрасно проаналізував ідеальний проект цих "просторів ув’язнення", особливо помітний на заводах; його задача — концентрувати, розставляти в просторі, упорядковувати в часі, розташовувати продуктивні сили у просторово-тимчасовому континуумі таким чином, щоб отриманий ефект перевищував підсумований результат усіх компонентів, узятих по окремості. Але сам же Фуко і визнав проміжний характер цієї моделі. Дисциплінарні суспільства замінили собою владні суспільства, мета і зміст яких були зовсім іншими (вони орієнтувалися на збір податків, а не на організацію виробництва, на володарювання над смертю, а не на адміністрування життя і т.д.). Перехідний період між цими двома типами суспільств був розтягнутий, і тільки за часів Наполеона відбулося масштабне і закінчене встановлення дисциплінарного суспільства. Але і дисциплінарні суспільства, у свою чергу, ввійшли в стадію кризи, поступаючись новим силам, що особливо розвинулися і посилилися після Другої світової війни. Тепер ми перестали бути дисциплінарним суспільством, ми не є більше таким. Усюди ми фіксуємо кризу просторів ув’язнення різного типу — криза пенітенціарної системи, криза медицини, криза виробництва, криза школи і родини. Родина піддається тій же кризі, як і всі інші "внутрішні" простори, організовані за моделлю "просторів ув’язнення". Адміністрації різних рівнів постійно проголошували необхідність реформ: освітніх реформ, промислових, медичних, пенітенціарних і військових. Але кожен уже знає, що всі ці інститути приречені, як би довго ні протривала їхня передсмертна агонія. Мова йде лише про організацію відхідних ритуалів і занять людей до тієї пори, поки нові сили, що вже стукають в двері, не будуть остаточно освоєні. Дисциплінарні суспільства приречені на те, щоб бути заміненими суспільствами контролю. "Контроль" — от слово, яким Берроуз позначає нового монстра, а Фуко бачить у цьому наше найближче майбутнє. Поль Вирильо постійно аналізує ультрашвидкі форми вільно ширяючого контролю, що замінили собою старі дисциплінарні методи, що діють завжди в строгому кадрі закритої системи. Згадаємо тільки про екстраординарні фармацевтичні продукти, про молекулярну інженерію, про генетичні маніпуляції і т.д. Не слід задумуватися над питанням: який з режимів є більш твердим, тому що в кожному режимі існують протидіючі один одному фактори — ті, що звільняючі і що поневолюють. Приміром, криза традиційних клінічних закладів, таких як районні лікарні, госпіталі і щоденні процедури (усі вони засновані тим чи іншим способом на "просторах ув’язнення"), може спочатку відкрити нову свободу, але надалі нові механізми контролю призведуть до наслідків, що перевищують по своїй суті найгрубіші форми ув’язнення. [1] Використана література Делез Жиль. Фуко. М.: Изд-во гуманитарной литературы, 1998. Керимов Т. Х. Парадоксы дисциплинарного общества.//Социемы 1993, №2. Фуко М. Археология знания. К.: Ника-центр, 1996. Фуко М. Интеллектуалы и власть: статьи и интервью: 1970-1984. М.: Праксис, 2002.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (31.08.2016)
Просмотров: 581 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: