РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Історія розвитку соціальної геронтології як науки - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Історія розвитку соціальної геронтології як науки План Вступ Старіння населення за торкнуло більшість країн світу. За даними ООН, в 1950 р. в світі проживало 214 млн. чоловік у віці 60 років і старше, і за прогнозами до 2025 році їх число складе 1100 млн. чоловік, тобто збільшиться в 5 разів. Основними причинами старіння населення є зниження народжуваності, а також захворюваності і смертності людей похилого віку. Старіння населення супроводжується швидким збільшенням чисельності людей 80-річного віку, які потребують медичної допомоги і соціального захисту. Це достатньо серйозна проблема, так як, за даними вчених, кожний четвертий в цьому віці страждає психічними порушеннями. Старіння населення примушує розглядати багато медико-соціальних питань, пов’язаних з цим процесом. Особлива увага приділяється адаптації пенсіонерів до свого нового соціального становища. За чисельними спостереженнями, ця адаптація легше переноситься жінками, ніж чоловіками, що пояснюється соціальною роллю жінки як матері, бабусі, домашньої господині. Вихід на пенсію потребує від людини перебудови свідомості і поведінки та може призвести до стану хронічного стресу, котрий називають “пенсійною хворобою”. На жаль, конкретної психологічної підготовки людей похилого віку до виходу на пенсію у нас в країні не проводиться, хоча така підготовка потрібна. Соціальна адаптація до пенсійного періоду потребує активних дій з боку держави, суспільних організацій, підприємств, родини. Адже більшість людей похилого віку напередодні пенсії не має певних завдань і планів на майбутнє, не знає про законні можливості продовження трудової діяльності, про існуючих видах медичного і соціального обслуговування, поки в них не настане гостра необхідність. Помічено, що адаптація після виходу на пенсію краще проходить у тих людей, що займаються фізичною працею, мають які-небудь захоплення. Соціальні зв’язки людей похилого віку грають велику роль у адаптації пенсіонерів. За даними Н. В. Паніною, 74% чоловіків і 56% жінок після закінчення роботи на підприємствах і в установах відзначили зменшення соціальних зв’язків, і лише 4% розширили коло спілкування. В зв’язку з цим багато соціологів обґрунтовано пропонують організувати служби, котрі б допомагали в пенсійній підготовці людей похилого віку до сімейних видів діяльності. Такий досвід вже є у багатьох країнах Заходу: майбутнім пенсіонерам дають поради з виховання онуків, кулінарії, садівництва, навчають шиттю і т.п. Велике значення мають різні клуби для пенсіонерів, центри спілкування, денні пансіони, що значно покращують організацію медико-соціальної допомоги. Соціологічні опитування, що проводяться серед людей похилого віку, виявляють, що значна їх кількість веде нераціональний спосіб життя (до 25%): негативно ставиться до занять фізичною культурою, нормуванню праці, відпочинку на природі і т.п. Внаслідок цих змін у житті, що не склалися у житті пенсіонерів втрачається система позитивних цінностей, що існувала раніше. В умовах же ціннісного вакууму у людей похилого віку розвивається стан соціальної дезорієнтації, почуття тривоги, безнадії і байдужості Котельников Г. П. Геронтология и гериатрия. – М., 1997. – С. 51. . І. Поняття соціальної геронтології і її завдання Підвищений інтерес до глибокого усвідомлення процесу старіння і осмислення його наслідків для політичних, економічних, соціальних правових структур інститутів суспільства підвищив увагу до розвитку геронтології. Геронтологи розглядають проблему старіння в чотирьох вимірах: в хронологічному, біологічному, психологічному і соціальному. Термін “соціальна геронтологія” ввів в науковий обіг в 1954 р. американець Кларк Тіббітс для вивчення такої області геронтології, котра пов’язана з впливом соціальних і соціально-культурних умов на процес старіння і з соціальними наслідками цього процесу. Важливою частиною соціології старіння є аналіз соціально-психологічної специфіки періоду старості. Соціальна геронтологія характеризує старість переважно як період рассоціолізації, розриву основних соціальних зв’язків. Так, по Д. Бромлей, невідворотність розриву між суспільством і особистістю пов’язана з залишенням роботи, відокремленням від батьків дорослих дітей, що нерідко супроводжується погіршенням здоров’я людей похилого віку, звуженням кола їх інтересів і зосередженням на своєму внутрішньому світі. Соціальні геронтологи насамперед зацікавлені у тому, щоб з’ясувати як старше покоління впливає на соціальні структури і, в свою чергу, підпадають під такий вплив. Люди похилого віку в США, наприклад, зараз є групою населення, яка зростає найбільш швидкими темпами. Причому, кількість осіб старше 85 років, тобто найбільш похилі, буде дуже швидко зростати в найближчі десятиліття. Цей факт має далекосяжні соціальні і політичні наслідки на систему охорони здоров’я, виплати пенсій, соціальних послуг, необхідність розширення мережі різних видів будинків для людей похилого віку, інших соціально-медичних послуг. На жаль, в суспільстві все ще є розповсюдженою думка про людей похилого віку як про зайве навантаження для суспільства. В наші дні старіння населення являє собою тріумф політики соціального розвитку і досягнень громадської охорони здоров’я. На додачу до цього, застосування антибіотиків і нові медичні технології надали значних можливості для запобігання передчасній смерті, що викликається хворобами в період середнього або молодого віку. Головна причина зростаючого інтересу до геронтології, як науки, і до людей похилого віку, як до групи населення, полягає в тому, що збільшується відносно і пропорційно група людей, що старіше за 65 років. Особливо швидко за кордоном зростає група населення старіше за 85 років, хоча слід відзначити, що люди старші за 75 років, як правило, потрапляють в зону підвищеного ризику і можуть стати інвалідами частіше, ніж будь-яка інша вікова група. Поворот до теми людей похилого віку у світовому співтоваристві відбувся насамперед на політичному рівні. Політична значимість цього нового феномену людського суспільства позначилася ще в 1982 р., коли Організація Об’єднаних Націй прийняла Віденський міжнародний план дій з проблем старіння. В ньому було чітко визначено задачі уряду і суспільства, які пов’язані з життям людини похилого віку. Вони стосуються таких факторів, як незалежність становища, участь у житті суспільства, повноцінний догляд за людьми похилого віку і збереження їхньої гідності. Віденський міжнародний план визначив права людей похилого віку з соціально-політичної точки зору наступним чином. 1. Люди похилого віку повинні мати можливість отримати догляд і захист з боку сім’ї і суспільства. 2. Люди похилого віку повинні мати доступ до безкоштовного медичного обслуговування, яке дозволить їм підтримувати або відновлювати оптимальний рівень фізичного, психічного та емоційного благополуччя і запобігати або затримувати початок хвороби. 3. Люди похилого віку повинні мати можливість користуватися правами людини і основними свободами, знаходячись в будь-якій установі, яка б забезпечувала притулок, догляд або лікування, включаючи повну повагу їх гідності, переконань, потреб і особистого життя, а також права приймати рішення по відношенню до догляду за ними і якості їх життя. Велике значення для реалізації різноманітних програм для людей похилого віку мала Всесвітня зустріч на вищому рівні в інтересах соціального розвитку, яка відбулася в Копенгагені 6-12 березня 1995 р. Президенти і прем’єр міністри майже 200 держав світу затвердили політичну програму дій урядів і мирного співтовариства відносно вирішення проблем людей похилого віку. Її основні положення полягають у наступному: - забезпечити фізичний доступ до усіх основних соціальних послуг осіб з числа людей похилого віку, інвалідів або осіб, які не в змозі покидати свій дім; - забезпечити в найближчому майбутньому такі соціальні умови у всіх країнах світу, щоб середня тривалість життя людей складала не менше 60 років; - вжити особливих заходів з захисту людей старшого віку, включаючи інвалідів, щоб: а) зміцнити систему підтримки з боку родини; б) покращити становище осіб старшого віку, зокрема у тих випадках, коли вони позбавлені належної підтримки з боку родини, включаючи осіб старшого віку в сільській місцевості, працюючих осіб старшого віку, тих, хто постраждав від збройних конфліктів і стихійних лих або антропогенних катастроф, і тих, хто піддається експлуатації, зневажливому або брутальному поводженню в фізичному або психічному плані; в) забезпечити умови для того, щоб особи старшого віку могли задовольняти свої основні людські потреби за рахунок доступу до соціальних служб і соціальному страхуванню, щоб нужденним надавалася допомога, щоб особи старшого віку могли бути захищені від брутального поводження і насильства та розглядалися в якості ресурсу, а не зайвого навантаження; г) надати допомогу бабусям і дідусям, які взяли на себе відповідальність за дітей, особливо в тих випадках, коли батьки страждають від серйозних хвороб, включаючи СНІД або проказу; д) створити фінансові умови для того, щоб люди могли відкладати грошові заощадження на період старості; е) зміцнити заходи і механізми, гарантуючи, щоб працівники, які вийшли на пенсію не опинилися в умовах нужденності; є) заохочувати і підтримувати участь людей усіх вікових груп в розробці політики і соціальних програм на усіх рівнях ІІ. Вивчення геронтологічних проблем вченими різних країн Наука, вчення про старість (герокоміка, герокомія, геріатрія, геронтологія) з’явилася ще до нашої ери. Перші роботи з геронтології знаходимо у визначного давньогрецького лікаря Гіппократа (460-377 рр. до н. е.), який описує змінення шкіри, м’язів, тонусу тканин, зміну чуттєвості, атипічний перебіг ряду хвороб. Особливо велику увагу було приділено хворобам нирок і січового міхура, суглобів, нервової системи. Гіппократ і його послідовники вважали, що існують хвороби, які властиві лише старому віку, і хвороби, клінічна картина яких у похилому віці протікає інакше, пояснювали це тим, що утворення “життєвого тепла” в старості відбувається повільніше і гострі симптоми хвороб з цієї ж причини виражені менш рельєфно. Особливу роль в патогенезі хвороб похилого віку, як відзначає Гіппократ, відіграє конституція хворого. Так, флегматики особливо піддаються хворобами в старості, тоді як для холериків похилий вік – найздоровіший період життя. Принципи гппократової геріатріної профілактики дуже прості, але вони й досі зберегли практичну цінність. Його головне правило – поміркованість у всьому. Цінні геріатричні спостереження Гіппократа викладені в роботах: “Афоризми”, “Збирання попередніх відомостей”, “Про спосіб життя і хвороби”, трактаті “Про хвороби жінок”, творі “Про дієту”. Видатний англійський лікар Дж. Флойєр (1649-1734), винахідник прибору для рахування пульсу, оприлюднив в Лондоні книгу “Герокомічна медицина, або Галеново мистецтво збереження здоров’я у старців”. В ній Флойєр пояснює виникнення порушень здоров’я у людей похилого віку в результаті переважання сухості і холоду, наслідком чого є какохімія (поганий), “неправильний склад життя тіла”, що призводить до різноманітних спеціальних захворювань. І. Фішер (1685-1772) виступав проти давнього положення, що старість – це хвороба. На його думку, лікування хвороб в старості зовсім не безнадійна справа. Довголіття, за Фішером, слід відраховувати по досягненні 90 років, а початок старіння – з 50-60 років. У “Трактаті про старість, її ступенях і хворобах, а також про її набуття” Фішер описував морфологічні і функціональні зміни в старіючому організмі і дав систематичний огляд симптоматології, анатомії і терапії людей похилого віку. Розквіт клініко-фізіологічного напрямку в геріатрії пов’язаний з іменами Дюран-Фарделя (1816-1889) і Ж. М. Шорко (1825-1893), які узагальнили величезні і спеціальні геріатричні матеріали, затвердивши єдність фізіології і патології, важливих в науковій геріатрії. Шорко в “Лекціях про хвороби старості та хронічних хворобах” першим звернув увагу на важливість спеціального вивчення захворювань людей похилого віку і значення спеціальних хвороб для старців. Він з сумом казав про зневажливе ставлення до проблем старості. Видатні твори з геронтології належать румунським авторам Маринеску і Н. І. Пархону. Біологічні аспекти проблеми старіння розроблені Рузичкою. З англійських дослідників слід відзначити Мінота. Наполеглива і глибока розробка Коричневським проблем геронтології дозволяють деяким дослідникам бачити в ньому основоположника наукової геронтології. До середини ХХ ст. геронтологічна література стала майже неосяжною. В деяких країнах, наприклад, в США, геріатрія стала обособленою медичною спеціальністю, по типу педіатрії. В Лондоні старі люди лікуються в спеціальних шпиталях. У світі видаються багато журналів, книг з геронтології та геріатрії. Організовані спеціальні наукові товариства геронтологів, Інтернаціональна асоціація геронтологічних товариств. Майже щорічно проводяться міжнародні конгреси, семінари геронтологів, де поряд з медико-біологічними аспектами геронтології обговорюються гігієнічні, соціальні, психологічні і економічні проблеми цієї науки. Становлення комплексної міждисциплінарної проблеми, якою є проблема старіння, і формування геронтології як нової галузі медико-біологічних і соціальних знань пройшло довгий, столітній шлях. Одним з перших звернувся до вивчення питання довголіття з позиції конкретних фактів лікар і державний діяч Росії ХVIII ст. І. Б. Фішер. Декілька видань витримала книга П. Єнгаличова “Про продовження людського життя. Як досягти здорової, веселої і глибокої старості”. Особливе місце в історії геронтології займає масове дослідження людей похилого віку (2240 чол.), проведене під керівництвом С. П. Боткіна в Петербурзі, яке дозволило висловити думку про старіння як про природний фізіологічний процес, який не пов’язаний обов’язково з наявністю захворювань, розподіл старіння на фізіологічне і паталогічне давав можливість говорити про перспективи в боротьбі за активне довголіття людини. Тим не менш цей час не міг забезпечити соціальне замовлення на розробку проблеми старіння, старості і довголіття. До похилих років доживала невелика частина популяції в цілому. Модальний вік померлих, за даними Б. Ц. Урланіса, для Росії становив не набагато більше 50 років. Середня тривалість життя в Росії, яка займала одне з останніх місць по тривалості життя серед західноєвропейських країн, обчислювалася приблизно 33 роками (С. А. Новосельський). В міру прогресу медико-біологічне мислення в ХIХ ст. створюються реальні природнонаукові передумови для постановки геронтологічних проблем. Визначні вітчизняні наукові школи (Мечнікова І. І., Сіверцова А. Н., Павлова І. П., Богомольця О. О.) звертаються до досліджень процесів старіння. І, нарешті, формуються наукові спеціалізовані геронтологічні школи, метою пошуку яких стає пізнання фізіологічних (школа А. В. Нагорного), молекулярно-біологічних (школа В. Н. Нікітіна) і адаптаційно-регуляторних (школа В. В. Фролькіса) механізмів старіння. Позитивне ставлення до людей похилого віку і їх проблем, на думку американського дослідника Тіббітса, пов’язане з позитивним зміненням відбиття проблем людей похилого віку в засобах масової інформації і в тій суспільній ролі, яку вони відіграють в товаристві, включаючи і самооцінку самих таких людей. В ВУЗах США, наприклад, тема людей похилого віку стала більш популярною серед студентів і дослідників. Однак слід вирішити і чимало фундаментальних проблем, пов’язаних з джерелами соціальної допомоги людям похилого віку, і підвищенням відповідальності держави і приватного сектору за забезпечення соціальних прав людей похилого віку в сучасному суспільстві. В західних країнах підготовка соціальних працівників для роботи з людьми похилого віку давно вже стала питанням особливої ваги. Проблема позитивного ставлення до людей похилого віку вирішується спільно учбовими центрами, підприємцями, соціальними службами та органами охорони здоров’я, рекламними агенціями і засобами масової інформації. Довголіття у світі стає нормою в житті суспільства. Суперечки точаться лише про якість довголіття. Це означає, якою повинна бути стара людина: довго жити, зберігаючи при цьому розумову і фізичну активність, або довго жити, але піддаватися різноманітним хворобам. Концепція активного здорового довголіття проти очікуваного довгого і залежного життя завойовує усе більше прихильників. При чому слова “залежність” означають не лише залежність від матеріальної і фізичної допомоги близьких людей, або соціальних агенцій, але й подолання залежності людини похилого віку від хвороб. Велику роль в цьому відіграють і матеріальні умови життя людей похилого віку. З американських джерел, розрив в активному житті людей похилого віку бідних і небідних складає від 1 до 2,5 років. Концепції по відношенню медичних, соціальних умов життя людей похилого віку розробляються Всесвітньою організацією охорони здоров’я, Міжнародною організацією праці, Радою Європи, Організацією Об’єднаних Націй і багатьма національними та міжнародними науково-дослідницькими центрами, наприклад, Європейським Центром соціального благополуччя у Відні. Особливо позитивним є внесок у розв’язання проблем старіння Всесвітньою організацією охорони здоров’я. Перш за все підхід цієї організації до цієї проблеми полягає в тому, щоб розглядати старіння як можливий, безболісний процес в житті людини. Причому медичні оцінки і стан цього явища повинні розглядатися у зв’язку з загальним і конкретним соціальним становищем. Цей підхід визначається як “здоров’я, старіння або добре старіння”. ВООЗ вважає реалізацію цих концепцій як свою головну відповідальність у світі і готова виконувати роль лідера серед інших організації в галузі поліпшення медичних і соціальних умов в житті людей похилого віку. ІІІ. Історичні аспекти розвитку соціальної геронтології Аналіз становлення геронтологічних поглядів у вітчизняній науці дозволяє виділити в якості важливих елементів цього процесу природничонаукові і соціальні чинники, виникнення яких визначає його характер. Основні тенденції медико-біологічної думки, властиві другій половині XIX – початку XX ст., були природничонауковими передумовами геронтологічних уявлень. Посередником соціальних впливів служила суспільно-медична думка Росії цього періоду. Погляди передових представників вітчизняної суспільної медицини, статистиків-демографів свідчили про сформовані на рубежі ХІХ і ХІХ сторіч визначених уявленнях про залежність від соціальних чинників здоров'я людей, тривалості життя і довголіття. Соціальні умови, у яких відбувалося формування геронтологічних уявлень у вітчизняному природознавстві, складалися в глибоких економічних і суспільних зсувах, характерних для післяреформенної Росії. До кінця XIX ст. соціальні протиріччя, властивій імперіалістичній епосі, позначалися в Росії з особою силою, із усіма неминучими наслідками цього процесу. Ця риса соціально-економічного становища країни отримала відбиток в особливостях суспільно-медичної думки Росії другої половини XIX - початку XX ст. В другій половині XIX – на початку XX ст. був виконаний ряд серйозних статистичних досліджень. У Росії на той час уже були роботи з теорії статистики, що могли бути основою для санітарно-статистичних і демографічних досліджень (Герман, 1809, 1819; Журавський, 1846, і ін.). Найбільше публікацій із питань смертності і тривалості життя з'явилося в Росії починаючи з 60-х рр. ХІХ сторіччя. Серед них роботи В. Я. Буняковського (1865), К. А. Андрєєва (1871), Н. В. Екка (1888), В. И. Гребєнщикова (1888), В. Борткевича (1889, 1890, 1891), Л. Бессера і К. Баллода (1897), П. И. Куркина (1903), С. А. Новосельського (1916) і ін. У багатьох із цих робіт автори прагнули до такого аналізу, що дозволив би, по виразу К. А. Андрєєва, виразити смертність «як функцію всіх причин, що впливають на неї»». Монографія С. А. Новосельського (1909-1916) стала узагальненням його багаторічних досліджень. У ній поряд з іншими питаннями проводилося також зіставлення матеріалів про смертність у європейській частині Росії (50 губерній) за 1896-1897 р. із даними по ряду західноєвропейських країн на рубежі XIX-XX ст. Дупленко Ю. К. Старение. Очерки развития проблемы. – Л., 1985. – С. 10. Однією з важливих у цьому плані форм суспільно-медичної діяльності було поширення серед населення необхідного мінімуму знань, насамперед про попередження захворювань. На V Пироговському з'їзді була утворена постійна Комісія з поширення в народі гігієнічних знань (1893-1894). Комісія організовувала видання брошур, листівок, пам'яток, діапозитивів, а також проводила санітарно-просвітню роботу в інших формах. Велике значення мала також організація збору санітарно-статистичних відомостей, що являла собою перший практичний крок на шляху наступної боротьби за підвищення рівня суспільного здоров'я і тим самим збільшення середньої тривалості життя. З 1887 р. такі відомості збиралися земськими лікарями по програмі, розробленій спеціальною групою, що була виділена на II Пироговському з'їзді. Неодноразово до соціально-гігієнічного аспекту звертався у своїх працях І. І. Мечников. У «Етюдах оптимізму» він підкреслював тезу про залежність тривалості життя людини від зовнішніх умов, про значення раціонального способу життя. Він писав, що в пошуках причин довговічності варто звертати увагу на спосіб життя населення, що необхідно «змінити існуючі переваги багатства й усунути скрути бідності, від яких тепер виникає так багато страждань». Соціально-гігієнічні аспекти проблеми старості і довголіття одержали найбільше глибоке висвітлення в працях 3. М. Френкеля. Він опублікував цикл робіт (здебільшого протягом 1934-1945 р.), у яких всебічно розроблені питання довголіття населення. Це такі роботи, як «До постановки проблеми подовження людського життя», «Чи багато людей переживає столітній вік» та ін. Результатом багаторічних досліджень З. М. Френкеля стала монографія «Подовження життя й активної старості», що вийшла першим виданням у 1945 р. (2-е видання - 1949 р.). Цей цикл робіт З. М. Френкеля пронизаний думкою про визначальну роль соціальних чинників для старіння і смертності населення, середньої тривалості життя і довголіття Там само. – С. 16. . IV. Розвиток соціальної геронтології на сучасному етапі в Україні По жаль, в Україні, як і в більшості країн пострадянського простору, на початку XXI ст. процес формування тривалості життя у дуже незначній мірі регулювався активністю держави у сфері зайнятості, соціального забезпечення та охорони здоров'я населення. Особливо несприятлива ситуація в цьому сенсі виникла для населення похилого віку, для якого цей процес відбувався з параметрами, діаметрально протилежними загальноєвропейським Йдеться про негативність зв'язку тривалості життя населення похилого віку України з рівнем урбанізації, ступенем освіченості, рівнем формального доходу населення, доступністю спеціалістів то закладів охорони здоров'я. Образно кажучи, чинники життєзбереження населення похилого віку в період суспільної трансформації знаходились поза сферою надбань цивілізації. До початку економічних реформ в Україні функціонувало цілісна система фінансування життєзбереження населення похилого віку, детерміновано економічним базисом того часу. Вона складалася з двох основних збалансованих потоків - усуспільнених державних витрат (суспільні фонди споживання) то особистих доходів людей похилого віку (трудові пенсії та доходи від особистого підсобного господарство), Державні витрати на відтворення населення похилого віку - повне фінансування системи охорони здоров'я, значні дотації на утримання житлового фонду, державна система пенсійного забезпечення - створювали певний, хоча і недостатній, економічний простір для життєдіяльності цього вікового контингенту У 80-ті роки минулого століття весь обсяг споживання населення похилого віку на 80% покривався з суспільних фондів споживання, в той час, як частка коштів з цього фонду становила 50% споживання дітей та лише 20% споживання працюючого населення" Слюсар Л. Суспільні фонди споживання у сучасній системі забезпечення відтворення населення України // Демоекономічні дослідження. – К., 1995. – С. 21. . В умовах економічної трансформації баланс між системами ціноутворення, пенсіонування та суспільними фондами споживання був зруйнований. Реформа цін, насамперед на продукти харчування то послуги по утриманню житла, не супроводжувалось реформою пенсійного забезпечення; змінились принципи розподілу житла, фінансування охорони здоров'я то системи соціального захисту населення. Все це призвело до значного падіння рівня життя літніх людей і безпрецедентного скорочення тривалості життя цього контингенту. Hа переломному етапі трансформаційної кризи уряд України сформулював основні напрямки державної соціальної політики, які мали забезпечити розширення соціальної бази ринкових перетворень на основі зупинення падіння життєвого рівня населення, підвищення його платоспроможного попиту, зменшення тиску реформ для найменш захищених верств, вжиття заходів по соціальній адаптації населення до цих перетворень і забезпечення його прав в процесі приватизації, поступового переходу до проведення активної політики зайнятості (Кабінет Міністрів України, 1995). Зокрема, для найбільш уразливих верств населення передбачалось: 1. Встановлення і фінансове забезпечення на державному рівні мінімальних соціальних гарантій (пенсій, стипендій, інших соціальних виплат); 2. Здійснення паралельно з переглядом цін і тарифів запобіжних соціальних заходів, зокрема, по адресному наданню соціальної; допомоги то субсидій; З. Захист купівельної спроможності малозабезпечених непрацездатних громадян і сімей шляхом періодичного перегляду середньодушового сукупного доходу, який надає право на субсидії, і цільової грошової допомоги з урахуванням змін індексу споживчих цін. На сьогоднішній день названі заходи в основному впроваджені: крім активної розробки пенсійного законодавства Верховною Радою України прийнято Закон України "Про прожитковий мінімум" (1999); Постановою № 656 від 14 квітня 2000 p. Кабміну України затверджено набори продуктів харчування, набори непродовольчих товарів та перелік послуг для основних соціальних і демографічних груп населення, в т.ч. для населення похилого віку; на державному рівні організовано моніторинг цін для визначення прожиткового мінімуму. Сформовані у 90-х роках пріоритети внутрішньої політики України в питаннях охорони здоров'я поселення передбачали постійну і послідовну турботу держави на всіх рівнях її функціонування про здоров'я своїх громадян. Україною визнані та ратифіковані відповідні міжнародні правові документи: Конвенція про право людини, Конвенція про права дитини, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та інші. Правове поле впливу держави на сферу охорони здоров'я зміцнилось з прийняттям Конституції України, Закону України "Про освіту", Основ законодавство України про охорону здоров'я. Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми". Протягом тільки 1995-1997 pp., коли держава усвідомила масштаби демографічної кризи і кризи здоров'я населення України, Президентом України було видано дев'ятнадцять указів з питань поліпшення становища дітей, молоді, жінок то сім'ї. Зо роки незалежності в Україні прийнято ряд стратегічних державних і національних програм, де враховано аспекти здоров'я всіх соціально-демографічних категорій населення. У 1997 р. Указом Президента України було затверджено Програму “Здоров'я літніх людей”. Ця Програма передбачала комплекс заходів у 3-х напрямках (1) поліпшення здоров'я літніх людей; (2) поліпшення умов життя, харчування та соціального захисту то (3) організаційно-правове, науково методичне то інформаційне забезпечення. До її виконання було залучено ряд лікувальних, науково-дослідних то адміністративних інституцій. На сьогоднішній день в рамках Програми "Здоров'я літніх людей" розроблено і впроваджено сучасні засоби діагностики і лікування основних захворювань, пов'язаних з віком. Розроблено ряд реабілітаційних програм для літніх хворих з різною патологією. У контексті вирішення проблем малозабезпечених категорій осіб похилого віку в рамках Програми розроблено склад функціональних наборів продуктів то раціонів харчування для літніх людей, окреслено практичні шляхи оптимізації втрачених то ослаблених функцій і поліпшення мобільності осіб похилого віку, визначено потребу в спеціальних побутових послугах для літніх людей та сімей, у складі яких є літні люди. Розгорнуто широкомасштабні наукові дослідження у галузі профілактики прискореного старіння. Інакше кажучи, ту частину Програми, в якій йдеться про нормативні розробки, можна вважати виконаною Значно гірше просувається справа в реалізації заходів Програми, спрямованих на створення то забезпечення функціонування спеціалізованих геріатричних відділень, відділень сестринського догляду, хоспісів; забезпечення обласних то районних лікарень основними засобами догляду зо хронічно хворими то Інвалідами похилого віку; організацію скринингів та масових профілактичних оглядів літнього населення. Внаслідок відсутності коштів ця частина Програми реалізується дуже повільно Фойгт Н. А. Тривалість життя в похилому віці, Еволюція, сучасність, перспективи. – К., 2002. – С. 254. . На відміну від державних муніципальні програми економічної та соціальної допомоги малозабезпеченим людям похилого віку е значно більш ефективними. Оперуючи відносно незалежними муніципальними бюджетами та спираючись на місцеву соціальну інфраструктуру, міські адміністрації мають більше можливостей у створенні локальної цілісної системи підтримки соціально незахищених категорій населення. Традиційними для таких програм щодо літніх людей є щомісячні доплати до пенсій з місцевого бюджету, організація мережі магазинів або відділів у магазинах, де продукти і непродовольчі товари повсякденного попиту продаються за зниженими цінами, створення мережі їдалень для організації безкоштовних обідів. Прикладом ефективної реалізації муніципальної програми соціальної допомоги особам похилого віку є Програма "Турбота" Київського муніципалітету. Висновки Прискорене старіння населення є глобальною демографічною проблемою сучасності. Являючись в цілому безумовним надбанням останніх століть, воно генерує цілий комплекс соціальних, економічним, політичних та культурних проблем. Існує тенденція малювати старіння населення як загрозу майбутньому. За висновками деяких дослідників, глобалізація цього процесу може ініціювати кризу, яка поглине всю світову економіку. Така криза через скорочення матеріальних ресурсів суспільства у забезпеченні для всіх необхідного, рівня свободи і незалежності може стати серйозною загрозою демократії. Подібні побоювання викликані стигматизацією уявлення про похилий вік як період особливої залежності то вразливості. Таке уявлення асоціює пізній період життя з виключенням з економічної активності, підвищенням хворобливості інвалідизації, а також з навичками, поглядами то прагненнями, повністю несумісними з реаліями і вимогами сучасності. Проте, як зазначено у звіті організації HelpAge Internarionol, багато літніх людей навіть у дуже похилому віці активно вносять всій внесок у розвиток сімейного і суспільного добробуту. На жаль, цей вагомий внесок не визнається більшістю політиків, які надто часто шаблонне трактують осіб похилого віку як пасивних і безпорадних, не помічаючи реалій життя цих людей. Як відмічає В С. Стешенко, подолання негативного ставлення до процесу старіння, коли збільшення чисельності осіб похилого віку асоціюється у колективній свідомості з гальмуванням соціально-економічного розвитку внаслідок консервативності і інертності старих людей, є основною проблемою української спільноти. Остання ще не усвідомила, що демографічне старіння викликає негативні соціально-економічні наслідки, насамперед, у зв'язку з невмінням ефективно використовувати соціально-культурний і трудовий потенціал старших поколінь, коли ігнорується важлива соціальна функція літніх людей як носив накопиченого досвіду і стабілізуючого моменту у житті соціального організму Стешенко В. С. Демополітичні проблеми старіння населення // Демографічна криза в Україні. – К., 2001. – С. 527-539. . Література Дупленко Ю. К. Старение. Очерки развития проблемы. – Л., 1985. Карсаевская Т. В. Человек стареющий. – Л., 1989. Котельников Г. П. Геронтология и гериатрия. – М., 1997. Левит М. М. Становление общественной медицины в России. – М., 1974. Лихницкая И. И. Что надо знать о возрастных и физиологических резервах организма. – Л., 1987. Махинько В. И. Возрастная физиология. – Л., 1975. Слюсар Л. Суспільні фонди споживання у сучасній системі забезпечення відтворення населення України // Демоекономічні дослідження. – К., 1995. Стешенко В. С. Демополітичні проблеми старіння населення // Демографічна криза в Україні. – К., 2001. Фойгт Н. А. Тривалість життя в похилому віці, Еволюція, сучасність, перспективи. – К., 2002. Шапиро В. Д. Социальная активность пожилых людей. – М., 1983.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (07.08.2016)
Просмотров: 515 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: