РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Історичний досвід демократизації - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Історичний досвід демократизації Типи демократії важко вивести безпосередньо з національного досвіду. Вищезазначені співвідношення типів демократії та національного досвіду є дещо формальними і поверховими. Скажімо, в момент здійснення французької буржуазної революції найбільша увага приділялася громадянству як запереченню станового поділу суспільства і визнання принципу політичної рівності основної маси населення. Тому її швидше можна назвати політичною, а не соціальною революцією. Вона змінювала співвідношення і співрозташування соціальних груп лише у їх відношенні до держави, визнаючи народ вищим сувереном влади. У Великобританії більшого значення надавалося представництву інтересів, а значить – діяльності посередницьких політичних груп і організацій. Але вже у XX столітті політичне життя Франції сконцентровувалося більше на класовій боротьбі і захисті прав трудящих, тоді як в Англії переважає політико-ідеологічний лібералізм, в основі якого лежить визнання недоторканості основних прав людини. У США завжди акцентувалася увага на правовій регуляції соціальних відносин, конституційному контролі, правовому і моральному (з боку держави і церкви, котрі тут відокремлені) захисту основних прав людини, інтерпретованих як сукупність індивідуальних свобод, єдиним обмеженням яких визнається закон. Постійний приплив емігрантів обумовив особливу увагу тут щодо інтеграції та соціально-психологічної консолідації населення різного кольору шкіри, культурного досвіду і релігійних вірувань. Здійснити це можна було лише на правовій основі. Тому демократія тут завжди тлумачилась як законність, в т. ч. з боку держави, яка стає, в основному, об’єктом, а не суб’єктом права. Отже, французька, англійська і американська моделі демократії є не стільки історичними її типами, скільки структурними компонентами єдиного загальноісторичного досвіду демократизації. Не можна визнати переваги котроїсь із них; вони мають своє історичне значення, в т. ч. зразки для наслідування і запозичення. Міра їх впливу є різною. Скажімо, наслідування французької моделі було більш поширеним як на європейському континенті, так і в ряді країн Латинської Америки. Досвід США мало запозичувався у всьому його обсязі. Найчастіше це торкалося лише основ американської конституції. Відмінність між цими моделями можна краще зрозуміти, якщо сказати, що тут мова йде про ліберальну (в основі – права людини), конституційну (в основі – законність і справедливе судочинство) і соціальну (в основі – представництво інтересів різних соціальних груп) форми демократії. Відповідно до цього політичні партії і рухи можна класифікувати так: ліберально-демократичний, конституційно-демократичний і соціально-демократичний (ідеться не про конкретні політичні партії, а про загальний принцип їх організації та функціонування). В основі кожного з них утримуються можливі переродження. Так, ліберальній демократії загрожує індивідуалізм, нехтування законом (в ім’я необмеженої інтерпретації свободи) і занепад колективних форм соціальної боротьби і творчості; конституційній демократії – абсолютизація формальних основ і процедур соціальної взаємодії; соціальній демократії – перебільшення значення якоїсь окремої соціальної групи: класу (тоді можливий такий феномен, як більшовизм); нації (загроза нацизму), професійної групи (можливий соціал-корпоративізм або войовничий синдикалізм). Інколи демократію розуміють вузько – лише як дію принципу розподілу влад, тобто її визначають як елективну поліархію. Але у такому разі демократія фактично ототожнюється з технологією організації політичної влади. Справжня ж демократія – це не тільки основа організації соціального порядку як передумови соціального відтворення, але й важливий механізм керованого розвитку, що не заперечує творчого безладу. За умов дії цього принципу різні елементи теж мають різне значення. Скажімо, розподіл законодавчої та виконавчої влади завжди відносний, тимчасовий. Він зумовлюється характером конкретної історичної ситуації. Тому у більшості суспільств установлюється один із варіантів (акцент робиться або на законодавчій, або на виконавчій владі) залежно від того, що в даний історичний момент є важливішим: відсутність законів чи їх виконання. Саме тоді, як розподіл виконавчої та судової влади найбільш доцільний, без незалежного суду демократія, в принципі, неможлива. Особливо це стосується наявності незалежного конституційного суду, який водночас контролює недоторканість особистих прав, легітимність конституційного устрою (недоторканість політичного громадянства) і законність представлення інтересів різних соціальних груп. Без дієвого і впливового конституційного суду неможливий демократичний соціальний порядок, а тим більше – керований розвиток. У цьому відношенні заслуговує на особливу увагу американський досвід. Конституційний суд реалізує найсуттєвішу функцію демократії, а не просто звичайний розподіл влад. Він символізує і опредмечує обмеження влади, контроль за нею з боку громадянського суспільства, політичної системи (політично організованих соціальних груп) і недоторканість прав окремої людини. Спроби виставити якусь особливу групу (аристократію, духовенство, етнос, клас, професійну чи територіальну спільноту) верховним носієм влади завжди означали замах на демократію. Саме так було в середньовічній Європі (влада земельної аристократії), нацистській Німеччині (влада особливої етно-політичної єдності), більшовицькій Росії та СРСР (влада класу та його партії), деяких сучасних ісламських країнах (влада релігійного духовенства), у США в попередній період історії (влада особливої раси – білих). Механізм такого переродження є спільним – загальнодемократичний рух перетворюється в антидемократичний політичний режим. Оскільки в основі керованого розвитку лежить, як правило, соціальний рух, то саме в такій соціальній ситуації утримується найвища вірогідність втрати демократії. Вона обумовлена гострою суперечністю керованого розвитку. Він неможливий без демократії, але в той же час є її основною загрозою. Будь-яка втрата контрольованості соціальної динаміки одразу ж обертається авторитаризмом, деспотичним або тоталітарним політичним переворотам. Так сталося у колишньому СРСР; переродження відбулося і в Німеччині напередодні нацистського перевороту. В деяких сучасних ісламських країнах демократична революція завершилася клерикальною диктатурою. Концепція розподілу влад як самоціль демократичного процесу знаменує собою перемогу погляду, який надає надмірного значення інституційному підходу в соціологічному аналізі і дещо недооцінює соціотворчу самодіяльність народних мас, політичних партій, соціальних рухів, професійних, громадських та культурно-просвітницьких організацій. За умов реалізації цього принципу, у повному обсязі, може спричинитися повна некерованість суспільства – аж до можливості виникнення громадянської війни. Близькою до цього була ситуація в Росії у жовтні 1993 року, де розподіл законодавчої і виконавчої влади завершився озброєною боротьбою за владу. Іншою загрозою такого розвитку подій була б анігіляція політичної влади на користь економічного ринку, де влада конституюється у відповідності з товарно-грошовими ресурсами. Політика в такому разі може розчинитися у ринку, де діятимуть закони могутності обмінного ресурсу, попиту та пропозиції. Простіше кажучи, встановлюватиметься повністю корумпована політична влада, де держава використовується як політичний інструмент економічно панівного класу. Саме так, як її визначає класичний марксизм. Вихідним принципом демократії у новітній час стало визнання верховенства влади народу. Він заперечував узвичаєні способи легітимізації влади: традиції, воєнні завоювання, божественну волю. У новій інтерпретації утримувач влад тлумачиться як представник народу; останній його висуває, спрямовує, контролює і залишає за собою право змінити, якщо визнає його дії невідповідними. Народ постає як верховна влада, а його суверенна воля – як єдино можлива форма її (влади) легітимізації. Влада ж постає як продукт суспільного консенсусу, як влада більшості – вираз всезагальної волі. Прийнятий у Великобританії в 1689 році “Білль про права” – перший демократичний маніфест нового часу – ще не зовсім ясно висловив цю ідею. Він стверджував, у основному, права общин і лордств та спосіб правових, себто договірних, взаємин між ними. Інакше стверджувався цей принцип у документах французької та американської революції. Тут принцип верховенства влади народу та його політичного суверенітету прокламується більш чітко і ясно. Абсолютистська монархія розглядалася як основна перепона суверенній владі народу. Значною мірою це було втіленням ідеї суспільного договору (Гоббс, Руссо, Локк), згідно з якою соціальні відносини постають наслідком добровільної згоди і соціального контракту. Без визнання і реалізації даного принципу демократія неможлива. Але це не означає, що демократія – лише народовладдя. Теоретики суспільного договору акцентували на загальній волі та історичній необхідності. А це не зовсім те ж саме, що влада більшості, виголошена шляхом вільного вибору (демократичних виборів). Загальна воля може бути репрезентована і монархом, і деспотом, і партією, її центральним комітетом чи навіть окремим вождем. Тому, не дивно, що прихильність до суспільного договору не завадила Гоббсу бути монархістом, а Руссо – визнавати лише пряму демократію, у межах територіальної общини. Визнання влади більшості, на основі виборів, означає більше, аніж загальну волю. Тут декларується і право народу на помилку, точніше – юридичну непідсудність народу. Підсудними, а тому й підкарними, можуть бути лише його представницькі органи та персоналії. У більш точному розумінні визнання політичного суверенітету народу передбачає визнання політичного порядку, себто заперечення прямої демократії. Саме тут утримується ще одне джерело переродження демократії. Народ може втратити контроль за своїми представницькими органами. А ті – у свою чергу – над владними механізмами держави. Найвірогідніше це відбувається за умов соціальної нестабільності, зниження загальної керованості соціальними процесами. Звідси випливає внутрішня суперечність політичних революцій: починаються вони під демократичними гаслами, а завершуються часто авторитарними, деспотичними чи тоталітарними режимами. Визнання суверенітету народу щодо влади природно передбачає надання йому громадянських прав. У випадку ж ототожнення народу із самодержцем, окремою партією, вождем тощо слід відмовитися від його права змінювати правителів, а значить – права індивідуального вибору і вільного політико-ідеологічного самовизначення. Визнання громадянських прав автоматично виключає расові, релігійні, станові, професійні чи інші привілеї, даровані наперед і визнанні законом, мораллю або традицією. Це був наступний крок у розвитку західної демократії. У певній мірі даний процес проходив під знаком заперечення англійської моделі демократії, яка вводила в демократичну взаємодію соціальні суб’єкти (общини і лордства), але не включала окремого громадянина. Така обмеженість англійської моделі демократизації долається французьким і американським досвідом, який ґрунтується на рівності політичних прав індивідів, а не груп. Наступним кроком у розвитку демократії було визнання принципу співучасті. Формального визнання індивідуальних та колективних прав і свобод замало для реальної демократичної взаємодії. Потрібна ще особиста та групова ініціатива, самоорганізація, практичне втілення політичної волі. Цей бік демократії стверджується, на нашу думку, у класовій боротьбі різних верств трудящих і в робітничому русі. Але в тих випадках, коли цілі робітничого руху означені помилково (фізичне знищення свого класового супротивника та захоплення політичної влади як самоціль), такий соціальний рух стає основою антидемократичних дій. Боротьба за розширення співучасті у політичних рішеннях та контролю за їх виконанням лежить в основі й інших соціальних рухів: жіночого, молодіжного, екологічного, руху за мир, ядерне роззброєння тощо. Певний час демократія у Західній Європі ототожнювалася з республіканським державним устроєм, побудованим на засадах розуму і раціональності. У своєму позитивному значенні вона передбачала волонтерську співучасть громадян у державних справах. Проте такий підхід містить у собі і певні внутрішні суперечності, обмеження і загрози: співучасть у державних справах реально можлива для найбільш мобільної, освіченої і організованої частини суспільства. Таке обмеження ще сильніше проявляється при спробах раціоналізації політичних дій і рішень як обов’язкового принципу і критерію громадянської активності. Подібний підхід розподіляє членів суспільства на активних і пасивних, раціоналістів і ірраціоналістів, свідомих і несвідомих, освічених і неосвічених (невігласів) і т. ін., дозволяючи першим управляти державою, а другим – бути їх пасивним об’єктом. За таких умов демократія вважається можливою і тоді, коли панує освічена деспотія або диктатура. Є тут і певна загроза підміни демократії освіченою олігархією – навіть коли уявити собі такий ідеальний випадок, що переважна більшість суспільства стає освіченою, мобільною, свідомою і відповідальною. Проте цього не можна сказати навіть щодо сучасних промислово розвинених країн з давніми демократичними традиціями. При такому підході не виконується дуже важлива вимога демократичної взаємодії – забезпечення прав меншості, навіть якщо ця меншість не дуже політично активна, мало освічена і в цілому байдужа до публічних справ. Справжня демократія полягає у тому, аби залучити до неї всі без винятку прошарки населення: кому надаючи відповідні права і гарантуючи їх виконання; кого виховуючи і просвіщаючи. Демократична процедура має щодо цього досить можливостей, адже зазвичай вона розпочинається з місцевого самоврядування, де проблеми і розклад позицій є очевидним, аби не вимагати для свого вирішення спеціальних експертів. У практичному ж відношенні республіканізм вилився у явну чи приховану сегрегацію щодо тих груп населення, котрі не відповідали висунутим вимогам. Саме на ґрунті цієї ідеології вводилися майнові, освітні, культурні та інші цензи і заборони на участь у виборах. Не допускалися до виборів і жінки, як істоти нібито менш раціональні, аніж чоловіки, тобто такі, котрі не можуть керуватися розумом і відповідальністю. Республіканізм як різновид політичної демократії суперечить також визнанню прав людини, в тому числі її права або свободи релігійної совісті. Адже релігія звертається не до розуму, а до почуттів. Виходило, що релігійна приналежність людини суперечить її прагненню до політичної діяльності на демократичних засадах. Республіканізм як політична течія був противником релігії, він прагнув відлучити церкву не лише від держави, але і від самого суспільства. Порушення демократичних свобод тут проявлялось у прагненні відлучити від державної діяльності релігійний клір, конфесійну групу, віруючих. А це вже є порушенням прав людини. У суто соціологічному плані тут відбулося змішування двох різних сторін соціальної взаємодії: відносин між державою і церквою як соціальними інститутами, і відносин між віруючими та атеїстами як соціальними групами. При цьому атеїсти вважалися втіленням розуму і раціональності, а віруючі – ірраціональності. Відповідно, і сама релігія тлумачилася як теоретична помилка, обман, навіть шахрайство. Такий підхід був властивий, зокрема, філософам епохи просвітництва і втілився у їх знаменитій тезі: релігія виникла там і тоді, де перший шахрай зустрів першого дурня. Політична секуляризація церкви несе в собі ідею сакралізації держави. Остання фактично прагне посісти місце церкви. Подібна реконверсія відбулася із більшовицьким політичним рухом, який у певній мірі можна розглядати як спадкоємця європейського республіканізму: звертання до досвіду французької буржуазної революції були дуже поширеними, а атеїзм став державною політикою. Церква і віруючі розглядалися за цих умов як щось другорядне, периферійне, випадкове, нерозумне, потенційно злочинне, як пережиток минулого, з котрим треба боротися всіма доступними засобами. А держава, партія, вожді – несли на собі відбиток сакрального, божественного, святого, хоч така псевдорелігійна аура почасти формувалася штучно, на основі ідеологічного маніпулювання колективною свідомістю. В основі певного антидемократизму республіканців лежить цілком реальний і часто підтверджуваний практикою політичної боротьби острах перед тиранією більшості, котра в своїй основі є некомпетентною, нерозумною і позбавленою історичної відповідальності. Зречевлення такого надмірного і політично непродуктивного тиску на еліту вони вбачали у популістських урядах, які повністю підпорядковані і зорієнтовані на громадську думку і масовий тиск, а також у революційному терорі і – як наслідок – політичній диктатурі. Отже, основне своє завдання вони вбачали в тому, щоб не допустити народ, особливо його найпролетаризованіші прошарки, до безпосереднього управління державою. Справа широкої громадськості, з даної точки зору, полягає в тому, щоб вільно висловити свою політичну волю і політичні преференції. Тобто визначити партію влади шляхом підтримки її програми і загальних орієнтацій діяльності. Безпосереднє ж державне керівництво має здійснювати освічена і спеціально навчена еліта – компетентна, досвідчена і відповідальна. З цією метою відкривалися або пристосовувалися вже існуючі вищі навчальні заклади, завданням яких було формування політичної еліти вищого ґатунку (Кембріджський університет і коледж в Англії; Ів Лік Коледж, а нині вища політична школа ім. Кеннеді у США, ряд так званих “вищих шкіл” у Франції). Концепція обмеженого народовладдя особливо широко розповсюджена в Англії. Її соціальну базу складає традиційна англійська аристократія, котра уціліла під час революції та громадянської війни. І втілюється в політичній діяльності партії торі (консерватори). Певного поширення вона набула у США, особливо одразу після громадянської війни. Практично втілюється вона переважно у політичній діяльності республіканців. Прибічниками такої ж політичної поведінки залишаються праві партії у Франції. Відвертим прихильником подібного розуміння демократії (поєднання масового демократичного контролю і відносно автономних державних дій політичної еліти) в суто теоретичному плані був відомий американський економіст і соціолог Дж. Шумпетер. Він не вірив у здатність широкої маси до безпосереднього державного керівництва. Її функція, вважав він, полягає лише в тому, щоб визначитися щодо політичних партій і персоналій за умов конкурентного політичного ринку (Див.: Шумпетер Дж. Капіталізм, соціалізм і демократія. – Париж, 1970. – С. 406-430). Тут політичні лідери і партії, з одного боку, і широкий електорат – з іншого, є учасниками обмінного процесу. Перші пропонують, другі – обирають. Після виборів торг завершується; політична еліта отримує право надалі розпоряджатися ресурсами, отриманими внаслідок виборів (легітимно наданою владою) відповідно до власного розуміння. Таке тлумачення демократії має певний сенс, проте й утримує в собі певні загрози її переродження. Звичайно, народна маса ніколи не буває настільки компетентною, освіченою, організованою, одностайною, щоб здійснювати безпосереднє політичне керівництво. Це буває тільки під час революційних криз за умов тимчасового беззаконня, коли політичні сили діють за принципами політичної доцільності, революційної совісті, ідеологічних переконань. Разом з тим, делегування влади на міжвиборний термін утримує в собі можливість зловживання нею, незаконного чи недоцільного її використання. У той же час управління державою – це особлива професія і компетенція, а не лише покликання чи щасливий випадок. Відсутність підготовлених належним чином професіоналів може дорого коштувати суспільству. Виходом із цієї суперечності, на нашу думку, є наявність представницької політичної системи (легально діючої організованої сукупності політичних партій, профспілок і громадських організацій). Вона є тим посередником, котрий пов’язує структуровану у соціальні групи народну масу з професійними державними функціонерами. Діючи в межах партій, профспілок і громадських організацій, персоналії та угрупування є досить підготовленими професіоналами, щоб здійснювати компетентний контроль за повсякденними справами і діями державницьких і адміністративних структур. У той же час вони, будучи залежними від своєї соціальної бази, досить чутливо реагують на будь-які зміни у настроях електорату, переводячи такі настрої у певні політичні акції. Таким чином, тут долається недолік певної некомпетентності народної маси і загроза аристократичного чи олігархічного переродження державних структур. Слід відзначити, що в обох названих випадках залишається осторонь проблема окремої конкретної людини. Адже демократія, якщо вона не гарантує особистого благополуччя, втрачає свою доцільність, соціальну корисність і привабливість. Тому всі демократично мислячі вчені і демократично настроєні політики ніколи не відривали права людини від загальнодемократичного процесу. Цей принцип залишається фундаментом демократії, хоча в ньому теж містяться свої суперечності. Декларація прав і свобод людини передбачає особисту і колективно організовану діяльність по їх реалізації. Цьому можуть бути як зовнішні перепони, так і внутрішні обмеження. У першому випадку – відсутність адекватних ресурсів діяння; у другому – відсутність суб’єктивної готовності до дії. Остання, до речі, на думку багатьох зарубіжних дослідників, є основною загрозою демократії у сучасних промислово розвинених країнах, схильних до надмірного індивідуалістично орієнтованого споживача. Надмірна організація соціальних суб’єктів у контексті реалізації їх основних прав і свобод потенційно може перерости в ту ж саму тиранію більшості, про яку вже йшлося. Демократія унеможливлюється, коли соціальні суб’єкти значно переважають політичні суб’єкти, починають височіти над ними, беруть їх під надто жорсткий контроль. Без сильної та відносно незалежної у своїх діях держави демократія перероджується у соціократію, в народно-популістську диктатуру. Така держава стає підконтрольною вулиці. Разом із втратою автономії вона губить і здатність бути гарантом соціотворчого процесу та обраної суспільством культурно-ціннісної орієнтації історичних дій. Занадто ж міцна прив’язаність індивіда до гарантованого йому права на особисте щастя загрожує зануренням у повсякденність, матеріальне та культурне споживацтво. І в цьому випадку вихід із суперечності передбачається створенням та нормальним функціонуванням політичної системи. З одного боку, вона залучає індивіда до громадського життя, перетворює побутову особу на діяльного та відповідального громадянина. З іншого – проводить межу щодо стихійної політичної активності, організує та інституціалізує її, переводить агресивний активізм міжгрупової взаємодії в організовану і контрольовану взаємодію політичних суб’єктів. Тому ще раз варто підкреслити, що історичний шлях до демократії пролягав через формування адекватної політичної системи: партій, профспілок і громадських організацій. Безумовно, політична система не позбавлена власних вад, обмеженостей і недоліків. Без відповідної соціосуб’єктної структурованості суспільства нормальне функціонування політичної системи неможливе. Ні соціальні групи, ні їх представницькі органи не можуть визначитись щодо інтересів, форми і способу їх подання. Історичний шлях демократизації будь-якого суспільства передбачає його соціосуб’єктну структуралізацію: соціальних груп щодо своїх корінних інтересів; політичних партій, профспілок і громадських організацій щодо своєї соціальної бази. Політичні партії, профспілки і громадські організації є різновидом соціальних організацій. Отже, вони підпорядковані основним законам функціонування даної соціальної структури, в тому числі механізмам її переродження і деформації. Вони можуть неадекватно, а то й помилково, визначити свою мету, не узгодити її з ресурсами діяння, що може призвести до непродуктивного, неефективного функціонування. Можуть бути також розтринькані, або ненакопичені наявні ресурси діяння, як фінансово-матеріальні, так і людські. Найважливішим ресурсом діяння цих структур є колективне схвалення і підтримка; його втрата призводить до їх банкрутства (наявність чи відсутність даного ресурсу перевіряється під час виборів, а кількісно визначається обсягом поданих на їх підтримку голосів). Партія, профспілка чи громадська організація може втратити контроль над внутрішнім та зовнішнім середовищем. У першому випадку втрачається та міра організованості, дисципліни і координації, котра необхідна задля колективної цілеспрямованої дії. У другому – втрачає здатність чинити опір деструктивним діям: надмірному тискові і контролю з боку власної соціальної бази, примусовим діям з боку держави, інших політичних суб’єктів. Втрата автономності діяння тотожна банкрутству політичної, професійної або культурно-ідеологічної організації. Водночас вона втрачає свою основну функцію – належним чином представити і захистити інтереси своєї соціальної бази. Тоді вона стає нездатною до обмеження влади держави, без чого демократія неможлива. Втрачається і здатність до налагодження продуктивних взаємовідносин між громадянським суспільством, політичною системою та інституційними органами, без котрих демократія теж не діє. Політична система, а з нею і весь демократичний порядок, порушується і в тому випадку, коли одна з партій, профспілок чи громадських організацій набуває надмірної могутності. Вона поглинає всі інші компоненти демократичного устрою, торуючи шлях до тоталітаризму. Замість представництва інтересів розгалуженої політичної системи тоді виникає однопартійність. Замість обмеження влади демократичним контролем починає діяти принцип всеосяжного одержавлення суспільства, де самоврядувальне громадянське суспільство поступається місцем однорідній масі, яка повністю залежить від політичної влади. Представництво інтересів має особливе значення як взагалі, так і стосовно до нашого власного історичного досвіду. Перш за все йдеться про представництво інтересів таких великих соціальних груп, як класи, етноси, конфесійні спільноти. Тут утримуються дві можливості розвитку, які реалізувалися у попередній історії. Умовно їх можна назвати “східний” і “західний” варіанти. Обидва вони відрізняються певним тлумаченням феномену класу, етносу чи конфесії та сукупністю дій, які цим тлумаченням передбачаються. Якщо, наприклад, клас розглядається виключно як об’єкт прогресуючої експлуатації та гноблення, тобто виключно як пролетарі (відчужені, ізольовані, пригнічені тощо), то насильницьке знищення існуючого соціального порядку визнається незворотним принципом колективної дії. Із усіх можливих прав і свобод монополізується лише право на деструкцію, руйнування. Клас та його спільники уявляються як щось однорідне, що уособлюється в єдиній партії і (або) єдиній профспілці. Подібне може статися і у випадку з нацією або конфесійною групою (одна нація – одна партія – один фюрер; одна релігія – одна теократія). Ліворадикальний підхід до розуміння класу має, крім іншого, ще й ту ваду, що визначає робітничий клас з підкресленням негативних якостей – у розумінні відсутності: багатства, влади і престижу водночас. А його класового супротивника – виключно позитивних, через наявність багатства, влади і престижу. Випливає висновок про те, що антагонізм і боротьба на взаємне знищення між ними є єдино можливим принципом їх соціальної взаємодії. Подібне тлумачення переважає і в ідеології більшості інших радикальних політичних рухів; у них завжди стверджується принцип одностайності: один клас (внутрішньо не розчленований), одна нація, одна релігійна віра, одна стать, один вік тощо. І відповідно пояснюється як об’єкт позбавлення, панування, експлуатації, насильства, відчуження і т. п. Такий підхід практично заперечує демократію: в антагоністичному силовому протистоянні вона або непотрібна, або обмежена (у межах “свого” класу, “свого” етносу і т. п.). Дійсна ж демократія, як узаконена форма політичної боротьби, розпочинається з визнання принципу співучасті усіх соціальних і політичних акторів. Тільки на його основі можлива демократична взаємодія як “гра за правилами”, де відбувається обмін робочої кваліфікації на грошову винагороду, соціальних вимог на політичні поступки, демократичного тиску на державні реформи та ін. А в основі боротьби лежить визнання всієї сукупності прав і свобод: людини, класу, етносу, релігійної групи, тощо, громадянства, представництва інтересів, співучасті останніх у справах громадянського суспільства. Соціалістичний революціонаризм і соціалістичний реформізм відображають існування двох відносно автономних груп у середині робітничого класу: пролетарів і кваліфікованих робітників. Пролетарі саме тому заперечують усталений соціальний порядок, що їм особливо нічого вкласти в його відтворення і подальшу еволюцію. Отож, вони не дуже сподіваються на відповідну винагороду, орієнтуючись більше на силові механізми держави. Основне питання соціальної революції тлумачиться ними як питання про владу, її захоплення і встановлення диктатури класу (партії, апарату, вождя). Кваліфіковані робітники можуть вкласти у відтворення і подальший розвиток існуючого соціального порядку свій професійний досвід, кваліфікацію, знання, компетенцію. Тому вони є прихильниками демократичної взаємодії та обмінних еквівалентних соціальних процесів. На ґрунті першого руху виріс соціалістичний тоталітаризм. На ґрунті другого – виробнича демократія (формується переважно в Англії і США); політичне представництво інтересів через партії і профспілки (французький досвід); демократична співучасть у визначенні умов і цілей господарювання на ґрунті фірмового колективізму (Японія). Загальним же результатом робітничого руху, а не класової боротьби, є формування соціальної або соцієтальної держави, дії якої спрямовані на соціальний захист населення, особливо найслабших соціальних груп під демократичним контролем і тиском знизу. Партія є найважливішим компонентом політичної системи, оскільки вона безпосередньо пов’язана з демократичною боротьбою за політичну владу. Щоправда, останнім часом деякі відомі соціологи підкреслюють особливе значення армійської влади та її роль у розподілі загального контролю за перебігом соціальних процесів (див.: Гидденс Энтони. Девять тезисов о будущей социологии// Теория и история экономических и социальных институтов и систем. – М.: Начала-пресс, 1993. – № 1. – С. 56). Проте в розглянутому тут відношенні цей різновид влади має аналізуватися переважно в плані загроз для демократії. Хоча, безумовно, в окремих особливих випадках саме армія може стати її силовим гарантом. Визнавши партію основним суб’єктом демократичної взаємодії, варто звернути увагу і на можливі її переродження і деформації. Можливі варіанти деградації партії. Наприклад, вона може стати суто олігархічною структурою, тобто створити цілу мережу владних структур і залежностей, які, мов павутиння, обплутають усі суспільні відносини. Цим самим партія ніби створює ще одну державу у середині вже існуючої; формує невидиму паралельну владу, яка протистоїть легітимній владі, або підміняє її. Досягши такого стану, партія уникає водночас державного і демократиного (з боку власної соціальної бази) контролю. Як наслідок, відбувається переродження політичної організації у нелегальну мафіозну структуру, націлену не на представлення інтересів соціальної бази, а на задоволення своїх власних потреб. Таким чином, втрачається мета, ресурси набувають незаконної форми, управлінська структура і відносини з навколишнім оточенням деформуються. Другою негативною тенденцією є бюрократизація партії. В її основі, здебільшого, лежить зростання чисельності, незворотна формалізація стосунків і централізація влади. Але бюрократизація виростає там і тоді, де і коли централізована влада використовується не з метою представництва інтересів, а для задоволення внутрішніх потреб самої партії. За таких умов владні стосунки і посадова ієрархія в самій партії набувають більшої ваги, аніж програма, стратегія і тактика діяння та підтримка електорату. Утворюється директивна бюрократизована партія. Вона прагне або до злиття з державою (сімбіоз: партія-держава), або до формування держави у своєму власному просторі. У першому випадку можливе тоталітарне переродження суспільства, у другому – одержавлення самої партії, перетворення її в суто адміністративну організацію. Перший варіант означає крах демократії; другий – банкрутство самої партії, її саморозпад при збереженні демократичного зовнішнього середовища. Історичним прикладам першого типу є історія КПРС, а історичним прикладам еволюції другого типу є зникнення з політичної арени окремих збюрократизованих партій (наприклад, французької, іспанської та італійської компартій). Третім випадком деградації політичної партії є перетворення її на виключно ідеологічну організацію, яка постійно стурбована своїм культурно-ідеологічним самовизначенням. Діяльність такої партії, як і у перших двох випадках, цілком зосереджена на внутрішніх аспектах. Проте в основі її боротьби і конкуренції лежить не розподіл влади, посад чи матеріальна винагорода, а розподіл престижу (схвалення, авторитету, впливу). Постійні ідейно-теоретичні баталії перетворюють таку партію на дискусійний клуб, позбавлений політичної волі та організованої дії. Найчастіше це буває в суспільствах, соціальна структура яких щойно формується. Тому партіям важко визначитися щодо своєї соціальної бази і ціннісних орієнтацій. Історичний приклад – політичні партії країн СНД, у тому числі й України. Ще одним різновидом деградації партії є її принципова відмова від представництва інтересів на користь боротьби за пряму демократію. На цьому, наприклад, наполягав В.І. Ленін (“Держава і революція”), пропонуючи замінити буржуазний парламентаризм безпосередньо владою Рад. У такому ж напрямку діяли ряд фашистських партій (італійська, португальська, іспанська). Але в останньому випадку основою прямої демократії виступали не підприємства, а етно-регіональна структура – територіальна, вона ж етнічна, община. Тоді професійний чи етнообщинний корпоративізм протиставляється політичному парламентаризму. Теоретична помилка тут полягає в тому, що окремий елемент (безпосередня демократія на місцевому рівні) протиставляється всьому демократичному механізмові. Це подібно до такого, коли вся соціальна структура суспільства ототожнюється лише з малими групами чи територіальними общинами. Політичним наслідком усього цього є етнообщинна або професійна самоізоляція, що означає не тільки саморуйнування партії (за умов прямої демократії вона не потрібна), але й усієї соціальної системи. Отже, демократія є важливим моментом розвитку та одним із його критеріїв. Розвиток на авторитарній, тоталітарній чи деспотичній основі, в принципі, можливий, але тоді він буде неповний, однобічний (найчастіше приймає форму економічного прогресу) і, як правило, недовговічний. Подальший історичний поступ у контексті керованого розвитку з необхідністю передбачає демократизацію суспільства. Тому заслуговує на увагу аналіз історичного досвіду країн, що переходили від диктаторських чи тоталітарних режимів до соціальної взаємодії на основі демократичних механізмів. Історія демонструє, принаймні, три основні схеми переходу до демократично регульованого розвитку. Перший, найхарактерніший для країн Західної Європи та Північної Америки, акцентує на відкритості ринків (включаючи культурний, політичний і соціальний ринки), вільному підприємництві та ініціативі у всіх сферах суспільного життя. Другий – характерний для країн соціалістичного табору і окремих колишніх колоній – на колективній мобілізації під контролем і керівництвом авторитарної держави або партії. Третій пов’язується з ефективним функціонуванням політичної системи, котра здатна поєднати відкритість ринків, дух підприємництва, соціальну мобілізацію на основі представництва інтересів, державне регулювання надмірної експансії ринків, взаємний контроль керівництва і народних мас, взаємну відповідальність і керівництва, і народної маси, їх внесок і винагороду в процесі розвитку. Демократія є моментом розвитку, його інституційним гарантом і передумовою водночас. Але можливості демократії щодо різних типів розвитку відмінні. У процесі стабілізації її вплив найменший, тут впливовішими є силове замирення соціальних груп, оскільки в стані кризи їх становище суттєво погіршується, а об’єктивних передумов для його поліпшення майже не існує. Демократія тут діятиме як правова гарантія рівності, інтерпретованої як однаковий розподіл бід і незгод між усіма без винятку соціальними групами, або як справедлива винагорода за внесок у стабілізацію суспільства на цивілізованій основі. На стадії модернізації актуальними стають діяльність ринків, ствердження духу підприємництва та ініціативи. Демократія тут виявляється як законна гарантія винагороди за наявні ресурси та ініціативи по їх накопиченню. І лише за умов керованого розвитку демократія набуває необхідної всебічності і повноти. Отже, звернемося до історичного досвіду демократизації авторитарних, деспотичних і тоталітарних режимів. Постсоціалістичні країни демонструють кілька варіантів. У Польщі, наприклад, ініційованій вищим партійним керівництвом колишнього СРСР перебудові передував досить впливовий народно-демократичний рух, котрий об’єднував ліві елементи правлячої партії, робітничий протест, радикально настроєну інтелігенцію та антикомуністично орієнтовані клерикальні кола. Він перемогти не міг, оскільки соціальний рух, як правило, не перемагає, а лише справляє вплив на перебіг соціальних процесів, який є тим сильнішим, чим у більш демократичному суспільстві він має місце. Проте він підготував необхідні передумови для реальної демократизації, які й реалізувалися з початком політичного курсу на перебудову. Тому Польща й обігнала інші країни колишнього соціалістичного табору на шляху реальних економічних і соціальних реформ. В Угорщині склалися інші, але теж досить сприятливі передумови. Перебудові тут передував розвиток ринку і ствердження духу підприємництва. У прибалтійських країнах (Литві, Латвії, Естонії) впливовий національно-демократичний рух склався також до початку перебудови. На його основі в цих країнах сформувався інтегративний націоналізм, який протидіяв тенденціям до соціальної дезорганізації, найсильніше відчутним на початковій стадії перебудови. Щодо Росії, України та інших республік колишнього СРСР, то перебудова тут була ініційована зверху. Для реальної демократизації тут було дуже мало передумов: відсутній ринок, політична система, правовим чином гарантовані права людини, структурованість суспільства на автономних, самосвідомих і самоорганізованих соціальних суб’єктах, демократичні традиції, вільна преса, ціннісний консенсус, громадянська злагода, розвинуте громадянське суспільство і т. д. Природно, що демократія тут сприйняла запозичений і ритуальний характер, як не дуже вдале поєднання чужих зразків. За умов економічного зубожіння, несправедливої і неефективної приватизації, реальної влади колишньої партноменклатури, тіньової економіки, криміналізації, корумпованості і безвідповідальності правлячого класу, його внутрішньої фракційності і самоцінної гострої боротьби за владу, – демократія важко торує шлях. Із усіх елементів демократії в цих суспільствах наявні лише такі: деяке поширення гласності, відносна автономізація засобів масової інформації; пасивний, пов’язаний із професійними інтересами і мало організований соціальний протест, номінально існуючі політичні партії, рухи тощо. Задля справжньої демократизації цих суспільств щонайменше потрібні такі передумови: ефективна економіка; міцна, спрямована на соціальний захист найслабших верств населення правова держава; розвинута політична система, ринок, культурно-ціннісним чином стверджувальний дух підприємництва і соціополітичних ініціатив, самосвідоме громадянське суспільство, закріплені і підтримувані правовим чином основні права і свободи людини, вільна і незалежна преса та інші засоби масової інформації, організований на широкій колективній основі соціальний протест, масові соціальні рухи, зокрема, робітничий, національно-культурний та екологічний, розвинута особистість (персональний суб’єкт). Для здійснення керованого соціального розвитку тут немає також привабливої і тому широко підтримуваної соціальної утопії, чітко визначеної культурно-ціннісним чином історичної перспективи, практики законного подання і розв’язання соціогрупових конфліктів, керівного правлячого і протестуючого пригнобленого класів. Політична еліта України поки що не має необхідної ідеологічної та організаційної єдності; не запропонувала привабливу соціальну утопію, на грунті якої могла б відбутися ціннісна злагода і загальногромадянський консенсус. Більше того, вона надто корумпована з причин відсутності демократичного контролю за її поведінкою у попередній історичний період. Тому у представників української політичної еліти не розвинуте почуття історичної відповідальності. Вони надмірно орієнтовані на розкішне і демонстративне споживання і, разом з тим, недостатньо компетентні. Із можливих типів політиків для соціальної мобілізації – пропагандистів; для виробничого розвитку – економістів; для демократії – політиків; для винагороди – синдикалістів в Україні більш-менш помітні лише два різновиди – політикани і пропагандисти. Це є свідченням того, що має місце лише початкова демократизація і деяка мобілізація соціальної активності на грунті нових цінностей (національної ідеї, соціальної справедливості, релігійної віри, екології). Проте і цей процес гальмується хибними діями груп та їх лідерів. Довіра до національної ідеї падає через надмірну корумпованість і відверту заангажованість деяких практичних політичних функціонерів. А до релігійної віри увага послаблюється через конфесійні незгоди. Соціальна ж справедливість на основі простого розподілу мало ймовірна за умов прогресуючого зубожіння. Ліберально-демократичні цінності, які більше відповідають ситуації промислово-розвинутих країн, поки що не знайшли значного підґрунтя у попередньому досвіді і звичаях народу. Відсутність конструктивної мобілізації доповнюється і частково компенсується наявністю деструктивної активності зубожілих народних мас, що може загрожувати ситуативними бунтами, перманентними страйками, іншими акціями громадянської непокори. Іншими словами: Україна нині наближається до ситуації політичного режиму з наявним лише одним позитивним елементом – ритуалістською демократією, до того ж у вигляді відвертого наслідування чужих взірців. У випадку позитивного розвитку ситуації можливий деякий підйом соціальної активності. Найдоцільніше вона мала б бути пов’язаною з економічними перетвореннями. Проте ні соціальних, ні легітимних засад поки що для цього не створено. У зв’язку з тим, що інтегруюча соціальна утопія в Україні теж не сформована, то деяка соціальна мобілізація, можливо, відбуватиметься на ґрунті націоналістичної чи соціалістичної ідеології та релігійної віри. Якщо такі фактори, як демократія і мобілізація, будуть досить розвинутими (демократія із ритуалістської фази перейде в узвичаєну традицію, свідому і компетентну звичку переважної маси населення, а негативна мобілізація на ґрунті ідеологій, що протидіють і побивають одна одну, трансформується в позитивну мобілізацію на ґрунті утопії, щонайкраще – футуроутопії) і зіллються, почнуть посилювати одна одну, то наступним кроком може стати поява продуктивістської політичної ідеології, де авторитаризм держави обмежуватиметься лише сферою економіки. За цих умов, як вбачається, можливе посилення адекватної, еквівалентної винагороди, підвищення на її основі загального стандарту життя основної маси населення. Література 1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. – М.: Прогрес, 1993. 2. Большой толковый социологический словарь. – М.: Вече-Аст, 1999. – Т. 1–2. 3. Брукан С. Плюрализм и социальные конфликты: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1990. 4. Грушевський М.С. Початки громадянства. – М., 1921. 5. Гавриленко І.М., Чепак В.В. Загальносоціологічна теорія. – К.: КВГІ, 1998. 6. Зиновьев А.А. Запад. Феномен западнизма. – М., 1995. 7. Гавриленко І.М. Чи потрібна державі ідеологія// Віче.– 1996. – № 4. 8. Гавриленко І.М. Ідеологічна ситуація в Україні// Віче. – 1997. – № 4.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (15.06.2016)
Просмотров: 310 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: