РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Ідеології, модерн і традиція - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Ідеології, модерн і традиція План 1. Модерн і традиція 2. Конкретне розуміння власності 3. Абстрактне розуміння власності 4. Співпросторовість та сучасність 5. Земля як власність 6. Структура ідеологій засобами соціальних наук синкретичну єдність об'єкта і суб'єкта, мислення і дії, енергії і структури, що іменується громадським життям, в якому живемо всі ми в нашій повсякденності. У концепції міфу повсякденність аналізується в її безпосередності. Напевно, це і можна назвати життєвим світом—тим життєвим світом, пошуком якого вже багато десятиліть займаються науки про суспільство, однак безрезультатно, незважаючи на інтуїтивну самоочевидність його існування. Що стосується перспектив дослідження суспільства за допомогою пропонованої концепції міфу, то деякі можливості я намагався показати вище. Міфологічний підхід дає своєрідне бачення колективу як органічної спільності, невловлюваної формальними соціологічними класифікаціями. Виявивши відповідні міфи, можна встановити деякі нові зв'язки, шо вислизають від уваги тих, хто користується традиційним аналітичним інструментарієм. Міфологічний підхід дозволяє знайти органічні спільності, оскільки саме в органічних спільностях міф стає засобом соціальної інтеграції й ідентифікації. На перший погляд, таким способом можна виявити тільки "законсервовані",, традиційні спільності, групи зв'язку. Але це не так. Буквально всі теорії і судження сучасної соціології традиційно побудовані на основі протиставлення традиційного і сучасного, громади і суспільства, органічної і механічної солідарності тощо. Цей підхід став настільки звичним, що вже здається, ніби сучасне суспільство раціональне, розчакловане. Насправді сучасне і традиційне співіснують як у суспільстві, так і в кожному з нас. І здається, нинішня соціологія не має у своєму розпорядженні засобів аналізу цих традиційних елементів, окремі риси яких, їмо" вірно, знайдуть нову значущість (разом з новим змістом) у майбутній культурній епосі. Тут, може, і повинен бути корисним міфологічний підхід. У даному розділі представлене найзагальніше і приблизне формулювання міфологічного підходу. Цікаво відзначити збіг деяких напрямів, що містяться в цьому підході, думки з напрямом, у якому розгортається теорія репрезентативної культури. Модерн і традиція Обраний нами підхід змушує сприймати ідеологію, в першу чергу, не як об'єктивну духовну структуру, а як більш-менш стійку форму досвіду. Ми живемо в сучасному світі і розуміємо свою епоху як епоху модерну. Модерн — це, можна сказати патетично, сучасний світ. Але конкретний людський досвід ніколи не буває тільки сучасним. Будучи тільки сучасним, він безглуздий, це — "інформація", позбавлена культурних обертонів і не супроводжувана переживанням. Як сказав колись Вальтер Беньямін, змісту досвіду додає традиція. Саме на традиції завжди робить наголос консервативна ідеологія, що існує в рамках модерну. Уперше слово "консерватизм" як позначення політичної орієнтації з'явилося в заголовку журналу, що видавався Шатобріаном, який ставив за мету пропаганду ідей Реставрації, — "Консерватор" ("Conservateur"). У 30-і pp. XIX ст. (термін проник в Англію і Німеччину, потім і в Росію) була реакція на Французьку революцію, яка стала історичною віхою, що ознаменувала народження ліберально-демократичної ідеології і разом з цим епохи модерну. З того самого часу консерватизм, іменований іноді, якщо не йдеться про політику, традиціоналізмом, завжди виявляється світоглядом антимодерністської реакції. У цьому полягає змістовна єдність усіх видів консерватизму, що виникають у будь-яких політичних і соціальних контекстах, хоча кожен конкретний консерватизм — це функція особливої, часто унікальної ідейної і політичної ситуації. Проте в консерватизму є своє світоглядне ядро — те, що сильніше за все відрізняє його від прогресистської демократичної ідеології. Це ідея конкретності, втіленої в досвіді традиції. Конкретне розуміння власності "Природа консервативної конкретності, — говорить Мангейм, що залишив одне з найглибших досліджень консерватизму не тільки як політичної ідеології, але як усеосяжного світогляду, — ніде не виявляється так явно, як у понятті власності, що відрізняється від звичайного сучасного буржуазного розуміння цього явища". Є насамперед два типи власності, що припускають різні форми зв'язку власності з її власником. Традиційний тип, про який теоретики консерватизму, насамперед Й.Мозер, говорили, що це "дійсна власність", припускав наявність "живого" взаємного зв'язку між власністю та Я власником. Йому протистоїть сучасний абстрактний тип, де власність пов'язана з її власником не інакше, як умовами договору. У першому випадку власність та її власник є між собою ніби члени одного тіла, і повністю розірвати їхні відносини, власне кажучи, неможливо. Мангейм слідом за Мозером показує, що власність у справжньому розумінні давала її власнику певні привілеї, наприклад, право голосу в різних державних зборах (у випадку майнового цензу), право полювання, право включення в число присяжних. Вона була пов'язана з особистим достоїнством, і u у певному розумінні не можна було втратити. Наприклад, у Франції і Німеччині, коли власник землі мінявся, право полювання довго не переходило, воно залишалося за колишнім власником, що свідчило про те, що новий хазяїн - "несправжній". Те ж було справедливе й у зворотному зв'язку. Відносини власності не тільки були незнишуват, тобто зберігалися всупереч юридичним актам про зміну власника, але вони і не могли виникнути "довільно", за допомогою юридичного акта там, де до цього їх не існувало. Так, пояснює Мангейм, потомственний дворянин, купуючи маєток у неродовитої людини, не міг перенести на нього "справжньої" власності тільки на тій підставі, що він сам належить до старого дворянства. Існував, таким чином, неминущий взаємний зв'язок між конкретним маєтком і конкретним власником. Докладно ця ідея розроблена в О.Я.Гуревича. Гуревич зв'язує відчуття безпосереднього зв'язку між володінням і власником з більш ранньою, "варварською" епохою. Він звернув увагу на те, що нормани, наприклад (те ж стосується і стародавніх германців), які дуже дорожили дорогоцінними металами і прагнули їх здобувати будь-якими засобами (насамперед грабежем), проте не пускали їх у товарний обіг, не використовували для купівлі життєво важливих речей, а ховали монети в землю, болото, топили в морі. Виходило так, начебто вони не розуміли комерційної ролі грошей. Таке використання монет видається загадковим, якщо не враховувати, що відповідно до уявлень, які побутували в цих народів, "у скарбах, якими володіла людина, втілювалися її особисті якості і зосереджувалися її щастя й успіх". Позбавитися їх означало втратити надію на щастя й успіх, а може, і взагалі загинути. Тому сховати золото в землю не означало закласти скарб у сучасному розумінні слова, тобто сховати гроші з метою їхнього збереження і заощадження в мінливості побуту і військової долі. їх ховали не для того, щоб потім забрати. Скарб, поки він лежав у землі чи на дні болота, зберігав у собі вдачу власника і був невідчужуваний. Він був власністю власника, а не тільки завдяки факту володіння, праву на володіння (навіть якщо воно було), не через втягнугість його в економічні взаємодії, але насамперед через ототожнення його з особистістю власника, чи, якщо використовувати термінологію Мангейма, через наявність глибоких інтимних внутрішніх зв'язків між власником і власністю. Відзначимо тут, що гроші — найтекучіша і найнепостійніша з форм власності — таким чином позбавлялися своєї функції загального посередника і "субстанціа-лізувались", знаходили особистісну субстанцію. Те ж стосувалося і землі. Право власності на землю існувало, існував і "комерційний" земельний обіг. Але в особливих випадках певні ділянки землі також наділялися особистісними характеристиками і вилучалися з комерційного обігу. Існував, як відомо, звичай "вергельда", тобто сплати за вбивство і скалічення людини чи інші тяжкі злочини. Вергельд платили як грошима, так і майном. Але не будь-яке майно йшло на сплату вергельда. Так, якщо вергельд платився землею, то, наприклад, у норвежців приймався на сплату тільки "одаль" — спадкоємна земля, що знаходилася у володінні сім'ї протягом багатьох поколінь і практично була невідчужуваним майном. Просто придбану, "куплену" землю не можна було віддавати в рахунок вергельда. Точно так само земля, отримана в рахунок вергельда, не могла бути продана родичами вбитого. Це не було просто юридичною нормою. Деякі земельні наділи мали символічну функцію. Певна частина землі "субстанидалізувалась", ототожнювалася з родиною власника чи його власною особистістю. Пізніше відповідні символічні опосередкування виявилися перенесеними на відносини феодальної, чи, як її називав Мозер, "дійсної" власності. Це була далеко не приватна власність у сучасному буржуазному розумінні. "Якщо римське право, — пише О.Гуревич, — визначало приватну власність як право вільного володіння і розпорядження майном, право необмеженого вживання його аж до зловживання (Jus utendi et abutendi), то право феодальної власності було іншим". По-перше, земля не була об'єктом вільного відчуження. Володіння землею поряд із правами, наприклад, правом одержання доходу з землі (до речі, не повного), накладало безліч обов'язків, зокрема з її господарського використання. По-друге, власник землі взагалі вважався не власником (posessor), а "утримувачем" (tenant), оскільки земля вручалася йому паном на певних умовах, виконання яких було обов'язковим. По-третє, земельне володіння завжди було безпосередньо пов'язане з особистістю власника. "Якщо буржуазна власність протистоїть безпосередньому виробнику — фабричному робітнику, земельному орендарю — як безособове багатство, то феодальна земельна власність завжди персоніфікована: вона протистоїть селянину як сеньйор і невіддільна від його влади, судових повноважень і традиційних зв'язків. Буржуазна власність може бути зовсім анонімна, тимчасом як феодальна власність завжди має своє ім'я і дає його пану; земля для нього—не тільки об'єкт володіння, але і батьківщина зі своєю історією, місцевими звичаями, віруваннями, забобонами". Тому не випадково дворянські прізвища в європейських країнах мали те саме ім'я, що і їхня земля (регіон, село, місцевість, маєток). Консервативне розуміння власності саме і стало спробою артикуляції цього "дотеоретичного, неартикульованого досвіду", що втілює в собі прямі і безпосередні зв'язки між особистістю та її власністю. Мангейм посилається на відомого консервативного письменника А.Мюллера, який вважав маєтки продовженням людського тіла й описував феодалізм як амальгаму людини і речі Мюллер вважав, що в зникненні цього зв'язку винне римське право і називав його "французькою революцією римлян". Відгомони такого консервативного підходу виявляються в класичній німецькій філософії, зокрема в Гегеля. Відповідно до цього підходу сутність власності полягає в тому, що "у цю річ я вклав свою волю", а "зміст власності полягає не в тому, що вона задовольняє потреби, а в тому, що в ній зникає чиста суб'єктивність особистості". Інакше кажучи, власність — це об'єктивація особистості, "продовження" її у світі речей. Точно так само елементи, і дуже суттєві, консервативного ставлення до власності виявляються в марксизмі, про що мова йтиме нижче. Таким чином, дилема, що виникла вже в Новий час, — "бути" чи "мати" — у традиційному суспільстві та традиційній свідомості зовсім не була дилемою, не припускала необхідності вибору: "бути" і "мати", значною мірою означали те саме Буля і "власність", якою і не збігалися, то знаходилися у відносинах нерозривної взаємозалежності. Абстрактне розуміння власності Розрив між буттям і власністю позначався у міру розвитку грошової економіки. Гроші, виступаючи як універсальне вираження будь-якої цінності, тим самим релятивізували всі цінності. Єдність буття і власності зумовлювали існування якісно різних життєвих стилів чи способів життя, а також і якісно різних особистостей, що протягом усієї історії було передумовою всіх жорстких систем соціальної ієрархії' — від кастової до станової. У цьому розумінні використання варварами грошей як скарбів, про що згадувалося вище, було глибоко консервативним актом. Гроші використовувалися тут усупереч властивій їм релятивізуючій функції як спосіб консервації, збереження особистісної унікальності їхніх власників. Парадоксальним чином для цього вони повинні бути вилучені з обігу, тобто позбавлені їхньої економічної ролі. Пізніша "абстрактна " власність, яку консерватори протиставили "справжній" власності, народилася саме з грошей, що стали загальними посередниками. Гроші розірвали природні зв'язки між речами так само, як і природні, "справжні" зв'язки між речами й особистостями. "Володіння" відірвалося від "буття". Цей факт мав різноманітні наслідки, як соціальні, так і етичні. Зруйнувалися соціальні ієрархії, які колись здавалися природними (хоча на їхнє місце прийшли нові, і вони не сприймаються уже природними, що корениться в самій природі речей), зріс ступінь людської свободи (хоча це значною мірою негативна свобода, що розуміється як свобода від речей, від обов'язків тощо), змінилася природа моральної повинності. Відносини власності втратили колишню конкретність і повноту емоційної пов'язаності речі і власника й абстрагувалися у формі юридичних норм. Речі набули здатності без праці змінювати власників, розлучення речі і власника вже не означає збитку для нього, власника особистості, якщо втрата відшкодована грошима. Ще раз повторимо: виникнення загального еквівалента знеособило власність. Досить несподіваним може здатися, що ставлення марксизму до власності значною мірою відтворює консервативний підхід. "Комуністичний маніфест", наприклад, цілком є критикою абстрактного характеру міжлюдських відносин при капіталізмі. Ця абстрактність у марксистській думці представляється через поняття відчуження. Відчуження робітника від продукту його праці є, власне кажучи, відчуженням речі він власника. Середньовічний ремісник вкладав у річ самого себе, і зроблена ним річ була, по суті, втіленням його особистісних якостей, за Гегелем, проекцією його волі. У капіталістичному виробництві ця залежність зникає. Провиною тому, зрозуміло, є не тільки "власність на засоби виробництва": саме масове, фабричне виробництво, коли з конвеєра сходять однакові речі, а працівники взаємозамінні, також стає одним із джерел цього відчуження. Іншим джерелом є опосередкована роль грошей, що виступають для робітника еквівалентом витрачених ним сил і умінь. Так чи інакше, відчуження існує. Критика в марксизмі відчуження речі і володіння, що виливається в критику капіталістичного суспільного устрою взагалі, робить цю критику консервативною. Співпросторовість та сучасність Земля у свідомості консерватора відіграє ще одну, не менш значну роль. Нелюдські індивідууми є творцями історії, навіть не народ як сукупність індивідуумів (народні маси в марксистському розумінні), а земля як місце подій, місце історії. Утім, ці два розуміння землі між собою тісно внутрішньо пов'язані. Мангейм цитує Й.Мозера, який сказав, що "...історія Німеччини мала б зовсім інший хід, якби ми простежили всі зміни долі маєтків як справжніх складових частин нації, визнавши їх тілом нації, а тих, хто в них жив, гарними чи поганими випадками, що можуть статися з тілом". Ставлення консерватизму до землі поширюється до специфічного ставлення до простору взагалі. Як точно відзначає Мангейм, прагнення до просторового упорядкування подій на противагу тимчасовому їх упорядкуванню характерне для консервативного бачення історії на противагу демократичному ліберальному баченню. Німецький консерватор-романтик А.Мюллер навіть запропонував увести термін "співпросторовість" замість терміна "сучасність", що мав у той час яскраво виражене демократичне забарвлення. Зв'язок демократії і часу, показує Мангейм, закладений у самій суті демократичної процедури. Суспільна думка, тобто руссоїстська "спільна воля", не існує поза моментом її прояву, чи то в голосуванні, в акламаціях чи в даних соціологічних опитувань. Динаміку її можна простежити тільки додаючи одна одній тимчасових зрізів. Час тут атомізований, так само, утім, як і соціальна чи національна спільність. І те, й інше складається з атомів — ізольованих моментів та ізольованих індивідуумів. Суспільна думка не має своєї субстанції, так само, як і спільність, думкою якої вона є. Вона може нескінченно мінятися в часі, існувати як сума думок, що утворюють суспільство ізольованих індивідів. З консервативного погляду, "народний дух", менталітет нації субстанціональний і зберігає самототожність у часі. Це означає, що час не є істотною детермінантою національної історії. Але нею є земля, тобто простір, на якому реалізує себе нація. Звідси — протиставлення "стгівпросторовості" й "сучасностім. Той же Мюллер, відповідаючи на питання "що є нація?", відмовлявся вважати нацією сукупність людських індивідуумів, що населяють у даний момент частину земної території, іменовану, скажімо, Францією. Нація — щось набагато більше, це "крихке співтовариство, довга низка минулих, теперішніх і майбутніх поколінь, що виявляється в спільній мові, звичаях і законах, у переплетенні різноманітних інститутів використання землі..., у старих прізвищах, і в результаті — в одній безсмертній сім'ї... монарха". Таким чином, нація виявляється не тимчасовим і досить випадковим зосередженням індивідуумів на певному просторі Народ і його земля — це дві сторони глибокої фундаментальної єдності, розірвати яку не можна, не знищивши націю як таку. Не останнє місце у визначенні нації займає сім'я. Сім'я розуміється тут, зрозуміло, не тільки як демографічна категорія, а як соціальна одиниця, пов'язана з землею, маєтком, садибою. Територія країни - це "маєток" сім і монарха; звідси йде консервативне поняття про суверенітет. Монарх — не просто символ державної єдності. Тут більш глибокий, не символічний, а воістину "живий" зв'язок. Не випадково тому антифеодальні революції, як французька, так і російська, знаменувалися знищенням королівської (відповідно царської) сім'ї. Демократичне тлумачення цього факту говорить, що, наприклад, більшовики прагнули знищити "символ", "гасло", під яким могли б збиратися контрреволюційні сили. Насправді для людей, що мислять консервативно, знищення царської сім'ї не символізувало загибель режиму, а було рівносильне знищенню держави як такої. Саме після знищення царя почався стрімкий розпад імперії, що потім, уже під Радами, відновлювалася як федеративна держава (ми залишаємо осторонь питання про істинність цього федералізму). Те ж саме відбувалося і у Франції: федералізація стала ніби безпосередньою реакцією на знищення королівської сім'ї, а відновлення унітарної держави стало прямим наслідком Реставрації. Консерватор Е.Берк у своїх " Міркуваннях про революцію у Франції" запекло протестував проти федералізації Франції, тобто надання самостійності французьким провінціям. Гітлер — у певному розумінні зразок консервативно діючого діяча, для якого земля і кров (раса) відігравали першорядну роль, — в останні місяці свого життя відчував утрату німецьких територій, захоплюваних союзниками, як утрату частин власного тіла. Ліберальний світогляд і світосприймання начисто втрачає цю корінну для консерватизму інтуїцію зв'язку землі і сім'ї, землі і народу, чи, можна сказати, інтуїцію тілесності нації. Земля, що стає предметом комерційного договору, байдужа стосовно свого власника, як, утім, і свого мешканця; також і для власника, і мешканця вона є абстракцією: це або голий засіб для досягнення цілей, що знаходяться поза нею (господарських, рекреаційних), або абстрактне середовище проживання, що характеризується великими чи меншими зручностями. В екологічному русі, для якого збереження природного середовища стає самоціллю, є дуже сильні консервативні мотиви. Земля як власність Якщо ж проаналізувати новітній розвиток уявлень про власність, характерних для лівих політичних рухів (особливо уявлень про земельну власність), можна відзначити наявність у них глибоко консервативних мотивів. По-перше, це уявлення про обмеженість власності на землю і про зв'язок цієї власності з безліччю обов'язку власника. По-друге, це взагалі обмеження права власності на землю і практичне зведення ролі власника (posessoi) до ролі орендаря, утримувати, коли дійсним власником є держава, що виступає в ролі "сеньйора". По-третє, обмеження комерційного оббігу земельної власносгі. По-четверте, встановлення найтіснішого зв'язку між земельною власністю й особистістю власника, що втілюється в гаслі "Землю тим, хто її обробляє!". Тільки той, хто безпосередньо працює на землі, тобто віддається їй, упредметнює в ній власну особистість, може бути власником землі. Володіння повинне в повному розумінні слова стати "амальгамою" людини і речі, у даному випадку землі. Протилежний, ліберальний проект припускає повне зняття всіх обмежень на право власності на землю. Земля може необмежено продаватися, купуватися, передаватися в оренду, підлягати будь-якому користуванню аж до зловживання. Вона стає таким же абстрактним товаром, як і будь-який інший товар. Усі пов'язані з нею особистісні, сімейні, історичні та інші символічні асоціації можуть включатися в її вартість (тобто одержувати те ж саме абстрактне грошове вираження), а можуть бути відкинуті як нерелевантні. У будь-якому випадку земля стає відчуженим об'єктом. Тут мова не йде про порівняльні достоїнства того чи іншого проекту. Нам важливо тільки підкреслити: а) специфіку консервативного ставлення до власності як глибоко особистісного ставлення, що припускає єдність володіння і власника; б) консервативну природу підходу до проблеми власності з боку "лівих" партій і політичних рухів. Структура ідеологій Консервативна і ліберально-прогресистська ідеології — це не тільки теоретичні системи, а й існуючі в основі цих систем своєрідні, як говорив Мангейм, способи мислення. Ліберально-прогресистський спосіб мислення грунтується на ідеї "природності" певного соціального й індивідуального існування. Найбільш яскравим її вираженням була концепція природного права. Мангейм таким способом класифікує головні характеристики думок, пов'язаних з ідеєю природного права. А. Зміст концепцій, заснованих на ідеї природного права: доктрина природного стану; доктрина суспільного договору; доктрина суверенітету народу; доктрина невід'ємних прав людини (життя, свобода, власність, право опору тиранам тощо). Б. Методологічні риси думки, заснованої на ідеї природного права: раціоналізм як метод вирішення проблем; дедуктивне проходження від загального принципу до конкретних випадків; постулат загальної правомочності стосовно кожного індивідуума; постулат універсального застосування всіх законів для всіх історичних і соціальних спільнот; атомізм і механіцизм (складні цілісності—держава, право й інші — конструюються з ізольованих індивідуумів чи факторів); статичне мислення (правильне розуміння загальних принципів вважається самодостатнім і незалежним від впливу історичних змін). Мангейм формулював ці принципи стосовно ідей Просвітництва, реакцією на які став німецький консерватизм XIX ст. Марксизм і родинні йому різновиди лівої ідеології сформували в XIX - початку XX ст. новий варіант прогресистського світогляду, хоча і пов'язаний генетично з філософією Просвітництва, але який став на істотно інші теоретичні позиції. Сам Мангейм, дуже і дуже залежний від марксизму, не робив марксистський "прогресизм" предметом систематичного аналізу, хоча саме марксизм, зберігши ідею прогресу, істотно змінив, можна навіть сказати, перевернув теоретичні принципи природно-правового підходу. Стосовно марксизму мангеймівська класифікація буде зовсім іншою. Зміст концепцій, пов'язаних з марксистським баченням суспільства: доктрина природного стану фактично відкинута; однак точніше буде сказати, що вона виведена "за дужки" історичного процесу: природний стан – це стан "до" історії (деякий первісний комунізм) і "після" історії (майбутній комуністичний стан суспільства - вільна асоціація індивідуумів), історичний же стан суспільства є структурою насильства одного класу над іншим; доктрина суспільного договору заперечується, принаймні стосовно історичного стану суспільства: місце "спільної волі" займає воля класу, а місце договору — антагонізм і непримиренна боротьба; доктрина суверенітету народу також відкинута, її місце займає доктрина суверенітету класу, шо посідає пануюче становище на тому чи іншому етапі розвитку суспільства; доктрина невід'ємних прав людини (життя, свобода, власність, право опору тиранам тощо) не визнається, її місце займає доктрина невід'ємних прав класу на реалізацію своєї історичної місії, незважаючи на і всупереч думкам, бажанням і правам окремого індивідуума. Таким чином, теоретичний зміст ідеї природного права в його буржуазно-демократичному варіанті був відкинутий цілком і повністю. На місце права була поставлена класова воля, але не як колективна сваволя, а як воля, що має своє об'єктивне, тобто у певному розумінні теж природне підґрунтя в необхідному "природно-історичному" процесі розвитку. У результаті місце абстрактного індивідуума як основи дедукції в марксисткій версії теорії суспільства і суспільного прогресу зайняв соціальний клас—явище настільки ж універсальне, як і руссоїстська природна людина. І не дивно, тому що, незважаючи на докорінну зміну теоретичного змісту ідеї прогресу, методологічні принципи мислення прогресу, властиві природно-правовому підходу, як вони описані Мангеймом, були цілком сприйняті марксизмом (за винятком хіба що п'ятого принципу, де на місце "індивідуума" має бути поставлений "клас"). Консерватизм бореться з прогресизмом на обох фронтах. 1. У теорії сукупності доктрин як природно-правового, так і марксистського підходу протиставляється ідея "історичного індивідуума", що розвивається на власній винятковій підставі, а тому не підлягає абстрактному розгляду з погляду загальних норм і принципів. Ідеї історичного індивідуума відповідають найрізноманітніші концепції історико-культурної і навіть соціальної "самобутності", "народного духу", "національного менталітету" тощо. Саме ця самобутність й індивідуальність кожного суспільства, кожної цивілізації чи якого-небудь іншого "історичного індивідуума" повинна свідчити про неможливість механічного перенесення на одне суспільство норм і закономірностей, характерних для іншого суспільства. Спочатку, на етапі виникнення консерватизму ця констатація самобутності мала своє прагматичне обгрунтування: вона повинна була запобігти зараженню європейських суспільств ідеями французької революції. Але свого часу вона підкреслюється всюди там, де робиться спроба "пересадження" соціальних, економічних культурних зразків, що сформувалися в одному суспільстві, - в інше що знаходиться в процесі зміни. Доктрина природного стану заперечує консервативне мислення. Консерватор може погодитися з ідеєю "природного стану" тільки в тому випадку, якщо цей природний стан — не якась позаісторична абстракція, що володіє нормативним змістом, а історично сформована дійсність життя конкретного суспільства. Для природно-правового мислення природний стан — розумний стан, тобто стан, що відповідає вимогам розуму. Для консерватора — розумна дійсність. "Усе дійсне — розумне", — консервативне мислення приймає цей гегелівський афоризм. 2. Так само доктрина суспільного договору не відповідає консервативному мисленню. Суспільний устрій для консерваторів — не продукт договору споконвічно вільних, тобто вільних від суспільних зв'язків, конкретних біографій і обставин індивідуумів, а результат розвитку суспільного організму. Тому вважати суспільство результатом договору так само безглуздо, як вважати організм результатом домовленості складаючих його рівноправних і однакових клітин. Клітини різні за своєю природою, індивідууми, що складають суспільство, теж різні за своєю природою — такий висновок з концепції суспільного організму. З цим пов'язана ідея споконвічної нерівності людей. Справа, звичайно, не в тому, що люди нерівні за своїми фізичними даними, за біографіями, життєвим досвідом, обставинами народження. З такою нерівністю безумовно погоджуються і ліберальні прихильники природно-правових поглядів. Люди нерівні і за своїми соціальними рисами; основою цієї нерівності служить традиція, що розподіляє людей за кастами, станами, класами і згладжує всі інші, випадкові нерівності. Уданому розумінні консервативний світогляд — це ідеологія соціальної стабільності, що наказує індивідуумам певну ідентифікацію і не заохочує до її зміни. Зрештою, ідеалом консерватора є станове суспільство з його стійкими ідентичностями і відносно низьким рівнем соціальної мобільності. Воно ж — органічне суспільство, вибудоване не за розумом, а за історією. 3. Ідея суверенітету народу також далека від консервативного способу мислення. Спочатку суверенітет (від франц. souverain — володар, пан) як право незалежної і вищої влади, що не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що він накладає на себе сам, вважався належним винятково володарю — королю, царю, імператору. Потім природно-правове мислення сформулювало уявлення про суверенітет народу, що редукується до вищої влади спільної волі. З кінця XIX ст. носієм суверенітету вважається держава. У нинішній час суперечку консервативного і ліберально-прогресистського мислення з проблеми суверенітету можна звести до суперечки про межі влади держави. Якщо держава — продукт суспільного договору, то вільні індивідууми, домовившись між собою, відчужують на користь держави якусь рівну для всіх частку споконвічно належної їм свободи. У цьому випадку суверенітет держави спочатку обмежений і не є суверенітетом у власному розумінні слова. Навпаки, держава виконує тут роль слуги, прислуги, домоправителя в суспільному домі" Якщо ж держава розглядається як органічна єдність, її суверенітет безмежний,, свобода, якою володіють індивідууми, отримана ними від держави. Зрозуміло, це дві полярно протилежні позиції. У практичному ж політичному житті суперечка лібералів і консерваторів про суверенітет - це не суперечка про те, кому належить суверенітет, а суперечка про місце і роль держави в жити суспільства. Державницької" позиції, тобто позиції першорядної значущості держави, дотримуються в основному мислителі і політики консервативної орієнтації; завдання збільшення волі індивідуумів за рахунок ослаблення ролі держави ставлять перед собою, як правило, ліберали. 4. Що стосується невід'ємних прав людини, то тут послідовно консервативна позиція буде полягати в запереченні таких прав. Це зовсім не означає, що консерватор хоче "безправ'я" людей та їхньої беззахисності перед сваволею "начальства". Просто права ці, якщо підійти до справи теоретично, не належать людям споконвічно, а отримані ними від держави як носія вищого суверенітету і джерела цивільних благ, таких як свобода, власність тощо. Крім того, права людини носять не абстрактний загальний, а конкретний характер і визначаються тими критеріями та нормами, які існують у даному конкретному суспільстві, склалися в ньому "органічно" як традиції укладу народного життя. Така позиція консерватора може здатися "реакційною" і "ретроградною", але лише в тому випадку, якщо розглядати традицію винятково як розумовий конструкт для виправдання status quo і не брати до уваги живе "тіло" традиції, у якій живуть люди й у межах якої сприймають все існуюче, утому числі і свої "права", що у такому випадку будуть сприйматися природними і невід'ємними настільки, наскільки вони практикуються у реальній дійсності. 5. Якщо перейти до аналізу методологічних підходів, властивих консервативному стилю мислення, то виявиться, що вони так само принципово протилежні ліберально-прогресистському стилю мислення, як і відповідні теоретичні принципи. По-перше, на місце раціоналізму як універсального методу в даному випадку ставиться ірраціональний прийом наслідування традиції. По-друге, тут немає місця дедукуванню правильної стратегії мислення і дії якогось загального принципу, тому що немає самого цього принципу. Традиція завжди конкретна, тому наслідування традиції припускає розроблення індивідуальної стратегії для кожного конкретного випадку вирішення проблем. По-третє, повинен практикуватися індивідуальний підхід до кожного конкретного індивіда незалежно від того, йде мова про людину або про "історичного індивіда" (соціальної чи культурної спільності). По-четверте, не може йти мова про універсальні закономірності, що діють в усіх без винятку суспільствах; це означає, що кожне суспільство повинне вирішувати свої проблеми, скажімо, реформуватися, відновлюватися тощо, на своїх власних підставах. По-п'яте, як уже говорилося, атомізму і механіцизму в баченні суспільства, властивим лібералізму, у консерватизмі протистоїть органіцизм; стосовно стилю мислення і діяння це означає розпорядження особливої обережності у різних реформаторських та інших впливах. Фігурально говорячи, ця відмінність між утручанням (перебудова тощо) у технічну конструкцію й у живий організм. По-шосте, консервативне мислення динамічне (на противагу статичному природно-правовому підходу), динамічне в тому розумінні, що повинно в кожному конкретному випадку шукати нові змістовні підстави для рішення проблеми. Загалом і в цілому консервативна методологія на місце розуму, ratio, характерного для ліберальної і демократичної думки, ставить життя, історію, традицію, націю, що і стають конкретними (на противагу загальним раціональним) підставами кожного судження і діяння. Зрозуміло, описані теоретичні і методологічні принципи є чистою логікою консерватизму. Само собою зрозуміло, що в практичній політиці й у реальному мисленні прихильники консервативного стилю використовують і формальні прийоми мислення, і узагальнення, і універсальні закономірності так само, як ліберальні політики і мислителі посилаються на традиції, національну своєрідність, живе життя народу. Але протилежність цих розумових стилів полягає в останніх передумовах їхнього мислення, які — буває і так — іноді не усвідомлюються цілком самими мислячими і діючими. Література 1. Американська соціологія: Перспективи. Проблеми. Методи. - М.: Прогрес, 1972. БахтінМ.М. До методології гуманітарних наук//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. 2. Бахтін М.М. Марксизм і філософія мови. — Л., 1930. 3. БахтінМ. М. Проблема мовних жанрів//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. -М.: Мистецтво, 1979. 4. Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. — М., 1972. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. Бсрндт P.M. Берндт К.Х. Світ перших австралійців. — М.: Наука, 1981. Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 5. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Протестантські секти і дух капіталізму// Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 6. Вебер М. Господарська етика світових релігій. Соціологія релігії// Вибране. Образ суспільства. — М.: Юрист, 1994. 7. Веблен Т. Теорія панівного класу. — М.: Прогрес, 1984. Вернадський Г.В. Нариси російської історії. — Прага, 1927. Вернадський Г. В. Досвід історії Євразії. — Берлін, 1934. 8. Волков В.К. Етнократія — непередбачений феномен посттоталітарного світу// Поліс - 1993. — №2. 9. ВиготськийЛ.С. Мислення і мова. — М.,Л., 1934. 10. Гаджієв К.С. Геополітика: історія і сучасний стан дисципліни // Поліс. — 1996. — №2. Гайденко П.П. Філософська герменевтика і її проблематика // Природа філософського знання. Част. 1, — М., 1975. 11. Гайденко П.П., Давидов Ю.Н. Історія і раціональність. Соціологія Макса Вебера і веберівський ренесанс. — М., 1991. 12. Іонін Л.Г. Консервативний синдром //Соціологічні дослідження -1987 -№б 13. Іонін Л.Г. Повсякденна і професійна інтерпретація // Структура культури і людина в сучасному світі. — М.: Ін-т філософії, 1987.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (28.07.2016)
Просмотров: 291 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: