РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Гени і мозок. Інформаційна ємність людини - Соціологія - Реферати - Каталог статей

План 1. Соціальне і наукове знання. Істина, омана, правда і неправда 2. Про природу любові і сакральності 3. Людина сексуальна. Сексуальна культура У 1996—98 p.p. Паризьким інститутом соціальних змін було проведено масштабне дослідження в країнах Європи, у тому числі в Україні, з визначення схильності населення тієї чи іншої країни до соціальних змін. Попередньо теоретично були обгрунтовані десять типів особистості, гіпотетично властивих народам цих країн, і шляхом виміру близько 100 індикаторів були визначені процентні співвідношення цих типів у кожній країні. Не будемо сперечатися про методологічну точність цих досліджень, а звернемо увагу на характеристики таких типів для виявлення ролі світу знань у процесі соціальних змін. З 10 типів найбільш пристосованих до соціальних змін виявився тип особистості, названий дослідниками "урівноваженим і самоорганізованим". Особи, що складають цей тип, уміють зберігати свої переконання й у той же час залишатися відкритими до нових ідей, не боячись утратити головні орієнтири свого життя. Завдяки високому рівню освіченості і розумінню законів функціонування суспільства й економіки члени цієї групи нерідко бувають ініціаторами соціальних перетворень. Вони здатні адаптуватися до зовнішніх обставин і діяти без застережень на авторитети. Звернемо увагу на те, що ефективними новаторами, відповідно до дослідження, можуть бути лише люди, що знають предмет відновлення у той же час залишаються самими собою в процесі зміни життєвого середовища. Перша якість забезпечує успіх у відновленні (конструюванні) реальності, друга—додає стійкий порядок повсякденній взаємодії людей (в Україні, на жаль, зміни супроводжувалися і супроводжуються виникненням правового і морального "безпорядку", коли через нестійкість внутрішнього світу людей руйнуються традиційні "чекання — вимоги".) Зрозуміло, що світ знань історично і біографічно (у житті окремої людини) виникає через прагнення людей до успішного життя, до результативності своїх дій і праці. Уявімо собі, що сьогоднішня знаюча людина перенеслася в середовище первісних людей, вона стала б нескінченно обожненою ("божком") людиною для них, тому що показала б, як добувати вогонь, полегшила би працю, ввівши в господарський оборот колесо, у побут — одяг тощо. А в нашому житті всі ці досягнення цивілізації розуміються ніби самі собою. Зрозуміло, що в основі руху цивілізацій лежать знання і заснована на них праця безліч. поколінь людей. Зрозуміло, шо знання ? продуктом мислення, а інструментом цього поки загадкового багато в чому процесу є наш мозок. Зупинимося на специфіці мозку людини. Звернімося до схеми, що ілюструє розкидання відносності маси мозку до маси тіла в людини, приматів, ссавців, птахів, риб і динозаврів. З усіх організмів, показаних на схемі, homo sapiens має найбільшу масу мозку на одиницю тіла. За ним йдуть дельфіни, таким чином люди і дельфіни можуть бути віднесені до найрозумніших організмів на Землі. Щоб проілюструвати еволюційну природу розуму, застосуємо два методи: 1) подамо картину еволюції мозку живих істот у хронологічному порядку, прийнявши тривалість усієї історії Всесвіту за один космічний рік; 2) виразимо цю ж картину в показниках обсягу інформації, що міститься в генах і в мозку організмів за всю історію Землі. 1. Якщо початок Всесвіту, тобто Великий Вибух, позначити датою 1 січня Космічного року, то утворення планети Земля датується 14 вересня, а поява життя на Землі припадає на 25 вересня. Перші дерева в такому випадку з'явилися 23 грудня, перші ссавці - 26 грудня космічного року. Перші примати можуть бути віднесені до 29 грудня, а перші люди з'явилися 31 грудня о 22.30 за космічним календарем. Уся інша людська історія, таким чином, уміщається в півторагодинний період, що залишився до Нового року, тобто дотепер, - тут і перехід до широкого застосування кам'яних знарядь, відкриття вогню, землеробства, металургії писемності, народження таких наук, як астрономія, математика тощо, аж до створення засобів, здатних знищити весь рід людський. Більшість цивілізаційних досягнень здійснено в останню хвилину до закінчення космічного року (починаючи з розквіту печерного живопису. Що співвідносяться з 23 годин 59 хвилин 31 грудня космічного календаря). 2.Виключимо з цієї картини еволюцію поза соматичної інформації і зосередимо свою увагу на біологічній еволюції й обсязі інформації, що накопичується в організмах (генах і мозку). При цьому треба виходити з аксіоми, що чим складніший організм, тим більший обсяг інформації міститься в ньому. Книга життя дуже багата: типова молекула Д Н К однієї хромосоми людини складається з п'яти мільярдів частин (нуклеотидів), інакше кажучи, містить 5 х109битів інформації. Оскільки в ДНК існує чотири типи нуклеотидів, то вона містить уже 2 x 1010 битів інформації. Цю кількість інформації можна виразити приблизно 3 мільярдами букв. У середньому в одному слові приблизно 6 букв, тоді інформація, що міститься в хромосом і людини, відповідає приблизно п'ятистам мільйонам слів (5 х 109: 6 = 5 x108). На одній сторінці друкованого тексту вмішається близько 300 слів, тоді отримаємо цифру на два мільйони сторінок (5х108:5х108 = 2х106)'. Якщо середня книга містить п'ятсот таких сторінок, то інформація, укладена в одну-єдину хромосомулюдини, відповідає чотирьом тисячам такихтомів (2х106: 5х102=4х10). Зрозуміло, що послідовність сходинок ДНК за обсягом укладеної в ній інформації порівняна лише з гігантською бібліотекою. Людський мозок важить у середньому приблизно 1375 г (у жінок його вага менша приблизно на 150 г — доведено, що така різниця не істотна). До шостого року життя дитина має 90% мозку дорослої людини. Мозок дорослої л юдин и може містити до десяти трильйонів битів інформації. Якби її мозок мав усього один синапс (зв'язок між нейронами виражається як "так — ні", чи 0— І у двоїстій системі), то мозок міг би бути лише в двох станах, що відповідало б рівню монументальної дурості. Якби в ньому було два синапси, то він мав би вже чотири стани тощо. Людський мозок має близько 1013 синапсів. Завдяки настільки великому числу можливих функціональних конфігурацій людського мозку ніякі дві людини, навіть близнюки, що виросли разом, не можуть бути зовсім однаковими. Цим самим можна пояснити непередбачуваність людської поведінки в ті моменти, коли ми дивуємо навіть самих себе тим, що робимо. Правда, не всі можливі стани мозку реалізовані за всю історію людства (ми практично використовуємо лише 4—6% можливостей мозку, загадковим залишається, однак, питання про причини появи такого великого запасу міцності в мозку, навряд чи це можна пояснити за допомогою теорії еволюції). З усього сказаного можна зробити висновок, що кожна людська істота неповторна і що вона являє собою цілі світи, загадкові і звичайно "не розкриті при житті". Етичний наслідок такого висновку — принцип недоторканності кожної особистості, благоговіння перед життям (А. Швейцер). Якщо для виживання людини необхідні десятки мільярдів битів інформації, то відсутня кількість повинна бути поставлена позагенетичними засобами. Наприклад, впливи середовищ можуть викликати різні мутації, що є додатковими джерелами подальшої еволюції організму. Але для homo sapiens основними позагенетичними джерелами розвитку є позасоматичні інформаційні системи. Так ми "логічно" пояснюємо виникнення і розвиток культури, тобто науки, освіти, мистецтва, а також засобів масової інформації як інститутів суспільства, зобов'язаних своєю появою знанню — соціальному й науковому. Соціальне і наукове знання. Істина, омана, правда і неправда Наслідуючи методу сходження від абстрактного до конкретного, перейдімо від опису історичної еволюції інформаційної ємності людини до опису інформаційних морів різних держав, наповненість яких безпосередньо впливає на інтелектуальний розвиток кожної особистості - громадянина тієї чи іншої держави. Розглянемо співвідношення даних, інформації, знань та інтелектуальної культури в двох гіпотетично різних державах. Під "даними" треба розуміти факти, введені в семіотичні системи (їхнє позначення символами, словами, знаками, листом), що мають практичне значення насамперед у повсякденному житті. Під "інформацією" розуміється повідомлення, що містить зведення про систему фактів, що знімає невизначеність у тій чи іншій ситуації. Під "знаннями" — результати пізнання дійсності, перевірені практикою, шо ввійшли в соціальне життя як міцні орієнтири в процесах взаємодії в системах "суб'єкт — суб'єкт" і "суб'єкт — об'єкт". Те, що є інформацією для одного суспільства, може бути лише даними для іншого, і навпаки. Рівень інформації в іншому дорівнює рівню знань у першому, отже, інше суспільство поки лише опановує тим, що для першого стало звичним, загальновживаним. Ускладнення знань є показником розвитку інтелектуальної культури суспільства. Сучасні засоби масової комунікації і зв'язку виробляють свої інформаційні технології для підтримки і розвитку інформаційного моря (поля). Зрозуміло, кожна окрема технологія розвивається з метою одержання максимального прибутку, але в цілому всі інформаційні технології формують, підтримують зростання інтелектуальної культури країни (суспільства). Наша свідомість, а отже, і сприйняття інформації і інтенціональні за своєю природою: увага до інформації збуджується і підтримується нашим інтересом. Нижче наводиться таблиця, що показує сегментацію ринку відеопродукції в США (вона складена на основі даних загальнонаціонального дослідження): Сфери інтересів \| Частка населення у % \| Середній вік (років) В основному доросле чоловіче населення: Техніка і дозвілля поза домом \| 8 \| 29 Фінанси і сільгосппродукція \| 6 Життя родини І місцевого суспільства В основному доросле жіноче населення: \| 6 \| 47 Проблеми старіння \| 8 \| 61 Мистецтво і культура \| 9 \| 44 Домоведення і життя місцевого суспільства \| 8 Діяльність з керування сім'єю В основному молодь: \| 10 \| 35 Спортивні змагання, наука і техніка \| 7 Заняття спортом і суспільною діяльністю Домашні ігри і суспільна діяльність \| 4 4 \| 19 Змішана група: \| 22 Новини й інформація \| 5 8 Життя в закордонних країнах \| 41 Збагачення \| 16 Різноманітні питання \| 9 8 \| 46 34 РАЗОМ \| 100 \| ---------- ' В інформаційному суспільстві всі люди виступають споживачами масової інформації: кожна квартира, будинок підключені до інформаційних мереж так само, як до води, тепла, світла; радіо, телебачення, газети, телефон, персональні комп'ютери несуть достатньо інформації кожній сім'ї. Діти, як показують дослідження бюджету часу населення, проводять перед телевізором стільки ж часу, скільки в школі (5—6 годин). Усі ці тенденції змушують порушувати питання про захист і самозахист інтелекту людини, його свідомості від інформаційного "поневолення". Відомо, шо свідомість людини завжди під впливом чотирьох джерел інформації: світу як такого, соціокультурного середовища (мікросередовиша з його ціннісно-нормативними координатами поведінки), сфери організованої інформації (засобів масової інформації, систем освіти) і самого мозку (пам'яті, асоціацій, глибинних резервів, що таяться в підсвідомості). В інформаційному суспільстві головним джерелом починає виступати організована інформаційна сфера. Саме вона і виступає механізмом духовного поневолення особистості. Зрозуміло, що в цих умовах головним засобом захисту і самозахисту інтелекту є вміння вибирати самим споживачем тих чи інших каналів комунікації, сюжетів і видів розваг у віртуальних світах. Культура споживання інформації стає такою ж актуальною проблемою, як і взагалі культура споживання в століття лавиноподібного наростання кількості речей у світі людей. Об'єктивною умовою такого уміння в нашому випадку є, звичайно, розмаїтість наданих інформаційних послуг. Однак в інформаційному морі існує дуже грізний для людини ворог —дезінформація. В умовах плюралістичного ринкового суспільства зростають можливості для різноманітної дезінформації у вигляді комерційної і політичної реклами ("несумлінна реклама"), обману в міжособистісних взаємодіях тощо. Люди досить часто стають жертвами дезінформації в умовах конкурентної і життєвої боротьби, якщо не вміють вчасно розпізнати обман, відрізнити правду від неправди, істину від омани. Інтелектуальна культура особистості і групи неодмінно містить у собі ці уміння. Достовірна інформація несе людям (якщо ми відвернемося від повідомлень продані) знання двоякого характеру: знання для оволодіння тією чи іншою соціальною, економічною чи політичною ситуацією (соціальне знання) і знання, шо відносяться до наук про природу (природничо-наукове знання). Соціальне знання, покликане конструювати соціальну реальність, може нести в собі істину чи оману, правду чи обман (неправду); природничо-наукове знання буває лише або істинним, або оманливим. Чому ж існує така відмінність між цими видами знання? Англійський філософ Локк говорив, шо геометричні аксіоми були б уже давно переглянуті, якби вони зачіпали інтереси людей. Соціальне знання стосується інтересів різних груп і класів людей, тому воно може бути засобом маніпуляції свідомістю безлічі людей заради інтересів окремої групи, класу чи нації. Щодо саме таких повідомлень (інформації) і варто формувати в особистості уміння і навички самозахисту від дезінформації. Вихідною умовою розвитку таких умінь є чітке знання природи істини, омани, правди і неправди (обману). Звернемося до Аристотеля, що залишив нам класичні визначення цих понять. Вони прості і точні. За Аристотелем, істина є відповідністю думки предмета, омана ж - невідповідністю думки предмета дослідження. Така адекватніська бо неадекватність виявляється лише в процесі практичного освоєння предмета (верифікації). Зрозуміло, що той чи інший людський інтерес не зможе спотворити результати дослідження (зрозуміло, ми тут не беремо випадки зловмисного приховання наукової істини). Люди "входять" у природу відповідно до її пізнаних законів, але переробляють її відповідно до своїх інтересів (зверніть увагу на те, що ці закони на Землі й у Всесвіті однакові, можна сказати, що природничо-наукове знання за своєю природою космополітичне, інтернаціональне). Природничо-наукове знання, якщо воно істинне, абсолютно верифіковане, тобто будь-яка людина в будь-якім місці може відтворити будь-який експеримент, шо призведе до наукової істини. Омана ж у сфері наукового знання — явище природне, воно не зловмисне, а свідчить лише про труднощі на шляху просування до істини. Природа звичайно глибоко ховає свої таємниці, але не хитрить з людиною. Інтереси людей виявляються з усією очевидністю, коли постають питання про те, як використовувати добуте істинне знання. У життєвій боротьбі людей і держав зловмисність може проявитися лише як приховане знання, та й то тимчасово (згадаймо боротьбу за оволодіння атомною зброєю). Перейдімо до галузі соціального знання. Антагонізм інтересів різних спільнот веде до того, шо в умовах інформаційного суспільства формуються і пропагуються соціальні доктрини і проекти в інтересах груп, що мають у своєму розпорядженні основні засоби життєзабезпечення людей, у тому числі і засоби масової комунікації. У цих випадках маніпулювання свідомістю мас призводить до формування "помилкової свідомості" (Маркс, Мангейм), тобто "відчуженої" свідомості, коли між реальністю і свідомістю індивіда (групи) формуються різні фетиші і кліше, що змушують його (її) діяти навіть усупереч своїм очевидним інтересам. Отже, коли мова йде про соціальне знання (здебільшого воно є повсякденним рівнем картини світу), ми повинні розкрити, що означає "правда" і "неправда". За Аристотелем, правда є відповідністю слів думкам. Зрозуміло, що думки при цьому можуть бути й оманою, але наміри того, хто говорить, щирі, у нього немає "задніх думок". Неправда ж є невідповідністю слів думкам того, хто говорить, тобто неправда є свідомим обманом. У цілому обман є різновидом дезінформації. У ціннісному аспекті правда виступає для людей як вища цінність у спілкуванні. Неправда ж — антицінність, однак коли результат помилкового повідомлення в ціннісній ієрархії індивіда (групи) перевищує престиж джерела інформації, люди можуть піти навіть на відверту неправду. Історія свідчить про те, що "Великий обман" звичайно масою вчасно не вловлюється. Правдивість людини чи інституту викликає почуття довіри до нього-це основа всякої легітимності (законності, моральності, довірливості, почуття "свого"). А.Швейцер у своїй відомій книзі "Благоговіння перед життям" стверджує, що "будинок істини не може бути побудований на хиткому грунті скепсису". Розходження між науковим і соціальним знанням виражене і лінгвістично: якщо носі вищих рівнів наукового знання винагороджуються суспільним і державним визнанням у вигляді, наприклад, учених звань академіків, докторів наук тощо, аж до вищого визнання як генія, то вищий рівень соціального знання увінчується в суспільній думці званням "мудрого", "святого", знавця таємниць людських відносин і відповідної техніки вчинків та висувається як моральний зразок. Уособлення цих знань звичайно не збігаються: мудрий ще не значить геній, а геній може і не бути мудрим. Збагнення істин у науці вимагає нагромадження знань у спеціальній сфері, збагнення ж істин у людських відносинах вимагає розуміння життя, нагромадження осмисленого досвіду в проникненні в суть соціального й індивідуального життя з метою надання допомоги собі й іншим у виході з різних важких ситуацій. Мудрий звичайно високо цінується в спілкуванні, геній — у сфері дій, діяльності. Про природу любові і сакральності Людина всередині об'єктивного Всесвіту, що спостерігається, знаннями про який вона зобов'язана науці ("науковій картині світу"), створює свій емоційно-ціннісний Всесвіт. Він складається в процесі взаємодії її життєвих світів, суперечливих за своєю природою. Світи, винесені за межі повсякденності, основним способом існування яких є людська свідомість, здатна до самоототожнення з ними, набирають різних культурних форм, чи то міфологічних, релігійних або духовно-культурних утворень світського характеру. Саме вони і визначають світогляд, світовідчуття і пов'язані з ними духовні орієнтири поведінки. Виникає досить локальний простір, насичений ціннісно-нормативними установками, що відчувається навіть фізично при зміні культурного середовища. М. Шелер у книзі "Формалізм етики" стверджує, що творіння ціннісного Всесвіту зобов'язано такому фундаментальному способу (модусу) людського буття, як "ordo amoris" (порядку любові). Будь-який порядок, що встановився через практичний досвід, у тому числі й у сфері любові, є елементом загальної культури, що є поточним підсумком об'єктивації людських дій, які володіють ціннісно-нормативним змістом, спрямованістю, інтенсивністю і породжені у контексті "люблячого буття" (ens amoris). Об'єкти людської любові в науці отримали назву "цінності". Через їхню різну значущість в очах людей вони поділяються на гедоністичні, утилітарні, цінності життя, цінності культури і цінності священного (М.Шелер). Оскільки світ любові і світ панування конкуренції, суперництва, експансії, прагнення до домінування принципово розрізняються за спрямованістю і змістом, то й конкретні збудники дій людини в цих світах різні. Ця суперечливість світів людини є однією із найскладніших загадок її існування. В історії ідей, присвячених загадкам людського існування, уперше, як визнають багато авторів, поставив питання про Добро і Зло як всесвітніх початках Заратустра (приблизно XII—X століття до н.е.). Соціальне знання в його час вироблялося міфологічним мисленням, що відрізняється синкретизмом (злитістю раціонального і ціннісного підходів). Люди не мали ніяких сумнівів щодо вірогідності міфів, що пояснюють походження і вплив Землі, Неба, Творця на долі людей. Вони не переживали вибір лінії поведінки особистісно, отже, не несли і відповідальності за цей вибір, оскільки знаходилися у всевладді позаособистісного, традиційно-містифікованого мислення. Окрема людина діяла за принципом подоби своєму оточенню, його героям (соціальним зразкам). Зарадустра, напевно, вперше в історії зміг вийти за межі такої злитості і на основі особистісно орієнтованого мислення залишив нам образи Бога, диявола, раю, пекла, чистилища, Матері-порочної, Страшного суду. Іудаїзм, перейнявши ці їда, став своєрідною ланкою до християнства й ісламу. Світов. релігії стали проповідувати особисту відповідальність перед Вищою істотою, зумовлену можливістю вибору лінії поведінки в житті й у життєвих ситуаціях самим індивідом на свій розсуд. "Справедливе" покарання за учинене відкладалося "на потім", відносилося до посмертного існування. Норми-заборони поступово замінялися нормами-рамками, у межах яких індивід віднаходив деяку свободу вибору. Зрозуміло, що така відповідальність ґрунтувалася на почутті як загальної, так й індивідуальної любові до Творця, що виховується церковними організаціями, духовною літературою, музикою, живописом, повсякденними молитвами; у ході останніх відбувається "медитація", зосередження духовних зусиль людини на спілкуванні з Вищою істотою. Відхід від повсякденності, від її суєти сприяє самоототожненню людини зі світом сакрального — світом Творця. Теоцентричний світ (сформована релігіями картина світу) був цілісним зі своєю логікою пояснення всього сущого, там були і є свої порядки, всеосяжна ієрархія і моральність. За релігійними уявленнями, боротьба між Добром і Злом у такому світі в перспективі повинна закінчитися остаточною перемогою Добра. Характерно, як тлумачиться це питання в "Молоті відьом": "Бог дає свободу волі людині, не заважає повному прояву злості демонів і стежить, щоб з цих двох сил вийшло якнайбільше добра для Всесвіту". Таким чином, Зло поступово переходить у Добро, і навпаки. Одним із завдань соціального знання в історії думки було примирення Знання з Чеснотою. В основі Знання лежить скепсис, сумнів як стимулятор допитливості, без чого нема, як відомо, наукового пошуку. В основі ж Чесноти — любов, у тому числі і до людини як до вінця творіння. Сутністю любов і є саморозчинення люблячого у своєму об'єкті, тобто повна відсутність сумніву. Тут знаходиться вододіл між наукою і вірою. Перша серйозна спроба їхнього примирення була зроблена Сократом. Ядром його вчення був девіз "Пізнай самого себе!", знання він ототожнив із благом, чеснотою, наполегливо стверджуючи, що немає нічого сильнішого від знання, воно керує людиною, зло ж відбувається "від нестачі знань". Він стверджував також, що знання про себе і навколишнє наближає людину до мудрості та робить доброчесною його поведінку, а недолік знання веде до вчинків поганих. XX століття, однак, показало, що знання за своєю природою амбівалентне, що це сила, яку можна використовувати і в ім'я добра, і в ім'я зла. Постало питання про ступінь універсальності понять добра і зла. Справді, стосовно якої групи людей добро є Добро, а зло є Зло? Ще в античному світі одні софісти доводили, що право, мораль, справедливість — це змова слабких проти сильних, тому що заборони, сковуючи обдарованого і сміливого, підкоряють його інтересам безкрилої більшості. Інші ж, навпаки, стверджували, що це змова сильних проти слабких: хитрі і могутні маніпулюють простодушною більшістю, яка під впливом моральних забобонів змушена піклуватися про чужі інтереси, як про свої. Пізніше перша позиція була ясно виражена у формулі Ніцше, відповідно до якої людині треба стати сильною, а для цього необхідно знаходитися "по ту сторону добра і зла" (німецький нацизм використовував цей девіз, фальсифікувавши його для формування свого ідеалу особистості — "білявої бестії"). Друга лінія софістів була творчо продовжена більшовизмом, який оголосив "буржуазну мораль і право" брехливими, лицемірними, атому знаряддями класового панування: на противагу цим цінностям і нормам повинні були стати пролетарська мораль і революційна законність. Результатом в обох випадках було формування суспільств тоталітарно-мобілізаційного, соціоцентричного характеру. Пролетарсько-класова і націонал-соціалістська культури, йдучи від релігійних Абсолютів і зруйнувавши їх у масовій свідомості, волею чи неволею відкрили дорогу до вседозволеності (нації, партії, вождя) в ім'я досягнення утопічних завдань. Але чи рятує релігійно-сакральний світ від зла в поведінці людей? На жаль, зіткнення, що почастішали на рівні конфесій, говорять, що причини конфліктів усе більше ідуть у ментальні світи ("боротьба богів"). Однак вплив вірувань, тобто стійких уявлень про надприродне втручання в життя людей, про божественну зумовленість їхніх доль, уявлень, за якими ховаються потреби в захисті, добробуті, безсмерті, на свідомість і поведінку людей, усупереч надіям мислителів античності й епохи Просвітництва, не слабшає. В усьому світі релігійність росте. Ця тенденція характерна і для України. Поняття "вірування" звичайно пов'язано зі словом "віра", тобто некритичним сприйняттям чийогось судження, переконань, картини світу, поглядів на життя. Вірування пов'язане з трансцендентальними поясненнями фактів соціального й індивідуального життя, з віднесенням їх до волі Вищої істоти. У менталітеті будь-якого народу існують стійкі уявлення (архетипи), наприклад, про життя після смерті, переселення душ, Страшний суд, посмертну долю людини тощо. Вірування оживляються бурхливо особливо в періоди суспільної дестабілізації, ламання устояних ціннісно-нормативних координат поведінки і соціокультурних зразків. Духовна дезорієнтація людей, що відбувається при цьому, веде до підвищеної потреби людей у наставництві ззовні, орієнтації на "вічні" норм и і цінності, у зміцненні духу за рахунок довіри, до авторитету Вищої істоти. Соціолог і культуролог професійно зобов'язаний, не вдаючись до шкали цінностей і норм того чи іншого віровчення і не порівнюючи їх, відшукувати соціальні причини їхнього існування. У цій галузі істинне те, що дано життям. Від цих описів і міркувань, що лежать на поверхні, перейдемо до виявлення внутрішньої причини вірувань. Усі вірування пов'язані з феноменом любові. Любов, якщо її взяти в соціальному аспекті, є процесом самоототожнення суб'єкта з об'єктом, який набув виняткової значимості в очах суб'єкта. Об'єкт любові знаходить статус значеннєвої цінності чи надцінності. Любов є ставленням до цінності, заради якої часом приноситься в жертву навіть така фундаментальна цінність, як земне, "плотське" життя. Любов у її вищому значенні с саморозчиненням людини в іншій людині, груп чи символічному образі. Саморозчинення є процесом, шо має початок, розквіт і кінець. Цьому процесу сприяє практика сакралізації - освячення кого-небудь чи чого-небудь, надання йому "святенності", авторитетності; потяг до сакралізації набуває часом фанатичних форм. Ритуали, церемонії, молебні. молитви, естетично виразні храми, урочисті свята - усі ці соціокультурн. засоби служать одному: породити і поглибити почуття поваги, любові насамперед до вищої істоти в особі Бога, вождя, святого героя. Сакралізації піддаються й історичні події (дні Революції, Незалежності, Перемога тощо). Тому можна говорити про сакралізацію повсякденності і про сакральні світи. Самоідентифікація особистості із сакралізованими істотами й об'єктами сприяє здійсненню вчинків "за подобою", вироблення відповідних цьому світу рис особистості (відданості, довірливості, слухняності, здатності до самовіддачі, безкорисливості). Християнство, наприклад, спеціально виділяє положення про те, що людина зіпсована і цілком гріховна. Дуже точно схоплена природа людини: саме в боротьбі, у тому числі й із собою, формуються її соціально-прийнятні риси. Уданому випадку переконаність людини у своїй гріховності, з одного боку, і формування культурного зразка—образу Бога—з другого, спонукають індивіда до систематичної роботи над своєю особистістю. Будь-яка канонізація (великомучеників, героїв, царів і т.д.) веде до формування "еталонних істот" (референтних груп), з нормами і цінностями яких суб'єкт ототожнює свої ціннісно-нормативні координати поведінки і думки (переконання), причому відбувається добровільна орієнтація на них. Особливо це характерно для молодості — часу пошуку своїх героїв через актуалізацію здібностей до наслідування. Шанування пов'язане з любовним ставленням, що доходить часом до стану екстазу. Обожнювання, наприклад, національного героя природне: воно підвищує життєздатність спільноти, пов'язане з порятунком, рятуванням від небезпечного, страшного, жорстокого і служить залученню послідовників. Любов як джерело життя вічна. Безліч каналів і форм її проявів у життєдіяльності людей — гарантія їхньої життєстійкості. Не даремно в українській культурі Віра, Надія, Любов зв'язані в єдину тріаду, що додає людині оптимістичної життєвої орієнтації. Підведемо деякі підсумки. Знання знаходить практичну значущість лише в його поєднанні з цінністю соціального чи сакрального характеру. Заради чого застосовується чи буде застосовуватися набуте знання - найважливіше питання сучасного інформаційного суспільства. Актуальною стає сьогодні позиція авторів концепті Всеєдності, які стверджували, що в самій творчості людини реалізується єдність .стани, добра і краси. Світська культура, розвиваючись у боротьбі з релігійною, формувала в масах уявлення про свободу як про вищу цінність, а про справедливість, - як про норму, що встановлюється між людьми ними самими. Актуальним у свій час був виснов0к Маркса про те, що Релігійний світогляд є самосвідомістю людини, яка "чи не знайшла себе, чи вже знову втратила". Цим самим любов як життєстверджуюча сила знаходила нову орієнтацію: через любов до свободи вона поверталася до самої людини, і вона уже не здавалася "рабом Божим", а прагнула бути вільною особистістю. Гуманізм і як доктрина, і як соціальна практика є любов'ю до людини, "благоговінням перед її життям". У сучасних умовах, у століття техногенної цивілізації, коли знання — сила, ідеальним є стан урівноваженості, гармонія між світською і релігійною культурами. Будь-яка релігія претендує на надання вищих сенсів людському існуванню. Однак упорядкування внутрішнього життя, ментальності людини за допомогою релігійних цінностей і норм виправдано лише у випадку виникаючого іноді в суспільстві вакууму в сфері ідей і значеннєвих цінностей. Тому надія лише на релігію в ділянці духу зовсім ілюзорна. Справа в тому, що цінності і канонізовані соціокультурн і зразки вірувань звернені в основному в минуле. Але люди у своїй свідомості одночасно живуть у минулому, сьогоденні і майбутньому. Соціальні цінності і норми, зразки дій у сьогоденні і майбутньому багато людей черпають (в умовах свободи совісті) зі світської культури, що, будучи більш динамічною, мінливою, досить адекватно відповідає історично збільшуваній розмаїтості людей. Людина сексуальна. Сексуальна культура 3. Фрейд відзначав, що "як в окремої людини, так і в розвитку всього людства тільки любов як культурний фактор діяв у розумінні повороту від егоїзму до альтруїзму". Зрозуміло, дистанція від статевої любові до любові до Бога ч и людей величезна,, але, по суті, ці два полюси мають той самий біопсихічний корінь — психічну захопленість суб'єкта любові її об'єктом, яка диктується потягами, сексуальними за своєю природою. Самоідентифікація з об'єктом любові, що відбувається при цьому, має своїм наслідком обмеження агресії проти нього. Однак Фрейд виявляє в цьому процесі серйозне протиріччя. Так, коли чоловік відчуває романтичний потяг до жінок, вони не притягують його до любовного спілкування, і він "потенційний тільки з іншими жінками, яких він не "любить", не поважає і якими навіть нехтує". Витіснення первинних сексуальних потягів тим чи іншим вихованням, придушення їхнім духом підсилюють почуття любові платонічного характеру, недарма вся історія церкви є боротьбою духу проти плоті, знищення тілесного начала людини до рівня "незначного" з метою підняття Вищої істоти в очах пастви (згадаймо хоча б лицарські романи, вони ґрунтувалися, звичайно, на природних імпульсах, але мали абсолютно безтілесний, платонічний прояв). Повернення людини до себе як вищої цінності у світській культурі зажадало перегляду поглядів, і тут сексуальна любов зайняла в ній своє природне місце як один з необхідних складових людського щастя. Однак свобода, досягнута сьогодні в цій галузі людських переживань, вимагає обмеження її культурними нормами, виробленими суспільством у сфері регуляції статевих стосунків. Для того, щоб не виникало відчуття, начебто культура за своєю природою протилежна свободі любові, треба знати, що відповідно до вихідної позиції культури любов є постійним феноменом людського буття, часто вона поглинає людину цілком. Тому в основі розуміння місця статевої л любові в житті людини лежить не принцип вигнання її з життя чи знищення в ієрархії цінностей людини, а принцип необхідності синтезу між "небесною" і "земною" любов'ю: перша пов'язана з ніжністю, захистом, "обожнюванням" предмета любові, друга — з чуттєвим бажанням, силою й енергією. Любов пов'язана з ідеалізацією об'єкта любові (усі його якості оцінюються вище, ніж якості "нелюбих", улюблений звільняється від критики, закоханий ніби "перетікає" в улюбленого: його "Я" розчиняється в ньому, схиляючи до скромності, до самопожертви заради благополуччя об'єкта любові). Щоб не було наркотичного саморозчинення в предметі своєї любові, життя "придумало" таке: при нормальній любові сексуальне задоволення щораз заново знижує сексуальне перевищення оцінки об'єкта, і тим самим зберігається "Я" особистості люблячого. У випадку ж "нещасливої" любові, коли немає взаємності і сексуальне задоволення нормальним шляхом не досягається, перевищення сексуальної оцінки об'єкта робить його усе ціннішим, привабливішим. Об'єкт уже займає місце ідеалу суб'єкта, критика мовчить, і совість не застосовується до того, що робиться на користь об'єкта: у любовному осліпленні люди йдуть і на злочини, зовсім у цьому не каючись. Настає закохана залежність (3. Фрейд). Гіпноз закоханості, особливо в сфері трансцендентальних світів, найчастіше веде до формування фанатизму, одного з найлютіших ворогів культури. Прояви порушень "Пристрасть, любов, секс — скільки проблем існує в цій галузі!" З цих слів починається глава "Сексуальність" у книзі П'єра Дако "Нове мистецтво жити". Соціологія культури виділяє для аналізу, однак, не історичні форми шлюбу, інститут проституції чи сексуальну патологію, а проблему формування сексуальної культури, статевого виховання і самовиховання людини, фактора, що допомагає людині у влаштуванні щасливого життя для себе і своїх близьких. Статеве виховання — це насамперед виховання загальної культури людини. На те, що сексуальна культура особистості є органічною частиною її загальної культури, вказують дані соціологічних досліджень, що проводились у США. Обстеження ув'язнених дозволили встановити найбільш поширені "симптоми" асоціальності (табл.). Прояви порушень Проблеми з трудовою діяльністю \| 85 Проблеми в подружньому житті \| 81 79 Затримка органами правопорядку \| 75 Алкоголізм Проблеми з навчанням \| 72 71 Імпульсивність поведінки Сексуальні проблеми \| 67 64 Будь-яка система заходів з виховання в суспільстві, у тому числі і сексуальної культури, зобов'язана виходити зі знання ситуації у сфері насамперед сексуальних розкладів, статевих злочинів і відносин суспільної думки до секс меншин. Дослідження американських соціологів указують на те, що в США терапевти відзначають сексуальні розлади у своїх хворих у 15% випадків, гінекологи у – 14%, а психіатри – у 77% випадків, при чому розлади, що мають за функціональну основу статевий невроз,складають – 60-80% від кількості усіх виявлених розладів, а зумовлені органічним фоном – близько 15-30%. Антисоціальний тип патологічного розвитку особистості, у тому числі і сексуального характеру, відзначається в 0,05— 15% популяції (США) чи в 3% чоловіків і 1 % жінок. До основних симптомів такого типу розвитку особистості в суб'єктів молодших від 18 років належать конфлікти з вихователями, імпульсивна поведінка в школі, конфлікти з правоохоронними органами, ранній сексуальний досвід, алкоголізм, вандалізм, прогулювання уроків. Одна з причин низької сексуальної культури нації (суспільства) — це "відчуження" любові, пов'язаної з ніжністю, захистом і ціннісним підходом до об'єкта любові, від фізіології любові — сексу. Найбільш чітко цей момент видно у випадках зґвалтування. За даними J. МсСагу (Нью-Йорк, 1978),на 100 тис. жінок припадає така кількість зґвалтувань: у США — 36, у Норвегії — 1, в Англії — 3, у Польщі — 7, у Туреччині — 14 випадків. Зрозуміло, це лише зареєстровані випадки, тобто статистика, вірогідність якої дуже сумнівна (основними причинами незаяви є острах помсти злочинця, сором перед навколишніми, невіра в можливості правоохоронних органів; переважає серед причин недооцінювання значущості того, що сталося). Вдивімося в особистість ґвалтівника. Аналіз400 кримінальних справ (Польща, 1995 р.) показав, що цей вид злочину зумовлений такими факторами, як алкоголізм, садизм, хуліганство, психоемоційна розбещеність. Із засуджених за зґвалтування 58% у момент здійснення злочину перебували в стані алкогольного сп'яніння. Для них типовими є рання сексуальна ініціація, надмірна зацікавленість сексом, легкість обговорення сексуальних питань і установлення вербальних контактів на цю тему. 78% злочинців були молодшими від 30 років, 60% мали початкову освіту, у 15% були діагностовані психічні й особистісні відхилення. Характерно, що велика частина обстежених у юності була ознайомлена з питаннями сексу в цинічній і вульгарній формі. Відчуженню духовного начала від тілесного в сексуальній поведінці людей сприяла так звана "сексуальна революція", хвилі якої прокотилися світом (насамперед Заходу) у попередні 20—30 років. З одного боку, вона сприяла корисній відкритості, гласності в цих питаннях, зменшуючи сферу психосексуальних відхилень і тим самим сприяючи оздоровленню статевих відносин як одного зі складових індивідуального щастя. З другого боку — породила і сексуальну розбещеність, що веде до цинізму у статевих стосунках. Багато в чому винні засоби масової інформації, що виходили як з наукоподібних досліджень соціологічного плану, так і з необхідності постійного прагнення породжувати й утримувати інтерес до себе з боку читачів і глядачів в умовах ринкових відносин у сфері інформації. А це можливо лише на грунті безупинного пошуку і поширення сенсаційних, пікантних повідомлень. Експлуатація природної краси жіночого тіла, наприклад, у рекламній справі досягла, на думку ряду дослідників, крайніх меж. Сексуальна культура сучасної людини немислима без знань і навичок сексуальної поведінки, без урахування "чуми двадцятого століття" — СНІДу. Мірою профілактики (лікування ще не ефективне) зараження вірусом статевим шляхом є безпечний секс (урахування груп ризику, користування презервативами, статеве виховання в школі, що передує статевому дозріванню, рання діагностика венеричних захворювань, взаємна вірність статевих партнерів). Усе перелічене входить до структури сексуальної культури сучасної людини і є мірами боротьби за безпечне і повнокровне життя особистості. Література 1. Американська соціологія: Перспективи. Проблеми. Методи. - М.: Прогрес, 1972. БахтінМ.М. До методології гуманітарних наук//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. 2. Бахтін М.М. Марксизм і філософія мови. — Л., 1930. 3. БахтінМ. М. Проблема мовних жанрів//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. -М.: Мистецтво, 1979. 4. Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. — М., 1972. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. Бсрндт P.M. Берндт К.Х. Світ перших австралійців. — М.: Наука, 1981. Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 5. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Протестантські секти і дух капіталізму// Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 6. Вебер М. Господарська етика світових релігій. Соціологія релігії// Вибране. Образ суспільства. — М.: Юрист, 1994. 7. Веблен Т. Теорія панівного класу. — М.: Прогрес, 1984. Вернадський Г.В. Нариси російської історії. — Прага, 1927. Вернадський Г. В. Досвід історії Євразії. — Берлін, 1934. 8. Волков В.К. Етнократія — непередбачений феномен посттоталітарного світу// Поліс - 1993. — №2. 9. ВиготськийЛ.С. Мислення і мова. — М.,Л., 1934. 10. Гаджієв К.С. Геополітика: історія і сучасний стан дисципліни // Поліс. — 1996. — №2. Гайденко П.П. Філософська герменевтика і її проблематика // Природа філософського знання. Част. 1, — М., 1975. 11. Гайденко П.П., Давидов Ю.Н. Історія і раціональність. Соціологія Макса Вебера і веберівський ренесанс. — М., 1991. 12. Іонін Л.Г. Консервативний синдром //Соціологічні дослідження -1987 -№б 13. Іонін Л.Г. Повсякденна і професійна інтерпретація // Структура культури і людина в сучасному світі. — М.: Ін-т філософії, 1987.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (28.08.2016)
Просмотров: 386 \| Комментарии: 1 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: