РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Екскурс: українська реідеологізація - Соціологія - Реферати - Каталог статей

План 1. Критика модерністського підходу до вивчення нерівності 2. Нові диференціації 3. Нові диференціації і диференціюючі фактори в Україні На перший погляд, грандіозні суспільні трансформації в СРСР і в країнах Східної Європи повинні були призвести до зникнення ідеологічних відмінностей між, умовно кажучи, східними і західними соціологіями, тим більше, що ці відмінності мали, як уже зазначалося, вторинний характер і, по суті, були конкуруючими версіями того самого модерністського проекту встановлення справедливості й рівності. Власне кажучи, соціологічний розвиток у суспільствах, що трансформуються, рухається саме в напрямку зняття відмінностей, а власне кажучи — у напрямку засвоєння західної версії модерністського проекту. Про це свідчить безліч фактів, зокрема видання західних підручників з соціології минулих десятиліть, відтворення як конкретних західних теорій (і визначень), так і цілих систем мислення в новітніх підручниках соціології, виданих вітчизняними авторами. Виходить, начебто суспільства Східної Європи (насамперед нас цікавить Україна), які трансформуються, в змозі адекватно описати і зрозуміти себе за допомогою стандартних підручників і стандартних соціологічних схем, що розроблені на Заході в 60-і — 70-і роки XX ст. й описують західне суспільство того часу. Це докорінно неправильно і тягне за собою певну небезпеку. Які небезпеки тут криються? Перша небезпека полягає в консервуванні соціологічних методологій радянського часу. Практично сучасна українська соціологія, як показує досвід минулих років, може користуватися тією же фразеологією і зберігати той самий ідеологічний пафос, що і радянська соціологія двадцяти-тридцятирічної давнини. Треба просто не згадувати деякі одіозні імена і терміни. Це відбувається не тому, що соціологи ідеологічно перефарбовуються. Навпаки, навіть відмовившись від марксизму і перейшовши на позиції структуралізму, системного підходу, теорії обміну тощо, вони зберігають свою ідеологічну — на вищому рівні — самототожність, зберігають вірність модерністському проекту здійснення рівності й справедливості (хоча в пору їхньої молодості вони осмислювали цей проект як проект побудови соціалізму і комунізму). Друга небезпека полягає в консервуванні соціологічного пізнання на рівні західних теорій і методологій двадцяти-тридцятирічної давнини. Зрозуміло, що нашим соціологам зручні і зрозумілі ці теорії, ідеологічно і теоретично добре знайомі. Марксизм і західні теорії суспільства системно-структурного напряму схожі не тільки ідеологічно, але і теоретично. Вони ґрунтуються на загальних об'єктивістських і натуралістських передумовах, що забезпечує їх швидке й успішне сприйняття в пострадянському соціологічному середовищі. Небезпека консервації цілком конкретних ідей та ідеологій, а отже, і консервації відсталого стану вітчизняної соціології пояснюється, насамперед тим, що саме західне суспільство поступове відмовляється як від застарілих діагностичних інструментів, так і від нормативних визначень, скажемо умовно, здоров'я суспільства, тобто від традиційних уявлень про соціальний ідеал. Старі теорії і старі підручники не придатні для опису сьогоднішнього стану суспільства. Вони не придатні і для опису нашого суспільства, тому що більш ніж наївно намагатися пристосувати українські реали до суспільного ідеалу Заходу двадцяти-тридцятилітньої давнини. І західне суспільство, і українське змінилися, причому не в останню чергу під впливом модерністського проекту. І західне суспільство, і українське майже одночасно прийшли до необхідності докорінної когнітивної переорієнтації. В Україні когнітивна переорієнтація збіглася з руйнівними реформами і повною відмовою від придбаного раніше знання. Тому перевизначення практично не відбулося. Зараз ми живемо не своїм знанням, а ідеологією західного модерну тридцяти – сорокалітньої давнини. Разом і ідеологією засвоюються і соціологічні теорії, і методології, тим більше що духовний "грунт" для цього дбайливо підготовлений модерністським марксизмом. Критика модерністського підходу до вивчення нерівності Важливість і актуальність описаних вище визначень і уявлень соціальної структури базується, як було показано, у першу чергу на ідеології модернізму. Оцінка стану соціальної структури, соціальної рівності чи нерівності, справедливості і несправедливості в розподілі ресурсів, а також проектування майбутніх реформ і напрямів соціальних змін залежать від нормативного уявлення про бажаний стан справ. Але саме цей бажаний стан, тобто модерністський ідеал, в останні десятиліття піддається суворій критиці. Не стільки важливий, скільки звучний напрям критики модернізму пропонують ті філософи і суспільствознавці, які, пропагуючи настання нової епохи постмодерна, просто намагаються не зауважувати всі проблеми, що виникли в ході здійснення модерністського проекту, вважаючи їх неважливими і неактуальними. Ряд інших учених просто називають модерністський проект утопією, тим самим також знімаючи всі проблеми і оголошуючи дискусію з цього приводу дозвільним заняттям. Для аналізу нашої теми такі радикальні рішення не становлять інтересу. Філософами виявлені реальні проблеми, шо виникли в останні десятиріччя під час здійснення модерністського проекту. Вони кореняться в практиці розвитку соціальної держави, забезпечення рівності і справедливості, у вирішенні конкретних соціальних завдань. Багато західних дослідників констатують межу можливостей соціальної держави у вирішенні таких проблем, як масове безробіття, наявність ряду соціальних груп, які практично позбавлені шансів на ринку праці і витиснуті зі сфер, підтримуваних соціальною державою. Ще більш серйозна соціальна проблема зумовлена нездатністю сучасної держави забезпечити ефективне функціонування соціальних служб, причому труднощі виникають саме в тих сферах і галузях, де досягнення здаються найбільш явними і вагомими. Саме ці сфери й галузі найчастіше викликають претензії через бюрократичний і безособистісний характер дій соціальних служб, що перестають бачити у своїх клієнтах повноцінні людські особистості. Крім того, усе частіше й частіше на передній план виступає нездатність держави впоратися з екологічними проблемами і зменшити технологічні ризики сучасного виробництва. Таким чином, соціальна держава часто не здатна реалізувати завдання, яке у його найбільш загальному формулюванні полягає в створенні можливостей щастя і процвітання для всіх громадян. У соціальній державі неможливе економічне процвітання внаслідок масового безробіття. Забюрократизовані і "запрофесіоналізовані" соціальні служби просто не зможуть досягти власних цілей. Нарешті, той факт, що держава не може нейтралізувати екологічну і технологічну загрозу, свідчить не просто про її нездатність забезпечити "щастя і процвітання", але і про проблематичність її здатності забезпечити просте виживання людини. Повторимо усі ці проблеми виникають саме в тих сферах, де модерністський проект, як здається на перший погляд, досяг найбільш вражаючих успіхів: великомасштабні технології, розвинуті соціальні служби, трудова діяльність. На думку багатьох дослідників, під сумнівом сам напрям подальшого розвитку. Скла. дається вражень, що соціальна держава виявилася в глухому кут. Ю. Хабермас у зв'язку з цим пише про нову непрозорість - про парадоксальну ситуацію, коли "усе ще спонукувана утопією трудового суспільства соціальна програма втрачає можливість показати перспективи майбутнього колективного, кращого і менш небезпечного життя". Нова непрозорість змушує засумніватися в здійсненності базової, за визначенням Макса Вебера, тенденції модерну - тенденції розчаклування світу. Це може означати як вичерпаність модерністського проекту через двісті років після початку його здійснення (Г.П. Мюллер пише про "вичерпаність утопічної енергії"), так і його тимчасові, минущі труднощі. Нові диференціації Але, мабуть, набагато більш важливими, ніж проблеми, зумовлені провалами соціальної держави і пов'язаних з нею соціальних та економічних програмі є проблеми, породжені її дійсними і незаперечними досягненнями, а саме: підвищенням матеріального життєвого рівня, загальною експансією освіти і утвердженням того, що в пропагандистськи орієнтованих працях іменувалося державою загального добробуту. Усі ці досягнення поступово призвели до необхідності докорінного перевизначення поняття соціальної нерівності, а разом з ним і головних понять, шо регулюють уявлення про соціальну структуру. При цьому нерівність перестає бути ціннісно негативним поняттям; нерівність починають розуміти як інакшість, неподібність, зрештою, як плюралізацію й індивідуалізацію життєвих і культурних стилів. На це першими звернули увагу фахівці в галузі біографічних досліджень. Зазначені вище зміни: підвищення життєвого рівня, розширення можливостей , освіти і підвищення соціальної безпеки — істотно змінили організацію індивідуальних біографій. Життєві плани стали будуватися на більш тривалий, ніж раніше, період часу, з'явилася можливість говорити про "біографізацію поведінки" і "життєві програми", що зовні нагадує кар'єрні плани в професійній діяльності, але, по суті, зводиться не до професійної діяльності, а орієнтації на особистісну реалізацію в різноманітних сферах життя, а іноді й у декількох одночасно. Розширення можливостей самореалізації кореспондує навіть з формальними змінами стандартного життєвого циклу. Крім традиційних дитинства, юності, дорослості і старості, з'явилися нові вікові статуси: після-юнацька стадія передбачає більш тривалий, ніж у попередніх поколінь, час навчання й освіти; після-батьківська стадія (empty nest), на якій жінка отримує можливість прилучитися до нових форм діяльності, почати "нове життя" після того, як дорослі діти залишили сім'ю; нарешті, більш довга пенсійна стадія, тривалість якої зростає завдяки зниженню пенсійного віку і збільшенню середньої тривалості життя. Нарешті, відзначається плюралізація форм сімейного життя, яка полягає втому, що буржуазна "ядерна" сім'я, яка вважалася кілька десятків років тому обов'язковою, має все меншу питому вагу в суспільстві, а починають переважати поступово одинаки або форми спільного позашлюбного життя з дітьми чи без дітей. Усі ці фактори ведуть до плюралізації й індивідуалізації життєвих стилів, що насамперед виражається в прискореному розпаді традиційних колективних життєвих форм. Стає усе менш зрозумілим і наочним, що таке "...взагалі гарне життя. Мінливість і творчість стають "знаком якості" гарного життя". Чи можливо в цій мінливості і творчості виявити щось більш стабільне чи їх можна розглядати лише як протиставлення колишнім стабільним формам? У більшості західних теоретичних концепцій не дається прямої відповіді на це запитання. Лише констатується, що наступаюча індивідуалізація і плюралізація, звільнення від впливу традиційного соціального середовища і свобода вибору індивідуальних життєвих стилів знаменують собою "кінець соціального розшарування". Відомий соціолог і соціальний філософ У. Бек ніби підсумовує численні і різноманітні спекуляції на цю тему у вигляді чотирьох тез. Перша теза: різке поліпшення матеріальної ситуації переважної більшості населення веде до детрадиціоналізацїї станово забарвлених "класових станів", наприклад, робітники отримують доступ і можливість реалізації ведення життя, характерного для буржуазії. Друга теза: матеріальний добробуту свідомості того, хто його здобуває, виступає як індивідуальне досягнення, навіть якщо це насправді не його заслуга, а продукт суспільних змін, які поліпшили добробут усього суспільства. При цьому його соціальна свідомість індивідуалізується, а відповідна класово-культурна ідентифікація слабшає. Третя теза: паралельно з названими вище процесами відбуваються диверсифікованість й індивідуалізація життєвих становищ і життєвих шляхів, що зобов'язані своїм походженням різкому стрибку соціальної мобільності наприкінці 60-х-70-х pp. XX ст. Четверта теза (зумовлена цими трьома процесами: детрадиціоналізацією класових станів, розпадом класових ідентифікацій і наростаючою мобільністю): відбувається розпад соціальних класів і верств, що відповідають колишнім ієрархічним соціоструктурний моделям. На місце станово-класового життєвого світу приходять індивідуалізовані життєві світи, які відрізняються один від одного. Бек детально не характеризує життєві світи; важливо, що "у ході цього процесу люди стають вільними від соціальних форм індустріального суспільства — від класу, прошарку, сім'ї, від зумовленого статтю становища чоловіка і жінки". Торкаючись перспектив майбутнього розвитку, Бек дає перерахування ознак "після класового суспільства", що насувається. По-перше, тут соціальна нерівність виступає винятково в статистичній формі, анітрошки не відбиваючи з безпосередньою очевидністю норми і способи життя; спроба відновити старі класові і станові лояльності перетворюється в конструювання штучних членувань, що не мають підґрунтя у реальності. По-друге, соціальна мобільність утрачає спонукальну силу, індивід схильний змінювати своє життя сам, не звертаючись до системно зумовлених реальностей і цілісностей, він бере на себе відповідальність за будь-які зміни, не перекладаючи її на систему. По-третє, політичне життя (діяльність будь-яких блоків і коаліцій) набуває "пунктирної" форми, ґрунтуючись на темах і ситуаціях, а не на квазіонтологічній прив'язці до об'єктивних класових становищ. По-четверте, нові нерівності набувають нового значення і нової важливості, заснованих на аскриптивних ознаках. Нові диференціації і диференціюючі фактори в Україні На перший погляд те, що сформульовано Веком та іншими дослідниками стосовно Німеччини й інших розвинутих індустріальних країн (в основному захід, ного світу) не стосуегься сучасної російської дійсності. Чисто структурні моменти змін, що відбуваються нині в Україні, зовсім не відповідають тому, що відбувалося в західних країнах і, зрештою, призвело до відзначених вище індивідуалізації і плюралізації життєвих форм. Замість надзвичайного підвищення життєвого стандарту на тлі стійкого економічного зростання, шо відзначалося на Заході, в Україні відбувається протилежний процес — глибоке падіння життєвого рівня більшості населення. Замість "біографізацію" своїх життєвих планів, можливої тільки на тлі звільнення від економічних турбот, багатьом (швидше, більшості) українським громадянам призначено піклуватися винятково про виживання, що аж ніяк не припускає формування довгострокових життєвих планів. Постійна житлова криза сильно утруднює можливість існування альтернативних сімейних структур і формування "додаткових" життєвих стадій, таких, наприклад, як після-батьківська. А продовження "пенсійного" існування виглядає абсолютно нереальним на тлі таких факторів, як скорочення середньої тривалості життя, маленькі пенсії, і внаслідок цього необхідність постійних приробітків тільки для того, щоб забезпечити власне існування. Здавалося б, усе це виключає можливість плюралізації й індивідуалізації життєвих форм і, навпаки, сприяє формуванню архаїчних (якщо розглядати їх з позиції сучасного соціокультурного розвитку) форм соціального розшарування. Тому не дивно, що українські соціологи працюють в основному саме з цими архаїчними моделями або з трохи модифікованими і зміненими версіями соціальної структури капіталістичного суспільства, сформульованими в працях Маркса, Енгельса, застосовуючи їх для опису й аналізу сучасної української дійсності. Однак спостереження української реальності дозволяє виявити і зовсім інші факти. Різке, можна сказати стрибкоподібне, збільшення кількості найрізноманітніших, шо абсолютно не зводяться до станових, класових чи прошаркових визначень життєвих форм і стилів, що мають винятково культурне походження. Ці стилі, що виникли в житті України протягом останніх п'яти — десяти років, не кореспондують безпосередньо з категоріями демографічної, професійної чи економічної структури як радянської, так і нинішньої "капіталістичної" України. Крайня умовність і рухливість професійної структури в сьогоднішній Україні. Парадоксально, але необхідність боротьби за виживання не збіднює, а навпаки, збагачує життєво-стильовий репертуар індивідуумів. Щоб утримувати сім'ю в сучасних умовах, індивіду найчастіше доводиться освоювати і засвоювати життєві форми і стилі, до яких він ніколи б не звернувся в благополучній і стабільній ситуації. Так, наприклад, не рідкість, коли вчений частину свого часу працює як водій таксі, використовуючи для цього або власний, або чужий автомобіль; робітники та службовці у вільний час займаються комерційною діяльністю, відправляються в шоп-тури, стають комерційними посередниками, комівояжерами тощо. Не можна недооцінювати впливу такої зміни професій, а разом з цим зміни професійних життєвих стилів. Відбувається релятивізація життєвих стилів у практиці окремо взятої особистості. Стабільні класово-культурні та специфічно прошаркові ідентифікації руйнуються і вже не можуть бути відновлені повною мірою при відновленні соціальної й економічної стабільності (можна сказати, відбувається втрата стильової безвинності). Такі ж наслідки частої зміни видів діяльності аж до зміни професій характерні навіть для індивідів, які сформували стійку ідентичність у професіях, що, як виявилося, у важких економічних умовах не дають можливості виживання. Підвищення ролі аскриптивних характеристик і відповідних форм поведінки. Як можна припустити, роль аскриптивних статусів стає вищою з двох причин. По-перше, відома запеклість боротьби за існування підвищує питому вагу натуралістичних визначень особистості (визначень за статтю, віком, іншими біологічними і природними якостями), тому що останні значною мірою визначають успіх чи неуспіх діяльності. Але роль подібних статусів велика в будь-якому суспільстві, і здається, що її посилення чи ослаблення є тимчасовим і залежить від досить короткострокових коливань економічної ситуації. По-друге, і це набагато важливіше, зростає роль аскриптивних статусів іншого роду, що виникають унаслідок розпаду індивідуальних біографій і масової дезідентифікації, що робить поняття досягнення й успіху якщо і не абсурдними, то у будь-якому разі малозначущими для великої частини населення, а також різкого зростання поширеності презентативної інсценованої поведінки, що і розраховано на аскриптивні форми орієнтацій і поведінки. Узагальнюючи цей опис, можна сказати, що масова дезідентифікація призводить до зниження питомої ваги "досягницьких" орієнтацій і поведінки та до збільшення аскриптивних форм орієнтацій і поведінки двоякого роду як натуралістичних, так й інсценованих. Легко зрозуміти причини зростання ролі аскриптивних статусів в Україні. У розвинутих західних країнах це пояснюється плюралізацією й індивідуалізацією життєвих форм і стилів, зумовлених наявністю найбагатших різноманітних ресурсів. В Україні це носить ніби вимушений характер, мотивуючись, з одного боку, потребами економічного виживання (меншою мірою), а з другого — необхідністю пошуку нових ідентифікацій замість втрачених. Але результат буде такий же, тому що плюралізація інсценованих культурних стилів неминуче повинна вести до плюралізації й індивідуалізації практикуючих життєвих форм. Широта пропозицій у галу зі освіти новий фактор, що диференціює. На відміну від попереднього радянського періоду, зараз практично немає жодної професії, ні однієї життєвої форми, яка не може бути освоєна і засвоєна у відповідних освітніх організаціях як у середині країни, так і за рубежем. Але цей фактор веде не тільки і не стільки до вертикальної диференціації (розподілу за прошарками, що характеризується рівнем освіти поряд з доходами тощо), а швидше до горизонтальної диференціації, тобто до розподілу тих, що навчаються, за групами, які характеризується різними формами і стилями життя. Зараз освіта не тільки виконує свої колишні функції, але й стала засобом освоєння нових стилів. Як правило, висока вартість навчання й удавана недоступність безлічі освітніх організацій не стають перешкодою для індивідів, готових освоїти нову для них життєву форму. Утрата мотивуючої сили соціальної мобільності, що точно збігається з визначеною Беком стосовно західного світу. Як правило, здобуття освіти не є показником сходження по соціальній драбині, перехід на більш високий ступінь, хоча і свідчить про індивідуальне досягнення і може служити підґрунтям для подальших досягнень. Цей цікавий факт пояснюється, мабуть, відсутністю стабільної й однакової шкали престижу професій і є ознакою перехідного періоду. З одного боку (точніше для певної частини населення), престижні інтелектуальні професії — це такі, які передбачають тривале і кропітке вивчення та навчання у таких галузях, як історія, філософія, природничі науки, що мали високий престиж у радянський час. Для інших — престижні професії, які передбачають швидкий успіх і збагачення: бізнес-менеджмент, прикладна економіка, юриспруденція, що висунулися на передній план через економічні трансформації. Для третіх — престижні професії, які взагалі не передбачають систематичного навчання, але дозволяють працювати в персональній охороні, стрип-шоу, просто в комерції будь-якого масштабу. Саме релятивізація престижності професій і видів діяльності веде до зниження ролі соціальної мобільності. Мобільність цінується тільки в стабільній системі престижу. Там, де її нема, мова може йти тільки і винятково про індивідуальну оцінку престижу професії чи роду діяльності. Тому освіта нині втрачає свій колишній соціальний зміст. Вона набуває двоякого нового змісту: як засіб досягнення економічного успіху і як інструмент доступу до нових життєвих форм і стилів. Специфічна організація політики практично збігається з відзначеною Беком тенденцією, характерною для західноєвропейських країн. Сьогодні політичне життя в Україні далеке від традиційних західних моделей, але близьке до сучасних західних моделей. Якщо абстрагуватися від минущих проблем слабкої процедурної організації (цілком природних для даного періоду, тому що в нас поки що досвід демократичної практики вкрай убогий), то як головну ознаку української політики можна назвати практично повну відсутність соціально прошаркової ідентифікації політичних партій. Незліченні спроби окремих партій і лідерів установити передбачувану класичними політологічними вченнями "принципову координацію" між партією з її доктриною і відповідним соціальним прошарком багаторазово і красномовно провалювалися. Робітники відмовляються йти в лоно соціал-демократії, промисловці і підприємці не підтримують тих партій, які для них створювалися, а якщо і функціонують ті чи інші партії, то вони є "кишеньковими" і створюються, як правило, напередодні чергових виборів. Формування блоків і рухів регулюється не соціальною (соціально прошаровковою) близькістю партій, а актуальними політичними темами, на основі яких може виникнути тимчасова спільність цілей, і конкретними політичними ситуаціями. Соціально зумовленої ідіосинкразії не виникає. Наскільки рухливі партії, настільки ж рухливий і мінливий виборець, який уже не шукає партію, що відповідає його класово-прошарковій специфіці, і часто навіть узагалі не визначає для себе партію, за яку він буде голосувати постійно. Виборець змінює свої переваги, орієнтуючись при виборі на конкретні політичні теми і ситуації. Якщо й існують закономірності поведінки таких "рухливих" виборців, то, мабуть, їх треба вивчати, спираючись на поняття життєвих і культурних стилів, що, власне, і виражають специфіку виборчої поведінки. Література 1. Американська соціологія: Перспективи. Проблеми. Методи. - М.: Прогрес, 1972. БахтінМ.М. До методології гуманітарних наук//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. 2. Бахтін М.М. Марксизм і філософія мови. — Л., 1930. 3. БахтінМ. М. Проблема мовних жанрів//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. -М.: Мистецтво, 1979. 4. Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. — М., 1972. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. Бсрндт P.M. Берндт К.Х. Світ перших австралійців. — М.: Наука, 1981. Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 5. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Протестантські секти і дух капіталізму// Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 6. Вебер М. Господарська етика світових релігій. Соціологія релігії// Вибране. Образ суспільства. — М.: Юрист, 1994. 7. Веблен Т. Теорія панівного класу. — М.: Прогрес, 1984. Вернадський Г.В. Нариси російської історії. — Прага, 1927. Вернадський Г. В. Досвід історії Євразії. — Берлін, 1934. 8. Волков В.К. Етнократія — непередбачений феномен посттоталітарного світу// Поліс - 1993. — №2. 9. ВиготськийЛ.С. Мислення і мова. — М.,Л., 1934. 10. Гаджієв К.С. Геополітика: історія і сучасний стан дисципліни // Поліс. — 1996. — №2. Гайденко П.П. Філософська герменевтика і її проблематика // Природа філософського знання. Част. 1, — М., 1975. 11. Гайденко П.П., Давидов Ю.Н. Історія і раціональність. Соціологія Макса Вебера і веберівський ренесанс. — М., 1991.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (18.07.2016)
Просмотров: 227 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: