РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Духовний світ людини - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Духовний світ людини План 1. Мислителі минулого про духовний світ людини 2. Свідомість - вища здатність особистості 3. Мікрокосмос людини Чи є керманич корабля по імені особистість? Коли ми стаємо ініціативними? Чому в суспільстві так цінуються люди, наділені почуттям відповідальності? Інтелігент і інтелектуал: чи можна поставити знак рівності? МИСЛИТЕЛІ МИНУЛОГО ПРО ДУХОВНИЙ СВІТ ЛЮДИНИ Людина, особливо в роки юності, усе частіше задумується над життєвим шляхом, прагне ставитися до самої себе свідомо, саморозвиватися, самовиховуватися. Цей процес піднесення людині! Один з філософів назвав "людським самобудівництвом". Об'єкт (ви вже знаєте, що це значить) цього будівництва - насамперед духовний світ людини. Що ж таке духовний світ особистості? Почнемо зі слова "світ". Воно багатозначне. Тут мова йтиме про окрему сферу життя - внутрішній, духовний світ людини. Для кращого вивчення тієї чи іншої проблеми корисний історичний підхід. Звернемося до нього. Людське мислення в далеких тисячоріччях до нашої ери розвивалося багато в чому шляхами міфологічного освоєння життя. Міфи творило саме первісне життя з його наївною вірою в обов'язковість чуда, міфи всмоктали в себе пізнавальний досвід древньої людини. Міфологія була "населена" не тільки благородними богами і героями. Був і "злий початок": тут і чудовиська, і Пандора, через учинок якої розійшлися по світі лиха, хвороби, страждання. Ця споконвічна боротьба добра і зла також невід'ємна від духовного світу людини. Духовний світ мислителі минулого нерідко ототожнювали з душею. Уявлення про душу характеризувалися як віра в те, що наші думки, воля, почуття, саме життя обумовлюються чимось відмінним від тіла, хоча з ним і зв'язаним. Так, Платон порівнював тіло з кораблем, а душу - з керманичем корабля. Такі наочні образи з'являлися і пізніше: тіло-кінь, яким керує вершник-душа. Матеріальне і духовне, тіло і психіка трактувалися, таким чином, як дві самостійні засади. Ідею про нероздільність тіла і душі висунув Аристотель. Йому належить також думка проте, що душа людини - перший двигун тіла. Пізніше французький мислитель Декарт відзначав: душа зв'язана з тілом не як керманич з кораблем, а набагато тісніше, складаючи з ним ніби одне ціле. Ця ж ідея висловлювалася й у древньоіндійській філософії. Багато пізніше, у новоєвропейській філософії, термін "душа" став уживатися для позначення внутрішнього світу людини, її самосвідомості. Сутність духовного світу людини визначали і словом "дух". Англійський філософ Т. Гоббс указував: у найбільш загальноприйнятому значенні слово "дух" - це людський вимір, людський розум або його схильність. А схильності розуму, зауважує філософ, бувають різні: схильність до моральної неохайності ми називаємо нечистим духом, схильність до злості - злим духом, схильність до похмурості - похмурим духом; сум, викликаний думкою про нестачу своїх сил, називається занепадом духу, а хоробрість - це велич духу. Німецький філософ XX ст. К. Ясперс лаконічно характеризував дух як цілісність мислення, діяльності, почуття. Потім у науковий обіг увійшло поняття "духовне життя людей ", що охоплює багатство людських почуттів і досягнень розуму, поєднує як засвоєння накопичених духовних цінностей, так і творче створення нових. Людина, у якої високо розвинуте духовне життя, володіє, як правило, важливою особистісною якістю: вона набуває духовність як прагнення до висоти своїх ідеалів і помислів, що визначають спрямованість усієї діяльності. Духовність припускає наслідування гуманістичним ціннісним орієнтирам, душевність, дружелюбність у відносинах між людьми. Деякі дослідники характеризують духовність як морально зорієнтовані волю і розум людини. Відзначається, що духовне характеризує і практику, а не тільки свідомість. І навпаки, людина, у якої духовне життя малоразвинуте, бездуховна. Основа духовного життя - свідомість. СВІДОМІСТЬ - ВИЩА ЗДАТНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ Свідомість с вищою здатністю особистості, що регулює не тільки її діі і діяльність, але і життя в цілому. Свідомість регулює дію так, щоб вона певним чином змінювало становище речей у навколишнім оточенні, щоб особистість могла вирішити життєве завдання. Свідомість відбиває дійсність, дає людині уявлення проте, що віддалено від неї в просторі і в часі, вона переносить людину на інші континенти і у глиб століть. Одночасно свідомість відбиває і внутрішній світ особистості, те, як вона прагне виразити його, утілити свої цілі і наміри в життя. Крім здатності цілеспрямованості, яку глибоко усвідомили філософи, свідомість особистості має і домагання. Учені розробили теорію співвідношення домаганні досягнень особистості. Домагання виражають потреби, мотиви особистості, а також її уявлення Про себе: на що вона здатна, на що орієнтована, чого може домогтися чи заслужити тощо. При опитуванні старшокласників про характер їхньої майбутньої професії одні спиралися у відповідях на критерії престижності, інші - на можливість допомагати людям, а в домаганнях третіх був закладений критерій труднощів даної професії. У домаганнях дорослої особистості уже видно її орієнтацію або на саме себе, свої сили, або на зовнішню допомогу, підтримку, успіх, славу. У домаганнях присутня і така складова, як самооцінка. Занижена самооцінка веде до пасивності, непевності, слабко вираженої індивідуальності, низької мотивації досягнень. Ллє завищена самооцінка аж ніяк не завжди означає високу активність, оптимальні можливості. Така людина у своїх домаганнях переоцінює свої реальні можливості, а тому включається в діяльність з певним вантажем протиріч. Людину з низькою самооцінкою очікує неуспіх, невдача, тому вона стає залежною від підтримки і контролю навколишніх, від їхньої оцінки. І, як це не парадоксально, людина з завищеними домаганнями, будучи самовпевненою, часто також виявляється залежною від соціального схвалення, успіху, оскільки не досягає бажаного своїми силами. Уданий час уявлення про цей найважливіший механізм розроблене більш детально: поняття досягнень замінене поняттям задоволеності, а між домаганнями і задоволеністю виявлений механізм саморегуляції. Де дозволяє простежити, як особистість у своїх домаганнях не тільки передбачає свої досягнення, але і висуває (або не висуває) вимоги до самої себе, до способу одержання результату, до способу діяльності. При одних домаганнях особистість орієнтується на легкий успіх, а тому демобілізується в процесі діяльності, знижує самоконтроль, послабляє саморегуляцію, діє не в повну силу. При інших, навпаки, мобілізуються всі сили, самоконтроль підвищується, включається саморегуляція. Задоволеність, так само як і домагання, припускає усвідомлені оцінки, критерії, при яких особистість задоволена своїм результатом (чи не задоволена, навіть якщо має соціальний успіх) і емоційними переживаннями. Останні підвищують подальшу активність особистості, її впевненість у собі. Часто для людини в дуже важкій ситуації важливо не тільки досягнення результату, але і те. що вона переборола труднощі, зробила усе, що змогла, зберегла своє обличчя. Задоволеність дозволяє оцінити, як були досягнуті результати, чи коштував певний результат занадто великих зусиль, витрачених у процесі саморегуляції, чи, навпаки, він досягнутий занадто легко. А з цього аналізу робляться висновки на майбутнє, формулюються вимоги до подальшої діяльності. Механізм, що включає типовий для кожної особистості комплекс домагань, саморегуляції та задоволеності, і с механізмом активності. Активність часто ототожнюється з діяльністю. Насправді активність відповідає більш загальній життєвій потребі, ніж діяльність, - потребі в діяльності, тоді як діяльність, за загальним визнанням, відповідає потребі в якому-небудь предметі. Одна і та сама за своїм соціальним і професійним змістом діяльність може здійснюватися активно чи пасивно, ініціативно, добровільно, з інтересом чи вимушено. Існують дві основні форми активності особистості, що розкривають її особливості як суб'єкта діяльності, спілкування і життя в цілому. Це ініціатива і відповідальність. Психологічні дослідження знайшли, що в різних типів особистості ініціатива має різні характеристики. Наприклад, серед старшокласників один тип ініціативний тільки коли стає лідером, інший - тільки коли внутрішньо чи реально змагається з ким-небудь, третій тільки коли йому самому щось видасться цікавим. У цілому ініціатива характеризує самостійну особистість, але в перших двох випадках орієнтовану на інших, а в останньому - на себе. Характер відповідальності, так само як і характер ініціативи, залежить від типу особистості: один тип - виконавець, що безпосередньо виконує лише зовнішні вимоги; інший тип особистість, яка володіє глибоким почуттям внутрішнього обов'язку і виконує його за своєю волею і бажанням, коли від неї ні група, ні суспільство нічого не вимагають; третій тип, як правило, ініціативний, але покладає відповідальність за виконання своїх ініціатив на інших тощо. Відповідальність - найбільш важлива характеристика особистості як суб'єкта діяльності. У ній, як і в домаганнях, завжди є присутнім певне передбачення результату, за досягнення якого особистість і покладає на себе відповідальність. Гарантуючи його досягнення самотужки, вона бере на себе своє завдання діяльності, весь її контур, усередині якого вона може діяти вільно, творчо, на свій страх і ризик. Однак відповідальність гарантує не будь-який результат, а певну якість й у певний термін. Вся особистісна проблема відповідальності полягає в тому, що вона дає гарантію досягнення результату при будь-яких непередбачених труднощах. Гарантія, відповідальність особистості полягає не в тому, щоб зробити необхідну справу, а в тому, щоб виконати її на необхідному високому рівні, вчасно і перебороти неминучі в нашому суспільстві труднощі, які виникають в ході діяльності. Активність і свідомість особистості є її якості і як суб'єкта діяльності, і як суб'єкта життя. Діяльність особистості - це не тільки праця, необхідна для заробляння засобів існування. Це і її життєві починання, які вона не тільки реалізує сама, але, доводячи їхню важливість, "пробиває", відстоює, домагаючись визнання їхньої соціальної важливості. МІКРОКОСМОС ЛЮДИНИ Античні філософи називали внутрішній, духовний світ людини мікрокосмом, на відміну від "великого світу" - "космосу", що оточує і саму людину, і населену людством область всесвіту - Ойкумену. Мікрокосмом людини, з одного боку, індивідуальний, оскільки кожна людина неповторна завдяки унікальності своїх особистих якостей, здібностей, життєвого шляху, свого місця в суспільстві. Але, з іншого боку, у духовному світі людини не можуть не міститися моменти, що поєднують її з іншими людьми, загальні іноді для всього людства, іноді для етнічної чи вікової групи, іноді для соціальної групи чи колективу. Що ж є найбільш істотним для духовного світу людини? Почнемо з духовних потреб. Це насамперед потреби в знаннях просвіт, про себе, про зміст і призначення свого життя. На задоволення цієї групи духовних потреб спрямована, по суті, уся пізнавальна діяльність людини. Пізнання - фундамент духовного життя особистості. У процесі пізнання формується і така якість внутрішнього світу людини, як інтелект. Що таке інтелекті Слово це латинського походження, означає "пізнання, розуміння, розум". Інтелектуальний потенціал людини пов'язаний з тією культурою, на якій вона будує свою діяльність, якою опанувала і яка проникнула в її внутрішній світ. Відзначають також, що інтелект це здатність людини одержати нову інформацію на основі тієї, котра в неї була на тім чи іншому етапі процесу пізнання, шляхом роздумів, висновків, доказів. У діяльності людини дуже важлива культура інтелектуальної праці, що дозволяє їй усвідомити свої власні пізнавальні можливості, дає уміння одержати необхідну інформацію, переробити, нею скористатися і передбачати наслідки своєї діяльності. Але духовний світ людини не вичерпується знаннями. Важливе місце в ньому займають емоції - суб'єктивні переживання з приводу ситуацій і явищ дійсності. Людина, одержавши ту чи іншу інформацію, переживає через свої почуття: горе чи радощі, любов чи ненависть, страх чи безстрашність. Емоції ніби забарвлюють набуті знання чи інформацію в той чи інший "колір", виражають ставлення людини до них. Духовний світ людини не може існувати без емоцій, людина не є роботом, який переробляє інформацію, а особистістю, не тільки здатною володіти спокійними почуттями, але в якій можуть вирувати пристрасті - почуття виняткової сили, стійкості, тривалості, що виражаються в спрямованості помислів і сил на реалізацію певної мети. Пристрасті ведуть особистість іноді на найбільші подвиги в ім'я щастя людей, а іноді і на злочини. Людина повинна вміти керувати своїми почуттями. У житті людини особливу роль відіграють орієнтири її діяльності, своєрідні духовні "маяки". Ці "маяки" не є продуктом діяльності лише тієї людини, яка "носить" їх у собі; як правило, вони вироблені багатовіковим досвідом людства і передаються від покоління до покоління, від батьків до дітей, від учителів до учнів. Якщо грунтовніше їх називають цінностями життя і культури. Цінності - це те, що дороге людям, що робить життя людини більш осмисленим, дозволяє розбиратися в явищах навколишнього світу, орієнтуватися в ньому. Справді, хіба не є для кожної людини цінністю розуміння, що таке добро і зло, прекрасне і потворне, віра і безвір'я? Хіба не є цінністю для кожної людини приналежність до свого народу, його культури, любов до Батьківщини і повага до інших народів? Безумовною цінністю для особистості є оволодіння досягненнями загальнолюдського, цивілізаційного розвитку, професійними знаннями, що дозволяють людині зайняти своє місце в сформованій системі поділу праці. Тому можна погодитися з філософами, які вважають, що цінність - це життєва орієнтація, це індивідуальний вибір. Цінність виростає з ідеалів особистості. Сукупність ряду кращих, так би мовити, благородних, особистісних якостей індивіда характеризується поняттям інтелігентність (у перекладі з лат. - розуміючий, мислячий). До числа ознак інтелігентності можна віднести: наслідування велінням совісті і загострене почуття соціальної справедливості; прилучення до багатств світової і національної культури та засвоєння загальнолюдських цінностей; особиста порядність і тактовність, що виключає прояви нетерпимості і ворожнечі в національних взаєминах, брутальності в міжособистісних відносинах; терпимість до інакомислення, що сполучається з умінням відстоювати свою точку зору; здатність до жалю. Характеристика духовної культури людини не може бути повною, якщо в ній не зачіпається її моральна сторона. Добре, коли людина прагне до знань, підвищує рівень розвитку свого інтелекту. Однак важливо знати і те, на що спрямовані ці знання, якою мірою пов'язані вони з гуманістичними цілями: одному знання потрібні, щоб створити засіб лікування нині ще невиліковної хвороби, іншому - щоб винайти хитромудрі пристрої для пограбування банку. Світоглядна ідея цінності рядової людини, її життя змушує сьогодні в культурі, яка традиційно розуміється як сукупність цінностей, виділити цінності моральні як найважливіші, зумовлюючі в сучасній ситуації саму можливість її існування на Землі.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (24.07.2016)
Просмотров: 949 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: