РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: АВТОБІОГРАФІЯ (СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ) - Соціологія - Реферати - Каталог статей

ПЛАН 1. Особа і суспільство як об’єкт дослідження різних наук. 2. Поняття “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”. 3. Раннє дитнство: перші кроки до соціалізації. 4. Роль сім’ї в сучасному суспільстві. Виховання. 5. Вік гри: становлення соціальності. 6. Шкільний вік: проблема адаптації. 7. Роль освіти в соціальному процесі. 8. Юнацький вік: формування життєвої позиції. 9. Професійне самовизначення: альтернативи вибору та вплив мас медіа. 10. Вступ до університету. Як можна пізнати себе? Не шляхом споглядання, але лише шляхом діяльності. Спробуй виконати свій обов’язок і ти пізнаєш, що в тобі є. Й. Гете Проблема особистості – одна з найважливіших у сучасній соціології. Неможливо аналізувати соціальні процеси, функціонування і розвиток соціальних систем, не звертаючись до дослідження сутності особистості як суб’єкта соціальної поведінки та суспільних відносин, не вивчаючи потреб, інтересів, духовного світу особистості, не аналізуючи складних й різнобічних її зв’язків з соціальним мікро- і макросередовищем. Особистість вивчається різними науками. Філософію цікавить особистість як суб’єкт пізнання і творчості. Психологія аналізує особистість як стійку цілісність психічних процесів, властивостей. Соціолог вивчає особистість як елемент соціального життя, розкриває механізм її становлення під впливом соціальних факторів, механізм зворотньої дії на соціальний світ, її участь у змінах та розвитку суспільних відносин. Суспільство – одна з основоположних категорій соціальної філософії, історії та соціології, котра відображає: 1) в широкому розумінні якісно відмінне від природи надскладне, багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об’єднання (діяльності, відносин, спілкування, поведінки тощо) індивідів та їх груп, в яких знаходять своє виявлення всебічне і багаторівнева взаємозалежність людей; 2) у вузькому розумінні: а) діахронічно чи синхронічно фіксований соціальний організм; б) відносно самостійний і стабільний цілісний момент такого організму; в) спільна основа, “поле” перетину і накладання індивідуальних дій людей (А. Тойнбі); г) корелят держави (громадянське суспільство); д) корелят спільноти, утворений сумою цілеспрямованих, раціонально організованих дій і зв'язків, що не відрізняються такою глибиною, іманентністю і органічністю, як спільноти. Як цілісність суспільство є предметом не лише соціальної філософії, а й історії та соціології. Проте, на відміну від історії, що розглядає його переважно в діахронічному зрізі та соціології, яка акцентує увагу на зрізі синхронічному, філософію визначає поєднання цих зрізів при вивченні суспільства як цілого. Однак соціологія вивчає суспільство крізь призму його соціального зрізу, соціальної реальності. Це – менш загальний і більш конкретний кут зору, який уможливлює бачення суспільства як соціальної системи, що відзначається певною організацією своїх елементів і структур. Існує концепція відкритого і закритого суспільства. Ці терміни вперше були запропоновані А.Бергсоном і запровадженні К.Поппером для характеристики соціально-політичних систем властивих різним суспільствам на тих чи інших етапах історичного розвитку. Відкрите суспільство тулмачиться як суспільство творче і динамічне, що грунтується на ідеях ліберального плюралізму, пластичне щодо різноманітних змін і впливів, просякнуте духом індивідуальної ініціативи, раціонального осягнення світу, критики й самокритики. Протиставляються закритому суспільству як враженому стагнацією, авториторизмом, доведеним до магічних форм догматизмом, а також явищем переважанням соціально-масового над індивідуальним. Цей контрапункт є леймотивним для філософсько-істричних побудов К.Поппера. Розвиток сучасної цивілізації започаткований, на його думку “грецькою революцією” V-IV ст. до н.е. доводить переваги і перспективність суспільств відкритих щодо закритих. За сучасних умов, коли “марксистський штурм”, як зазначає К.Поппер, зазнав краху, виникли передумови для глобального історичного руху в напрямі відкритого суспільства. До основних положень попередньої універсалістської програми цього руху він зараховує такі: • зміцнення свободи і усвідомлення відповідальності, що випливає з неї; • мир у всьому світі; • боротьба з бідністю, демографічним вибухом; • навчання ненасильству.Концепція відкритого і закритого суспільства виражена, зокрема, і в наведених положеннях програми переходу до відкритого суспільства в планетарному масштабі, загалом відіграє конструктивну роль у тих позитивних культурно-історичних та соціально-політичних зрушеннях, що окреслюються в сучасному суспільстві. Однак потенціал цієї концепції залишається значною мірою не тільки нереалізоаним, а й навіть незапитаним унаслідок як труднощів операціоналізації її вузлових, вельми абстрактних ї естетично викладених поняттях, так і певної заідеалогізованості позицій автора. Атобіографія – виклад у письмовій формі особою свого життєвого шляху з моменту народження і до теперішнього часу. Коли переді мною постало завдання викладу автобіографії з точки зору наукового аналізу, то це стало причиною виникнення цілого ряду проблем, які раніше мене не турбували і над якими я не замислювалась. Перша, і найбільша, - необхідність об’єктивної оцінки себе як особи. По-друге, я повинна була простежити шлях мого становлення в соціальному плані, тобто процес моєї соціалізації. І по-третє, вплив різноманітних соціальних факторів на формування мого характеру та поведінки. Саме такі завдання стояли переді мною на початку роботи над автобіографією, і в процесі написання цієї роботи я мала на меті об’єктивне їх вирішення. Проте, спочатку я вважаю необхідно визначитись з ключовими поняттями, якими є поняття “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”. Поняття “людина” служить для характеристики її біосоціальної природи. Людина – це родове поняття, яке вказує на належність до людського роду, вищого ступеня розвитку живої природи на нашій планеті. Як жива істота людина підпорядковується основним біологічним та фізіологічним потребам, як соціальна – законам розвитку суспільства. Поняття “індивід” характеризує окрему людину. Індивідуальність – це те, що різнить одну людину з іншою, і як біологічну, і як соціальну істоту. Це його неповторні індивідуальні особливості. Поняття “особистість” служить для характеристики соціального в людині. Особистість можна визначити як стійкий комплекс якостей, властивостей, набутих під впливом відповідної культури суспільства і конкретних соціальних груп, до яких вона належить, до життєдіяльності яких включена. Формування цих якостей і властивостей багато в чому опосереднено біологічними особливостями індивіда. Проте вирішальна роль у процесі становлення особистості належеть соціальному впливу, величезній кількості соціокультурних факторів, які вводять людину в соціальний світ. З.Фрейд провідну роль у становленні особистості надавав трьом основним елементам психіки людини: Воно, Я, над-Я. Воно є прихованою частиною психіки особистості. Воно опосередковано впливає на Я. Проте, Воно реагує на потреби, Я – на можливості. Я є основною свідомою частиною людини. Я уникає небезпечних подразників, адаптується до помірних і, головне, усвідомлюючи світ, посередницвом активної діяльності може змінювати його собі на користь. Я знаходиться під постійним впливом зовнішніх (середовище) і внутрішніх (Воно) імпульсів. Нарощування цих імпульсів супроводжується напругою, почуттям “невдоволення”, зменшення – релаксацією, почуттям “вдоволення”. Над-Я розвивається з Я і є суддею та цензором його діяльності і думок. Це комора вироблених суспільством моральних настанов та правил поведінки. Фрейд вказує на три функції над-Я: совість, самонагляд, формування ідеалів. В якості совісті над-Я засуджує, обмежує, забороняє або дозволяє свідому діяльність. Самонагляд виникає із спроможності над-Я оцінювати діяльність, спрямовану на задоволення потреби. Формування ідеалів пов‘язане з розвитком самого над-Я. Основна ціль взаємодії всіх трьох систем: Воно, Я, і над-Я – підримувати або відновлювати оптимальний рівень динамічного розвитку душевного життя, збільшуючи задоволення і зводячи до мінімуму незадоволення. Отже, народилась я 2 квітня 1981 року в м.Київ. Моя сім’я проживала в невеликому містечку Боярка, що під Києвом. Моя мати, Ткачук Ніна Дмитрівна, працювала вчителькою у місцевій школі. Батько, Ткачук Володимир Євстафійович, був електриком у метрополітені. Жили ми разом з батьками батька. Бабуся, яка також працювала вчителькою, після мого народження пішла на пенсію і присвятила весь вільний час мойому вихованню. Одним словом сім’я була багата як матеріальному, так і в духовному плані. Отже, з моменту мого народження починається шлях сановлення мене як соціалізованого індивіда, або особистості. Тобто соціалізація. Але що таке соціалізація, і як відбувається цей процес?Становлення особистості – тривалий процес залучення особистості до соціального, тобто його соціологізація. Це найбільш широке поняття, яке служить для харектеристики формування особистості. У словнику “Сучасна західна соціологія” соціалізація визначається як “процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм та культурних цінностей того суспільства, до якого він належить”. Соціалізація охоплює всі соціальні прцеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонувати як рівноправному членові суспільства. Провідним та визначальним принципом соціалізації є цілеспрямований вплив (навчання, виховання). Проте соціалізіція включає й стихійні, спонтанні процеси, які так чи інакше впливають на формування особистості. До соціалізації особистості входить засвоєння індивідом мови соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих даній культурі, форм раціональності та чуттєвості, прийняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків та прийомів діяльності і т. п. Індивід соціалізується, приєднуючись до різних форм соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. У цьому плані соціалізацією особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Разом з тим, соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки вона необхідна для сходження до індивідуального. Людина освоює світ культури вибірково, через свої інтереси, власний світогляд. Опановуючи культуру, людина формує свої здібності, потреби, цінності. Тому немає соціалізації без індивідуалізації. Оскільки культурне оточення, в якому ми народжуємось й досягаємо зрілості, настільки впливає на нашу поведінку, може здатися, що ми позбавлені будь-якого права на індивідуальність чи вільний вибір. Може скластися враження, що нас просто вкладають у наперед задані форми, які суспільство приготувало для нас. Той факт, що від народження до смерті ми втягнуті в спілкування з іншими, безперечно формує наші особистості, цінності, які ми поділяємо, і нашу поведінку. Та соціалізація також сприяє формуванню нашої індивідуальності й свободи. В процесі соціалізації кожен із нас розвиває в собі почуття ідентичності та свою спроможність незалежно мислити і діяти. Ідентифікація – процеси, пов’язані з сферою самосвідомості, самопізнання особи: ототожнення себе з іншими, уявлення інших людей як продовження самого себе, перенесення себе на місце іншого. Цю думку легко проілюструвати на прикладі вивчення мови. Ніхто з нас в дитинстві не винаходить своєї мови. Проте всі ми обмежені правилами лінгвістичного вжитку. Водночас, розуміння мови – це один з головних чинників, які вможливлюють наше самоусвідомлення та творчі можливості. Без мови ми не були б створіннями, які самі себе усвідомлюють, і жили б переважно у сфері тут-і-тепер. Володіння мовою необхідно для символічного збагачення людського життя, для усвідомлення наших окремих індивідуальних характеристик і длю практичного вміння пристосовуватись до середовища. Розуміли це і мої батьки, особливо мама та бабуся, які були педагогами, тому активно залучали мене до мовних та культурних цінностей. Ще в ранньому дитинстві мати співала мені колискових пісень, бабуся читала цікаві казки, та розповідала захоплюючі історії. Таким чином, процес моєї соціалізації проходив з вихованням в мені почуття прекрасного та відчуття мови. Процес соціалізації складається з ряду етапів. Виділяють первинну та вторинну соціалізацію (засвоєння соціальних норм та цінностей дитиною, входження її до даної культури і послідовне засвоєння соціальних ролей, що відрізняють життєдіяльність дорослої людини). Виділяють і такі стадії соціалізації, як дотрудова (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності); трудова (охоплює період активної участі людини у трудовій діяльності); післятрудова (період, що починається із закінченням активної трудової діяльності людини). Соціалізація відбувається під стихійним та цілеспрямованим впливом величезної кількості відповідних суспільних структур та інститутів, роль яких по-різному виявляється на різних етапах та стадіях соціологізації (сім‘я, родичі, однолітки та діти старші за віком тощо). Першим соціальним інститутом, який впливає на соціалізацію будь-якої людини є сім’я. Для мене сім’я була тим форпостом, де відбувався мій цілеспрямований та гармонійний розвиток. Саме вона заклала ті підвалини, на яких будовувався будинок моєї особистості. Вона виховала в мені ті моальні норми та принципи, керуючись якими я робила всі важливі кроки в своєму житті. Сім'я, як важливий фактор соціалізації являє собою складний соціальний феномен. Вона є найдавнішою природною висхідною спільнотою людей, зв'заних кровною спорідненістю. Разом з тим – це мала контактна група людей, які взаємодіють між собою, особлива форма взаємодії. Нарешті, це особливий соціальний інститут, регулюючий відтворення людини за допомогою особливої системи ролей, норм, організаційних форм.Як правило, в сучасних визначеннях сім'ї підкреслюються всі ці характеристики. Так, Н. Смелзер пише: «Сім'єю називаються основане на кровній спорідненості, шлюбі чи усиновленні об'єднанні людей, пов'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю за виховання дітей». Арістотель визначає сім'ю як форму спілкування. Відомий дослідник сім'ї А.Г.Харчев звертає увагу на зв'язок сім'ї з потребами суспільства. Він розглядає сім'ю як «історично конкретну систему взаємовідносин між подружжям, як малу соціальну групу, члени якої пов'язані шлюбними, родинними відносинами, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю і соціальна необхідність якої обумовлена потребою суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення». Складний характер сім'ї як соціального утворення вимагає різних методологічних тпідходів до її соціологічного аналізу. Як мала контактна група сім'я вивчається перш за все на мікрорівні, особлива увага звертається на аналіз міжособової взаємодії в сім'ї, організацію сімейного життя, групову поведінку. Сучасний напрямок символічного інтеракціонізму розглядає сім'ю як систему соціальних ролей. Як соціальний інститут сім'я вивчається на макрорівні, у цьому плані аналізуються перш за все її соціальні функції. При цьому функціоналісти виходять з гармонії сім'ї і суспільства як цілістності, розглядають функції сім'ї як природний вираз і реалізацію потреб суспільства. Представники конфліктного підходу звертають увагу на складний, суперечливий характер сімейних відносин, на ролеві та інші конфлікти, що виникають на грунті суперечливих сімейних та інших стосунків. Очевидно, складність феномену сім'ї робить необхідним поєднання різних підходів. Важливо враховувати, що, вивчаючи міжособову взаємодію, не можна абстрагуватись від того, що групова поведінка залежиь від соціальних, економічних і соціокультурних умов життєдіяльності сім'ї, тобто поєднання підходів сприяє більш глибокому аналізу. Інститут сім'ї має конкретно-історичний характер, він постійно змінюється і розвивається у зв'язку з розвитком потреб суспільства. Життя сім'ї, її історичні типи, її структура залежать від загальних тенденцій зміни, розвитку суспільства. При переході від традиційного суспільства до сучасного сім'я суттєво змінюється. Домашнє господарство перестає бути основною економічною одиницею, відбуваються розподіл дому і роботи. Здійснються перехід від розширенної сім'ї, яка складаються з трьох поколінь, де домінують старші, до децентралізованих нуклеарних сімей, де шлюбні узи ставлять вище родових, батьківських. Відбувається перехід від стабільної багатодітньої сім'ї до малодітної і масової однодітної сім'ї. Відбуваються перехід від сім'ї, основаної на соціокультурних приписах, до міжособових переваг. У нашому і західному суспільствах шлюб, а отже, й сім'я, асоціюється з моногамією (культурно схваленими сексуальними взаєминами між однією жінкою і одним чоловіком). Багато інших культур толерують або й заохочують полігамію, за якої індивід може бути одружений із двома обо й більше партнерами водночас. Протягом повоєнного періоду в моделях родинного життя відбулись великі зміни. Велика частка жінок нині включена до сфери оплачуваної робочої сили, кількість розлучень зростає, а значна частка населення живе або в неповних сім'ях, або а родинах із вітчимом чи мачухою. Співжиття (коли двоє людей живуть разом в позашлюбному сексульному зв'язку) стає дедалі поширеннішим явищем у багатьох країнах. Шлюб перестав бути основою економічної діяльності та умовою регулярних статевих стосунків. Видається очевидним, що різні форми соціальних та сексуальних взаємин існуватимуть і надалі. Шлюб і сім'я залишаються стійкими усталеними інституціями, хоч їм доводиться витримувати великі стреси і напруження. Характер сімейної родової струтури визначається в кінцевому рахунку соціально-історисчними умовами. Нерівноправність жінки в суспільстві тягне за собою нерівноправність у сім'ї. З іншого боку, розвиток демократії, утвердження прав і свобод жінки ведуть до утвердження рівноправності в сім'ї. Сімейна влада може базуватися на традиційних уявленнях, на економічному переживанні чи моральному авторитеті. Багатогранні і методи забезпечення сімейної влади. Одним із таких методів є виховання – процес підготовки людей до того, щоб вони могли виконувати необхідну, корисну діяльність. Іноді у сучасних працях процеси навчання та виховання розмежовують і навіть протиставляють один одному. А виховання розглядається як негативний процес ідеологізації освіти. В дійсності ж, це дві тісно пов’язані сторони єдиного процесу формування особистості. Корисно в цьомувідношенні звернутися до багатовікової історії освіти. Виховання завжди вважалося чи не найголовнішою місією навчання: і в епоху античності, і у вік Просвітництва, і в найновіші часи.Специфічною і разом з тим дуже важливою формою виховання є самовиховання особистості. Тут суб’єктом і об’єктом виховання виступає одна і та ж людина. У даному разі особистість свідомо прагне виробити певні людські, зокрема моральні, вольові і фізичні якості. Самовиховання, як правило, здійснюється паралельно з такими процесами як самоаналіз, самоспостереження, самооцінка, самооосвіта. Одне слово – разом з процесом самоудосконалення особистості. Коли у ролі суб'єкта виховної діяльності виступає суспільство, то такий вид виховання називається суспільним. Суспільне виховання є абсолютно необхідним засобом у самозбереженні і розвитку людства, його цивілізації, матеріальної та духовної культури. Тому кожне суспільство створює і удосконалює свою систему виховання. Система виховання включає в себе цого цілі. Найбільш загальна, так би мовити, інтегративна мета виховної діяльності суспільства полягає у тому,щоб передати новому поколінню людей соціальний і духовний досвід, підготувати підростаюче покоління до продуктивної праці та інших видів суспільної діяльності. По відношенню до особистості ця мета полягає в тому, щоб сформувати у неї соціально значущі риси. Таке формування здійснюється шляхом спадкового засвоєння особистістю минулого досвіду, наступного активного та свідомого виховання певних суспільних функцій у багатоманітних сферах виробництва, духовної культури, спілкування. Якщо виховання ставить за мету формування позитивних соціально значущих рис особистості, то воно є гуманістичним, прогресивно спрямованим. Гуманістичне виховання прагне сформувати таку людину, яка була б високорозвиненою у духовно-культурному та фізичному відношеннях. Окрім загальної мети виховання, є й інші, більш вузькі, конкретні цілі, що ставляттся як суспільством у цілому, так і соціальними групами та окремими індивідами. Всі ці цілі так чи інакше взаємодіють між собою. Проте виховні процеси можутьформувати в особистості як позитивні, так і негативні якості. Це залежить, зокрема, від змісту і спрямування тих и інших виховних процесів, від їхньої взаємодії, конкретних умов, за яких живе і діє особистість, від її світогляду, характеру переконань, критичного чи некритичного ставлення до того, що їй говорять, від сукупності її інтересів. В моїй сім’ї вихованню надавалось велике, і я б навіть сказала, професійне значення. Моя мати, як педагог, добре розуміла, що сформовані в дитинстві риси характеру найчастіше залишаються домінуючими на протязі усьго життя. Тому вона поєднувала всебічний розвиток дитини з вихованням у мене почуття відповідальності за свої дії. Адже у ранньому дитинстві формується почуття автономії й особистої самоцінності, або, навпаки, сорому. Зростання самостійної дитини на цій стадії узасаднює такі майбутні якості особистості, як почуття відповідальності, поважання дисципліни та порядку. Хоча зараз, з позицій вже майже сформованої особистості, я усвідомлюю, що у мене, як першої дитини в сім’ї, було значно більше свобод, ніж відповідальності і це сприяло формуванню егоїзму. Розуміли це і мої батьки, тому, коли мені виповнилось п’ять років, у мене з’явився братик. Я ще досі згадую те почуття захопленості, коли я, ще зовсім дитина, вперше взяла його на руки. З того часу в моєму житті з’явилась людина про яку я мала піклуватись. В мене з’вились нові обов’язки, я все частіше чула, часом не зовсім приємні слова “ти ж старша”. Це сприяло придушенню в мені егоїзму, та формуванню почуття відповідальності за долю іншого. Звісно перший час я ревнувала, адже мені не подобалось, що увага, яка колись належала лише мені, тепер поділена на двох, і часто більше перепадає саме молодшому братику. Проте, тепер я виконувала вже іншу соціальну роль – роль старшої сестри, і я все більше це усвідомлювала. Коли мені було три роки, мене віддали до дитячого садочку. Це було вже зовсім інше, нове, соціальне середовище, і я повинна була шукати шляхи для адаптації в ньому. Оскільки я була дуже замкненою дитиною, то це було для мене досить складним завданням. Адже тут в процес мого виховання включились вже зовсім сторонні мені люди: вихователі, і мені було досить важко зрозуміти, що тепер я повинна слухатись не лише маму. Тому спершу я ходила до садочку з незадоволенням. Період від трьох до семи років ще називають віком гри. В цей час у дитини формується почуття ініціативи. Якщо бажання щось зроьити самастійно блокується, у дитини виникає почуття провини. У цьому віці вирішальним чинником є групова гра, яка дає дитині можливість приміряти на себе різні ролі. Цей етап відповідальний за утворення почуття справедливості, яку розуміють як відповідність правилу.З цьго часу вже можна говорити про становлення моєї соціальності. Соціальність особи – це її зв’язок з соціальною спільністю, суспільством. Соціальність особи можна з’ясувати лише через вивчення системи соціальних зв’язків особи з найрізноманітнішими спільностями (класами, професіональними, поселенськими, демографічними та ін.). І нарешті, суспільство здійснює контроль за реалізацією людиною взятої на себе ролі у суворій відповідності з певними ролевеми нормами, бо саме через поняття соціальної ролі з’ясовується механізм входження особистості в соціальне життя, або механізми соціалізації. З.Фрейд виділив як психологічні механізми: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому, провини і т.п. Т.Парсонс застосував ці поняття у соціологічній теорії соціальної дії. Він визначив імітацію як процес засвоєння елементів культури (особливих знань, уміння, образів) шляхом наслідування. Ідентифікація виражає ставлення до соціального світу, поняття цінностей. За своєю структурою соціалізація носить складний характер. Вона включає адаптацію, тобто пристосування до нових умов, ролей, норм, та інтеріоризацію, тобто прийняття норм, цінностей, включення їх до внутрішнього світу людини. Разом з тим, вона не обмежується ними, бо не може бути повною без реалізації інтересів, цінностей. Суттєвим її моментом є розвиток соціальної активності. Соціальна адаптація – вид взаємодії особи з соціальним середовищем, в ході якого відбувається погодження вимог та сподіань обох взаємодіючих сторін. Адаптація означає пристосування індивіду до рольових функцій, соціальних норм, до соціальних спільностей, прошарків, верств, інститутів організацій, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінки і свої притензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Особливо тяжко здійснюється адаптація в перехідні періоди суспільного розвитку, коли в людей середнього і похилого віку, що становлять основну масу населення будь-якої країни, претензії залишаються орієнтованими на систему ролей і статусів зникаючих суспільних вдіносин. Через інерційність ціннісних орієнтацій особистості людям старшого віку трудніше, аніж молоді, вписатись в нові соціальні механізми. Тож адаптація індивіда не забезпечить його повноцінної і комфортної участі в соцальних зв’язках, можливостей його сомореалізації. Тому-то наступним етапом соціалізації особи стає інтеріоризація. Інтеріоризація. Поняття інтеріозація введено в науковий обіг психологами Полем Жане, Жаком Піаже, Анрі Віллоном. Інтеріоризація – процес формування внутрішньої структури людської психіки з допомогою усвоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”. Інтеріоризацію відрізняють від будь-яких форм одержання “ззовні”, перероблення і збереження “всередині” психіки знакової інформації, якою є пам’ять і сприйняття. Результат інтеріоризації є індивідуальність особистості, неповторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності, що народжується поєднанням вроджених особливостей темпераменту, інтелекту, уявлення і соціальних умов. На основі взаємопереходів біогенних і соціальних властивостей формуються внутрішньоособисті уявлення, де виявляються схрещеними генетичні своєрідності і соціальні якості особи. Природно, якщо в фазі соціалізації особи, тобто в процесі адаптації відбувається пристосування індивіду до соціального середовища, то потім в процесі інтеріоризації впливу соціальної системи, змінюючись через внутрішнє “Я” людини, проявляється в зміні її поведінки. Поведінкові новації починаються з порушення рівноваги в адаптації особи до особливостей системи і завершуються стабілізацією, але уже на іншому рівні. В перший клас я пішла в рідному місті. Як і всі мої однолітки, я дуже цим пишалась, і дуже довго готувалась. Адже це означало підвищення мого соціального статусу, входження до іншої суспільної групи. Проте, через рік, у зв’язку з розлученням батьків, ми з мамою вимушені були переїхати до іншого міста. І ось тут, в іншій школі, у новому колективі, для мене найбільш актуально постала проблема адаптації.В соціології є два підходи до визначення змісту і суті адаптації. Одні соціологи пояснюють адаптацію як пасивний процес пристосування суб’єкта до вимог суспільства, в тому числі ціною жертв з боку особи. В концепціях швейцарського психолога Жака Піже, англійського соціолога Роберта Мертона соціальна адаптація розглядається як двосторонній процес і результат зустрічної активності суб’єкта і соціального середовища. Другий підхід, мабудь, є адекватним реальним соціальним процесом і доцільним з позицій з’ясування процесів активної діяльності соціальної особи. Якщо ж в ході адаптації людина виступає активним суб’єктом, то виникає питання: в чому ж суть свободи соціальної активності особи і які її межі? Включаючись у суспільне життя, особа зберігає свободу вибору – вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видив діяльності. Людина вибирає своє майбутнє, свої варіанти реалізації соціальних ролей відповідно зі своєю життєвою метою і амбіціями. Особисті пріорітети, ієрархія цінностей визначає поведінку особи в конфлікті ролей, коли людина робить свій вибір на користь якоїсь ролі вченого-соціолога або практика-соціолога, практика-політолога, дбайливого щирого сім’янина або щасливо бізнесмена тощо. Звичайно ж, в межах запропонованих суспільством обставин, особа має можливість творити свою долю і сприяти суспільно значущим перетворенням внаслідок трудової діяльності. Інакше кажучи, особа пристосовується до соціального середовища, заразом зміюючи його. Проте свобода соціальної активності людини не незалежна. Суспільство обмажує особі свободу вибору. Свобода особи не поширюється на загальнолюдські і згальногромадянські рольові рекомендації. Щоб включитись в соціальні зв’зки, людина має хоча б елементарно оволодіти правилами, нормами людського спілкування, співжиття, знати мову, культуру суспільства. Суспільство обмежує людині свободу діяльності, створює об’єктивні можливості для досягнення поставленої мети. В умовах тоталітарного режиму суттєво звужуються межі свободи індивіда. Але навіть у звужених межах свободи людина намагається проявляти активність, вибирати варіанти, що дають їй реалізувати поставлену мету. Для мене такою адаптативною метою було входження до неформальної групи нового класу. Неформальна група - спільнота людей, що виникають спонтанно на грунті взаємних симпатій, схожості ціннісних орієнтацій та інтересів. Неформальні групи можуть існувати як самостійні, ізольовані спільноти, але можуть утворюватись і усередині формальних груп та організацій як альтернатива й доповнення до них. У такому разі об’єднання людей відбувається на емоційно-особистісному грунті й відповідає потребі в спілкуванні в її найбільш розвинених формах. Тому міжособистісні стосунки у неформальних групах характеризуються порівняно високим прагненням індивідів до взаєморозуміння, взаємодопомоги, залученості, співробітництва, емоційної стабільності та дружби. Спільні інтереси є підгрунтям стабільності й довготривалості існування неформальних груп незалежно від їх змісту. Водночас наявність групової мети та відповідної спрямованої назовні сумісної діяльності не є обов’язковою умовою існування неформальних груп. В моєму класі було дакілька неформальних груп, об’єднаних за спільністю інтересів. Проте, через мою некомунікативність та замкненість мені було досить складно увійти хоча б до однієї з них. Але, через те, що я була природним лідером, в мені існувала суттєва необхідність у самовираженні. Шляхом до цього стало навчання. Адже, шкільний вік це час, коли формуються почуття підприємливості та ефективності, здатність добиватися поставленої мети,найважливіші цінності тут – підприємливість та ефективність. У негативному варіанті у дитини з’являється відчуття неповноцінності як наслідок недостатньо успішного навчання. Саме в цьому віці закладається ставлення до праці. Освіта, в наш час, є досить важливим елементом в процесі соціалізації. Вона є одним з найдавніших інститутів, і виникає в силу потреби суспільства у відтворенні та передачі знань, умінь, навичок, підготовки нових поколінь до життя. У сучасному суспільстві освіта набуває особливої ваги, бо покликана забезпечити підготовку суб'єктів соціальної дії до розв'язання глобальних завдань, якістоять перед людством. Освіта охоплює майже всі соціальні групи. Підготовка нових поколінь до здійснення соціальних та професійних функцій потребує все більш тривалого та складного навчання, виховання. Поняття освіти багатозначне. Його можна розглядати і як процес, і як результат засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок та розвитку особистості. Важливо при цьму розмежовувати формальний та реальний результати. Це і реальний рівень знань, якостей особистості, фактична освіченість. Це і формальні показники навчання(диплом, атестат, посвідчення), що свідчать про закінчення учбового закладу.Велике значення освіти пов'язане значною мірою з її соціальними функціями. Освіта включає особистість у соціальнвідносини, залучає її до соціальних цінностей, процесів, тобто сприяє її соцалізації. При цьму школа не лише знайомить з культурними нормами, цінностями, соціальними ролями, а й сприяє їхній інтернаціоналізації, вітворенню певного впособу життя. Із соціалізацієютісно пов'язана функція соціальної інтеграції. Прилучаючи до єдиних цінностей, навчаючи певним нормам, освіта стимулює спільні дії, об'єднує людей. Виконанню функцій соціальної інтеграції сприяє те, що школа фізично об'єднує представників різних соціальних груп. Особливого значення у сучасну епоху набувають гуманістичні функції освіти, котрі спрямовані на розвиток особистості, підвищення рівня її культури, формування системи якостей. Можна говорити про велику кількість латентних (прихованих) функцій. Свого часу Р.Мертон звертав увагу на таку приховану функцію, як “baby sitting” (няні), - школа на деякий час звільняє батьків від необхідності доглядати за дітьми. В школі формуються кола спілкування, дружні зв’язки, які, як правило, зберігають своє значення протягом усьго наступного життя. У школі також часто знаходять майбутнього супутника життя. Школа дає змогу молоді формувати власну культуру. Молодіжна субкультура 60-70-х років дуже активно вивчалась дослідниками. Уявляється,що своєрідною є також і молодіжна субкультура 90-х років. Освіта як соціальний інститут розвивається в умовах постійних протиріч суспільних потреб і стану освіти, потреб і соціальних планів соціальних груп відносно освіти. Зідси суперечливість самого інституту, розрив між його елементами, невідповідність рівня розвитку окремих функцій, суперечливість їх реалізації. Всі ці протиріччя загострюються у 90-ті роки у зв’язку із загальним кризовим станом суспільства, все більшим погіршенням матеріального становища, руйнуванням старих, усталених структур управління. Позитивні кардинальні зміни школи стають можливими лише за умов розвитку демократії. В свою чергу, реформація школи впливає на процеси демократизації суспільного життя. Зв’зок з демократизацією суспільства можна простежити за соціальною базою освіти, за масовістю школи, її сомостійністю, атмосферою всередині школи. Від рівня демократизації суспільства залежить реалізація програм удосконалення освіти. Це стосується і програм розвитку освіти в Україні. Думається, що джерелом протиріч і прорахунків у їхній реалізації перш за все є недооцінка вітчизняних традицій у розвитку освіти і специфіка сприйняття реформ освіти в умовах радикальної трансформації нашого суспільства. Необхідність докорінного реформування освіти була усвідомлена в нашій країні в умовах якісного оновлення суспільства, яке поєднувалося у свідомості більшості перш за все з демократизацією суспільного життя, з подоланням наслідків панування тоталітаризму. Коли я перейшла до п'ятого класу, моїм класним керівником стала мама, яка викладала історію. Так вже сталося, що людина, яка була головним і єдиним поводирем в світ у ранньому дитинстві, впливала на формування мого світогляду та життєвої позиції не лише як мама, а й як класний керівник. Дуже доречно з цьго приводу висловився Ю.Нагібін: “Людина формується всім життям. Двір, дитячий садок, школа і все те, що пов'язане з нею – це важливі, формуючі людську душу засади. Але хвилювання, відчуття, пов'язані з мамою – перше, таке глибоке, таке міцне. Ніяка нянька, виховательниця, вчителька, класна керівниця не володіють материнською силою впливу на душу дитини, що тільки-но будується”. І саме мама, як в сім’ї, так і в школі, була головним фактором того середовища, в якому відбувалось формування та становлення моєї життєвої позиції. Суспільне середовище, потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації, соціальні норми, а також певним чином спрямованні емоції зумовлюють формування та існування життєвої позиції особистості. Життєва позиція особистості включає в себе її орієнтацію у навколишньому середовищі, у тому числі ціннісну орієнтацію, її ставлення до інших людей, установку і готовність до здійснення певних дій, форми і способи цього здійснення. Процес формування життєвої позиції включає в себе великий комплекс об'єктивних і суб'єктивних умов та процесів, серед яких – засвоєння особистістю певного світогляду, різноманітних знань, вироблення переконань, соціальних і професійних навичок, роозвиток міжособових відносин, прилучення її до трудової та громадсько-політичної діяльності.Наукової класифікації життєвих позицій у літературі поки ще не має. Але в окремих дослідженнях згадуються: активна – пасивна, критична – некритична, пристосовницька, істинна – хибна, суперечлива – несуперечлива, нова – стара, прогресивна – реакцційна, мілітаристська – антимілітаристська, економічна, соціальна, політична, правова, громадянська, моральна, художня, релігійна, світоглядна і т.ін. Все це різновиди життєвої позиції особистості. Можуть мати місце різні поєднання тих чи інших життєвих позиццій. Так, у літературі часто вживається поняття «соціально-політична позиція». Особистість за своєю суспільною природою активна, зокрема щодо своїх інтересів. Але щодо вимог інших людей справа з активністю значно ускладнюється. Під впливом суспільства, держави, традицій, громадської думки, авторитету старших, соціальної групи або її керівника, під прямим або опосередкованим тиском інших людей особистість може коригувати свою активність, спрямовувати її в русло вимог цих суб'єктів або суспільних інститутів, пристосовувати деякі свої інтерси до інтересів інших, ставати поступливою, податливою і навіть покірною, тобто займати пасивну щодо інтересів інших життєву позицію. Таку форму вираження позиції особистості, для якої характерні пасивність, некритичність, податливість, пристосуванство щодо впливу на неї оточенння, називають комформізмом – активна життєва позиція особистості. Є кілька різновидів конформізму. Виділемо три з них. Конформізм може виражати: 1) пристосовницьке ставлення особистості до вимог іншої, звичайно авторитетної, впливової особистості (особистісно-авторитарний конформізм); 2) таке ж ставлення до вимог великої, середньої або малої соціальної групи, до якої вона належить (внутрішньо груповий конформізм); 3) таке ж ставлення до вимог суспільства, його інститутів, панівних суспільних груп, держави (суспільний або соціальний конформізм). Поняття конформізму часто зіставляється з поняттям нонконформізму – пасивна життєва позиція особистості. Що стосується моєї життєвої позиції, то вона носила активний характер. Її формувння припадає на роки моєї юності. На той час я вже була досить розвинуиою особистістю як в психічному, так і в соціальному плані. Я читала багато книжок переважно психологічного та філософського характеру, захоплювалась класикою, часто дискутувала з мамою на різні теми. Крім того юність, це період, коли виникає почуття власної неповторності, індивідуальності, в негативному варіанті виникає протилежне – дифузне “я”, рольова та особистісна невизначеність. Типовими для цієї фази є також “програвання ролей”, коли молода людина не обирає ролі остаточно, а начебто приміряє їх до себе. Саме в цей час пераді мною постала проблема професіонального самовизначення. Але, як зазначає І. С.Кон, самовизначення є одночасно і самообмеженням. Школяр в пофесійному відношенні ще ніхто, «чиста потенція». Він може бути і слюсарем, і лікарем, і космонавтом. Вибір спеціальності робить людину чимось визначеним, він отримує певну сферу діяльності, в якій предметно реалізуються його сили і здібності. Але це, разом з тим, означає відмову від багатьох інших діяльності. І хоча це природно, зробити відповідальний і самообмежуючий вибір зовсім нелегко. Професійне самовизначення сьогодні – баготомірний процес, який можна розглядати під різними кутами зору. По-перше, як процес прийняття рішень, посередництвом яких індивід формує і оптимізує баланс своїх нахилів, з одного боку, і потреб існуючої системи суспільного поділу праці – з іншого. По-друге, як процес формування індивідуального стилю життя, частиною якого є професійна діяльність. Ці підходи підкреслюють різні сторони справи, але є разом з тим взаємодоповнюючими. В віковій психології професійне само визначення звичайно поділяють на ряд етапів: I. Дитяча гра, в ході якої дитина примірює на себе різні професійні ролі і “програє” окремі елементи пов’язаної з ними поведінки. II. Підліткова фантазія, коли підліток баче себе в мріях представником тієї чи іншої привабливої для нього професії. III. Попередній вибір професії. Різні види діяльності сортуються і оцінюються спочатку з точки зору інтересів підлітка, потім – з точки зору його здібностей і, нарешті, з точки зору його системи цінностей. Звичайно, інтереси, здібності і цінності виявляються на будь-якій стадії вибору. Але ціннісні аспекти, суспільні чи особисті, як більш узагальнені, визрівають і усвідомлюються пізніше, ніж інтереси і здібності, диференціація і консолідація яких відбувається паралельно і взаємопов’язано. Інтерес до предмета стимулює школяра більше займатися ним, це розвиває його здібності; а виявлені здібності, збілшуючи успішність діяльності і приносячи визнання оточуючих, в свою чергу, підкриплює інтерес. IV. Практичне прийняття рішення, власне вибір професії, включає в себе два головних компонента: • визначення рівня кваліфікації майбутньої праці, об’єму та тривалості необхідної підготовки до неї; • вибір конкретної спеціальності.Власне кажучи, послідовність цих двох виборів може бути різною, хоча орієнтація на вступ до вузу, як правило, формується значно раніше, ніж визріває вибір конкретної спеціальності. Так було і в мене. Те, що я буду вступати до вузу я вирішила ще в дев’ятому класі, і навіть знала, що це буде університет ім. Т.Шевченка (певною мірою тому, що там свого часу навчалась моя мама), але вибір спеціальності зробила лише наприкінці одинадцятого. Хоча я закінчила школу з золотою медаллю, але довгий час не могла вирішити яку ж спеціальниість мені вибрати, тому що розуміла, що лише займаючись “сродною працею” я зможу реалізувати себе в повній мірі, адже проблема самореалізації була для мене дуже важливою. Про факультет соціології та психології я дізналась з інтерв’ю з В.І.Воловичем в газеті “Освіта”. Так як мене цікавили люди, їх характери, а також взаємовідносини між ними в суспільстві, то я вирішила поступати саме на цей факультет. Отже, не останню роль у виборі моєї спеціальності відіграли засоби масової інформації, які у сучасному суспільстві мають дуже велике значення. Засоби масової інформації (ЗМІ) – це засоби комунікації: газети, журнали, телебачення, радіо, кіно та інші форми, що працюють на масові аудиторії. Найважливішими формами перших мас медіа були газети. Вони зберігають своє значення й досі, однак доповнюються й іншими, сучаснішими сасобами, особливо радіо й телебачення. Вплив мас медіа на нове життя значний. Вони служать не тільки для розваг, а й надають нам і самі формують багато інформації, якою ми користуємось в повсякденному житті. Перелік різних теорій мас медіа значно зріс. На переконання Ініса та МакЛуана, засоби інформації більше впливають на суспільство тим, як вони інформують, ніж тим, про що вони нас інформують. Говорячи словами МакЛуана “посередником є повідомлення”. Наприклад, телебачення впливає на поведінку й цінності людей тому, що воно відрізняється від природи інших мас медіа, скажімо газет чи книжок. Сьогоднішнє розуміння того, що ми живемо в одному світі, значною мірою є результат міжнародного масштабу ЗМІ. Світовий інформаційний порядок – міжнародна система виробництва, розподілу та споживання іформаційних благ – став реальністю. За умов провідного ставлення індустріальних країн у світовому інформаційному порядку багато людей вважає, що на країни “третього світу” чекає нова форма інформаційного ймпералізму. Таким чином, я вирішила поступати на факультет соціології та психології. Перший рік виявся невдалим, я не змогла набрати необхідної кількості балів. Проте, головною рисою мого характеру завжди була впертість, і тому я вирішила поступати до тих пір, доки не доб’юся свого. Розуміючи малоефективність самостійної підготовки, я пішла на підготовчі курси того ж університету. Після року кропіткої праці мені пощастило – я виявилась в числі тих хто успішно склав випускні іспити з підготовчого факультету, які на той час були вступними на факультет. Отже, я стала студенткою Київського університету. Проте, це лише перша сходинка на шляху до професіонального самовизначення. Новий статус, нова соціальна група – все це сприяє новим змінам у моїй свідомості, подальшому моєму розвитку як особистості, накладає нові обов’язки та ставить інші, більш складні, завдання. І якими будуть шляхи їх вирішення залежить лише від мене, від того чи сформувались в моєму характері необхідні для цьго риси і чи сформуються риси, яких не вистачає. Адже, як казав Протагор: “Пізнай себе, і ти пізнаєш весь світ”. Список використаної літератури. 1. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990 г. 2. Вебер М. Избранное. Образ общества – М.: Юрист, 1994 г. 3. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології – К.: Либідь, 1993 г. 4. Кон И.С. Социология личности – М.: Издательство политической литературы, 1967 г. 5. Кон И.С. Открытие “Я” – М.: Издательство политической литературы, 1978 г. 6. Кон И.С. Дружба – М.: Издательсво политической литературы, 1987 г. 7. Кон И.С. Психология ранней юности – М.: Издательсво политической литературы – М.: Издательство политической литературы, 1989 г. 8. Гідденс Е. Соціологія – К.: Основи, 1999 р. 9. Соціологія / За заг. редакцією проф.Макєєва - К.: Українська енциклопедія, 1999 р. 10. Попова І.М. Соціологія. Пропедевтичний курс: Навчальний посібник – К.: Тандем, 1996 р. 11. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології: Навчальний посібник – К.: Наукова думка, 1995 р. 12. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник / За заг. ред. В.І. Воловича – К.: Український центр духовної культури, 1998 13. Соціологія / За заг. ред. В.І. Городяненка – К., 1999 р. 14. Якуба О.О. Соціологія: Навчальний посібник – Х, 1999 р. 15. Фролов С.С. Социология – М.: Издательская корпорация “Логос”, 1996 г. 16. Н. Смелзер Социология – М.: Феникс, 1998 р. 17. Боенко, Глинский Социология молодежи – С.-П., 1996 г. 18. Соціологія /За заг. ред. проф. В.П. Андрущенка - К. – Х., 1998 р19. В.І. Зацепін Семья: социально-психологические и этические проблемы, 1989 г. 20. Лукашевич Н.П., Солодков В.Т. Социология образования – К.: 1997 г.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (25.06.2016)
Просмотров: 314 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: