Реферат на тему Вітчизняна риторика. Феофан Прокопович - Риторика - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Вітчизняна риторика. Феофан Прокопович. Вітчизняна риторика. Феофан Прокопович Цікавою і складною була життєва доля найвидатнішого ритора і найкращого українського оратора кінця XVII — початку XVIII ст. Феофана (Єлезара, Єлисія) Прокоповича. Рано залишившись круглим сиротою і зростаючи під духовним впливом свого дядька ректора Київського колегіуму, що стане згодом знаменитою Києво-Могилянською академією, Феофана Прокоповича, малий Єлезар був зарахований учнем нижчого класу колегії у 1688 р., захопився навчанням, швидко став кращим учнем — сенатором. Слід зазначити, що цей навчальний заклад мав складну структуру і таку організацію навчально-виховного процесу, що забезпечувала високий рівень освіти. Весь навчальний курс тривав 12 років і складався з нижчої і вищої частин. Нижча частина мала 6 років навчання:— перший рік — фара, або інфіма (читання, письмо, розмова, мови — латинська, давньогрецька, старослов'янська);— другий — аналогія (арифметика, природничі науки);— третій — граматика;— четвертий — синтаксис;— п'ятий — піїтика;— шостий рік — риторика. На шостому році навчання вчилися створювати і проголошувати промови, захоплювати і переконувати слухачів живим словом, пізнавали секрети красномовства. Вища частина складалася з класів філософії і богослов'я. Місце учня визначалося рівнем його успішності. На перших лавах сиділи найкращі студенти — сенатори. Вони допомагали вчителю вчити, а учням — вчитися. Використовувалися різні прийоми стимулювання активізації пізнавальної діяльності, вироблення уваги. Наприклад, прізвище того, хто під час розмови латиною чи давньогрецькою мовою зробить помилку, записувалось на аркуші цупкого паперу—ногаті. З цією ногатою учень мав стояти в кутку доти, доки не помітить помилку в іншого, який змінить його на цьому місці за аналогічне. Особлива увага приділялася творчим роботам різних жанрів і диспутам. Учні зазначали, що за добре виконану роботу вони хотіли б щось одержати, якщо робота отримає визнання. Це могли бути свічки, шапка, сорочка, хліб тощо. Отже, в навчальному процесі одночасно задіювалися елементи стилів теоретика, мислителя, практика та прагматика, що давало добрі результати. Єлезар брав участь у всіх диспутах і завжди перемагав. Проте, успішно закінчивши академію, він все ж відчував, що є ще ним не пізнане і воно там, у Західній Європі. Однак боротися за православ'я з католицизмом, не знаючи його, не можна. Дня того щоб принести користь своєму народові, своїй землі, треба багато вчитися і багато працювати. Так у Єлезара визріває мета — повчитися у католицькому єзуїтському училищі, і він залишає Київ та православ'я. Його як перекинчика (з православ'я в католицизм) охоче приймають у монастирі Базиліанського ордену, висвячують в уніатського ченця Єлисія і зараховують до католицького училища Володимир-Волинського кафедрального монастиря. До його послуг єпископська бібліотека, де багато нових філософських трактатів. Нарешті, він читає те, про що тільки чув: "Богословсько-політичний трактат" і "Етику" голландця Спінози, "Метафізичні роздуми про першу філософію" французького філософа Рене Декарта, "Математичні початки натуральної філософії" Ісаака Ньютона. Це ж ті думки, що він уже висловлював у диспутах: сама природа є Бог, вона є причиною існування самої себе і всіх речей на землі... Тепер постала інша мета: коли ж ці книги будуть у Києві, коли ці ідеї стануть доступними українській православній молоді. Католицизм дозволяв своїй молоді читати все, православ'я обмежувало вибір. Єлезар приїхав учитися, але він був настільки освіченим, що вже на четвертий день занять його призначили викладачем риторики і поетики. Католицька церква пишно шанувала Єлезара Прокоповича, сподіваючись використати цього талановитого українця у боротьбі з православною церквою, а в Києві його проклинали як зрадника. І на це не було ради, треба було все стерпіти, жити, працювати. Єлезар вирішив не зупинятися, вчитися не тільки наукам, а й усьому тому, що вже напрацювали єзуїти в політичному і духовному житті. Його освіченість, талант і працьовитість помітили у Вати-кані і запросили до Римської католицької академії. Тут Єлисею стала доступною багата ватиканська бібліотека, лекції найкращої професури, знайомства з видатними людьми. Єлезар читає твори Томмазо Кампанелли "Місто Сонця", "Переможний атеїзм", Міколая Коперника "Про обертання небесних сфер", Джордано Бруно "Про нескінченність, всесвіт і світи", твори Галілео Галілея, вивчає французьку й іспанську мови, під час вакацій знайомиться з Парижем, Мадридом, Лондоном. Нарешті Єлисея приймає сам Папа Римський Клементій, готуючи його до висвячення в єпископи, обрання кардиналом і, можливо, навіть на своє місце. Єлисей має чарами свого слова навертати в майбутньому східних слов'ян до католицької церкви. Це нечувана кар'єра. Та почуття синівської любові до України переважило все, і Єлисей, закупивши всі місця в поштовому диліжансі, тікає ним з Італії. Змучений, три дні стояв Єлисей під брамою Почаївської Успенської лаври на колінах, благаючи прощення. Ченці плювали на нього, прочани кидали каміння, лаяли й ображали, а він радів, що чує рідну мову. Після епітимії (моління на колінах в темній келії 40 діб, чорний хліб і вода) Єлисея постригли в ченці православної церкви і дали нове ім'я — Самуїл, щоб він міг повернутися до Києва. У Києві митрополит його благословив, дозволив взяти ім'я дядька Феофана Прокоповича і призначив викладачем риторики, піїтики і філософії Києво-Могилянської академії. Почався найпродуктивніший етап життя і творчості ритора й оратора, філософа і богослова, письменника і префекта та ректора академії, яку Прокопович уславив своїми науковими й художніми працями та організаторською діяльністю. У лекціях Феофан Прокопович висловлює нові погляди на світ і суспільство, збагачені як античною давньогрецькою і римською спадщиною, так і новітніми ідеями його західноєвропейських сучасників. Він розтлумачує нові поняття, цитує багато творів в оригіналі, майстерно викладає матеріал. Як істинний оратор він захоплює молодь, яку сам же і шукає по селах і містечках України, відбираючи на навчання найздібніших. Використовуючи художній досвід античних класиків Сенеки, Горація, Теренція, Плавта, Прокопович, проте, першим в українській літературі створює драму "Володимир" з вітчизняним історичним героєм. До нього в Києві були вертепні вистави, в яких грали ляльки. Прокопович вперше поставив для простих киян на Житньому ринку на Подолі драму "Володимир" з живими акторами, присвячену гетьманові Мазепі. Перехід від вертепу до театру (хоч і вуличного) потребував певних змін, і Прокопович їх зробив (радив писати п'єсу на 5 дій по 10 сцен, у кожній сцені не більше трьох осіб тощо). Феофан Прокопович писав гарні ліричні поезії ( "Плаче пасту -і шок у тривалу негоду", "Каяття запорожця"), філософські й поліїв тичні трактати, сповнені любові до України і патріотичного пафосу ("Духовний регламент", "Слово про власть і честь царську", "Правда волі монаршої"). У задумах були віршовані п'єси про Богдана Хмельницького, Петра Могилу. Останній період життя і творчості Феофана Прокоповича започаткований знайомством з царем Петром І, який приїхав до Києва. Прокоповичу доручено привітати в Софійському соборі царя за законами мистецтва. Феофан Прокопович так майстерно виголосив змістовну епідейктичну промову, що цар помітив його мудрість і здивувався, чому досі він тільки викладач. Феофан Прокопович говорив, звертаючися до царя:— Мудрий навчителю наш, муже державний, просвітителю і перетворювачу, ти несеш світло людям, яко Прометей ніс вогонь... І ти простий, близький, як святий... Володієш однаково браво мечем і сокирою, державним словом і плугом. Благословенні хай будуть твої мозолі, і твої мислі пророчі, і твої будні многотрудні. І хай святиться ім'я твоє... Вдруге довелося Прокоповичу вітати царя в Софійському соборі в Києві після його перемоги під Полтавою. Тоді він прочитав оду "Епінікон" (гр. "після перемоги"), і цар сказав митрополиту, що Прокоповичу давно треба бути ректором. На посаді ректора Прокопович оновив навчальний план. Головна увага тепер приділялася природознавству, математиці, геометрії, історії, географії, філософії, класичним мовам, українській мові. Прокопович вимагав, щоб кожний викладач і спудей писали вірші і п'єси українською мовою і ставили їх на Житньому ринку на Подолі перед народом. Києво-Могилянська академія стала одним із найпередовіших і найвпливовіших вищих навчальних закладів Європи. Росія не мала такого, і тому Петро І переводить Феофана Прокоповича до Петербурга єпископом псковським і нарвським. Цей поворот у долі Прокопович також намагається використати на користь Україні, сподівається допомагати Києво-Могилянській академії з Петербурга, примножувати славу свого народу. Багато добрих справ зробив Прокопович для Росії, ставши "короною російського красномовства", але вдячності не одержав. Помирав у самотності й бідності, з гіркою думкою: "О голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?". Феофан Прокопович залишив велику наукову, публіцистичну та художню спадщину, в якій значна частина належить риториці. В його часи ще зберігався старий поділ науки і мистецтва, в якому провідне місце посідала риторика, красномовство, ораторська проза. Риторика розглядалася як універсальна наука про слова і життя. Вона охоплювала собою, крім власне риторичної науки, церковне і світське красномовство, філософську та історичну прозу, сягала меж художньої. Праця Феофана Прокоповича "Про риторичне мистецтво" ("De arte rhetorika"), написана за тодішньою науковою традицією латиною, звернена до української молоді, про що видно з посвяти: "Книжок 10 для навчання української молоді, про що навчає одне і друге красномовство на благо релігії і Батьківщини, викладені преподобним отцем Феофаном у Києві у славній православній Могилянській Академії року 1706". Мудрість ученого, талант педагога, красномовство оратора очевидні вже у "Вступі", який починається такими словами Прокоповича: "Молоді оратори! Поступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а и на благо релігії і Батьківщини... Бо це є та цариця душ, княгиня мистецтв, яку всі вибирають з уваги на достоїнство, численні бажають з огляду на користь... Про навчання, завдяки якому хтось може оволодіти риторичним мистецтвом, я тверджу: потрібно, щоб ми намагалися вкласти працю і зусилля, рівні тому подиву, котрий кожний має перед красномовством... А цього ми слушно не можемо дозволити і довірити талантові. Якщо його не вдосконалювати, вправляючись наполегливо у наслідуванні (кращих зразків),то талантові нічим не допоможе щастя. Але ви, кандидати красномовства, подаєте мені міцну надію, бо ви так своєчасно зійшлися тут такою громадою, що здається, наче ви не зійшлися, а злетілися. А це, гадаю, треба приписувати не якимсь веслам чи вітрилам, не прудкості та швидкості коней, а палкому вашому бажанню. Я вітаю себе з таким початком, з якого можна робити висновок, що я привітав вас і себе з добрим успіхом... Вас закликає на громадські наради Батьківщина, що так часто зазнавала спустошень; церква, яка не раз вела боротьбу з єрессю, благає вас узяти участь в полемічних дискусіях; сама слава кличе кожного з вас передати своє ім я нащадкам, цього успіху можна домогтися тільки за допомогою красномовства. Я теж докладу всіх зусиль, щоб стати вам провідником на цьому прекрасному шляху, або, принаймні, постараюся бути побратимом і товаришем у пращ"1 [виділено нами. — Авт.]. Риторика Феофана Прокоповича складається з 10 книг, у яких висвітлено основні питання риторичного курсу, що читався ним у Києво-Могилянській академії. Книги мають певний порядок розділів: Книжка І. Подає загальні вступні настанови, історію й джерела риторики. Книжка II. Про підбір доказів і про ампліфікацію. Книжка Ш. Про розташування матеріалу. Книжка IV. Про мовно-стилістичне оформлення промов. Книжка V. Про трактування почуттів. Книжка VI. Про метод писання історії і про листи. Книжка VII. Про судовий і дорадчий роди промов. Книжка VIII. Про епідейктичний, або прикрашувальний, рід промови. Книжка IX. Про священне красномовство (гомілетику). Книжка X. Про пам'ять і виголошування. Порядок розділів першої книжки свідчить про її зміст:— Про похвалу красномовству, насамперед про його переваги.— Про корисність красномовства.— Поняття риторики, визначення, предмет, мета і завдання оратора.— Що робить оратора знаменитим.— Про вади зіпсованого красномовства, передусім про високо-парність, невдале наслідування, байдужість, недоречність, бундючну патетичність.— Про шкільне, поетичне, емоційно-насичене або алегоричне, низьке, просте і т. ін. мистецтво.— Про причини зіпсованого красномовства.— Про троякий рід красномовства або про стиль високий, поважний, середній, або квітчастий, низький, або буденний.— Про допоміжні засоби красномовства, насамперед про талант, науку і вправність.— Про наслідування, кого і як наслідувати, де є похвали Цицеронові і Златоустові.— Перераховуються інші латинські оратори і святі отці тієї і тієї мов.— Перед початком самостійної праці ораторові подаються загальні настанови. Прокопович ставив високі вимоги до таланту, знань, мовних умінь оратора, адже він "проводить найважливіші справи", "розкриває, переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони... все, що тільки є у природі речей, може бути предметом промов оратора... Він замикає в межах свого слова всі важливі справи" [виділено нами. — Авт.]. У розділі "Про корисність красномовства" Феофан Прокопович пише, що з красномовства походить багато благ як громадських, так і приватних, божественних і вигід людського життя, тому ті, хто приступить до вивчення цього мистецтва, "хай найперше навчаться бути чесними і корисними для людського життя". На думку Прокоповича, вміти люб'язно вітати гостей і складати сердечні побажання є "маловажні теми для виступу", основне призначення риторики — патріотичне, формування суспільної думки. Найперше — виголошувати похвали визначним громадянам і керівникам, які добре і розумно керують державою, хоробро ведуть війни, "щоб їхня хоробрість не впала в забуття і щоб інших спонукала до подібних вчинків". Наступне—"промовою запалити інших до діяльного виконання завдань" у військовій справі. Далі — безкровно, словом перемагати бунти і повстання. "А чи вузеньке поле розкривається перед нами при писанні листів?" — запитує автор. Він вважає, що посольська служба потребує допомоги красномовців, щоб захистити державу, зберегти її авторитет і не вдаватися до зброї. "Наша Батьківщина мовчки благає допомоги красномовства", щоб закріпити преславні подвиги в історичних пам'ятках і передати нащадкам. Церква також "домагається допомоги красномовних мужів". Як пристрасний оратор і талановитий педагог, великий патріот України Прокопович звертається до учнів: "Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір'я, сумлінності, зусиль і праці для досягнення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу посвятити цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне і корисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кінці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує всякі труднощі і працю". Великого значення надавав Прокопович теорії і методиці риторики. Основну частину його риторичного курсу складають розробки стилів і жанрів, композиції текстів, способів словесного вираження, риторичних фігур. В естетичній концепції Прокоповича риториці належало головне місце, вона—"цариця мистецтв". Тому і в розробці техніки та методики красномовства він великого значення надавав художньому вимислу і відповідно художнім засобам (метафорам, епітетам тощо) його вираження, формуванню вмінь образного мовлення шляхом наслідування кращих зразків, виробленню мовних стилів. Антична теорія трьох стилів знайшла в творах Прокоповича нове життя. За цією теорією, найвищий стиль використовується для опису дуже важливих, урочистих подій, учинків, він потребує емоційно піднесених слів, величної форми, вишуканих образних засобів. Середній стиль є більш узвичаєним, з помірною кількістю образних засобів, спокійним тоном. Він призначений для істориків, паперистів, які ведуть наукові, ділові справи. Низький, або простий, стиль використовується у промовах про буденні справи, але він не має опускатися до низької розмови. Феофан Прокопович написав працю "Про поетичне мистецтво", * побудовану на засадах "Поетики" Арістотеля. І поетика, і риторика, і просвітницько-ораторська діяльність, і художня творчість засвідчили геніальність Прокоповича, якого О. Сумароков називав послідовником "пресладка Цицерона", короною "красноречия российского", ритором "из числа во всей Европе главных". З риторичної лабораторії Феофана Прокоповича і нині можна запозичити багато корисного і цікавого для себе. Сприймаючи основні положення античної риторики часів Демосфена, Арістотеля, Цицерона, Феофан Прокопович додає до риторичної науки свої ідеї й розвиває їх. Погоджуючись з тим, що риторика — це наука переконання словом, що вона має загальнолюдське і суспільне значення, Прокопович наполягає на національній користі красномовства: риторика — це захист інтересів країни, її авторитету; своєї батьківщини, увічнення її історії, захист православної віри, уславлення державців, заохочення молоді до подвигів. Дається взнаки епоха Просвітництва, національного відродження, розвитку барокового стилю. Від'їжджаючи на посад архієпископа, Прокопович у листі до своїх колег професорів Києво-Могилянської академії писав: "Треба не йти лише по стежці, що її протоптали інші вчені, але йти вслід за самостійними науковими поглядами, себто стежкою, що, творячи солідну вченість, готує знавців, а не торгашів науки... уже остогидла до нудоти, якщо можна так висловитися, та наука, що не тече з первісних джерел, але крапля за краплею в зіпсованому вигляді тече крізь пожовклий папір з боліт невмілих учителів-скоморох...". Прокопович розвинув теорію риторичного ідеалу, сформованого ще Цицероном і Квінтіліаном. Проте якщо Цицерон на перше місце в риторичному ідеалі ставив обдаровання, талант, потім винахідливий розум, сприйнятливу і тривку пам'ять, а вже за ними знання і досвід, а Квінті ліан науку, талант і досвід ставив на один рівень, то Прокопович найбільше цінував знання риторичної науки і наполегливість у навчанні. За Ф. Прокоповичем, найважливішим для оратора є вміння дотримуватися відповідності між стилем, ділом (темою, предметом) і часам. Прокопович розширює перший розділ риторики "Інвенцію" (про винайдення справ, предмета, задуму) введенням ампліфікації, хоча в античній риториці вона розглядалася як риторична фігура в "Блоку ції". Це можна пояснити впливом барокової культури, яка вже сформувалася і розквітла у Києво-Могилянській академії і давала змогу говорити багато і пишно про те, про що можна сказати коротко. Ампліфікація як риторична фігура в класичній риториці розумілася широко: це збільшення, порівняння, міркування, нагромадження. Тому Прокопович переніс її в перший розділ: "Завданням ампліфікації є додати речі величі, а метою — зробити промову сильнішою і успішнішою... аби те, про що доводять, що воно велике, здавалося й справді великим". Ф. Прокопович вбачає користь ораторства в увічненні історії своєї батьківщини, "бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою", в захисті її інтересів і авторитету, в описуванні життя святих людей, що їх "породила Русь, щоб нарешті знали навіть неписьменні.., а також наші вороги, наскільки багата на чесноти наша батьківщина і наша релігія"3. У "Диспозиції", яку Ф. Прокопович подає у третій книзі "Про риторичне мистецтво" під заголовком "Про розташування матеріалу", він дає поради до основних частин промови: вступ обов'язково мас бути майстерним, влучним, дотепним, тому що на його основі у слухачів складається перше враження про промовця. Розповідь має бути ясною, стислою (короткою), достовірною, приємною, напруженою. Це досягається психологічно-образною мовою і відсутністю зайвого. Найважливішою є друга частина викладу предмета думки — це обґрунтування._Воно досягається вмілим розміщенням доказів (за Арістотелем—це силогізми, ентимеми, епіхрейми, дилеми, індукція). Прокопович визначає три способи такого розміщення доказів:— природний (за часом, за місцем, за розвитком тощо);— довільний (за бажанням, за вибором);— мистецький (за законами стилю, підстилю, жанру). Великого значення Ф. Прокопович надавав завершенню промови. Він вважав, що вона має складатися з двох частин: переліку сказаного (відновлення основних положень, підсумок) і збудження почуттів. У розробці питань диспозиції Ф. Прокопович досить чітко йшов за античними риторами — Арістотелем, Цицероном і Квінтіліаном, розробляючи і поглиблюючи їхні основоположні позиції примату раціо. Феофан Прокопович виявився найоригінальнішим, наймайстернішим і найцікавішим ритором під час розробки третього розділу риторики — елокуції. Він вважав, що "словесне вираження (еlocutio) полягає в тому, щоб найдобірнішими словами і вишуканими формами речень оформити той матеріал, який ми талановито підібрали і розважливо розмістили у певному порядку", бо без цього "слабнуть почуття, застигають доводи, сухою стає ампліфікація, тупіють дотепи, не усміхаються тонкощі та жарти, вся промова стає охлялою та нудною й наче повзає по землі, і що більше, навіть здасться мертвою"1. Тому його думки про стиль не тільки зосереджено у спеціальній четвертій книзі — "Про мовностилістичне оформлення промов", а й розсіяні в усій великій праці "Риторика", зокрема у розділах першої книги: "Про вади зіпсованого красномовства, передусім про високопарність, невдале наслідування, байдужість, недоречність, бундючну патетичність"; "Про шкільне, поетичне, емоційно-насичене або алегоричне, низьке, просте і т. ін. мистецтво"; "Про троякий вид красномовства, або про стиль високий, поважний, середній, або квітчастий, низький, або буденний". Уже самі заголовки свідчать про те, як послідовно і різнобічно доскіпливо формує Ф. Прокопович вчення про стилі, не забуваючи ні про достоїнства (ознаки й переваги) стилю, ні про його вади. Як для ораторської майстерності найважливішим є вміння оратора дотримуватися відповідності між стилем, предметом (темою) і часом, так і для доброго стилю найістотнішою ознакою має бути відповідність між словесним вираженням, предметом промови, ситуацією, почуттями оратора і настроями слухачів. Принцип відповідності сформувався в античній культурі як вияв концепції загальної та абсолютної краси, все має бути в гармонії. Головними ознаками стилю мають бути правильність і ясність. Дуже важливою на той період була думка Ф. Прокоповича про те, що промови можна складати й виголошувати не тільки латиною, а й живою народною мовою, дотримуючись правильності й чистоти, приймаючи ту живу вимову, якою користується більшість і яка зароджується в центрі народу, бо "кожна мова псується від сусідства з іншими"1. Це вже був час, коли в Європі активно розвивалися національні літературні мови, заступаючи собою класичну латину. І хоч свою академічну працю "Риторику" Ф. Прокопович написав латинською мовою, все ж, очевидно, відчував, що вже започатковується нова українська літературна мова на народнорозмовній основі. На думку Феофана Прокоповича, невідповідність між змістом і формою промови породжує вади стилю і позбавляє його чистоти та ясності й тих ознак, які вважав основними для стилю ще Арістотель. Ф. Прокопович виділив кілька вад стилю, яких треба уникати: Холодний стиль — це той, у якому немає живого смислу, думка мертва, а є багатослівність, що не має душі. Надмірний (надутий, високопарний) — стиль, у якому нагромаджено надміру засобів образності. Лженаслідувальним стилем названо недоречне наслідування (подібна до чиєїсь промови форма, а зміст інший) або надмірне наслідування (до дрібниць). Поетичний стиль є вадою практичної, дорадчої промови, але він доречний у творчості та в близьких стосунках між людьми, у спілкуванні з Богом. Сухий стиль, простий стиль стає вадою промови, коли свідчить про бідність думок, змісту предмета, думок оратора, невміння та відсутність вишколу, проте він доречний в офіційних ділових стосунках. Хиткий, непевний, неорганізований стиль свідчить або про низьку культуру оратора, або про байдужість, неувагу. Шкільний стиль характеризується дотриманням усіх вимог шкільної риторики. Він може сприйматися як вада в устах досвідченого, майстерного оратора, від якого чекають оригінального, авторського стилю. Хлоп'ячий стиль — це недоречне, без потреби використання привабливих засобів з метою похизуватися. Емоційний стиль (парентирс) як ваду сприймають тоді, коли він стосується незначних, не вартих таких емоцій тем. Насправді ж емоціям і почуттям та способам збудження їх у слухачів Ф. Прокопович надавав великого значення і розробив цю тему у п'ятій книзі своєї праці "Риторика", використавши досвід Плато-на та Арістотеля і розвинувши своє бачення цієї проблеми. Він поділив усі емоції і почуття на ті, що пов'язані з прагненням людини до чогось, і ті, що пов'язані з уникненням чогось. До перших належать приємні: любов, бажання, надія, втіха, радість, задоволення, впевненість, тривога, занепокоєння; до других — неприємні: ненависть, страх, гнів, обурення, розпач, смуток, сором, співчуття. Описуючи природу кожного з почуттів, наскільки дозволяла тогочасна наука про людину, Ф.Прокопович міркував, як ці почуття та емоції може оратор викликати і як може їх стримати, погамувати. Як і в античній риториці, в риторичній системі Ф. Прокоповича основне місце серед почуттів відведено любові, бо вона є призвідницею багатьох інших почуттів. Щоб викликати це почуття у слухачів, оратор повинен віднайти причини любові і висвітлити їх (розкрити гідності і чесноти). Проте може бути й така любов, що її треба загасити (неблагочестива), стримати, якщо вона надмірна і може перейти у протилежну якість, шкідливу любов повернути на корисну. Така увага Ф. Прокоповича до почуття любові підсилювалася його християнським гуманізмом, закликами до ораторів служити Батьківщині і релігії. Коли справа ризикована, то у промові оратор повинен вселяти надію і впевненість, посилаючись на приклади з історії і досвіду, а промова мас бути смілива і радісна (з красивими фігурами, іронією, жартами, вигуками). Радість може бути тріумфуюча (переможна) і ніжна. Радість неможлива без захоплення, отже, треба шукати яскраві тропи, звучні фігури, неординарні приклади, зразки, щоб викликати у слухачів це почуття. Якшо треба стримати радість, то бажано показати, що предмет розмови і почуття радості від нього скороминущі. Для цього знадобляться вагомі слова, переконливі сентенції, сумні приклади, поважний тон. Радість тамується смутком. Смуток буває ніжний і німий. Ніжний смуток потребує ласкавих слів, частих синтагм, ніжних вигуків, персоніфікацій, багатозначності і недомовленості. Німий смуток потребує важких слів, мало тропів і фігур, простоти. Смуток можна погасити втіхою. Проте це складне завдання для оратора і потребує великого вміння філософствувати про життя і смерть, гріх і покаяння тощо. Для того щоб викликати страх, оратор повинен уміти збільшувати нещастя, а щоб погасити страх — уміти його зменшувати. Для цього треба вдало використовувати зітхання, вигуки, сумнів, розмірковування. Очевидно, Ф. Прокопович вважав, що здатність і вміння викликати емоції й почуття залежать від уміння оратора користуватися засобами сміхової культури, тому що у цьому ж розділі помістив матеріал про дотепи і жарти. Риторика сміхової культури розроблялася ще в античній риторичній науці, частково в Арістотеля, ґрунтовніше — в риторичних трактатах Цицерона і в працях Квінті ліана: як зробити промову веселою, доступною, легкою? Як висміяти приязно, іронічно, образливо, сердито? Як висміяти, не ставши самому смішним, тощо. Сучасні вислови "солоний жарт", "сальний анекдот" (брудний, грубий) походять, очевидно, ще від Цицеронового терміна salsum (солоний, сказаний "із сіллю"), на відміну від його ж висловів "вишуканий жарт" (venustus), "світський жарт" (urbanitas). Вміння жартувати—це природний дар промовця та його іронічний тип міркування, але виявляється воно через мовні засоби. Отже, на них треба звернути увагу. Ф. Прокопович радить використовувати такі мовні джерела жартів: полісемію (використовувати переносні значення слів, протиставляти їх); паронімію (вживати близькі за звучанням слова, дотепно підмінювати їх); етимологію (розкривати смішні етимології, особливо імен); порівняння (порівнювати непорівнюване); персоніфікацію (оживлювати те, що таким не може сприйматися); гіперболу (значно перебільшувати); алюзію (робити натяки); вигадування (фіктивне, але правдоподібне) тощо. Питання мовних засобів сміхової культури тісно пов'язане з основним у риторичному вченні Феофана Прокоповича — з його теорією трьох стилів, оскільки Ф. Прокопович вважав, що жарти й дотепи — це ознаки низького стилю. Вчення про три стилі виникло із зародженням самої риторики ще в античні часи (V—II ст. до н. е.) під впливом поділу промов на три основні типи: судові, дорадчі та похвальні (Арістотель) і під впливом формування стилів на регіональній основі: азіанський, аттичний і родоський стилі. Крім їх змістових ознак (про що йдеться в промові) поступово виформовуються інші ознаки — міра експресивності, міра емотивності й міра етичності. З цього погляду Цицерон у трактаті "Оратор" уже виділяє три роди промов: високий, помірний і простий, щоправда, ще не називаючи їх експресивними стилями, але вже протиставляючи простий і високий за кількістю риторичних прикрашальних засобів. Простий тип промов не має риторичних фігур, тут тільки чиста мова, а високий повинен хвилювати душу багатством риторичних фігур, зокрема періодів. Помірному типу промов відведено проміжне місце між простим і високим. Ф. Прокопович розширив і розвинув ідею трьох родів промов у вчення про три стилі на основі естетики класицизму і принципу логічної трихотомії: зміст промови (тема, предмет, мета, результат); експресивність (почуття, емоції, психічний стан промовця); мова (мовне вираження, засоби, форми). Ф. Прокопович визначив, який тематично-предметний зміст, яка міра експресії і які мовні засоби відповідають поняттю "високий стиль", а які — поняттям "середній" та "низький" стилі. Так, високим (величним, поважним) стилем рекомендується говорити про видатні і дуже важливі справи — божественні (небесні, вічність) і людські (суворі і справедливі закони, мудрі і героїчні вчинки, перемоги, загибелі царств, присуди долі) — з великою мірою (силою) почуттів і емоцій (захоплення, пристрасті, подиву, болю, страждання). Закон доречності вимагає, щоб такому змістові і такій мірі експресії відповідала система величних і поважних (строгих) мовних засобів високого стилю: рідкісні й вишукані метафори, сильні фігури, зокрема великі ампліфікації і змінні періоди (довгі переходять в короткі і навпаки), ритмічність1. Середнім (поміркованим) стилем належить говорити про теми й предмети середні, звичайні, про людське життя без високостей, але гідно, поважно. Почуття й емоції виявляються помірно, але достойно. Мова повинна бути гарною і приємною. Тут вживаються не часті, але приємні метафори, дотепи, правильні слова і речення. Це стиль життя, він широкий, скромний, але може бути і квітчастим. Низьким (простим, фамільярним) стилем можна говорити про справи малі, низькі, мізерні, щоденні, побутові, господарські, сімейні; з невисокою мірою гарних почуттів або й без них чи з неприємними почуттями. Мовні засоби цього стилю не мають величі, урочистості, тобто звичайні. Серед них можуть бути жарти і дотепи, просторічні та інвективні слова. Ф. Прокопович допускав таку можливість, коли у промові можуть бути елементи двох, а то й трьох стилів. Ф. Прокопович вважав, що прикрашеність промови виявляється через дві основні ознаки: ритм і достоїнство стилю. Ритм промови створюється вдалим використанням періодів, членуванням їх на колони, доречним добором слів у колонах і в реченнях. Ф. Прокопович продовжує вчення Арістотеля про структуру періоду, виділяючи першу частину періоду (протосис), що має викликати у слухачів стан очікування, чекання, і другу (аподосис), яка повинна логічно й емоційно та інтонаційно завершити речення, "заспокоїти розум". Внутрішнє членування частин на колони створює гармонію ритму, яка підтримується лексичним наповненням колон (моноколон, диколон, триколон, тетраколон). Ф. Прокопович звертає увагу на слова чарівні, милозвучні, приємні, образні та вагомі. На його думку, чарівні й образні слова—це слова з переносним значенням, вони відсвіжують зір і думку, бо беруть своє значення від гарних речей: світла, сонця, зірок, гарної погоди, блиску, прикрас тощо. Легкі, приємні, милозвучні слова — це ті, що складаються з вдалого поєднання гарних звуків, їх звучання нагадує шум води, що "спливає лагідно по схилах". Вагомі слова — це ті, що виділяються і переконливо вражають. У частині про розміщення слів Ф. Прокопович іде за Цицероном і не стільки радить, як треба розміщувати слова, скільки зауважує, чого слід уникати, щоб промова звучала доладно: треба уникати збігу однакових голосних і приголосних на межі слів, повторень одних і тих же слів, однакових відмінкових закінчень, надто довгих і однотипних речень, скупчення рівноскладових слів, бо промова здаватиметься повільною і важкою. Слід також уникати віршування у прозі, бо ритм прози має бути свій, не віршовий. Достоїнство стилю здобувається правильним використанням фігур слова (тропів) і фігур мови (думки). Словесні фігури (тропи) Ф. Прокопович описав у "Поетиці", а мовні фігури (звороти, синтаксичні конструкції і структури) — у "Риториці". Ф. Прокопович, як і його античні попередники Арістотеяь та Цицерон, з риторичних фігур найбільшого значення надавав періоду, описав його різновиди: ізоколон (члени періоду мають однакову кількість складів); нерівний, несиметричний період (один член коротший); антитеза (члени періоду протиставляються); об'єднання (період виходить за межі речення або речення виходить за межі періоду). Ф. Прокопович докладно описав усі види відношень між частинами (і колонами) періодів та мовні засоби, якими ці відношення виражаються і граматично оформляються. Це можуть бути відношення: причини, часу, умови, порівняння, роздільності, сумісності, градаційності, бажання, сумніву, відносності {той, хто...), заперечення, виправдання. Слід зазначити, що в античній риториці і пізніше у західноєвропейській поняття фігури розуміли широко та ємко. Умовно його можна поділити на три частини. Фігурами називали слова, які мали фігуральне (переносне) значення. Це були фігури слова. Пізніше актуалізовані фігури слова стали називати тропами. Фігурами називали також мовні звороти (словосполучення, конструкції, синтаксичні структури), які набували переносного значення (фігурального) і усталювалися з ними (нині їх називають риторичними, або стилістичними, фігурами). Оскільки такі фігури виходили за межі слова у тексті, то їх називали фігурами думки. До фігур думки відносили й третій тип фігур — такі змістово-текстові структури, які виражають вольові зусилля мовця, певну частку думки і спосіб її реалізації, тип мислення, передбачувані або непередбачувані повороти думки, послідовність думок і зв'язки між ними. Наприклад, фігура протропа (адгортація) означає спонукання до дії, вибір поведінки, вживається при звертанні (Громадяни, дотримуйтеся порядку). Антиагога (компенсація) означає те, що замість спростування закиду або звинувачення роблять зворотний закид, звинувачення (Ти сам такий). Афоризм (діоризм) — короткий влучний вислів, що містить глибоку думку і став усталеним. Харієнтизм (термін Ф. Прокоповича)—це фігура, в якій гостра, груба або неприємна думка висловлена гарно, ввічливими словами (Ото нагріємося, як запалимо власну хату). Паронімія (також термін Ф. Прокоповича) — співзвучність слів і співмірність справ. Апостасис — фігура докладного переліку замість того, щоб узагальнено сказати (1 те, і те, і те...). Апофасис — фігура, що полягає у запереченні промовцем своїх попередніх слів (раніше я казав так.., але тепер визнаю свою помилку.., ситуація змінилася). Аналепсис — фігура, кожна частина якої починається тим самим поворотом думки і відповідно тим самим словом або аналогічним (Спочатку я доведу, що ти.., потім я покажу, що ти.., потім я наведу приклади, що ти...). Комутація — фігура, в якій поєднано дві чи більше думок так, що рема першої стає темою другої (Окраса людини — мудрість, окраса мудрості—спокій, окраса спокою—відвага, окраса відваги —лагідність). Горизм (термін Ф. Прокоповича)—фігура, що є дефініцією якогось поняття, пристосованою до певної теми, випадку. Такі й аналогічні фігури (їх багато) в сучасній стилістиці й лінгвістиці тексту доречно розглядати як фігури тексту. Чотири книги риторичної праці Ф. Прокоповича відведено для порад, зауваг, рекомендацій, зразків складання промов, листів, історій. Серед професорів Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович першим уводить у курс риторики розділ про написання історії з метою увічнити свою Батьківщину. Феофан Прокопович розробив риторику епістолярію, сам був великим майстром цього жанру. Він поділяв листи за родами і жанрами на дорадчі (поради, заохочення, прохання, втішання), судові (звинувачення, виправдання, захист, скарга з погрозою, позов зі звинуваченням) і показові (повідомлення, сповіщання, жартівливі і дотепні листи). Час Ф. Прокоповича був епохою розквіту епістолярію, тому він мав достатньо матеріалу, а його розгорнуті рекомендації і поради, зразки, вимоги були актуальними для освіченої публіки. Ф. Прокопович вважав, що основними ознаками епістолярного стилю мають бути стислість і чіткість, і цим значно змінив попередню традицію, за якою писали дуже широкий, розгорнений вступ і коротенький виклад змісту. Ф. Прокопович рекомендував писати короткий вступ листа, чіткий виклад і висновки. Стиль листа, на його думку, має бути не ораторський, а історичний, отже, спокійний, розсудливий. Ф. Прокопович описав усі види судових, дорадчих, похвальних промов, які були поширеними й актуальними в тогочасному суспільстві, всі його рекомендації й риторичні поради спрямовувалися на досягнення ефективності промов. Для Ф. Прокоповича основним критерієм оцінки їх була ефективність. Спадщина Ф. Прокоповича оцінювалася неоднозначно. Російський історик П. Пекарський осудив Прокоповича за "огидний сервілізм". Прокопович пишно привітав у церкві Києво-Братського монастиря похвальною промовою Меншикова після того, як Меншиков безжально й бездушно вирізав Батурин, навіть дітей і жінок знищив, "одноплемінників оратора"1. Критично оцінював і М. Сумцов досягнення риторів академій, вважаючи, що вони вчили учнів форми, а не змісту, вчили підлещуванню, пихатості і зарозумілості2. Багато ідей і конкретних розробок Ф. Прокоповича безіменно втілилися наступними риторами, але чимало з них ще чекають своїх дослідників і послідовників великого ритора України. Література 1. Культура парламентской речи. — М., 1994. 2. Ломоносов М. В. Краткое руководство к красноречию // Поли. собр. соч.: В 7 т. — М.; Л., 1952. — Т. 7. 3. Мацько Л. І. Лінгвістична риторика//Наука і сучасність. — К., 1999. 4. Мерзляков А. Ф. Краткая риторика. — М., 1828. 5. Михальская А. К. Педагогическая риторика. — М., 1998. 6. Молдован В, В. Судова риторика. — К., 1996. 7. Мурашов А. А. Основы педагогической риторики. — М., 1996. 8. Неориторика: генезис, проблемы и перспективы. — М., 1987. 9. Ножин Е. А. Мастерство устного выступления. — М., 1989. 10. Огієнко і. Українська культура. — К., 1918. 11. Одарченко П. Про культуру української мови. — К., 1997. 12. Ораторы Греции. — М., 1985. 13. Орлов Е. Демосфен и Цицерон. Их связь и деятельность. — СПб., 1898. 14. Павлова К. Г Спор, дискуссия, полемика. — М., 1991. 15. Риторика и стиль. —М., 1985. 16. Рождественский Ю. В. Проблемы современной риторики // Риторика и стиль. — М., 1984. 17. Рождественский Ю. В. Риторика публичной лекции. — М., 1989. 18. Рождественский Ю. В. Теория риторики. — М., 1997. 19. Савенкова Л. О. Комунікативні процеси у навчанні. — К., 1996. 20. Сагач Г. М. Живе слово лектора. — К., 1989. 21. Сагач Г. М. Живе слово полеміста. — К., 1991. 22. Сагач Г. М., Юнина Е. А. Риторика в интеллектуальных играх. — К., 1991.
1 2 3 4 5 Категория: Риторика \| Добавил: Aspirant (21.07.2013)
Просмотров: 1877 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: