Реферат на тему Теоретична риторика. Елокуція. Антономазія, персоніфікація, алегорія, іронія, тавтологія - Риторика - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Теоретична риторика. Елокуція. Антономазія, персоніфікація, алегорія, іронія, тавтологія. План 1. Антономазія 2. Персоніфікація 3. Алегорія 4. Іронія 5. Тавтологія 6. Фігури кількості 7. Література Антономазія Антономазія (гр. antonomasia — перейменування) — різновид синекдохи, який формується в результаті переносу імені — перейменування. Це перейменування означає, що замість назви певної особи вживається назва такої її ознаки, риси, властивості, дії, речі, завдяки якій цю особу не можна сплутати з іншими. Наприклад: Автор "Кобзаря" писав: Се той Пер вий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину; Блискоче ніч перлиною Растреллі [Андріївська церква в Києві, роботи Растреллі], з гори збігає Боричів узвіз... (Л. Костенко). Є два види антономазії: 1. Використання широко відомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульєтта, залицяльника — Дон Жуан, ревнивого — Отелло, скупого — Плюшкін, пустого мрійника — Манілов, слухняного трудівника — Іван. 2. Вживання загальних назв у ролі прізвищ або імен літературних персонажів. На такі приклади багата українська література: Пузир, Калита, Часник, Галушка, Марко, Безсмертний, Тарас Трясило. Антономазія вимагає попередніх фонових знань, тобто знань про ознаки і властивості того, чиє ім'я або назва використовується. Обидва види антономазії характеризуються виразною експресією, широко вживаються у публіцистичному, науково-популярному мовленні, у фольклорі, в усній розмові, в художніх творах піднесено романтичного або принижено сатирично характеру. Наприклад: У чистім полі, в полі на роздоллі, де колосочки проти сонця жмуряться, Вернигора, Вернивода й Вернидуб—три велетні—зібралися та й журяться (Л. Костенко). Персоніфікація Персоніфікація (лат. persona—особа + facere—робити), уособлення, або прозопопея, — різновид метафори, в якому ознаки істоти переносяться на неістот (предмети, явища, поняття, тварини), тому персоніфікацію ще називають одухотворенням, уособленням. Є підстави думати, що персоніфікація належить до найдавніших метафоричних явищ мови, вона відображала анімістичний погляд людей на природу, при якому весь світ населявся духами: говорив, сміявся, плакав, тужив. Тому уособлення вважається найвиразнішою ознакою фольклору, зокрема казок, легенд, народних оповідок, загадок: Зелена дібровонько, чого рано зашуміла? "Ой як же мені не шуміти? Через мене татари йдуть, шабельками бранців тнуть, ведуть волиночку, молодую україночку (Нар. балада); В хустках всміхаються личка жоржин, в смушках сховались коралі шипшин (О. Опесь);Чистенькі віконця сміються до сонця (М. Підгірянка); Важким холодним сном за хатою спала земля (М. Коцюбинський); Пішов козак світ за очі; Грає синє море, грає серце козацькеє, а думка говорить: "Куди ти йдеш не спитавшись? На кого покинув батька, неньку старенькую, молоду дівчину?". Особливу художню силу мають персоніфіковані звертання: Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його, заграй ти з ним, спитай синє море. Воно знає, де мій милий, Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?.. (Т. Шевченко). Персоніфікація конкретизує образ, уявно робить його доступним для сприймання кількома аналізаторами: візуальним, акустичним, дактильним тощо. Елементи персоніфікації є в епітетах на зразок: глупа ніч, німий докір, сумна дорога, кучеряві хмари. Наприклад: Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться (М. Коцюбинський). Алегорія Алегорія (гр. allegoria — інше говорю, іносказання, інакомовлення)—різновид образного називання. Алегорія використовується тільки в художній мові і є зрозумілою лише в цілому тексті на відміну від метафори і персоніфікації. Яскравими зразками алегоричних текстів є байки, притчі, а також загадки та прислів'я, приказки. Наприклад: Слово — золотий ключ; Слово — срібло, мовчання — золото. Алегорію, або "злиття кількох метафор", можна назвати великою метафорою. Тема твору розгортається як розвиток метафоричного образу, все зображення має переносне значення: персонажі, їх дії, місце, час тощо. Все це виражається системою мовних засобів, яка включає в себе всі інші тропи і фігурні побудови. Тому алегорію можна розглядати як складну і повну метафору. Олександр Потебня зазначав, що алегорія подає в окремих означеннях загальне1. Очевидно тому алегоричні твори, написані про певне явище в якийсь конкретний час, живуть віки, тому що оцінки й узагальнення авторів переносяться читачами вже на іншу епоху і є актуальними в ній. Власне, алегоричні образи актуальні завжди: коник-стрибунець, лисиця-жалібниця, ведмежий суд, вовк та ягня та ін. Потреба в езопівській мові вічна. В основі алегорії лежить порівняння смислу й образу. Образ несе певний закріплений за ним смисл. Алегоріями можна вважати ліричні вірші "Каменярі" Івана Франка та "Досвітні огні" Лесі Українки. Як зазначав сам Франко, основою вірша були конкретні враження робітників, що "товкли каміння на дорозі". Проте одночасно твір є і "пластичною проекцією того настрою, який у ту пору переживав не тільки я сам, а певно, й не один інший". Автор на конкретних враженнях зробив широкі узагальнення: Ми рабами волі стали: На шляху поступу ми лиш каменярі; кров'ю власною і власними кістками твердий змуруємо гостинець і за нами прийде нове життя, добро нове у світ; ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, і щастя всіх прийде по наших аж кістках. Алегорія широко використовувалася в античній міфології, класичній риториці й поетиці, у гомілетиці. Іронія Іронія (гр. еіrоnеіа—лукавство, глузування, удавання)—різновид антифразису, в якому з метою прихованого глузування вживається слово з позитивним значенням. Арістотель визначав її як "такий вид смішного, коли говоримо інакше, ніж почуваємо". Іронію важко точно визначити, встановити її межі, бо вона, по-перше, прихована в лексичній семантиці, отже, важко вловима, по-друге, різнооб'ємна, часто зосереджена не в одній одиниці, а розсіяна в тексті і виявляється тільки в зіставленні кількох одиниць. У вузькому значенні іронію розуміють як вживання слова з позитивною оцінкою для вираження негативної оцінки. Вираз "Герой!" сприймається буквально як назва людини з виразними ознаками геройства. Однак інший вираз "От іще герой!" про того, хто зумисне зробив поганий вчинок, є виразно іронічним. Іронією у широкому значенні називається така побудова тексту, при якій зовні позитивне або нейтральне ставлення мовця до особи, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку. Наприклад: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім'єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель Люсі) і спальні мого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки, і Явдоха спить на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має право вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але... він же цілком свідомий партієць і добре знає, як живуть інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати... (М. Хвильовий). Іронія в цьому прикладі виникла на разючій невідповідності реальної ситуації та її оцінки з позиції самого героя Івана Івановича: чотири кімнати, а куховарка Явдоха спить на підлозі в коридорі.., бо квартирна криза. Іван Іванович для куховарки не може просити кімнати.., тому що свідомий партієць. Іронія тим разючіша, що викриває себе сам герой через внутрішнє мовлення. Парадокс — риторична фігура у вигляді несподіваного твердження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів. Наприклад: Завтра починається сьогодні; Сила жінки в її слабкості; Найкраща оборона — це напад; Найкращий експромт — добре підготовлений; Піти, щоб повернутися; Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив. Парадоксальні вирази привертають увагу слухачів, тому їх охоче використовують промовці. Однак творення оригінальних парадоксів вимагає від автора таланту. Пародія (гр. parodia — жартівлива переробка) — посилена іронія, яка завершується повним роз'єднанням, відокремленням форми і змісту. Певний жанр, форма або індивідуальний авторський стиль заповнюється невідповідним йому змістом, а частіше прямо протилежним. О. Потебня називав пародією особливий рід стилістичної іронії, яка виникає при усвідомленні мовцями і слухачами "протилежності між високим складом словесної оболонки й вульгарністю або низькістю думки"1, приземленістю. Пародія є засобом для створення таких уявлень, в яких особи і події постають у комічному вигляді. Пародійні тексти справляють гумористичний ефект. Наприклад: Ідеальний публіцист Він пише сміливо, не боячись нікого — Слабого, Усе, що вказує йому його натура Й цензура. Він може написать філіппіку завзяту За плату. (В. Самійленко) ...Дівчино! Хай око твоє голубе, та не за фізичнії вади коханий любити не стане тебе, коли ти не любиш Невади. Юначе! Ти мусиш любити стократ сильніше, ніж любиш кохану, Колумбію — округ і Джорджіо — штат, Монтану і Луїзіану. (О. Ірванець). Перифраза (від гр. periphrasis — описовий вираз)—троп, яким поняття не називається, а описується, тобто виражається двома або кількома словами. Певний час перифраз живе як свіжа, образна назва: королева полів (кукурудза), чорне золото (вугілля), дочка Прометея (Леся Українка), гірська орлиця (Ольга Кобилянська), великий Каменяр (Іван Франко), Кобзар (Тарас Шевченко), народний філософ (Григорій Сковорода), лицар української поезії (Василь Симоненко). Алюзія (лат. allusio — натяк)—троп, дуже близький до аналогії та алегорії. Те, про що натякається, впізнається як факт літератури, історії, політики або суспільного життя, але не називається. Читач чи слухач повинен сам здогадатися, відтворити в пам'яті і потім зрозуміти суть тексту. Алюзію часто використовують у публіцистичному та художньому стилях, де в такий спосіб обігрується якесь явище суспільного життя, персонаж або факт художнього стилю. Наприклад: О, гроно п'ятірне нездоланих співців, крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри (сонет "Лебеді" М. Драй-Хмари). П'ятірне гроно — це київські неокласики, а слова крізь бурю й сніг — це назва збірки М. Рильського неокласичного періоду. Еналага (гр. enallage — перестановка, повернення) — риторична фігура, яка досягається невідповідністю граматичних норм до змісту повідомлення і тим збуджує увагу: а він давай питати, що ми їмо? (до дитини за обіднім столом); кого чекаємо? (до однієї людини, що чекає). Еналага характерна для розмовного мовлення, інтимно-довірливого експресивного спілкування та його відображення у художньому стилі. Про це свідчать наведені нижче приклади еналаги з кіноповісті "Зачарована Десна": Часом і досі здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи; Ой! Лев тоді як стрибне та як рикне!., як же я не закричу, та не забігаю, танезатопаю ногами. Ото був страх, ото був біль! (О. Довженко). Апосіопеза (гр. aposiopan — замовклий) — риторична фігура умовчання, коли на якомусь слові обривається фраза, і те слово, яке мало б бути названим, ніби вгадується, воно й так усім відоме. Мотивами, що викликають апосіопезу, частіше бувають етичні ситуації (страх або незручність називати речі своїми іменами), надмір емоцій, непередбачуваність ситуації, ономатопоетичний (звуконаслідувальний) фон, невласне пряма, внутрішня мова. В усній мові фігура умовчання передається паузою, а на письмі — крапками. Майстерно користувався фігурою умовчання Михайло Коцюбинський:— Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!.. — шепотять бліді уста дівчини. —... Я—теплична рослинка... вибуяла в штучному теплі, у душній атмосфері теплиці... Перша буря зламає мене, вирве з корінням... І замість бажаної користі живим докором стануть передімною закривавлені серця родини й моє власне розбите, знівечене життя... Боже! Що це зі мною? Звідки легкодухість така? Що варте життя моє перед необмеженим морем людського страждання?.. Ну, годі... Піти туди, куди серце кличе й обов 'язок... З силою, яку я почуваю в собі, з силою любові можна багато зробити... Тільки не лякатись, тільки не втратити надії і... все буде добре... ("Хо"). Преокупація (лат. occupation—втілення) — невласне троп, яким те, що заперечується, те й утверджується. Це суперечність між очевидним і заперечуваним часто використовується в гумористичних текстах для створення ефекту комізму: 1. Не дай Бог, потім сметанки та, не дай Бог, і ще чого-небудь, — це така — я вам кажу — симфонія, що... давайте зараз же їхати на бекасів...; 2. Дехто з мисливців, щоб бути певним, що в нього порох таки справді сухий, — підсушує його. Робиться це або в печі, після того як хліб випечено, або на плиті, коли в грубці огонь вже погас, а плита ще гаряча. Трапляється, звичайно, що піч розносить, а на плиті порох пахкає. Видовище це дуже інтересне, воно нагадує феєрверк в парку культури й відпочинку під час народного гуляння. Виходить, значить, що ви і вдома були, і на феєрверку побували (Остап Вишня). Градація (від лат. gradatio — поступовість, послідовність), або клімакс (від гр. klimaks — драбинка, сходинка), — риторична фігура, що поступово і послідовно або розширює значення, або звужує через низку називань. Градація є висхідною (від конкретного до загального) і низхідною (від загального до конкретного): планувати роботу треба на день, тиждень, місяць, рік. Плеоназм (від гр. pleonazmos — надлишок) — невласне троп, що досягається надлишковістю якоїсь ознаки, тому що вона вже є в іншому слові, в результаті ця ознака в плеоназмі більше реалізується: побудуємо українську Україну, народна демократія. Паралепсис (гр. paraleipsis — пропуск) — невласне троп, яким повідомляється те, про що автор ніби не хотів би говорити (автор проговорився). Наприклад: я ж не кажу, що ви вкрали, просто зникло при вас; хіба хто думає, що ви дурень, просто люди не знають, що вмієте, тощо. Тавтологія Тавтологією (гр. tauto — те саме + logos — слово) називається стилістична фігура, яка утворюється в результаті повтору тих самих споріднених слів. Від парономазії тавтологія відрізняється тим, що в ній є не тільки звуковий повтор, а й семантичний: любити великою любов'ю; ненавидіти лютою ненавистю; сидьма сидіти; ревма ревти; вільному воля, спасенному рай; січень січе, лютий лютує, березень плаче, квітень квітує; На кричаний крик мій — мовчазне мовчання... Я ж прагну спочатку почути ячання. І всесвіту розум поставлю на чати — Я хочу спочатку початок почати... (І. Драч) Як стилістична фігура у вжитку тавтологія близька до лексичного повтору, парономазії та інших явищ звуко-семантичного зближення слів: Білий подих — Троянда білі пелюстки Ронить на білий папір. Хто білішого вірша напише? Отака біла-біла хата Серед білого-білого цвіту. (І. Драч) У практичній мові тавтологія є небажаним явищем. Вона може створювати враження безпорадності, одноманітності мовлення. Проте в художньому мовленні, якщо тавтологія має ідейно-естетичну мотивацію, вона стає виразною стилістемою. Такою є тавтологія з семантикою чужинності у поезіях Т. Шевченка, М. Рильського, В. Стуса. Наприклад: Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині. (Т. Шевченко) Самотня ти, тополя, стоїш в чужій височині І, до чужинної весь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні. (М. Рильський) І вже болить душа, на дуб з дубіла, В цій чужаниці, чужбі, чужині! (В.Стус) Чіпляйся за кручу, як трен колючий, Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. Бо вже ослонився безокрай чужинний, Бо вже чужинецький ощирився край. Прощай, Україно, моя Україно, Чужа Україно, навіки прощай. (В. Стус) Метатеза (гр. metathesis — перестановка, переміщення) — риторична мікрофігура, різновид каламбуру, що супроводжується перетворенням змісту слова: плюралізм — плювалізм. Анаграма (лат. angrammatismos — перестановка) — близька до метатези риторична мікрофігура, що здатна створювати гумористичний ефект: деревостійкі морози, короткозорий — далекозорий. Анномінація (лат. annominatio — інакше найменування) — риторична мікрофігура, що побудована на різкому зрушенні семантики в близьких за звучанням словах: приватизація — приватизація, демократія — дермократія. Фігури кількості До фігур кількості належать фігури, що виникли на зіставленні двох різнорідних предметів зі спільною для них кількісною ознакою. Ця спільна ознака є характерною для одного із зіставлюваних предметів. Якщо вона приписується предмету більшою мірою, то виникає гіпербола, якщо меншою мірою — виникає мейозис, різновидом якого є літота. Це менш продуктивний і малочастотний тип фігур. Гіпербола (гр. huperbole — перебільшення) — образне перебільшення, яке виявляється в тому, що якась ознака приписується предмету в такій мірі, в якій вона реально йому не властива і не може бути властивою. Основне призначення гіперболи — звернути увагу на цей предмет, підкреслити позитивні чи негативні якості. Гіперболізуються такі ознаки, як розмір, колір, сила, кількість тощо. Гіпербола як засіб експресивності поширена в художньому та уснорозмовному стилях для надання тексту більшої виразності й переконливості: умру зі сміху; збожеволію від роботи; море сліз; Горами хвилю підійма... (Т. Шевченко). Гіпербола популярна в усі часи, але найбільш характерною вона була для барокової культури. Про гіперболу О. Потебня писав так: "Гіпербола є результат нібито деякого оп'яніння почуттям, яке заважає бачити речі в їхніх справжніх розмірах. Тому вона рідко, лише у виняткових випадках, зустрічається у людей тверезої й спокійної спостережливості. Якщо згадане почуття не може захопити слухача, то гіпербола стає звичайною брехнею". Гіпербола як перебільшення ознаки тісно пов'язана з метафорою. Таку гіперболу називають метафоричною гіперболою. Кожна образна метафора має у собі якусь долю гіперболи, бо вже сам факт метафоризації якоїсь ознаки виділяє її і збільшує на тлі неактуалізованих ознак. Наприклад: Які тут не прокочувались орди! Яка пройшла по землях цих біда! Мечем і кров 'ю писані кросворди ніхто уже повік не розгада (Л. Костенко); О семигори горя, цвинтар велій; Я—магма магми, голос болю болю (В. Стус). Мейозис (від гр. meiosіs — зменшення) — протилежна гіперболі фігура, суть якої полягає у применшенні ознак предмета з тим, щоб підкреслити його нікчемність. В усному мовленні це такі стійкі вирази, як ні гроша, ні копійки; нікуди не годиться; нікому не треба; на макове зерня тощо. Літота (від гр. litotes — простота) — різновид мейозису, зумисне применшення якоїсь ознаки шляхом повного чи часткового її заперечення. Літота є виразом погляду на третю істоту між іншими і зневаги до неї (О. Потебня). Наприклад: У цій же річці чаплі по коліно; Йому аби за скелю зачепитись, що аж за комір сиплються зірки; Але ж яке ревіння безнастанне! Це описать—зламається перо (Л. Костенко). Література 1. Абрамович С. Риторика та гомілетика. — Чернівці, 1995. Аверинцев С. С Риторика и истоки европейской литературной традиции. — М., 1996. Александров Д. Н. Риторика. — М., 1999. Андреев В. И. Деловая риторика. — М., 1995. 2. Андреев В. И. Деловая риторика: Практический курс делового общения и ораторского мастерства. —М., 1995. Аннушкин В. И. Первая русская "Риторика". — М., 1989. Античные риторики. — М., 1978. 3. Античные теории языка и стиля: Антология текстов. — Л., 1996. 4. Апресян Г. 3. Ораторское искусство. — М., 1978. 5. Арістотель. Поетика / Пер. Б. Тена. — К., 1967. 6. Бацевич Ф. Основи комунікативної девіатології. —Л., 2000. 7. Безменова И. А. Очерки по теории и истории риторики. — М., 1991. 8. Белова А. Д. Лингвистические аспекты аргументации. — К., 1997. 9. Буда В. А. Лінгвостилістика сучасного історичного роману про добу козацтва. — К., 1998. Ваганова Д. X. Риторика в интеллектуальных играх и тренингах. — М., 1999. 10. Введенская Л. А., Павлова Л. Г. Культура и искусство речи: Современная 11. риторика. — Ростов н/Д., 1995. Виндельбанд В. Платон. — К., 1993. Волков А. А. Основы русской риторики. — М., 1996. Вомперский В. П. Русские риторики XVII—XVIII вв. — М, 1988. Гурвич С. С, Погорілко В. Ф„ Герман М. А. Основи риторики. — К., 1988. Демосфен. Речи. — М., 1994. 12. Державін В. Вчення античної риторики про фігури сенсу. — Мюнхен, 1965.
1 2 3 4 5 Категория: Риторика \| Добавил: Aspirant (21.07.2013)
Просмотров: 1163 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: