Реферат на тему Теоретична риторика. Диспозиція. Дедуктивний, індуктивний, аналогійний, стадійний та концентричний методи - Риторика - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Теоретична риторика. Диспозиція. Дедуктивний, індуктивний, аналогійний, стадійний та концентричний методи. Теоретична риторика. Диспозиція. Дедуктивний, індуктивний, аналогійний, стадійний та концентричний методи План 1. Дедуктивний метод 2. Індуктивний метод викладу 3. Аналогійний метод 4. Стадійний метод 5. Концентричний метод 6. Література Дедуктивний метод Дедуктивний (лат. deductio — виведення) метод полягає у послідовному розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до часткового. Це метод пошуку того, як спочатку висловленому узагальненню знайти конкретні підтвердження. Прикладами застосування цього методу можуть бути всі визначення частин мови в підручнику з української (російської) мови: Іменником називається частина мови, що називає предмет і відповідає на запитання хто, що.., прикметником називається... і т. ін. Загальне положення зразу визначає напрям пошуку саме певних фактів та ілюстрацій і організовує слухачів бачити ці факти і думати над ними так, як хоче автор. Дедуктивний метод веде слухачів від наслідку (загального положення) до причини (вона захована в конкретних фактах і процесах) і тим інтригує, провокує слухачів на пошуки цієї причини: фактів, подій, ознак, властивостей, які дають підстави зробити саме таке загальне положення, а не інше. Запам'ятовується слухачам якраз причина, бо вона має образ конкретного факту, а загальне положення треба зрозуміти силою міркування і завчити, запам'ятати, спираючись на факти. Дедуктивний метод поширений в риториці як такий, що відповідає за побудову правильних умовисновків: задаються правила типу чи класу одиниць (посилання), якщо факт відповідає цим правилам, він підлягає закономірностям цього типу чи класу. Загальні судження розгортаються в часткові. У формальній логіці теорія дедукції побудована саме на дедуктивному методі. Дедуктивний метод широко використовується у навчальному процесі, особливо у старшій і вищій освітніх ланках. Індуктивний метод викладу Індуктивний метод (лат. inductio — збудження) є оберненим до дедуктивного. Він полягає в переорієнтації ходу думки у зворотному напрямку — від конкретного до загального. В античній риториці цей метод називався передбаченням основ (petitito principii). Промова починалася з часткового факту і слухачі мали бути заінтриговані: куди "хилить" промовець, до чого веде. Проте виклад методом індукції вимагав репрезентативності факту, тобто впевненості в тому, наскільки конкретний випадок є представницьким, переконливим, щоб з нього робити загальний висновок, і як часто він повторюється. Інакше кажучи, індуктивний метод потребує, щоб одиничне було таким, яке б ввійшло чи перейшло в загальне. Наприклад, слова п'ятірка, земля, книга, сон, читання, біг відповідають на запитання що?, мають опредмечене значення, тому називаються іменниками. Дедуктивний метод одразу вимагає своїми загальними положеннями інтелектуальної діяльності і від промовця, і від слухачів, а вже потім конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання фактів. Індуктивний метод, навпаки, починається з конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання слухачів і вже потім має завершуватись інтелектуальною діяльністю — умовисновком. Володіти треба обома методами — індукцією і дедукцією, бо вони взаємодіють, ніби перевіряючи один одного і таким чином утримують нас від помилок у пізнанні дійсності. Для слухача індуктивний метод спілкування завжди є легшим, тому що думка "визріває" на конкретних фактах. Для промовця обидва методи мають бути однакові, бо до зустрічі зі слухачами він самостійно повинен "пройти" свій матеріал обома методами, перевіряючи результат, і вибрати в конкретному випадку індуктивний чи дедуктивний метод викладу, зваживши всі "за" і "проти" матеріалу, слухачів, умов спілкування, комунікативної мети. Індуктивний метод ширше застосовується у початковій освітній ланці, ніж у середній і старшій, бо він ґрунтується на конкретно-чуттєвій основі. Аналогійний метод Аналогійний метод (гр. analogia — відповідність, схожість, подібність) є варіантом індуктивного методу, бо також "веде" слухача (читача) від конкретних фактів, явищ, ознак до загального висновку. Він полягає у зіставленні подій, явищ, фактів для того, щоб виявити, чи можна перенести основні ознаки, властивості, якості, закономірності вже добре вивчених, пізнаних предметів на ще не пізнані, виявити, чи є між ними якась певна відповідність, схожість, однаковість. Цей метод дає можливість залучати в обіг на основі подібності і відповідності новий, ще невідомий матеріал, закріплюючи його на фоні відомого, отже, розширює межі нашого пізнання світу поза можливостями конкретного бачення, а за відомими зразками, аналогами. Аналогійний метод поширений в риториці, коли йдеться про якісь яскраві, виразні чи актуальні, але ще не досліджені об'єкти дійсності, їм шукають відповідники-аналоги серед уже вивчених і ніби заміщають ними, або ці предмети стають аналогами іншим, у яких уже виявили такі самі ознаки. Але ці ознаки повинні бути суттєвими. На мовному рівні (в елоквенції) аналогії реалізуються в низці художніх засобів — тропів і фігур (тіньова економіка, духовний чорнобиль, айсберг корупції). Аналогію не можна будувати на якихось випадкових, факультативних ознаках, бо в такому разі вона не буде достовірною і не пройде випробування на істинність, "розсиплеться". Стадійний метод Стадійний (гр. stadia—сходинка, рівень) метод близький до історичного (хронологічного) методу. Він використовується тільки в лінійній побудові повідомлення, де не допускається ніяка ретроспекція, тобто неможливе повернення назад. Отже, стадійний метод викладу матеріалу можна визначити як рух мовного повідомлення від стадії до стадії за логікою розвитку думки. Суттєвим тут є те, що стадія — це етап, відтинок (частина) міркування, а не факт, подія, час. В одній стадії може бути кілька фактів, подій, ознак, властивостей. Стадійний метод потребує певної завершеності думки на кожній стадії, інакше наступна стадія не буде мати міцної опори (це як кладка цегли, як алгоритм доведення, як етапи в роботі). Всі спокуси повернутися до попередньої стадії, щоб щось уточнити, додати, спростувати, мають бути передбачені промовцем ще в підготовчому періоді і зняті до процесу викладу матеріалу. Якщо цього неможливо передбачити, то не треба вдаватися до стадійного методу, бо він вимагає суворого дотримання лінійності в розгортанні думки й особливого матеріалу (ніби порційного). Стадійний метод потребує градуювання теми за сходинками "вгору" або "вниз" (від меншого до більшого і навпаки; від конкретного до загального і навпаки). Концентричний метод Слово концентр утворене з латинських слів kon- (префікс, що означає об'єднання, спільність, сумісність) і centrum (центр, зосередження). Концентричний метод використовують тоді, коли виникає потреба вивчити якусь проблему. Тоді в центр уваги (дослідження) ставлять цю проблему і навколо неї колами групують споріднені, близькі, дотичні проблеми, питання, події, факти тощо. Структура викладу нагадує серію кілець, в центрі якої головна точка — ідея, до якої колами сходяться ближчі, а потім дальші питання. Специфічною ознакою концентричного методу є потреба постійно повертатися до основної ідеї, ніби звіряючи з нею весь інший матеріал. В різному матеріалі і в різних контекстах ідея набуває нових цікавих відтінків, конотацій. Під впливом зовнішніх чинників у ній можуть актуалізуватися нові аспекти. Концентричний метод викладу використовується у науково-навчальному стилі. Тут він дає можливість поступово з віком дитини нарощувати по колах матеріал однієї освітньої галузі. Після освітнього періоду людина концентричним методом протягом життя продовжує набувати знання, бо з віком їй відкриваються нові грані предмета науки. Широко використовується концентричний метод викладу і в публіцистиці при обговоренні життєво важливих проблем для людини, нації, суспільства, держави, наприклад таких: українська національна ідея, патріотизм, екологія, громадянське суспільство, енергетична криза, чорнобильська трагедія, злочинність тощо. Література 1. Сагач Г. М. Золотослів: У 2 т. — К., 1998. 2. Сердюк О. П. Основи управління комунікативним процесом. — К., 1998. 3. Сперанский Ы. М. Правила высшего красноречия. — М., 1973. 4. Стратий Л. М„ Литвинов В. Д., Андрушенко В. А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии_К 1982. 5. Струганецъ Л. Теоретичні основи культури мови. — Т., 1997. 6. Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. — К. 1998. 7. Томан Іржі. Мистецтво говорити. — К., 1986. 8. Утченко С. Л. Цицерон и его время. — М., 1972. 9. Хазагеров Т. Г., Ширина Л. С. Общая риторика: Курс лекций. — Ростов н/Д, 1999. 10. Цицерон М. Т. Речи: В 2 т. — М., 1993. — Т. 1—2. 11. Цицерон М. Т. Три трактата об ораторском искусстве.— М., 1994. 12. Чепіга I. П. Ораторське мистецтво на Україні в XVI—XIX ст. // Укр. мова і л-ра в шк. — 1989. —№10. 13. Чмут Т. К. Культура спілкування. — Хмельницький, 1999. 14. Шейное В. П. Риторика. — Минск, 2000. 15. Шопенгауэр А. Эристика, или искусство спорить. — СПб., 1900. 16. Ярмусь С. Гомілетика: Курс лекцій. —Вінніпег, 1980. 17. Jenre and the New Rhetoric / Eds. A. Freedman, P. Medway. — London 1994.
1 2 3 4 5 Категория: Риторика \| Добавил: Aspirant (21.07.2013)
Просмотров: 949 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: