Реферат на тему Теоретична риторика. Диспозиція - Риторика - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Теоретична риторика. Диспозиція. Теоретична риторика. Диспозиція План 1. Демонстрація 2. Логічні помилки 3. Логічні помилки у структурі силогізму 4. Висновки 5. Підсумкові висновки 6. Типологічні висновки 7. Апелювальні висновки 8. Література Демонстрація Процес виведення тез із аргументів називається в риториці демонстрацією (від лат. demonstratio — показування). Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація. Саме на цьому етапі особливо важливою є мовна тактика, вміння вибудувати і показати мовні конструкти та їх лексико-граматичне наповнення. Виділяють демонстрацію логічну і паралогічну. Логічна демонстрація потребує від промовця дотримання правил виведення умовисновків і логічних аналогій. Паралогічна демонстрація допускає неврахування правил і навіть використання їх від супротивного. Тут вступає в дію фігуральна мова. Продемонструвати доказ означає подати тезу і пред'явити аргументи. Способи коректної демонстрації передбачені викладеними вище логічними законами та теорією аргументації. Некоректну демонстрацію в риториці називали логічними помилками — паралогізмами. Антична риторика їх не цуралася. Логічні помилки навмисне використовували для того, щоб заплутати адресата, збити з пантелику, хай сам вибирається на правильний шлях. Такі логічні операції називали софізмами, а вчителів риторики — софістами. Вони проголосили мірою всіх речей людину, істинним вважали не тільки те, що реально таким було, а й те, в істинності чого могли співбесідника переконати. В мистецтві переконання ритори-софісти досягли вершин риторичного ефекту, який створювався фігуральним мовленням — фігурами слова (тропи) і фігурами думки. Тропи і фігури з погляду логіки є паралогізмами, логічними помилками. Пізніше демонстрацією стали називати просто ілюстрацію (лат. illustratio від illustro — освітлюю, пояснюю) предмета мови, його фізичний (наочність) чи вербальний (мовний: слово, речення, текст) образ, тобто те, що є відповіддю на імператив: покажи, наведи приклад. Демонстрація показує, наскільки правильно і доцільно сформульовані тези та аргументи і які при цьому трапляються логічні помилки. Логічні помилки Логічні помилки бувають двох типів: помилки в результаті неточного визначення предмета і поділу понять та помилки у структурі силогізму. Логічні помилки в результаті неточного визначення предмета і поділу понять До цієї групи логічних помилок належать такі: 1. Суперечності в самому визначенні (contradictio in adjecto). Цю помилку мають у собі вислови про поняття, що містять протилежні ознаки, які не можуть одночасно в ньому бути (холодне полум'я, квадратне коло). 2. Визначення невідомого через невідоме (iqnotum per ignotum). Така помилка трапляється тоді, коли промовець не знає освітнього рівня, пізнавальних можливостей слухачів і посилається як на приклад на те, чого вони не знають. В результаті не виникає сподіваного ефекту пізнання і зворотного зв'язку, крім запитання: а це що таке? 3. Заперечення замість визначення (via negationis) — така помилка трапляється тоді, коли, не знаючи точної дефініції, йдуть від протилежного (чорне — це не біле; доведи, що ти не ведмідь). 4. Тавтологія (гр. tauto logos — те саме слово; лат. idem per idem — те саме, за допомогою того самого) — помилка, при якій поняття визначається само через себе ("я" є "я"), тобто двічі відтворюється те саме, не поповнюється новою інформацією. Тавтологія може бути риторичною фігурою (див. розділ "Елокуція"). 5. Плеоназм (гр. pleonasmos — надлишок, надмірність)—близька до тавтології помилка. Різниця між ними полягає в тому, що тавтологія—це повний повтор, а плеоназм—частковий, при якому зміст одного поняття є частиною іншого, здебільшого ширшого поняття: місяць березень (березень тільки місяцем і є),рівна половина (якщо половина, то вже рівна) тощо. Плеоназм також може бути риторичною фігурою. 6. Полісемія (гр. polysemos — багатозначний) також може стати причиною помилки, якщо обрати з двох чи кількох значень не те, що треба, що відповідає меті спілкування. 7. Номінативна підміна (fallacia secundum dictionem) також може стати помилкою, коли позначене певним словом поняття на наступному етапі вже позначається іншим словом (продукти — їжа — харчі). 8. Непорівнювані поняття (notiones disparatae) — ця помилка трапляється при аналогійній аргументації, коли предмет порівнюється з дією або дія з обставинами тощо. 9. Порівняння замість визначення (via negationis) — ця помилка трапляється тоді, коли мовець, не знаючи точного визначення, намагається приблизно пояснити через порівняння з чимось, чого також точно не знає (кава — це щось як наркотик). 10. Змішування суттєвого з випадковим (fallacia accidentis) трапляється тоді, коли промовець не знає категоріальних, обов'язкових ознак та факультативних, тимчасових, додаткових і ці додаткові представляє як основні, але це не є так (Всі жінки люблять телевізор). 11. Називання роду замість виду і виду замість роду, перенесення предмета з одного роду чи виду в інший — такі помилки трапляються тоді, коли промовець не володіє таксономією предмета розмови і не вміє розрізняти рід та вид. 12. Побудова лінійних ланцюжків там, де мають бути ієрархічні: дерева і яблуні зацвіли; ми і люди уважно слухали. Помилкова основа поділу або класифікації (fundamentum divisionis) приведе до несуттєвих ознак (жінки романтичні, чоловіки — ні) або до суперечливих висновків. Логічні помилки у структурі силогізму Логічні помилки цього типу можуть бути пов'язаними з вище розглянутими помилками визначення і поділу понять. 1. Первинна неправда (proton pseudos)—помилкова теза викладу стає причиною наступних помилкових суджень або взагалі заводить їх у глухий кут: помилка породжує помилку. Якщо проголосити помилкову тезу, що столи сплять, а цей предмет є нашим столом, то висновок, що наш стіл спить, буде таким же помилковим, як і теза. 2. Підміна тези (ignoratio elenchi — недоведення доказу) може трапитися через незнання промовцем матеріалу або через надмірне захоплення ним, тоді губиться ниточка міркування. Не довівши попередньої тези і не зробивши висновок, промовець переходить до іншої тези, починає її доводити, але результату втішного не буде, бо не було нормального початку. 3. Змішування кількох питань в одному (fallacia plurium interrogationum) приведе до помилкового висновку, тому що в ході логічної процедури в структурі силогізму не можна буде відповісти на всі запитання відразу. Наприклад: Усі люди або щасливі (розумні, дурні, ледачі), або ні. 4. Змішування причини і наслідку може трапитися з вини промовця, який наступну подію подає як причину попередньої, хоча вона є наслідком. Або так невиразно подасть події, що не можна зрозуміти, де наслідок, а де причина: все згоріло II була пожежа; не зібрали врожай II пропало все. 5. Аргументація неправдивими судженнями (fallacia falsi medii) приводить до неправдивого висновку. 6. Помилки в першому терміні і (або) в середньому терміні силогізму призведуть до неточності у висновку: всі чоловіки є зрадниками, Іван є чоловік, висновок: Іван є зрадником. Цю саму логічну помилку можна кваліфікувати як іншу помилку—ігнорування необхідних умов для середнього терміну силогізму, бо не вказано, в яких умовах чоловіки можуть бути зрадниками. 7. Порочне коло (circulus vitiosus) — типова логічна помилка, коли теза підтверджується тими самими аргументами, з яких сама виведена, в результаті утворюється коло, з якого іншого виходу немає, повертаємося до тези (наприклад, у мовленні дітей: люблю, бо подобається; подобається, бо я таке люблю). Дві логічні помилки — висновки про все ціле за його частиною і висновки про частину за її цілим — бувають тоді, коли частина не однорідна з цілим, не зливається з ним, коли ціле не є гомогенним, тобто таким, що субстанцінно є єдиним. Помилка в останньому посиланні (ad infintum) доказу не приведе аргументацію до чіткого завершення або переведе її на іншу тезу. Тоді опонент скаже: То ми не про це говоримо. Висновки Кожна промова, текст мають завершення (конклюзію). Закінчення бувають двох типів; риторичний елегантний фінал або підсумковий доцільний фінал. Елегантний фінал означає, що промова (виклад і аргументація) повинна закінчитися якимось красивим прийомом: поезією, жартом, самоіронією, несподіваним, але влучним порівнянням або доречним каламбуром. Таким фіналом часто завершуються епідейктичні, публіцистичні промови. Слухачі мають одержати естетичне задоволення, полегшення, відчути гарний настрій. Промовець ніби відсторонюється від викладу й доказів, даючи слухачам волю самим далі розібратися й зробити свої висновки. До їхніх висновків можна буде повернутися вже при іншій нагоді. Над елегантним фіналом треба багато працювати, і він вдається тільки високомайстерним, обдарованим, творчим ораторам. Доцільний підсумковий фінал потребує таких висновків, які повинні бути релевантними темі й доказам. Такий фінал є основним в академічних, науково-навчальних, дорадчих промовах. Риторика виробила три типи доцільних (релевантних) фіналів: підсумкові, типологічні й апелювальні. Підсумкові висновки У таких висновках синтезуються результати всієї роботи (і викладу й аргументації), підбиваються підсумки й остаточно формулюються закони чи правила. Синтез матеріалу надає можливість у висновках побачити цілісний образ предмета розмови і представити його слухачам. Тому ці висновки можна назвати синтезними. Слід пам'ятати, що у висновку це може бути вже третій повтор теми викладу й основних доказів, отже, або це вже — істина, або, де її немає,—треба зробити уточнення, яка інформація про предмет розмови пропонується слухачам і чому. Підсумок можна робити двома шляхами: або збирати всі знання про предмет розмови, висловлені вище, або ці знання впорядковувати за етапами, послідовно, як розгорталася лінійна структура повідомлення (за моделлю "аЬ оуо"). При обох підходах можна окремо виділити авторське бачення і підсилити акценти повторами, тоді виразніше постане сам предмет розмови, його сутні сні ознаки, функції і призначення. Якщо підсумок грунтується на предметі розмови, то врахуйте деякі застереження:— розмежовуйте об'єктивне в предметі і суб'єктивне у вашому баченні цього об'єктивного;— розрізняйте явище, факт, подію й оцінку;— на цьому етапі вже не вводьте нових точок зору;— розрізняйте суттєве і випадкове; наголошуйте на суттєвому;— вже не додавайте нових даних, не розширюйте і не звужуйте предмет розмови;— намагайтесь дотримуватися стрижня думки, не відволікайтесь цікавинками; для них мало бути місце в основній частині, у викладі;— не переформульовуйте до невпізнання вихідні положення, але й дбайте про те, щоб не було набридливих мовних повторів. Підсумок за структурою повідомлення повинен відображати головне не в предметі, а в логічній схемі розповіді про нього. Це певна анотація, короткий огляд сказаного, виведеного з розмови про предмет. Основні застереження (правила) до нього такі:— схарактеризуйте загальну структуру повідомлення;— не перебудовуйте на ходу повідомлення;— не вирівнюйте всі частини повідомлення, тому що воно вже відбулося і висновок не відповідатиме дійсності; щоб не виникла потреба в цьому, "пройдіть подумки" виклад матеріалу перед промовою;— не пропускайте важливих, на Ваш погляд, пояснень при переході від однієї частини до іншої; контурно (схематично) нагадайте їх;— не змінюйте термінологію, повторіть її ще раз, щоб закріпилася у сприйманні слухачів;— перевірте, чи відповідають висновки задекларованим положенням на початку виступу і чи відповідають на запитання, поставлені там. Типологічні висновки Типологічні висновки поглиблюють уявлення про предмет і таким чином надають слухачам можливість ще раз зрозуміти тему. Типологічні висновки не зводяться до переказу основних положень повідомлення про предмет чи структури цього повідомлення, тобто до повтору змісту викладу промовець не повертається. Типологічні висновки бувають двох видів: типологічні висновки з перспективою і типологічні висновки з фоном. Типологічні висновки з перспективою показують, як певна проблема, подія, факт, явище "вписуються" в історію питання і в перспективу, задають напрям гіпотетичного розвитку сучасного стану предмета на майбутнє. Загальна схема типологічного висновку: "вчора — сьогодні — завтра" або "що було — що є — що буде" завжди викликає зацікавлення у слухачів. Типологічний висновок використовує аналогійні прийоми підсумовування матеріалу, екстраполяцію частин викладу одна в одну та прогноз розвитку як самого явища, предмета, так і науки про нього. Виводячи типологічні висновки з перспективою, слід зважати на рекомендації (правила), вироблені риторикою:— не робіть далекого прогнозу, на нього може не вистачити матеріалу;— пам'ятайте, що прогноз —це тільки ймовірне судження, тому не давайте жорстких, категоричних прогнозів;— не прогнозуйте недостатньо аргументовану тезу;— пам'ятайте, що гарний прогноз мобілізує сили слухачів, а поганий — пригнічує, розслабляє;— робіть висновок про предмет "тут" і "зараз", не мрійте багато, щоб не втратити довіру у слухачів. Типологічні висновки з фоном подають предмет у ряду однорідних, споріднених або подібних предметів чи ставлять його в опозицію до них: як предмет викладу виглядає на фоні інших, чим вигідно вирізняється. Промовець має знайти таке місце предмета розмови, щоб його можна було розкрити і відповідно показати у кращому (чи гіршому) світлі. У типологічних висновках з фоном також задіяна екстраполяція частин викладу, але просторова (у сферу поширення), тоді як у типологічних висновках з перспективою використовується екстраполяція часова (темпоральна: у глибину віків). Складаючи типологічні висновки з фоном, треба потурбуватися, щоб фон (матеріал про інші явища, предмети, поняття, відношення) був доцільним, правдивим і доповнював уявлення слухачів про предмет даного викладу. Фон може бути однорідним до предмета викладу (суголосним, подібним), а може бути контрастивним (опозиційним, протилежним). Апелювальні висновки Апелювальні висновки — це пряме звертання до слухачів при завершенні промови. Якщо підсумкові висновки — це синтезовані утворення (логічні), а типологічні — аналітичні (логічні), то про апелювальні висновки можна сказати, що вони конкретно-чуттєві, емоційні (паралогічні). Вони використовуються в судовому, епідейктичному, конфесійному, публіцистичному красномовстві. У судовій практиці поширені такі апелювальні висновки: "Високий суде! Я визнаю, що мій підзахисний винен, але...". Словом: "хай кине в нього камінь, хто сам без гріха!". Апелювальні висновки доречні у лекціях на морально-етичні теми, у полемічних виступах, у бесідах з молоддю, з віруючими. Апелювальні висновки зменшують дистанцію між промовцем і слухачами та інтимізують ситуацію спілкування. Такі висновки використовуються для емоційної розрядки, щоб зняти напругу міркувань і подивитися на предмет розмови ніби збоку: без логіки, а на почуттях. Тому перед апелювальними висновками треба все з'ясувати з тезами, аргументами, ілюстраціями і фактажем та підсумками, щоб сказати: "Тепер, коли нам все відомо про... , я звертаюся до вас...". Використання апелювальних висновків також вимагає дотримання певних правил мовної поведінки:— не питайте дозволу в аудиторії на те, як вам завершувати промову;— не підкреслюйте надто дистанцію між вами і слухачами, але й не втрачайте її;— користуйтеся горизонтальною моделлю спілкування (партнери в спілкуванні), а не вертикальною — зверху вниз;— не рекламуйте себе;— не характеризуйте аудиторію, особливо негативно;— не протиставляйте ні себе аудиторії, ні окремі групи слухачів між собою;— не забігайте наперед, особливо з негативними оцінками;— не змушуйте відповідати, коли того не хочуть;— переконайтесь, чи доречним було використання саме такого (апелювального) типу висновків. Маючи до роботи три типи висновків, промовець повинен сам зорієнтуватися в конкретній мовній ситуації, яким типом скористатися. При логічній демонстрації краще скористатися підсумковими висновками, при аналогійній більше підходять типологічні висновки, а при паралогічній демонстрації (емоційній) зручніше робити апелювальні висновки. Проте слід пам'ятати, що риторика — наука переконувати — завжди радить вибирати те, що є доцільнішим у конкретній мовній ситуації. Цим і повинен керуватися мовець. Література 1. Сагач Г. М. Золотослів: У 2 т. — К., 1998. 2. Сердюк О. П. Основи управління комунікативним процесом. — К., 1998. 3. Сперанский Ы. М. Правила высшего красноречия. — М., 1973. 4. Стратий Л. М„ Литвинов В. Д., Андрушенко В. А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии_К 1982. 5. Струганецъ Л. Теоретичні основи культури мови. — Т., 1997. 6. Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. — К. 1998. 7. Томан Іржі. Мистецтво говорити. — К., 1986. 8. Утченко С. Л. Цицерон и его время. — М., 1972. 9. Хазагеров Т. Г., Ширина Л. С. Общая риторика: Курс лекций. — Ростов н/Д, 1999. 10. Цицерон М. Т. Речи: В 2 т. — М., 1993. — Т. 1—2. 11. Цицерон М. Т. Три трактата об ораторском искусстве.— М., 1994. 12. Чепіга I. П. Ораторське мистецтво на Україні в XVI—XIX ст. // Укр. мова і л-ра в шк. — 1989. —№10. 13. Чмут Т. К. Культура спілкування. — Хмельницький, 1999. 14. Шейное В. П. Риторика. — Минск, 2000. 15. Шопенгауэр А. Эристика, или искусство спорить. — СПб., 1900. 16. Ярмусь С. Гомілетика: Курс лекцій. —Вінніпег, 1980. 17. Jenre and the New Rhetoric / Eds. A. Freedman, P. Medway. — London 1994.
1 2 3 4 5 Категория: Риторика \| Добавил: Aspirant (21.07.2013)
Просмотров: 1167 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: