Реферат на тему Риторика 19 - 20 століть - Риторика - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Риторика 19 - 20 століть. ПЛАН Західноєвропейська риторика на поч.ХХ ст. Українське ораторство ХІХ-ХХ ст. Використана література. Західноєвропейська риторика на поч.ХХ ст. До початку XIX ст. історики науки фіксують занепад риторики, який розтягнувся майже на сторіччя. Проте з середини XX ст. спостерігається неочікуваний спалах інтересу до риторики у західному світі. Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних груп тощо вимагали відповідного риторичного втілення та оздоблення програм, пози-цій, думок. Характерно, що в книзі американця П. Л. Сопера "Основи мистецтва мовлення" на першому місці подано формулу: "Мовлення — це людина в цілому". З розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з'являються нові технологічні матеріали й можливості. У масовій інформації поруч з написаним викорис-товують живе слово. Водночас ускладнюється саме понят-тя авторства: численні етапи редагування часом позбавля-ють текст автора багатьох особливостей індивідуального стилю. Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор, диктор, пропагандист монологічно впливають на аудиторію, що порушує рівновагу, необ-хідну в діалозі. Слухач або читач може хіба що писати листи на радіо, телебачення чи до газети або телефонува-ти до них. Це висуває потребу вивчення "образу ритора": "Тексти масової інформації диференціюються за трьома основними видами: за сукупним образом ритора, за територіально-професійною ознакою та на основі видових і жанрових особливостей. Сукупний образ ритори масової інформації — надзви-чайно важлива категорія. Це та частина стилю і змісту, яка об'єднує всі випуски одного органу інформації. Кожний орган інформації виробляє свій образ ритора". Оратор, якщо він відверто й грубо "агітує", може хіба що зашкодити сприйняттю своїх ідей — сьогоднішнє сус-пільство все ж таки помітно відрізняється від аудиторії Попередніх десятиліть завдяки загальному і невпинному Зростанню культурно-освітнього рівня людства. Сучасна масова інформація здебільшого відкидає "пропаганду", тобто особисту оцінку промовцем речей, про які він гово-рить. Культивується орієнтація на аудиторію, доступність цінується більше, аніж самовираз оратора. Але, зрозуміло, що й "беземоційно" викладені факти дають можливість для маніпулювання суспільною думкою аж ніяк не меншу, ніж афектовані емоції. Загалом проблема вивчення спосо-бів маніпулювання людською волею є однією з найнапру-женіших проблем у теперішній соціальній психології (див., наприклад, працю Е. Бьорна "Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри" або Шострома Еверетта "Анті-Карнегі, або Людина-маніпулятор"). У нашому суспільстві цікавість до риторики прокида-ється знову, починаючи з 80-х років XX ст., коли політич-ний мітинг, парламентська дискусія, академічна або релі-гійна полеміка, захист людиною своїх прав у суді стали звичними. А роль засобів масової інформації, здатних зро-бити всі ці явища об'єктом суспільної уваги, значно підви-щили інтерес до проблем риторики. Наше суспільство по-ступово починає переймати західний досвід вивчення кла-сичної риторики, якій стали відводити місце в навчальних програмах, інтегруючи її можливості з іншими науковими дисциплінами (наприклад, з юриспруденцією). Сагач Г. Риторика. К: вид-во “Ін юре”.2000р. Сучасна риторика прагне не лише переконати (як вва-жалося з часів Арістотеля), як знайти максимально ефек-тивний алгоритм спілкування. Кібернетичний принцип зворотного зв'язку (гомеостазис), з точки зору якого будь-яка система, де панує лише монолог, а можливості діалогу пригнічені, приречена на загибель, посідає цен-тральне місце й у риториці. Водночас у сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою культурного життя взагалі. Характерний момент: вже на початку XX ст. (1912 р.) уславлений Д. Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою "співрозмовника", засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування. Велику увагу цьому моменту приділяють педагоги. Формується навіть "педагогічна лінгвістика", яка праг-не закласти у свідомість педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини. І це можна віднести не лише до педагогічної сфери, а Й до всіх сфер людської комунікації. Предметом неабиякої уваги є не тільки текст, а й ди-скурс (атмосфера спілкування, підтекст, що виникає під час виголошення тексту, очікування невимовленого). Кон-цепції дискурсивної риторики займають помітне місце у відповідних підручниках. На перший план у них виступає не аксіологія, а аргументація (як у X. Перельмана). Тобто йдеться не стільки про навчання прийомів впливу на ауди-торію, скільки про вміння використовувати ситуацію, щоб оволодіти увагою співрозмовника і досягти свого. Практичні життєві проблеми та пошук точного філологічного виразу їх виступають на перший план. Дослідженням цих проблем займається лінгвопрагматика. Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як оновлену риторику — неориторику (Rethorica nova), найвизначнішими представниками якої є Р. Варт, X. Перельман, К. Варга. Інколи твердять про нову риторику як про філологічну риторику, яка "має мало спільного з класич-ною риторикою, грунтується на понятті тексту і пов'язана здебільшого з аналізом текстів" (як приклад подається ві-домий підручник Ж. Дюбуа та ін.). По суті, риторика сьогодні стає відгалуженням семіо-тики (науки про різні системи знаків, що використовують для передачі інформації). Напрямами оновлення риторики є: вивчення засобів оптимальної побудови тексту; функціонування тексту в різноманітних сферах мовлення; стилістичні системи з риторичним текстом. Поряд із суто лінгвістичними проблемами велика увага приділяєть-ся практиці мовного спілкування (усного та писемного), редагування тексту тощо. Передусім неориторика прагне осягнути основи мовної діяльності людини, яку нерідко зумовлюють "професійні" обставини: людина реалізує себе як ритор лише в певних межах, окреслених сферою виступу (так, адвокат, який обороняє злочинця, намагається не лише передати людям свої переконання" (принцип Арістотеля), а використовує всі засоби, щоб оборонити клієнта, проте навіть його "щирість" не виходить за межі професійної ролі). Велике значення при цьому має емоційне забарвлення промови: "переконання здійснюється переважно не логічними засо-бами, а емоційно-психологічними, з урахуванням особли-востей спірозмовника та аудиторії; ставиться завдання не стільки сформувати знання, скільки сформувати пози-цію [в рос. оригіналі — "мнение"]. У цьому неабияк здатні допомогти сучасні науки (на-приклад, психолінгвістика). Помітну роль починають відігравати такі чинники, як прогнозування результатів промо-ви, добирання засобів змалювання ситуації, — словом, орієнтація на слухача, а не на самовираження. Щоправда, за такого підходу часто нехтують істиною, що надто важливо для класичної аксіології. "Як сказати" стає важливішим за "що сказати". Етична позиція оратора стає не стільки ангажованою, скільки суб'єктивною. Неориторика окреслює важливі напрями наукового пошуку у своєму річищі. Так, до цього часу мало уваги приділяли становленню мовної діяльності дитини, розвит-ку її риторичних здібностей. Але входження дитини в життя суспільства супроводжується активізацією та бурхливим розвитком механізмів мовлення: юна особистість прагне виразити себе і бути почутою. Однак ця сфера ри-торики, яка мала б посісти помітне місце у шкільній практиці, залишається до сьогодні практично поза увагою дос-лідників і вимагає спеціальних спостережень. Велика роль у спілкуванні належить "культурному коду", створеному народом або групами народів протятом століть історії. Скажімо, суспільства християнської Євро-пи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків і психологію громадян ісламських країн, етику буддійсько-го світу тощо. Тому неориторика орієнтує на вивчення мовного етикету суспільства, різноманітних мовних кліше, усталених формул. Стандартні ситуації спілкування дуже відмінні не лише у різних народів, а й на різних щаблях одного і того ж суспільства. Навіть привітання може звучати і, відповідно, сприйматися по-різному, якщо оратор та аудиторія належать до різних верств. Таким чином, стародавня наука риторика демонструє невичерпні свої можливості та безперечну необхідність для сучасного суспільства. 2. Українське ораторство XIX—XX ст. Розвиток українського риторичного слова за часів па-нування Російської та Австро-Угорської імперій являє со-бою строкату картину. Пригніченість українського національного життя у складі Російської і Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська чи церковно-слов'янська. У східній Україні майже цілковито запанувала росій-ська мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він мусив день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: "употребляет мужицкие слова". Але пробудження національної самосвідомості та полі-тичної активності вимальовується в таких документах, як лист М. Костомарова до видавця "Колокола": "Після київської справи були заборонені всі твори обвинених, а цензура і шпіонство почали страшно лютувати проти України; не лише українським книжкам не дозволе-но являтися на світ, але переслідувано навіть наукові стат-ті про Україну на російській мові; самі назви "Україна", "Малоросія", "Гетьманщина" уважано за нелояльні". Та водночас такі видатні вчені, як М. Максимович і М. Погодін довели, що українська мова не є якимось "діа-лектом", що це самостійна, справжня мова. Однак все роз-бивалося об державну політику. Після печально відомого циркуляра гр. Валуєва 1863 p., в якому стверджувалося, що "никакого малороссийскаго языка не было, неть й быть не можеть" і тому подібних документів розвиток україн-ського ораторства став дуже утрудненим. Не кращим було, звичайно, становище і в Західній Ук-раїні. Ось красномовний випадок: "Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі пат-ріоти вирішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із това-ришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім брат-ськім храмі, священики проповідували польською. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібрала-ся, не стало йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання польською мовою!". Проте, життя висувало й непересічні особистості, які продемонстрували зростання української національної са-мосвідомості і, певною мірою, пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний і політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослів'я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, який був одним із засновників Головної Руської Ради у Львові (1848 p.). У маніфесті цієї організації було яскраво зма-льовано прагнення українства до політичного самовизна-чення; він закінчувався гаслом "Будьмо тим, чим бути мо-жемо і повинні. Будьмо народом". Залишився він в історії української риторики як автор численних проповідей. Одночасно пожвавлення в XIX ст. суспільного життя в Росії та Україні після відміни кріпацтва, так само, як і в Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини, спричинилося деякому піднесенню ролі риторики, зок-рема у сфері судового красномовства. Суспільно-політичні процеси в Європі XIX ст. спричинили суттєві реформи в усіх сферах життя. Наприклад, запровадження суду при-сяжних і розвиток адвокатури зумовили зростання ролі юридичного красномовства, що посіло помітне місце в сус-пільстві, яке поступово звільнялося від архаїчних норм по-літичного життя, розвивало юстицію, засновану на заса-дах римського права, яке сповідувало принцип священності приватної власності й недоторканності особи. У Росії ж, до складу якої увійшла значна частина Ук-раїни, "ораторське мистецтво не мало можливості розви-нутися всебічно: для політичного красномовства не давала простору форма правління, а судове отримало змогу для застосування лише в останній час, після судової реформи" [йдеться про другу половину XIX ст., про Росію після ска-сування кріпацтва 1861 р. — С. А., М. Ч. ],"здавна процві-тало <...> лише духовне красномовство". Але судова реформа 1864 р. в Росії сприяла гласності суду, запровадженню інституту присяжних і, звичайно, певному розвитку судової риторики (переважно російсь-комовної). Після згаданої судової реформи та запрова-дження суду присяжних широкої популярності набирають видатні судові оратори, які чинили великий вплив на роз-виток цієї галузі красномовства взагалі: Н. Карабчевський, Ф. Плєвако, П. Александров, С. Андрєєвський, О. Коні та ін. Західна Україна, що перебувала тоді на правах куль-турно-національної автономії, запровадженої Віднем, смі-ливіше підносила українське слово — тут воно не було за-боронено, як в Російській імперії. Разом з тим освічені за-хідні українці вільно володіли німецькою й іншими мовами Європи. Достатньо пригадати блискучі виступи І. Франка в австрійському суді. Українське судове красномовство XIX—XX ст. знає та-кож імена М. Карабчевського, талант якого розгорнувся на теренах Петербурзької юстиції, та М. Холеви, що так само віддав свої здібності юридичного оратора Петербургу. Уже в радянські часи набули ваги імена М. Криленка, шлях якого закінчився посадою державного звинувача за сталінських часів, та Р. Руденка, головного звинувача на Нюрнберзькому процесі. Академічне красномовство в Україні, хоча й не рідною мовою, набирало в XIX ст. сили: визначними професорами-лекторами були М. Максимович, перший ректор Київ-ського університету, та В. Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного товариства Нестора-Летописця. Відомим вченим-лектором і публіцистом був М. Драгоманов, громадський діяч, один з батьків україн-ської національної ідеї. Він читав лекції в гімназії, Київ-ському та Софійському університетах, був одним із зас-новників вчительських курсів для українських народних шкіл, ініціатором створення україномовних підручників. Абрамович С.Д. Риторика загальна та судова: Навч.посіб. / С.Д. Абрамович, В.В. Молдован, М.Ю. Чикарьова – К.: Юрінком Інтер, 2002. Зокрема, були й знавці предмета риторики: серед ро-сійських авторів XIX ст. виділяється ім'я К. Зеленецького, який викладав у Рішельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, що перевидавалися і в XX ст. Зі стабілі-зацією суспільного життя у другій половині XIX ст. постає дедалі більша потреба в риториці не в самій лише Україні. Проте XIX ст. нічого суттєвого в цій галузі не створило, видавалися тільки посібники, написані згідно з канонами античної риторики. Динамізація політичного життя в Росії другої полови-ни XIX—початку XX ст. породжує феномен багатоаспектного політичного красномовства — досить пригадати іме-на діячів російської революції: О. Керенського, Л. Троцького, В. Леніна та ін. Характерно, що революційна стихія пробуджує інтерес до риторики як такої (утворення в Петрограді у 1918 р. Інституту живого слова, в якому було розпочато наукову розробку теорії красномовства, теорії суперечки тощо); з усталенням тоталітарної (аж до 80-х років XX ст.) системи цікавість ця на тлі наростаючої безгласності занепадала, все більше уваги стали приділяти стилістиці та культурі мовлення. На рубежі XIX—XX ст. з'являється цілий ряд яскравих і популярних політичних пропагандистів і в Україні. Серед представників тодішнього політичного красномоства виді-ляється М. Міхновський, адвокат і політик, що виступив як один з організаторів Української народної партії. Написа-ні ним для партії "Програма" і "Десять заповідей" стали помітним явищем політичного життя. Окрім того, відомий як талановитий судовий оратор на політичних процесах. Ось характерний публіцистичний пасаж М. Міхновського, в якому він звинувачує українську інтелігенцію в постійній зраді інтересів власного народу: "А в істориї української нациї інтелїгенция її раз-у-раз грала ганебну й соромітницьку ролю. Зраджувала, во-рохобила, інтригувала, але нїколи не служила своєму народови, нїколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, нїколи не хтїла добачати спільности тих інтересів. На очах істориї сильна, осьвічена і культурна інетелїгенция України прийняла в XVI і XVII віках поль-ську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тишкевичі — плоть від плоті нашої і кість від костий наших. Тодї сильним і могутним замахом укра-їнський нарід породив нову інтелїгенцию. Ся друга прий-няла російьку національність протягом XVIII і XIX в. і всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, усі оті гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки — і "їм же ність числа" — усі вони наша кров. Нарід знову лишиться без інтелїгенциї, інтелїгенция покинула його в найгірші, най-тяжчі часи істновання. Чи можемо зрівняти війну, пощесть навіть із отсим масовим відступницьтвом інтелїгенциї? І війна і пошести — вони косять без розбору і учених і тем-них, бідних і богатних, відступницьтво забрало цьвіт нациї — найкультурнішу її верству". Знаний був і голова Товариства українських поступо-вців, активний учасник українського політичного життя Є. Чикаленко. Ще наприкінці XIX ст. в Росії стали попу-лярні його публіцистичні "Розмови про сільське хазяйство". Був видавцем газети "Громадська думка" — єдиної україномовної газети в Росії. У радянські часи створив "Спогади" та "Щоденник". Помітний вплив на політичну філософію українського націоналізму справив Д. Донцов. Він часто змінював свої політичні погляди, але незмінно виступав як ідеолог само-стійності України, послідовно дотримуючись антиросійської позиції. Його публіцистика ("Історія розвитку укра-їнської державної ідеї", "Націоналізм", "Московська отру-та", "Росія чи Європа" та ін.) стала політичним підґрунтям боротьби ОУН. Популярний був публіцист, політик і літературозна-вець С. Єфремов, заступник голови Центральної Ради, який широко обґрунтовував українську національну ідею. Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений і публіцист. М. Грушевський був відомий як політичний ора-тор, який заслужено вважається одним з батьків україн-ської нації. Зокрема саме під його впливом було вперше оголошено офіційно новий статус української мови як державної ("Закон Центральної Ради про державну мову", 1918). У цілому ж на рубежі XIX—XX ст. загальний рівень риторики в Україні, як і у світі в цілому, помітно знижу-ється; спостерігається хіба що піднесення академічного красномовства, хоча XX ст. не дало нічого принципово но-вого розвитку елоквенції, особливо в тоталітарних дер-жавах, у тому числі і в колишньому СРСР. Тоталітарні ре-жими не сприяли ані розвою думки, ані пошуку способів її втілення у вишуканому слові. Риторику було трактовано як беззмістовну пишноту вислову, її перестають виклада-ти у вузах і школах; у філологічній освіті вона поглинаєть-ся почасти теорією літератури (наприклад, вчення про стилістичні фігури стає частиною поетики поруч з вченням про тропи). Автор одного із сучасних російських підруч-ників з риторики М. Львов твердить, що криза ця не тор-кнулася хіба що церковної риторики, хоча й вона особли-вих висот не сягнула. На Заході проповідники шукали нерідко модернізую-чих прийомів, які часом руйнували традиції гомілетики; в лоні ж "церкви мовчання" (СРСР) консервувалися досить архаїчні аспекти. Особливого занепаду зазнало суспільно-побутове красномовство: люди часом боялися й натяку на вільне слово (процвітали хіба що "грузинські" застільні тости). Висміяна в популярному романі "12 стільців" Еллочка-людоїдка з її словником на 30 позицій, стає печаль-ним символом епохи. Водночас відбувався неухильний на-ступ табуйованої лексики, кримінального арго. Поширен-ня "блатного" лексикону, з одного боку, було зумовлене тим, що в таборах, тюрмах і концтаборах перебувала вели-ка кількість людей; з другого — він символізував звільнен-ня особистості від диктату суспільства. Але його логосична герметика (встановлення відмінного від повсякденного мовлення кола понять і лексикону) вступала в конфлікт з кінічною ("низовою") системою мовлення (що не визнава-ла ніяких законів і суспільних норм), і щодалі поводиться все агресивніше. Водночас видавалося чимало практичних посібників, адресованих пропагандистам офіційної ідео-логії. Загалом слід сказати, що початок XX ст. — це трагічна епоха. З одного боку, це пора піднесення національної са-мосвідомості українців, буяння духовної та митецької культури краю, розвій найрізноманітніших шкіл і течій у літературі та мистецтві. З другого боку, цей національний ренесанс був приречений на загибель в умовах наростання тоталітаризму. Зокрема, якщо йдеться про вільний розви-ток української мови, що звільнилася з-під гніту поперед-нього утиску в самодержавній Росії, то успіхи її безпереч-ні. Але паралельно починається, як складова частина бо-ротьби з "українським націоналізмом", поступова, планова та невблаганна русифікація України. За цих умов годі було й сподіватися на будь-який розвій української ри-торики. Молдован В.В. Риторика: загальна і судова.- к: вид-во “Юрінком” 1998р. Прослідкуймо кілька етапів цього процесу. З жовтня 1927 р, прийнято постанову ЦК ВКП(б) "Про поліпшення партійного керівництва пресою". Одразу ж при Комуніс-тичному університеті ім. Артема в Києві відкривається відділ газетних працівників; згодом — газетний технікум; зявляється чимало нових газет і журналів. Впроваджено обласні газети (1932 p.). У 1924—1925 pp. в ефір виходять Радіопередачі, серед яких помітне місце займають "робіт-ничі та колгоспно-совгоспні радіогазети"; тематика цих передач — "соціалістичне змагання, викриття світового ім-періалізму та пережитків минулого". З 1939 р. до цього за-лучається й Західна Україна. Тяжкий період другої світової війни та післявоєнні репресії стосовно українства майже докорінно винищили можливості вільного українського слова. Проте це не оз-начає, що зникла офіційна риторика, офіційна пропаганда. З 1945 р. працює українське радіо; з 1951 р. розгортає свою діяльність українське телебачення, першу програму якого дивиться 94% населення, другу — 78,5%. Та з часом згортається і українська мова як така — з часів, коли в Україні секретарем республіканської компартії був В. Щербицький. Якщо, звичайно, не зважати та той напів-зрусифікований, вихолощений варіант української ора-торської мови, який культивувався в газетярстві, радіо, телебаченні і мав своїм результатом лише те, що після роз-паду Радянського Союзу 90% населення України проголо-сували за її незалежність. Новітня епоха історії України позначається спалахом риторичної енергії суспільства. Вивільнення духовного по-шуку призвело до оновлення древньої церковної гомілети-ки: змагання та полеміки між різними конфесіями набувзють широкого резонансу. Понад сто політичних партій України користуються повним правом виголошення своїх програм і гасел. Академічне слово набуло небувалої досі розкутості — як у сфері змісту, так і форми самовиразу оратора. Не треба багато говорити про розквіт побутового красномовства, яке забарвилося всіма інтонаціями та сло-весними фарбами, які тільки хоче використати людина — хоча часом за рахунок зниження культурної вибагливості й втрати почуття міри, як це звичайно властиво для пере-хідних періодів. Використана література: 1.Абрамович С.Д. Риторика загальна та судова: Навч.посіб. / С.Д. Абрамович, В.В. Молдован, М.Ю. Чикарьова – К.: Юрінком Інтер, 2002. 2.Сагач Г. Риторика. К: вид-во “Ін юре”.2000р. 3.Молдован В.В. Риторика: загальна і судова.- к: вид-во “Юрінком” 1998р.
1 2 3 4 5 Категория: Риторика \| Добавил: Aspirant (21.07.2013)
Просмотров: 926 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: