РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Знання про психіку, психофізіологічні проблеми - Психологія - Реферати - Каталог статей

Наукова, життєва та народна психологія, як основні джерела знань про психіку. Кожний, хто вивчає психологію і хоче глибше володіти цією цікавою наукою, має усвідомити, для чого йому потрібні ці знання. Саме усвідомлення особистісного значення психологічних знань сприятиме засвоєнню складних понять і категорій та їх ефективному використанню в житті, навчанні та професійній діяльності. По-перше, психологічні знання необхідні для глибшого розуміння себе та інших. Людям властиві якості, що сприяють або заважають у певних життєвих ситуаціях. Імпульсивність, низький рівень самоконтролю можуть ускладнювати стосунки з оточуючими, ставати причиною стресів і хвороб. У народі кажуть: «Лихий чоловік у громаді, що вовк в отарі». Людям, здатним зрозуміти, порадити, підтримати, можна довірити власні думки і переживання, отримати від них співчуття, допомогу, про це складені прислів'я та приказки: «Добре той радить, хто людей не звадить», «Вірний приятель — то найбільший скарб», «У лиху годину узнаєш вірну людину», «Не той друг, що леститься, а той, що печалиться», «Дружба родиться в біді, а гартується в труді». Знання власної особистості є необхідною умовою пізнання сенсу життя, місця людини у Всесвіті, розуміння складних світоглядних проблем. По-друге, психологічні знання необхідні для самовдосконалення, пристосування до змін у навколишньому середовищі. Без саморозвитку людина не відповідає вимогам сучасності, не може самореалізуватися в суспільстві. Знання психології створює базу для самовиховання та впливу на інших людей. Психологічні знання і методи людина по-чинає свідомо використовувати ще у підлітковому віці, коли вдруге «народжується» як особистість (вперше —у два-три роки, коли вимовляє «я сам!»). Процес самотворення триває впродовж усього життєвого шляху. Людина є педагогом для власних дітей; у період зрілості вона як керівник певного колективу мусить дбати про професійне зростання, навчання та виховання своїх підлеглих. Професія педагога передбачає оволодіння психологічними знаннями. Без психології неможливо реалізувати особистісний підхід у роботі з учнями. «Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, — зазначав видатний педагог К. Д. Ушинський, — то вона повинна спочатку пізнати її також в усіх відношеннях». По-третє, вивчення психології потрібне для підвищення ефективності власної професійної діяльності, найповнішого використання особистісного потенціалу людини, налагодження стосунків між членами трудового колективу та між людиною і технікою, щоб запобігти техногенним та екологічним катастрофам. Сучасні інформаційні технології вимагають досконалої підготовки спеціалістів, максимальної актуалізації їхніх інтелектуальних, творчих ресурсів. Створення систем «людина — машина» неможливе без урахування психічних особливостей людини. Ці чинники визначають незаперечну важливість психологічних знань для кожного студента. Виникає запитання: з яких джерел черпати ці знання? Існує кілька джерел психологічних знань. Це народна психологія, життєва, або побутова, психологія, релігійна психологія, парапсихологія та наукова психологія. Навчаючись у храмі науки, яким є університет або інститут, цілеспрямовано формуючи в себе науковий світогляд, студент має надавати перевагу науковій психології. Кожна людина зазнає того чи іншого впливу народної психології. Народні казки, міфи, прислів'я, приказки, художні твори містять описи психічних явищ, характерів тощо. Разом із тим народна психологія, що складалась упродовж тисячоліть в умовах сучасного високотехнічного виробництва, складних технологій, нових видів професійної діяльності має обмежену сферу використання — міжлюдські стосунки, які вона, зрештою, успішно регулює. В умовах науково-технічного поступу для адаптації до сучасного виробництва треба спиратися на наукові психологічні знання. Водночас при реформуванні суспільства доцільно враховувати особливості народної психології, національного менталітету, загальнолюдські цінності. У кожної людини накопичується досвід психічного життя, складаються уявлення про психічні можливості особистості. Формується індивідуальна життєва психологія, якій притаманні безпосередність, життєдайність, небезсторонність, особистісність. У життєвій психології втілюються надбання народної, релігійної, наукової психології, реалізується організуюча функція психологічних знань. Життєва психологія людини дедалі більше стає об'єктом уваги практичної психології. Релігійна психологія людини характеризується спрямованістю до Божества і базується на вірі у певні постулати духовного життя. Релігійна психологія значною мірою впливала на формування духовних цінностей протягом усієї історії людської цивілізації. На засадах релігійної психології виховується переважна частина людства і в наш час. У пізнанні психіки релігійна психологія ґрунтується на ідеалістичних догматах. Релігійна психологія не поступається народній, життєвій та науковій за своїм значенням у морально-психічному житті людини. Останнім часом набуває поширення парапсихологія — сукупність нетрадиційних поглядів на незвичайні явиш;а та «таємниці» психіки, зокрема такі, як екстрасенсорне сприймання, телекінез, левітація, полтергейст, пірогенія, яснобачення, проскопія, ретроскопія, дистанційна дія тощо. Ці явища не вдається дослідити за допомогою методів психологічної науки, що має справу з об'єктивними явищами та фактами, котрі можуть бути схарактеризовані якісно й кількісно. Парапсихологічні явища неможливо визначити як об'єктивно існуючі, дати їх науковий опис, пояснити їхню природу. Тому ці явища залишаються поза предметом наукової психології. Наукове дослідження об'єктивно існуючого психічного явища або факту передбачає не лише його якісний та кількісний опис, а й розкриття його природи, закономірностей розвитку, перебігу, побудови та функціонування, виявлення психічного механізму, що стоїть за ним. Наукове дослідження спирається на методологічний апарат, теоретичні принципи і методи отримання психологічних даних, серед яких слід виділити спостереження, експеримент, опитування, тестування, засоби статистичного аналізу та інтерпретації експериментальних даних. Результатом вивчення психічних явищ і фактів є нові поняття, якими узагальнюються та фіксуються особливості, закономірності, закони психіки. Психологія сформувала систему наукових уявлень, які розкривають природу психіки, слугують поліпшенню життя людей, їхньої поведінки та діяльності. Інтенсивне дослідження найскладнішого з існуючих у науці об'єктів — психіки людини — триває. Отже, психологія як наука за допомогою спеціальних методів розглядає і вивчає об'єктивні, реально існуючі психічні явища і факт., Узагальнюючи результати досліджень у системі наукових понять, вона виявляє особливості, закономірності побудови та розвитку психіки, функціонування її механізмів. Оволодіння системою психологічних знань сприяє зростанню психологічної культури окремої людини і всього суспільства, покращенню якості життя, психічного здоров'я людини, підвищенню рівня навчальної та професійної діяльності, громадської поведінки. Проте треба зазначити, що в цьому визначенні власне ще не розкрита природа самої психіки. Над вирішенням цієї дуже складної проблеми впродовж тривалого періоду історії людства працюють філософи, медики, педагоги, психологи, інші спеціалісти, поступово наближаючись до істини. Тому доречно розглянути еволюцію уявлень, поглядів на психіку, розвиток наукових знань про природу психіки, що складалися від давньої доби до нинішнього часу. Мозок і психіка в контексті психофізіологічних проблем У наш час існує декілька альтернативних теорій, покликаних відповісти на запитання, як пов'язані психіка та мозок. Згідно з теорією психофізичного паралелізму, психічне й фізіологічне утворюють два самостійних ряди явиш, які відповідають один одному, але не перетинаються й не впливають один на одного. Тим самим припускається існування душі, яка співвідноситься з конкретним фізичним тілом, але діє незалежно від нього за своїми власними законами. У теорії механічної тотожності психічні явища розглядаються як фізіологічні за своєю природою і походженням. Ця теорія не враховує якісних відмінностей психічних та нервових процесів. У теорії єдності мозку та психіки стверджується, що психічні та фізіологічні процеси виникають одночасно, але мають відмінності за суттєвими якісними характеристиками. Тому психічні явища співвідносяться не з окремими нейрофізіологічними процесами, а з їх організованими сукупностями — функціональними системами мозку. Тим самим стверджується, що психіка — системна властивість мозку, яка реалізується за допомогою багаторівневих функціональних систем, що формуються в людини протягом життя в процесах індивідуальної та спільної діяльності, навчання та спілкування. Будова та функції нервової системи Згідно з уявленням, яке сформувалося у межах фізіології вищої нервової діяльності, а також у психофізіології, психіка є інтегральним продуктом функціонування нервової системи. Таким чином, нервова система та вища нервова діяльність утворюють анатомо-фізіологічний субстрат (основу) психічної активності організму. Нервова система — це ієрархічна структура нервових утворень у хребетних та людини: центральний регулятор, який :забезпечує життєдіяльність організму як цілого. Основні функції нервової системи: Організація взаємодії індивіда з навколишнім середовищем: переробка та інтеграція сенсорної інформації, яка надходить із зовнішнього та внутрішнього середовища організму; програмування адекватної реакції і, ширше, поведінки індивіда (або особи). Координація роботи внутрішніх органів. Постановка й реалізація цілей поведінки/діяльності. Активна й цілісна адаптація організму до умов існування. Виникнення нервової системи — результат тривалої еволюції, яка виявилася в безперервному ускладненні та диференціації фізіологічних механізмів поведінки. Структурний та функціональний елемент нервової системи (незалежно від рівня її організації) — нейрон. Це нервова клітина, основна складова нервової тканини. Призначення нейрона полягає в проведенні збудження — передачі нервового імпульсу від одного відділу нервової системи до іншого. Структура нейрона ідентична у всіх хребетних, він складається з тіла клітини та відростків, які відходять від нього, — дендритів та аксонів. Нервова система поділяється на три частини: центральну, яка складається з головного та спинного мозку; периферичну, яка складається зі спинномозкових та черепно-мозкових нервів; вегетативну, що забезпечує іннервацію внутрішніх органів та залоз. Головний мозок — центр психічної діяльності. Він складається з двох півкуль — правої і лівої; проміжного, середнього, заднього, переднього мозку. Найбільш значну частину останнього складає кора великих півкуль. Кора головного мозку складається з ділянок, які за своїм розташуванням мають назви: потилична (відповідає за зорове сприйняття); вискова (слух, у людини також і мовлення); тім'яна (реакції на сенсорні стимули й керування рухами); лобна (координація функцій інших ділянок кори). У психічній діяльності людини особлива роль належить лобним долям, які займають 30% загальної поверхні кори великих півкуль. Пошкодження лобних долей впливає на вищі форми поведінки, пов'язані з інтелектом, навчанням, мисленням. Численні клінічні факти свідчать, що пошкодження лобних долей призводить до порушень в особистісній сфері людини, її характері. Встановлено також, що психічні функції певним чином поділені між правою і лівою півкулями. Обидві півкулі здатні отримувати та опрацьовувати інформацію у вигляді образів й у формі вербальних стимулів (слів), але існує міжпівкульна функціональна асиметрія головного мозку — різний ступінь виявленості тих чи інших функцій у лівій та правій півкулях. Рефлекторна діяльність мозку В основі всіх форм системної діяльності мозку знаходиться універсальний принцип — рефлекторність, тобто організація нервових процесів за типом безумовних або умовних рефлексів. Схема дії будь-якого рефлексу має назву «рефлекторна дуга», або, у більш складному й точному варіанті, — «рефлекторне кільце». Ця схема відображає характер зв'язку між аферентними та виконавчими відділами нервової системи, тобто між аналізатором (органом чуття, який поставляє сенсорну інформацію) та ефектором (органом руху, який забезпечує корекцію поведінки). Згідно з фундаментальною теорією І.П. Павлова, розрізняють безумовні та умовні рефлекси. Безумовний рефлекс (від лат. reflexus — відображення) — спадково закріплена стереотипна форма реагування на біологічно значущі впливи зовнішнього світу або зміни у внутрішньому середовищі організму. Безумовні рефлекси здійснюють пристосування до відносно стійких умов. Умовний рефлекс — один із двох основних типів рефлексів, відкритий і всебічно досліджений великим російським фізіологом І.П. Павловим. Різноманітні види умовних рефлексів утворюються за певних умов у процесі життєдіяльності організму на базі природжених безумовних рефлексів. Умовний рефлекс виникає внаслідок кількаразового поєднання дії безумовного подразника (зокрема, харчового) з дією будь-якого чинника, який хоча й сприймається організмом, але є індиферентним щодо його життєвих потреб (наприклад, дзвінка, спалаху електролампи). При цьому індиферентний подразник має дещо випереджати в часі або діяти водночас з безумовним подразником. Виникнення умовного рефлексу полягає в набуванні організмом властивості давати на подразник, що раніше був для нього індиферентним, таку саму реакцію, яку до цього міг викликати лише безумовний подразник. Ця зміна пояснюється тим, що індиферентний раніше подразник починає виконувати роль сигналу про наступну закономірну появу безумовного подразника. Цей подразник, що став сигнальним (або просто «сигнал»), називають також умовним, бо роль сигналу він набуває й виконує лише за певних умов. Звідси також і назва умовного рефлексу, якою позначається описаний вище механізм замикання й функціонування тимчасових нервових зв'язків.
1 2 3 4 5 Категория: Психологія \| Добавил: DoceNt (09.11.2014)
Просмотров: 637 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: