РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Вчинок і світ людини. - Психологія - Реферати - Каталог статей

Вчинок і світ людини. Найбільш яскравий спосіб вираження людської діяльності — вчинок з усім багатством його суспільно-особистісної суперечливості, — з одного боку, включає до свого змісту особливості історичного рівня культу-ри людини, з іншого — сам визначає цю культуру, будучи виявом суб'єкта історичної діяльності. Якщо в минулих історичних епохах можна простежити найтісніший зв'язок учинку з міфологією, релігією, філософією, мистецтвом та іншими ідеологічними формами суспільного життя людини, то в XIX, а особливо у XX столітті вчинок об'єктивно пов'язується насамперед із науково-технічним прогресом. Революціонізуючий вплив науки і техніки на жит-тя суспільства вирішальним чином визначає світогляд людини, її пізнавальні, естетичні та моральні відношення до дійсності, а через те і спосіб її суспільної поведінки. Не менш глибоким є вплив вчинку на науко-во-технічні досягнення людини. Вчинок стимулює і підкорює собі ці досяг-нення, включає їх у свою психосоціальну структуру. У сучасних працях із психології та філософії проблема людської діяльності, її творчого вчинкового характеру набуває першорядного значен-ня. Зокрема, С.Л.Рубінштейн пропонує включити в онтологію людини дію, працю, саму людину, що творить, як необхідну та істотну ланку. В такому тлумаченні людина виступає як істота, яка реалізує свою сутність в об'єктивних продуктах своєї творчості та усвідомлює себе через них. Спе-цифіка людського способу існування визначається далі мірою зв'язку само-визначення та визначення з боку іншого (умови, обставини), характером самовизначення у зв'язку з наявністю у людини свідомих дій. Так виника-ють кардинальні питання про місце іншої людини в людській діяльності, причому інша людина береться тільки як спосіб, знаряддя або як моральна мета "моєї" діяльності. Виникає також питання про можливість усвідомлення безпосередніх результатів і непрямих наслідків будь-якої людської діяльності, вчинку, а також усвідомлення мотивації, детермінації людської поведінки, системи значень або цінностей. Велика кількість по-нять, представлених у С.Л.Рубінштейна, свідчить про істотні ознаки вчинку. На жаль, теоретично вони ще не впорядковані і виступають на передньому краї психологічної науки. Реалізація загальної теорії психіки передбачає визначення вчинкової дії та післядії як всезагального комунікативно-творчого акту, що здійснюється між людиною і світом. Виникає перше зав-дання: розкрити відношення "людина — вчинок — світ", в якому вчинок не просто опосередковуюча ланка, а всеохоплюючий зріз буття, де в певному розумінні і людина, і світ постають як діалектичні моменти. Сучасна психологія, конкретизуючи поняття "людина", має на увазі на-самперед особистість. Російський термін "личность", маючи в собі давньослов'янський корінь, повертає нас до слова "лик". "Личность" надає "лик" субстанції. "Зріз" і є цей "лик" — самовияв субстанції, матеріального і ду-ховного світу. Тоді протилежним терміну "личность" буде не "світ", а термін, близький за своїм значенням до "субстанції". "Личность" передба-чає в собі "лик" матеріального світу, матерія в собі "безлика". Виникає друге завдання: показати вчинок у зв'язку з його науково-технічною оснащеністю. Остання не є зовнішнім аксесуаром вчинку, а його суттєвою історико-культурною визначеністю. Вчинок є основною ланкою, осередком будь-якої форми людської діяльності, і не тільки моральної. Він виражає будь-яке відношення між особистістю і моральним світом. Це відношення можна правильно зро-зуміти, коли зміст поняття "особистість" вбере в себе те, що вже олюднене, освоєне, набуте людською індивідуальністю, — знання, уявлення, усвідомлені закони. "Великий світ", включаючи свою особистісну визна-ченість, є світ неосвоєний, він протистоїть своєю таємницею особистості й передчувається за світом освоєним. Наявність великого, довершеного в собі світу передчувається в уявленнях особистості, в суперечливості пізнання, в осягненні прогалин знання, в естетичному сприйманні досконалих і спотво-рених форм. Ось чому свідомість особистості переступає власні межі і спрямовується до "світу великого". Це можна розглядати як духовний роз-виток самої людини, як розкриття "великого світу", який пізнає себе через особистість. Це можна розглядати як духовне становлення самої людини, як саморозкриття "великого світу", як всезагальний вчинок, відносно якого і людина, і сам "великий світ" виявляються у певному розумінні залежними феноменами. Вчинок — це спосіб особистісного існування у світі. Все, що існує в лю-дині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом і його результатом. У цьо-му вузловому осередку буття виявляється активна творча взаємодія людини і світу. Вчинок формує та виявляє найістотніші сили особистості, як і самого "великого світу". Як єдино можливий ключ, він відкриває таємницю світу у формі практичного, технічного, наукового, художнього, соціально-політичного тощо освоєння. Ось чому вчинок слід розглядати як всезагаль-ний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їх пізнавальному та практичному сенсі. Вчинкова комунікація передбачає особистіше виділення людини зі світу. Причому особистість включає в себе не тільки вузьку суб'єктивність, на-приклад яку-небудь партикулярну пристрасть, а й усі свої знання та уявлен-ня про світ, усе пізнане, відоме, все, що виникає у сприйманні, об'єктивуючи, "проектуючи" це сприйняття назовні. Все багатство світу, яке пройшло через сприймання, мислення, свідомість людини, становить особистісний світ. Його не можна зводити до поняття біологічної істоти, що має певний набір потягів і прагне їх реалізувати. Особистісний світ не ви-значається межами фізичної, тілесної організації. В особистість входять її відношення до предметів, явищ і подій, зв'язки зі світом, живим і нежи-вим, — опосередковано через суспільне життя. Особистісний світ — це світ освоєний. Великий світ, крім того, ще й сфера великого невідомого. Те, що за відкритим особистісним світом існує світ сам по собі, котрий включає в себе перший, показує необхідність екзистенційної та пізнавальної комунікації цих двох світів — за старою філософською термінологією мікрокосмосу й макрокосмосу. Мова йде не тільки про те, що особистісний світ становить лише частину світу великого, але головним чином про те, що ця частина прагне розширити свою сутність шляхом освоєння цього великого світу. Вихід особистісного світу до велико-го здійснюється у двох провідних формах — пізнавальній та практичній. Недостатність особистісного світу та його антагонізму до об'єктивного ви-ражається у пристрасті, потягах, творчому неспокої. Діяльний зв'язок цих світів є творчість одного та другого, що можна уявити у вигляді кулі як сим-волу структурної та змістової безконечності об'єктивного світу, а осо-бистісний — у вигляді "екранного" січення цієї кулі. Таке січення не ста-тичне, а повертається на осі кулі, відкриваючи (або "вириваючи") її зміст і водночас творячи його. Структурна мережа "екрана" включає в себе і струк-туру світу, і природу людини. Подвійна структура "екрана" є суперечністю, яка приводить його в колове обертання навколо осі кулі. Проходячи через кулю, "екран" увесь час змінюється, відкриваючи все новий і новий зміст світу. Суперечність, яка виражає відношення особистісного і всезагального світу, — глобальна й найвиразніша. В ній полягають основні проблеми філософії, а також психології: відношення матерії та свідомості, безконеч-ного і конечного, абстрактного і конкретного, тіла й душі, сутності та явища, форми і змісту, свободи й необхідності тощо. Ця суперечність в основі своїй учинкова. Вчинок — спосіб руху "екрана", безконечного повертання його площини, опосередкування особистості та матеріального світу. Немає окре-мих трьох сутностей, що взаємодіють зовнішнім чином, механічно між со-бою: особистості, вчинку і великого світу. Вчинок — результат взаємного переходу особистості й мікрокосмосу, і цей перехід виявляє себе як творчий акт. Ось чому вчинок є всезагальна, синтетична творча дія у відношенні її спеціальних видів. "Муки матерії" (Я.Беме) свідчать про суперечливу єдність особистісного і всезагального світів, що приводить до їхнього взаємного вияву, в якому освоєне весь час вказує на неосвоєне. Отримуючи в освоєному свободу, осо-бистість відразу ж виявляє свою несвободу, тому що за обрієм постійно за-лишається невідома, тривожна і принаджуюча до себе "країна". У вчинковому прийнятті рішення, у виборі з альтернатив особистість формує уста-новку у відношенні до неосвоєного "зовнішнього" світу, немовби ототож-нюється з ним. Іншим способом вчинкова дія буде неможливою. Але відразу ж після її звершення виявляється недосягнуте безконечне всезагаль-ного світу. Помилка філософії, що вказує на потойбічність "зовнішнього" світу, полягає у відриві його від особистісного плану буття. В результаті світ, як він існує сам по собі, виявляється порожньою абстракцією, а особистісний — мертвим, застиглим явищем. У дійсності — це дві взаємоопосередковуючі сторони вчинкової акції. Екзистенціалістські ідеї "покинутості" і "страху" насправді є феномено-логічними моментами, в яких фіксується протиставлення особистості та ма-теріального світу. Розуміння вчинкового акту як пошуку і знаходження опертя в матеріально-предметному світі (будова пірамід, оживлення не-живої природи, прогресуючі форми соціальної комунікації і т.д.) пов'язується з ідеєю покинутості та страху на основі творчого відношення до світу. Як вираз суперечності між особистістю і матеріальним світом, вчинок виявляє незавершеність, прагнення до вдосконалення, подолання невідповідності ідеалу і реальності в пізнавальній, естетичній та моральній діяльності з метою знаходження опертя в матеріальному світі. В цьому при-чина існування "білих плям" у нашому пізнанні, які слід заповнити. Ці "плями" не є щось подібне до острівців непізнаного. Це суперечність того, що вже є пізнаним, і того, що перебуває в акті пізнання; вона виражає своєрідність "екрана", де перехрещуються шляхи особистісного і ма-теріального світів. Подолання цієї суперечності здійснюється єдиним спосо-бом — у вчинковій акції, яка водночас має пізнавальний, моральний, есте-тичний смисл і з необхідністю включає практично-предметне перетворення світу. Вчинок у його провідній визначеності є комунікативним актом, що здійснюється між особистістю і матеріальним світом. Таку комунікацію можна розуміти як зв'язок, перехід інформації між ними, як їхнє об'єднання. Об'єднання з неживим або живим світом має за мету ствер-дження особистості в матеріальному світі, знаходження опори для цього ствердження, оскільки особистості виявляється її ущербністю. В особистості і поряд з нею існує матеріальний світ. Акти їхнього взаємного переходу є вчинковими актами. Тут насамперед виявляється якийсь стан у вигляді сукупності світових подій. Така сукупність, що визна-чається, висвітлюється особистістю (включаючи й останню) і разом з тим не визначається нею, тому що існує поза нею як невідомий, неосвоєний ма-теріальний світ, є ситуацією — першим моментом учинку. Спрямована на-пруга співіснування особистісного і матеріального світів, яка визначається ситуацією і виявляється в потязі до комунікації з матеріальним світом, є мотивацією — другим моментом учинку. Реальний взаємний перехід цих двох моментів є вчипковий акт і його післядія. Крім нього, справді діяльного у світі немає нічого. Є результат учинку — подія. Психологічна картина звершення вчинку починається з надання значен-ня феноменам матеріального світу. Це — ситуація. Значення, надане фено-менам, але протиставлене їм як невідповідним, є мотивацією вчинку. Акт перетворення з тим, щоб він відповідав ідеальному моменту мотивації, ста-новить сам учинковий акт. Відкриття, утворення будь-якого феномена в особистісному світі є зна-чуще відкриття. В результаті утворюється сукупність значущостей, яка ви-значає ситуацію. Значення як таке має місце хоча б завдяки ноуменальному обґрунтуванню даного феномена. Його значущість, що перебуває в ноумені, створює ситуативну напругу, спрямованість. Не сам феномен захоплює, а те, що криється за ним, що виступає як відношення сутності та явища тощо. Відношення феномена і ноумена виявляється у зв'язку буття й небут-тя, свободи й необхідності і т. д. Розгортання ситуації відбувається внаслідок взаємодії між феноменом і ноуменом, їх взаємного переходу. Пе-ретворення ситуації є зміна вихідної позиції, а отже — значень (тут поки що ми абстрагуємось від особистості людини). У зміні позиції зникають і пере-творюються феномени. В результаті цього виявляється якась точка відліку в рамках сприймання або уявлення, що приводить до порядку, зв'язку у світі, котрий відкривається. Значущості ситуаційних компонентів розвиваються і змінюють одна од-ну. Ось чому поряд із ситуацією виступає постситуація, або антиситуація, — те, що не має значущостей або вже не має того, що потенційно може стати ситуативним відношенням. Ці позаситуативні компоненти стають фактами, які втратили свої значущості й стали начебто "каменями на до-розі". Світ у цілому складається із ситуаційних відношень і наявних фактів як таких, що втратили своє значення компонентів ситуації. Останні знову, переходячи на більш глибокі рівні, захоплюються в ситуативні відношення. У цьому "розкопуванні" ноумена ситуація йде в глибину. Але кожне копання дає лише нову загадку. Відкрите, розгорнуте відразу ж стає прихованим, таємничим, інтригуючим. Ситуаційні відношення у своєму розвитку прохо-дять ступені нейтральності, конфліктності, колізійних зіткнень. За цим останнім ступенем кількісні перетворення переходять в якісні. Ситуація змінюється. Суперечність між феноменальним і ноуменальним зв'язується в один вузол. У попередніх формах ситуації значення ще не беруться в їхній єдності та пов'язаності. Ось чому індиферентне співіснують значення різної спрямованості, їхня роздільність далі долається, тому що вони виявляються різними суперечними сторонами одного й того ж значення. Ось цей вузол суперечливих значень, спрямований на ситуацію, звідки він походить, являє собою мотиваційний аспект учинку. В цьому новому моменті фіксується велика суперечливість світу. Мотивація виявляється суттєвим продовжен-ням ситуації. Таке повернення до вихідної позиції, точніше спрямованість на ситуацію, — це вияв драматичної невідповідності між феноменом і но-уменом. Виникає буттєвий драматизм, що вимагає належної розв'язки. Розгортання процесу мотивування триває аж до постановки цілі, з якої починається вчинкова дія. Ціль — рушійна основа мотивації. Остання вияв-ляє такі форми, як імпульсивну, емоційну, емоційно-розугшзву, раціоналізовану, абстрактно-інтелектуальну, абсолютно-моральну. У своїй внутрішній логіці мотивація завершується своєрідним "бажаним образом", але ще не ціллю. Так, абстрактно-інтелектуальна мотивація захоплює в себе і ситуаційні відношення, і ті, що вийшли за межі ситуації. Цим немовби продовжується ситуація, але вже перетворюючись на мотивацію. На цьому рівні утворення вчинку реальна дія неможлива. Мотивація слабує на роз-двоєність, амбівалентність, що спонукає до боротьби мотивів та не-обхідності вибору провідного мотиву. В завершальному запереченні сукупності фактів і в виключному зосе-редженні на об'єктивному предметі виявляється ціль. До цього часу дія вчинку ще не починалася. Вона була неможливою, toму що через усі форми мотивації проходила амбівалентність, антагоністична вчинковому акту. В цій роздвоєності ціль була ще неможлива, тому що наявність "одного" та "іншого" як вираження амбівалентності не могла привести до постановки цілі. Тільки за фіксації однієї сторони амбівалентності стає можливим її перетворення на ціль. Показуючи спочатку начебто різні цінності, амбівалентність потім свідчить, що вона можлива лише за амбівалентної рівності одного та другого моментів своєї структури. Тоді значною мірою буде справою випадку, яка сторона амбівалентності дістане перевагу, абсо-лютизується як емоційний образ і стане ціллю. Емоційне потрясіння, що супроводжує амбівалентність, сприяє відкиданню аргументів "за" і "проти", оскільки "боротьба мотивів" виявляється дією, що відходить у безко-нечність і не має реального завершення. Очищена від нашарувань моти-ваційної боротьби, ціль відкриває перехід до вчинкової дії. Розвиток мотивації виявився за своїм змістом проясненням того об'єктивного предмета, який визначав спрямованість особистості до вчин-кової дії. Виражаючи те, чого прагне людина, мотив є вихідною рисою суб'єкта діяльності. З розвитком мотиваційного аспекту вчинку в ньому де-далі більше виявляється об'єктивність — той предмет, на який буде спрямо-вано вчинкову дію. Якщо на початку становлення мотивації присутні емоційно та предметно розпливчасті її компоненти, то на завершальних ета-пах розвитку, в її найбільш виражених формах виступає чітка об'єктивна ціль дії; інакше вчинковий акт не може початися. Спочатку ціль має харак-тер зовнішньої предметності та цілком поглинає особистість. Це предмет-ціль, який слід усунути, перетворити, присвоїти, знищити, розвинути. Така ціль, оскільки вона розкривається в її відношеннях до оточуючих фонових предметів, може бути досягнута тільки через посередництво цих предметів і на основі зв'язків з ними. Вона протиставляє себе оточуючим предметам і зводить їх до рівня засобу, хоч вони мають автономне буття. Виникає відношення цілі й засобу, що глибоко визначає характер самого вчинку. Воно по суті викликає вчинковий акт. Якщо розвиток мотиву завершується більш чітким уявленням його пред-мета, то останній є першою характеристикою цілі. Вихідні мотиваційні сили вчинку повинні об'єктивуватися, реалізуватися у своєму протиставленні — в певному предметі. Ціль-предмет починає диференціюватися саме завдя-ки своїй афективності. Вона виступає в багатоманітності, розчленуванні, зрештою як сукупність відношень до інших предметів. У своїй нерозчленованій цілісності вона може бути присвоєна тільки зовнішнім чином. У тако-му випадку з нею не можна увійти в діяльний контакт. Такий предмет не може слугувати реальною ціллю. Якоюсь мірою він відповідає і в той же час не відповідає мотиву. Між ними встановлюються вибіркові відношення. Це приводить до необхідності диференціювання цілі. Прості операції з предметом як ціллю не зачіпають моральних та інших аспектів особистості. Вчинкова ж ціль-предмет уся охоплена міжособистісними відношеннями, вона символізує, виражає їх. Цей символ — продукт творчості — вияв-ляється далі засобом комунікації, уособлюючи міжособистісні відношення. Вони стають тепер на місце, вказуючи на дійсний об'єкт вчинку. Так предмет-ціль із самодостатнього утворення стає засобом впли-ву, точніше комунікації з іншими предметами, індивідами, особистостями і т.д. Він важливий тепер не сам по собі, а тією мірою, якою розкриває міжособистісні відношення, виступає їхнім представником. Таким вчинковим засобом виявляється не стільки ціль, скільки предметна дія. Головне тепер — в його осмисленні, в наданні йому соціального значення, смислу комунікативного процесу. Ціль переходить у засіб учинку за необхідності її досягнення. Вона вия-виться тільки ціллю, якщо не буде опосередкована засобом. Опосередкуван-ня мають випливати з самої цілі, з супленої її природи, а не бути їй чужи-ми. Інакше вони не можуть бути засобами саме цієї цілі. Засіб учинку є опо-середкуванням між ціллю та особистістю, що вчиняє. Абсолютний раціоналізований характер ситуації та мотивації перешкоджає вчинковому акту внаслідок своєї безконечної опосередкованості. Опосередкованість у сфері засобу має практичний, позбавлений абсолютного раціоналізування смисл. Засоби, прикладені до цілі, здійснюють учинкове перетворення, вчинковий акт з його післядією. Його результатом, продуктом є нове ситу-аційне відношення. Здійснилася подія в людській психіці. У вчинковій спіралі виник своєрідний канон поведінки. Вчинкове коло завершене. Це нове ситуаційне відношення є перетворений світ, де особистість більш адекватно його виражає, більш глибоко входить в його надра на ос-нові комунікативного процесу. Вчинок як укорінення людини у світ є особистісна суб'єктивність, "мікросвіт". Так формується єдність пізнавального та практичного відношення людини і світу. Новий "мікросвіт" відкидає ста-рий саме в акті вчинкової творчості — самотворчості світу. "Великий світ" виявляється в новому аспекті, розтині. У вчинковому перетворенні світу опосередковуються, вступають у комунікацію різні особистості. У зміні світових розтинів — тією мірою, як вони утворюють поступову безперервність — функціонує єдина особистість. Переривання цієї поступо-вості руйнує єдність особистості. Тоді вона розпадається на безліч особистісних існувань — безвідносно того, чи корелюють вони з єдиним ор-ганізмом як індивідом або родом. До того ж принцип організму сприяє ви-никненню безлічі особистісних світів. Хоча кожен з них і ґрунтується на анатомічних, фізіологічних, біохімічних та інших засадах, особистісний світ є насамперед світом психо-логічного змісту. Зв'язок двох проблем — "людина і буття", "людина та інша людина" — передбачає індивідуалізовану замкненість кожної особи-стості, внаслідок чого виникає драматизм буття, що стосується зв'язків між людьми, їх творчої комунікації тощо. Зв'язок між проблемами "людина і буття" та "людина та інша людина" визначається пошуком опори в бутті. Особистісний світ у прагненні розши-рити своє існування виявляє безопорність і ненадійність, беручи себе тільки як ізольованого індивіда. Буття, що провалюється в небуття, — ось його загострена риса. Вада суто індивідуального буття викликає необхідність комунікації. Це — негативна причина. Позитивна полягає в органічному зв'язку екзистенційної та інтерперсональної комунікації. Обидві форми пов'язуються одна з одною, будучи екзистенціально єдиними: однією сто-роною зріз веде до світу, іншою — до людей. Спочатку виступає поляри-зація "людина і світ". Причому під людиною слід розуміти особистість в усій сукупності індивідуальних сприймань та уявлень — особистісний світ, виявлений в людському існуванні. Тоді "світ" тлумачиться як існуючий "в собі". Таке відношення людини і світу породжує гідний людини драматизм буття. Світ "поза людиною" викликає екзистенційний та пізнавальний не-спокій. Саме психічне як зріз і є ця суперечлива єдність людини і світу. Комунікація особистостей в її етично\гу, моральному сенсі обтяжена їхньою буттєвою роздільністю. Постає старе питання про реальність "іншої свідомості". Зв'язок особистостей можна уявити у вигляді перерізів кулі, які перетинаються в її осі. Це уявний зв'язок, тому що суб'єктивності безпосе-редньо не перетинаються. Реальні площини розтину світу існують роздільно і навіть розходяться радіально. Ця вісь перетину вказує на іншу — особистісну суб'єктивність. Вона прагне розширити своє існування до рамок всього матеріального світу, охопити його, злитися з ним, перетворити особистісну площину в кулю безконечного буття. Індивідна обмеженість людського існування примушує його до екзистенційного розширення — охопити, включити в свою орбіту інші існування. Обмеженість особистості стає засадою її соціальної природи. Вчинок як соціальний акт об'єднує лю-дину і світ шляхом взаємних комунікацій окремих особистостей на основі ''матеріального" світу. Основний рушійний принцип здійснення вчинку є принцип заповнювання, завершеності "кулі буття", потягу і сходження до великого світу природи і суспільства. Потреба опори в іншому, ущербність одиничного існування — феноменальний вияв необхідності поєднати мікрокосмос і макрокосмос та знайти в цьому велику самодостатність. Ноуменальний канал інтерперсонального зв'язку — поки що відкрите питання психологічної науки, а може, ще й не поставлене в ній. А особистісний світ безпосередньо відкриває ноумен своїм екзистенціальним роз-витком. Усувається ідея незбагненної потойбічності сутності. Ноумен весь посейбічний — він в усій багатоманітності світу. Особистості не тільки пе-рехрещуються, а й зливаються воєдино. Між ними немає стіни — замкне-ності, абсолютної роздільності "без вікон і дверей" (Лейбшц). Форми до-повнюючого вчинкового вияву іншої суб'єктивності піднімаються великими "феноменологічними" сходами, охоплюючи жорстокість, егоїзм, альтруїзм, садизм, любов і все інше, що тільки допомагає виявити, впізнати, закарбу-вати у своїй душі іншу суб'єктивність, її пошуки — це історичний хід мо-ральності, що завершується визнанням схожості і прав індивідуалізації інших суб'єктивностей, їхньої доповнюючої взаємодії. Особистості індивідуального існування показують необхідність екзистенційної взаємодії особистіших існувань. Світ цих існувань у "Божому задумі" є їхньою накладеністю, змикан-ням, узгодженістю, а не роз'єднаністю, ворожнечею. У цьому стані відкривається великий світ моральності вчинкових комунікацій, які мають конкретні форми в різних видах людської творчості. Накладеність особистісних існувань створює загальне "світло всередині буття": ці існування перебувають в одному світі. Це відкриває справжній смисл дійсної комунікації між ними. Принцип доповнення розширюється до принципу узгодження: "моє буття є й твоїм буттям". Постає багатоманітний і єдиний предметний світ для всіх існуючих людей. У цьому світі найваж-ливіша проблема — створення цінностей, їх розподіл на основі визнання екзистенційної тотожності безлічі особистісних світів. Це найбільше диво — "відкритий" єдиний світ для всіх людей як поле їхньої суспільної діяльності. Його створено в сукупному творчому акті всіх людей. Вони вийшли з матеріального світу в особистіший, відчули необхідність об'єднання на основі єдиного світу, в якому вони опинились. Це — найвеличніший факт. Одне з питань психології, яка осмислює свій поклик, — розповідати про великий монізм Всесвіту як єдність особистісних існувань. Це відкритий світ, одне небо і одна земля, справжній монізм як результат злиття, накладання, єднання безлічі "мікросвітів". Можливість комунікації за монадологічної замкненості індивідів стала предметом аналізу з боку філософів і психологів. При цьому спочатку вихо-дять із тези, що індивіди повністю роз'єднані (Г.Лейбпіц, В.Дзкемс, Б.Рассел та ін.), а потім намагаються перекинути між собою місток. Ще Ч.Дарвін визнавав можливість інстинктивного сприймання переживань іншого індивіда. Але це передбачає звичайний перцептивний механізм, якому недоступна чужа суб'єктивність. Малоефективною виявляється про-позиція М.ІІІеллера про механізм "інтуїтивного сприймання". За М.Лосським, психічні явища не існують без тілесних процесів і наскрізь пронизують їх собою. Ось чому, подібно до того, як категоріальні зв'язки (наприклад, єдність, множина і т.п.) немовби наочно вбачаються нами при сприйманні матеріальних речей, хоч вони насправді належать до ідеального світу і слугують лише основою для реальних матеріальних процесів і ніяк не перетворюються у щось реальне, так і психічні прояви світяться нам у бли-скучому погляді, чарівній усмішці, голосі, що пестить вухо... Т.Ліппс, також не мають наміру підтверджувати безпосеред-ньо комунікацію особистостей. Насправді ж вона здійснюється. І справа не в тому, що психічне "світиться", "теплиться" в тілі. Відкритість особистості полягає не в тому, що її можна відкрити, як черепашку, а в тому, що вона сама себе відкриває, поширюючись на весь доступний для неї світ. Цей світ входить в неї як її визначеність. Вона відкрила його. Але не ззовні, а зсере-дини. Тому за будь-якого рівня пізнання і буття світ відкрито повністю, і за явищем не криється потойбічної сутності. "Я знаходжу себе у цьому світі так само, як і інших". Гегель розглядав "інших" гносеологічне — як момент "феноменології духу". К'сркегор показав незводимість буття до пізнання. За Гайдеггером, це відношення не свідомості до свідомості, а буття до буття в їхньому не-розривному зв'язку. Але Гайдеггєр бере існування "інших" як факт і не по-казує численності їх. Сартрівське доведення існування іншої людини з ме-тою подолання соліпсизму "буття-для-себе" бере як основу два-три факти суто емпіричного значення. "Поява людини як об'єкта мого досвіду ще не є доведенням того, що існують інші люди". Тому Сартр висуває ідею "по-зицій", які мають свідчити про існування інших. Це — сором та гордість, їх переживають не перед речами, а тільки перед людьми. В почутті сорому я, мовляв, стверджую іншого як вільне "буття-для-себе". Сором — це почуття об'єктивності, оскільки сама об'єктивність зумовлена поглядом іншого. В аргументах Сартра бракує логічної необхідності існування іншого. Не в емпірично багатоманітних формах вчинку (сором, гордість і т.д.) слід шу-кати доказ існування іншого, а у спрямованості вчинків, у їхній послідовній незліченності, в їхній взаємній рефлексії. Це розкриває загальний смисл вчинкового комунікативного процесу. С.Л.Рубінштейн не прагне виявити цю єдність, кажучи лише про існування окремих індивідів як про чисто емпіричний факт. Існування іншого ще не показує необхідності вчинку. Вона мусить корінитися в іманентній суперечливості буття. Такі поняття, як мікро- і мак-росвіт, сутність і явище, кількість і якість, чисте буття і визначене буття, свобода і необхідність, конечне і безконечне, виражаючи основне питання філософії, вказують на вчинок як на свою вихідну реальну ланку і кате-горіальну мережу. Кожне з цих суперечливих відношень припускає в собі внутрішній учинковий зв'язок. Це ті абстракції від реального вчинкового акту, які самі по собі не мають рушійної сили. Надломленість ситуації, суперечливість мотивів пояснюються перебу-ванням у двох площинах: посейбічній (особистісний світ) і потойбічній (всезагальний світ). Тільки на цій основі ситуація та мотив мають учинково стимульний характер. Антагоністом особистісного світу може бути тільки матерія як субстанція. Свідомість людини "лякається" її, тому що повний перехід у матерію означає смерть, зникнення, ніщо. Страх смерті — це страх перед незворотним переходом у матерію. Нищівна міць субстанції породжує у людини потяг до самозбереження, що виступає провідним пси-хологічним або навіть антропологічним принципом (Б.Спіпоча). Уся структура вчинку кгусить мислитися як така, що співвідноситься і ''матеріальним" світом — стимулом перетворення. Особистість прагне збе-регти себе перед міццю матерії, перед нігіляцією. Ось чому у співвідно-шенні з матерією вона виступає як така, що воліє. Матерія має тенденцію до деперсоналізації, що загрожує життєвому, включаючи свідомі істоти. На цій негативній рисі матерії будує свою систему екзистенціалізм. Він не вра-ховує того, що матерія має і творчо-вчинковий момент. Науково-технічний прогрес, який почав свою ходу зі стародавніх часів, спрямований саме про-ти цього негативного продукту матерії. Мета цього прогресу (як він мотиваційно, суб'єктивно усвідомлюється) — зберігати і стверджувати осо-бистісну гідність людини. На вістрі сполучення двох атрибутів — руйную-чого, деструктивного і створюючого, творчого — виявляється характер учинку. Загальний смисл учинкового акту іноді визначають як творчу дію, і в цьому є частка істини. Проте творчість не може бути остаточною ціллю вчинку, тому що сама повинна мати її. Ідея самоздійснення вчинку досить абстрактна. В ній абсолютизується окремо взята особистість у відриві від її соціальної природи. Цілі самоздійснення за такого підходу розкритими бути не можуть. Терміни "самоздійснення", "самореалізація" мають преформістський відтінок і вказують на розгортання вже наявного змісту. Ста-родавній прототип цього поняття — "ентелехія" Арістотеля, що включає в себе потяг до мети як своєї самості, а це в свою чергу виключає соціально-комунікативний смисл людської природи. Самоствердження через ко-мунікацію — ось завершальна формула, в якій може бути виражений за-гальний смисл учинку в єдності його індивідуального і соціального мо-ментів. Комунікація виступає найважливішим визначенням учинку, в якому лю-дина звертається до великого матеріального світу (живого або неживого), змістово взаємодіючи з ним. Унаслідок комунікації виникає соціальна спільність, єднання всередині неї. Цим досягаються освоєння світу і найбільш ґрунтовне самоствердження в ньому. У випадку, коли протистав-лена світові індивідуальність такої єдності не виявляє, може мати місце спроба силоміць і будь-що досягти її. Виникають злочинні форми ко-мунікації — аж до знищення того учасника взаємодії, котрий не виявляє тенденції до структурної та формальної єдності. Механізми авторитарності, конформізму, деструктивізму, які начебто забезпечують людині "втечу від свободи" (В.Шекспір, Ф.Шіллер, Ф.Достоевсъкий, Е.Фромм та ін.), є формами негативної, злочинної комунікації. Те, що ці форми вчинку визна-чають як неусвідомлювані, позбавляє їх справжнього соціального смислу і надає характеру фатальності. Щоправда, момент неусвідомлюваності тут існує. Але він найтіснішим чином взаємодіє з моментом свідомого. Якщо завершальні форми вчинку з відповідними формами мотивації перебувають "по той бік" свідомості, вчинкова акція все ж становить найвиразнішу фор-му саме усвідомлюваної дії. Адже суперечності між ситуацією і мотивом долаються насамперед за наявності свідомості, що інтегрує їх, і поза цих умов учинок здійснений бути не може. Людина не завжди і не повністю усвідомлює завершальну ціль і багато-манітні наслідки свого вчинку. За одних обставин виступає мета — проста формальна комунікація, за інших — досягнення структурної, змістової єдності між індивідами. Нарешті, вчинок, що усвідомлює самого себе, може бути спрямований на освоєння світу, що приводить особистість до всебічного самоствердження. Специфікація вчинку, тобто перехід до кон-кретних форм людської діяльності, визначається її творчим характером. Як логічний осередок і реальний механізм будь-якої форми творчості вчинок виражає те найбільш людське, що властиве різним видам діяльності. Вчи-нок, будучи безпосереднім вираженням комунікації, що лежить у його ос-нові, може мати наукову, художню, технологічну, практичну та інші форми, але його змістом є розширення впливу індивіда на предмети й події навко-лишнього світу. Вчинок є діяльна об'єднуюча ланка компонентів творчої комунікації: інтуїції, фантазії, мислення і т.д. Завдяки йому встановлюються міжлюдські відносини і розгортається безконечна гама моральності або аморальності. Ці відносини починаються з виникнення простих залежностей і завершуються здійсненням свободи в соціальній комунікації. Залежність і свобода походять із джерел, що визначають специфіку вчинкової комунікації, гідності як провідної риси особистості і вкорінення в людську духовність. Відокремленість людського існування, виражена в таких поняттях, як "індивід", "творча індивідуальність", "Я", "самість", "суб'єктивність" і т.д., з необхідністю передбачає комунікацію; в ній зберігається, розвивається і стверджується індивідуалізація. Проте безком-промісна втеча індивіда в себе веде до трагічної самотності. Вчинок є природною, безпосередньою формою комунікації (вкорінення в соціум), в той час як художня, наукова та інші форми діяльності являють собою опосередковані модифікації такого вкорінення. У цьому розумінні вчинок є акт самоствердження особистості на основі утворення спільності з іншими індивідами. Вчинкове освоєння світу підкоряється цій же меті. Проте воно ще не вказує на остаточний смисл, виступаючи тільки способом вкорінення й само-ствердження. Вкорінення в "чужому" матеріалі (не людському) є ілюзією, паліативом, який має місце в історичному процесі. "Крихкість" існування особистості, яка переживає загрозу зникнення і, зрештою, зникає (неминучість смерті), приводить до сукупності дій, спрямованих на подо-лання цієї "крихкості". Вже стародавні люди, створюючи міфологію на ос-нові фантазії, "оживляючої апперцепції" (В.Вундпг), уособлюючи події, предмети, явища зовнішнього світу, уподібнювали себе іншому, щоб знайти твердий грунт для свого існування, освоїти великий світ, набути само-ствердження. Оживляючи в міфології світ, олюднюючи тварин, рослин і все, що існує навколо, людина в цьому знаходить опору для свого існування. Протягом історії поле дії "оживляючої апперцепції" дедалі звужується. Людина навіть в уособленнях та оживлених предметах бачить свою смерть. Освоюючи не-живий світ, а поряд із цим змінюючи і комунікативний процес між людьми, сучасна людина допускає "оживляючу апперцепцію" тільки як художній прийом і звертається насамперед до справжньої розвиненої суб'єктивності іншого, шукаючи в ній міцну опору існування. Науково-технічний прогрес, який розширяє, урізноманітнює ко-мунікацію, посилює її, разом із тим не долає "крихкості" існування, не ро-бить його безпечним. Безпосереднє прогресивне завдання, що вирішується історичним розвитком науки і техніки, — освоєння світу, щоб він не стано-вив загрози для людського існування. Техніка і наука виступають опосередковуючою ланкою у створенні екзистенційної опори для особистості на жи-вому людському матеріалі. Проте їхня роль, будучи в основі своїй роллю позитивного смислу, може отримувати антигуманну спрямованість. Людська суб'єктивність як абстрактне життя спочатку може бути лише потенційною буттєвою опорою для іншого існування. Первісно аморфна, невиразна суб'єктивність іншого не становить проблеми для вчинку. Він асимілює її, навіть не відчувши з її боку опору. Порівняно з нею навіть чу-жий речово-предметний світ об'єктивності, що важко піддається освоєнню, дає більше підстав для утвердження індивідуальності, ніж протиставлена їй аморфна суб'єктивність. Вчинок більш за все спрямований на те, щоб знімати "чуже" в іншій суб'єктивності, освоювати і підкоряти її власній індивідуальності. Втрата інтересу стародавньої людини до побудови пірамід як речової опори "продовженого" існування є відмовою від матеріального принципу вічного збереження індивідуального життя. Соціально-політичні, морально-релігійні і просто моральні вчення, поширюючись се-ред великої кількості індивідів, більш вдало реалізують для вихідної суб'єктивності її основне екзистенційне завдання. Віра в потойбічне існування, в Бога або ж віровчення філософського характеру є різними ви-дами пошуку "трансцендентної" опори індивідуального існування. Те, що в історії людства виступає такими способами ствердження комунікації, як "диво", "таємниця", "авторитет", становить лише окремі релігійно обмежені вчинкові механізми екзистенційного утвердження буття. Ідея потреби за-гального вірування (ідея "Великого Інквізитора") спрямовує здійснення ос-новного принципу вчинку, тлумаченого як дія комунікації з метою само-ствердження. Коли цьому природно виникає опір саме з боку живої людсь-кої індивідуальності, це часто провокує несамовиту лють відносно вихідної суб'єктивності. Найбільш відповідний матеріал для самоствердження осо-бистості постає тому не тільки як індиферентний, але й як ворожий такому прагненню. У цьому бачать загрозу втрати основних підвалин життя в іншому існуванні. В історичному русі суспільства політика, поступово розвиваючись, витісняє такі стародавні форми комунікації, як анімістичне оживлення при-роди, звичаєвість — інститут безпосереднього залучення індивідів до за-гальноприйнятих норм поведінки, мистецтво — спосіб формування такої поведінки і т.п. Відшукуються найбільш витончені форми використання людини як ідеальної екзистенційної опори. В рабській формі залежності нехтують своєрідністю іншого індивіда. Це — володіння "абстрактними" людьми, грубо речова форма життєствердження, історично обмежена. Засо-би здійснення вчинку перетворюються в абсолютизований принцип, коли інші люди оцінюються як знаряддя для досягнення чужої мсти. Насильство як спосіб досягнення загального вірування в негативній формі свідчить про наявність глибоких коренів потреби спілкування. Досягнута таким чином загальна віра є неповноцінною, позбавленою життєвої комунікації. Вчинок, усвідомлений як продуктивний обмін духовними змінами між своєрідними особистостями, становить живу прогресуючу комунікацію. Постання різних форм людської творчості є пошуком адекватних об'єктивних засобів само-ствердження, аби вони найбільше відповідали головній меті вчинку. Вища форма вчинкової дії вибирає шлях через конфронтацію протилеж-ностей до їхнього синтезу, єдності. Вчинок виявляється дією безпосередньої творчої комунікації і спрямовується проти зведення іншої особистості тільки до рівня засобу, знаряддя. Принцип субституції, який виникає в історичних формах учинку, означає заміну людського матеріалу іншим, щоб зробити можливою творчу комунікацію і підійти до мети й остаточного смислу вчинку — прогресуючого життєствердження. Адже разом з історичним зву-женням живої стихії як опори екзистенційного смислу зростає напруженість у пошуках комунікації саме з людським матеріалом. Тому й мораль стає більш витонченою, а в ряді випадків і більш жорстокою. На вищих етапах становлення вчинку відкидається будь-яке зведення особистості до рівня допоміжного засобу. Люди, які вступають у вчинкову взаємодію, домагаються рівного статусу неповторних самостійних індивідуальностей, що прагне розкрити і витлумачити гуманістична психо-логія. Характер епохи визначає характер вчинку, а вчинок — важливі риси епохи. Адже у вчинку — героїчному або злочинному — встановлюються істотні відношення між людиною і світом, включаючи суспільне середо-вище. Антиципація вчинку, що виростає з нього, розширюється до передбачен-ня його результатів, успіхів, і це є найважливішим стимулом науково-технічного руху. Справа не в тому, що людина на основі цього прогресу створює собі комфорт, умови благополучного існування. Потреба в ком-форті і в таких умовах досить відносна і є постійним еволюційним факто-ром науково-технічного прогресу. Ця потреба стає стимулюючою силою, коли вона набуває вчинкового значення і пов'язується з питанням "Бути чи не бути?" Тоді вчинковий стимул науково-технічного руху підноситься до рівня закономірності, закону, принципу. Науково-технічний прогрес викликається не тільки структурою вихідного вчинку, а й учинком іншого типу, що вступає в комунікацію конфліктного характеру. Ось чому два вирішальних характери вчинку пов'язуються з упевненістю в дії, з там, що сприяє її звершенню. Форми вчинку визначаються насамперед властивостями вибору з аль-тернатив і тими "ритуалами", які "гарантують" його успішне звершення. Тому можна говорити про історичні форми ситуації, мотивації, характеру звершення самого вчинку, його післядії. Всі вони мають моменти ризикова-ності, стихійності, щастя. Це формує такі характерологічні риси, як напо-легливість, сміливість тощо. Ситуацію ще зовсім не освоєно, в ній багато невідомого. Оскільки у вчинкові ризику напрям руху і повороти залежать від ситуаційних перипетій, а смисл його складає боротьба з ситуацією, то цей вчинок може бути схарактеризовано як пригодницький Форми вчинку, що випливають звідси, виявляються в супідрядності ситуації та мотивів. Найважливіший фактор, що переборює ризик і таємничість ситуації, є віра, на основі якої формується вчинок віри. У цьому ситуація залишається невизначеною, важко регулюється і передбачується навіть в її найближчих і безпосередніх визначеннях. Утвердження серед справжніх тривог перено-ситься на завершальні стадії, на віддалене майбутнє. Ось чому в учинку віри ще немає справжнього подолання і ризику, і безхарактерності. В цих умовах може виникнути вчинок релігійності — з вірою в те, що всі нещастя зреш-тою приведуть до блага, а справжня винагорода прийде в потойбічному світі. Віра свідчить про недостатність прогнозуючої сили людської дії. В рамках віри виникає вчинок фаталізму, що виражає характерну особ-ливість старовинного світогляду і наївного оптимізму ("Все на краще в цьо-му кращому зі світів") з такими модифікаціями, як провіденціалізм і т.п. У вчинку, що здійснюється на основі наукового передбачення, відповідного світогляду, компонент віри все ж існує. Віра також є передба-ченням, але таким, що не має цілісного логічного доведення. Хоч би як нау-ка розширювала свої межі, вона весь час указує на велике поле безконечно-го, невідомого, з чим має співвідноситися вчинок. Ось чому в ньому завжди залишається певний момент ризику і пригодництва. Людина ставить перед собою життєві завдання, що переступають мож-ливості технічного оснащення вчинку, але в іншому разі не розвивались би ні його техніка, ні ідеологія. Коли дитина, намагаючись досягти певного пункту, вчиться ходити, вона ще не може врахувати свої реальні можливості й труднощі досягнення мети, але спирається при цьому на бажання і можли-вості своєї ідеальної, ще не розкритої природи. Цілі вчинку завжди вищі за реальне "технічне" оснащення. Проте характер наукового пізнання не може дати вичерпно цілісної кар-тини світу й повного усвідомлення мотиваційних основ вчинку. Останній завжди практично округлює й завершує знання епохи. Це — найваж-ливіший закон вчинку, який показує його реальну можливість. Вчинок фор-мує цілісне відношення людини до світу, спираючись на партикулярність знання і самого процесу пізнання. Якби людина, що вчиняє, чекала на повне знання, вчинок ніколи не зміг би початися. Впевненість є справжньою осно-вою вчинку. Його якість при неповноті ситуаційної та мотиваційної інформації визначається характером упевненості у благополучному завер-шенні дії. У зв'язку з цим можна говорити про вторинність вчинку у його відношенні до соціального життя людини і про умови подолання цієї вто-ринності. Із факторів, що визначають характер учинку, ідеологія і науково-технічний прогрес висуваються на перші місця. Ідеологія визначає змістовий бік учинку, його соціально-політичну спрямованість; науково-технічний прогрес визначає форми та характер його звершення. Ці фактори найтіснішим чином пов'язані між собою. Науково-технічний прогрес втор-гається у зміст учинку, ідеологія впливає на форми його звершення. Ідеологія визначає вчинок тим, що дає базову установку на відносини між людьми. Наука і техніка не пов'язуються лише з умовами звершення вчинку. За-безпечуючи його науково-технічне оснащення, сприяючи звершенню його, вони стимулюють упевненість мотиваційного компоненту (запас міцності, точність обчислень, надійність і т.п.). Наука і техніка висувають людину на нові вчинкові рубежі, розширюють і перетворюють особистіше буття. Вони створюють передумови для переходу (і самі є його способом) від особи-стості до матеріального світу, адже такий перехід являє собою науково-технічну творчість. Вона визначає ситуацію вчинку, розширюючи її, надаю-чи їй багатозначності, мотивації, посилюючи складність, амбівалентність і складність вибору тощо. Корінні зміни, що здійснюються в ситуативних відношеннях вчинку на базі науково-технічного прогресу, — в динамізмі самої ситуації, зміні зна-чень її компонентів. Незрівнянно ускладнюється структура ситуації. Відмирання "оживляючої апперцепції", яка перегороджує шлях натураль-ному пізнанню своєю наївною зрозумілістю, приводить до пізнавального подиву. Змінюється принцип освоєння. Міфологія поступається місцем філософії, науці та художньому освоєнню дійсності. Наука і техніка, розкриваючи дійсні, реальні відношення між подіями у світі, мають сприяти вільній і багатоманітній орієнтації людини, розвивати творчий характер ситуації. Якщо в давнину суб'єктивність в ситуаційних взаємодіях була повністю поглинена об'єктивністю нав'язуваних значень, то тепер участь "доцентрового" моменту очевидно перевершує "відцентро-вий". Знання об'єктивних законів, що розширюється, є водночас знанням, що звільнює. Воно показує з можливою повнотою природну і суспільну включеність індивіда у світ, єдність законів, які керують ним. У межах цих протиставлених фатуму законів людина може вільно створювати ситуативні відношення. За Дме. Фрезером, у магічних відношеннях людина відчуває в собі силу, яка може впливати на події світу, в релігії вона шукає вишу істоту благодіянь, і тільки через науку людина опановує свою справжню волю. Прогрес науки і техніки впливає на ситуацію вчинку, створюючи атмо-сферу моральності, звичаю. Справа не в загальній фразі, "чи впливає пози-тивно прогрес науки на мораль, чи ні", а в яких нових психологічних та етичних формах здійснюється вчинок. Зменшується ситуаційна прире-ченість людини. Значення компонентів ситуації (і вона в цілому) набуває великої рухомості. Розвивається динамічність переоцінки цінностей. Осо-бистість дедалі більше опановує сили ситуації. Між цією залежністю й опа-нуванням для кожної історичної епохи встановлюється певна міра. Тут не може бути тільки залежність або тільки опанування. Головне питання поля-гає у формі їхніх співвідношень. Мотивація, характер боротьби мотивів змінюються історично. Проте не можна думати, що у зв'язку з наживо-технічним прогресом буде зростати роль чисто розумової мотивації, яка може точно зважити "за" і "проти". Велика міра невизначеності у вчинку буде залишатися завжди, хоч би яки-ми розвиненими були техніка й наукові знання. Разом із тим зміни у моти-вації безсумнівні. Вона очищується від "потойбічних" нашарувань, від надії, пов'язаної із впливом містичних сил. Мотивація прояснюється і стає дійсно розумною в урахуванні справжніх тенденцій ситуації. Це не розсудливість мотивації, властива юнацькому вікові. Це не раціоналізація, коли людина виправдовує вже звершений вчинок або той, який хоче здійснити. Це — саме розумність мотивації, яка є результатом об'єктивного пізнання світу. Поступ наукового осягнення світу полягає в очищенні фактів від суб'єктивних нашарувань, у "децентрації" (Ж.Шаже). Мотивація прямо чи опосередковано відчуває вплив наукового духу, його об'єктивної розумності. Значний обсяг інформації приводить до того, що наукова об'єктивність стає своєрідною наукосферою, в якій дихає і живе людина. Зростання об'єктивно-розумного характеру мотивації у зв'язку з науко-во-технічними досягненнями здійснюється на основі сприймання відповідної термінології з переходом її в буденну мову. Через усвідомлення мотивації мова звільняється від суб'єктивно-містичних нашарувань. Впли-ваючи на форми і способи мислення, мова безпосередньо включається в поведінковий акт. Об'єктивна розумність вчинку іноді пов'язується з мате-матизацією сучасного знання. Вплив техніки на мотиваційну сферу здійснюється шляхом побудови штучно-розумного машинного середовища. Людина навіює собі, що світ у цілому і вона сама функціонують за машин-ним (біхевіористичним) принципом. Досягнення кібернетики, без сумніву, впливають на мислення навіть тих людей, які вивчають живу людину. В їхньому уявленні жива людина постає кібернетичною структурою, яка діє на основі суто об'єктивних законів. Вияв таких законів у потаємній сфері суб'єктивності людини робить її мотиваційну структуру позбавленою таємничо-містичних, супранатуральних моментів. Визначення об'єктивно-розумного характеру людської мотивації не дегуманізує, а, навпаки, збагачує її гуманістичним змістом. Науково-технічний прогрес звільнює мотивацію для переживання високих звершень, для зосередження на проблемах буття, життєвого поклику людини. З'являється можливість використати як засіб науково-технічні досягнення. При цьому людина в силу своєї суспільної природи не уникає цілком не-обхідності бути в якомусь розумінні засобом. Проте, вступаючи в соціальну взаємодію як засіб, вона здійснює і свою мету, що виражає її індивідуальні, неповторно-творчі прагнення. Універсальний і єдиний у своєму роді осередок людської діяльності — вчинок — виражає спосіб існування людини у світі, виступає постійно діючим фактором історичних форм прогресу. Вчинок стає ланкою, що опосередковує людину і світ. Вчинкова структура відношень людини і світу є суб'єктом історичного процесу, людської діяльності. Складність психо-логічної структури вчинку, соціальна відповідальність особистості у вчинковому акті найтіснішим чином пов'язує його з науково-технічними досягнен-нями. Науково-технічний прогрес є немовби проекцією вчинкової не-обхідності у взаємодії особистості та матеріального світу. Зв'язки між особистостями на основі вчинкової комунікації охоплюють широке коло явищ, пов'язаних не тільки з виробництвом економічним, а й з виробництвом моральних та інших цінностей. Ось чому головний осередок людської діяльності — вчинок — мусить бути розкритий у теорії, яка охоп-лювала б усі види діяльності: виробництво наукових, художніх ідей, есте-тичних і моральних цінностей і т.п. Як універсальна жива зв'язка людини і світу вчинок із необхідністю пе-редбачає множинність особистісних існувань, можливість їхньої ко-мунікації. Екзистенційний смисл її полягає у ствердженні опори для існування. Інша людина з її суб'єктивністю виявляється найбільш відповідною опорою: визнання, слава, комунікація через оригінальність і т.п. Культура (наука, техніка, мистецтво, політика і т.п.) є створенням спо-собів учинкового зв'язку через об'єктивацію. У цьому вчинок виявляє себе як творчий акт. Ось чому загальною теорією творчості може бути така, яка включатиме в себе теорію вчинкової структури. Література. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.
1 2 3 4 5 Категория: Психологія \| Добавил: DoceNt (22.11.2014)
Просмотров: 531 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: