РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Терапія фіксованої ролі Дж. Келлі - Психологія - Реферати - Каталог статей

Терапія фіксованої ролі (fixsed–role therapy) (від лат. fixus – твердий, непорушний і грецькою theraрeia – лікування) — форма когнітивної психотерапії, розроблена на основі теорії особистісних конструктів Дж. Келлі. Характеризується спрямованістю на допомогу клієнтові у відшуканні нової інтерпретації себе і своїх життєвих ситуацій. На основі новою інтерпретацією будується нова соціальна роль. ТЕРАПІЯ ФІКСОВАНИХ РОЛЕЙ КЕЛЛІ. Келлі (Kelly G. А.) - автор оригінальної концепції особистості і нового методу її дослідження. Монографія Келлі "Психологія особистих конструктів" вийшла у світло в США в 1955 р. У цій книзі він запропонував і розвив психотерапевтичний підхід, названий їм терапія фіксованих ролей, у рамках якого можливі як вивчення особистісних проблем пацієнтів, так і досягнення терапевтично важливих змін. Теоретичною основою терапії фіксованих ролей Келлі є представлення про те, що кожна людина володіє унікальною, властивою тільки їй, ієрархічно організованою системою особистих конструктів, що визначає його поводження і дозволяє йому прогнозувати майбутні події. З погляду Келлі, психологічні процеси, що виникають при психотерапії, подібні з тими, котрі властиві формальному науковому дослідженню. Психотерапевт допомагає пацієнтові сформулювати "теорії", вивести і перевірити специфічні гіпотези, зв'язані з ними, оцінити результати своїх експериментів і переглянути свої теорії у світлі нових результатів (Келлі вважав, що пацієнт здатний до самостійної інтерпретації цих результатів). Пацієнт розглядається як основний дослідник у цьому процесі, хоча і психотерапевт бере участь у ньому як активний співробітник. По відомому визначенню, у психотерапії особистих конструктів модель відносин між так званим психотерапевтом і так званим пацієнтом нагадує відносини студента, зайнятого дослідницькою діяльністю, і його наукового керівника. Предметом вивчення є система особистих конструктів пацієнта, і психотерапевт допомагає пацієнтові в навчанні, фокусуванні на дослідженні й експериментуванні зі своїм "Я" (системою особистих конструктів). У цілому роль психотерапевта з погляду теорії особистих конструктів полягає в тім, щоб допомагати пацієнтові експериментувати з власним конструюванням подій, не нав'язуючи (пояснюючи, пред'являючи) йому реальність. Одне зі сформульованих Келлі положень - наслідок соціальності людини - говорить, що "у тім ступені, у якій людина здатна відтворювати способи конструювання, використовувані іншою людиною, вона здатна брати участь у соціальному процесі, що включає іншого". Це, а також визначення ролі як образа дій, здійснюваного з урахуванням розуміння точки зору іншої людини, послужило основою експериментальної процедури, що Келлі розвив для активування особистісних змін. Нову форму психотерапії він розглядав не як лікування, а як дослідницький проект, у якому головним дослідником є сам пацієнт, що цілком усвідомлює його мету і задачі. Келлі вважав, що людина відіграє роль лише в тім змісті, що у своєму поводженні він керується передбаченням того, яким чином інша людина конструює події. Для здійснення терапії фіксованих ролей Келлі необхідно саме таке розуміння ролі як психотерапевтом, так і пацієнтом. Терапія фіксованих ролей Келлі полягає в тім, що пацієнти за допомогою психотерапевта активно експериментують із прийнятими ролями гіпотетичних персонажів. Істотною особливістю психотерапії є здійснення рольової гри не в кабінеті, а в реальному житті. Психотерапія починається з написання пацієнтом невеликого твору - характеристики самого себе з погляду людини, що добре знає пацієнта. Вивчивши її, психотерапевт готує інший твір - характеристику гіпотетичного персонажа, чию роль пацієнт буде грати. Потім пацієнта просять спробувати уявити, наприклад, що він сам на час виїхав у відпустку, і перевтілитися в нового персонажа; уявити собі у всіх подробицях, що б той міг говорити, думати, почувати і навіть які б він міг бачити сни. Пацієнт і психотерапевт зустрічаються регулярно під час рольової гри для планування експериментальних ситуацій і оцінки результатів. Наприкінці психотерапії пацієнт зустрічається з лікарем, "повернувши" у своє колишнє "Я", для того щоб обговорити придбаний досвід. Для одержання первісної характеристики хворого психотерапевт просить написати її у формі п'єси, де пацієнт був би головною діючою особою. Така форма обрана, щоб образ, створюваний пацієнтом, був цільним, а не просто представляв би собою перелік гарних і поганих особистісних характеристик. Ціль цього завдання - з'ясувати, як пацієнт конструює свій образ "Я" у рамках своєї системи особистих конструктів, або "імпліцитної теорії особистості". Перш ніж приготувати сценарій ролі, що грається, психотерапевт аналізує характеристику пацієнта в плані основних факторів, що той використовував для самоопису. Важливо визначити, як пацієнт враховує свій життєвий досвід у спробах підтримати Я - концепцію і як він бачить розвиток свого "Я" у майбутньому. Крім того, необхідно зрозуміти, який зміст вкладає пацієнт у використовувані їм слова. Пропонована роль повинна включати мінімум одну характеристику, протилежну самоописові пацієнта. Вона може бути обрана на основі якій мається на увазі самим пацієнтом полярності, наприклад: у самоописі пацієнт використовує конструкцію "обережний", а на протилежному полюсі - "агресивний". Або, як рекомендує Келлі, можна запропонувати характеристику, що ніколи навіть не приходила в голову пацієнтові і яку йому буде нелегко інтегрувати в існуючу систему конструктів. На думку автора методу, пацієнтові може бути корисно досліджувати наслідки невідомого йому до того поводження, зігравши роль, створену на основі цього нового конструкта. Келлі наполягав, що пропонована роль повинна розігруватися саме за умови розуміння ролі у світлі теорії особистих конструктів. Пацієнт діє в рамках ролі з урахуванням поглядів інших людей. Він концентрує увагу не тільки на поводженні навколишніх, але і на розходженні точок зору. Психотерапевт виходить з того, що ціль рольової гри не в "викорінюванні" особистості пацієнта і заміні її новою особистістю. Він не повинний допускати прямої критики або сумнівів у цілісності особистості пацієнта - він повинний відноситися до неї з повагою. Ключовим моментом у розумінні змісту експерименту є те, що роль, що грається, відноситься до гіпотетичної особистості, створеної як протилежність особистості пацієнта. Виконуючи її, пацієнт перевіряє гіпотезу, сформульовану їм разом із психотерапевтом. Особистість самого пацієнта, на думку Келлі, є також не більш ніж гіпотеза. Однак, оскільки пацієнт ніколи не припускав, що їй існують альтернативи, йому важко погодитися з тим, що його особистість - це гіпотетичний конструкт. Усе, що він, як правило, випробував, це різні наслідки властивого йому поводження. Приймаючи нову, придуману роль, пацієнтові легше розглядати її як гіпотезу. Під час "репетицій" психотерапевт може грати ролі значимих людей в оточенні пацієнта або обмінюватися ролями із самим пацієнтом. Келлі знаходив цей обмін ролями особливо важливим, вважаючи, що це дозволяє пацієнтові намагатися реконструювати погляди інших людей, що є необхідною передумовою успішної рольової взаємодії. Психотерапевт намагається показати пацієнтові, як частки гіпотези можуть бути використані як основу для структурування взаємодій між ним і іншими людьми і для інтерпретації результатів цієї взаємодії. Граючи можливі ситуації зі значимими людьми, пацієнт починає поступово усвідомлювати, що він може успішніше експериментувати з міжособистісними відносинами, використовуючи своє власне поводження як "незалежну перемінну", тобто що його поводження може виступати як перемінна в будь-якій ситуації, що потенційно знаходиться під його контролем і може систематично керуватися. Поступово, із придбанням нових навичок, пацієнт може знайти, що він здатний викликати у свого соціального оточення саме ті реакції, що і намірявся. Якщо враховувати, що єдиної незалежної перемінної в "ученого" у всіх експериментальних ситуаціях є його власне поводження, то можна визначити пацієнта в терапії фіксованих ролей Келлі як головного дослідника в нескінченній програмі, у якій він продовжує ставити за допомогою власного поводження всі нові і нові питання. Наприкінці психотерапії, що продовжується 1-2 тижні, пацієнтові дозволяється повернутися до властивого йому колись рольового поводження. Психотерапевт передає йому відповідальність за оцінку придбаного їм досвіду і за те, що він згодом почне з обліком цього нового досвіду. Келлі затверджував, що пацієнт не повинний намагатися грати запропоновану йому роль і надалі, навіть якщо експеримент був дуже вдалим. Завданням для нього стає поступове конструювання своєї власної особистості в нових і нових серіях експериментів, що можуть продовжуватися все життя.
1 2 3 4 5 Категория: Психологія \| Добавил: DoceNt (13.11.2014)
Просмотров: 341 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: