Меню сайта
Категории раздела
Друзья сайта
Статистика
Онлайн всего: 10
Гостей: 10
Пользователей: 0
| Главная » Статьи » Реферати » Психологія |
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Психологічні особливості вербального спілкування
|
Зміст ВСТУП 1. Поняття та основні ознаки вербального спілкування. Функції, види, засоби спілкування 2. Особливості сприймання і розуміння людини людиною. ВИСНОВКИ Література ВСТУП Якщо ми звернемось до питання про походження спілку-вання, то його соціальна природа і соціальні функції, зв'язок з іншими видами діяльності та з еволюцією людини виступа-ють особливо ясно. Розвиток спілкування був невід'ємний від розвитку первісної людини та йшов поряд з її трудовою ді-яльністю. Ускладнення «стосунків з природою», розвиток форм праці, її спеціалізація вели до розвитку суспільних від-носин, до ускладнення форм взаємодії у процесі праці, а це вимагало все більшого вдосконалення спілкування, що забез-печує таку взаємодію. Разом з тим, чим складнішою та доско-налішою ставали колективна праця і взаємодія людей у тру-довій діяльності, тим більші вимоги ставилися до кожного учасника діяльності, і, відповідно, ускладнювалось його пси-хічне життя, розвивалася його свідомість. Спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що по-роджується потребами у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії, взає-модія суб'єктів, спрямована на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях партнера. Зміст та засоби спілкування визначаються соціальними функціями осіб, що спілкуються, їх статусом у структурі сус-пільних стосунків, належністю до тієї чи іншої спільності. Людське суспільство немислиме без спілкування, яке виступає як засіб «цементування» індивідів та як засіб розвитку самих індивідів. Саме звідси випливає існування спілкування як ре-альності суспільних стосунків. Мабуть, саме це дало можли-вість А. Сент-Екзюпері намалювати поетичний образ спілку-вання як «єдиної справжньої розкоші, що є у людини». Враховуючи складність спілкування як соціально-психо-логічного процесу визначимо його основні функції: комуні-кативна, перцептивна, інтерактивна. Комунікативна функція — це обмін інформацією між особами, що спілкуються. Перцептивна функція означає процес сприймання один одного партнерами по спілкуван-ню та встановлення на цій основі взаєморозуміння. Інтерак-тивна функція полягає в організації взаємодії між партнера-ми, тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, а й діями, вчинками. Спілкування людей — це, насамперед, процес взаємної активності: інфор-мація не тільки передається, а й формується, уточнюється, розвивається, при цьому передбачається, що у відповідь на послану інформацію буде одержано нову. Партнери впливають один на одного з тією чи іншою метою, виника-ють певні стосунки. Обмін інформацією можливий лише за умови, що суб'єкти розуміють один одного, тобто од-наково сприймають значення слів, що промовляються. Не ви-падково Л. Виготський відзначав, що «думка ніколи не дорів-нює прямому значенню слова». Складність спілкування визначає різноманітність його видів. Класифікацію його можна проводити за різними озна-ками. Наприклад, за суб'єктам діяльності виділяють: міжособистісне — при безпосередніх контактах двох чи більше осіб, міжгрупове — контакти з іншою первісною групою чи окре-мим її представником, соціальне — суб'єктом виступає вели-ка група, спільність людей чи суспільство в цілому. Залежно від засобів, що використовуються, спілкування може бути: ма-теріальним — за допомогою трудових дій, окремих операцій, результатів діяльності, що виконують додаткову комунікатив-ну функцію, знаковим — за допомогою знакових систем (на-приклад, мови, азбуки Морзе, азбуки Брайля для глухонімих), позазнаковим або смисловим — за допомогою жестів, міміки, пантоміміки тощо. За ознакою наявності посередників між комунікантами спілкування буває опосередкованим та без-посереднім. Безпосереднє («віч-на-віч») історично виникло раніше, спочатку за допомогою міміки та жестикуляції, пізні-ше розвинулась мова, опосередковане — стало можливим у зв'язку з появою писемності і технічних засобів зв'язку. 1. Поняття та основні ознаки вербального спілкування. Функції, види, засоби спілкування У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вер-бальна комунікація, що реалізується за допомогою мовлення. Відомий спеціаліст, що вивчав особливості спілкування між людьми, Л. Виготський писав: «Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених розмірах... Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином, вищі, властиві людині форми пси-хологічного спілкування можливі лише завдяки тому, що люди-на за допомогою мислення узагальнено відображає дійсність». Мова та мовлення людини виконують кілька функцій. По-перше, вони є знаряддям мислення та інтелектуальної ді-яльності, забезпечуючи орієнтування в умовах завдання, ви-роблення та виконання плану дій, порівняння одержаного ре-зультату з наміченою метою. Специфіка інтелектуальної діяль-ності людини дуже виразно змальована К. Марксом в його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над най-кращою бджолою. Друга функція — оволодіння суспільно-історичним досві-дом людства, окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплю-ються поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують завдяки специфічним умовам його трудо-вого, суспільного, культурного життя. І, нарешті, мова — знаряддя пізнання. Ми можемо здобу-вати нові (не для окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про оточуючу нас дійсність, у ціло-му ряді випадків лише за допомогою теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної (трудової, екс-периментальної) діяльності. У процесі історичного розвитку виникли дві форми мо-ви — зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову. Діалог — безпосереднє спілкування двох та більше суб'єк-тів. Для нього характерні: 1) згорнутість мови — деякі її елементи лише припускають-ся, але не вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова може бути малозрозумілою для стороннього слухача, 2) довільність — висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера, зміст якої «нав'язаний» попередніми словами, 3) слабка організованість — бесіда розвивається не за пла-ном, вільно, залежить від ситуації. Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорну-та, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер. Різновидом монологічної мови є письмова. Історично во-на з'явилась пізніше усної як засіб передачі інформації про певні події та явища і спочатку мала форму малюнків (ідео-графічне письмо), які ставали все більш схематичними та аб-страктними (піктографічне письмо). Подальший відхід від зо-браження конкретних предметів привів до ієрогліфічного письма, причому ієрогліфи означали не лише окремі предме-ти, а й цілі думки. І, нарешті, повне абстрагування знака від змісту ознаменувало останній, сучасний етап писемності — алфабетичне (алфавітне) письмо, в якому кожна окрема буква-знак не має самостійного значення, але з них складаються слова. Разом з тим, деякі звуки можуть мати емоційне забарв-лення, Наприклад, вимовлені з різною інтонацією звуки «а», «о», «у» несуть певну інформацію. Письмова мова в порівнянні з усною має певні психоло-гічні особливості: вона звернута до відсутнього співбесідника і здійснюється без контакту з ним, тому у ній немає таких ви-ражальних засобів, як інтонація, міміка, жести. Вона потребує розгорнутого, послідовного та повного викладення думок, до-тримання правил граматики та синтаксису і т. ін. Видозміненою зовнішньою мовою є внутрішня, якою ми користуємося, коли щось обдумуємо, з кимось подумки спере-чаємося. Це наш внутрішній голос, наш внутрішній співбесід-ник. Як правило, внутрішня мова монологічна, хоча в окремих випадках вона може набути форми діалогу (наприклад, коли ми відчуваємо невпевненість у чомусь, переконуємо себе). У професійній діяльності працівникам правоохоронних органів досить часто доводиться звертатись до усної та пись-мової мови як джерела інформації. Мова може не тільки ха-рактеризувати особистість (правопорушника, звинувачувано-го, свідка), а й її психічний стан. Останнє особливо суттєво, коли виникає необхідність визначити, осудна людина чи ні, а також для розшуку та ідентифікації злочинців. Чи можна, маючи відомості про мову людини, уявити собі, наприклад, її зовнішність? Нижче ми зупинимося на цьому пи-танні докладніше, а зараз лише зазначимо, що прямих коре-ляцій між мовою та зовнішністю на сьогодні не встановлено. Але в мові можуть відображатися деякі особливості темпера-менту, характеру та інші властивості, що визначають манеру ідини триматися, поводитися. Нерішучий, соромливий — відповідним чином, і тримається характерно: затиналить очі, червоніє. Люди з фізичними вадами (на-^"'^ мають звичку компенсувати поведінкою свій -'ідто впевнено, розмовляють з надлиш-4. Особи з дефектами слуху говорять огрядних людей властиві специфічні задухою. Можуть бути і більш складні спілкування не обмежується тільки щією. Відомо, що дуже важко розмовля-Іччя якої нічого не виражає. Діалог потребує активності обох сторін, причому кожна з них розкриває для себе та для інших свої психологічні властивості. Таким чином, він стає важливим фактором психічного розвитку особистості. Відомий психолог Б. Ананьев підкреслював, що комуніка-тивний процес не може бути повним, якщо суб'єкт не вико-ристовує невербальні його засоби. Невербальне спілкування цінне тим, що воно виявляється, як правило, підсвідоме та мимовільно. Людина «зважує» свої слова, але не може контро-лювати міміку, жести, інтонацію, тембр голосу тощо. Кожен з цих елементів спілкування «сигналізує» співбесіднику про правильність сказаного словами чи «підказує» сумнів у них. «Слова» невербальної мови мають різне значення в різних народів. Наприклад, покачування головою зліва направо для нас означає «ні», для болгар — «так». У спілкуванні на невер-бальному рівні точність досягається лише при врахуванні конкретної ситуації, а також соціального стану та культурно-го рівня партнера. Вона також залежить від ряду чинників, то-му люди по-різному розуміють невербальні сигнали. Напри-клад, жінки більш точно відтворюють значення емоцій та по-чуттів, ніж чоловіки. Високі здібності до розуміння інших у професіоналів, що працюють з людьми (юристів, педагогів, психологів). В останньому випадку ця якість не природжена, а набувається у спілкуванні. Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — це суб'єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим у більш близьких стосунках перебувають люди, тим на меншій дистанції вони спілкуються. Експерименталь-не встановлено, що найближче «допускаються» родичі, друзі та близькі знайомі, лікарі. Ця відстань залежить також від віку (з часом вона збільшу-ється), статі, соціального статусу, національних стандартів по-ведінки (уродженці південних країн спілкуються на більш близькій дистанції, ніж північних), психологічних особливо-стей партнерів та інших чинників. Звичайно, жінки стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психологіч-но врівноважені люди підходять ближче, тоді як тривожні на-магаються триматися на віддалі, така ж залежність між екст-раверсією та інтраверсією. Існує зв'язок між «дистанцією роз-мови» та зростом: чим нижчий чоловік, тим далі він прагне знаходитись від співрозмовника, у жінок спостерігається про-тилежна залежність. Пояснення цьому просте: за існуючими соціокультурними нормами в нашому суспільстві чоловік зро-стом повинен бути вищим, тому за рахунок відстані він нама-гається маскувати свій «недолік». Звичайно, люди почувають себе зручно і справляють при-ємне враження, якщо вони вміють правильно вибирати дис-танцію діалогу. Надто близька відстань вносить у стосунки дискомфорт, партнер оцінюється як нав'язливий чи невихо-ваний, надто велика — може ранити самолюбство та гідність, партнер буде сприйматися як гордівливий, пихатий. У міру зростання зацікавленості предметом розмови дистанція може скорочуватися, у тому числі й у випадках, коли людина з більш високим соціальним статусом виходить із-за столу, що виконує роль своєрідного бар'єра, і сідає збоку, ніби демонст-руючи цим довірчий характер розмови. «Життєвий простір» людини залежить від ситуації спілку-вання: виділяють «особистісну дистанцію» — 0,4-1,5 м, «гро-мадську дистанцію» — 1,5-4 м, «відкриту дистанцію» — 4-8 м. Отже, правильно вибрана дистанція може задати тон усій подальшій розмові. Це стосується також і випадків, коли не-обхідно несподівано для співрозмовника збільшити напруже-ність у спілкуванні (наприклад, у слідчій практиці), що дося-гається «вторгненням» в особистісний простір осіб, що про-тидіють установленню істини. Візуальний контакт — частота і тривалість обміну по-глядами, а також те, як люди дивляться один одному у вічі. Ми частіше і довше дивимося на того, хто нам подобається. По-гляд означає не тільки зацікавленість, але й зосередженість на темі розмови, причому значно легше підтримувати візуаль-ний контакт, коли вона приємна, аніж коли конфліктна. В ос-танньому випадку утримування від прямого візуального кон-такту є виявом ввічливості та розуміння емоційного стану партнера по спілкуванню, а настійливий погляд — ознака во-рожості, втручання в особисті переживання. Необхідно враховувати, що про людину, яка дивиться спів-розмовникові у вічі, створюється приємне враження, але по-стійний, пильний погляд заважає зосередитися, викликає від-чуття дискомфорту. Тому погляд потрібно час від часу відво-дити, регулюючи таким чином розмову. Останнє не стосується тих ситуацій, коли працівнику правоохоронних органів по-трібно свідомо збільшити напруженість у спілкуванні (напри-клад, при допиті, проведенні очної ставки). Важливо знати та свідомо використовувати такі характе-ристики візуального контакту: відведення погляду вбік, погля-ди скоса чи, навпаки, визивно прямі, погляди крадькома — оз-нака ворожості, готовності до конфлікту, моргання очима — подив, зляканість, широко відкриті очі — привітність, задово-лення (у сполученні з посмішкою), відсутній, пустий погляд — утома, нудьга. Знання про особливості візуального контакту не тільки дозволяють діагностувати та нейтралізувати прояви, що ут-руднюють професійне спілкування, а й цілеспрямовано ство-рювати такі, що сприяють оптимальній взаємодії. Останніми при перерахуванні невербальних засобів спіл-кування були названі мимовільні прояви фізіологічних реак-цій, до яких належать потіння, пересихання в роті, що супроводжуеться ковтанням, облизуванням губ, посилене пульсуван-ня, порушення дихання, розширення зіниць, зблідніння тощо. Усі ці прояви, що практично не підвладні свідомому контро-лю, свідчать про значні труднощі, яких зазнав співрозмовник, і повинні фіксуватися як додаткові діагностичні ознаки. 2. Особливості сприймання і розуміння людини людиною. Вищезазначене свідчить, що спілкування — це не просто обмін інформацією, воно передбачає взаємну активність парт-нерів. Успішність спілкування залежить від рівня соціальної чуттєвості до людей, психологічної пильності та емоційної чутливості. При нерозвиненості однієї з цих складових спіл-кування може стати нерезультативним чи взагалі не відбутися. Пізнання і взаємний вплив людей один на одного — обо-в'язковий елемент всілякої спільної діяльності, незалежно від того, що є її метою (досягнення матеріального результату, ви-ховання тощо). Від того, як люди відображають та інтерпрету-ють зовнішність і поведінку, багато в чому залежить характер їх взаємодії і діяльності та результати, яких вони досягають. Отже, людина виступає щодо партнерів по спілкуванню не тільки як об'єкт і суб'єкт впливу, а й одночасно як суб'єкт піз-нання. Основними процесами, завдяки яким людина сприй-має та переробляє інформацію, що надходить від іншої лю-дини, є сприймання, мислення та уявлення. Дослідами встановлено, що цілісний образ людини вини-кає поступово і пов'язано це з просторово-часовими умова-ми, в яких відображається об'єкт. Наприклад, люди з нормаль-ним зором в умовах доброї видимості виділяють людину з оточення на відстані двох кілометрів. На відстані одного кі-лометра видно загальний контур, 700 м — сприймаються ру-хи рук та ніг, 300 м — голова, овал обличчя, колір одягу, 60 м — розрізняються очі, ніс, пальці. В умовах поганої види-мості показники сприймання людини на відстані гірші. Колір елементів верхньої половини фігури визначається раніше, ніж нижньої. Велике значення має ракурс (збоку, звер-ху), в якому сприймається людина. При сприйманні обличчя напрямок розглядання — зверху вниз, від волосся до губ, тоб-то верх голови є точкою початку сприймання обличчя. При описанні зовнішності людини елементи її розподіля-ються нерівномірно. Так, якщо за 100 % прийняти загальну кількість елементів зовнішності, то відображення фізичних рис (зріст, статура, волосся тощо) становить 82 %, виразні рухи (мі-міка, жестикуляція) — 14 %, оформлення зовнішності — 4 %. Окрім власне психофізіологічних чинників, на сприйман-ня та розуміння людини людиною впливають вікові, статеві, професійні та інші ознаки. Так, з віком при словесному від-творенні зовнішності збільшується кількість елементів вираз-них рухів, проте зменшується кількість елементів оформлен-ня зовнішності. Найбільш точно оцінюється вік однолітків, гірше — молодших, найгірше — старших за віком. Педагоги в першу чергу описують одяг, потім мову, міміку, манеру по-водитися, художники — відповідно обличчя, зріст, міміку. Чо-ловіки та жінки приблизно однаково ідентифікують очі лю-дини, але жінки точніше визначають пропорції обличчя, рот, ніс, чоловіки — брови, овал обличчя, вуха, підборіддя. Певні закономірності виявляються при сприйманні та ро-зумінні психічних станів, зокрема, емоційних. Так, найбільш точно ідентифікуються подив, відраза, гірше — горе, гнів, по-зитивні емоції. Але найбільшою мірою сприймання та розуміння іншої людини залежить від чинників, що мають соціально-психологічну природу. Виділяють такі механізми: 1. Фізіогномічна редукція — судження про внутрішні, психологічні особливості на основі зовнішнього вигляду (ви-разу обличчя, статури, ходи, постави тощо). У кожній національній культурі існує безліч фізіогномічних уявлень та прикмет. Добре відомо, що означає, напри-клад, тверде підборіддя, високе чоло, вузькі губи. Існує фіксо-ваний набір прикмет і щодо інших частин обличчя (очей, брів, вух). Дослідами О. Бодальова встановлена наявність та-ких стереотипів сприймання: люди з квадратним підборіддям мають сильну волю, з високим чолом — розумні, з жорстким волоссям — непокірного характеру, повні люди — добродуш-ні, люди низького зросту відзначаються властолюбством, енергією, бажанням командувати, гарні люди — нерозумні й самолюбиві, тонкі губи — ознака потайливості, постійно на-піввідкритий рот — невеликого розуму. Наскільки такі уявлення справедливі? Відомо, що фізіогномісти часом дають дуже точну характеристику людині, яку во-ни короткочасно спостерігають. Але є й інший погляд — не можна жорстко пов'язувати окрему деталь зовнішності з харак-тером, це обов'язково призведе до помилки. Істина полягає в тому, що зовнішність, звичайно, відображає деякі внутрішні особливості, і у цьому немає нічого ненаукового чи ідеалістич-ного (будова скелетно-м'язової системи визначає конституцію, яка, у свою чергу, впливає на манеру поведінки і характер). Відповідно, механізм фізіогномічної редукції може бути корис-ним, якщо не вимагати від нього надто багато — абсолютної точності та надійності. Звідки беруться фізіогномічні уявлення? Ми не набуваємо їх у процесі накопичення особистого досвіду (наприклад, не виміряємо висоту чола та не співставляємо її з інтелектом), а дістаємо вже готовими із соціального оточення. Це не на-ше особисте надбання, а продукт колективної творчості. Під-твердженням цього є той факт, що фізіогномічні уявлення в різних культурах значною мірою відрізняються. Наприклад, у в'єтнамській культурі великий рот корелює з високим інтелек-том, причому це стосується лише чоловіків. Слід враховувати, що «ключі» однієї культури можуть бути непридатними для ін-шої. Цим пояснюється недиференційованість сприймання й запам'ятовування людей іншої расової приналежності: зов-нішність їх здається нам дуже подібною, аж до ілюзії повної ідентичності. Отже, придатний чи ні механізм фізіогномічної редукції для спілкування? Однозначної відповіді на це запитання не-має. Він дуже простий і зручний, але призводить до непоро-зуміння, якщо неправильно застосовується і не доповнюється іншими, більш складними та точними ознаками. 2. Соціальна категоризация та порівняння — це роз-поділ людей за певними категоріями, тобто визначення їх соціального статусу та порівняння зі своїм статусом. Така процедура може бути досить простою (наприклад, «старий — молодий», «бідний — багатий») або ж складною (наприклад, «розумний — дурний», «порядний — непорядний»). Вона ду-же важлива, бо людина з невизначеним соціальним статусом зазнає труднощів у спілкуванні, відчуває самотність, ідентифі-куючи себе з певною соціальною групою, ми сприймаємо її права, обов'язки, привілеї. Виникає відчуття «Ми» (моя група) на відміну від «Вони» (їх група), причому в міжгруповому спілкуванні «Ми» частіше переоцінюються, а «Вони» — недо-оцінюються. Із зазначеного можна зробити важливий висновок: наше розуміння людей завжди певною мірою неточне та упередже-не, бо якщо «Ми» не дає хоча б маленької переваги, то потер-пає самооцінка. Ця тенденція виявляється як в оцінках, уяв-леннях, судженнях, так і в зовнішній поведінці, причому вона посилюється в умовах змагання, особливо з невизначеними критеріями. При оцінці результатів більш упередженими ви-являються ті, що програють чи мають нижчий статус. Отже, в умовах соціальної несправедливості різко зменшується віро-гідність неупереджених оцінок, терпимості та взаєморозумін-ня між людьми, що належать до різних груп, причому психо-логічно найбільше страждають ті, що не мають ніяких благ та привілеїв. 3. Стереотипізація — розуміння іншої людини шляхом віднесення її до певної соціальної групи та автоматичного пе-ренесення на неї типових для даної групи характеристик. Термін запропонований американським журналістом О. Ліп-маном для визначення штампів та кліше («фіксованих карти-нок у голові») в людському спілкуванні. Існує багато визначень стереотипів. Найбільш коротке з них — «усі вони такі». При цьому не має значення, хто це кон-кретно та які вони насправді: усі професори неуважні, усі анг-лійці — стримані, усі жінки — непостійні. Приклади можна продовжувати. Характерно, що при цьому всі знають — на-справді це не так, об'єднувати всіх одним штампом — велике спрощення і огрубления дійсності. Але стереотипи все ж існу-ють, бо вони виконують свою функцію — просто й швидко категоризувати індивіда. Грубість, схематизм, ворожість по суті своїй не притаман-ні стереотипізації, а виникають як наслідок соціальних умов. Стереотипи необхідні для психологічної регуляції міжособистісної взаємодії, без них людина «потонула» б у хаосі інформації, що надходить. Отже, необхідно боротися не з стерео-типами як такими, а лише з найбільш хибними та небезпеч-ними з них. Дестереотипізація потрібна у міжетнічних, міжнаціональних, а також міжгрупових стосунках, бо багато психологічних труднощів виникає саме в цих сферах і вони призводять до тяжких наслідків. Усі вищезазначені механізми розуміння людини людиною діють в умовах міжгрупового спілкування. При міжособистісному — взаєморозуміння реалізується за рахунок інших ме-ханізмів, провідними серед яких є: 1. Атрибуція — розуміння іншої людини шляхом припи-сування їй тих чи інших причин поведінки з позицій власно-го життєвого досвіду та здорового глузду. Як працює атрибу-тивний механізм? Звичайно ми маємо справу з трьома видами інформації: знання про людину, поведінку якої ми хочемо пояснити, знання про ситуацію, в якій вона вчинила певну дію, вела се-бе певним чином, наш власний досвід соціальної поведінки та соціальних контактів. Коли ми достатньо знаємо про су-б'єкт і обставини, в яких він опинився, атрибуція («припису-вання») зводиться до мінімуму, а наше пояснення його пове-дінки буде більш точним. Коли ж ми мало або нічого не знає-мо про людину та зовнішні обставини, то використовуємо власні, нехай і обмежені знання, досвід і таким чином, фан-тазуючи, можемо пояснити що завгодно, і без ніяких трудно-щів. Ми з легкістю пояснюємо собі та іншим, чому одні одру-жуються, а інші — розлучаються, чому один вступає до інсти-туту, а другий іде працювати, чому так, а не інакше поводяться американці, японці, навіть аборигени в басейні річки Амазон-ки. Суб'єктивних труднощів це не викликає, але слід врахову-вати, що чим менша доля об'єктивної інформації, тим суттє-віші помилки. У історії є безліч прикладів, коли мандрівники у чужих краях отримували від своїх дій результат, протилеж-ний очікуваному, користуючись атрибутивними механізмами. Головна їх функція — зняти чи зменшити невизначеність у спілкуванні, але не слід при цьому бути надто впевненим у безпомилковості своїх суджень. 2. Децентрація — це психологічна здатність відкинути власний досвід, відійти від свого «Я» і наблизитись до «Я» ін-шої людини. Вона необхідна у тих випадках, коли об'єктив-ної інформації достатньо і немає принципової необхідності апелювати до суб'єктивного досвіду. Децентрація і атрибуція певним чином протилежні за характером, у першому випад-ку ми ніби відмовляємося від власної позиції, наближаємося до позиції партнера, дивимося на світ його очима, у друго-му — навпаки. Люди зі зниженою здатністю до децентрації називаються егоцентриками (від «Ego» — «Я»), увесь світ існує ніби тільки заради них, а вони знаходяться в його центрі. Чому це стає можливим? Причини тут можуть бути різними, але найімовір-ніше — психологічними. Авторитарність виховання, офіційні стосунки між старшими та молодшими (у тому числі між батьками та дітьми), пригнічення нестандартних підходів і точок зору призводять до стандартизації особистості та не-вміння розуміти іншу, не схожу на нас людину. Тільки моя думка і моя поведінка — справедлива, усі інші — хибні. Від егоцентриків страждають не тільки оточуючі, але й вони са-мі, їх чекає самотність, нерозуміння. 3. Емпатія — розуміння іншої людини без слів, на чуттє-вому рівні, завдяки проникненню в її внутрішній світ. Люди-ну не можна повністю зрозуміти тільки на рівні раціонально-го, бо й вона сама не завжди себе розуміє. Багато чого взагалі не можна пояснити словами, але ми несемо в собі безліч не-вербальної інформації, яка може бути більш промовиста й важлива, ніж словесна, але потребує високої емпатійності. Ви-сока емпатійність — перевага сучасної людини, вона немов-би додатковий зір та слух, низька — бездушність, байдужість, холодність. Така людина не може відгукнутися на почуття іншої, порадіти з чужої радості чи опечалитися чужим смут-ком. Вона припускається помилок у стосунках з людьми, бо цілковито довіряється тільки собі, а цього недостатньо. Вихо-дячи тільки з власних, актуальних для себе станів, вона не бе-ре до уваги спонукання та емоційні стани партнера. Чому сучасним людям бракує емпатійності? Відповідь при-близно така ж, як у попередньому випадку. Теперішнє сус-пільство більшою мірою сприяє формуванню раціонального, розсудливого, придушуючи все безпосереднє, емоційне. Це починається майже з перших днів життя: у сім'ї діти недоот-римують материнського тепла й ніжності, у школі всі прояви емоційності та оригінальності вважаються недоцільними. Для суспільства в цілому характерно пригнічення спонтанного, ім-пульсивного, щирого, у повазі люди, які керуються у своїй по-ведінці рефлексією (розумом, словом, логічними зв'язками). 4. Особистісна ідентифікація — розуміння іншої люди-ни шляхом ототожнення себе з нею. Механізм цей починає працювати досить рано, і перший об'єкт, з яким ідентифікує себе дитина, — батьки. Особистісна ідентифікація дуже важ-лива для нормального психічного розвитку людини на всіх вікових етапах, але особливо — у підлітковому та юнацькому віці (з однолітками, літературними героями тощо). Її пригні-чення (приміром, «не бери прикладу з поганого героя») нега-тивно відбивається на психічному розвитку. Можливість іден-тифікації немовби відкриває двері у світ людей і емоційних людських контактів, інакше ми лишаємося «по той бік две-рей» — зі своєю самітністю та егоцентризмом. Отже, існує два типи сприймання та розуміння людини людиною: міжгрупові і міжособистісні. Вони можуть допов-нювати і взаємозаміняти один одного, але між ними є і прин-ципова різниця. Міжособистісні механізми більш тонкі, гнуч-кі, індивідуальні, в еволюційному смислі це більш пізні утво-рення. Свобода в «користуванні» ними досягається шляхом кропіткої внутрішньої роботи, часом — болісних пошуків. Міжгрупові механізми консервативні та стійкі, вони співвід-носяться з етнічними цінностями суспільства, визначаються соціальним та культурним контекстом, їх освоєння — процес пасивний, автоматичний. Вивчаючи процеси соціального сприймання, психологи дійшли висновку, що на нього впливають, окрім вищезазначе-них, інші чинники психологічної природи. Дамо їх коротку характеристику. «Ефект ореолу» — вплив загального враження про люди-ну на сприйняття і оцінку окремих властивостей її особис-тості. Якщо загальне враження про людину сприятливе, то її позитивні якості переоцінюються, а негативні — не поміча-ються або ж виправдовуються. І навпаки, якщо загальне вра-ження про людину негативне, то навіть позитивні вчинки трактуються упереджено. «Ефект первісності» (послідовності) — при оцінці не-знайомця домінує перше враження, усі інші отримані відо-мості накладаються на цю інформацію. «Ефект поблажливості» — надлишок позитивного став-лення при сприйманні іншої людини, спостерігається у тих випадках, коли суб'єкт дістає значну емоційну підтримку з бо-ку оточуючих (наприклад, захоплення «зіркою» естради). «Бар'єри темпераменту та характеру» — виникають при взаємодії індивідів з різними типами нервової системи чи різними характерами. Наприклад, людина з високою реак-тивністю починає діалог без думки про можливу сварку, але раптом, у відповідь на досить нейтральні слова, бурхливо обу-рюється і припиняє розмову, її партнер не розуміє такої реак-ції, ображається і в подальшому буде уникати контактів. Такі ж наслідки можливі при неврахуванні особливостей характеру. «Бар'єр поганого настрою» — виявляється у небажанні індивіда спілкуватися або ж в індукції свого настрою на ото-чуючих. Не випадково вважається, що вихована людина не по-винна показувати стороннім свої негативні переживання. Це не тільки знижує працездатність, а й відштовхує людей, фор-мує про такого співрозмовника стійке негативне враження. «Бар'єр негативних емоцій» — породжується пережи-ваннями гніву, страху, презирства, відрази тощо, це завжди ре-зультат нереалізованих актуальних потреб, який заважає пра-вильно сприймати та оцінювати ситуацію та її учасників. ВИСНОВКИ Значний вплив на сприймання іншої людини чинить са-мооцінка сприймаючого суб'єкта. Кожна людина співвідно-сить інформацію про іншого з уявленнями про саму себе, причому підсвідоме прагне зберегти існуючу думку про себе. Якщо ж ця думка може бути спростована, виникає стан три-вожності і сприймання змінюється таким чином, щоб загроз-ливі сигнали не надходили. Такі підсвідомі процеси дістали назву «перцептивного захисту». Якщо, наприклад, ставлення до людини у групі не відповідає її завищеній самооцінці, во-на починає неадекватно сприймати оточуючих, а справедли-ву критику вважає наклепом. Таким чином, можна зробити висновок, що сприймання й розуміння іншої людини — дуже складний процес взаємодії як особистості індивіда, що сприймає, так і особистості су-б'єкта сприймання. При цьому потрібно пам'ятати, що, незва-жаючи на певні особливості сприймання і розуміння фізич-ного вигляду, психічних станів, мімічних проявів, — це зав-жди цілісний, синтетичний акт, що залежить від життєвого досвіду, структури особистості і особливостей ситуації. Він має велике значення для працівника правоохоронних орга-нів, оскільки його професійна діяльність завжди спрямована на пізнання соціальних явищ, яке здійснюється у процесі і за допомогою спілкування. Література 1. Бодалев А. А Восприятие и понимание человека человеком. — М, 1982. – 237 с. 2. Брикман Р, Кершнер Р. Гений общения: пособие по психологиче-ской самозащите. — С.-Пб., 1997. - 147 с. 3. Дерябо С^ЯсвинВ. Гроссмейстер общения. — М., 1997. – 145 с. 4. Зарайский Д. А Управлять чужим поведением. — Дубна, 1997. – 168 с. 5. Кабрин В. И. Транскоммуникация и личностное развитие. — Томск, 1992. – 267 с. 6. Любивый Я.В. Современное массовое сознание; динамика и тенденции развития. – К., 1993. – С. 33. 7. Любивый Я.В. Современное массовое сознание; динамика и тенденции развития. – К., 1993. – С. 13. 8. Любивый Я.В. Современное массовое сознание; динамика и тенденции развития. – К., 1993. – С. 58. 9. Рюкле X. Ваше тайное оружие в общении. Мимика, жест, движе-ние. — М.,1996. – 178 с. 10. Хохелъ С. Целостное восприятие личности и методы определения ее типа. — К., 1992. – 321 с. 11. Экман П. Психология лжи. — К., 1999. – 256 с. | |
| Просмотров: 439 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всего комментариев: 1 | ||
| ||
