РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Мотивація поведінки і формування особистості - Психологія - Реферати - Каталог статей

ПЛАН Вступ Суспільство як фактор формування особистості. Особливості концепції формування особистості людини. 2. Мотивація поведінки. Список використаної літератури. Вступ. Протягом тисячоліть філософи, письменники, вчені, будуючи власні теорії, пишучи трактати, корегуючи дійсність та відтворюючи її на сторінках історичних книжок, постійно прагнули до розкриття, нехай і часткового, сутності існування людства. Минули роки. Паралельно плину часу трансформувалися закони виживання, покращилися побутові умови, фундаментально переорієнтувалася мода, смаки, вподобання. Спостерігаючи технічний прогрес, занепад старих стереотипів і виникнення нових, здається, що людство також змінилося. Та варто спростувати це твердження, адже час вплинув на людство лише зовнішньо – він не зачепив основного, тобто не змінив поняття «людства» зсередини. Отже, проблеми, невирішені питання, страхи, гризоти людства залишилися сталими. Окрім того, прямо пропорційно удосконаленню людства зросло бажання розвитку, розвитку, запоруку якого шукали та продовжують шукати найталановитіші, найвидатніші, найактивніші діячі науки, мистецтва, політики. Існує безліч теорій, котрі показують шляхи до подолання криз різного характеру та досягнення апогею всезагального щастя людства, але на даний момент складно суперечити будь-якій з них, але й обрати правильну також неможливо. Реальним є лише сформування певних положень, які й стануть початковими кроками до омріяного. Спершу варто розкрити поняття «людство», спромогтися зрозуміти його зміст: 1). Людство – сукупність людей, що проживають на Землі (народонаселення). 2). Людство – історична спільнота людей, котра виникла у процесі формування спільних економічних та інших зв’язків між різноманітними країнами, народами світу. Відповідно, з вищенаведених понять випливає, що одиницею людства можна вважати людину. Людина, подібна квітці, без якої поле не здатне бути навесні таким прекрасним, зірці, без якої небо не сяятиме так яскраво, піщинці, без наявності котрої ґрунт здаватиметься збіднілим, є невід’ємною складовою усього людства. Людство подібно до цілісного живого організму, де між людьми, наче його органами, постійно відбувається взаємодія, певні процеси. Хоча кількість населення загалом налічує 6228 млн. осіб (дані 2000 року), втрата навіть однієї людини призводить до ураження усього людства, до звуження кіл його можливостей, адже, незважаючи на деяку подібність людей, кожна з них є індивідуальною особистістю, точну копію за всіма параметрами, включаючи моральні та духовні, відшукати неможливо. Отже, особистість – це сукупність усталених звичок та переваг, психічний стан та тонус, соціокультурний досвід та набуті знання, набір психофізичних рис та особливостей людини, її архетип, визначена повсякденна поведінка та зв’язок з суспільством і природою. Також особистість спостерігається як прояв «поведінкових масок», створених для різних ситуацій та соціальних груп взаємодії. Визначені межі у поняття «особистість» відсутні. Наприклад, у побуті у її значення вкладають розуміння характеру людини в цілому, але при цьому треба зауважити, що особистість не є свідомістю. Необхідно зазначити, що особистість – це відносно стійка система поведінки індивіда, побудована, перш за все, на основі включення у соціальний контекст, це система соціально значимих якостей індивіда, міра оволодіння ним соціальними цінностями та його здатність реалізовувати ці цінності. 1. Суспільство як фактор формування особистості. Особливості концепції формування особистості людини Того, що людина лічиться разом з зірками, піщинками, квітками замало – вона, окрім простого існування, має ще й діяти для становлення себе як особистості. Процес формування особистості є досить складним і потребує часу, витримки, власної та з боку оточуючих. Психічні властивості особистості залежать від особливостей нервової системи людини, але не визначаються нею, не являються природженими чи біологічно обумовленими. Людина не народжується на світ із готовим характером, інтересами, схильностями, здібностями. Формування людини як особистості відбувається протягом тривалого часу, на нього впливає безліч факторів: спадковість, виховання, самовиховання, але найпровіднішим з них можна назвати суспільство, бо як особистість людина характеризується рівнем розвитку її свідомості, співвідношенням її свідомості з суспільною свідомістю, яка, в свою чергу, визначається рівнем розвитку даного суспільства. У властивостях особистості проявляються можливості певної людини до участі в суспільних стосунках. Окрім того, істотною стороною особистості є її ставлення до суспільства, до окремих людей, до себе та до власних суспільних обов’язків. У біологічній організації людини, в її природі закладені можливості майбутнього психічного розвитку, але людська істота стає людиною лише завдяки соціальній спадковості – завдяки опануванню досвіду попередніх поколінь, закріплених у знаннях, традиціях, предметах матеріальної та духовної культури, у системі суспільних стосунків. Природні сторони людини не варто протиставляти її соціальній сутності, адже сама природа людини є продуктом не лише біологічної еволюції, але й продуктом історії. Окрім того, становлення людини як особистості відбувається тільки за умови наявності конкретних суспільних чинників. Потреби суспільства визначають і моделі поведінки ще не сформованої особистості, і критерії оцінки її поведінки. Отже, ті природні якості, що, на перший погляд, здаються сформованими іншими чинниками (наприклад, риси її характеру), насправді виявляються закріпленням в особистості суспільних вимог до її поведінки. Рівень розвитку особистості визначається характерними для неї стосунками із суспільством. Низький рівень розвитку вирізняється тим, що її відносини в основному обумовлені утилітарними, меркантильними інтересами. Найбільш високий рівень розвитку особистості визначається переважанням суспільно значимих стосунків. Врегульовуючи свою життєдіяльність у суспільстві, кожний індивід вирішує складні життєві задачі. Особистість проявляється у тому, як вона розв’язує ці задачі. Часто буває так, що одні й ті самі труднощі, колізії переборюються різними людьми діаметрально протилежними шляхами. Отже, суспільство як фактор формування особистості здатне виховувати людину, вишліфовувати її характер, але варто заглянути вглиб співвідношення «особистість-суспільство», прокрастися до самих коренів цього питання і розглянути його як занадто важливе, сформоване ще минулими поколіннями. Дійсно, стосунки особистості та суспільства зазнавали впливу багатьох чинників, окрім того історичних, сформованих ситуацією у світі, політичними порядками, законами, етичними та моральними нормами, притаманними тій чи іншій епосі. Та незважаючи на будь-яку з політичних, історичних ситуацій, ознак, що притаманні певній добі, в якій існує людина, варто зауважити, що особистість формується під впливом суспільного фактора поступово, поетапно, протягом усього життя. З тої миті, як людина розкриває очі, вона намагається знайти себе у тому вирі подій, де разом із нею кружляють й інші. У дитинстві людина хоче проникнути в основу усього, дізнатися, «що за цим криється»: вона полюбляє ламати предмети, нишпорити по таємним куткам, роздивлятися усе приховане та заборонене. Коли вона дізнається у чому справа, то починає почувати себе у безпеці. Так, наприклад, коли дитина з’ясовує, що різка є дуже слабкою, щоб зламати її упертість, вона перестає боятися її: вона «переросла різку». Дитина бачить, що за різкою криється щось більш міцне – її упорна сміливість, відвага. У дитинстві вона розгадує усе, що колись здавалося їй страшним, упевняється, що за владою різки, котра колись лякала її, за суворим обличчям батька криється щось більш сильне – її атараксія, непохитність, безстрашність, її міць протистояння, її превага. Дитина вже не відходить від того, що колись лякало її – тепер вона сповнюється сміливістю. І чим більше вона проходить шлях самопізнання, тим більш слабким вона вважає те, що до цього часу здавалося непоборним. Та минає ще доволі багато часу, коли вона стає вільною від боротьби, що охоплює її пізніше, – від боротьби проти розуму. Найкраща пора дитинства минає без необхідності протистояти розуму: просто малій людині нема ніякої справи до нього, вона не рахується із ним. Дитині складно довести щось шляхом переконань: вона залишається глухою до доказів, принципів, але вона майже не може устояти проти ласки та покарань. Складна боротьба із розумом розпочинається пізніше та означає новий етап розвитку; у дитинстві людина ж грається, пустує та не намагається мудрувати. Підростаючи, досягаючи юнацького періоду, людина переборює не тільки батьків, але й незнайомих їй: тепер вони не перешкоджають їй, не створюють зайвих перепон, а вона, в свою чергу, не рахується із ними. Положення кардинально змінюється: юна людина ставиться до усього духовно, а, будучи дитиною, вона, хоча й вчилася відрізняти позитивне від негативного, мало знала про поняття моральності та духовності. У юнацькому віці людина не прагне оволодіти фактичним, дійсним; вона, наприклад, не намагається запам’ятати історичні дати, а хоче осягнути думки, заховатися за зовнішніми фактами, бажає оволодіти духом історії; дитина ж, навпаки, розуміє відношення, але не ідеї, тому вона нанизує одне до одного усе, чому необхідно навчитися, але не міркує апріорістично та теоретично, тобто не шукає ідей. Якщо в дитинстві доводиться переборювати протидію світових законів, то потім, у юності, розпочинаючи будь-яку справу, займаючись будь-чим, майже завжди доводиться тет-а-тет зустрічатися із власним розумом та совістю. Молода особистість поринає у свої думки, мрії, фантазії, наслідує їх веління, саме так, як раніше слухалася веління батьків. Якщо в дитинстві дії людини узгоджувалися з наказами батьків, то в юності – з думками (ідеями, уявленнями, вірою). У дитинстві людина, звичайно, також міркує, але думки її є безґрунтовними, не абсолютними. Вони є думками про речі: дитина уявляє собі щось, інтерпретуючи це різноманітно. Наприклад, вона думає, яким саме чином був створений світ, але вона не зачіпає коріння цих думок, не досліджує. У юному віці ще остаточно не сформована особистість шукає чисту думку та повністю віддається їй, і усі світлі образи світу думок, такі, як істина, свобода, людяність надихають молоду душу. Можна зробити висновок, що у дитинстві людина має лише не духовні інтереси, тобто беззмістовні та безідейні, у юнацтві – переважно ідейні, а у дорослому віці – плотські, егоїстичні. Та хіба можна якусь із цих стадій розвитку вважати гіршою за інші, тією, що руйнує моральність, не дає зароджуватися певним позитивним рисам особистості? Якщо в дитинстві закладаються певні початкові риси, в юнацтві виховується духовність, то у дорослому віці з’являється така риса, як практичність, що є не менш важливою за для фізичного виживання людини. Усі ці етапи є важливими кроками до самознаходження людини як особистості, але лише юнацький період є найбільш сприятливим для формування основних рис, адже у цьому віці людину менш цікавлять меркантильні проблеми, дріб’язкові питання – вона думає про щось більш високе, духовне, моральне, є більш вразливою до впливу позитивного. Отже, найсприятливішим часом для становлення людини як особистості виявляється юнацький період, коли вплив суспільства, провідний фактор формування особистості, є найбільш помітним. Якщо ж суспільство відіграє таку важливу роль у формуванні особистості, то, відповідно, як наслідок взаємин індивіда із суспільством, має бути створене сприятливе підґрунтя для різнобічного розвитку юної людини, тобто їх стосунки мають складатися таким чином, щоб уникнення конфлікту було гарантовано. Більшу частину свого життя особистість проводить, підтримуючи контакт із суспільством. Та, на превеликий жаль, дуже складно сформулювати основну концепцію для кожного, яка б показала правильне становище, де стосунки людей будувалися б на урахуванні інтересів іншого, на ставленні до чужого «Его» з пієтетом, на повазі до себе, на спільній допомозі формування особистості оточуючих. Оскільки особистість та суспільство є вічним історичним соціально-філософським питанням, то протягом років спостерігалося багато різних положень, де людина та соціум приймали різні позиції: жертви, тирана або взагалі асоціального, сепаратного суб’єкту. 2. Мотивація поведінки. Розуміння змісту мотивацій – головний показник професійної майстерності доброго керівника громадської організації. Знання про те, чому люди роблять те, що вони роблять – необхідна передумова для того, щоб допомогти їм реалізувати власні мотиви та попередити випадки, коли мотивації можуть викликати певні ускладнення. Кожна людина має свої інтереси та потреби, цінності, у задоволені яких полягає зміст людського життя. Мотивація – це вид управлінської діяльності, який забезпечує процес спонукання особи до дієвості, спрямованої на досягнення особистих цілей чи цілей організації. Теоретичний аналіз різноманітних моделей мотивації показав як позитивні, так і негативні аспекти їх використання, і це природній процес, оскільки в “теорії і практиці керівництва немає ідеальної моделі стимулювання, яка відповідала б різноманітним потребам індивідів” [2]. Запропонована нижче класифікація традиційно застосовується у різних країнах. Це такі моделі як: “батога та пряника”, первинної та вторинної потреби, внутрішньої та зовнішньої винагороди, факторна модель стимулювання, теорія справедливості, сподівання, соціальної справедливості та інші. Існуючі моделі мотивації надзвичайно різноманітні за своєю спрямованістю та ефективністю, при чому більшість з них придатні для використання лише у комерційному секторі. Проблема вивчення мотивацій лише з психологічного аспекту, не дає можливості чітко визначити, що ж спрямовує людину до діяльності. Однак дослідження поведінки особистості у процесі активності подає певні загальні трактування мотивації діяльності суб’єкта, але навіть вони дозволяють розробляти прагматичні моделі. Різноманітні теорії мотивації вчені розподіляють на дві категорії: · змістовні (теорія потреб Туган – Барановського, ієрархія потреб Маслоу, теорія потреб Маккеланда, двофакторна теорія Герцберга); · процесійні (теорія сподівань Врума, теорія справедливості, комплексна процесійна теорія Портера і Лоулера); Змістовні теорії мотивації окреслюють потреби, які спонукають людей до дій, активності. Згідно теорії Маслоу є п’ять основних типів потреб (фізіологічні, безпеки, соціальні, успіху, самовираження), які формують ієрархічну структуру, що визначає поведінку особистості. Учений твердить, що потреби вищих рівнів не є мотивами для людини, доки не задоволені (хоч частково) потреби нижчого рівня. Однак ця ієрархічна структура не є абсолютною та незмінною. Спокійне сприйняття утворення неформальних груп, якщо їх діяльність не спрямована на шкоду неформальній організації. Є три основні процесійні теорії мотивації: теорія сподівання, теорія справедливості та модель Портера-Лоулера. Теорія сподівання заснована на припущенні, що людина спрямовує власні зусилля для досягнення певної мети лише тоді, коли впевнена у задоволенні своїх потреб чи досягненні цілі. Мотивація є функцією фактора сподівання “витрати праці задля результатів”, а сподівання “результати – нагорода” і валентності (тобто відносного ступеня задоволення). Найбільш ефективно мотивація досягається, коли люди вірять, що зусилля обов’язково допоможуть досягнути мети і допоможуть отримати цінну винагороду. Мотивація слабшає, якщо ймовірність успіху чи вартість винагороди оцінюється людьми низько. В рамках теорії справедливості передбачається, що люди суб’єктивно оцінюють відношення винагороди до затрачених зусиль і порівнюють його з тим, що отримали інші працівники за аналогічну працю. Несправедлива винагорода, за їхніми оцінками, приводить до виникнення психологічної напруги. Якщо людина вважає свою працю недооціненою, вона буде зменшувати витратні зусилля. Якщо ж особа вважає власну діяльність переоціненою, то навпаки, залишить обсяг витрачених зусиль на минулому рівні чи навіть збільшить його. Мотивація не є рівномірним процесом, який від початку до кінця пронизує поведінку індивіда, членів спільноти. Мотивація формується на основі тих різнорідних процесів, які здійснюють функцію саморегуляції на окремих фазах поведінки. Від мотивації залежить, як і в якому напрямку будуть використовуватися різноманітні функціональні здібності. Мотивацією пояснюється вибір між різноманітними можливими діями, між різноманітними варіантами сприйняття і можливим змістом мислення, крім того не пояснюється інтенсивність та наполегливість вибраної діяльності та досягнення її результатів. Багатоаспектні мотиваційні проблеми відносяться до найважливіших в психології як в теоретичному, так і в прикладному плані. Особистість є вищою інтегруючою інстанцією, що керує психічними процесами. Особистість характеризується активністю і, за словами О.В.Шорохової, “виступає не як детектор зовнішніх впливів, а як сила, що виконує активну роль у перетворенні зовнішнього світу” (10). Таку активну сутність особистості надають саме її мотиви. Вони охоплюють собою усі структурні утворення особистості, особливо її спрямованість, характер, емоції, здібності, діяльність і психічні процеси. “Мотив відображає стан цілісної структури особистості, він враховує “Інтереси” усіх систем і є регулятором самих збудників” (5). Мотив часто визначається як те, чим свідомо спрямовується діяльність людини по задоволенню своїх потреб. Отже, в основі всіх збудників поведінки лежать потреби. Однак, одні збудники пов’язані безпосередньо з потребами, а інші спонукають людину до діяльності опосередковано через свідомість (утворення наміру, постановка цілей, прийняття рішень). Мотив діяльності виконує різні функції. Роздвоєння функцій мотиву відбувається в ході розвитку людської діяльності і пов’язано з її полімотивованим характером. Діяльність людини відповідає не тільки одному мотиву, її психологічним здобутком є те, що вона водночас відповідає двом або декілька мотивам. Одні мотиви виконують функцію спонукання (“мотиви-стимули”). Інші - оцінюють діяльність та надають їй особистісного смислу (“смислоутворюючі мотиви”). Мотив існує в певній ієрархічній структурі, яка визначається розподілом функцій між мотивом однієї і тієї ж діяльності. Такі ієрархічні відношення мотиву не тільки характеризують мотиваційну сферу особистості, але й виступають її центром. У цій ієрархічній структурі мотиви, що виконують функцію смислоутворення, завжди знаходяться на більш високому місці, вони являють собою провідний мотив особистості. “Мотив - це наявність відношення до діяльності, до світу в цілому, відношення, що стоїть біля витоків усієї суб’єктивної феноменології психіки” (9). Таким чином, закономірно вважати, що фактичне місце мотиву значно ширше й різноманітніше, ніж участь у діяльності. На підтвердження цього, у вивченні психологічних механізмів мотивації поведінки людини В.К.Вілюнасом були виділені так звані потенційні мотиви, що пов’язані з діяльністю генетично. Такі недіяльнісні мотиви виявляються й реалізуються не у зовнішньому праксисі, а неодмінно й по-особливому структурують загальну мотиваційно-смислову картину спрямованості особистості. Розрізнення функціональних та феноменальних характеристик, що беруть участь у спонуканні до дії, знайшло відображення в тенденції до розрізнення стійких та конкретно-ситуативних мотиваційних утворень, яка намітилась в останні роки. Стійкі мотиваційні утворення виявляються “потенційно, в усякому разі, як риса характеру - це згусток мотивів людини, що осів і закріпився в ній і що здобув внаслідок умов життєвого шляху і виховання особливу дієвість і стійкість” (7). Багаторазове формування в свідомості людини та реалізація в поведінці й діяльності певного мотиваційного утворення призводить до того, що це дієве утворення стає рисою характеру людини, якістю її особистості. Уявлення про ситуативну мотивацію поведінки пов’язане з розумінням мотиву як такого, що складається в процесі підготовки і здійснення безпосередньо спонукаємого ним акту діяльності. Це призвело до різноманітних спроб синтезу двох цих розумінь мотивації, зокрема до розробки уявлень про ситуаційне перетворення стійких мотиваційних утворень при підготовці та здійсненні конкретного акту діяльності. Розуміння психічного як процесу відображення дозволяє вважати, що в будь-якому психічному акті людина відтворює світ в образі. Образ світу будується людиною в реальному житті, бутті, в усьому складному сплетінні діяльностей суб’єкта. Образ світу людини є універсальною формою організації його знань, формою, що визначає можливості пізнання й керує поведінкою. Тому в такому розумінні особистісний смисл об’єктів та явищ діяльності виступає як “складова образів сприйняття і уявлень відповідних об’єктів та явищ, що відображає їх життєвий смисл для суб’єкта і презентує його суб’єкту шляхом емоційного забарвлення образів та їх трансформацій” . Зрозуміло, що мотиваційні компоненти виражаються в особистісному смислі та виступають його “енергетичним” блоком, який характеризується інтенсивністю та історією формування. Процес формування мотивації особистості відбувається через проходження стадій, які характеризуються певними якісними особливостями. Кожній стадії даного генеза відповідають певні психічні можливості та види мотивів. Мотив виступає тим самим як “джерело смислу об’єектів і явищ, значущих у контексті діяльності, яка розгортається” (6). Смислоутворюючі мотиви являють собою відносно стабільні смислові утворення, що характеризують структуру особистості. Особистісний смисл, який входить у внутрішній рух свідомості особистості, виявляє себе в плані зіставлення мотивів і дій, а точніше - різних мотивів однієї і тої ж діяльності, що виражає смислове ставлення особистості. Розглядаючи особистість як суб’єкт діяльності, доводиться досліджувати те, як особистість перетворює, створює предметну дійсність, в тому числі й саму себе, вступаючи в активне ставлення до свого досвіду, до своїх потенційних мотивів, до свого характеру, здібностей і до продуктів своєї діяльності. Отже, особистість слід було б розглядати як сукупність смислових ставлень людини в світі, які набуваються в процесі життя, в суспільстві і які забезпечують орієнтування в ньому. Кожне ставлення несе в собі могутній мотиваційний заряд, витоки якого містяться в сфері потреб людини. Мотиваційні тенденції є “енергетичним” компонентом ставлення, який визначає його силу та значення. В процесі формування ставлення поповнюються багатьма змістовними, інформаційними характеристиками, що визначають його індивідуальну своєрідність та місце в свідомості людини. Вирішальне значення в рішенні проблеми відводиться мотиву. Якщо звести мотив до предмету, то мотив перестає виконувати функцію співвідношення мотиву й діяльності. Інтенціональна спрямованість діяльності визначається не предметом потреби, а предметом діяльності. Те, на що спрямована діяльність, не виступає предметом відповідної потреби. Це характерно для складних форм діяльності. Список використаної літератури 1. Вилюнас В.К. Эмоции и ситуативное развитие мотивации. - Тезисы докладов конференции “Развитие эргономики в системе дизайна”. - Боржоми, 1979. - С. 243-244. 2. Забродин Ю.М., Сосновский Б.А. Мотивационно-смысловые связи в структуре направленности человека. - Вопросы психологии, 1989, - №6. - С. 100-108. 3. Леонтьев А.А. Единицы и уровни деятельности. - Вестник МГУ, серия №14 “Психология”. - 1978. - №2. - С.3-13. 4. Леонтьев А.Н. Деятельнооть. Сознание. Личность.- М.: Политиздат, 1975. 5. Леонтьев В.Г., Банков С.А. Мотив как интегральннй побудитель и регулятор деятельности. - В кн.: Мотивация учебной деятельности. - Новосибирск, 1983. - С. 40-48. 6. Леонтьєв Д.А. Структурная организация смысловой сферы личности. - Дис. на соиск. уч. ст. канд. психол. наук. - М.: 1988. 7. Патяева Е.Ю. Ситуативное развитие и уровни мотивации. - Вестник МГУ, серия №14 “Психология”, 1983. - №4.- С .23-33. 8. Смирнов С.Д. Психологическая теория деятельности и концепция Н.А. Бернштейна. - Вестник МГУ, серия №14 “Поихология”, 1978. - №2.-С.14-25. 9. Сосновский Б.А. Мотивационно-смысловые образования в психологической структуре направленности личности. - Дис. на соиск. уч. ст. доктора психол. наук. - М.:1992. 10. Шорохова Е.В. Психологический аспект проблемы личности. - В кн.: Теоретические проблемы психологии личности. - М.:1974.- С.3-33.
1 2 3 4 5 Категория: Психологія \| Добавил: DoceNt (31.10.2014)
Просмотров: 921 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: