РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Методи психологічного дослідження: функціональна диференціація. - Психологія - Реферати - Каталог статей

Методи психологічного дослідження: функціональна диференціація. План 1. Моделювання та реконструювання. 2. Типологічний метод. 3. Спостереження. Поняття "метод" використовувалося в стародавньому світі як синонім "учіння". Сьогодні у філософській літературі метод у широкому розумінні розглядається як форма практичного та теоретичного освоєння дійсності, що виходить із закономірностей досліджуваного об'єкта. Це — характеристика наукового методу, або методу наукового пізнання світу; метод, таким чином, являє собою систему пізнавальних та перетворюючих засобів, прийомів, принципів та підходів, які може застосовувати конкретна наука для пізнання свого предмета. У психології метод виступає також конкретним засобом реалізації психологічного пізнання предмета науки в конкретних умовах, з використанням конкретних прийомів дослідження та відносно конкретних характеристик досліджуваного предмета. Таким чином, метод у психології слід розглядати на двох рівнях: 1) як науковий метод психології у системному визначенні його змісту та 2) як конкретний засіб психологічного дослідження, зміст якого визначається предметом конкретного дослідження та ситуацією реалізації даного дослідження. Розрізняють універсальні та спеціальні методи психологічного дослідження. Універсальними називаються методи дослідження, які використовуються не тільки в психології, айв інших галузях наукового знання: як у споріднених за змістом, так і ні. До універсальних методів належать спостереження, експеримент, бесіда, анкетування тощо. Спеціальні методи — це методи, які використовуються тільки в психологічному дослідженні або в близьких за змістом наукових пізнавальних актах. Так, тестування використовується і в психології, і в педагогіці, а соціометрія — також і в соціології. Проте ці методи є спеціальними у психологічному дослідженні. Функціональна диференціація методів психологічного дослідження відбувається за ознакою змісту пізнавальних та перетворюючих дій, які реалізуються дослідником під час професійної взаємодії з предметом дослідження. Структурно ця диференціація відповідає етапам психологічного дослідження, на кожному з яких відбувається своєрідне функціональне поєднання типів пізнавальних та перетворюючих дій психолога-дослідника. Виділяють, таким чином: 1) методи теоретичного дослідження предмета психології; 2) методи емпіричного дослідження предмета; 3) методи аналізу, тлумачення та інтерпретації теоретичних та емпіричних даних дослідження. Досить часто в реальному психологічному дослідженні використовуються методи, техніки та прийоми, які у своїй процедурі поєднують елементи теоретизації, емпіричного пізнання та аналізу одержаних даних. Такі синтезовані методи спрощують методику дослідження та роблять процес дослідження більш компактним та більш інформативним в умовній одиниці часу. Тому представлена функціональна диференціація методів психологічного дослідження є досить умовною, але дає змогу розмежувати структурні та функціональні складові циклу психологічного дослідження з метою формування чіткого уявлення про хід наукового пізнавального акту психології. Методи теоретичного дослідження, або методи теоретизації, забезпечують реалізацію теоретичних пізнавальних дій психолога щодо предмета свого дослідження. Вони дають можливість не тільки узагальнити досвід психологічної науки у пізнанні конкретного класу явищ, а й побудувати таким чином власний пізнавальний акт, що сутність досліджуваного явища стане найбільш доступною та змістовно розкритою. Теоретичне дослідження має не тільки забезпечити більш-менш повне з'ясування сутності досліджуваного явища, а й виявити основні закономірності його існування, взаємодії з іншими явищами, рушійні сили розвитку. В результаті використання спеціальних методів теоретизації психологічних явищ вдається побудувати теоретичну модель предмета дослідження, а на її основі — передбачити та змістовно визначити емпіричний цикл пізнавальних взаємодій з сутністю досліджуваного явища. Методи емпіричного дослідження забезпечують дослідницьку взаємодію психолога з реальними, дійсними проявами сутності предмета дослідження, визначення її змістових характеристик та ознак у багатоманітності емпіричних свідчень. Система методів емпіричного дослідження психології відтворює можливі рівні проявів психологічного змісту явищ світу, обумовлює ситуативні компоненти можливих досліджень, їх методичну організацію. Водночас існуючі методи емпіричного пізнання можуть бути організовані дослідником в оригінальну емпіричну модель взаємодії з предметом дослідження, а привнесені дослідником нові змістові елементи в методику кожного з методів і моделі в цілому зроблять емпіричне дослідження оригінальним, а предмет його стане доступнішим у своїй сутнісній відкритості. В результаті емпіричного дослідження вдається підтвердити або відкинути деякі гіпотетичні уявлення про предмет дослідження, побудувати "емпіричну картину" його існування, а отже, й відкрити для себе та науки психологічний зміст взаємовідносин досліджуваного явища зі світом та побудувати прогностичну модель реальних, практичних перетворень даного явища в результаті прикладних психологічних впливів: психотерапевтичних, теоретико-стверджуючих, професійно-педагогічних та ін. Методи аналізу, інтерпретації та тлумачення даних теоретичного та емпіричного дослідження дають змогу науково обгрунтувати об'єктивність проведеного дослідження, диференціювати змістовні прояви сутності предмета дослідження за їхніми типологічними характеристиками, визначити та представити дослідницький ефект здійсненого пізнавального акту. Кожному конкретному дослідженню, має відповідати своєрідна аналітична модель, яка, безумовно, відтворює загальні закономірності аналізу, інтерпретації та тлумачення теоретичних та емпіричних даних, але обов'язково виявляє сутнісні характеристики предмета дослідження, його якісну неповторність. У результаті застосування аналітичної моделі дослідження стає можливим прогностичний аналіз дослідження в цілому та перетворюючих дій психолога щодо предмета дослідження. Змістове відтворення внутрішніх та зовнішніх зв'язків існування предмета дослідження, закономірностей його розвитку та дійсних виявів сутності дає можливість сформувати "наукове бачення" психологічного змісту даного явища. Моделювання та реконструювання. Моделювання в психології — це метод теоретичного дослідження психологічних явищ (процесів, станів, властивостей) за допомогою їхніх реальних, фізичних або ідеальних, абстрагованих аналогів, моделей (часто — математичних). Під "моделлю" розуміють систему об'єктів або знаків, що відтворюють деякі сутнісні властивості системи-оригіналу. Присутність відношення часткової подібності ("гомоморфізм") дає змогу використовувати модель як замінника або представника досліджуваної системи. Відносна простота моделі робить таку заміну досить наочною. Створені спрощені моделі системи — дійовий засіб перевірки істинності та повноти теоретичних уявлень у різних галузях наукового знання і, зокрема, в психології. Перші спроби використання методу моделювання в психології пов'язані з вивченням психофізичних залежностей та процесів пам'яті. Систематичне застосування моделювання було характерним для гештальтпсихології, яка намагалася знайти фізичні аналоги формування цілісних структур (гаштальтів) у природних процесах утворення кристалів, в утворенні негеометричних конфігурацій та ін. Широке використання цього методу в психології почалося в 50-ті роки XX ст., коли виникнення кібернетики зробило можливим моделювання різних аспектів цілеспрямованої діяльності живих істот. Цей розвиток був деякою мірою попереджений у працях П.К.Анохіна та М.О .Бернштейна, які створили моделі складних фізіологічних функціональних систем людини, що містили всі основні компоненти подальших кібернетичних моделей її поведінки. Надалі за короткий строк з'явилися математичні моделі навчання, інформаційні моделі пам'яті, сприймання та уваги. Моделювання було поширене також на найскладніші види інтелектуальної діяльності, такі як гра та розв'язування різноманітних задач (А.Ньюелл, Г.Саймон). Досить перспективним у сучасній когнітивній психології вважається розуміння психічних процесів за аналогією з процесами обчислювання, ряд учених вважають подібність між організацією пізнавальної сфери людини й структурою блоків обчислювального пристрою своєрідною "комп'ютерною метафорою", яка може плідно використовуватися у психологічних дослідженнях вищих пізнавальних функцій людини — інтелекту, систем прийняття рішень тощо. Представлені способи застосування методу моделювання реалізують лише одну з його технік — моделювання за аналогією. Саме ця техніка є найбільш спорідненою з кібернетичним та комп'ютерним баченням логіки взаємопереходів та взаємозв'язків явищ. У психологічному дослідженні моделювання*використовується також у техніках "відтворення змісту" та "відтворення логіки пізнання", які застосовуються в теоретизації змістових характеристик сутності досліджуваних явищ. Моделювання як відтворення змісту сутнісних ознак предмета дослідження спрямоване до побудови "образа-моделі" психологічного явища, яке розглядається як багатомірне та багатозмістовне, а отже, як таке, що реалізує систему природних, соціальних та духовних відносин. Тому побудовані пояснювальні моделі, як правило, постають багатозмістовними, "міжрівневими", що робить інформативний образ досліджуваного явища ціліснішим та повнішим. Указана техніка моделювання використовується стосовно складних смислонасичених явищ життя людини: потенціалу її буття, обдарованості, життєвого шляху тощо. Моделювання як відтворення логіки пізнання використовується для теоретизації як сутності досліджуваного предмета, так і способів та засобів його пізнання та перетворення. Ця техніка моделювання спрямована на поступове відновлення динамічних характеристик існування предмета у їхньому розвитку, а також — на побудову адекватного засобу пізнання відтвореної логіки розгортання сутності явища. "Подвійна рефлексія" — основний механізм цієї техніки моделювання — потребує особливої підготовленості дослідника до роботи з методом. Проте дослідницький ефект застосування техніки має подвійний ступінь — теорія предмета й теорія способу пізнання даного предмета. Реконструювання в психології застосовується як метод теоретичного дослідження психологічних явищ та полягає у змістовій та структурній перебудові явища, на яке спрямована дослідницька дія психолога. Відповідно виділяють змістову реконструкцію, яка оперує змістовими ознаками явищ, та структурну, спрямовану до формально-логічних ознак даних явищ. Предметом реконструювання можуть обиратися як психологічні явища, так і засоби їх пізнання: пояснювальні та методологічні принципи, теоретичні положення, методи та прийоми пізнання тощо. Поліфункціональність даного методу визначається не тільки різноманіттям його предметних адресатів, а й багатством технік, які можуть застосовуватися в межах методу. Вихідним моментом реконструювання є якісна диференціація "когнітивних просторів", яким належать досліджувані явища і стосовно яких дослідник має запровадити даний метод. Якщо обрані явища належать до одного або споріднених "когнітивних просторів", то можливе використання техніки "пряма реконструкція"; за умови різнорідних просторів дослідник застосовує опосередковану реконструкцію, але тут обов'язково обирається третє (узагальнене за змістом щодо перших двох) явище як опосередкована ланка. Якісна диференціація досліджуваних явищ здійснюється також за ознакою "змістової завершеності" або "когнітивної цілісності". Залежно від цілей та завдань дослідження застосовується креативна, або відтворююча, реконструкція, таким чином "новий зміст" постає більш диференційованим, структурованим та завершеним, або відповідним "вихідному змісту" за рівнем завершеності та наповненості. Загалом метод реконструювання може застосовуватися не тільки як засіб теоретизації, а й як засіб аналізу, інтерпретації та тлумачення даних психологічного дослідження. Типологічний метод. У психології ти пологізація являє собою метод наукового дослідження, в основі якого лежить виявлення подібності та різниці серед сукупності предметів, пошук надійних засобів їх ідентифікації, стійких сполучень властивостей явищ у системі змінних, їх угруповування за домогою ідеалізованої узагальненої моделі. Результатом типологізації є виділення визначених типів явищ, які відтворюють ідеалізовану модель реально існуючих явищ та процесів. Загальні методологічні основи для побудови типологій і класифікацій для будь-якої галузі наукових знань розроблені С.В.Мейсном та Ю.Л.Шредером, проте вони не містять обгрунтування принципових, специфічних відмінностей прийомів типізації в кожній окремій науковій галузі, яка має свій предмет та специфічні прийоми його пізнання. У психології можлива побудова різних видів типологій (К.О.Абульханова-Славська). Один з них — закрита типологія. Ця типологія, як правило, сама виступає метою дослідження і демонструє загальну закономірність у вичерпному переліку її проявів. Іноді даний вид типології застосовується для розкриття окремої властивості, що існує як сукупність форм, у кожній з яких представлене різне співвідношення теоретично виділених ознак. Саме для такої типології важливими є питання про кількість ознак та типів, про характер розподілу середніх та крайніх типів, про їх взаємодоповнюваність, через яку описується закономірність в цілому. Прикладом даної типології може бути типологія індивідуальних відмінностей, створена школою Б.М.Теплова. Проте стосовно найвищих особистісних утворень — активність, відношення, спосіб життя — ця типологія не може бути адекватною, оскільки спрямована на організацію фіксованого змісту та кількості типізованих ознак. У дослідженні вищих психічних функцій використовується відкрити типологія, яка також називається прогресивною, або конструктивною. Це — типологія, в якій відсутній повний набір наперед установлених ознак, які вичерпно характеризують типи. Якщо виходити з того, що різним рівням організації психічного мають відповідати різні типології, то вищому, особистісному рівню може бути адекватною саме "відкрита" типологія. Від нижчого, темпера-ментального рівня, де число типів обмежене, спостерігається тенденція до дедалі більшої індивідуалізації особистісних структур, що виявляється вже на рівні характеру й виражається у збільшенні числа типів. Принцип типологізації полягає в інтеграції двох тенденцій психічного дослідження: індивідуалізації та уніфікації змісту психічного. У зв'язку з цим основними характеристиками відкритої типології можуть бути такі: перша характеристика пов'язана з її прогресивним, процесуальним способом побудови, коли кожний наступний етап ставить ряд операціональних і теоретичних питань, які потребують узагальнення і визначення в типології, що будується; друга її характеристика полягає в тому, що особливості кожного типу можуть бути розкриті в системі всіх інших, не збігаючись при цьому з ними. Така типологія відображає стратегію дослідження, адекватного системного підходу до психічних явищ як до багатомірних і багаторівневих феноменів. Сутність типологізації як методу теоретичного дослідження полягає в змістовому узагальненні "конкретних знань", отриманих дослідником під час вивчення того чи іншого явища (предмета пізнання). Саме тому в основі типологізації лежить виявлення схожості, відмінностей та спільності (тобто — узагальнення) сукупності явищ, виділених у ході дослідження, а потім — ідентифікація (тобто — узагальнення нового рівня) з ідеалізованою моделлю досліджуваного явища. Ідеалізована модель являє собою попереднє теоретичне з'ясування сутності предмета дослідження, яке має прогностичний характер. Це означає, що саме ідеалізована модель стає засобом конкретизації та доповнення первинного визначення предмета. Методика реалізації типологічного методу виглядає так: 1) перший момент типізації — вибір основ типізації та змістове їх визначення як характерних ознак явища, прояви якого типізуються. Так, у типології темпераментів I.П..Павлова основами типізації є властивості нервової системи людини: сила нервових процесів та їх урівноваженість, рухливість процесів збудження та гальмування. В.Д.Небиліцин увів четверту типологічну ознаку — динамічність нервових процесів — у визначенні типів темпераментів людини. В кожному конкретному дослідженні психолог обирає основи типізації досліджуваного явища, керуючись побудованою теоретичною моделлю предмета дослідження. Важливим є питання про те, явища якого змістового рівня можуть виступати предметами типізації: властивості, характеристики конкретних явищ чи явища якісного змісту — закономірності, умови, динамічні характеристики процесів тощо? Кожна із указаних ознак може підлягати типізації, проте кожному класу типізованих явищ має відповідати конкретна типологія, конкретний її вид. 2) другий момент типізації — вибір її моделі, яка, з одного боку, відтворює сутнісні та динамічні особливості явища, що типізується, а з іншого боку — визначає "логіку узагальнення" сутнісних ознак предмета в тип. Відомі й можуть застосовуватися в психологічному дослідженні цілий ряд моделей типізації, проте під час їх застосування необхідно пам'ятати про умову спорідненості сутності типізованого явища і логіки типізації, яку відтворює кожна з існуючих моделей. Так, якщо основи типізації перебувають у діалектичній залежності одна від одної, застосовуються моделі типізації "прогресивна дихотомія" та "динамічна модель типізації" (див. рис. 2, 3). Якщо ж основи типізації постають у їхньому онтологічному співвідношенні, то адекватним є застосування онтологічно орієнтованих моделей типізації — "онтологічне коло" та ін. (див. рис. 4). Рис. 3."Динамічна модель" типізації психологічних явищ 3) третій момент типізації — виділення типів та побудова типології досліджуваного явища. Це — момент теоретичного прогнозу існування типів у реальності дійсних проявів сутності предмета Рис. 4. "Онтологічне коло" типізації психологічних явищ дослідження. Типи подаються у їхній структурній та змістовій залежності, яка теж має бути підтвердженою в процесі емпіричного дослідження. 4) четвертий момент типізації — підтвердження істинності побудованої типології в результаті аналізу та змістового узагальнення даних емпіричного дослідження. На цьому етапі здійснюється необхідна корекція елементів побудованої типології, а визначення типів доповнюються емпіричними характеристиками їхніх проявів. 5) п'ятий момент типізації — завершальна стадія реалізації типологічного методу. На даному етапі побудована типологія, а також закладена в ній модель типізації використовуються як засоби аналізу і тлумачення результатів проведеного дослідження, оскільки вони відтворюють не тільки пізнавальну логіку дослідницьких дій психолога в цілісному пізнавальному акті дослідження, а й сутнісний устрій предмета дослідження як багатомірного та багаторівневого явища. Взагалі, типологія виявляє завершальний етап пізнання того чи іншого предмета і подає його змістовний та структурно-організований результат. Спостереження. Одним із основних емпіричних методів психологічного дослідження є спостереження, яке полягає в умисному, систематичному та цілеспрямованому сприйнятті психічних явищ з метою вивчення їхніх специфічних проявів у конкретних умовах та з'ясуванні смислу цих явищ, який не може бути даний безпосередньо. Спостереження використовується у процесі дослідження явищ, що підлягають безпосередньому сприйманню, і як метод наукового пізнання змістовно відрізняється від спостереження як засобу пізнання в буденному житті. Психологічне спостереження — це метод наукового пізнання, спрямований на аналіз зовнішніх проявів індивідуального світу "Я" людини (предмета психології) у безпосередній сенсорно-перцептивній взаємодії з ним. Спостереження включає елементи теоретичного мислення (задум, система методичних прийомів, осмислення та контроль результатів) та набір кількісних і якісних методів аналізу (узагальнення, факторизація даних та ін.). Методика спостереження як детально описана послідовність реалізації методу включає: вибір ситуації та об'єкта спостереження, узагальнення теоретичних уявлень про досліджувану реальність та виділення цілей дослідження; побудову програми (схеми) спостереження у вигляді змінного переліку ознак (аспектів) явища, що сприймається, одиниць спостереження з детальною їх презентацією, а також спосіб і форму фіксації результатів спостереження (запис, кіно-, фото-, аудіо-, відеореєстрація у суцільній, щоденниковій та категоризованій формах); опис вимог до організації роботи спостерігача; опис способу обробки та представлення отриманих даних. Розрізняють неструктуранізоване спостереження, що виявляє недостатньо формалізований процес реалізації методу, і структуралізоване спостереження. Цьому типу відповідає високий ступінь стандартизації, для фіксації результатів використовуються спеціальні документи, бланки, досягається достатня близькість даних, отриманих різними спостерігачами. Включеним спостереженням називається такий його вид, при якому психолог-дослідник, безпосередньо включений, залучений у досліджуваний процес, контактує, діє разом з учасниками дослідження. Характер залученості може бути різним: в одних випадках дослідник повністю зберігає інкогніто, й інші учасники ніяк його не виділяють серед інших членів групи, колективу; в інших ситуаціях — спостерігач бере участь у досліджуваній діяльності, але при цьому не приховує своїх дослідницьких цілей. Залежно від специфіки ситуації, яка спостерігається, а також дослідницьких завдань будується конкретна система відносин і взаємодій спостерігача та інших учасників дослідження. Вказаний тип спостереження часто використовується у процесі дослідження соціально-психологічних явищ та професійної діяльності людини. Спостереження називається польовим, якщо воно відбувається в природних для досліджуваного явища умовах. Іноді необхідною є лабораторна форма спостереження, яка створює можливість направленої організації умов, характеру та специфічних особливостей розгортання досліджуваного явища. Систематичні спостереження проводять регулярно та протягом визначеного проміжку часу. Це може бути подовжене спостереження, яке триває безперервно, або спостереження, що проводиться в циклічному режимі (один раз на тиждень, фіксований термін року та ін). Як правило, систематичне спостереження здійснюється за достатньо структуралізованою методикою, з високим ступенем конкретизації всієї діяльності спостерігача. Несистематичне спостереження використовується часто в незапланованих ситуаціях, у випадку взаємодії з явищами, що попередньо не очікувалися і не включалися в програму спостереження. Важливим для визначення сутності спостереження як методу психологічного дослідження є поділ його за ознакою "об'єктивність-суб'єкгивність". Об'єктивне (або зовнішнє) спостереження спрямоване до зовнішньої сторони протікання психічних процесів та розгортання психологічних явищ. Проте дотримання принципу єдності об'єктивних характеристик психологічних явищ і суб'єктивного змісту їх сутності вимагає чіткої диференціації та спеціалізації аналітичних моделей і засобів тлумачення даних спостереження, коли стає можливим наукове обгрунтування та презентація процесу "перекладу" змісту "зовнішніх" даних як осягнення змісту протікання "внутрішніх" процесів предмета дослідження. Таким чином, дві форми спостереження — зовнішнього та внутрішнього — слід розуміти як дві різні стратегії аналізу, тлумачення та виявлення сутності психічного. Суб'єктивне (внутрішнє) спостереження, або самоспостереження, являє собою процес споглядальної взаємодії з власними внутрішніми психічними процесами невідривно від спостереження за їхніми зовнішніми проявами. Однією з форм зовнішніх виявів результатів самоспостереження (інтроспекції) є метод словесного звіту, чітка організація та структуралізація якого дає змогу узагальнити та "об'єктивувати" зміст даних, отриманих у результаті дослідження. Самоспостереження в психології — унікальний метод "проникнення" у внутрішнє психічних процесів та явищ, проте для дослідника використання цього методу пов'язане з цілим комплексом труднощів, подолання яких постає як чітка та методична організація пізнавальної роботи спостерігача (самого піддослідного): дані самоспостереження повинні даватися не в інтерпретованому, а в сутнісному вигляді; у тій послідовності, в якій вони виникають, а словесний вираз почуттів та переживань у цей момент має бути чітким та максимально спонтанним (умовно вільним від осмислюваних дій учасника дослідження). Хід і дослідницький ефект застосування методу самоспостереження багато в чому залежить від умілих та вправних дій дослідника, який організовує та забезпечує процес дослідження від початку до його логічного кінця. Позитивна якість методу спостереження полягає в тому, що він дає можливість вивчати психічні процеси та явища в природних для них умовах. За необхідної забезпеченості дослідницьких дій засобами аналізу й тлумачення, а також за необхідної доповненості процедури дослідження іншими методами та прийомами метод спостереження є цінним засобом емпіричного пізнання психологічних явищ світу. Література Абульханова-Славская К.А. О субъекте психической деятельности. М., J973. Абульханова-Славская К.А., Брушлинский А.В. Философско-психологическая концепция С Л. Рубинштейна. К 100-летию со дня рождения. М., 1989. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991. Асмолов А.Г. Психология индивидуальности. Методологические основы развития личности в историко-эволюционном процессе. М., 1986. Басейн Ф.В. О развитии взглядов на предмет психологии // Вопр. психологии. 1971. № 4. С.101-113. Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984- 1985. М., 1986. Вопросы теории и психологии творчества / Под ред. БАЛезина. Харьков, 1914. Выготский Л.С Исторический смысл психологического кризиса // Собр. соч.: В 6 т. М., 1982. Т.1. Гегель Философия духа. Энциклопедия философских наук. М., 1977. Т.З. Гельвещй К.А. Про людину, її розумові здібності та ЇЇ виховання / Пер. 1932. Гуссерль Э. Амстердамские доклады // Логос. М., 1992. № 3. Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее (Сб. тезисов Междунар. конференции). М., 1992. Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1964. Кониський Г. Філософські твори: В 2 т. К., 1990. Костнж Г.С. К вопросу о психологических закономерностях // Вопр. психологии. 1955. No 1. Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. М., 1930. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., і 975. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М, 1972. Павлов И.П. Полное собрание сочинений. 2-е изд. М., 1951. Роменець В.А. Історія психології. К., 1978. Романець В.А. Історія психології епохи Просвітництва: Навч. посібник. К., 1993. Рубинштейн СЛ. Бытие и сознание. М., 1957. Рубинштейн СЛ. Проблемы общей психологии. М., 1973. Сеченов И.М. Избранные произведения. М., 1952. Т.1. Татенко В.О. Об'єкт психічної активності як предмет дослідження // Актуальні проблеми психології: традиції і сучасність: В 3 т. К., 1993. Татенко В.А. Субъект психической активности: поиск новой парадигмы // Психолог, журн. 1995. №3. Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології. К., 1979. Франк СЛ. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Соч. М., 1990. Фромм Э. Душа человека / Пер. М, 1992. Челпанов Г.И. Мое отношение к марксизму в психологии //ОР РГБ. Ф.326. П.37. ед.хр. 12. Челпанов Г.И. Психология и марксизм. М., 1925. Юнг К. К пониманию психологии архетипа младенца // Самопознание европейской культуры XX века. М., 1991. Ярошевасий MS. История психологии. М., 1966. Holzkamp К. Kritische Psychologie und phanomenologische Psychologie: Oer Weg der Kritischen Psychologie zur Subjekfwissenschaft // Forum Kritische Psychologie. 1984. Bd.14.
1 2 3 4 5 Категория: Психологія \| Добавил: DoceNt (12.11.2014)
Просмотров: 1100 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: