РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Феноменологія вчинку: вчинок добра - Психологія - Реферати - Каталог статей

Феноменологія вчинку: вчинок добра План 1. Марна втеча від страждання. 2. Незацікавленість у вдячності. 3. Аморальність моральної дії. 4. Поневолення добром. 5. Трагізм добра. Марна втеча від страждання. Почуття людини — від пізнавальних і естетичних до моральних — яскраво проявляються у вчинку. Феноменологічний вияв людських переживань втілюється в емоційній готовності людини, готовності до переживання найрізноманітніших емоцій — подиву й сумніву, розчарувань і переконань, до переживання радості через переживання страждання, через перемогу над ним. Це звільнення від почуттів, які пригнічують, давлять. Емоційна готовність як прагнення людини до переживань — це психічний стан очищення (катарсису) людини від суперечливих, амбівалентних переживань. Емоційна готовність являє собою здатність пробудити, пережити певну гаму почуттів і "розрядити їх", віднайти в них гармонію, гармонійно примирити виникаючі пристрасті. Проте стан емоційної готовності не вичерпується лише збудженням почуттів і їхньою гармонійною завершеністю, це готовність до реальних дій, у яких ці почуття виникають і динамічно протікають. Саме в цьому зміст "хитрої формули щастя": треба прагнути не до самих переживань, а до дій, у яких ці переживання виникають. Емоційна готовність поєднується з волею, із самою дією щодо вибору шляхів реального здійснення вчинку. Людина намагається розв'язати суперечності реального життя, керуючись розумінням прекрасного в єдності з моральним, вона переживає красу істини, стверджуючи мораль. Феноменологічний вияв учинку краси розкривається через пошук еталона, в якому незбагненно для людини волею творця переплелись істина, краса і мораль. Зміст має набути адекватної форми, людина прагне до цього, до поєднання образу й ідеї, до відповідності знання про речі самим речам. Істина — мета, краса — засіб, а краса істини — мораль учинку. Розуміння такої моралі втілює Сандро Боттічеллі, флорентійський художник XV ст., у своєму шедеврі "Народження Венери". Його Венера несе людям одухотворену красу. Радість буття, гармонія злиття людини й природи, сприйняття краси і намагання захиститися від страждань чуттєвого кохання, накинувши одяг на прекрасне тіло, зберегти одухотворену красу, що втілена в співзвучності моря, неба, вітру, простору й любові, — ця тема Боттічеллі, як і в іншому його шедеврі "Весна", стверджує потребу людини в перемозі краси, життя, миру на Землі, перемозі світла, радості, добра. Вічне прагнення людини до прекрасного не в змозі приборкати ніяка сила, ніякі страждання. Це благо, яке дає Творець. Люди ще не готові до божественного, вони мають до нього прийти, бо прагнуть цієї краси. Прикривши божественне при отриманні блага, краси, люди виявляються невдячними, не розуміючи цього. Мораль людських відносин формується у вчинку. Люди роблять добро, щоб зменшити страждання, проявляючи при цьому невдячність за отримання блага. У вчинку, через учинок розвиває людина потребу в красі. Ф.Дос-тоєвський, стверджуючи, що краса врятує світ, мав на увазі красу, яка несе в собі високу моральну силу. Всяка істинна насолода прекрасним уже сама по собі є джерело моральної краси, — писав великий педагог К.Ушинський. Прекрасне робить нас чистішими, добрішими, висвітлює життя, збагачує його як в естетичному, так і в етичному, моральному плані. Незацікавленість у вдячності. Як у вчинку істини, коли людина шукає і ніколи не може знайти відповідність між знаннями про речі й самими речами і це примушує її здійснювати дедалі нові й нові вчинки, переживати незавершеність пізнання, так і у вчинку краси людина прагне і не може досягти абсолютної гармонії в переживанні краси, в переживанні любові й страждання, намагаючись розв'язати суперечність між образом та ідеєю прекрасного. Це спонукає її до пошуку різних форм жаданої гармонії. Зміст цих форм установлюється через відносини людей і має на собі печать моралі. У вчинку добра вирішує людина проблему творення блага без зацікавленості у вдячності. Давати благо, не сподіваючись на вдячність, — це добро. Немає корисливого добра. Але це водночас і випробування добром. Не тільки єдність давання блага і невіддя-ченості проявляється у вчинку, а й їхня суперечливість. Невдячність не проявляється без отримання блага. Невдячність заперечує добро через зацікавленість у ньому через неотримання блага і вдячність. У вчинку добра людина повинна бачити шлях до вдячності, до створення своєї моралі. Вчинковий характер суперечностей емоційних переживань людини проявляється у невідповідності змісту й форми світу, в якому вона живе, в намаганні зняття цієї невідповідності шляхом порівняння з ідеалом, еталоном. Коли людина усвідомлює цю невідповідність, неістинність світу, вона своєю волею міняє еталони, приборкує потяги й пристрасті, зростає і розвивається, підносячись до ідеалу. Людина визначає нові наміри, формує нове коло відносин, і в цьому виявляється її психічна, духовна зрілість. Це реальна можливість обрати той чи інший шлях, це прояв волі у вчинку, визначення лінії реального, саме таким способом, здійснення вчинку. Людина здійснює вчинок, коригуючи його відповідно до моральних норм. Учинок добра спрямований на благо людства, але в ньому (вчинку) людина досягає знання самої себе через своє моральне буття. Свідомі форми буття обмежені, не вичерпують його нескінченність. Людина постає перед суперечністю між знанням про моральність своїх учинків і тим, що існує само в собі, для себе, як вищий закон. Учинок є здійсненням багатьох моральних відносин. Через учинок людина здійснює моральне, заперечуючи неморальне, переживаючи це заперечення в моральних почуттях. Аморальність моральної дії. Спокутування вини. В моральних почуттях у формі переживання відображається ставлення людини до інших людей, до суспільства-, до самої себе. Підвалиною моральних почуттів є суспільне буття, яке визначає зміст цих почуттів. У моральних почуттях об'єктивне, суспільно-значуще переживається разом із тим як особистісно-значуще для людини. Отже, коло моральних почуттів — це коло різноманітних відносин людини з іншими людьми, з різноманітними інститутами відносин, які і виявляються, і формуються в моральній дії. Головним імперативом моральної дії, за Гегелем, є обов'язок, якому протистоїть пристрасть або інший обов'язок. Моральна свідомість змушена вирішувати: чому віддати перевагу, що вибрати з альтернативи? Вибираючи одне співвідношення, людина обов'язково порушує інше, вибираючи один обов'язок, порушує інший. Моральна дія обов'язково містить у собі момент аморальності. Так, прикриваючи красу Венери, намагаючись уникнути страждань, люди порушують цю красу. Як усвідомлений потяг до краси супроводжується неусвідомленими стражданнями, а усвідомлені страждання — неусвідомленим потягом до краси, тобто через страждання пізнається краса й через красу — страждання, так і отримання блага супроводжується несвідомою невдячністю, а усвідомлена невдячність розкриває отримання блага. Це протиставлення несвідомого й свідомого моментів визначає вчинкову мотивацію. Тільки вчинкова дія реально поєднує неусвідомлене й усвідомлене. В моральній дії це моральність і аморальність. Суперечливість моралі спонукає людину до переживання почуття вини, яке є найбільшою карою для людини. Ірраціонально почуття вини може знаходити вихід І в хворобах. Людина своїми стражданнями немовби розраховується за те, в чому винна, і ЇЙ стає легше — вона спокутує вину. Поневолення добром. Проте у своїй суперечності добро поневолює. У вчинку, яку єдності неусвідомленого й усвідомленого, неусвідомленим виступає вимога вдячності, те, що заперечує добро. Людина поневолюється вчинком добра, стає залежною від отримання благ, втрачає свою свободу, а відтак не може бути опорою іншому, тому, хто їй ці блага дає. Унеможливлення стати опорою для іншого — це й власна втрата, це мотиваційна роздвоєність, недостатня мотивація до дії, виникнення почуття вини і намагання спокутувати її добром. Створюється порочне коло моральних відносин, яке людина прагне розірвати у вчинку, розв'язати суперечність добра та поневолення добром. Мотив поневолення добром втілює Тщіан, венеціанський художник XVI ст., виразник гуманістичних ідеалів, знавець людської натури, у своїй найвідомішій роботі "Коронування терновим вінком". Ісус прагнув дати людям блага, за це вони віддячують йому палицями. Він не намагається захиститись, адже добро не розраховує на вдячність. Та добро поневолює. І у фігурах цих людей уже відчувається щось бентежне, якесь несвідоме пробудження вини, вони передчувають якусь власну втрату. Та ще довгий шлях у них попереду до усвідомлення добра й спокутування вини. Син Божий візьме їх вину на себе, він готовий спокутувати її своєю смертю, він розуміє те, чого не усвідомлюють ще люди. Вони не знають добра, живуть без віри в спокутування своєї вини. Ісус дасть їм надію, вона прийде від нього, від коронованого терновим вінком. Воля з'являється там, до недостатня мотивація, де найбільш суперечливі мотиви дії, що проявиться у вчинку, в осмисленні цієї дії, того, що людина вже зробила, що стане підвалиною ЇЇ майбутніх дій та вчинків. Учинок добра — це прояв найскладніших суперечностей, вияв людської волі на шляху людини до самоактивізації. Спокутувати вину — значить зробити добро іншим. Але ця дія є результатом нашої власної активності, що підмінює активність іншої людини. Треба своїм учинком підвести іншу людину до розуміння добра як безкорисливого творення блага, що виключає зацікавленість у вдячності. Трагізм добра. Добро на своєму шляху нерідко стикається зі злом, яке долається вірою людини. В реальній єдності добра і зла полягає трагізм добра. Саме до цієї трагічної колізії звернувся Ра-фаель в останньому своєму шедеврі — картині "Сікстинська мадонна", завершеній незадовго до смерті великого італійського художника XVI ст. Юна Мадонна зі своїм сином спускається до людей, стражденних, які чекають її, простягають до неї руки. Вона вражена стражданнями і тривогами людського життя, вона знає, що люди неминуче вб'ють її дитя, тому скорботою затьмарена її юна краса. Та, не зважаючи на біль, що щемить її душу, горда жінка, благородна у своєму пориві, Марія все ж таки спускається на землю. Вона несе людям сподівання на звільнення від страждання й одночасно відчуває свою вину: роблячи людям добро, Марія прирікає їх на зло, вони повинні будуть убити її дитину. Проте через це зло люди прийдуть до добра. У своїй самотній доброчинності Марія несе їм віру. Вона сама віра — віра в чудо, надія на спасіння. Фантазія Рафаеля (такого сюжету немає в Біблії) розкриває трагізм добра, показує самотність доброчинності, яка в змозі здійснити чудо, створити віру, віру в те, перед чим людина несе свою відповідальність. Останнє — це совість людини, яка визначає "те, що треба". Для кожної людини "те, що треба" суто індивідуальне: воно поєднується з усім тим, що може визначати наше індивідуальне й неповторне буття. Добро сприяє, а зло заважає виявленню морального імперативу. Вчинок розкриває людську індивідуальність, долає через віру як інтуїтивне знання порочне коло моральних відносин, породжує надію на здійснення волі людини як самовиявлення її буття. Література Абульханова-Славская К.А. О субъекте психической деятельности. М., J973. Абульханова-Славская К.А., Брушлинский А.В. Философско-психологическая концепция С Л. Рубинштейна. К 100-летию со дня рождения. М., 1989. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991. Асмолов А.Г. Психология индивидуальности. Методологические основы развития личности в историко-эволюционном процессе. М., 1986. Басейн Ф.В. О развитии взглядов на предмет психологии // Вопр. психологии. 1971. № 4. С.101-113. Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984- 1985. М., 1986. Вопросы теории и психологии творчества / Под ред. БАЛезина. Харьков, 1914. Выготский Л.С Исторический смысл психологического кризиса // Собр. соч.: В 6 т. М., 1982. Т.1. Гегель Философия духа. Энциклопедия философских наук. М., 1977. Т.З. Гельвещй К.А. Про людину, її розумові здібності та ЇЇ виховання / Пер. 1932. Гуссерль Э. Амстердамские доклады // Логос. М., 1992. № 3. Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее (Сб. тезисов Междунар. конференции). М., 1992. Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1964. Кониський Г. Філософські твори: В 2 т. К., 1990. Костнж Г.С. К вопросу о психологических закономерностях // Вопр. психологии. 1955. No 1. Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. М., 1930. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., і 975. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М, 1972. Павлов И.П. Полное собрание сочинений. 2-е изд. М., 1951. Роменець В.А. Історія психології. К., 1978. Романець В.А. Історія психології епохи Просвітництва: Навч. посібник. К., 1993. Рубинштейн СЛ. Бытие и сознание. М., 1957. Рубинштейн СЛ. Проблемы общей психологии. М., 1973. Сеченов И.М. Избранные произведения. М., 1952. Т.1. Татенко В.О. Об'єкт психічної активності як предмет дослідження // Актуальні проблеми психології: традиції і сучасність: В 3 т. К., 1993. Татенко В.А. Субъект психической активности: поиск новой парадигмы // Психолог, журн. 1995. №3. Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології. К., 1979. Франк СЛ. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Соч. М., 1990. Фромм Э. Душа человека / Пер. М, 1992. Челпанов Г.И. Мое отношение к марксизму в психологии //ОР РГБ. Ф.326. П.37. ед.хр. 12. Челпанов Г.И. Психология и марксизм. М., 1925. Юнг К. К пониманию психологии архетипа младенца // Самопознание европейской культуры XX века. М., 1991. Ярошевасий MS. История психологии. М., 1966. Holzkamp К. Kritische Psychologie und phanomenologische Psychologie: Oer Weg der Kritischen Psychologie zur Subjekfwissenschaft // Forum Kritische Psychologie. 1984. Bd.14.
1 2 3 4 5 Категория: Психологія \| Добавил: DoceNt (04.12.2014)
Просмотров: 396 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: