Реферат на тему: з курсу держави і права - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: з курсу держави і права. План 1. Дайте визначення поняття влади. 2. Що таке політична влада? 3. Назвіть елементи політичної системи. 4. Яке місце в політичній системі суспільства належить державі? 5. Перечисліть суб’єкти політичної системи. Список використаної літератури. 1. Дайте визначення поняття влади Історія свідчить: кожний, хто рвався до трону, шукав свого: один багатства, інший - почестей, третій - права вершити долю людей, четвертий - прагнув змінити світ... І майже всі вели боротьбу за владу. Філософ Поль Буаст говорив, що «споруджують олтарі богам, властям, свободі для того, щоб зійти на них і владарювати», а політолог Джон Мілль твердив, що «властолюбство і свободолюбство постійно антагоністичні. Де найменша свобода, там пристрасть властолюбства найнахабніша і нерозбірлива». Влада є одна з фундаментальних початків людського суспільства. Слово влада - грец. - панувати, управляти, володіти. Влада - право і можливість розпоряджатись чимось і кимось, підкоряючи своїй волі. Коли американського президента Річарда Ніксона спіймали на брехні стосовно скандальної події в готелі «Уортергейт», спалахнула політична криза і, не чекаючи процедури відречення президента від посади конгресом, Річард Ніксон пішов у відставку. Чому на такий крок іде людина, яка є главою держави? Адже президент мав переважну законність, символ суверенітету великої держави, в його руках зосереджені важелі і механізми управління, але Річард Ніксон не дає відчути суспільній думці свою владу, а покірно йде у відставку? Влада - не здатність конкретних лідерів змусити підкорятися собі. Та сприймаючи владу лише як потенціал примусу і насилля, не можна зрозуміти, чому в історії сучасного суспільства можливі і такі парадокси. Якщо міра законності - показник ступеня поваги суспільства до уряду, а забезпечити суверенітет - показник поваги до держави, то влада - це повага конкретного політичного лідера її здійснюючого, повага народу. Влада - стосунки між двома особами, між особою і групою або між групами, які полягають в тому, що одна із сторін може на законній підставі і тривалий час змушувати другу сторону до визначених дій, нав'язувати свою волю, а також володіє засобами, які гарантують контроль за цими діями Влада - організована і регулятивно-контролююча основа політики, одне з важливіших і найстародавніших політичних знань управління суспільством, культурною діяльністю, конкретним життям людини. Влада безперечно засіб здійснення політики. Влада має універсальну властивість: загальність функціонування в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах, здатність проникати в усі види діяльності, зв'язувати людей, суспільні соціальні верстви і групи і протиставляти їх, має і єдиний принцип діяльності - командування в різних його формах (розпорядження, наказ, переконання та ін.). Влада є скрізь, де є стійкі об'єднання людей: в сім "і, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі. 2. Що таке політична влада? Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політич-ній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав-них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіоз-них структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада. Політична влада опирається на такі основні засоби: при-мус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залеж-но від того, який із них найбільше абсолютизується, виріз-няють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода. Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування. З точки зору парадигми примусу, представленої марк-систами і неомарксистами, влада має такі ознаки: 1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві; 2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над екс-плуатованими; 3) у сучасних капіталістичних державах влада здебіль-шого забезпечує панування багатих не з допомогою «репре-сивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомо-гою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів ма-сової інформації; 4) влада сучасних капіталістичних держав використо-вує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихо-ваний примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тис-ку; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що на-в'язуються правлячими колами, сприймаються членами су-спільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві. До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізо-ваному світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони пору-шують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади. Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, перед-бачає, що влада грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання су-спільством законної влади (легітимності), може бути раціо-нальною і нераціональною. Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (тради-ційний, харизматичний, легально-раціональний), то в су-часній політичній науці вирізняється сім: традиційний, ха-ризматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національ-но-патріотичний . Традиційна легітимність грунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам тради-ційної політичної культури. Харизматична легітимність передбачає визнання винят-кових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає про-блема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми ви-магає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може приве-сти до зміни політичної системи. Правничо-раціональна легітимність випливає з визнан-ня суспільством політичних дій у рамках існуючої систе-ми права. Легітимність на засадах участі передбачає обгрунту-вання ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності полі-тичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу. Раціонально-цільова легітимність виходить з переконан-ня, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей. Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу. Національно-патріотична легітимність визначає націо-нальні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень. Проте жодна легітимна система не грунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітим-ності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського те-рору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках «керівників» і ке-рованих. До сказаного слід додати, що сучасні типи легітимності переважно грунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнан-ня влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу ціл-ком залежать від громадян. З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада роз-глядається в плюралістичному аспекті як множинність влад-них суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення: 1) влада виникає внаслідок угоди між державою і су-спільством для захисту прав і свобод громадян; 2) особистість розглядається як творець соціального по-рядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті; 3) втручання влади у суспільну сферу вважається доціль-ним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян; 4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного рин-ковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створе-ного порядку за абстрактними рецептами держави. Влада в суспільстві розподіляється між багатьма цент-рами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і кон-ституційні закони. Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом полі-тичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень. 3. Назвіть елементи політичної системи Елементами політичної системи, тобто її складовими, є: а) суб'єкти (носії) політики; б) політичні норми та принципи; в) політичні відносини (стосунки); г) політичні погляди, політична свідомість та політична культура; д) зв’язки, що об'єднують названі компоненти. При системному вивченні елементів політичної системи можна відзначити, що вони передбачають існування і функціонування п'яти основних сторін політичної системи: а) інституціональної (організації, установи); б) регулятивної (норми, принципи); в) функціональної (політичні функції, політичний процес, політичний режим); г) ідеологічної (політичні погляди, політична свідомість та культура); д) комунікативної (зв'язки, що об'єднують вказані елементи політичної системи). Суб'єкти (носії) політики — це класи, нації, соціальні прошарки, групи; представники їхніх інтересів — різноманітні об'єднання, організації, в т.ч. держава, а також окремі люди. Наступним елементом політичної системи є політичні норми, тобто основні правила і принципи, що регулюють політичні відносини між народами, націями, політичними партіями та іншими суб'єктами політики. З одного боку, політичні норми є засобом політичної оцінки тих чи інших соціальних явищ і процесів, а з другого — закріплюють необхідну поведінку суб'єктів політики у тих чи інших межах стосовно до конкретної політичної ситуації. До складу політичних норм включають норми права, норми політичних партій і громадських організацій, політичні звичаї і традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя. Політичні норми передбачають і відповідальність суб'єктів політики за їхні порушення. Специфіка політичної відповідальності полягає у тому, що вона наступає не тільки за винні дії, але й за політичний недогляд, необачність, нерішучість та ін. Така відповідальність може проявлятися у формі осуду, позбавлення довіри, відкликання депутата тощо. До політичних санкцій належить припинення діяльності, розпуск, відставка, ліквідація громадського об'єднання чи заборона діяльності політичної партії. Наступним структурним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини, тобто врегульовані політичними нормами стосунки між політичними суб'єктами, у процесі яких у суб'єктів з'являються і реалізуються права і обов'язки. Політичні відносини включають у себе реалізацію політичних функцій, а також існування політичного процесу, політичного режиму. Політичні функції — це основні напрямки політичної діяльності суб'єктів політики. До них належать: а) владно-політична інтеграція суспільства; б) регулювання соціально-політичної діяльності; в) забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси тощо. Політичний процес — це сукупність діяльності всіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства. Політичний процес характеризується такими ознаками: а) це сукупність всієї політично значущої діяльності в рамках даного суспільства; б) діяльність реалізується суб'єктами політичної системи, спрямована на утворення та функціонування політичної системи, прийняття і виконання політичних рішень, організацію контролю за діяльністю і розвитком політичної системи. Політичний режим — політична обстановка у суспільстві, що реально складається і характеризується якісною і кількісною мірами участі народу, окремих соціальних груп, а також громадян у здійсненні політичної влади та методами здійснення цієї влади. Важливим компонентом політичної системи суспільства є політичні погляди, політична свідомість і політична культура. Політична свідомість — це система ідеологічних і психологічних елементів, оцінка людиною існуючого політичного буття і вибір варіанту поведінки відповідно до індивідуальних та суспільних інтересів. До ідеологічних елементів політичної свідомості належать: ідеї, теорії, концепції, доктрини тощо. Політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів певного суб'єкта політичного життя (народу, певної соціальної групи, всього населення країни, окремого громадянина) на політичну організацію суспільства, на форму держави, на відносини між різними політичними суб'єктами, на їхню роль у житті суспільства, на відносини з іншими державами і націями. До психологічних елементів політичної системи належать: настрої, почуття, звички, емоції та ін. А під політичною психологією розуміють узагальнену систему почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень стосовно політичного життя суспільства. Політична культура — це систематизовані знання і досвід у політичній сфері діяльності, сприйняття та засвоєння системи політичних цінностей у суб'єктів політичного життя. 4. Яке місце в політичній системі суспільства належить державі? Держава займає центральне місце у політичній системі суспільства. Таке місце держави у політичній системі суспільства зумовлюється тим, що тільки держава – виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення країни через представницький вищий орган законодавчої влади; – є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права народу на самовизначення; – здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх людей, що перебувають на її території; – покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати загальносуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного суспільства; – має у своєму розпорядженні апарат, необхідний для виконання вказаних функцій; – встановлює загальнообов'язкові для всіх суб'єктів суспільного життя правила поведінки — юридичні норми; – володіє владою суверенною, тобто верховною, самостійною і формально незалежною. Державі, як елементові політичної системи, притаманні такі ознаки: – наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку розповсюджуються повноваження держави і де проживає населення, усі громадяни даної – держави; – суверенітет; – державна влада; – державний апарат, як система державних органів, які здійснюють завдання і функції держави; – повноваження видавати юридичні норми. 5. Перечисліть суб’єкти політичної системи Будь-яка політика стає зрозумілою, коли ясно, хто здійснює її і на що вона спрямована, тобто визначені суб'єкти й об'єкти політики у суспільстві на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Таке визначення дасть можливість підійти до з'ясування сутності політичних відносин між суб'єктами, суб'єктами і об'єктами політики, розкрити форми їхньої політичної поведінки, способи політичної діяльності, засоби перетворення політичного середовища. Суб'єкт і об'єкт політики — обов'язкові елементи політичних відносин, тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому ознаки. Суб'єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політики. Суб'єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом політики. Суб'єктом політики є кожний соціум, здатний творити політику. Це означає відтворення набутого, усталеного в політиці, виробленого попередніми поколіннями в процесі історичного розвитку, підтримання реального політичного стану в усій системі його залежностей, закладення в реалії політики імпульсів її майбутнього розвитку, внутрішніх пружин політичного руху. Отже, суб'єкт політики є активним за своєю природою. Рушійною силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є наявність політичного інтересу. Обсяг активності зу-. мовлений здатністю суб'єкта впливати на поведінку людей (взаємодіяти з іншими суб'єктами політики), підпорядковувати політичні дії виробленим цілям, викликати зміни у політичному стані, впливати на політичний процес. Ця здатність визначається як "політична суб'єктність". Суб'єкти політики також визначають, хто є головною дійовою особою, хто другорядною, а хто й масою, натовпом, пасивним об'єктом маніпулювання. Суб'єкт політики, впливаючи на інших людей, які стають для нього об'єктами політики, здатний також до самотворення, самоорганізації, самовдосконалення. Здатність суб'єкта політики до творення, організації, управління та іншої діяльності значною мірою зумовлена такими обставинами. 1. Суб'єктивні здібності, що визначають здатність впливати на політичний процес, а саме: знання, вміння діяти, послідовність діяльності, мотивація, емоційний стан, воля та ін. 2. Об'єктивні можливості для політичних дій (досягнутий рівень зрілості суб'єкта політики, наявність політичних сил, з якими об'єднується або бореться суб'єкт, їх розгалуженість, зріле політичне середовище та ін.). Розвиток політичного життя світового співтовариства збагачується різноманітністю суб'єктів політики, їх можна певним чином класифікувати як первинні і вторинні. До первинних суб'єктів політики належать індивіди та соціально-історичні спільноти: світове співтовариство, громадянське суспільство, народи, етнічні й соціальні групи. Ці спільноти формують певні об'єднання, які відображають їхній інтерес і дають змогу втілити його у життя. До вторинних суб'єктів політики належать політичні інституції і політичні організації — держава, партії, громадськополітичні об'єднання. Отже, вторинні суб'єкти політики є похідними від первинних. Між суб'єктами політики існує динамічна система взаємовідносин — залежності, підпорядкування, супідрядності, відносної автономності. Місце і роль того чи іншого суб'єкта політики у цій системі визначаються його готовністю впливати на політичні процеси, тобто наявністю необхідних політичних якостей, політичної культури. Охарактеризуємо первинні і вторинні суб'єкти політики. Первинні суб'єкти є вихідними у формуванні політики. Вони є носіями політичних інтересів, потреб, на яких ґрунтується свідома і несвідома політична діяльність. Саме інтереси і потреби спонукають до політичних дій різні соціально-політичні спільноти. Головним суб'єктом політики є людина. Саме завдяки активній діяльності її діють соціально-політичні спільноти і створені ними організації. Ідеї щодо ролі особи як суб'єкта політики посідають в історії політичної думки чільне місце. Ще Платон і Арісто-тель підкреслювали значення людини та її політичної діяльності у житті суспільства. Платон прагнув визначити типи людей і відповідно політичні позиції. Арістотель виходив з того, що людина за своєю природою є істотою політичною. Період Відродження і наступні століття показали, що політична особа посідає дедалі вагоміше місце у політичному житті та в системі поглядів на нього. У XX ст. активізація політичного життя у світі загострила увагу до місця, ролі, значення особи як суб'єкта політики, утвердила принцип людського виміру політики. Список використаної літератури 1. Алексеев С. С. Право. Азбука. Теория. Философия. Опыт комплексного исследования. - М.: Издательская группа НОРМА - ИНФРА * М. 1998. 2. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: Навч. посіб. / О. В. Бабкіна, К. Г. Волинка. 3. Правознавство: Навчальний посібник. / За загальною редакцією В.Г.Гончаренка. — К.: Український інформаційно-правовий центр. — 2002. 4. Котюк В. О.: Основи держави і права. Навчальний посібник.-3-тє вид., доп. і перероб. 5. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник.— К.: Атіка.— 2001. Відкритий міжнародний університет розвитку людини „Україна” Дистанційна форма навчання КОНТРОЛЬНА РОБОТА № 3 з курсу основи держави і права: Виконав: студент Групи ПЗ – ІІ Дутчак Михайло Михайлович м. Богородчани 2007р. План 1. Дайте визначення сутності держави. 2. Дайте визначення ознак держави. Перечисліть їх. 3. Що входить до державної території? 4. Дайте визначення внутрішнього та зовнішнього суверенітету держави. 5. Дайте визначення податків. Назвіть їх види за способом стягнення. Використана література. 1. Дайте визначення сутності держави Щоб розкрити поняття держави, необхідно проникнути до її сутності. Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби транспорту і зв'язку, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші. Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:* класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;* загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ. Загальносоціальний аспект сутності держави особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським суспільством. Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки (еліти) і інтересів усього суспільства за різних історичних часів не однаково. Як правило, посилення однієї з них призводить до послаблення іншої. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці організованого примусу, захисту інтересів економічно пануючого класу. Поступово у ряді цивілізованих держав Заходу в зв'язку із розвитком громадянського суспільства усе більшого значення набувають загальносоціальний аспект державної діяльності, завдання забезпечення суспільного блага. У наші дні цей аспект відіграє істотну роль у неокапіта-лістичних і неосоціалістичних державах, у тому числі в Україні. Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення. У спеціальній літературі розробляється чимало визначень поняття держави, котрі відбивають такі його аспекти:— держава як організація політичної влади;— держава як апарат влади; - держава як політична організація всього суспільства. Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших суб'єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична влада — одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття держави. Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів — також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та інших. Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна, держава — це політична організація всього суспільства. Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, — народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи. Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку. Такими ознаками є територія, населення, влада. Держава -- суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус. 2. Дайте визначення ознак держави. Перечисліть їх Держава — єдина політична організація, яка: 1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія — матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство — юридичний зв 'я-зок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави; 2) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління; 3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи); 4) в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень; 5) має єдину грошову систему; 6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю; 7) має суверенітет; 8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн. Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу — світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p., сучасний Ватикан). 3. Що входить до державної території У геофізичному сприйманні під територією розуміється простір земної кулі, що включає її сухопутні, водні, повітряні, космічні райони і земні надра. У міжнародно-правовому сприйманні поняття "територія" має інше трактування і залежно від характеру пануючої над нею юрисдикції і правового статусу, що формується цією юрисдикцією, поділяється на три типи: - державна територія; - територія з міжнародним правовим режимом; - територія зі змішаним правовим режимом. До складу державної території можуть входити всі простори в геофізичному розумінні, за винятком космічного, що знаходяться в межах державного кордону, включаючи земні надра. Як державна територія розглядаються також морські, повітряні і космічні кораблі, а також трубопроводи і кабелі, прокладені по території з міжнародним режимом. Юридична природа і правовий статус державної території визначається територіальним верховенством держави, його суверенною владою, що виключає будь-яку іншу іноземну владу на території держави. У Римському праві це виражалося терміном "dominium" на відміну від "imperium", що означає суверенну владу над фізичними особами. В межах державної території у повному обсязі діє вся законодавча, виконавча, судова й адміністративна влада держави. Юридична природа і правовий статус державної території підкреслюється в ряді основних принципів сучасного міжнародного права. Зокрема, це найбільш чітко проглядається в таких принципах, як принцип суверенної рівності, територіальної цілісності, незастосування сили, непорушності кордонів та ін. Будь-яка іноземна діяльність у межах державної території можлива тільки з дозволу держави. Державна територія являє собою матеріальну основу держави, і її межі визначаються державними кордонами (сухопутними, водними, морськими, повітряними (до висот 100-110 км). Цим, зокрема, пояснюється жорстка позиція України щодо необхідності чіткого розмежування морських просторів в Азовському морі, Керченській протоці і Чорному морі після розпаду СРСР. Правовий режим державних кордонів визначається державою. В теорії міжнародного права у питанні, що стосується юридичної природи державної території, мали місце різноманітні підходи до його вирішення. До середини XIX століття домінував погляд, що розглядав державну територію як річ. як предмет володіння. Такий погляд визначав і засоби зміни кордонів державної території: експропріація, купівля, дарування, обмін та ін. У 1860 р. професор Київського університету В. А. Незабитовський у своїй роботі "Учение публицистов о межгосударственном владении" дуже переконливо довів, що державна територія - не річ і не предмет володіння, але може і повинна розглядатися як межа суверенної влади держави. Це більш прогресивна позиція в питанні про юридичну природу державної території, і вона послужила обгрунтуванням для розвитку нових засобів можливої зміни державної території. До теперішнього часу одним із основних засобів зміни державної території є плебісцит (або референдум), що означає всенародне голосування. В основі цього засобу лежить загальновизнаний принцип сучасного міжнародного права - принцип самовизначення народів (націй). Сучасне міжнародне право дозволяє й інші засоби зміни державної території, але в їхній основі обов'язково повинна бути добровільна угода сторін - договір. Зокрема, на основі договору можуть мати місце цесія (одностороннє віддання державної території, можливо, за плату), обмін ділянками. Стосовно агресора, як санкція, припустиме відторгнення частини його території, яка може бути використана як плацдарм для нападу (Кенігсберг, Південний Сахалін). У комплексі питань про державну територію важливе місце займає питання про державний кордон. Саме державний кордон визначає межі дії державного суверенітету, і з цієї причини держави дуже скрупульозно підходять до його визначення. Відповідно до усталеної практики і з огляду на міжнародно-правові вимоги, державним кордоном вважається вертикаль, що проходить через обриси сухопутної, водної і морської розмежувальної лінії і відмежовує вгорі повітряний простір, на поверхні - сухопутні, водні і морські простори і під цією поверхнею - надра землі та водні і морські простори, що лежать нижче дзеркала води. Визначення державного кордону і позначення його на картах називається делімітацією і здійснюється державами на підставі договорів та відповідно до вимог міжнародного права. Встановлення делімітованого державного кордону на місцевості називається демаркацією і здійснюється спеціально створеними змішаними комісіями, до складу яких входять на рівних засадах представники суміжних держав. З метою забезпечення цілісності державних кордонів і з огляду на взаємні інтереси прикордонні держави встановлюють прикордонний режим, що передбачає порядок охорони кордону, порядок пересування через кордон, регламентацію різноманітної діяльності у прикордонній зоні, процедури врегулювання спірних прикордонних питань та ін. Всі ці питання, звичайно, регулюються в законах, положеннях та інших правових актах, присвячених охороні державного кордону. В Україні таким актом є Закон України "Про охорону державного кордону України" від 4 листопада 1991 р. До складу території з міжнародним режимом входять простори (сухопутні, повітряні, водні, морські), що лежать за межами державної території і нікому не належать. Внаслідок цього вони перебувають у спільному користуванні всіх держав і на них поширюється дія спеціально сформульованих для них норм міжнародного права. До таких просторів належать: - води відкритого моря і повітряний простір над ним; - глибоководні райони морського дна, що лежать за межами континентального шельфу в його юридичному розумінні; - Антарктика; - космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Своєрідність правового положення просторів із міжнародним режимом полягає в тому, що якщо стосовно державної території існують якісь загальні норми і канони, відповідно до яких держави визначають режим своїх територій, то щодо територій із міжнародним режимом існує чітка специфіка для кожної такої території. Ця специфіка визначена спеціальними правовими актами, які передбачають своєрідну регламентацію використання. Розглянемо коротко цю специфіку. 4. Дайте визначення внутрішнього та зовнішнього суверенітету держави Суверенітет держави — політико-юридична властивість дер-жавної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні. Відрізняють дві сторони державного суверенітету: внутрішню: виражає верховенство і повноту державної вла-ди відносно до усіх інших організацій у політичній системі су-спільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної тери-торії; зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими дер-жавами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні спра-ви ззовні. Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим сувере-нітетом, оскільки він припускає право законодавчої влади ви-давати закони. У Декларації про державний суверенітет України від 16 лип-ня 1990 p. зазначені такі ознаки державного суверенітету Ук-раїни: 1) верховенство (інакше: прерогатива влади) — відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: дер-жавна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який про-яв усякої іншої суспільної влади; 2) самостійність — можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права; 3) повнота (інакше: універсальність) — поширення держав-ної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни; 4) неподільність влади держави в межах її території — одно-особовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здій-снення владних велінь по їх каналах; 5) незалежність у зовнішніх відносинах — можливість само-стійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм між-народного права і поважання суверенітету інших країн; 6) рівноправність у зовнішніх відносинах — наявність у між-народних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн. До зазначених ознак суверенітету слід додати: 7) невідчужуваність — неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої за-коном можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам фе-дерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі). У Конституції України проголошується: «Суверенітет Украї-ни поширюється на всю її територію» (ст. 2). Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет держави є основним принципом міжнарод-ного права. Він знайшов своє вираження у Статуті ООН та ін-ших міжнародних-правових документах. Держава має суверенні права: право війни і миру; право видавати закони; право формувати державні органи; право визначати свою атрибутику (символіку та ін.); право встановлювати податки; право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних організаціях; право вступати до міждержавних союзів та ін. Проте держава не має права робити все, що вважає за необ-хідне, щодо інших держав. Проти таких дій застерігає міжнарод-не право. Державам, наприклад, забороняється застосовувати силу проти інших держав, за винятком самооборони або уповнова-ження з боку Ради Безпеки ООН. Іншим обмеженням свободи дій держави є юридичний обов'язок виконувати укладені нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір, відповідно до якого велика частина їх економічного життя підлягає керівництву з боку Союзу. Крім того, Європейський Союз має власну систему права і свій власний суд, який вихо-дить із принципу, що у разі виникнення суперечностей між за-конами Союзу і законами держави-учасниці пріоритет належить законам Союзу. Попри ці обмеження, члени Європейського Со-юзу залишаються суверенними державами. 5. Дайте визначення податків. Назвіть їх види за способом стягнення Провідна роль у забезпеченні виконання державою функцій щодо регулювання економічних процесів належить податкам. Саме податково-бюджетна і кредитно-грошова політика є ефективними методами державного регулювання ринкової економіки, що застосовуються в більшості західних країн протягом багатьох десятиріч. Податки-це обов’язкові платежі фізичних та юридичних осіб до центрального і місцевого бюджетів, здійснювані у порядку і на умовах, що визначаються законодавчими актами тієї чи іншої країни. Найповніше сутність податків характеризують виконувані ними функції-фіскальна і регулююча. В усіх державах на різних етапах їхнього історичного розвитку податки виконували перед усім фіскальну функцію, тобто забезпечували централізацію певної частини ВНП в державному бюджеті з метою фінансування державних витрат. Протягом останніх двох десятиліть значного розвитку набула регулююча функція податків .Сутність її полягає у впливі податків на різні аспекти діяльності платників їх .Ця функція заснована на тому, що, вилучаючи за допомогою податків певну частку доходів економічних суб’єктів, можна стимулювати або стримувати їх діяльність у відповідних напрямах, а отже, регулювати соціально-економічні процеси в країні використання регулюючої функції податків здійснюється через податкову політику. Економічна теорія вивчає податок як специфічну форму економічних відносин держави з суб’єктами господарювання, різними групами населення і фактично з кожним членом суспільства. Специфіка цих відносин полягає в тому, що держава є визначальною діючою особою, а платник податку – виконавцем вимог держави. Хоча податки та механізм оподаткування будуються на певному фундаменті правових відносин, однак сторони не скріплюють ці відносини у формі певного договору, контракту. Стягнення податку виступає одностороннім процесом і має безвідплатний та обов’язковий характер для конкретного платника. Податкові відносини мають односторонню спрямованість – від платника до держави. Повернення переплат не можна розглядати як зворотний рух, оскільки воно пов’язане не з сутністю цих відносин, а з конкретним механізмом розрахунків з бюджетом. В основі побудови механізму стягнення податків лежать елементи системи оподаткування, такі як: суб'єкт, об'єкт, ставка, одиниця оподаткування, джерело сплати і квота. Суб'єкт або платник податку — це та фізична або юридична особа, яка безпосередньо його сплачує. Об'єкт оподаткування вказує на те, що саме оподатковується. Одиниця оподаткування — це одиниця виміру (фізичного чи грошового) об'єкта оподаткування. Ставка — це розмір податку на одиницю оподаткування. В залежності від обсягу оподаткованих операцій ставки можуть бути універсальні або диференційовані. Джерело сплати — це дохід платника, з якого він сплачує податок. Квота — це частка податку в доходах платника. Економічний зміст податків найбільш повно можна відобразити, характеризуючи їх як законодавчо оформлену, примусову форму отримання державою частки вартості валового внутрішнього продукту, фінансовий гарант ефективного виконання державою, перш за все, її суспільних функцій та інструмент регулювання економічного розвитку. У такому випадку підкреслюється також єдина природа податків, що має вирішальне значення для пояснення можливості взаємозаміни багатьох з них. Еволюція податкових відносин знайшла своє відображення в існуванні різноманітних форм податків. Для з’ясування місця та ролі кожного з них в суспільному виробництві важливою є класифікація, здатна сприяти досконалому відображенню специфічних особливостей їх окремих груп. Існує декілька підходів до класифікації податків. Основні критерії – це форма оподаткування, економічний зміст об’єкта оподаткування, рівень державних структур, які встановлюють податки, та спосіб стягнення Використана література 1. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Посібник. — 2-е вид. К., 1994. – 357 с. 2. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консул, 2001. – 656 с. 3. Суршов А. В. Теория государства и права: Учеб. пособие. - К. Одесса, 1989. – 524 с. 4. Теорія держави і права в схемах і таблицях: Навч. посібник / Сум. держ. ун-т; [Уклад. Сінченко Ю.П.]. — Суми: ВВП «Мрія-1» ЛТД, 1997. — 103, [1] с.: іл., табл. 5. Теорія держави і права: Навч.-метод. матеріали для студентів юрид. ін-ту / [Авт.-упоряд. Кравчук М.В.]; Терноп. акад. нар. госп-ва. Каф. теорії держави і права. — Тернопіль, 1999. — 58 с. 6. Теорія держави і права / Фонд сприяння розвитку укр. прав. думки та пропаганди держ. традицій «Право для України». — Львів: Б. в., 1997. — 198 с. 7. Теорія держави і права: Навч. посібник / А.М. Колодій та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 368 с.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (17.05.2014)
Просмотров: 222 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: