Реферат на тему:Виконання кримінальних покарань у зарубіжних країнах - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Виконання кримінальних покарань у зарубіжних країнах. План 1. Пенітенціарні системи зарубіжних країн 2. Виконання покарань у зарубіжних країнах Пенітенціарні системи зарубіжних країн Зародження і розвиток пенітенціарних (в'язничних) систем держав Заходу пройшло декілька етапів, для кожного з яких була характерна відповідна реалізація політики в галузі виконання покарань. Пенітенціарні системи включають в себе відповідні атрибути, засоби і заходи фізичного і духовного впливу на особу злочинця. Вони залежать від економічного і політичного устрою відповідної держави і її мети, яку вона становила перед покаранням. Вперше в історії каторжні в'язниці з'явилися в Англії у 1553 р. і Голландії у 1595 р., тобто, в тих країнах, в яких раніше за інші почали складатися капіталістичні суспільні відносини. Засуджені являли собою дешеву безправну і тому найбільш вигідну для експлуатування робочу силу, що знаходило відображення навіть в термінології тюремного ув'язнення. Так, наприклад, в Англії до недавнього часу один з видів позбавлення волі називалися кримінальним рабством. Відомий англійський в'язничезнавець Джон Товар наводить у виданій ним у 1777 р. книзі "Стан в'язниць в Англії і Уельсі" факти антигуманного ставлення до ув'язнених, дивуючись витримці людського організму і силі його боротьби за життя. Тут ним вперше була запропонована ідея використання до засуджених умовно-дострокового звільнення від покарання. Д. Говард і І. Бентам розробили проект пенітенціарної системи, який передбачав створення спеціальних майстерень, де засуджені набували фахових навичок, основи освіти і шляхом трудового і морального впливу на особу викорінювали негативні звички. Пошук більш ефективних заходів впливу атрибутами покарання на осіб, що вчинила злочин, призвело до прояви ідеї жорстокої і повної як фізичної, так і духовної ізоляції засуджених від суспільства. Ця ідея належала американській релігійній секті квакерів (одна з гілок протестантської релігії), яка у 1786 р. у штаті Пенсільванія (м. Філадельфія) відкрила в'язницю, і дала їй назву пенітенціарна. Зміст такого ув'язнення зводився до ізолювання людини від всього громадського і злочинного. Ізоляція мала на меті поставити людину наодинці зі своєю совістю і Богом, що, на думку квакерів, повинно було привести злочинця до каяття і збудити у нього бажання повернутися до людей і знайти своє місце у пастві божій. Цьому мали сприяти повна відокремленість і тиша. Відповідний порядок у в'язниці підтримувався значною мірою через застосування фізичного примусу. Для душевного спокою в'язень повинен був старанно вивчати релігію і літературу, молитися Богові. Виконуючи завдання духовного відродження злочинців і спеціальної превенції, пенсільванська в'язнична система, однак не вирішила проблем забезпечення виховної ролі покарання. Вона отримала певне визнання в СІЛА, Англії і деяких інших країнах. Таким чином, установи, які виконували покарання у виді позбавлення волі, почали називати пенітенціарними. З'явилися такі поняття та словосполучення, як пенітенціарна політика, пенітенціарне право та ін,, які вживаються і сьогодні, незалежно від їх початкового змісту. Визнана термінологія знайшла своє місце у міжнародних документах з питань виконання покарань у виді позбавлення волі. Прагнення до удосконалення пенітенціарної системи призвело до створення і інших систем нових форм відбування покарань. Так, у 1816 р. у місті Оборне була збудована в'язниця, адміністрація якої мала на меті каяття в'язнів і режим повного мовчання, при цьому, ізолюючи засуджених до одиночних камер тільки на ніч. У день вони працювали з усіма, але провинні були продовжувати мовчати під страхом покарання пліткою. Оборонська в'язнична система, використовуючи примусову працю безправних людей, виявила себе як засіб витонченого знущання над злочинцями і не була спроможна примусити їх до каяття. Однак позитивні наслідки від використання праці в'язнів обумовили визнання цієї системи як у СІЛА, так і в інших країнах. Прагнення науковців і практиків до підвищення ролі виховного процесу покарання у виді позбавлення волі у сорокові роки минулого століття призвело до проведення різних експериментів, у т.ч. до використання так званої прогресивної системи. Так, наприклад, начальник британської морської каторги капітан Меконочі, використовуючи острівне положення своєї країни, застосував, у залежності від поведінки і ставлення до праці, диференціацію умов утримання каторжників, розділивши їх на класи і використавши море як справжній атрибут ізоляції виправлених штрафників. Засудженим, які стали на шлях виправлення, він покращував умови, внаслідок чого кожний засуджений отримував перспективу опинитися на острові для виправлених, де можна було збудувати дім, проживати разом із сім'єю, доглядати за господарством та добиватися дострокове звільнення. Прогресивна система не стала панацеєю, але, безперечно безперечно, була кроком уперед розвитку пенітенціарної системи, тобто, стимулювала зміну поведінки засуджених з наданням їм додаткових пільг за сумлінне виконання встановлених вимог. Порівнюючи в'язничні системи Заходу з іншими в'язницями, слід звернути увагу на те, що для нашої країни створення пенітенціарних систем за західним зразком не є характерним. Місцями позбавлення волі, де засуджених карали різками та саджали у темні карцери, були каторжні в'язниці. Поряд зі світськими судами діяли й церковні суди. Засуджені до покарання церковним судом знаходились у жахливих умовах монастирських в'язниць. Крім цього, наприклад, у Росії широко використовувалось покарання у виді заслання до Сибіру. Дослідники відзначають таку специфіку каральної політики у Російській імперії, як відсутність чіткого визначення поняття злочину і покарання та чіткого опису правового регулювання організації виконання покарань у вигляді позбавлення волі. Однак, під впливом ідеї східної соціологічної школи, а також з огляду на прагнення застосувати елементи прогресивної системи, з'явилася тенденція визначення можливості виправлення злочинців і повернення їх до нормального життя у суспільстві. Так, останній варіант Статуту про тримання під охороною у редакції 1890 р. передбачав існування місць ув'язнення 4-х видів, серед яких існувала установа, де здійснювалась міри виправлення та покарання. Перші тюремні системи базувалися на одиночному ув'язненні та мовчанні засуджених. Системи одиночного ув'язнення ще здавна застосовувалися у Західній Європі до так званих політичних злочинців, проте не як засіб їх виправлення, а як засіб забезпечення безпеки. У XVII ст. французький чернець Бенедиктинського ордену Мабільйон вже пропонував використовувати систему одиночного ув'язнення для виправлення осіб духовного стану, які вчинили злочини. Він вважав, що праця, мовчання та молитви зможуть їх виправити. Думкою Мабільйона скористався папа Клименто XI, який у першій половині XVIII ст. влаштував у Римі дім св. Михайла для виправлення неповнолітніх. Поміщених до цього будинку на прохання батьків неповнолітніх тримали у одиночних келіях. Проте це були лише поодинокі випадки застосування в теорії або на практиці одиночного ув'язнення. Загальну тюремну систему на базі одиночного ув'язнення було запроваджено у Північній Америці. У 1776 р. у Філадельфії (штат Пенсільванія) було створено добродійне тюремне товариство, яке поставило собі за завдання полегшувати долю злочинців, засуджених до позбавлення волі. Товариство складалося з квакерів, які дивилися на злочинця як на людину, яка согрішила й потребує каяття та виправлення. За найкращий засіб каяття та виправлення вони вважали цілковиту самоту ув'язненого. На думку квакерів, перебуваючи у самоті й читаючи біблію, злочинець може заглибитися у себе, поміркувати над минулим, сучасним та майбутнім, покається і прийде до висновку, що необхідно спокутувати свій гріх та зійти з шляху злочину. У1786 р. квакери влаштували невелику тюрму за системою одиночного ув'язнення у Філадельфії, у 1817 р. - у Пітсбурзі, а у 1820 р. - у Черрі-Гілле. Ці тюрми назвали пенітен-ціаріями, тобто домами каяття (від лат. роептіетла - каяття), а запроваджена система дістала назву пенсільванської або філадельфійської системи. Систему мовчання, тобто систему спільних робіт з засуджених роз'єднанням на ніч, що супроводжувалися мовчанням було запроваджено також у Північній Америці, хоча її зародки з'явилися раніше у країнах Західної Європи. Так, ще у 1782 р. у Гентській тюрмі ув'язнені працювали спільно у загальних майстернях, проте під час роботи, а також під час перебування на обіді, у церкві та школі їм заборонялося розмовляти навіть пошептом. На ніч в'язнів роз'єднували по одиночних келіях. Видатний реформатор тюремної справи Говард відвідував Гентську тюрму декілька разів і визнав її найкращою з тодішніх тюрем. Він вважав, що мовчання удень та роз'єднання в'язнів на ніч будуть сприяти каяттю та запобігати втечам. Супротивники пенсільванської системи у Північній Америці доводили, що головним засобом виправлення є праця, а враховуючи те, що спільна праця є більш ефективним засобом виправлення, необхідно дозволити ув'язненим працювати разом. Прибічники цієї точки зору вважали, що треба виключити повне одиночне ув'язнення, але залишити як необхідний елемент вимогу мовчання - в'язні повинні працювати спільно, але бути у масках і мовчати, щоб виключити шкідливий вплив одних в'язнів на інших. За таким зразком у 1797 р. було влаштовано тюрму у Гринвічі -передмісті Нью-Йорку. У 1816 р. за зразком Гринвічської тюрми для в'язнів штату Нью-Йорка була побудована нова тюрма в Оборні, в якій за ініціативою капітана Ліндса було збудовано окремі камери для тримання в'язнів уночі і запроваджено мовчання під час спільних робіт. Система ув'язнення, яка передбачала мовчання в'язнів під час спільних робіт та роз'єднання їх на ніч по окремих камерах дістала назву оборнської системи. Через декілька років, у 1825 р. за цією системою було побудовано тюрму Сінг-Сінг біля Нью-Йорка. У 30-х роках XIX ст., у ході проведення тюремної реформи в Західній Європі, представники багатьох європейських країн відряджали своїх делегатів до Північної Америки для ознайомлення з пенсільванською та оборнською системами ув'язнення. В подальшому у багатьох європейських країнах були запроваджені, хоча і з деякими змінами та особливостями, тюремні системи, які використовували одиночне ув'язнення та мовчання як основні елементи виправлення. Незабаром у Англії було запроваджено свою оригінальну тюремну систему, яка отримала в подальшому назву англійської прогресивної або поступової (висхідної) системи відбування покарання. Родоначальником цієї системи по праву вважається відомий діяч в сфері тюремної справи - англійський капітан Меконочі (1787-1860), якого у 1840 р. було призначено начальником каторжної колонії на острові Норфолк. В очолювану ним виправну установу для відбування покарання у виді позбавлення волі направлялися найзапекліші та найнебезпечніші злочинці. У справі здійснення виправного впливу на засуджених Меконочі зміг досягнути суттєвих успіхів. Однією з головних передумов суттєвих зрушень у справі виправлення злочинців була розроблена Меконочі і застосована поступова або висхідна система відбування покарання. Він розглядає працю як одну з основних рушійних сил у виправленні в'язнів при цьому в такій праці мав бути зацікавлений сам засуджений. За системою Меконочі доля засудженого була в його руках: сумлінною працею та належною поведінкою засуджений міг поліпшити своє становище в установі і суттєво зменшити строк позбавлення волі, який йому було необхідно відбути. За сумлінну працю та зразкову поведінку засудженим нараховувалися бали або марки. Протягом певного терміну засуджені повинні були набрати певну кількість марок. В'язні, які протягом певного терміну набирали певну суму марок, вважалися такими, що виконали свої обов'язки і їм надавалися певні пільги — для них пом'якшувався режим утримання. Якщо завдяки сумлінній праці засуджені заробляли марки понад встановлену норму - строк ув'язнення для них зменшувався. Таким чином, перед засудженим поставала принадна мета - сумлінною працею та доброю поведінкою спочатку заслужити пільги в ув'язненні, а потім скоротити собі термін позбавлення волі та якнайшвидше вийти на волю. Англійська прогресивна система передбачала, що засуджені проходили три ступеня в одній і тій самій установі. Перший ступінь полягав у тому, що засуджені протягом певного строку перебували в одиночному ув'язненні, причому цей строк залежав від того, до якого саме класу був віднесений засуджений. Всі засуджені поділялися на три класи: особи, які вперше потрапили до тюрми; перехідний клас; рецидивісти. Строк їх одиночного ув'язнення до 1909 р. становив відповідно: до 3-х, 6-й або 9-й місяців. Строк було зменшено після 1909 р. - для рецидивістів - до 3-х місяців, а для всіх інших засуджених - до 1 місяця. На другому ступені засуджені вже перебувають разом з іншими ув'язненими під час робіт, у церкві, школі, лікарні тощо, але утримуються окремо (ізольовано) під час сну, обіду, відпочинку. На другому ступені засуджені поділялися на п'ять класів або дисциплінарних категорій, і тільки сумлінна праця та добра поведінка давала можливість отримати необхідну кількість марок протягом певного мінімального строку і бути переведеним з нижчого до більш вищого класу. За кожний день сумлінної праці засуджений одержував 6 марок. У випадку поганої праці або поведінки кількість зароблених засудженим марок зменшувалася. І навпаки, якщо засуджений особливо сумлінно працював, йому нараховувалися додаткові марки, але не більше двох у день. Таким чином, за три дні такої праці він додатково отримував 6 марок, і три дні позбавлення волі йому рахувалися за 4, а відповідно ЗО днів праці - за 40 днів позбавлення волі. Отже, за рахунок отримання додаткових марок засуджені могли скоротити строк ув'язнення, але не більш як на1/ - чоловіки і на 1/г - жінки. Перейшовши до найвищого п'ятого, (спеціального) класу і відбувши 8/4 (чоловіки) або 2/3 (жінки) строку покарання, засуджений отримує дострокове звільнення (додатковими марками він "оплатив" ту частину кари, що залишилася невідбутою). Це власне і є третій ступінь. Засуджений отримує відповідне посвідчення, звільняється із ув'язнення, але на волі перебуває під наглядом поліції і у випадку порушення правил поведінки може бути повернутий до місць ув'язнення на не відбутий термін. За цією системою, замість трьох ступенів засуджений проходив чотири: із вищого (п'ятого) спеціального класу засуджених не звільняли достроково, а переводили до перехідної тюрми, де він після відбуття певного терміну отримав дострокове звільнення. Умови тримання засуджених у перехідній тюрмі були наближені до становища вільнонайманих робітників. Основним завданням перехідної тюрми була підготовка засудженого до виходу на волю, його поступова адаптація до умов вільного життя. Умовне звільнення - це останній завершальний ступінь, на якому засуджений отримував відпускне посвідчення, в якому зазначаємо, що він повинен утримуватися від порушень закону. Умовно звільнений реєстрував у поліції і перебував під наглядом спеціальної служби пробації. Проте запроваджені Крофтоном перехідні тюрми після того, як він у 60-х роках XIX ст. залишив пенітенціарне відомство, поступово стали втрачати свої характерні риси й у 80-х роках XIX ст. зникли взагалі. Наступну систему ув'язнення, як і дві перші було розроблено і запроваджено у Північній Америці і вона носить назву, система реформаторів. Термін реформаторій походить від латинського слова геіотаНо - зміна, покращення, поліпшення. Реформатори виникли у середині 70-х років XIX ст. у штаті Нью-Йорк, а перший з них - Ельмайрський було відкрито у 1876 р. Реформатори були призначені для відбування ув'язнення неповнолітніми та молодими злочинцями (до 30-40 років), які вперше вчинили серйозні злочини. Ці категорії ув'язнених необхідно було захистити від будь-якого спілкування з професійними злочинцями та забезпечити їх виправлення. Тому на першому місці у реформаторіях стояла виховна та культурно-просвітницька робота, яка значною мірою мала характер релігійної і тому перебувала головним чином у руках представників церви. Система реформаторіїв є подібною до англо-ірландської поступової системи, але має певні особливості і відмінності. Повне одиночне ув'язнення застосовувало тут тільки щодо тих в'язнів, які вважали невиправними. Всіх інших тримали у загальному ув'язненні з роз'єднанням на ніч. Ці ув'язнені поділялися на три класи: вищий, середній, нижчий. Ув'язнені більш високого класу користувались кращими камерами, їдальнями, кращою обстановкою, більшими пільгами, ніж в'язні нижчого класу. Ув'язнені різних класів носили відмінний від інших класів одяг (вищий клас - синю куртку, середній - темно-сіру, нижчий - червону). Для того, щоб перейти до більш високого класу, засудженому необхідно заробити певну кількість марок. Марки видавалися в'язням не тільки за сумлінну працю, а й за успіхи у шкільному навчанні, гімнастичні та військові вправи, поведінку. З одного боку, в'язню платили за все корисне, що він робив, а з іншого - сам в'язень повинен був також оплачувати своє утримання платити за їжу, одежу, взуття і навіть ліки. В'язні високого класу могли отримати дострокове звільнення. Специфічною ознакою реформаторіїв були невизначені вироки - конкретний строк перебування засудженого в ув'язненні суддею не визначався, а злочинець повинен був перебувати в ув'язненні до тих пір, доки не виправиться. Окремі прибічники зазначених вироків відстоювали їх повну невизначеність, а інші допускали певні обмеження. Американське законодавство пішло саме другим шляхом - у вироку стали визначати мінімальний і максимальний строки тримання в реформаторії. Засудженого не можна було звільняти раніше мінімального строку тримання у реформатори, який був визначений у вироку, але й не можна було тримати понад максимальний строк. На думку окремих вчених, суттєвим недоліком цієї системи вважалося те, що строк перебування ув'язненого в реформатори цілком залежав від волі адміністрації установи, що могло призвести з іншого боку, до зловживань адміністрації, а з другого -здійснювало небажаний вплив на засуджених, які розуміючи таку цілковиту залежність, перебували у стані страху, хвилювання, пригнічення, що іноді призводило до нервових зривів та психічних захворювань. З часом майже всі розглянуті вище пенітенціарні системи зазнали суттєвих змін та трансформації як у країнах, в яких вони виникли, так і в країнах, якими вони були запозичені. В історії розвитку пенітенціарних систем світу траплялися випадки, коли певною країною запозичувалися окремі ознаки декількох різних систем, що призводило до створення нової, змішаної системи. Наприклад пенсільванська система повного одиночного ув'язнення вже наприкінці XIX та на початку XX ст. зазнала суттєвих змін навіть на своїй батьківщині (Південній Америці) -суворе одиночне ув'язнення було замінено спільним: у камерах утримувалося по 3-4 засуджених, обладнувалися спеціальні майстерні для спільної роботи засуджених. Система повного одиночного ув'язнення була запозичена Бельгією, в якій до 1919 р. всі тюрми були організовані виключно за цією системою. Ця система була запроваджена в Португалії у 1867 р. законом, та проіснувала у чистому вигляді до 1919 р. Система одиночного ув'язнення використовувалася й Германії (тюрма Moabit біля Берліна), Франції (тюрма Fresnes біля Парижу), Росії (тюрма "Хрести") та в деяких інших країнах. Водночас час у Бруксальській тюрмі великого герцогства Баденського використовувалася вже система полегшеного одиночного ув'язнення, яка передбачала ізольоване тримання в'язнів у камерах, але дозволяла спільне їх перебування у школі та церкві. Оборнська система, основним елементом якої було дотримання засудженими вимоги мовчання, використовувалася тривалий час в Англії (Векфільдська тюрма), Бельгії, Франції (у центральних та, частково, у департаментських тюрмах), Італії, Греції та у полегшеній формі — у Німеччині. Система американських реформаторіїв була запозичена на початку XX ст. Англією і застосовувалася у дещо зміненому вигляді до неповнолітніх ув'язнених віком від 16 до 21 року. Вперше у Англії ця система була застосована у Борстальській тюрмі, де був влаштований реформаторій для неповнолітніх. Цей реформаторій являв собою щось середнє між тюрмою та виховно-виправним закладом. В реформатори були запроваджені спільні роботи засуджених, проте передбачалося їх роз'єднання на ніч. Були обладнані спеціальні приміщення для спільних зібрань, читання, лекцій, бесід, застосовувалися гімнастичні вправи, поділ засуджених на класи та система марок. Проте на відміну від американських реформаторіїв, тут не застосовувати невизначені вироки. Така система отримала назву борстальської системи. В подальшому англійська борстальська система вплинула на створення у Бельгії шкіл-тюрем для неповнолітніх. Своєрідну систему було запроваджено у Швейцарії, яка отримала назву Женевської або Обанольської. Це змішана система, для створення якої було використано принципи мовчання та роз'єднання на ніч (оборнська система), поступовості ув'язнення (англійська прогресивна система) та частково-одиночного ув'язнення (пенсільванська система). Англо-ірландська прогресивна система, яка по праву вважається однією із найбільш ефективних пенітенціарних систем, була запозичена і впроваджена, хоча й у дещо зміненому вигляді, у багатьох країнах Європи, в тому числі й у нашій державі. Запровадження прогресивної (висхідної) системи відбування покарання на теренах УРСР ще на початку 20-х років XX ст. було нормативно закріплено у ст. 4 першого Виправно-трудового кодексу УРСР (1925 р.). Академік О. О. Малиновський, український вчений-пенітенціарист, надаючи високу оцінку запровадженню прогресивної системи відбування покарання на теренах УРСР, зазначає: "Радянська прогресивна система - не копія англо-ірландської з неї запозичено головну думку, відкинуто обов'язкове самотнє ув'язнення в початку, бо воно цілком неприпустимо по радянських місцях ув'язнення. Відкинуто оцінку марками поведінки й праці ув'язнених, так само одмінний одяг для ув'язнених різних класів. Поділ ув'язнених на класи (розряди й категорії) залишено, але поглиблено: в основі поділу лежить і ступінь соціальної небезпеки й поведінка ув'язненого в замкненні та його особистість перед ув'язнення". Хоча наведена теза й не позбавлена в деякій мірі класового забарвлення, в основному вона вірно розкриває зміст прогресивної системи. Прогресивна система відбування покарання застосовується на теренах України сьогодні - вона у дещо трансформованому вигляді (з урахуванням вимог часу та міжнародних стандартів) закріплена у нормах чинного КВК України й представлена інститутами зміни умов тримання засуджених (як у межах однієї виправної колонії, так і шляхом переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки), умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким. Виконання покарань у зарубіжних країнах Пенітенціарна система Німеччини, її досвід поводження із засудженими, з огляду на демократичні принципи та окремі інститути, є унікальними і широко визнаними у Європі. Про це свідчить історичний шлях, що пройшла ця держава, розташована на перехресті країн африканського, азіатського і європейського континентів. У 1990 р. сталося історичне об'єднання Німеччини шляхом возз'єднання НДР і ФРН. Визначне значення у чинній системі законодавства на території Німеччини має Конституція ФРН 1949 р., у відповідно до якої компетенція федеративного законодавства щодо юрисдикції земель є пріоритетною. На долю земель відводиться правове врегулювання у порядку конкуруючої компетенції вирішення питань щодо освіти, культури, діяльності місцевих органів влади, управління, політики тощо. Кримінальне законодавство Німеччини базується на Кримінальному Кодексі 1871 р., в основу якого було покладене Прусське кримінальне положення 1851 р. У процесі вдосконалення Німецького кримінального законодавства було підготовлено 8 проектів нового Кримінального кодексу, жоден з яких, однак, не був реалізований повністю. У період Кайзерівської імперії і Веймарської республіки, тобто до 1933 р. в нього були включені часткові зміни та доповнення. За період фашистської диктатури Гітлера у кримінальний закон були включені норми, які фактично скасували до всі буржуазно-демократичні основи права, що призвело до повного свавілля та беззаконня. Після розгрому фашистської Німеччини низка законів, прийнятих у період 1933-1945 рр., були виділені постановою сполученої Командної Ради. Кримінальний кодекс був відтворений у редакції 1933 р. Потреба у правових засадах, які б відповідали сучасним поглядам на злочин і покарання, після всіх зазначених змін і доповнень, що вносились у різні історичні періоди, призвели до реформи. Як наслідок, з 1 січня 1975 р. у Німеччині почав діяти новий Кримінальний кодекс. Чинна редакція КК Шмеччини не охоплює всього кола кримінально-карних діянь і тому вони зустрічаються також у більш як 400 законодавчих актах. Відповідно до п. 39 Кримінального кодексу Німеччини позбавлення волі повинно допомогти правопорушникам та іншим громадянам пізнати всю тяжкість та негідність злочинного діяння, а також підготовки його вчинення у суспільстві. У країні діє система покарань, і разом з цим використовуються заходи виправлення і безпеки в залежності від ступеня суспільної безпеки особи, яка здійснила правопорушення. Смертна кара була відмінена у 1949 р. згідно зі ст. 102 Конституції. До додаткових видів покарання відносяться: заборона керування автотранспортними засобами на строк від одного до трьох місяців; заборона на професію тощо. Наприклад, до небезпечних злочинців як додаткова міра використовується інтерніювання з метою безпеки на строк до 10 років. Позбавлення волі призначається на строк до шести місяців, а за наявності особливих обставин - до п'ятнадцяти років або на все життя. Сума штрафу обчислюється в денних заробітках у розмірі від 5 до 360 ставок у сумі однієї ставки, в межах від 2 до 10 000 марок. Тривалий процес доповнень та змін до кримінального законодавства призвів до того, що у 1978 р. було надруковано нову редакцію КК Німеччини. Як доповнення до КК Німеччини у 1976 р. був виданий закон про виконання покарань та заходів виправлення і безпеки, пов'язаних з позбавленням волі. В ньому регламентується діяльність в'язниць та соціально-терапевтичних і інших закладів, які за ініціативою земель та на власні фінансові асигнування будуються у даних землях. Основні інститути цього закону набували чинності поетапно: - з 1 січня 1977 р., 1980 р., 1982 та 1986 р. Відбування покарання у пенітенціарних установах Шмеччини відображає виражений диференційований підхід. Всі засуджені за злочини, вчинені проти державного або суспільного устрою, а також за насильницькі дії проти життя та інші, які кримінальний Закон називає небезпечними, тримаються у в'язницях закритого типу. Це основний вид пенітенціарних установ. В установах, призначених для використання заходів виправлення та безпеки, в яких створено соціально-терапевтичні відділення, тримаються особи з психічними хворобами, а також засуджені, що лікуються від наркоманії та алкоголізму. До цієї категорії відносять також установи, у яких тримають після одержання покарань рецидивістів, які проходять стадію адаптації до життя на волі. Створено також установи для засуджених жінок, осіб молодого віку та попереднього ув'язнення. Крім того, існують пенітенціарні установи відкритого типу. На організацію виконання відбування покарань справляє значний вплив концепція та ідеї класичної школи права - відплата за вчинене. Персонал в'язничної системи ФРН чітко притримується заповіді: не забирати у людей більше прав, ніж треба, привчати засудженого підкорятися закону і бути підзвітним за свої дії. Виконуються ці завдання за допомогою різних інститутів системи, насамперед зусиллями соціальних працівників. Великого значення такі працівники надають вивченню особи засудженого у той період, коли він потрапляє на 6 тижнів у в'язницю, у відділення тимчасового тримання. У цей період психологи, юристи, педагоги, представники біржі праці ретельно слідкують за засудженими, після чого на кожного з них складається характеристика. Передбачається, що на першому етапі перебування засудженого в пенітенціарному закладі вона повинна полегшити роботу персоналу. Потім до неї заноситимуть зміни і доповнення. Після своєрідного обстеження засудженого направляють до закладу, в якому йому легше адаптуватись з огляду на загальні риси оточення, в яке його введуть для відбуття покарання у разі позбавлення волі. Особливо цікавим є порядок, відповідно до якого засуджені направляються в місця відбуття покарання, розташовані не далі як 110 км від їхнього постійного місця проживання. Становить інтерес організація праці. Відповідно до Закону засуджені працюють 38,5 годин на тиждень, що на 1,5 години менше за максимально допустиме продовження робочого часу, передбаченого міжнародно-правовими нормами. Як в Україні, так і в Німеччині існує проблема працевлаштування засуджених. Щоб її вирішити, адміністрація встановлює зв'язки з потенційними роботодавцями, зацікавлюючи їх тим, що кожного тижня вони можуть використовувати саме ту кількість робітників, яка їм потрібна на певний час. Компанії перераховують зароблені кошти до земельного бюджету, з якого фінансуються пенітенціарні установи, що, однак, покриває лише 15% витрат на утримання засуджених. Звідси - державні субсидії. Однак вважається, що економічна вигода від праці засуджених за 5-8 років їх ув'язнення у будь-якому разі не покриється тими соціальними збитками, які виникнуть, після повернення на волю озлобленої людини з підірваним здоров'ям, не пристосованої до життя, що буде мешкати серед правослухняних громадян. Щоб цього не сталося, персонал пенітенціарних установ повинен підтримувати і закріплювати зв'язки засудженого з середовищем в цілому і зі своєю сім'єю зокрема. Крім соціальних працівників, ці завдання вирішуються спеціальними контактними групами. На відміну від соціальних працівників, які надають допомогу порадами, роз'ясненнями і рекомендаціями, запрошують засуджених у свої домівки, працівники контактних груп добровільно контактують з ними під час відбуття покарання, надають їм різну практичну допомогу. До контактних груп допускають тих, хто виправдав себе як добропорядний громадянин. Це можуть бути і службовці Мін'юсту, і працівники пенітенціарних установ. Крім цього, в ФРН діють піклувальницькі ради, які зобов'язані допомагати адміністрації пенітенціарних установ у виправних діях до засуджених. Піклувальницька рада не повинна залежати від адміністрації в'язниці, тому її представники не входять до ради, у той самий час як його члени ради мають можливість без заборон відвідувати пенітенціарні установи. До тклувальницької ради входять 8-10 авторитетних громадян міста. Це можуть бути члени парламенту, юристи, лікарі, вчителі, бізнесмени, промисловці, робітники. Вони наділені функцією контролю за організацією виконання наказів, працею засуджених і виховними діями соціальних працівників і контактних груп. Слід відмітити, що особливості пенітенціарної системи Німеччини не тільки відображають принципи, норми і стандарти міжнародних документів в галузі виконання і відбуття покарання, але і самі можуть брати участь у підготовці проекту майбутньої міжнародної конвенції, що регламентує пенітенціарні проблеми. Серед різних міжнародних співтовариств представляє значний інтерес становить створена у 1952 р. Північна рада, до якої входять Швеція, Данія, Ісландія, Норвегія і Фінляндія. Зближення правових систем Скандинавських держав, що почалося в 70-і роки минулого століття, вельми впливає на їхню законотворчу діяльність. Зважаючи на те, що кримінальне законодавство однієї з провідних країн Північної ради - Швеції створювалося під впливом Австрійського кримінального законодавства 1803 р., Баварського кримінального законодавства 1813 р. і Прусського кримінального законодавства 1851 р., буде цілком логічно слідом за Німеччиною торкнутися правового регулювання виконання покарань у Швеції і деяких історично пов'язаних з нею країнах. У Швеції дослідження в галузі права ведуться з початку XVII ст., коли в Стокгольмському університеті у 1620 р. була заснована перша в Європі кафедра національного права. Дослідження у галузі кримінального права привели до створення Кримінального кодексу 1864 р., який діяв рівно сто років. У 1964 р. був підготовлений новий Кримінальний кодекс, який було введено в дію 1 січня 1965 р. і який є чинним й досі. Деякі автори припускають, що в цьому Кодексі знайшли відображення реформаторські підходи і концепції шведських соціал-демократів післявоєнного періоду. В ньому після коротких Загальних положень іде розділ "Про правопорушення", в якому перелічується склад окремих посягань і визначаються відповідальність за замах, підготовку і співучасть, а також обставини, що виключають кримінальну відповідальність. До заключного розділу внесено санкції за вчинені злочини і принципи їх призначення. Смертна кара у Швеції була відмінена фактично ще у 1921 р., а остаточно, як вид покарання - у 1972 р. Тут основними видами покарання, як і в Німеччині, є позбавлення волі і штраф. Позбавлення волі призначається, як правило, за скоєння тяжких злочинів і небезпечним рецидивістам. Стосовно останніх закон передбачає інтерніювання у спеціальних установах, звідки вони можуть бути звільнені лише за рішенням спеціальної наглядової комісії. Штрафи стягуються або в певно визначеному розмірі, або у сумі денного заробітку, з огляду на майновий стан засудженого. У різних формах застосовується такий вид покарання, як умовне засудження. Як і кримінальне законодавство Німеччини, КК Швеції також не може охопити усі злочинні дії. Наприклад, відповідальність за автотранспортні злочини, контрабанду, розповсюдження наркотиків, порушення податкового законодавства, як і заходи з боротьби з іноземним тероризмом, додатково передбачені у кримінальних законах. Порядок виконання покарань у виді позбавлення волі та виконання штрафів регламентується спеціальним нормативним актом - Законом про виконання штрафів 1964 р. Швеція, Норвегія і Фінляндія історично тісно пов'язані, оскільки Норвегія і Фінляндія у певний історичний період входили до складу Швеції. Тому у правовій історії Фінляндії важливу роль відігравав, наприклад, шведський закон 1734 р., підготовлений спільно шведськими і фінськими юристами. Закон обґрунтовано регулював низку галузей права, в тому числі кримінального. У 1889 р. Сейм Фінляндії прийняв Кримінальний кодекс, в якому знайшли відображення ідеї класичної школи кримінального права. Необхідно врахувати, що, починаючи з 1870 р., процес зближення північних держав, до яких Фінляндія приєдналась у 1919 р., майже не зменшив впливу шведських кримінальних законів. Одночасно з кримінальним кодексом 1889 р. був прийнятий закон про виконання покарання. У цей закон вносились зміни, коригуючи систему покарань і порядок їх виконання. Смертну кару за всі злочини було відмінено з 1972 р., хоча смертні вироки за загально кримінальні злочини не використовувались з 1826 р. У 1974 р. каторжні роботи були замінені довічним позбавленням волі або позбавленням волі на строк до 12 років, а при сукупності злочинів — до 20 років. З 1921 р. розміри штрафу були встановлені в денних ставках з урахуванням розміру майнових можливостей і доходів засудженого. У 1950-1972 рр. допускалось застосовувати кастрацію до засуджених за статеві злочини. Закон 1932 р. "Про небезпечних рецидивістів (з наступними змінами)" різко зробив жорстоким відбування покарання цієї категорії до введення інтерніювання на невизначений строк. Відповідно до Закону про неповнолітніх правопорушників (1940 р.) останні відбувають покарання в установах виправно-виховного характеру. В цілому в країні йде підготовка до реформування кримінально-виконавчої системи. Слід відмітити позитивну роль у профілактиці злочинів прийнятого у 1968 р. Закону "Про алкоголізм" та Закону "Про наркотики" 1972 р. Як зазначалося, ще однією країною, що входить до Північної ради, є Норвегія. Після завоювання цієї країни в 1380 р. Данією норвезьке право опинилось під її впливом, однак її правова система склалась, виходячи з національних пріоритетів, і не була залежною ані від англосаксонського, ані від континентального права. Перший кримінальний кодекс Норвегії був прийнятий у 1842 р. Надалі, як відповідь на вплив соціологічної школи права, був прийнятий Кримінальний кодекс 1902 р., в ньому всі злочинні дії були поділені на злочини, за які було передбачено кару більш як на 3 місяці позбавлення волі, і провини. Крім того, згідно з Кодексом застосовуються заходи безпеки до рецидивістів та психічно неповноцінних правопорушників. Для таких осіб передбачається превентивне ув'язнення на невизначений строк або утримання в медичних установах закритого типу. З часом заходи безпеки зазнавали змін у бік пом'якшення. Значну роль у боротьбі зі злочинністю відіграли заходи щодо посилення відповідальності за бродяжництво, жебрацтво, пияцтво. Смертну кару за загальнокримінальні злочини відмінено з 1902 р. за всі злочини - з 1979 р. Перші кримінальні закони Датської держави відносяться до 1683 р. Кримінальний кодекс Данії 1866 р., як і вся система права, являє собою майже самостійний національний варіант, який опинився під впливом цілеспрямованого зближення з правом інших скандинавських держав в останні десятиріччя XIX ст. Не всі галузі права Данії кодифіковані. Кримінальний кодекс 1930 р. закладався під впливом концепцій некласичної і соціологічної шкіл кримінального права. Використовуючи місцеві умови, у 1954 р. було прийнято розроблений на основі КК1930 р. датський КК для Гренландії (Гренландія, перебуваючи у складі Данії, користувалася правом внутрішньої автономії). Кримінальний кодекс 1930 р. дозволяв використання кримінального закону за аналогією (широкі можливості суддівської думки). Він містить заходи покарання, використовуючи їх для деяких категорій правопорушників. Кодекс передбачав примусову кастрацію, яка так і не застосовувалась на практиці. Смертна кара у Данії відмінена у законодавчому порядку в 1978 р. Датський кримінальний кодекс для Гренландії відокремлюється від КК Данії 1930 р. Його структура та обсяг дещо незвичайні порівняно з КК інших країн Північної Ради. Допускається застосування кримінального кодексу за аналогією. Кримінальний кодекс не встановлює санкції щодо завершення відповідальних злочинів. Правова послідовність злочинів, передбачених КК, визначає примусові роботи без позбавлення волі, штраф, а також заборону жити у визначеній місцевості. За відсутністю у КК покарання у виді ув'язнення, законодавець, однак, передбачив тримання особливо небезпечного або з досвідом злочинця ізольовано від інших, якщо це потрібно для загальної безпеки, у приміщенні або помірному таборі. Про Ісландію констатуємо наступне. Не дивлячись на те, що Ісландія і Норвегія декілька століть були під владою Данії і на її території одночасно діяли норвезькі і датські закони, вона зберегла достатньо самостійну правову систему. Ісландія взаємопов'язана з іншими Скандинавськими державами, тому певна частина її нормативних актів відтворює загальні норми та інститути. В Ісландії діє кримінальний кодекс 1940 р., який, хоча і був підготовлений під впливом датського КК 1930 р., але є самостійним нормативно-правовим актом. Цей кодекс припускає виконання покарання за аналогією дій з передбаченими законом злочинами. Як і в деяких інших кримінальних кодексах Скандинавії, КК Ісландії передбачає два основні види покарань - позбавлення волі та штраф. До заходів громадської безпеки він відносить позбавлення засудженого громадянських прав та конфіскацію майна. За вказані у законі тяжкі злочини може бути застосовано довічне позбавлення волі. Смертна кара законодавством відмінена у 1928 р., хоча смертні вироки не виконувались вже з 1830 р. З іншого боку, КК Ісландії не перейняв з датського кримінального законодавства характерний для останнього широкий перелік покарань і заходів безпеки. Проаналізувавши кримінально-правові засади систем покарання в країнах, які об'єднались у Північну Раду, можна констатувати тенденцію диференційованого підходу до різних категорій правопорушників, серед яких відрізняються особи, які позначаються в законі як безпечні рецидивісти, особи, звичні до скоєння злочину, та інші, котрі потребують лікування та лікарняної профілактики. Узагальнюючи вищевикладене, констатуємо, що системі кримінального переслідування розглянутих країн властивий вияв гуманізму до правопорушників, які не становлять значної громадської безпеки. Так до них застосовуються покарання, не пов'язані з ізоляцією від суспільства. Характерною рисою зазначеної системи є також увага до вирішення пенітенціарних проблем в загальному комплексі заходів протидії злочинності. Література 1. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. 2. Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань" від 11 грудня 1998 р. // Голос України. - 1999. - 19 січня. 3. "Про державні нагороди України" Закон України від 16 березня 2000 р. 4. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". Закон України в редакції від 18.червня. 99 (ст. 5). 5. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення права засуджених і осіб, які тримаються під вартою, на листування з питань, пов'язаних з порушенням прав людини". Заков України від 1 грудня 2005 р. / 36. поточи, законодавства нормат. актів, арбітражної та судової практики. -2006.-№3.-С.2. 6. "Про внесення змін до кримінально-виконавчого кодексу України" Закон України від 16 березня 2006 р. / 36. поточн. законодавства нормат. актів, арбітражної та судової практики. -2006.-№15. -С. 3. 7. "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" Закон України від 23 червня 2005 р. // Юрид. вісник України. -2005. - № ЗО. 8. "Про попереднє ув'язнення" Закон України від ЗОчервня 1993 р. // ВВР України. -1993. - № 35. - Ст. 360. 9. "Про застосування амністії в Україні" // Відомості Верх. Ради України, 1996, Закон України № 48, ст. 263). (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 620/96-ВР від 19.12.96 // Відомості Верх. Ради України, 1997, № 9, ст. 69). 10. Кримінально-виконавчий кодекс України // ВВР України. - 2003. - № 3-4. - Ст. 21. 11. Кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-практичний коментар / СтепанюкА. X., Яковець І. С. За заг. ред. СтепанюкаАХ. -X.: ТОВ "Одіссей", 2006. - 560с. 12. Кримінальний кодекс України: Офіційний документ. - К.: Велес, 2006.-151с. 13. Наказ ДДУПВП "Про затвердження Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань" № 270/1560 від 19.12.2003. 14. Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ: Наказ ДДУПВП № 110 від 5. червня. 2000. 15. Положення "Про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України". -К., 2000. 16. Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 22 від 22.12.95 (пп. 4, 6, 9-13,17). ХІ.Антипов В. Проблеми застосування до неповнолітніх певних видів кримінального покарання // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 8. - С. 134-137. 18. Байдуж В, П. Шляхи удосконалення системи підбору та навчання кадрів для служби в підрозділах ДКВС України. - К.: ДДУПВП, 2006. -25 с. 19. Бандурка А. М., Денисова Г. А., Трубников В. М. Общая теория социальной адаптации освобожденных от отбывания наказания (правовой и социальной-психологический анализ уголовно-исправительной политики по реабилитации осужденных). - Харьков-Запорожье: НУВД ЗГУ, 2002. - 440 с. 20. Бандурка А. М., Севастьянов В.П, Правовое положение осужденных к лишению свободы: Пособие. - X., 1997.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (17.05.2014)
Просмотров: 955 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: