Реферат на тему:Судовий контроль за виконанням судових рішень - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Судовий контроль за виконанням судових рішень. Однією з важливих стадій цивільного процесу є стадія виконавчого провадження [1, с. ; , с. ]. Саме завдяки цій стадії забезпечується реальний захист порушеного чи оспорюваного права чи, який охороняється законом інтересу, що є метою цивільного судочинства. Виконання рішень, які приймають суди, покладено на державну виконавчу службу. Правовою основою виконавчого провадження є закони України „Про виконавче провадження” від 21.04.1999 р. (з подальшими змінами і доповненнями), „Про державну виконавчу службу” від 24.03.1998 р. (з подальшими змінами і доповненнями), Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963 р. (далі – ЦПК України від 18.07.1963 р.), Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. (далі – ГПК України) та інші нормативно-правові акти. Варто зазначити, що 18.03.2004 р. Верховна Рада України прийняла новий Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України від 18.03.2004 р.), який теж врегульовує зазначені відносини. Стадія виконавчого провадження не є обов’язковою стадією цивільного процесу, оскільки відповідач (боржник) може виконати рішення суду добровільно, і відповідно позивач (стягувач) не матиме потреби звертатися до органів державної виконавчої служби з вимогою про примусове виконання рішення суду. Крім того, рішення суду, яке ухвалюється за результатами розгляду позову про визнання, саме по собі констатує наявність чи відсутність певних правовідносин, і захист порушеного права здійснюється цим судовим рішенням (наприклад, рішення суду про визнання авторства на твір, про визнання шлюбу недійсним тощо). Контроль за виконанням державною виконавчою службою судових рішень здійснюється, по-перше, начальником відділу державної виконавчої служби та вищестоящими посадовими особами (ст.ст. , 8, 8-1, 8-2, 8-3 Закону України „Про виконавче провадження”), по-друге, судом (гл. 31-Г ЦПК України від 18.07.1963 р., розділ VII ЦПК України від 18.03.2004 р.). Зокрема, до компетенції суду віднесено розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби. Потрібно погодитися з проф. В.М. Шерстюком, який зазначає, що суд у виконавчому провадженні, крім контрольних повноважень, наділяється й іншими повноваженнями, а саме: повноваження, пов’язані з видачею виконавчого документа (видача виконавчого листа, його дублікату, поновлення пропущеного строку на пред’явлення виконавчого документа до виконання); повноваження, пов’язані з рухом виконавчого провадження (відкладення виконавчих дій, розстрочка або відстрочка виконання); повноваження, надані суду для виправлення виявлених під час виконання недоліків власного рішення (роз’яснення рішення, виправлення описок і явних арифметичних помилок, зміна чи встановлення способу і порядку виконання) [1, с. ]. Судовий контроль за виконанням судових рішень здійснюється за допомогою розгляду та вирішення справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби. Отже, можна зробити висновок, що суд є обов’язковим учасником виконавчого провадження. Проте обов’язкова участь суду у виконавчому провадженні абстрактна, оскільки виконавче провадження може відбуватися і без його участі. Наприклад, не в кожному виконавчому провадженні державний виконавець, стягувач чи боржник звертається до суду з заявою про відстрочку, розстрочку виконання рішення суду, про роз’яснення рішення, про зміну чи встановлення способу чи порядку виконання рішення суду та ін. Тобто обов’язковими учасниками, які беруть участь у кожному виконавчому провадженні, є державний виконавець, стягувач і боржник. Суд (як і експерт, перекладач, поняті, представники сторін та ін.) може і не брати безпосередньої участі у виконавчому провадженні, але у будь-який момент у разі потреби заінтересована особа (стягувач, боржник, інша особа, права якої порушено) чи державний виконавець можуть звернутися до суду з вимогою про розгляд та вирішення того чи іншого питання, яке законом (ЦПК України від 18.03.2004 р., Закон України „Про виконавче провадження”) віднесено до компетенції суду. Отже, суд у виконавчому провадженні ніби стоїть осторонь, але у разі потреби зобов’язаний розглянути звернення учасників виконавчого провадження, тобто вирішити процесуальні питання, пов’язані з виконанням судового рішення. У цьому контексті вдалою видається назва розділу VI ЦПК України від 18.03.2004 р., яка так і називається „Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)” і яка підкреслює роль суду під час виконавчого провадження. Варто зазначити, що відповідно до Закону України „Про виконавче провадження” (ст. ) суд до учасників виконавчого провадження не належить. Це можна розцінювати як недолік законодавчої техніки. У ЦПК України від 18.07.1963 р. норми щодо оскарження в суді рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби містяться у розділі „Провадження по справах, що виникає з адміністративно-правових правовідносин”. У ЦПК України від 18.03.2004 р. такого розділу немає, оскільки відповідні норми відтепер містяться у Адміністративному процесуальному кодексі України. Однак було б недоречно помістити саме в Адміністративний процесуальний кодекс України норми щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, оскільки могла б скластися ситуація, за якої рішення ухвалює загальний суд, а контроль за виконанням цього рішення здійснює суд спеціалізований (адміністративний). З огляду на це ЦПК України від 18.03.2004 р. є розділ VII „Судовий контроль за виконанням судових рішень”, норми якого регулюють порядок оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Відповідно до ст.383 ЦПК України від 18.03.2004 р. право звернутися до суду із зазначеною скаргою мають учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій. Норма такого ж змісту міститься і у ЦПК України від 18.07.1963 р. (ст. 248-2). Таке формулювання не є правильним, оскільки відповідно до ст. Закону України „Про виконавче провадження” до учасників виконавчого провадження відносяться державний виконавець, сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі. Отож, якщо буквально тлумачити вищезазначену норму, то державний виконавець наділяється правом оскаржити власні дії. А відповідно до ст. Закону України „Про виконавче провадження”, скаргу на дії державного виконавця можуть подати стягувач та боржник, тобто сторони виконавчого провадження. Отже, у чинному законодавстві України немає чіткості з приводу того, хто наділяється правом оскаржити рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби. Це пояснюють відсутністю у законодавстві України класифікації учасників виконавчого провадження. Проте у зв’язку з тим, що виконавче провадження є стадією цивільного процесу, учасників виконавчого провадження можна поділити на такі групи: І. Органи, які забезпечують виконання рішення (органи державної виконавчої служби та суд); ІІ. Особи, які беруть участь у провадженні по виконанню рішень (стягувач і боржник, тобто сторони, їхні представники та прокурор); ІІІ. Органи та особи, які сприяють виконанню рішень (залучені до проведення виконавчих дій) – експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті, представники органів внутрішніх справ та ін. Отже, право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби повинні мати, по-перше, особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, оскільки вони безпосередньо зацікавлені у виконанні/невиконанні рішення суду, по-друге, органи та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій. Умовою для звернення до суду з такою скаргою є можливість порушення прав та свобод рішенням, дією чи бездіяльністю органів та посадових осіб державної виконавчої служби. Рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби оскаржують, по-перше, в адміністративному порядку, тобто до начальника відділу державної виконавчої служби чи іншої посадової особи, по-друге, до суду. Отже, заявник має право вибору, чи оскаржувати рішення, дію чи бездіяльність державного виконавця одразу до суду, чи спочатку в адміністративному порядку, і якщо його скаргу не буде задоволено, тоді – до суду. Проте в окремих випадках можливість подати скаргу до суду ставиться у залежить від оскарження в адміністративному порядку. Наприклад, відповідно до ч. ст. Закону України „Про виконавче провадження”, відмова у задоволенні відводу експерта, спеціаліста, перекладача може бути оскаржена у 10-денний строк начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби, а у разі його відмови – до суду. Проте ця норма немає юридичної сили і підлягає скасуванню, оскільки Конституційний Суд України неодноразово у своїх рішеннях (№ зп від 25.11.1997 р., № зп від 25.12.1997 р., № рп від 09.07.2002 р.) звертав увагу на те, що право на звернення до суду не може бути залежним від досудового (позасудового) врегулювання спору. Зокрема, у рішенні Конституційного Суду України № 6-зп від 25.11.1997 р. (справа щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) зазначено, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемлюють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їхньому здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їхнього розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня щодо того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність). Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду. Таку ж позицію займає Пленум Верховного Суду України, який у своїй Постанові від 26.12.2003 № „Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження” (далі – постанова Пленуму Верховного Суду України № ) зазначив, що оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби до начальника відповідного відділу або керівника вищого в порядку підлеглості органу цієї служби в передбачених Законом України „Про виконавче провадження” випадках не може бути підставою для відмови у прийнятті скарги судом, оскільки на ці правовідносини поширюється юрисдикція суду (ч. п. ). Підсудність справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби визначається за двома критеріями: залежно від органу, який видав виконавчий документ; залежно від місця відділу державної виконавчої служби у системі органів Міністерства Юстиції України, рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців чи посадових осіб яких оскаржується. За першим критерієм береться до уваги те, який саме орган (суд чи інший орган) видав виконавчий документ, скарга по виконанню якого подається. Отже, скарга по виконанню судового рішення подається до суду, який видав виконавчий документ, а скарга по виконанню інших рішень подається до суду за місцезнаходженням відповідного відділу державної виконавчої служби. Отож, маємо приклад територіальної підсудності. За другим критерієм має місце родова підсудність: залежно від того, чиї рішення, дії чи бездіяльність оскаржуються до суду – чи державних виконавців та посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, чи державних виконавців та начальника районного, міського відділу державної виконавчої служби – скаргу необхідно подавати відповідно до апеляційного чи до місцевого суду, який розглядатиме цю скаргу у першій інстанції (ч. ст. Закону України „Про виконавче провадження”). Скарга подається у письмовій формі. Враховуючи те, що у ч. ст. Закону України „Про виконавче провадження” йдеться про реквізити скарги, яку подають до начальника відділу державної виконавчої служби, Пленум Верховного Суду України у ч. п. постанови № зазначив, що скарга повинна відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви, передбаченим положеннями ЦПК, та містити відомості, перелічені в пунктах 3-5 ч. ст. Закону України „Про виконавче провадження”. Отже, скарга повинна включати: 1) назву суду, до якого подається скарга; 2) точну назву заявника та суб’єкта оскарження, їх місце проживання (для фізичних осіб) або місцезнаходження (для юридичних осіб), а також назву представника заявника, коли скарга подається представником; 3) реквізити виконавчого документа (назва виконавчого документа, орган, який його видав, дата видачі виконавчого документа та його номер, резолютивна частина виконавчого документа); 4) зміст оскаржуваних дій (бездіяльності) та норму Закону України „Про виконавче провадження”, яка порушена; 5) виклад обставин, за допомогою яких заявник обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують обставини, які викладені у скарзі; 7) підпис заявника або його представника з зазначенням часу подання скарги. Варто відзначити, що ст. ЦПК України від 18.03.2004 р. не передбачає зазначення серед реквізитів позовної заяви (скарги) правової підстави позову (скарги), тобто зазначення тієї норми права, яка регулює ці правовідносини і яка є порушеною. Норма, яка міститься у ч. ст. закону України „Про виконавче провадження”, очевидно, є спеціальною щодо ст. ЦПК України, і тому у скарзі на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби потрібно зазначати норму закону, яка порушена. Також необхідно звернути увагу на те, чи потрібно сплачувати державне мито за подання скарги до суду. Знову ж таки, ні у ЦПК України від 18.03.2004 р., ні у Законі України „Про виконавче провадження” про це нічого не сказано, а Верховний Суд України та Вищий Господарський Суд України зайняли протилежні позиції. Зокрема, згідно з п. Постанови Пленуму Верховного Суду України № скарги на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби оплачуються державним митом відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито". Натомість Вищий Господарський Суд України з цим не погодився. Відповідно до ч. 2 п. 7 Роз’яснення Президії Вищого Господарського Суду України „Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України” від 28.03.2002 р. № /365 виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід’ємною частиною судового процесу, тому господарські суди не повинні порушувати нове провадження за скаргою на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби; у зв’язку з цим така скарга не підлягає оплаті державним митом. Отож, головним аргументом Вищого Господарського Суду України є те, що виконавче провадження – це одна із стадій судового процесу, а державне мито за порушення цього процесу вже сплачене було. Варто погодитися з позицією Вищого Господарського Суду України, проте певні застереження все ж таки виникають. Зокрема, не варто забувати, що основною метою сплати державного мита є запобігання пред’явленню необґрунтованих вимог (позовів, скарг), тобто державне мито є своєрідним засобом відповідальності для осіб, які звернулися до суду безпідставно. Але необхідно враховувати те, що ні постанова Пленуму Верховного Суду України, ні роз’яснення Президії Вищого Господарського Суду України не є нормативно-правовим актом. З огляду на це, потрібно на законодавчому рівні врегулювати питання щодо сплати державного мита у разі подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби. Розгляд та вирішення скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб державної виконавчої служби відбувається за загальними правилами позовного провадження з урахуванням особливостей (винятків, доповнень), які передбачені розділом VII ЦПК України від 18.03.2004 р. Учасник, який звернувся до суду зі скаргою, бере участь у розгляді справи як заявник. Інші учасники виконавчого провадження, якщо скарга стосується їхніх прав та обов’язків, можуть виступати як заінтересовані особи. Хоча прямої вказівки про це у розділі VII ЦПК України від 18.03.2004 р. немає, проте такий висновок можна зробити, керуючись загальними положеннями щодо порядку розгляду справи, які містяться у ЦПК України від 18.03.2004 р. (ст.ст. , 26, 34, 35). Але проаналізувавши ч. ст. ЦПК України від 18.03.2004 р., робимо висновок, що про час та місце розгляду справи повідомляють лише заявника та суб’єкта оскарження (відділ державної виконавчої служби). Отже, якщо заявником виступає стягувач, то повинен бути повідомлений про час та місце розгляду справи, оскільки рішення суду за результатами розгляду скарги може вплинути на його права та обов’язки. І навпаки, якщо заявником є боржник, то відповідно стягувача потрібно повідомляти про час та місце розгляду скарги. Окреме питання виникає щодо суб’єкта оскарження. Закон не дає чіткої відповіді на те, хто повинен виступати суб’єктом оскарження – відділ державної виконавчої служби чи державний виконавець (інша посадова особа), рішення, дія чи бездіяльність якого оскаржується. Проаналізувавши, зокрема, ч. ст. ЦПК України від 18.03.2004 р., в якій зазначено, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення, можна зробити висновок, що суб’єктом оскарження є саме державний виконавець (інша посадова особа). З іншого боку, відповідно до ч. ст. 384 ЦПК України від 18.03.2004 р. про подання скарги суд повідомляє відповідний відділ державної виконавчої служби, а не державного виконавця, і саме на відділ державної виконавчої служби, а не на державного виконавця, покладаються судові витрати у разі постановлення ухвали про задоволення скарги заявника (ст. ЦПК України від 18.03.2004 р.). Крім того, відповідно до ч. п. Постанови Пленуму Верховного Суду України № державний виконавець залучається до розгляду справи як заінтересована особа, а не суб’єкт оскарження. Знову ж таки у господарському процесі це питання чітко врегульоване, і суб’єктом оскарження виступає відділ державної виконавчої служби (ст. ГПК України). Варто запозичити з ГПК України норму про те, що суб’єктом оскарження виступає саме відділ державної виконавчої служби, а не державний виконавець, який може залучатися для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду скарги, зокрема, щодо підстав винесення/невинесення того чи іншого рішення, вчинення/невчинення тієї чи іншої дії під час виконання рішення суду. Варто також звернути увагу на предмет оскарження, яким є рішення, дія чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Ні в ЦПК України від 18.03.2004 р., ні в Законі України „Про виконавче провадження” немає чіткого переліку рішень, дій державного виконавця, які можна було б оскаржити. Є лише одна загальна вимога – рішення, дія чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби повинні бути спрямовані на порушення прав та свобод учасників виконавчого провадження чи осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій. Крім того, в Законі України „Про виконавче провадження” є норми, які безпосередньо вказують на можливість оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби (ч. , 7 ст. , ч. ст. , ч. ст. , ч. ст. , ч. ст. , ч. ст. , ч. 4 ст. , ч. ст. , ч. ст. , ч. ст. , ч. ст. , ч. ст. та ін.). За результатами розгляду скарги суд приймає ухвалу, якою або задовольняє скаргу (у разі її обґрунтованості), або відмовляє у задоволенні скарги (у разі її необґрунтованості). Ухвалу суду може бути оскаржено відповідно до загальних вимог апеляційного провадження (гл. розділ V ЦПК України від 18.03.2004 р.). Отже, роль суду на стадії виконавчого провадження є досить значною, оскільки крім функцій щодо видачі виконавчого документа, повноважень, пов’язаних з рухом виконавчого провадження та усуненням недоліків судового рішення, суд також розглядає скарги на рішення, дій чи бездіяльність державних виконавців та інших посадових осіб державної виконавчої служби. Процес оскарження відбувається за загальними правилами цивільного процесу з урахуванням особливостей, які притаманні цій категорії справ (щодо предмету оскарження, строків розгляду справи тощо). Здійснення судом контролю за виконанням судових рішень сприяє запобіганню можливому порушенню прав та свобод учасників виконавчого провадження та осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій, відновлює їх права у разі порушення, а також, що найголовніше, сприяє досягненню мети всього цивільного судочинства – реальний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб, які звертаються до суду за цим бажаним для них захистом. Література Гражданский процесс: Учебник / Под ред. М.К. Треушникова. – М.: ООО «Городец-издат», 2003. – 720 с. Стефан М.Й. Цивільний процес: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2001. – 696 с.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (22.05.2014)
Просмотров: 632 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: