Реферат на тему: Суб’єкти міжнародного права - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Суб’єкти міжнародного права. Мета: 1) Охарактеризувати основні положення в міжнародному праві стосовно функціонування суб’єктів міжнародного права; 2) Сформувати професійні навички та вміння використовувати здобуті знання з даного курсу, закріпити вміння працювати з джерелами та вміння аналізувати, порівнювати та узагальнювати здобуту інформацію, аргументовано висловлювати свої думки на поставлену проблему, формувати критичне мислення; 3) Викликати інтерес студентів до ролі міжнародного права в зовнішньополітичній діяльності держав. Завдання: 1) визначити основні підходи до поняття суб’єкти міжнародного права в зарубіжній та вітчизняній літературі; 2) розкрити роль держави як основного суб’єкта міжнародного права; 3) висвітлити міжнародно-правове регулювання правонаступництва, зокрема правонаступництво України у зв’язку з розпадом СРСР. ТИП ЛЕКЦІЇ: класична лекція. Хід роботи 1. Організація аудиторії (студентів) до лекції: - перевірка присутності студентів та їх готовності до прослуховування лекції. 2. Актуалізація опорних знань: Запитання: 1. Назвіть основні функції міжнародного права в сучасних умовах. 2. Чим відрізняється об’єкт та суб’єкт міжнародного права? 3. Які урядові та неурядові організації ви можете назвати? Чим вони відрізняються? Вступна бесіда. Провідною тенденцією сучасної міжнародної політики є подолання її конфліктно-конфронтаційного стилю, підпорядкування її інтересам людини, здійснення філософії, згідно з якою, сучасний світ є світом глобального співробітництва. Зокрема це співробітництво здійснюється серед носіїв міжнародних прав і обов’язків, які виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або приписів міжнародно-правових актів, тобто між суб’єктами міжнародного права. Сьогодні ми спробуємо розібратися, кого ми можемо назвати суб’єктами міжнародного права і якими повноваженнями сьогодні їх наділяє міжнародне товариство. 3. Вивчення нового матеріалу. Лектор оголошує тему і план лекції. План вивчення теми лекції: 1. Основні підходи до поняття суб’єктами МП. 2. Держава – основний суб’єкт МП. 3. Види держав як основних суб’єктів міжнародного права. 4. Обмеження міжнародної правосуб’єктності. 5. Правосуб’єктність міжнародних зв’язку з розпадом СРСР. 1. Основні підходи до поняття "Суб'єкти МП" Викладення проблеми міжнародної правосуб'єктності може бути обмежене ствердженням про те, що "носіями міжнародних прав і обов'язків виступають... у першу чергу і головним чином держави". Так вважав Ф.І.Кожевников [Международное право: Учебник / Под ред. Ф.И. Кожевникова. — М: Междунар. отношения, 1981. — С. 21]. Трохи інакше формулюють поняття суб'єкта міжнародного права Г.В.Ігнатенко і Д.І.Фельдман, котрі вказують, що "суб'єкти міжнародного права можуть бути визначені як утворення, незалежні один від одного, не підпорядковані в сфері міжнародних відносин будь-якій політичній владі, котрі мають юридичну здатність до самостійного здійснення прав і обов'язків, встановлених міжнародним правом", а сам опис і характеристика суб'єктів займають у їхньому підручнику п'ять сторінок [Международное право: Учебник / Под ред. Г.И. Тункина. — M.: Юрид. лит., 1982.—С. 81]. О.Ушаков дає стисле визначення. Він обмежується твердженням, що "суб'єкти міжнародного права — це учасники міжнародних відносин, які мають права і обов'язки, котрі встановлені міжнародним правом" [Международное право: Учебник / Под ред. Н.Т. Блатовой. — M.: Юрид. лит., 1987. — С. 70.]. Одне з найкращих визначень дає С.В.Черниченко: " СМП - Це носій міжнародних прав і обов'язків, які виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або приписів міжнародно-правових актів. Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої прямо регулюється міжнародним правом і яка вступає чи може вступати у міжнародні публічні (міжвладні) Правовідносини" [Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М. Колосов, В.И. Кузнецов. — M.: Междунар. отношения, 1995. — С. 57]. Досить стисле визначення Л.Оппенгейма, котрий пише, що до суб'єктів міжнародного права належать держави, які у своїх взаємовідносинах визнають для себе юридичне обов'язковими норми міжнародного права. При цьому він поділяє держави на "цілковиті міжнародні особи" (в іншому місці він іменує їх "реальними міжнародними особами"), які мають повний суверенітет, та напівсуверенні держави, або "нецілковиті міжнародні особи" [Оппенгейм Л. Международное право. — М.: Госиздат, иностр. лит., 1948. — Т. 1, полутом 1. —С. 129]. І.І.Лукашук конструює поняття "суб'єкт міжнародного права", виходячи з твердження, що держава -основний суб'єкт міжнародного права, який, будучи носієм суверенітету, представляє країну в міжнародних відносинах і здатний здійснювати міжнародні права і обов'язки [Лукашук Й.Й. Международное право. Общая часть: Учебник. — M.: БЕК, 1997. — С. 293]. СМП - учасники MВ, урегульованих нормами МП, що є юридичне незалежними та здатні самостійно здійснювати права та обов'язки, встановлені даними нормами. (Тимченко С. 28).На відміну від внутрідержавного права для СМП властиве поєднання правоздатності та дієздатності = правосуб'єктність. Розрізняють первинні та вторинні суб'єкти. І. Первині - держави та народи, що реалізують право на самовизначення (боряться за незалежність), їх поява – результат природньоісторичного процесу розвитку. II. Вторинні - ті, що створюються на основі волевиявлення первинних: міжурядові організації, державоподібні утворення. Назвіть приклади. Чому Ватікан - утворення ? В. - адміністративний центр католицької церкви на чолі з папою римським, "держава-місто" в межах столиці Італії - Риму. Площа 44 га., населення - 1 тис. чол. Ватіканське громадянство має 400 чол. Але! Має дипломатичні відносини з багатьма державами у багатьох державах світу, постійний спостерігач в ООН та ін, є учасником МДоговорів. Правовий статус Ватікана визначений спеціальною угодою з Італією 1984 р. Ці названі суб'єкти є загальновизнаними. Дискусії ведуться щодо міжнародної правосуб'єктності індивідів (ф.о.) та міжнародних неурядових організацій (МНУО). Відповідальність за міжнародні злочини? Звернення до органів ООН чи регіональних організацій для захисту порушених прав. Наведений далеко не повний перелік (в основному вітчизняного походження) визначень і поглядів щодо поняття суб'єкта міжнародного права викликаний постійно виникаючими дискусіями про можливість розширення або, навпаки, необхідність звуження їхнього кола. Але дослідження суперечок і висловлених при цьому пропозицій дозволяє переконатися, що всі вони не виходять за рамки визнання держави як основного суб'єкта міжнародного права і допущення в це коло, але на обмежених умовах, визначених самими державами інших державних або утворених ними формувань. Питання міжнародної правосуб'єктності індивіда Питання про міжнародну правосуб'єктність фізичної особи (індивіда) у міжнародно-правовій літературі протягом тривалого часу було і є дотепер предметом гострих дискусій, особливо у другій половині нашого століття, що викликано не тільки теоретичними, але й у більшості випадків політичними (ідеологічними) мотивами. Протистояння двох систем, в одну з яких входила наша країна, викликало гостру конфронтацію, у тому числі з питання прав людини, з чим у нас було не все гаразд. У прагненні відгородити себе від нерідко справедливої критики вітчизняна доктрина не допускала і гадки про визнання індивіда суб'єктом міжнародного права. При цьому випускалось з поля зору, що і західна доктрина до цього ставилась у більшості випадків негативно. Тому слід, на нашу думку, відрізняти захист людської особистості, її гідність і правосуб'єктність від надавання її правовому статусу нової якості — якості суб'єкта міжнародного права, що, по суті, нічого до цього не додає. Інша річ, що сучасне міжнародне право виробляє все більше правових приписів (стандартів), спрямованих на регулювання (забезпечення) правового статусу громадянина в державі. Ці стандарти покликані добиватись загальної поваги до людини, її життя, недоторканності, гідності тощо, тобто всього того, що утворює статус людини і громадянина. Але, на нашу думку, це не надає людині статуту суб'єкта міжнародного права. Абстрагуючись від очевидної некоректності порівняння, нагадаємо, що є міжнародно-правові акти, спрямовані на захист білих ведмедів або мешканців болотних угідь. Але це не надає їм статусу суб'єктів міжнародного права. На користь визнання індивіда суб'єктом міжнародного права в період перегляду ідеологічних настанов у нашій країні було висловлено чимало корисних і гарячих суджень [Див., наприклад: Захарова H.B. Индивид — суб’єкт международного права // Сов. государство й право. — 1989. — № 11. — С. 112—118]. Але одночасно їм протистояли спокійні та зважені докази, з якими слід погодитися. З цього приводу можна навести точку зору Ю.М.Колосова, яка збігається з багатьма судженнями подібного роду: "Причиною виникнення нових поглядів (з питання визнання міжнародно-правової правосуб'єктності особистості. —М. Ч.)... послужив якісний стрибок у нашій зовнішній політиці у бік надання суттєвого значення гуманітарному фактору в міжнародних відносинах. Ми не прихильні до ігнорування зростання ролі особистості і неурядових міжнародних організацій у розширенні контактів між народами. Разом з тим, чи слід намагатися утискати нові явища у рамки старих категорій? Визнання поряд з державами міжнародної правосуб'єктності міжурядових організацій, особистості, а слідом за ними і неурядових організацій потягло б за собою встановлення своєрідної ієрархії суб'єктів... У такому разі "ієрархізація" мала б торкнутись й самих держав, що увійшло б у суперечність з принципом їхньої рівноправності" [Колосов ЮМ. Некоторые современные вопросы международного права // Там же. — 1990. — № П. —С. 89].З цими доказами не можна не погодитись. Врешті-решт ніхто не відміняв основних ознак міжнародної правосуб'єктності: суверенітету, здатності укладати міжнародні договори, нести відповідальність тощо. Жодна така ознака індивіду не притаманна. Але у такому разі відсутні підстави для надання йому статусу суб'єкта міжнародного права, а існують лише підстави для ствердження, що індивід перебуває під особливим і всебічним захистом міжнародних принципів і норм. Очевидно, це не одне й те саме. Разом з тим відзначимо й інше. Зауваження Ю.М.Колосова стосовно міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій — міжурядових і неурядових — є актуальним і своєчасним. Останнім часом спостерігається тенденція до розширення кола суб'єктів міжнародного права, про що вже згадувалось. Якими-небудь науковими або практичними міркуваннями це не тільки не виправдано, але й не мотивовано. Скажімо, культивується ідея міжнародної правосуб'єктності "органів місцевого самоврядування". На нашу думку, така ідея є, крім всього іншого, політичне шкідливою, тому що означає, при визнанні державою пріоритету міжнародного права, підпорядкування місцевого самоврядування дії норм міжнародного, а не внутрішнього права. Ясно, що це не узгоджується і суперечить конституції. Більш того, якщо органи місцевого самоврядування мають статус суб'єктів міжнародного права, то чому слід відмовити у цьому центральним органам держави, підпорядкувавши їхню діяльність не конституції, а знову-таки міжнародному праву. Зрозуміло, що така ідея не заслуговує на увагу. 2. Держава — основний суб'єкт МП. Це повертає до питання про поєднання ознак держави, котрі дають право визнавати її суб'єктом (за Оппенгеймом — реальним чи цілковитим) міжнародного права. Такими ознаками, за загальним визнанням, є населення, територія і публічна влада. Якщо поняття “населення” і “територія” не вимагають додаткових пояснень, то "публічна влада" потребує розгорнутого визначення і тлумачення. У міжнародних зносинах під публічною владою слід розуміти суверенну владу, тобто таку, над якою немає ніякої іншої влади. Але не тільки. У нашій літературі, як, зрештою, і в зарубіжній, було висловлено переконання, що публічна влада має бути до того ж ефективною [Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основные тенденции развития международной правосубъектности. — Казань: Изд-во Казан, гос. ун-та, 1974. — С. 36]. Ефективність можна замінити більш визначеним поняттям легітимної влади [Черкес М.Ю. Законність і легітимність в державному праві // Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні: Матеріали Міжнародної наук.-практ. конф. — Одеса, 1996. — С. 29—31]. Однак і в тому, і В іншому разі ми стикаємося з суб'єктивним критерієм. Тому дослідники визнають, що посилання на ефективність влади не завжди дозволяє вирішити питання про міжнародно-правовий статус держави [Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Указ. соч. — С. 39]. У різні періоди мінялися домінуючі критерії міжнародної правосуб'єктності: у минулому вважалося, що одним з важливих елементів є можливість оголошення і ведення війни проти іншого суб'єкта міжнародного права. Тепер — це здатність мати права та обов'язки і здатність їх здійснювати, реальним відбиттям чого служить можливість брати участь у міжнародних договорах на рівних підставах з іншими державами. Членство в міжнародному товаристві, рівноправність з іншими членами міжнародного товариства — один з найбільш показових критеріїв міжнародної правосуб'єктності держави. До таких критеріїв належить також територіальна і екстратериторіальна юрисдикції. Вони знаходять своє відображення у тому, що на власній території держава здійснює необмежене підпорядкування всіх осіб — фізичних і юридичних, власних та іноземних, хоча щодо останніх вона має поважати визнані імунітети, насамперед дипломатичний імунітет, імунітет стосовно державного майна на основах взаємності та ін. Слід також ураховувати поширення юрисдикції на так звану умовну територію. Держава здійснює також юрисдикцію над деякими категоріями іноземців, які перебувають за межами її території, але скоїли щодо даної держави злочинні дії. Нарешті, держава здійснює юрисдикцію над особами, котрі скоїли міжнародні злочини, незалежно від їхнього місцезнаходження. Під час другої світової війни країни антигітлерівської коаліції проголосили своє право переслідувати і судити німецьких воєнних злочинців у якій би частині земної кулі й у якій би країні вони не сховались. Юрисдикцію держави за межами своєї території в указаних, а також декількох інших випадках іменують екстратериторіальною юрисдикцією. 3. Види держав як основних суб'єктів міжнародного права. Загальновизнано, що основними суб'єктами міжнародного права є держави. Визначення обсягу міжнародної правосуб'єктності держави іноді викликає труднощі. Якщо не виникає сумніву в повноті її суверенітету правосуб'єктність унітарної держави не викликає сумніву. Але коли йдеться про складну державу, труднощі можуть виникнути.Під складними слід розуміти федеративні держави, конфедерації, унії. У федеративній державі суб'єктом міжнародного права є федерація у цілому. Хоча в ряді держав суб'єкти федерації наділені правом вступати у відносини з іншими державами, це не утворює для них міжнародної правосуб'єктності. Винятком була радянська федерація, суб'єкти якої мали конституційне право виходу зі складу Союзу і тому визнавалися суб'єктами міжнародного права. Для обґрунтування цієї позиції посилалися на членство двох союзних республік, Української РСР і Білоруської РСР, в ООН та інших міжнародних організаціях, а також на наявність у всіх інших союзних республіках органів зовнішніх зносин. Проте ні в кого не виникало сумніву в фіктивності як права виходу, так і міжнародної правосуб'єктності. Включення УРСР і БРСР у склад членів ООН було викликане кон'юнктурними міркуваннями, насамперед бажанням СРСР збільшити у ній своє представництво, і західні союзники змушені були прийняти таке рішення під переконливим впливом військової могутності СРСР на завершальному етапі другої світової війни. Насправді реалізація міжнародної правосуб'єктності союзних республік СРСР, як і право виходу, абсолютно виключалися всією радянською дійсністю, насамперед політичними-мотивами і відсутністю юридичних механізмів. Нормативна регламентація права виходу виникла лише у кінці існування СРСР і в той період вже не мала значення. Водночас бажано зазначити, що конституції двох інших соціалістичних федерацій — ЧССР і СФРЮ — навіть формально не надавали суверенітету своїм суб'єктам, не передбачали права виходу зі складу федеративної держави і не вважали їх суб'єктами міжнародного права [Цього положення не може змінити той факт, що Королівство Бельгія як федеративна держава укладає міжнародні угоди не тільки від свого імені, але й від імені Французької спільноти Бельгії, Фламандської спільноти Бельгії, Німецькомовної спільноти Бельгії, Валлонського регіону Бельгії, Фламандського регіону Бельгії та Регіону Брюссель — столиці Бельгії]. Тому можна дійти висновку, що відома й існуюча практика організації федеративної держави виключає визнання за суб'єктами федерації міжнародної правосуб'єктності (без згоди самої федерації) Федеративні держави: Росія, США, Канада, Бразилія, Мексика, Аргентина, Австрія, Бельгія, Швейцарія, Індія, Пакистан, Малайзія, Нігерія, Австралія. [Сьогодні у світі налічується 19 федеративних держав, і зазначена властивість притаманна всім таким державам]. Винятком було положення про федеральну землю Баварію за Веймарською конституцією 1919 р. їй надавалося право підтримувати дипломатичні відносини, але тільки з Ватиканом. Це право було скасовано законом від 30 січня 1934 р. з приходом до влади фашизму. Серед держав як СМП іноді виділяють держави, які мають статус постійного нейтралітету (Австрія, Камбоджа, Мальта, Швейцарія). Але цей статус не зачіпає їх суверенітету. Всі вони є повноправними суверенними державами. Конфедерація — союз держав. Саме це визначення свідчить про зберігання за членами конфедерації державної самостійності, оскільки конфедерації утворюються для досягнення певної мети: воєнної, політичної, економічної або сполучення цих цілей. Конфедерація, як правило, — тимчасове об'єднання, яке припиняє своє існування з досягненням поставленої мети або перетворюється в більш тісний союз — найчастіше у федеративну державу. Конфедерація утворюється міжнародним договором з певними умовами об'єднання та існування. У ньому, як правило, передбачається зберігання кожним членом конфедерації власних органів влади і підпорядкованість громадян власній державі. Члени конфедерації зберігають міжнародну правосуб'єктність. Відомими конфедераціями минулого були США (з 1778 до 1787), Швейцарія (з 1291 до 1798 та з 1815 до 1848). Деякий час існувала конфедерація Сірії та Єгипту (лютий 1958 — вересень 1961), які об'єдналися під назвою Об'єднана Арабська Республіка (ОАР), декілька раз робилися спроби утворення конфедерації Єгипту і Лівії, тепер привертає увагу правовий статус Європейського Союзу, котрий після підписання 17 червня 1997 р. Амстердамського договору вступив у стадію, яка перевищує загальноприйняте уявлення про конфедерацію [Відповідно до Преамбули Договору про Європейський Союз від 7 лютого 1992 р. (Маастрихтський договір) сторони взяли собі за мету створення "єдиної інституціональної структури", єдиного громадянства, єдиної валюти, єдиного внутрішнього ринку тощо]. Проте члени Європейського Союзу повною мірою зберігають свою міжнародну правосуб'єктність [Лукашук називає Європейський Союз "наднаціональною організацією". Див.: Лукашук, Й.Й. Указ. соч. — С. 8].Унії — розрізняють особисті й реальні. Особисті унії — це дві або більше держави, котрі об'єднані під егідою одного монарха. При цьому члени унії не складають якого-небудь реального об'єднання і залишаються самостійними суверенними державами. Така унія може виникнути під час одруження членів монархічного дому і принесення у придане державної території, яка має самостійний статус. Оскільки підданство — інститут монархічної держави, особи, які мешкають в державах, що складають унію, мають одне підданство. Л. Оппенгейм наводить приклади особистих уній: Нідерланди і Люксембург (1885-1908), Великобританія і Ганновер (1714-1837) та ін. Сьогодні такі унії не існують. Реальна унія відрізняється від особистої тим, що крім спільного монарха тут має місце реальне об'єднання держав, у результаті чого виникає один суб'єкт міжнародного права. Члени реальної унії можуть укладати окремі міжнародні договори, але, як правило, договори укладає унія в цілому. Якщо члени особистої унії теоретично можуть навіть воювати один з одним, то в реальній — це виключено. Реальними уніями були польсько-литовська, відома також як Люблінська (укладена у 1569 p.), Швеції і Норвегії (1814-1905), Австро-угорська (утворена у 1723 р., розпалася після першої світової війни у 1918р.). 4. Обмеження міжнародної правосуб'єктності Сучасне міжнародне товариство залишило у минулому всі форми обмеження державного суверенітету і, таким чином, міжнародної правосуб'єктності. Навіть там, де зберігаються юридичне архаїчні форми відносин, вони не відповідають фактичним обставинам. Це стосується відносин сюзеренітету, протекторату, васалітету тощо. Але слід пам'ятати, що перелічені форми існували ще на початку століття і відмирали поступово — в основному, наприкінці другої світової війни. Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобританією і численними індійськими князівствами ще на початку нинішнього століття. За наданням одному з правителів — Чанг-Бхакару 23 грудня 1905 р. Санада (грамоти) останній визнавався "васальним правителем" держави і йому дозволялось управляти державою під повним контролем віце-короля. Правитель повинен був сплачувати дань у певній сумі. Як зазначалось у Санаді, правитель "як і раніш" не користувався правом розроблення і видобування золота, срібла, вугілля і алмазів, тому що "всі вони є власністю Британського уряду". Щодо ловлення слонів, то це дозволялося "Вам персонально як особиста послуга, але цей дозвіл може бути взятий назад, як тільки це виявиться бажаним" [Международное право в избранных документах. — М.: ИМО, 1957. — Т. 1. — С. 72-73]. Такі відносини Великобританії з індійськими князівствами формально тривали до 1947 р. Васалітет визначається як один з видів міжнародного опікування, і в міжнародних відносинах держава-сюзерен повністю або у найважливіших справах представляє васальну державу [Оппенгеим Л. ;Указ. соч. — С. 181]. Відносини васалітету визначалися договорами, і нерідко траплялися випадки більш самостійного стану васальної держави. Так, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, мав право укладати міжнародні договори. Відносини васалітету в нинішній час не збереглися. Протекторат — це відносини між державами, котрі визначаються договором, яким слабка держава віддає себе під захист сильної. Звичайно, формула "віддає себе під захист" вимагає коректування, тому що на практиці вона ніколи не здійснювалася добровільно, а була результатом завоювання або іншого насильницького заволодіння. Для протекторату, на відміну від васалітету, характерним є те, що держава, яка протегується, "у деяких відносинах" зберігає свою міжнародну правосуб'єктність або принаймні у ряді випадків здатна її реалізувати. Мабуть, найбільш яскравим його прикладом служать відносини між Італією і Ватиканом, між Францією і Монако, а до найостаннішого часу — між Францією та Іспанією, з одного боку, і Андоррою — з іншого.Правовий статус Ватикану слід поділити на періоди. До 1870 р. Ватикан був самостійною державою поряд з іншими державами Апеннінського півострова. Після об'єднання Італії Ватикан увійшов до складу цієї країни і втратив міжнародну правосуб'єктність. З приходом до влади фашистів Муссоліні відчув необхідність підтримки такої міцної сили, якою був і залишається дотепер католицизм. Це примусило його відновити державність Ватикану, що було здійснено укладенням конкордату 1929 р. Італія визнавала суверенітет Ватикану, а Ватикан заявляв, що не бажає брати участі у "світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться з сумісним закликом до миротворчої місії Святійшого престолу". Ватикан оголосив себе нейтральною і недоторканною територією. Хоча конкордат 1929 р. був замінений у 1984 p., основні положення статусу Ватикану не змінились. У міжнародному праві не виникає сумнівів щодо природи міжнародної правосуб'єктності Ватикану як італійського протекторату. Таке самообмеження дало можливість Ватикану брати участь у міжнародних відносинах лише у тій частині, яка стосується положення католицької церкви у світі. Разом з тим Ватикан брав участь у Конференції РБСЄ в Гельсінкі й підписав її документи. У міжнародному праві дотепер не існує визначеності лише в тому, хто є суб'єктом міжнародного права: держава-місто Ватикан, так звана Апостольська столиця, або Святійший престол? Андорра — одна з найбільш своєрідних держав Європи, яка вважає, що належить до найдавніших європейських демократій. Перші згадування про Андорру зустрічаються в документах 805 р. За договором 1278 р. над нею був встановлений подвійний протекторат Іспанії і Франції. Від імені Іспанії правління Андоррою здійснював єпископ Сео-де-Урхеля (найближче іспанське місто), а від Франції — графи Фуа, точніше — спочатку правління опинилося в руках короля Наварри, який у подальшому був королем Франції Генріхом IV, а затим "за спадщиною" перейшло до президента Франції, який автоматично став князем Андорри. До 1993 р. Андорра платила данину єпископу Урхельському — 460 песет плюс 12 півнів, 6 копчених окороків, 24 круги сиру; французькому президенту — 960 франків. У 1993 р. Андорра набула повного суверенітету, але, як і раніше, її представляють в міжнародних відносинах Іспанія і Франція [Известия. — 1989. — 12 марта; 1993. — 26 июня]. Монако перебуває під протекторатом Франції. За договором від 17 липня 1918 р. Франція "забезпечує князівству Монако захист його незалежності і суверенітету і гарантує недоторканність його території", а його міжнародні відносини завжди мають бути "предметом попереднього погодження" між двома урядами. Монако зберігає свою державність доти, поки у князя є спадкоємці. Якщо виявиться, що престол не зайнятий "з причини відсутності прямого або всиновленого спадкоємця", Монако буде поглинуто Францією. Таким чином, міжнародна правосуб'єктність країни реалізується Францією. До сьогодні зберігаються деякі форми - колоніальних володінь. Це Мальвінські (Фолклендські) острови і Гібралтар, котрі належать Великобританії, та декілька інших. Незважаючи на незначну роль, яку відіграють ці території, досвід останнього періоду свідчить, що вони можуть служити приводом для серйозних міжнародних ускладнень. Тому послідовна реалізація антиколоніальних резолюцій ООН залишається нагальною проблемою. 5. Правосуб'єктність міжнародних організацій Деяку невизначеність доктрини з питання про правосуб'єктність міжнародних організацій було подолано консультативним висновком Міжнародного Суду ООН 1949 p. з питання міжнародної правосуб'єктності ООН. Зазначалось, що розвиток міжнародного права визначався потребами міжнародного життя, а зростаюча активність держав сприяла діям формувань, котрі не є такими. Міжнародний Суд підкреслив, що кульмінаційним пунктом у цьому процесі є утворення ООН, яка наділена і має значний обсяг міжнародної правосуб'єктності та здатність здійснювати правові дії на міжнародному рівні. Враховуючи всі функції ООН, Міжнародний Суд дійшов висновку, що ООН є суб'єктом міжнародного права, хоча й не рівнозначним державам, і не має таких самих прав і обов'язків, які мають держави. Як відомо, ООН має право укладати міжнародні договори, брати по них права і обов'язки, має привілеї й імунітети, у взаємовідносинах зі своїми членами вдається до політичних засобів, а рішення, що приймаються Радою Безпеки, у ряді випадків є для держав обов'язковими. Нарешті, ООН здатна висувати міжнародно-правові вимоги для затвердження своїх прав. Г.І.Морозов не без підстав визнав правосуб'єктність ООН "специфічною" [Курс международного права: В 7 т. — М.: Наука, 1992. — Т. 6: Отрасли международного права. — С. 42], враховуючи її активну діяльність у сфері міжнародної правотворчості й координаційну роль щодо спеціалізованих установ.Це не означає, що всі міжнародні організації у найширшому розумінні мають міжнародну правосуб'єктність. Немає підстав зараховувати до них Організацію Північноатлантичного договору чи Британську Співдружність Націй. Мабуть, лише ті з них, котрі мають необхідні ознаки, можуть мати міжнародну правосуб'єктність. Такими ознаками є: - здатність укладати міжнародні договори; - мати привілеї та імунітети; - здатність заявляти міжнародно-правові претензії; - право бути стороною у справах, що розглядаються міжнародними судами, тощо. Як правило, ці ознаки випливають з установчих документів організації. Якщо міжнародна організація має частину повноважень, питання про її правосуб'єктність вирішується з урахуванням конкретних обставин. Ряд авторів стверджують, що всі міжнародні організації мають похідну, вторинну або повторну, правосуб'єктність. Неурядові організації міжнародної правосуб'єктності не мають. Винятком є Міжнародна Організація Червоного Хреста, яка має ряд ознак міжнародної правосуб'єктності [Черкес М.Ю., Ризкиков В.Г. Міжнародна правосуб'єктність Червоного Хреста як неурядової організації // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. — 1997. — № 1. —С. 91—93.]. 6. Визнання і міжнародна правосуб'єктність Поява кожного нового суб'єкта міжнародного права пов'язується із вступанням його в міжнародне співтовариство. Це не означає його прийняття в міжнародне товариство, оскільки виникнення нового суб'єкта є об'єктивною реальністю, яка не залежить від будь-чиєї волі. Тому помічають появу нового суб'єкта чи ні — не впливає на його міжнародну право- та дієздатність. Але особливість міжнародного права полягає в тому, що право- та дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать, таким чином, від їхнього бажання прийняти його в міжнародне товариство, визнати його існування або не визнавати. МІГ визнання - акт уже існуючої держави, яка вважає доцільним вступити у юридичні відносини із стороною, яку визнає. Проблема визнання виникає найчастіше при територіальних змінах: 1. при об'єднанні держав або їхньому розпаді (розділенні, виділенні), 2. при набутті незалежності, 3. при соціальних революціях, 4. інших нелегітимних способах зміни політичного режиму. Визнання держав: урядів; Народів, які реалізують право на самовизначення; Національно-визвольних рухів; Воюючої та повсталої сторони; Організацій та рухів опору. У статутних документах міжнародних організацій, і ООН, зокрема, відсутні положення про визнання нових держав як необхідну умову їх прийняття до організації. Прийняття до міжнародної організації нової держави не означає автоматичного визнання його зі сторони держав - членів даної організації, оскільки інститут визнання та інститут членства в міжнародних організаціях є самостійними інститутами МП. У міжнародному праві дискусія про природу визнання має довгу історію і зводиться до визначення його юридичної суті: чи конструює визнання суб'єкт міжнародного права (конститутивна теорія) або лише декларує його появу (декларативна теорія). Вперше конститутивна теорія була сформульована в декларації міністра закордонних справ Еквадора Тобара у 1907 р. Пізніше вона була схвалена президентом США В.Вільсоном, тому іноді її називають доктриною Тобара-Вільсона. Відповідно до теорії: є акт визнання - є і новий суб'єкт МП. Немає акта визнання - немає і суб'єкта.Декларативна теорія з'явилась на відповідь попередній. Міжнародне визнання не створює нового суб'єкта МП. Акт визнання - декларація, що констатує його появу. Тобто держава стає суб'єктом в силу свого існування, і наявність акту визнання (чи його відсутність) не впливає на міжнародну правосуб'єктність. Прихильники останньої справедливо стверджують об'єктивний характер міжнародної правосуб'єктності, прихильники конститутивної теорії справедливо посилаються на практику, коли відсутність визнання, по суті, виключає новий суб'єкт з міжнародного товариства. Найновіші приклади підтверджують це. Невизнання Придністровської Молдавської республіки веде не тільки до виключення з міжнародного товариства, але, по суті, лишає її суттєвих ознак державності. Особливо це стосується Республіки Ічкерія. Звичайно, коли новому суб'єкту відмовляє у визнанні тільки частина міжнародного товариства, це не може виключити його з сім'ї народів, і тоді треба віддати перевагу декларативістам. Як пише Я.Броунлі, "цілком обґрунтовано було б виходити із засновку існування держави і у тому разі, коли інша сторона у спорі або треті держави її не визнали" [Брсунли Я. Международное право: В 2 кн. — М.: Прогресе, 1997. — Кн. 1. — С. 148]. Але коли визнання відсутнє зовсім або коли тільки одна чи дві держави, іноді лише за ідеологічними мотивами, визнають новий суб'єкт, це не може утворити йому міжнародної правосуб'єктності. Може мати місце і зворотна ситуація, коли лише декілька держав відмовляються від визнання на фоні визнання переважної кількості голосів. Це не може впливати на міжнародно-правовий статус держави. Певний вклад у проблему визнання був зроблений Інститутом міжнародного права в його Резолюції на 40-й сесії 17-24 квітня 1936 р. У ній відзначається, що "визнання має декларативне значення. Існування нової держави зі всіма юридичними наслідками, котрі тягнуть за собою це існування, не порушується відмовою у визнанні з боку однієї чи декількох держав". Саме ж визнання держави "є вільним актом, шляхом якого одна чи декілька держав констатують існування на певній території людського суспільства, організованого у політичному відношенні, незалежного від усякої іншої існуючої держави, здатного додержуватися приписів міжнародного права, і внаслідок цього заявляють про свою волю розглядати його як члена міжнародних відносин" [Международное право в избранных документах — С. 107]. Міжнародне визнання тягне встановлення з новим суб'єктом міжнародного права нормальних міжнародних відносин, у тому числі дипломатичних, консульських, торгових тощо. Прийняття рішення про визнання — це акт виявлення суверенної волі кожної держави, яка виходить з політичних та ідеологічних міркувань. Але одним з важливих критеріїв є легітимність державної влади, котра встановлюється у державі, яку визнано. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням встановленого режиму, а не тільки законність приходу до влади. Ж. Бюрдо нагадував, що уряд маршала Петена, більш відомий як "уряд Віші", був утворений відповідно до французького конституційного закону від 10 липня 1940 p., тобто був цілком законним, але не був легітимним, тому що ані самі французи, ані світове товариство у цілому не визнавали і не підтримували цей уряд, а після війни Петена судили і присудили до страти [Признание в современном международном праве (признание новых государств й правительств). — M.: Междунар. отношения, 1975. — С. 30]. Нерідко легітимність влади визначається не відразу, як це буває при соціальних революціях, коли виявляється ступінь її підтримки народом. Це служить критерієм для вирішення питання про визнання. Іноді таким критерієм визнають наявність ефективної влади як передумови її визнання. Але при цьому потрібна об'єктивна оцінка реальної ситуації. Г.І. Курдюков нагадує, що Республіка Заїр до моменту утворення була визнана всіма державами, але у країні тривалий час була відсутня ефективна влада. Як зазначалось у нашій літературі, "у визнанні має бути відмовлено знов утвореній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, якщо вони утворені через порушення принципу самовизначення". Відмова у визнанні іноді використовується як спосіб ізоляції нового суб'єкта міжнародного права, особливо тоді, коли це вигідно для значної групи держав. Так чинили ворожі СРСР країни у перший період його існування, так чинили після другої світової війни стосовно однієї з двох існуючих німецьких держав — НДР. На підставі так званої доктрини Хальштейна ФРН загрожувала розривом дипломатичних відносин будь-якій державі, яка визнала НДР. При вивченні інституту визнання слід ураховувати зростаюче в останній період значення інтеграційних процесів у всій системі міжнародних відносин, все більше визнання принципу універсальності, несумісне з політикою невизнання[29]. Форми визнанняЯк правило, визнання здійснюється одностороннім актом держави, який може бути виражений у різних формах: нотифікацією, декларацією, вітальним листом тощо. Визнання може міститися в угоді про встановлення дипломатичних відносин з державою, яка визнається. Розрізняють три види визнання: de jure (де-юре), de facto (де-факто) і визнання ad-Hoc (ад хок). Визнання де-юре — це повне юридичне визнання нового суб'єкта міжнародного права, яке супроводжується, як правило, встановленням з ним дипломатичних відносин і подальшим укладанням політичних, економічних, культурних договорів і угод. Визнання де-юре означає і визнання правонаступництва нового суб'єкта стосовно права і майна держави-попередника, й обов'язок поважати і визнавати законодавство визнаної держави. Визнання де-факто означає, що, на думку держави, яка визнає, встановлена в даній країні влада ще не має достатньої стабільності й, крім того, не дає достатніх підстав для визнання її повноправним членом міжнародного товариства з погляду спроможності виконувати зобов'язання, котрі випливають з міжнародного права. Найчастіше встановлюються консульські відносини та торгово-економічне співробітництво. Часто її називають напіввизнанням. Воно може бути відкликано визначаючою стороною. Зазвичай дана форма визнання застосовується до нового уряду, коли немає впевненості у його стабільності. У літературі висловлено думку про відсутність серйозних розбіжностей між визнанням де-факто і визнанням де-юре, погоджуються лише з тим, що при визнанні де-факто воно може бути взяте назад, хоча юридична процедура цього вельми невизначена. Визнання де-факто не має такої певної форми, як де-юре, яке завжди носить урочистий характер. Відмова від визнання можлива у разі перемоги в збройній боротьбі з владою опозиції, але тоді якої-небудь спеціальної нотифікації не треба, хоча Л.Оппенгейм таку форму не виключає. Визнання ad-Hoc перекладається як визнання "для даного випадку", як разове чи одиничне визнання. Під час озброєного вторгнення Ізраїлю в Ліван у 1982 р. для припинення вогню ізраїльтяни неодноразово вступали в контакт з противником, якого не визнавали, як, до речі, й противник не визнавав Ізраїль. Такого роду контакти набирали форму визнання ad-Hoc. Подібні визнання не тягнуть ніяких правових чи політичних наслідків. Коли державу визнано, існує загальна згода у тому, що це визнання додає зворотну силу всім її актам, здійсненим до визнання. На думку Л. Оппенгейма, це не стільки право, скільки міркування "вигідності й підтримання доброї згоди між державами". Визнання уряду Питання про визнання уряду виникає у тому разі, коли у державі, яка вже отримала визнання, до влади неконституційним шляхом приходить новий уряд. Всі міркування щодо визнання держави стосуються й визнання уряду. Природно, визначення конституційності уряду може викликати труднощі, оскільки часто диктується політичними міркуваннями. Визнання уряду означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі. У ряді випадків це означає відмову від визнання попереднього уряду. На початку нинішнього століття держави американського континенту під час вирішення питання про визнання уряду виходили з доктрини Тоба-ра або доктрини Естрада. Карлос Тобар був міністром закордонних справ Еквадору й у листі до консула Болівії в березні 1907 р. висловився за підписання міжамериканської конвенції, яка б дозволяла цим державам "посередньо" втручатися у справи тієї держави, де йде громадянська війна, і відмовляти у визнанні "фактичного уряду, який виник у результаті революції проти конституції". Ця пропозиція послужила основою для Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 p., у ст. 1 якої зазначалось: "Уряди країн, котрі домовляються, не визнають уряд, який може встановитися в одній з п'яти республік в результаті державного перевороту або революції, спрямованої проти визнаного уряду, поки вільно вибране народне представництво не реорганізує країну в конституційних формах". На противагу цьому міністр закордонних справ Мексики Хенаро Естрада у вересні 1930 р. видав "Комюніке з питання про визнання нових урядів", у якому визнав, що внутрішні справи держав не можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, "котрі беруть на себе тим самим роль критика, який виносить позитивну або негативну оцінку з питання про закономірність режиму". Визнання уряду у вигнанніПрактика визнання урядів у вигнанні знайшла широке застосування під час другої світової війни. Вона служила насамперед меті підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду європейських країн і поз бавлення їх державності. Це стосувалось урядів Чехословаччини, Польщі, Франції і деяких інших, котрі були вигнані й знайшли притулок в інших країнах або у цих країнах були сформовані. Міжнародне визнання отримали Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешем, Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком, Французький Комітет національного звільнення, котрий очолював генерал де Голль, та ін. Критерієм визнання урядів у вигнанні служили тісний зв'язок зі своїм народом, наявність підпорядкованих такому уряду військових формувань, котрі боролись за звільнення своєї країни. З урахуванням цих факторів 18 липня 1941 р. уряди СРСР і Чехословацької республіки підписали угоду про спільні дії у війні проти Німеччини, що стало визнанням уряду Чехословаччини у вигнанні. 12 грудня 1943 р. між ними був підписаний Договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво. Чехословацький уряд мав свої збройні сили (в СРСР ними командував генерал Я. Крагохвил і майбутній президент країни Л.Свобода). Таким самим чином формувалися відносини з Польським емігрантським урядом у Лондоні. Але на початок 1944 p. у Польщі виникло нове співвідношення сил, була утворена Крайова Рада Народова. У результаті відносини з емігрантським урядом були припинені. Було заявлено, що емігрантський уряд не підтримується своїм народом, і визнання отримав створений у Любліні на звільнених від окупантів землях так званий Люблінський уряд. Як відомо, його армії боролися разом з Червоною Армією. Слід мати на увазі, що визнання уряду у вигнанні — міра тимчасова і виключна. Визнання уряду у вигнанні не може бути довготривалим. 7. Міжнародно-правове регулювання правонаступництва Стосовно правонаступництва є дві авторитетні міжнародні конвенції, котрі не набрали чинності й, як вважають, навряд чи у близькому майбутньому наберуть її. Але при вирішенні проблем правонаступництва міжнародне товариство ними тією чи іншою мірою керується. Саме поняття правонаступництва розглядається не як який-небудь правовий принцип або правова норма — йдеться лише про комплекс проблем, котрі вирішуються на підставі волевиявлення суб'єкта міжнародного права, найчастіше в рамках, приписаних згаданими конвенціями. Проблеми правонаступництва виникають при зміні соціального ладу, при роз'єднанні або об'єднанні держав і вирішують питання, пов'язані з переходом права власності на майно, зобов'язання, у тому числі зобов'язання за договорами, територію або архіви держави-попередника. 1.1. Лукашук вважає, що правонаступництво пов'язане з територією і не пов'язане зі зміною чисельності населення або організацією влади [35]. Між тим, для вітчизняного міжнародного права проблема правонаступництва мала значний інтерес у зв'язку з відмовою радянського уряду від визнання концесій, уплати царських боргів, і ця відмова безпосередньо пов'язувалась зі зміною соціальної сутності утвореної у 1917 р. влади, а не з територією. "Всі державні позики, — йшлося в Декреті ВЦВК від 28 січня 1918 p., — укладені урядами російських поміщиків і російської буржуазії... анулюються (скасовуються) з 10 грудня 1917 р." (п. 1). У п. З цього Декрету проголошувалось "безумовне і без усяких винятків" анулювання всіх іноземних позик [36]. Цей принцип у свій час був проголошений також Сполученими Штатами Америки при прийнятті XIV поправки до конституції, де сказано: "...ані Сполучені Штати, ані який-небудь із Штатів не будуть брати на себе зобов'язання і оплачувати борги чи зобов'язання, укладені для підтримки заколоту або бунту проти Сполучених Штатів, або оплачувати винагороду по претензіях за втрату чи звільнення якого-небудь раба; всі такі борги, зобов'язання і грошові претензії будуть визнаватися незаконними і недійсними" [37]. "Ніким ніколи не стверджувалось. — писав Л. Оппенгейм, — що до наступника переходять всі права і обов'язки попередника. Але встановивши, що мало місце наступництво, автори пробують вивести з цього певні наслідки і вияснити, які права і обов'язки переходять до наступника і які не переходять" [38]. Правонаступництво держав визначається як заміна однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини якої-небудь території (п. 1. "Ь" ст. 2 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів). У доктрині виходять з існування повною правонаступницгва (практиці майже невідомого); часткового, котре зустрічається найчастіше, і повної відсутності правонаступництва, що йменується tabula raga. Хоча іноді на водять приклади останнього, насправді найчастіше йдеться про часткове правонаступництво.При повному правонаступництві суб'єкті міжнародного права бере на себе всі борги й активи свого попередника. При частковому — відбувається відбір зобов'язань і прав, які визнаються. Так при утворенні Китайської Народної Республіки у ст. 55 Загальної Програми народної політичної консультаційної Ради Китаю було заявлено, що центральний народний уряд має вивчити договори й угоди, укладені урядом гоміндану і залежно від їхнього змісту визнати, анулювати, переглянути чи переукласти їх. Часткове правонаступництво було встановлено у ст. 254-257 Мирного договору між союзними державами і державами, що об'єднались, та Німеччиною (Версальському договорі) від 28 червня 1919 р. Як приклад відсутності право наступництва наводять роз'єднання Індії і Пакистану, коли Індія оголосила про прийняття на себе всіх боргів, котрі належать до території Пакистану, хоча обумовила можливість подальшого регресу до Пакистану. Проблема правонаступництва вирішіться не за обсягом прав і обов'язків, котрі передаються, а швидше за все за об'єктом. У зв'язку з цим дві конвенції, що згадувались, стосувалися регулювання питань правонаступництва щодо договорів (Конвенція від 23 серпня 1978 p., беруть участь 13 держав, не набрала чинності) і Конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів (від 8 квітня 1983 p., беруть участь 10 держав, не набрала чинності). Конвенція 1978 р. не поширює свою дію на договори, укладені "не в письмовій формі"; вона стосується тільки правонаступництва, основаного на міжнародному праві й особливо на принципах, викладених у Статуті ООН; вона не має зворотної сили і поширюється лише на правонаступництво, що виникло після її прийняття, але держави можуть заявити про намір додержуватися правил конвенції, навіть якщо підстави правонаступництва виникли до її прийняття. Якими б не були угоди держави-попередника і правонаступника, вони не стають обов'язковими для інших держав. Наслідки визначаються положеннями Конвенції. Участь у договорі держави-наступника визнається встановленою, якщо наступник прямо або посередньо зробив про це заяву, така участь наступає з моменту правонаступництва. Датою правонаступництва визнається дата заміни державою-наступником держави-попередника у несенні відповідальності за міжнародні відносини щодо території, яка є об'єктом правонаступництва. Конвенція не торкається встановленого режиму кордонів і самих кордонів, договорів стосовно користування територіями або обмежень щодо користування, суверенних прав кожного народу на природні багатства і ресурси. Конвенція докладно регламенту? правовідносини щодо обов'язковості договорів для нової незалежної держави, у тому числі тих. що не набрали чинності, які підлягають ратифікації, застережень тощо. Зокрема, встановлено, що нова незалежна держава не зобов'язана зберігати в силі який-небудь договір лише тому, що він був чинним на території, яка була об'єктом правонаступництва. Правонаступник має право визнати для себе обов'язковою лише частину договору або зробити вибір між різними його положеннями. Держава-наступник може заявити про тимчасове застосування багато стороннього договору, хоча в певних випадках потрібна згода всіх держав, які домовляються, на таке застосування. Відповідно до Конвенції 1983 р. перехід державної власності держави-попередника тягне за собою виникнення права у держави-наступника. Перехід виникає з моменту правонаступництва. Такий перехід здійснюється без компенсації. Він не торкається прав і майна третьої держави, яке в момент переходу правонаступництва знаходилося на території попередника. Обов'язком попередника є зберігання від пошкодження або знищення майна, яке переходить до наступника. При переході частини території до наступника нерухома державна власність, котра знаходиться на цій території, безумовно переходить до наступника. Рухома переходить до наступника, якщо вона пов'язана з діяльністю попередника на даній території При виникненні на даній території нової незалежної держави до неї переходить майно, яке знаходиться на території і за її межами. Конвенція вирішила проблеми правонаступництва стосовно архівів, визначила, що під державним архівом слід розуміти сукупність документів будь-якої давнини і змісту, утворених або придбаних державою-попередником у ході й діяльності які належали державі-попереднику згідно з й внутрішнім правом і зберігалися під й контролем як архіви Перехід архівів до наступника відбувається без компенсації У разі необхідності держава-попередник може передати належно відтворені копи архівних документів, пов'язаних з Інтересами території яку передали Ця сама Конвенція визначила долю державних боргів при правонаступництві Основний принцип встановлений у ст. 37 згідно з ним борги передаються за узгодженням сторін у "справедливій частці" 8. Правонаступництво України у зв'язку з розпадом СРСРУ зв'язку з розпадом СРСР Україна від імені своїх вищих органів влади визначила Правонаступництво в тих випадках, коли через міжнародне право це підлягало вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках — шляхом укладення відповідних міжнародних угод. Так. у Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. було встановлено безперервність держави, територіальне наступництво. Це виявилось, зокрема, в заяві про розвиток України як суверенної національної держави в існуючих кордонах, при діяльності вищого органу державної влади — Верховної Ради УРСР, на основі верховенства Конституції. Проголошувалося встановлення українського громадянства, основаного на законі та нормах міжнародного права, територіальне верховенство, економічна самостійність і право здійснення зовнішніх зносин. 12 вересня 1991 р. вже у формі закону були вирішені питання право наступництва, у тому числі неперервності української держави 1) неперервності органів державної влади і управління, 2) дії Конституції та інших законів Української РСР, 3) встановлювалася незмінність державного кордону, який відділяє територію України від іноземних держав, а також кордонів між Україною і БРСР. Республікою Молдовою і РРФСР. Щодо міжнародних договорів, то закон встановлював два режими: незмінність зобов'язань за договорами, укладеними Україною і виборчий підхід до правонаступництва стосовно зобов'язань за договорами, укладеними СРСР. Останні зберігали силу для України у тому разі, якщо не суперечили Конституції України та її інтересам. За боргами СРСР Україна брала на себе зобов'язання, якщо борги виникли до проголошення незалежності, тобто до 16 липня 1990 р., і відмовлялася від зобов'язань Союзу, що виникли до 1 липня 1991 р. без згоди України. Проголошувалось Правонаступництво громадянства: всі особи, що мешкали на території України на момент проголошення незалежності, ставали громадянами України. У подальшому питання громадянства України уточнювалось рядом додаткових нормативних актів. 6 липня 1992 р. між Україною, Вірменію, Білорусією, Казахстаном, Киргизією. Молдовою. Російською Федерацією, Таджикистаном, Туркменистаном і Узбекистаном була підписана угода про розподіл всієї зарубіжної власності колишнього Союзу РСР. Предметом угоди були вся рухома і нерухома власність та інвестиції за межами території СРСР, які знаходились у володінні, користуванні й розпорядженні СРСР, його органів або інших структур, під його контролем або юрисдикцією. Це майно поділялось у процентах — від 0,7 (для Туркменії) до 61,34 (для РФ). Україна отримала 16,37 %. Поділ у натурі повинен був здійснюватися на основі окремої угоди, і сторони домовились, що він буде здійснений з урахуванням забезпечення нормального функціонування об'єктів власності. У цей самий день було підписано угоду про правонаступництво щодо державних архівів колишнього Союзу РСР з метою утворення повноцінних архівних фондів держав — учасниць СНД. Загальним принципом цієї важливої угоди було проголошення цілісності архівних фондів колишньої Російської імперії і Союзу РСР. Визнавалось, що учасники угоди не претендують на архіви, що знаходяться за межами їхньої території, і згодні на перехід під юрисдикцію держави тих архівів, які знаходяться на їхній території. Крім того, сторони забезпечують повернення тих фондів, котрі утворились на їхній території, але опинились за її межами. Угода передбачала можливість використання державами-учасницями архівів, що знаходяться у розпорядженні будь-якого учасника, шляхом доступу до них або отримання копій. В Україні було прийнято ряд законодавчих актів, які реалізували суверенітет, незалежність і правонаступництво нової держави. До них належить Закон про економічну незалежність Української РСР, а також Постанова Верховної Ради Української РСР від 6 червня 1991 р. "Про перехід в юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного значення, розташованих на території республіки" [39]. Україна відмовилась від застосування ряду діючих на її території нормативних приписів. Так, Постановою Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 р. з 1 лютого 1991 р. призупинялась дія постанови Ради Міністрів СРСР від 24 грудня 1987 р. "Про обмеження прописки громадян в деяких населених пунктах Кримської області і Краснодарського краю", оскільки зміст цієї постанови перешкоджав здійсненню конституційних прав депортованих громадян, які повертались на постійне проживання в Крим [40]. Заявою від 24 жовтня 1991 р. Верховна Рада проголосила без'ядерний статус України. Разом з тим були сформульовані основні принципи політики України в сфері роззброєння: повне знищення ядерної зброї і компонентів її базування, широка програма конверсії оборонної промисловості, перепрофілювання частини військово-промислового потенціалу на потреби економічного і соціального розвитку, додержання підписаного СРСР Договору між СРСР і США про скорочення ядерних стратегічних наступальних озброєнь, розташованих на території України [41].Дещо інакше склалася ситуація для Росії. Йшлося, зокрема, про право наступництво у такій міжнародній організації, як ООН, і її головному органі — Раді Безпеки, де СРСР був одним з п'яти постійних членів, що мав право вето. Жодна з колишніх союзних республік не претендувала на це місце. Тому всі, у тому числі й Україна, так чи інакше погодились з тим, що його буде займати Росія. З цим погодилися всі великі держави. Проблема правосуб'єктності націй і народностей, які борються за самовизначення. Мабуть, більш точно слід іменувати ці народи як такі, що борються за утворення власної держави, оскільки в наш час прагнення до самовизначення частіше розглядається як прагнення до утворення власної держави. У міжнародно-правовій практиці після другої світової війни проблема визнання народу, який бореться за самовизначення і утворення незалежної держави, більше належала до проблем територій і народів, які перебували під колоніальним володарюванням. Приклад Югославії показав, що ця проблема може стосуватися і сучасних неколоніальних територій. У період деколонізації ряд залежних територій добивалися самостійності мирним шляхом. Але значна частина пройшла шлях озброєної боротьби, поступово утворюючи структури майбутньої державності. Як іноді пишуть, це були держави in statum nascendi, тобто у стадії утворення. Питання про визнання їхньої міжнародної правосуб'єктності розтягувалось у часі, проходило певні стадії. Для визнання правосуб'єктності за народом (або нацією), що бореться за самовизначення і утворення самостійної держави, є необхідною наявність ряду ознак. Це — визначення території, на якій передбачається утворення незалежної держави, наявність органів політичного керівництва, наявність збройних формувань, які дійсно "борються за утворення власної держави", а також підпорядкування таких формувань політичному керівництву. Важливі всі умови. Міжнародне товариство стурбоване необхідністю гармонічного сполучення одного з основних принципів міжнародного права — права націй на самовизначення — з принципом територіальної цілісності держав. У Декларації про принципи міжнародного права стосовно відносин і співробітництва між державами від 24 жовтня 1970 р. відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй з цього приводу міститься таке положення: "Ніщо у наведених вище абзацах не має тлумачитись як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії. котрі призвели б до розчленування або часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, що діють з додержанням принципу рівноправності і самовизначення народів... і внаслідок цього мають уряди, котрі представляють весь народ, що належить до даної території, без розрізнення раси, віросповідання або кольору шкіри" [42]. Тим самим були чітко визначені межі допустимого в реалізації принципу самовизначення народів. Актуальною є також вимога підпорядкування збройних формувань політичному керівництву, тобто ефективності самого керівництва, оскільки досвід показує, що нерідко такі формування, очолювані так званими польовими командирами, ігнорують керівництво, займаючись, по суті, міжнародним тероризмом, чим заподіюють шкоду справі визвольного руху своїх народів.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (13.05.2014)
Просмотров: 710 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: