Реферат на тему: Соціальний ризик - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Соціальний ризик. У ринкових відносинах проблема соціальних ризиків є досить актуальною. Вона стала предметом досліджень не лише правознавців – представників різних галузевих наук, а й соціологів, психологів, економістів, філософів. У широкому розумінні під соціальними ризиками вважають усі непередбачувані або передбачувані, бажані або небажані обставини, зумовлені суспільним буттям, які настигають людину упродовж її життя. Поняття соціального ризику за правом соціального забезпечення ґрунтується на вузькому розумінні цієї групи ризиків як власне соціальних, тобто таких, які об’єктивно порушують життєдіяльність особи та забезпечення яких пов’язане з економікою. Правова природа соціального ризику зумовлює особливу природу права соціального забезпечення та визначає такі функції: попередження можливих матеріальних негараздів особи або надання допомоги особі, яка перебуває в особливому матеріальному чи соціальному становищі. Об’єктивна необхідність у матеріальному забезпеченні населення від соціального ризику стала передумовою для виникнення особливої групи суспільних відносин – відносин щодо соціального забезпечення. Складність проблеми полягає в тому, що законодавчого закріплення поняття соціального ризику немає ні в міжнародних актах, ні в національному законодавстві, ні в проектах відповідних законів, а лише досліджується в науковій літературі. Міжнародні та внутрідержавні акти визначають лише систему цих ризиків. Щоправда, правовим підґрунтям визначення об’єктивних обставин, з настанням яких особа має право на соціальне забезпечення власне як соціальних ризиків, на нашу думку, можна вважати положення Основних напрямів соціальної політики на 1997-2000 роки [2]. Зокрема, розд. 5 цього акта закріплює, що держава гарантує соціальний захист громадян від соціальних та професійних ризиків, спричинених втратою заробітку, місця роботи, здоров’я. Таке положення відповідного Указу, як видається не зовсім вдале, оскільки незрозуміло, як саме законодавець розмежовуватиме соціальні і професійні ризики та які саме правовідносини вони зумовлюватимуть – трудові чи соціально-забезпечувальні. Наприклад, втрата працездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві є, очевидно, професійним ризиком, хоча й забезпечується в системі державної системи соціального забезпечення. Більш прийнятною є пропозиція вчених про обґрунтованість визначення сфери всіх об’єктивних обставин (юридичних фактів), що зумовлюють необхідність реалізації права на соціальне забезпечення як соціальних ризиків. Теорія соціального ризику у галузевій літературі не нова. Свого часу ще у 20-х роках її обґрунтовував Н.А.Вігдорчик [1, с. 14-16]. Відповідно до цієї теорії, особа одержує право на соціальне забезпечення у випадку виникнення такої обставини, яку суспільство трактує як правомірну підставу участі непрацюючого у розподілі колективного продукту. Таке визначення соціального ризику не втратило своєї актуальності і сьогодні, хоча за умов ринкової трансформації суспільства та появи різних організаційно-правових форм підприємницької діяльності воно набуває нового змістового навантаження та потребує наукового переосмислення. Одну з перших спроб у сучасній правовій літературі дослідити правову природу соціальних ризиків зробили російські вчені. Так В.Д. Роїк під поняттям соціальний ризик розуміє вірогідність настання матеріальної незабезпеченості працівників, яка може статися внаслідок втрати заробітку чи в результаті втрати працездатності (професійні та загальні захворювання, нещасні випадки як на виробництві, так і поза ним) [3, с. 21]. Таке визначення соціального ризику заслуговує на увагу, однак не зовсім правильне, якщо характеризувати соціальний ризик як інститут права соціального забезпечення. Обґрунтовуючи поняття соціального ризику саме так, автор обмежує коло потенційних суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин ("тільки працівники"), а також звужує перелік підстав, що породжують право на матеріальне соціальне забезпечення ("втрата зарплати внаслідок втрати працездатності"). Самоочевидно, що в сучасних умовах поряд з соціально-економічними причинами зберігаються не менш важливі підстави здійснення державою функції соціального забезпечення: фізіологічні (наприклад, потреба соціального забезпечення дитини-інваліда) та демографічні (соціальне забезпечення сімей з дітьми). Принагідно зауважимо, що такий соціальний ризик як безробіття також не охоплюється запропонованою вченим дефініцією.У вітчизняній правовій літературі термін соціальний ризик як підставу виникнення права на соціальне забезпечення, а отже, як об’єктивний чинник виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин, досліджувала Н.Б. Болотіна [4, с. 39]. Т.З. Гарасимів розглядає соціальний ризик як визнану суспільством чи державою непередбачувану або передбачувану, бажану або не бажану подію в житті людини, яка призводить до втрати працездатності (постійної або тимчасової), чи матеріальної незабезпеченості особи та не може бути усунена особою самостійно внаслідок об’єктивних причин [5, с. 15]. О.Є. Мачульська під соціальним ризиком розуміє вірогідність настання матеріальної незабезпеченості особи внаслідок втрати заробітку з об’єктивних соціально значимих причин та у зв’язку з додатковими видатками, зумовлених утриманням дітей чи інших членів родини, а також спричинених задоволенням потреб у медичних чи соціальних послугах [6, с. 12]. За Н.Б. Болотіною, "соціальні ризики притаманні кожній людині як члену людського суспільства, вони зумовлені її біологічною, фізіологічною і соціальною природою" [4, с. 39]. Незалежно від виду соціальні ризики є однотипними для людини: ними зумовлюється потреба у здобутті джерел життєзабезпечення. Система соціальних ризиків не є сталою, вона динамічно змінюється залежно від розвитку держави та проголошених нею цінностей. Сучасний перелік соціальних ризиків, що зумовлюють право особи на соціальне забезпечення визнаний міжнародним співтовариством (Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966), Європейська соціальна хартія (1961), Конвенції Міжнародної Організації Праці) та закріплений у національному законодавстві (ст. 46 Конституції України). Проаналізувавши національне законодавство про соціальне забезпечення, можна виділити такі групи соціальних ризиків: демографічного походження (наприклад, вагітність та пологи; наявність малолітніх дітей); економічного походження (малозабезпеченість, безробіття з незалежних від особи обставин); фізіологічного походження (повна, часткова, тимчасова втрата працездатності). У цілому систему соціальних ризиків, закріплених національним законодавством становлять: вагітність і пологи; необхідність догляду за непрацездатним (малолітньою дитиною, дитиною-інвалідом, престарілим членом сім’ї); старість (пенсійний вік); повна, часткова, тимчасова втрата працездатності; втрата годувальника; нещасний випадок на виробництві; професійне захворювання; безробіття з незалежних від особи причин. За правовою природою соціальні ризики можна поділити на: 1) ризики, притаманні кожній людині як члену людського суспільства; зумовлені її фізіологічною та соціальною природою; мають винятково об’єктивний характер (індивідуальні). Систему таких ризиків становлять: тимчасова непрацездатність; вагітність і пологи; необхідність догляду за малолітньою дитиною, або дитиною-інвалідом, або за інвалідом, або престарілим членом сім’ї; хвороба; інвалідність; старість (досягнення пенсійного віку); смерть годувальника; безробіття з незалежних від людини причин; смерть та деякі інші. Відповідальність за такі ризики несе суспільство в цілому. 2) ризики, які можуть стати об’єктивним наслідком трудової діяльності особи, проте не можуть бути усунуті шляхом науково-технічного прогресу та удосконаленням умов процесу праці; спричинюють професійну непрацездатність особи, тобто неможливість виконувати роботу, що визначає зміст трудової функції (професійні). Відповідальність за такі ризики несуть держава і роботодавці незалежно від форми власності; 3) ризики, викликані складним комплексом економічних, технічних, соціальних причин у тій чи іншій державі, і які не можна передбачити (публічні). Наприклад, техногенні катастрофи, стихійні лиха, військові та соціальні конфлікти. Відповідальність за такі ризики повинно нести все суспільство, держава. У випадку настання соціального ризику особа має право на соціальне забезпечення через систему загальнообов’язкового соціального страхування або соціальної державної допомоги. За критерієм організаційно-правової форми соціального забезпечення соціальні ризики можна класифікувати на страхові, тобто ті, які забезпечуються в рамках системи загальнообов’язкового соціального страхування, та нестрахові – забезпечуються в рамках системи соціальної державної допомоги. Під страховим ризиком у законодавстві розуміють: обставини, внаслідок яких громадянин та/або члени їхніх сімей можуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування та потребують матеріальної підтримки чи соціальних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням [7, ч. 1 ст. 11].Поняття нестрахового ризику можна сформулювати за аналогією. Треба зазначити, що страхові та нестрахові соціальні ризики є однаковими за змістом та видами. Відрізняються вони лише за формою їх забезпечення: страхові – за рахунок страхових внесків роботодавців, працівників та осіб, які здійснюють індивідуальну трудову діяльність; нестрахові – за рахунок коштів бюджетів різних рівнів. Визначення поняття безробіття як соціального ризику ні в законодавстві, ні в науковій літературі не подається. Пункт 9 ст. 1 Закону "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" замість поняття безробіття легалізує поняття втрата роботи з незалежних від застрахованих осіб обставин (тобто безробіття). Незалежними від особи обставинами припинення трудового договору визнаються: за угодою сторін; унаслідок закінчення строку трудового договору; у зв’язку із призовом або вступом на військову службу; за власним бажанням у разі неможливості продовження роботи, а також невиконання власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного договору чи трудового договору; розірвання строкового договору з ініціативи працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором; у результаті змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства, перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності або штату працівників; унаслідок виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі через недостатню кваліфікацію або стан здоров’я, які перешкоджають продовження роботи; у зв’язку із нез’явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами; внаслідок поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу. Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" вперше на законодавчому рівні закріпив часткове безробіття як соціальний ризик та передбачив систему соціального забезпечення від нього. Під частковим безробіттям розуміють вимушене тимчасове скорочення нормальної або встановленої законодавством України тривалості робочого часу, перерва в одержанні заробітку або скорочення його розміру внаслідок тимчасового припинення виробництва без припинення трудових відносин з причин економічного, технологічного, структурного характеру. Значне місце у системі ризиків посідають повна, часткова, тимчасова втрата працездатності, що зумовлюють такий фізіологічний стан особи як її непрацездатність. Термін непрацездатність досить часто трапляється в національному законодавстві при визначенні суб’єктів права на той, чи інший вид соціального забезпечення. Разом з тим законодавчого закріплення цього поняття немає, що неодноразово призводило до невирішених проблем у правозастосвній практиці. Так ще й сьогодні не вирішене питання, чи є непрацездатним працюючий пенсіонер. З одного боку, відповідно до закону України "Про пенсійне забезпечення", особа, яка досягла пенсійного віку є непрацездатною та потребує матеріального забезпечення, а з іншого – особа продовжує працювати. В юридичній літературі непрацездатність визначається як неспроможність до праці за станом здоров’я, за віком та з інших причин [8, с. 71]. Непрацездатність може бути наслідком старості, загального захворювання (хвороби) або ж настати внаслідок нещасного випадку чи професійного захворювання. Нещасний випадок – це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого чинника чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов’язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров’ю або настала смерть. До професійного захворювання відносять хвороби, що виникли внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюються виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших чинників, пов’язаних з роботою. Перелік таких захворювань закріплений в Постанові Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку професійних захворювань" (від 8 листопада 2000 року №1662) Конституція України закріплює право на громадян на соціальний захист у разі старості (ч. 2 ст. 46). Разом з тим медична наука не знайшла критерію правильного нормування чи припинення праці відповідно до фізіологічного стану чи біологічної активності людини. Старість – це природний стан організму, який часто не збігається з календарним віком особи. Виникнення у особи права на соціальне забезпечення пов’язують із настанням пенсійного віку.Ринкова трансформація економічних відносин привела до появи якісно нового соціального ризику, в разі настання якого громадяни потребують підтримки суспільства – малозабезпеченості. Малозабезпеченість як соціальний ризик визначає неспроможність особи чи сім’ї з огляду на об’єктивні чинники забезпечити власний дохід на рівні прожиткового рівня в державі. Малозабезпеченість є нестраховим соціальним ризиком та забезпечується в системі державної соціальної допомоги (за рахунок коштів місцевих бюджетів). Уперше цей соціальний ризик набув законодавчого закріплення у Законі "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям". Нещодавно у правовому полі України з’явилося нове поняття, яке можна віднести до системи соціальних ризиків. Зокрема, Указом Президента від 15.08.2001 р. була затверджена Стратегія подолання бідності. Отож бідність як соціальний ризик – це неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Необхідність легалізації цього поняття видається сумнівною, оскільки на момент прийняття указу в Україні вже був закріплений близький за природою соціальний ризик – малозабезпеченість та передбачені види його матеріального соціального забезпечення. Література 1. Вигдорчик Н.А. Теория и практика социального страхования. Теоретические основы социального страхования. – 3-тье изд. – М.: Книга; Петроград, 1923. – Вып. 1. 2. Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки. Затв. Указом Президента України від 18 жовтня 1997 р. // Урядовий кур’єр. – 1997. – 25 жовтн. 3. Роик В.Д. Социальная защита работника в процессе труда: проблемы теории и практики: Автореф. дис.... д-ра эконом наук. – М.,1994. 4. Болотіна Н.Б. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять // Право України. – 2000. – №4. – С. 39-41. 5. Гарасимів Т.З. Принципи права соціального забезпечення України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Київ, 2002. – С. 15. 6. Мачульская Е.Е. Право социального обеспечения. Перспективы развития. – М.: Городец, 2000. 7. Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року // Законодавство про соціальне забезпечення. – Львів, 2001. 8. Сташків Б.І. Факти, що мають значення для забезпечення пенсіями // Соціальний захист. – 1997. – №2. – С. 68-76.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (15.05.2014)
Просмотров: 782 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: