Реферат на тему: Середньовіччя - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Середньовіччя. Охоплює розвиток політичної думки від V до XVI століття: І. (V-X) Падіння Західної римської імперії (476 р.) започаткувало історію середньовіччя. ІІ. (початок ХІІ – середина ХІІІ) розпочинає епоху пізнього середньовіччя, політична доктрина якого розвивалась під впливом відкриття творів Аристотеля (Х. Аквінський, Д.Аліг’єрі, М. Падуанський). ІІІ. (XIV-XVI) третім періодом є епоха Відродження і Реформації; коли формуються національні держави та абсолютні монархії (Н. Макіавеллі, Ж. Боден). Початок періоду пов’язують із падінням Західної Римської імперії 476 р., а закінчення з буржуазними революціями: у Європі – 12 століть (V-XVII ст.ст.), (Англійська революція 1640 р.), у Азії – до ХІХ ст. Термін «середньовіччя» ввели італійські гуманісти для позначення періоду від падіння Західної Римської імперії до сучасного їм Відродження. Середньовіччя вони характеризували як період суспільного регресу. У XVIII ст. діячі епохи Просвітництва пов’язують Середньовіччя із розвитком феодалізму, під яким розуміли соціальний порядок, який суперечив ідеальним уявленням про «природні права» і мав такі ознаки: - роздробленість політичної влади; - поєднання політичної влади із земельною власністю; - станова, ієрархічна структура суспільства, що базується на відносинах сюзеренітету-васалітету, «пан-слуга»; - панування релігійного світогляду і особливе становище Церкви та духовенства. А відтак правові і політичні уявлення розвивались у боротьбі світської і духовної влади. Розвиток правової і політичної ідеології у Середньовіччі характеризується зміною доктринальних основ уявлень про право і державу. Міфологічне та філософсько-етичне пояснення природи державно-правових явищ, яке панувало в античності, витісняється релігійним, носієм якого виступає католицька церква. Головні правові і політичні проблеми, навколо яких дискутували: теза про примат духовної влади над світською, тобто Церкви над державою, бо «нема влади не від Бога, а існуючі влади від Бога встановлені»; теза про верховенство релігійних норм над правовими як прояв могутності церковної влади. Дуалізм (двоїстість, роздвоєність) духовної і світської влади зумовив плюралізм у поглядах на право і державу. Католицька релігія стала доктринальною основою різноманітних теократичних теорій, які обгрунтовували політичні посягання Церкви. А проблема співвідношення Церкви і держави стимулювала аналіз суті держави, її цілей і завдань, які відрізняють її від Церкви. Таким чином, поряд із релігійною традицією у дослідженні права і держави продовжує розвиватись і раціоналістична. Завдяки їй формуються: концепція державного суверенітету, виявляється різниця між власне правом як засобом, що регламентує зовнішню поведінку індивіда, органами державної влади і законами віри, совісті, моралі, які звернені до внутрішнього світу людини. Однак, саме у період Середньовіччя посилюється раціоналістична критика теологічного світогляду, яка відобразилась у культурі Відродження (Ренесансу). Філософи, вчені, діячі мистецтва замінили вивчення Бога вивченням людини. Гуманізм став основною темою західного мислення, у зв’язку з чим право і держава раціоналістично інтерпретувалися, виходячи із природи людини. Одночасне відбувався рух за реформу Церкви, що привело до релігійної революції – Реформації (1517-1550). Результатом Реформації було виникнення протестантства, що проповідувало свободу віросповідання. У XVI ст. у країнах Західної і Центральної Європи виникає рух за реформування Церкви згідно із вимогами раннього християнства, коли не було ієрархії. Церква була централізованою організацією, влаштованою за ієрархічною системою, мала суди, збройні сили, систему норм, встановлених Церквою, - канонічне право. Церковна реформа мала полягати у поверненні до первісного християнства, яке було спотворене духовенством. Обидва культурних явища сприяли секуляризації (звільненню від церковного впливу) суспільної свідомості і переходу від релігійної до світської картини світу. Тобто, вони стали духовними передумовами виникнення ідеології, що стала доктринальною основою правових і політичних учень Нового часу. Епоха Відродження – революція у свідомості західного суспільства, яке довгий час перебувало під впливом католицької церкви. Людина, її відносини з іншими людьми, її устремління і бажання стають у центр дослідження. Гуманізм – основа мислення нової епохи. Методами дослідження стають спостереження, досвід, раціоналістичні оцінки та узагальнення. Джерела раціоналізму мислителі Відродження черпали в ідеалах античності. Особливості розвитку правових і політичних учень в епоху Відродження: Політика як самостійна сфера людської діяльності остаточно сформовується, бо вже відокремлена від моралі, інтереси суспільства відокремлені від інтересів їх окремих громадян. Політику розглядають як відносини між людьми з приводу влади. Найважливішою проблемою світської політичної теорії стає проблема людини, її взаємовідносин з державою. На зміну теологічному світогляду приходить юридичний світогляд, згідно з яким всі суспільні відносини базуються на формальному праві, тобто рівності всіх перед законом, на безпосередньому зв’язку влади і держави з ідеєю права і закону. Політичні вчення епохи Відродження дали початок європейській політичній традиції, в основі якої є концепції природного права і суспільного договору. Вихідними ідеями цих концепцій були свобода людської особи у її вчинках, а, отже, – відповідальність за їх наслідки. Суспільні відносини з того часу розуміють двояко: як юридичні (політичні) та етичні (моральні), залежно від того, за власною чи не за власною волею вступають у них громадяни. А звідси – концепції прав людини, громадянського суспільства і правової держави. Правова і політична ідеологія періоду абсолютної монархії (сер. XVI – др.пол. XVII ст.) розвивалась під впливом двох тенденцій. Перша полягала у протистоянні королівського абсолютизму і феодального сепаратизму. Закінчення релігійних війн (католиків і протестантів) та утворення централізованих держав до початку XVI ст. означало завершення боротьби між папською курією та світською владою королів на користь монархії. Однак посилилось протистояння між королем і феодалами, які прагнули обмежити королівський абсолютизм і зберегти незалежність від королівської влади. У той час, однак, саме королівський абсолютизм об’єктивно сприяв розвиткові нових (буржуазних) відносин та створенню націй, єдиного ринку. У Франції феодальний сепаратизм обґрунтовували тираноборці, а ідею централізованої держави сформулював Ж. Боден у доктрині державного суверенітету. Друга тенденція проявилась у концепціях раннього комунізму. Це було зумовлене розчаруванням у можливості реалізації принципів формальної рівності, індивідуальної свободи, приватної власності, які принесуть звільнення від експлуатації. Тому виникають концепції соціального порядку, протилежного існуючому, де є спільне майно, соціальна справедливість і соціальна рівність. Переважно цей період подають з великими скороченнями і зводять до процесу використання Церквою окремих фрагментів античної думки. Справді це був час, коли: християнська доктрина була офіційно визнана багатьма правителями; одночасно існувала боротьба за владу між світськими правителями і представниками Церкви; виникали ідеї боротьби проти Церкви, проти насильства феодалів, ідеї боротьби міщан за свою незалежність, за новий тип господарювання зароджувалися ідеї новітньої політичної думки. Разом з тим гносеологічне походження, родовід доктрин Середньовіччя і їх окремі ідеї виходять поза межі античного світу. Так значно вплинули на європейську думку іслам та Візантія. У першій половині ХІІІ ст. у результаті нападу монголів Європа навіть зіткнулася із Далеким Сходом. Ідейні зв’язки антицерковних доктрин Середньовіччя можна побачити передовсім на Сході. Адже саме звідти джерела аріанізму, найширшого руху опозиції, який потряс фундамент Церкви. На Сході зародився маніхеїзм, який навчав людину на противагу Церкві – почуттю власної гідності та самостійного управління своїм релігійним життям. У світі ж ісламу бере свій початок латинський авероїзм, найстрашніша загроза догматичної філософії. Близько 320 р. у Александрії католицький священик Арій стверджував, що наука Церкви про Святу Трійцю містить помилки, які не відповідають світовому природному порядку. Погляди Арія знаходили прихильників серед широких верств, виражають протест проти християнства як нової доктрини пануючих; так і проти нової церковної організації, яка значно відрізнялася від раннього християнства. Грізною опозицією пануючого у Візантії устрою були творці маніхеїзму. Вони відкидали все земне, відкидали дійсність, засуджували суспільні інститути, правові і політичні інститути, бачачи у них прояв вічного зла. Осуд матеріальної сторони життя довів прихильників маніхеїзму до відкидання власності, пропагування вбогості, закликів до утримування від всіх благ цього світу. Як вже зазначалося, розвиток правових і політичних вчень у пізньому середньовіччі відбувався під значним впливом аристотелівської концепції. Праці Аристотеля були відомі і раніше. Але у ХІІ ст. поворот до давнини набув значного поширення на Заході. У той час почали перекладати на латину грецькі оригінали праць Аристотеля. У середині ХІІІ ст. було перекладено і „Нікомахову Етику”, „Політику”, де порушувались політичні проблеми. Аристотелізм надавав філософське обгрунтування відбудові авторитету монархії, що на той час була дуже актуальною. У середньовічному аристотелізмі бачать дві тенденції: 1) християнське відродження ідей Аристотеля Хомою Аквінським та 2) відродження його ідей арабським філософом Ібн Рошем (Аверос), який жив у ХІІ ст. у арабській Іспанії. Аверос пояснюючи метафізичні праці Аристотеля, доходив до висновків, які суперечили Коранові. Він висловлював думку, що віра і філософія належать до різних площин, які не перетинаються, що віру не можна перетворювати у науку. У ХІІІ ст. погляди Авероса були вже відомі на Заході, зокрема у Парижі, де дискутували з приводу авероїстських ідей. Предметом дискусії була теза, що не існує особистого безсмертя, що після смерті душа людини поєднується з душею людства, тільки все людство як цілість володіє безсмертям. Людина повинна прислухатися до голосу природи. Доброчесність – це тільки те, що узгоджене з природою. Тези авероїстів про перевагу необхідності над вільною волею людей, відкидання індивідуалізму обґрунтовували концепцію переваги загалу над одиницею. Однак, не всі зробили з цього настільки радикальні висновки, як Марсилій Падуанський, який говорив про суверенітет народу. Ідея безсмертя загалу у спрощеній версії наближалася до роздумів над безсмертям держави, яка існує, хоч змінюються правителі, вимирають покоління жителів. Звідси акцент на невідчужуваності суверенних прав держави. Занепад і слабкість політичних структур V-VIII ст. на Заході сприяли амбіціям Церкви. Папи і духовенство роблять спроби керувати, контролювати починання правителів, надавати церковному праву значення державного права. Разом з тим і правителі робили спроби панувати над Церквою, усуваючи і навіть страчуючи священнослужителів. Священнослужителі розвивали думку про непідпорядкування негідному правителеві. У Іспанії єпископ Ізидор (VI-VII ст.) стверджував, що грішний король не є королем. „Будеш королем, якщо поступатимеш справедливо, якщо ж ні, то королем не будеш”. А управляти справедливо для нього означало дотримуватись Божого права, охоронцем якого і є Церква. Таким чином, християнський правитель одержує свою владу з Божої волі, але підлягає контролю не лише з боку світських можновладців, але й духовних. У сфері правових уявлень виникла засада персоналізму права. Причиною цього була етнічна неоднорідність держав, у яких народи прагнули до збереження своєї окремішності. Кожен керувався своїм правом. Існував правовий традиціоналізм, який виходив із переконання, що правила людської поведінки вічні, їх ніхто не творить, люди їх успадковують із традицій предків. Тільки старе право є добре і тільки тому, що старе. Персоналізм добре з цим узгоджувався, бо кожен керувався правом, яке успадкував від предків. У ІХ ст. персоналізм права занепадав, уступаючи місце територіальному праву, яке зобов’язувало всіх на території держави. Однак, традиціоналізм був живучим і надалі утримувався примат давнього звичаю над новим правом. З кінця ХІ ст. у Північній Італії відновлено дослідження кодифікації Юстиніана. Осередком досліджень стала Болонська школа. Після встановлення мовного змісту кодифікації, зайнялися правовою інтерпретацією. Виникла школа глосаторів (Ірневій, Ацо та ін.), тобто правників, які коментували римське право протягом 1100-1250 рр. Їх робота була підсумована Акурсієм у Glossa Ordinaria (узагальнення). На середньовічного монарха переносили юстиніанські поняття про владу імператора. Імператор в їх розумінні – володар світу, керівник над Церквою. У національних монархіях римське право викликало несприйняття, бо нівечило старі звичаї. А із централізацією держав, монархи почали підтримувати вивчення римського права в університетах, використовувати знання правників, які його вивчили, в управлінні і у судах. Юстиніанський зразок імператора був показовим для монарха. На межі ХІІ-ХІІІ ст. університетська юриспруденція насичувала вивчення римського права змістом, запозиченим із матеріалів сучасності (право звичаєве різних країн і міських комун, ленне право). Другим комплексом університетських досліджень було канонічне право. Наука канонічного права мала міжнародний характер. Серед каноністів були представники різних народів, зосереджені у трьох головних школах: паризькій, болонській, англо-норманській. Погляди каноністів вплинули на світську теорію репрезентації (представництво), на тезу про невідчужуваність суверенних прав держави, на концепцію особи – суб’єкта права, на розвиток світського процесуального права, на світське кримінальне право, на інститути подружжя та ін. У ХІІІ ст. правники вивчали римське і канонічне право, що були підставою університетської науки права протягом багатьох століть. У ХІІ ст. у багатьох країнах почався процес відродження авторитету монархії. Для подолання партикуляризму з метою централізації держав треба було сконцентрувати владу в одних руках – зосередити її в руках короля. До того ж свідомість людей того часу потребувала символу, і ним став правитель. З’являються також патріотичні гасла про оборону країни (військовою силою) або непрямо (сплата податку). Ці процеси стали ідейною передумовою розвитку доктрини суверенітету держави. На цій стадії незалежність країни та ідея влади короля, яку він мав від Бога, ще становили одне ціле. Ніхто, крім Бога, не може судити короля, „над королем нема нікого вищого, крім Бога”. Порівняння влади короля з владою Бога підкреслювало її характер як влади ніким не обмеженої і ні від кого не залежної. Король править королівством так, як Бог світом: „То є та ж сама влада”. На переломі ХІІ-ХІІІ століть модель вже стала іншою. Вивчення права Юстиніана дозволило побачити ідеальну модель суверенного володаря у римському імператорові. І тепер визнають, що влада короля рівна імператорській. „Король є імператором у своєму королівстві”. Це була новіша формула від простих декларацій незалежності („Нема нікого вищого над королем, крім Бога”). Обидві формули служили тезі про повну свободу країни. Але стара формула була заперечення (Нема нікого вищого), а нова давала позитивний виклад повноважень короля (король має стільки прав, скільки їх має імператор). За зрівняним з імператором королем, заснована на римському праві доктрина визнавала суверенні права (іura maiestatis): призначає і усуває уряд (спрямоване проти пожиттєвості іноді і спадковості та безвідповідальності урядників); є найвищим суддею, рішення якого є остаточним і оскарженню не підлягає (проти імунітету суду) бо король – джерело справедливості; тільки король має право ведення війни: окрема особа не може самостійно ні визначати справедливість, ані вести приватні війни; король має право на публічну казну і право збору податків (Це право ламало традиційні погляди, що король має свій домен для того, щоб не посягати на майно підданих, та що податок є чимось надзвичайним, що його можна або взяти силою, або випросити. Проникає думка, що податок не є даниною невільника, а патріотичним обов’язком громадянина, який таким способом підтримує країну); король має право законодавства. Це раніше він був джерелом справедливості, але це розумілося швидше так, що він повинен дотримувати старого права, а не творити нове. Тепер на короля перенесено юстиніанські тексти про цезаря як живе право і про волю володаря, яка має силу права. Виникають такі тези, що „не народ володареві, а володар народові дає право” (Фредерік Барбаросса – Німеччина, ХІІ ст. – літописець про Барбароссу, що він таку тезу висловив); за королем визнавалися ще й інші суверенні права: заснування університетів, зняття infamia (безчестя), узаконення позашлюбних дітей та ін. Іноді серед іura maiestatis з’являлись повноваження, яких пануюча думка не могла схвалити і які демонстрували тенденції абсолютизму, наприклад, право втручання короля у сферу приватної власності незалежно від потреб держави чи ін. Перелік повноважень короля розширювався і доктрина залишила можливість збагачення їх переліку новими прерогативами. Єдність (цілість) цих право складала суверенітет держави, яку представляв володар. Поступово в доктрині вдосконалювалася теза про те, що єдність (цілість) суверенних прав короля, які визначають статус королівства, є невідчужувана; ці права поєднані з особою короля та не можуть бути від нього відділені. Перші кроки відокремлення королівства від особи короля зустрічаємо вже в ХІ ст. У ХІІІ ст. щораз частіше чути твердження, що лише королі змінюються, а держава („корона”, „тіло королівства”) триває. Король є опікуном, адміністратором, чоловіком Корони і зобов’язаний дотримуватись її прав, не обмежуючи і не зменшуючи їх обсягу. Врешті уявлення про короля як найвищого сеньйора над васалами було усунено і замінено уявленням про короля, який має загальну публічно-правову юрисдикцію над усіма підданими. Це визнавали і дослідники ленного права. Так, французький правознавець ХІІІ ст. Жан Бланот писав, що «ті, які не є підпорядковані королю на підставі ленного права, є однак під владою короля на підставі природної юрисдикції, яку король має у своєму королівстві». Протягом ХІ-ХІІІ ст.ст. у політичній літературі порушуються такі чотири політичні ідеї: дуалізм влади; договірний характер устрою; феодальне підданство; феодальна концепція права. Ідея дуалістичного устрою була новою. Для прийняття її Захід відкинув концепцію влади короля, що поєднував світські і духовні повноваження, характерну для вчення іудеїв, римської і візантійської думки. Натомість почали запроваджувати думку про відокремлення світської і духовної влади. Питання відокремлення духовної сфери від світської, духовної влади від світської викликало спори стосовно компетенції. Загалом виділилось два напрями стосовно цієї проблеми у вченнях ХІ-ХІІІ ст.ст.: 1) верховенство Папи над світською владою (папалісти); 2) обмеження і навіть виключення втручання Папи у коло світських справ. У Середньовіччі ніхто не сперечався про божественне походження влади та її етичний характер, а відтак, головним обов’язком правителя є дотримання засад справедливості і доцільності, зафіксованих у праві, а передовсім у звичаєвих нормах. 1). Різною проте була оцінка монарха, який поступав не у відповідності із правом і справедливістю. Папалісти вважали, що несправедливий монарх перетворювався у тирана, якого належало дискваліфікувати, одночасно звільнивши підданих від підпорядкування такій владі. 2). Апологети світської влади, посилаючись на Божественний характер влади, вимагали безоглядного послуху і підпорядкування. Від прихильників папалізму походить думка, що джерелом влади є народ, а Бог її тільки схвалює. Від того, що джерелом влади є народ – світська влада має підпорядковуватись Церкві (Церква як зібрання загалу). Із цього аналізу джерел світської влади у ХІ ст. монах Мейнгольд творить свою політичну концепцію. По-новому інтерпретуючи юстиніанівський Lex Regia /право корони/ (Institutiones, I, 2), який до того часу розуміли як остаточну і безповоротну передачу влади імператорові. Мейнгольд переконаний, що народ єдиний і справжній суб’єкт влади, ніколи не віддасть панування тиранові, а лише особі, яка відрізняється етичними рисами, а відтак гарантує справедливе правління і захист від свавілля. У доктрині Мейнгольда пануючий перестає бути намісником Бога, він є виконавець і навіть слуга волі народу. Народ зберігає за собою право відкликання монарха. Тут Lex Regia – є видом двосторонньої угоди з перевагою ролі народу, який контролює свого правителя. Обов’язок підпорядкування народу зумовлений взаємним зобов’язанням монарха поступати справедливо. Ця смілива концепція Мейнгольда про суверенітет влади народу однак не знайшла розуміння у його сучасників. Ян із Сальсбері (середина ХІІ ст.) (трактат Policraticus) вважав, що монарх одержує силу панування за допомогою Церкви, яка володіє повнотою влади, а отже, розпоряджається світськими і духовними повноваженнями. Концентруючи свою увагу на межах влади пануючого, мислитель стверджує, що монарх не має права свавільно поступати, оскільки покликаний реалізовувати справедливість через дотримання права. Монарх від тирана відрізняється залежно від його ставлення до права. Монарх панує згідно з правом. Тиран своїм свавільним урядуванням перетворює підлеглих на невільників. Монарх – образ Бога на землі. Тиран – уособлення гріха, який заслуговує на знищення. Таким є наказ справедливості стосовно пануючого, який порушує право. У ХІІІ ст. кожна доктрина буде обгрунтовувати єдине і неподільне правління Церкви над світом, відходячи від дуалістичної ідеї влади. Прихильники світської влади боролися за її повну самостійність. Піддані повинні підпорядковуватись будь-якій світській владі, опір навіть грішному правителеві є безбожним. Під впливом різних елементів розвивалася доктрина про монарха на Заході. Так, - у Саксонському Зерцалі (перша половина ХІІІ ст.) йдеться про право опору неналежному правителеві; - відомою була ідея, яка походила від римських юристів, про те, що єдиним джерелом влади є народ, який своєю волею передає силу правління імператорові; - існували ідеї про невідокремленість інституту королівського урядування від особи, яка здійснює владу (германська традиція); - Церква визнавала Божественність королівського правління, одночасно схвалюючи династичні права, турбуючись щоби особа, яка претендує на трон, відповідала курії (християн); - але поряд із впливом романських, германськимх, християнських елементів на формування уявлень про становище світської влади, позначилися візантійські устрій і вчення. Все частіше правителів називають „святіший”, „святий”, а його радників прирівнюють до апостолів. Необхідність згоди світського правителя при виборі глави Церкви. Тоді ж законник Гуго стверджує про потребу участі імператора у виборах Папи. Він сприйняв концепцію подвійної влади над християнським світом, але розглядаючи взаємні стосунки між владами, віддає перевагу владі імператора, що видно із такого образного порівняння: король є прирівняний до Бога, а єпископи символізують особу Христа – звідси їх залежність від світської влади. Якщо ідея дуалізму викликала спори, то наступні три ідеї Середньовіччя були сприйняті і не викликали суперечок. До середини ХІІІ ст. розповсюдженим поглядом було те, що устрій суспільства організований і працює, спираючись на політико-правові інститути, які є запереченням природного порядку. Вважалося, що існує виразна суперечність між зобов’язуючим суспільним устроєм і природним порядком, якому не відомі матеріальні і суспільні відмінності. Грішна поведінка людей покладає край щасливому бездержавному існуванню. Природний порядок належить замінити договірним устроєм. За Сенекою Середньовіччя повторювало, що амбіції і жадання панування зруйнували природний порядок. Це були елементи стоїцької концепції, які у примітивній формі проникли до християнської доктрини, далі без великих змін проіснували до часів Х. Аквінського. Він стоїцькі ідеї замінив змодифікованою доктриною Аристотеля. Природний характер державної організації і суспільну нерівність трактував він як наслідок природжених властивостей людини, а не наслідок угоди. Доктрина Аристотеля у інтерпретації Аквінського повинна була обгрунтовувати ідею, що зобов’язуючий суспільно-політичний порядок не є результатом гріха, а навпаки – найвідповідніша організація, яка відповідає природі людини. Згідно з офіційною доктриною, договірний порядок має божественну цінність. Політико-правові установи згідно з волею Бога, повинні виправити і спрямувати схильну до гріха людську натуру. У вступі до книги прав Нормандії (Summa de legibus Normaniae) – ХІІІ ст.: Бог покликав земну владу і наділив правами, щоб вгамувати грішні прагнення людей, що творять неспокій і хаос. Отже, нагадування про втрачений природний порядок без приватної власності, панування і рабства могло легко в очах експлуатованих мас викликати незадоволення існуючим устроєм. Щоб цього не сталося у другій половині ХІІІ ст. було залучено ідею про договірний (умовний) характер зобов’язуючого устрою. Якщо дві попередні ідеї були успадковані думкою Середньовіччя з минулого, то дві наступні, про які йтиме мова – були результатом феодальних відносин. Ідея підпорядкування та феодальна концепція права формувалися від Х до середини ХІІІ ст. У другій половині ХІІІ ст. у збірнику звичаїв уже зафіксовують звільнення васала від послушенства сеньйорові, якщо той закликає його до війни із королем. Тут йдеться про суверенного короля, який приймає рішення, що пов’язують всіх підданих держави. Модифікація ідеї лояльності співпадає із зміною поглядів на тему права. Бо концепція феодального права суперечила романістичній доктрині як і ідеї суверенітету. Думка, що право є свідоме рішення, прояв волі суверенного органу суперечила феодальній концепції. Згідно з нею правом є звичаї, а законодавча діяльність зводилася до кодифікації звичаїв. Видання нових правових норм могло мати місце лише за умови їх узгодженості зі звичаями. У Декреті Граціана написано, що нові права повинні мати підтвердження у зобов’язуючих звичаях (Corpus juris cononici). Генріх Бректон (ХІІІ ст.), розкриваючи феодальну концепцію права, віддає першість звичаєвому праву; стверджує, що монарх підлягає лише Богові та праву. Управління всупереч праву є гріхом. „Нема монарха там, де шириться безправ’я”. Порушення права королем могло викликати розгляд питання на раді, відмову послуху, позбавлення його трону і навіть страту тирана. В кінці ХІІІ ст. вже переважає погляд про свідоме творення права, яке конкурує зі звичаєвим правом. Визначальну роль тут відіграло римське право, яке вивчають після шести століть забуття. Завдяки Дигестам середньовічні юристи пізнали методи, ясність і лаконічність римського права. Зростання державницької свідомості зменшувало значення локальних звичаїв на користь загальнозобов’язуючих норм, що запропонувало римське право. У ньому знаходили аргументи як прихильники абсолютизму монарха, так і верховенства народу. Церковна наука права дуже відрізнялася від світської. Якщо каноністи захищали позиції Церкви, спираючись на феодальний порядок, то легісти виступали на захист світської влади і міщанства. Каноністи обґрунтовували існування феодальних установ Божою волею, традицією і звичаєвим правом. Легісти приписували велике значення правотворчій діяльності світської влади, трактуючи позитивне право як головний елемент формування суспільних відносин. Для легістів джерелами права були: справедливість (iustitia) та правильність, слушність (aequitas). Якщо ідея правильності (слушності) буде характеризувати волю і людські цілі – можна буде говорити про справедливість, уособленням якої є норми писаного і звичаєвого права. Приймаючи справедливість як джерело права, перетворили юриспруденцію в етичну дисципліну. Для професорів Болонського університету справедливість була найвищою моральною цінністю, а юриспруденція – наукою про неї та про мистецтво її застосування. І якщо зовнішній вираз справедливості – право підлягає різним змінам, пристосовуються до змінних умов життя людей, то справедливість – ідея стабільна і незмінна. Від римських юристів легісти запозичили поділ права на ius naturale, ius gentium і ius civile. Однак були ускладнення з суттю природничого права. Легісти правильно вважали, що це право є незмінне і має найвищу силу. В той час каноністи вважали право природне – Божественним правом, таким, що міститься у святих книгах. Вчений-юрист Ацо перелічив різні погляди стосовно розуміння природничого права: 1) це природний інстинкт, спільний всім живим істотам; 2) загальні засади, які лежать в основі всієї правової системи, сформульовані людьми; 3) Божественні норми, що містяться у Старому і Новому Заповіті; 4) наказ дотримання і виконання укладених угод. Концепція волевстановленого права легістів суперечила теологічно-феодальному уявленню про верховенство звичаєвого права. Захисники сильної світської влади не сумнівалися у домінуючій ролі волевстановленого права. Але професори Болонської школи по-різному розуміли ставлення влади пануючого до народу. Одні висловлювалися про передачу влади імператорові без будь-яких обмежень і назавжди. Інші ж, захищаючи права народу, доводили, що він має постійне право відкликання правителя. Перші (Плацентін) говорили, що народ позбувся і всіх прав, і можливості впливу на творення волевстановленого права. Натомість інші (Ацо, Хуголінус) стверджували, що тільки народ є сувереном і може будь-коли позбавити влади імператора, який є тільки тимчасовим представником. У системі каноністів поряд із Божественним правом, яке ототожнювали з природничим правом, існували тільки норми, натхненні Богом. Як аксіому вони приймали те, що звичай – єдине джерело людського права. Граціан у своїй праці, яку називали Decret Graciana, виклав систему, у якій поділяє право на Божественне (яке є природним правом і міститься у Старому Заповіті та у Євангелії) і людське (це звичаї). Основний зміст природничого права (ius naturale) у „золотому правилі”; поступайте з іншими так, як хочете щоб поступали відносно вас. Ius gentium – норми, узгоджені зі звичаями всього людства; обсяг зобов’язуючої сили ius civile визначають звичаї держави. Щоб мати силу норми волевстановленого права повинні бути ратифіковані звичаєм. Інакше вони втрачають силу. Свобода, будучи наказом природничого права, повинна міститися і в нормах позитивного права, і фактично реалізовуватись. У каноністів відомі також інші міркування стосовно природничого (Божественного) права: правда (veritas) та ratio. Veritas – писані основи природничого права; ratio – основи неписаних норм природничого права. Іноді зустрічаються думки про існування кількох видів Божественного права, а природне право є одним із них. Однак, переважає ідентифікація основних засад природничого права і Божественного права. Це узгоджувалось із ідеєю, що Бог ідентичний з найвищою творчою природою. Основною рисою природничого (Божественного) права було його верховенство над людським волевстановленим правом. Христос говорив про себе як про „Правду”, а не про „звичай”. Тому звичаї повинні поступитися Божественному (природничому) праву. Виникають спроби інтерпретації природного права, джерелом якого виступає природний розум (Цицерон). Така інтерпретація також базується на Corpus iuris civilis, де використано стоїцьке ratio, як джерело права. Відтак, право походить від природного розуму, а тому розумний монарх не може помилятися. Правитель є інтерпретатором раціонального вищого порядку, що окреслює зміст людських прав. Правитель – носій природного людського права. У ХІІ-ХІІІ ст.ст. ще існував правовий традиціоналізм. Ленне право виключало можливість заміни звичаю законом. Звичаї південноіталійських міст (Салерно, 1251 р.) підкреслювали, що „закон є святою санкцією, але звичай – святіша санкція, і там, де говорить звичай, закон мовчить”. Однак, у науковому римському і канонічному праві, де правитель (імператор та Папа) виступає „паном права”, - навпаки, підкреслюється примат закону перед звичаєм. У юстиніанівських текстах не було однозначності: то закон має підкоритись звичаєві, то вимога щоби звичай не керував законом (Ірнерій, Плацентин). Серед каноністів подібну думку висловлював Граціан. Але це не було реалістичним, бо слід розрізняти звичаї у державі та звичаї у Церкві. Разом із піднесенням ролі звичаю в правовій науці акцентується на ролі народу як творця звичаю. З Дигестів видно, що Народ передав усі свої права імператору. Тепер починають задумуватися, чи був той акт остаточним і безповоротним. Глосатори початків ХІІІ ст. (Ацо, Хіголінус) стверджували, що народ не віддав монархові своєї влади, володар є тільки уповноваженим представником (procurator) народу. Імператор не має влади більшої, ніж цілий народ. Його влада переважає тільки над кожною окремою особою з народу. Таку ж тезу побачимо у XVI ст. в гугенотській літературі, зокрема в трактаті „Права проти тиранів”, псевд. Юніус Брутус. Співвідношення права, створеного монархом (закон) і народом (звичай) виражалась у визнанні, що перевагу одного чи іншого висловлено у загальному правилі: lex posterior derogat legi priori (наступний закон ліквідовує попередні). На практиці ця теза вчених-правників не давала повної рівносильності. Бо пізніший закон ліквідовував кожен суперечний з ним звичай, а пізніший звичай ліквідовував закон лише за визначених умов: 1) щоби не було помилки стосовно закону, якого ліквідовував звичай; 2) закон міг бути ліквідований звичаєм, якщо у його тексті виразно виключалося створення протилежних звичаєвих норм. Закон за один раз міг ліквідувати давні звичаї, а звичай набирав сили помалу. Однак, незалежно від наукових теорій, багато законів у Середньовіччі залишились на папері, а звичаїв, до яких звикла свідомість, витримали не одну дерогацію законами. Обидва права – римське і канонічне – підкреслювали вищість публічної користі над користю приватною. Одночасно, стверджували, що привілей, якого надають заслуженим, є публічною користю, бо стає прикладом і заохоченням для інших. Однак, наголошувалось, що привілей не може завдавати шкоди загальному праву і загальній користі і тому правитель може відкликати привілей з міркувань "публічної користі", незважаючи на непорушність наданого привілею. Завдяки університетській правовій науці римське право значно впливало на розвиток правових норм і на правничу практику. Але як цілість, римське право застосовувалось у ролі субсидіарного, тобто в тому випадку, якщо норми королівського права чи звичаєвого права не могли вирішити спір. Це стосується Південної Франції, частково Італії, пізніше Німеччини. Правова наука визнавала за правителем право змінювати давні звичаї, зробила його господарем позитивного права. Але постало питання чи пов’язаний правитель позитивним правом, тобто нормативними актами, які сам видав чи його попередники, чи звичаями, яких не змінив своїми законодавчими актами. Така пов’язаність була б міцніша, ніж пов’язаність природним правом. В римському праві знайдено різні тексти. З одного боку правитель був "живим правом", а його волі надавали силу права, тобто звідси будь-яке розпорядження правителя є правом, незалежно від його відповідності чи невідповідності зобов’язуючим загальним нормам. З другого боку. згідно із Кодексом Юстиніана володар визнається пов’язаний правом. У правовій доктрині переважив погляд – монарх є пов’язаний позитивним правом при урядуванні. Але ця пов’язаність – лише моральна (без санкції). Англійський суддя ХІІІ ст. Генріх Бректон, який писав про право Англії твердив, що король повинен бути "під правом" (sub lege), що урядувати повинно право, а не воля короля. Однак, покарання злого короля – справа Бога. Піддані можуть тільки просити про зміну, але не дискутувати над вчинками короля (fact regis) чи чинити опір. Видатними представниками пізньосередньовічних правових і політичних учень були Хома Аквінський, Марсилій Падуанський, Вільям Оккам, Данте Аліг’єрі та ін. У концепції Хоми Аквінського (1225-1274) держава виникає від того, що люди від природи є суспільними істотами. Кожна держава творить своє право, що і є виразом її суверенності. Основною засадою природного порядку є ієрархія: те, що нижче має підпорядковуватися вищому. Природна нерівність людей має знайти свій вираз і в політичній ієрархії. На її вершині стоїть найвища влада. Формально визнаючи аристотелівський поділ на три добрі й три недобрі устрої, Х. Аквінський віддає перевагу монархії, в якій монарх, що "турбується про народ і представляє його", найкраще гарантує єдність держави. Визнавав потребу сильної влади короля. За характером влада абсолютна, зосереджена в одних руках. В національній державі визначальною є сильна влада монарха. Але сила монарха сприяє виродженню його влади. Король контролює всю управлінську ієрархію, не пов’язаний примусом права. Але якщо він править несправедливо, то підлеглі, згідно із природним правом, мають право опору, який не вважається бунтом. Х. Аквінський дав загальну характеристику тирана. Це володар, який нелегально здобув владу, а також легальний, який використовує владу для своєї користі, а не для загального блага. Згідно з концепцію Марсилія Падуанського (біля 1275-1343) для дотримання спокою функції примусу мають бути зосереджені в одних руках. Уряд ні з ким не може ділити влади встановлення і застосування примусу, бо інакше держава розпадається. Уряд має монополію на адміністративне функціонування, судочинство. Влада абсолютна. Така розстановка була спрямована проти привілеїв церкви і шляхти. Проте навіть монархічний уряд не міг бути тиранічний, оскільки він є охоронцем і виконавцем права. А право творить народ. Випереджаючи мислителів Нового часу М. Падуанський головною рисою суверенітету визнав право встановлення прав (законів). І це право він визнав за всім народом держави. Обгрунтував цю незвичайну тезу аргументом, що люди швидше дотримуються закону, який вони самі встановили. Воліють навіть гірше право, якщо вони створили його самі. Законодавство народу забезпечує більшу ефективність норм. Загал краще може розпізнати загальне добро та енергійніше його прагне, ніж одиниці чи групи, які схильні бачити партикулярну користь. Народ-законодавець має це й інші права: встановлює (вибирає) уряд; контролює уряд; коректувати його, коли зле править. Тобто уряд "інструментальна або виконавча" складова держави. На цій підставі М. Падуанського називають піонером теорії розподілу влади. Але ж в класичній теорії екзекутива (виконавча гілка) стоїть поряд з легіслативою (законодавчою гілою), а у М. Падуанського легіслатива (законодавча) над екзекутивою (виконавчою). Ухвалювати право не обов’язково мусить весь народ, а "значніша частина" (valentior pаrs) народу. Ця частина є значніша "кількістю і якістю": якість (політична активність, громадські чесноти) не може переважати над кількістю, обидві вони йдуть в парі. Експерти, які готують закони, переваг над народом не мають. Бо сили праву надає його схвалення народом. Пристосовуючи теорію суверенітету народу до дійсності Марсилій Падуанський висуває ідею делегування суверенних прав народу урядові. В певній частині чи на деякий час народ може передати право законодавства урядові. Суверенне право вибору уряду може бути передано колегії виборців (Німеччина – цісаря обирала колегія князів – виборців). Еволюція веде до виникнення "ідеального громадянського суспільства або держави". Тільки в державі, а зовсім не в сім’ї чи суспільній общині, виникає власне політична влада. Влада людська одна може надавати праву примусовості, що є юридичним атрибутом людської влади. Закони базуються на волі законодавця, а не тільки на розумі (як це було в античності). Людські закони з одного боку – регулюють відносини в державі, є суддею справедливості і загальної користі, а з другого боку – мають завдання утримувати людську владу від сваволі та пристрастей, тобто контролюють здійснення влади правителем на основі права. Основне право, яке складає суверенітет – законодавча діяльність. Народ-законодавець призначає уряд, може його змінити, призначає і духовну частину держави, регулює вибори до Великої ради – виборного представницького органу, скріплює всі його закони. Виборна монархія – краща, бо народ завжди може обрати кращого, тоді як при інституті спадкового правителя це не завжди вдається. У Другому трактаті – "Defensor minor" («Захисник меншості») – правитель ототожнюється із законодавцем. Основна формула тут: людський законодавець чи правитель їх владою. Якщо народ передав свої повноваження творити закони (свій суверенітет) правителеві, то можна вважати, що останній ним володіє. Правитель і тут ("Defensor minor") встановлений владою людського законодавця, але, одночасно, він і посланець Бога. М. Падуанський притримується формули античних римських юристів: "народ – суверен". Влада правителя, який є посланцем Бога вже не підконтрольна народові. Народ позбавлений законодавчих повноважень і права вибору уряду. У праці "Defensor minor" мова йде про імператора як законодавця. Це пов’язують з тим, що М. Падуанський став на той час залежним від Людовіка Баварського. За М. Падуанським поділ на держави є природною необхідністю: відокремлення кордонами географічними, відмінності в мові і звичаях – обґрунтовує велику кількість країн. В кожній спільноті є найвища влада, яка не визнає зверхності: народ-законодавець. М. Падуанський випередив Н. Макіавелі, акцентуючи увагу на засобах і техніці урядування. Т. Гобса – в концепції суспільного спокою, охорона якого належить монополізованому уряду, який зупиняє анархічні виступи окремих осіб чи груп. Ж. Бодена – у визнанні, що право видавати закони є суттю суверенітету. Ж.-Ж. Руссо – у визнанні найвищої суверенності за народом-законодавцем, який контролює уряд, твердячи, що народ краще бачить загальний інтерес та енергійніше його охороняє. Проте, відрізнявся від Руссо тим, що допускав делегування суверенних прав. Його теза про суверенітет народу не є чисто полемічною і спрямованою проти Папства як про це часто твердять в науці. Адже, істотними рисами права він вважав походження його від легітимного законодавця [та примус], а це початки позитивізму. Англійський філософ Вільям Окам (1290-1350) не прийняв тези про суверенітет народу: спільнота – лише первинне джерело влади. Якщо люди її добровільно встановили, то не можуть владу у володарів відібрати. Тобто, народ лише джерело влади, але не носій. XIV-XV ст.ст. принесли дальший поступ в об’єднанні та централізації держав. В нових політичних доктринах основне місце займає патріотизм. У XIV-XV ст.ст. йшлося і про необмежену владу короля. Визнано, що вона має бути справедлива, але не допускалося жодних санкцій щодо уряду: ні через контроль парламенту, ні через опір чи вбивство тирана. Тираном не є король, який зле урядує, але піддані, які бунтують, зрадники, що повстають проти короля. Гарантією доброго урядування є тільки моральні чесноти короля. Йшлося про безоглядний обов’язок послуху, про повну владу короля над особою і майном підданих, про святу оборону королівства, яка ламає будь-які привілеї і т.п. Обґрунтовували династичне правління (безперервність, вічність влади): ніхто не може усунути старшого сина короля від автоматичної наступності. Навіть він сам не може самоусунутись. Із смертю батька він починає урядувати. Звідси відомий вислів: Король помер, хай живе король, вперше прозвучало, коли помер КарлІ у 1422 р. Захисники єдиновладдя не цінували республіканської свободи. Вони віддавали перевагу безпеці і порядку. Вже з ХІІІ ст. парламенти давали станам можливість участі в управлінні, а королю – можливість порозуміння з активними силами суспільства і вирішення політичних проблем. Теоретичне обґрунтування представництва мало різні корені, зокрема, теорія юридичної особи. Фізична особа може діяти сама, а юридичній особі (державі) потрібний представник. Традиційно представником держави був монарх. У ХІІ ст. це було звичайно і не викликало інших думок. Король не повинен був мати згоди підданих на представництво їх. Так само представники міст не потребували мандату, щоб їх представляти. З другої половини ХІІ ст. з’являються представники міст і провінцій, які уповноважені на представництво (plena potestаs Plena potestаs – представництво. ). Інститут представництва відомий з римського права і застосовувався в судах середньовіччя (той, що віддав повноваження, пов’язаний зобов’язаннями чи правами, які в суді візьме на себе представник). Тепер цей інститут застосовувався і в політиці. Володарі вимагали, щоби представники з місць володіли необмеженими повноваженнями. Це сприяло швидкості вирішення справ і забезпечувало від опору проти прийнятих рішень. Депутати були представниками станів і територіальних одиниць. У парламенті король представляв державу, а депутати – складові частини держави. В Англії, завдяки включенню короля до складу парламенту, однією із його трьох частин (король, лорди, територіальні одиниці) цей процес розпочався швидше. Вже на початку XV ст. англійський парламент порівнювали з Трійцею: творить єдність в трійці своїх частин. Основною метою представництва було досягнення консенсусу, тобто згоди представників з найважливіших питань. Це було взято з римського права і в короткій формулі звучало так: „що стосується інтересу всіх, має бути зі всіма погоджене”. Але згоду всіх замінено згодою представників від всіх. Справами, які стосуються інтересу всіх, визнано ті, які вирішують долю держави: нові і спірні закони; надзвичайні податки; війни і важливих міжнародних ініціатив; претенденти на високі посади і т.д. На практиці вплив парламенту залежав від розстановки сил між монархом і станами. В політичній теорії противники абсолютизму і захисники прав станів акцентували на потребі короля радитися з парламентом і співпрацювати зі станами. Правителеві залишали господарювання в державі. Парламент короля не контролює. Монарх не зобов’язаний реагувати на поради парламенту. Нормативні акти, які видає парламент, не є правом без згоди на це правителя. Із виданням Glossa Ordinaria Акурсієм дослідження римського права помітно ослабли. Знову вони відродилися школою права в Орлеані на початку XIV ст. Форми праці постглосаторів (коментаторів) розповсюдились по всіх країнах, які мали університети. Коментатори сприяли пристосуванню римського права до потреб своєї епохи. Вони також наповнили свої дослідження римського права елементами, запозиченими із звичаєвого права міст, ленного права, королівських законів, міських статутів, канонічного права. Використовуючи аристотелізм, етику християнства, номіналізм Філософія номіналізму обґрунтувала тенденції до індивідуалізму і проглядалася ще у ХІІ ст., коли йшлося про одиницю, яка виступає проти всеохоплюючих великих структур, підкреслювалась роль людської волі у містицизмі; чи єресі висували поняття персоналізму та індивідуалізму. А концепція В. Окама (1290-1350) може вважатися попередником новітньої теорії суб’єктивних прав. Згідно з номіналізмом: норма досконалої справедливості є волею Бога і Бог завжди може змінити порядок природи. , вони надали своїм висновкам філософського забарвлення. Коментатори прагнули проникнути у зовнішній механізм права, шукали його джерела, засади, функції; підкреслювали високу роль правової науки, прирівнюючи її до теології, стверджуючи, що вона є вершиною людських знань. Разом із поглибленням теоретичного рівня, школа коментаторів пов’язувала правову науку (науку права) із практикою, а також з політичними потребами. Порушувалися, зокрема, проблеми як регламентувати зобов’язання, угоди, спадщину, в яких учасниками виступали особи і майно, що належали до різних правових систем. Коментатори розвинули теорію торгівельних спілок, теорію pacta nuda у торгівельному праві, право заповіту, інститут емфітевзису у феодальних відносинах, правові проблеми обміну і виробництва. Стосовно політики коментатори цікавились проблемами обсягу суверенних прав монархів і міських республік, теорією репрезентації, тиранією і міжнародними відносинами (війна, репресалії Репресалії – засоби примусу, що полягають у застосуванні однією державою у відповідь на неправомірні дії іншої держави таких самих дій до її органів, громадян тощо. ). Вплив коментаторів був найсильнішим у Італії, але також був помітний і у Франції, Іспанії, Німеччині. На Заході лише Англія не підпадала під ці впливи. Бо її право мало вищий рівень, ніж континентальне, формувалося під впливом судової практики королівських судів та доктрини визначних знавців звичаєвого права. Як і у багатьох інших державах того періоду, в Україні зростання продуктивності хліборобства і скотарства, поширення ремесел, активізація торгівлі стали засадами формування державності. Відбувалося зростання міст; передача землі (власності князя) у володіння васалам; запровадження християнства сприяло верховенству влади Володимира, “визволенню” Київської Русі від пут родоплемінних традицій. Володимир роздавав лени із зобов’язанням військової служби та організації оборони в ленах. Триває процес концентрації політичної і військової влади. Розвиваються тенденції до формування абсолютної монархії. В Іларіона бачимо заклики до єдиновладдя, монархію. Прагнення, щоб світська королівська влада підпорядковувала собі і церковну владу. Існувало в політичній думці два головні напрями. І. Згідно з традиціями Візантії визнавався патронат князівської влади над церквою (“Імператор є для церкви вищим володарем і охоронцем віри”). ІІ. У Київській державі виникло церковне вчення про “богоугодного володаря”, в основі якого лежала ідея родового династичного князювання. Цей період - княжа доба (ІХ-ХІV ст.ст.) поділяється на три етапи. Для першого етапу (ІХ-ХІ ст.ст.) характерна відсутність чіткої ієрархії влади у Київській Русі, формування дрібних князівських держав, християнізація Русі. Другий етап (ХІ-ХІІ) характеризується концентрацією політичної і військової влади, єдністю адміністративної та судової влади. На цьому ж етапі бачимо роздроблення влади між родичами правителя, між князями, відбувається розподіл судової влади (світські і церковні суди). Так, у "Статуті святого князя Володимира, що хрестив Руську землю, про церковні суди" визначено місце церкви в державі; введено, зокрема, церковне судочинство; проведено розмежування судів єпископського і гродського; визначено також межі світської юрисдикції; перелічено пункти широкої юрисдикції церкви; відмова князя від втручання в справи церкви, які були їй передані; поділ церковної і світської судової компетенції; було визнано патронат князівської влади над церквою; матеріальне забезпечення церкви у вигляді десятої частини від централізованої феодальної ренти та інших прибутків. Як видно із тексту Статуту в Українській державі періоду княжої доби порушувались актуальні проблеми, властиві епосі середньовіччя у всій Європі. Так, у цьому документі визначено повноваження Церкви; розмежовано церковну і світську судову компетенцію, зазначено про патронат князівської влади над Церквою тощо. Тут влада світського правителя має верховенство. На третьому етапі (ХІІІ-ХIV) – Галицько-Волинське князівство, де було здійснено централізацію влади, починає формуватися абсолютна монархія (князь Данило Галицький). Світська князівська влада підпорядковує собі церковну владу. Данило був коронований. Отже, типова для середньовічної політики боротьба за панування в державі точиться між світською і церковною владою, яка і відобразилась в українській політичний і правовій думці того часу. Церква в Київській державі прагнула піднятися над великокнязівською адміністрацією і стати об’єднуючим центром удільно-роздрібленої держави. Це знайшло своє концептуальне відображення у церковному вченні про "богоугодного володаря", яке заклав Ігумен Феодосій (теологічна концепція богоугодного володаря). Відповідно до цієї концепції світські володарі не зберігають, а лише захищають "правовір’я", стоячи на процерковних позиціях. Із послабленням політичної влади київських князів Церква підтримувала удільну систему. Пізніше, виступаючи за централізацію держави, представники духовної влади вважають можливою і необхідною централізацію держави, але під керівництвом Церкви. Феодосій (Печерський), вважаючи служіння Богу вищим проявом людського буття, висуває програму духовного контролю над світською владою. Його побажання і рекомендації звернуті до князя Ізяслава Ярославовича. Ігумен – духовний вчитель князя, а князь – захисник монастиря. Погляди Феодосія розвинув печерський диякон Нестор – творець головної ідеї першої православної церковної доктрини - династичного князювання, якою пройнята відома пам’ятка ХІІ ст. "Повість врем’яних літ". Нестор вважає, що благочестивий князь повинен слідувати настановам Церкви. Основною з них є настанова династичного князювання, згідно з якою кожен князь панує у своєму уділі. Така форма оголошується єдиною, встановленою Богом, формою правління. Єдність держави зосереджена не у великокнязівській владі, а у Церкві. Світські володарі не зберігають, а лише захищають “правовір’я”, стають на бік церковних інтересів (Ф. Печерський, Нестор). Другу концепцію представляє творчість Іларіона і зокрема "Слово про Закон і Благодать" вихваляє князя Володимира, що хрестив Русь. Іларіон, митрополит Київський „Слово про закон і благодать” Закон – „Старий заповіт” – основою якого є „закон”, даний Мойсеєм. Закон звертається до біологічної природи людини. Благодать – „Новий заповіт” – священні книги християнства. Благодать звертається до духовної суті людини. Спочатку був даний закон, а потім – благодать. Спочатку тінь, а потім – істина. Закон притісняв Благодать як сини рабині синів вільної. „І побачивши, що діти її, християни, потерпають від образ іудеїв, синів рабського закону, звернулася вільна Благодать до Бога: вижени іудеїв разом із Законом і розсій їх між язичниками, бо що є спільного між тінню та істиною, іудейством та християнством?” Так як зникає Місяць із сходом Сонця, так „і Закон минув із появою Благодаті. І вже не тісниться людство у ярмі Закону, а вільно крокує під покровом Благодаті”. Іудеї задовольнялись земним, християни – небесним, для них важливим є спасіння у майбутньому. „… римляни полонили Єрусалим і зруйнували його до основ. Тоді іудейство дійшло до загибелі, а далі закон як вечірня зоря згас й іудеї розсіяні були серед язичників, щоб зло не перебувало все разом”. У християнстві закладені основи рівності. За Іларіоном християнство зрівнює рабів і вільних, старих і молодих, бояр і простолюдинів, багатих і бідних. Мудрість, мужність, справедливість князя Володимира, благочестивість, поєднані з владою. Єдиновладдя служить опорою християнської віри, яка нероздільна з єдиновладдям (Закон і Благодать). Церква повинна служити державі і володарю. Великокнязівський централізм – опора східного православ’я. Єдиновладна монархія – на думку Іларіона – гарант єдності і сили держави. Тому завданням християнства є служити консолідації країни, стояти на охороні централізму. Перетворити християнство з релігійної в державотворчу ідеологію. Володимир Мономах також виступив за зміцнення великокнязівської влади, зокрема, у „Повчанні”, яке датоване 1096 роком. Володар – зразок досконалості. Це Повчання, адресоване дітям, а також і майбутнім правителям. В ньому автор вимальовує образ ідеального правителя – ідеального християнського володаря. Але це не є монарх з дарованими Богом повноваженнями (тип якого склався у Візантії та на Заході). Володимир Мономах закликає князів пам’ятати про обов’язки влади, про відповідальність влади за долю народу і землі. Хоч ще і дотримується уявлення про добрі справи як головної умови і засобу „спасіння”. Однією із характеристик володаря є відчуття справедливості, мірилом якого є знання. Також він повинен бути незалежним, а це передбачає вміння робити все. Князівська сила, справедливість і мудрість залежать від його знань та розуму. Правитель має бути благочестивим, стриманим, справедливим, працьовитим, милосердним. Даючи оцінку Повчанню Володимира Мономаха, дослідники зазначають, що воно вигідно відрізнялося від аморальних постанов, які відомі нам із світової політичної літератури щодо практики політичних відносин, і в тому його непересічне значення. Новгородський архієпископ Лука (Жидята) мало не перший церковно-політичний діяч Київської Русі, який залишив свої твори. До нас дійшов твір ”Поучение к братии” (Повчання архієпископа Луки до братії). Він ще не подає тих жорстких вимог до поведінки людини, виконання яких є обов’язковим для спасіння душі, як це було в книжників кінця ХІ-ХІІ ст.ст. А оголошує основні принципи християнського вчення. У Повчанні – християнська етична проповідь початкового етапу утвердження християнства на Русі, коли на перший план виходила боротьба нового християнського світогляду із старим, язичницьким. Данило Заточник ХІІ-ХІІІ ст.ст. Точно не відомо хто він був. І про яке ув’язнення (Заточник) йде мова. “Слово” Данила Заточника, що написав своєму князеві Ярославу Володимировичу: про захист князем свого народу від вельмож; про багатство й бідність; про те, щоб дотримуватися вимог до ідеального християнського правителя і за це одержати царство небесне. Прославляє князя, влада якого для держави є як м’язи для людини, корені для дуба. А влада його сильна і справедлива як корені дуба. Отже, ідеальний правитель, наділений християнськими чеснотами, який для блага держави і народу має дбати про людей і не давати обдирати їх своїм вельможам, оскільки бідність породжує злочинність та інші негативні явища в суспільстві.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (21.05.2014)
Просмотров: 887 \| Рейтинг: 1.0/1

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: