Реферат на тему:ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СЛІДЧИХ ПІДРОЗДІЛІВ - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СЛІДЧИХ ПІДРОЗДІЛІВ. ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СЛІДЧИХ ПІДРОЗДІЛІВ Проаналізовані умови функціонування слідчих апаратів. Запропоновані шляхи реформування досудового слідства. Надані рекомендації та пропозиції щодо вдосконалення законодавства про створення і функціонування системи органів досудового слідства. The functioning conditions of preliminary investigation were analyzed. The ways of the preliminary investigations were proposed. The recommendations and the propositions regarding the modernization of the legislation system of organization and functioning of the investigating agencies were given. Вступ. Процес побудови правової держави в Україні вимагає демократичних перетворень у системі кримінального судочинства України. На даний час чи не найбільш гострою проблемою постає вдосконалення діяльності органів досудового слідства, які займають особливе місце в процесі судочинства України. Слідчий апарат в нашій державі з кінця позаминулого століття і до нинішніх днів встиг побувати в структурі всіх державних правоохоронних органів у широкому їх розумінні. Зміни, що відбувалися в нашому суспільстві протягом багатьох років, вимагали певної демократизації досудового слідства. Як відомо, тривала хвиля активних дискусій щодо реорганізації слідчого апарату, яка то періодично згасала, то знову повторювалась. Із прийняттям Основного Закону та підготовкою нового кримінально-процесуального законодавства сьогодні в Україні знову триває обговорення питання вдосконалення діяльності слідчого апарату в системі державних органів, що, безумовно, є надзвичайно важливим, проте висловлюється дуже мало кваліфікованих пропозицій фахівців стосовно пріоритетних засад правового статусу і функціонування самого інституту слідчих, що є пріоритетним і найефективнішим. Суд сьогодні посідає провідне місце у вирішенні процесуального спору між двома рівноправними сторонами кримінального процесу. У зв'язку з цим певних змін зазнав правовий статус сторін: обвинувачення і захисту. Згідно зі ст.121 Конституції України на прокуратуру як сторону обвинувачення покладається виконання такої функції, як підтримання державного обвинувачення в суді, але позбавлено її загального нагляду та провадження досудового слідства. Значно розширено повноваження сторони захисту в кримінальному процесі. Якщо раніше захисник вступав у справу з моменту завершення її розслідування, то нині, як відомо, він бере участь на перших стадіях процесу, а досудове слідство залишається найконсервативнішим. Зазначене вище дає право говорити про актуальну проблему у реформуванні слідчого апарату, яка потребує розв' язання на основі глибокого наукового дослідження та обґрунтування за здобутими достовірними знаннями про предмет пізнання. В юридичній літературі значне місце відведено дослідженням проблем, які стосуються процесу розслідування, проведення слідчих дій, суті, змісту, форми і властивостей процесуальних рішень слідчого, перманентним суперечкам про передачу слідчого апарату від одного органу до іншого, створення окремого і незалежного агентства розслідувань, але недостатньо уваги приділяється пропозиціям щодо пріоритетних засад правового статусу і функціонального призначення самого інституту слідчих - звідки випливають його завдання, повноваження. Проблеми реорганізації органів досудового слідства, удосконалення процесуального статусу слідчого досліджуються в ряді окремих статей В.Бахіна, В.Маляренка, Є.Макогона, Л.Ілько- вець, М.Коржанського, О.Литвака, В.Півненка, В.Поліщука, П.Коляди, Б.Романюка, О.Романова, В.Тертишника, А.Чернової, Н.Клименко, В.Лісіченка, М.Михеєнка, В.Берназа, Р.Бєлкіна, М.Салтевського та ін. Проте в переважній більшості автори у своїх пропозиціях щодо реформування слідчого апарату і його місця в системі державних органів керуються професійною психологією, вироблення якої пов'язане з певною приналежністю чи суб'єктивною симпатією того чи іншого автора до тієї чи іншої правоохоронної структури. Відсутність достатнього теоретичного дослідження назрілих проблем, як і відсутність спільних думок щодо концепції реформування досудового слідства, є суттєвою перешкодою для прийняття остаточного рішення щодо організаційної побудови та подальшого вдосконалення. А основи нормального функціонування слідчих органів мають завжди опиратися на міцну наукову базу. Саме тому метою даного дослідження було провести всебічний аналіз умов функціонування слідчих апаратів на сучасному етапі розвитку; віднайти шлях реформування досудового слідства щодо його місця в системі гілок влади та організаційної побудови й удосконалення статусу слідчого; виробити рекомендації та пропозиції щодо вдосконалення законодавства про створення і функціонування системи органів досудового слідства. Для досягнення поставленої мети в дослідженні зосереджено увагу на виконанні таких основних завдань: а) охарактеризувати стан органів досудового слідства в сучасний період; б) визначити ефективність законодавства, що регулює діяльність слідчих апаратів; в) виявити основні проблеми, пов' язані з реформуванням системи слідчих органів; г) провести аналіз основних завдань, покладених на органи досудового слідства; д) дати характеристику процесуально- правового статусу слідчого; е) зробити висновки з проблеми дослідження і внести конкретні пропозиції щодо вдосконалення системи органів досудового слідства і процесуального статусу слідчого. Матеріали та методи дослідження полягають у тому, що об' єктом дослідження є правові аспекти організації і діяльності органів досудового слідства в Україні, а його предметом - правовідносини, що виникають у зв'язку з функціонуванням системи слідчих органів, виконанням слідчими покладених на них завдань, використанням ними своїх повноважень. Для досягнення мети й виконання поставлених завдань автором було використано ряд наукових методів: методологічною основою дослідження став діалектичний метод з системно-структурним підходом до вивчення матеріалів та отриманих результатів; формально-логічний метод сприяв використанню при дослідженні системи слідчих органів і процесуального статусу слідчого. Метод аналізу і синтезу використовувався при аналізі базових понять, зокрема, визначення завдань досудового слідства, порядку його провадження. Теоретичне значення роботи полягає в тому, що в дослідженні обґрунтовано основні засади реформування системи органів досудового слідства в Україні; вироблено теоретичні пропозиції щодо створення і функціонування Національного бюро розслідувань; визначено і впорядковано основні завдання досудового слідства; проаналізовано повноваження слідчих як самостійний елемент їх правового статусу. Практичне значення полягає в тому, що отримані результати дослідження можуть бути використані при вдосконаленні законодавчої бази, яка регулює діяльність органів досудового слідства, а також при розробленні й прийнятті нових нормативних актів. Правове регулювання діяльності слідчих органів полягає в тому, що основним нормативним актом, який регулює діяльність органів досудового слідства, на сьогодні є Кримінально-процесуальний кодекс України, прийнятий ще в 1960 році, із численними змінами й доповненнями. Сучасний розвиток суспільних відносин вимагає оновлення моделі кримінального судочинства, і розпочинати цей процес потрібно з оновлення нормативної бази. У Конституції України, в Перехідних положеннях чітко зазначено про необхідність створення системи органів досудового слідства, фундаментальні положення, що стосуються завдань і функцій розслідування, - відсутні. На таку обставину звертає увагу у своїй статті "Про досудове слідство, його недоліки і реформу" В.Т.Маляренко: "У Конституції України йдеться про суд загальний та спеціалізований, прокуратуру та адвокатуру, а про слідчі органи, які можна назвати одними з найважливіших у системі органів, зобов' язаних забезпечувати охорону прав і свобод людини, - ні слова" [9, с.4]. Кримінально-процесуальний кодекс у Розділі II "Порушення кримінальної справи, дізнання і досудове слідство" містить основні положення, що стосуються порядку провадження досудового слідства, проведення слідчих дій, зупинення і закінчення досудового слідства. В цьому ж розділі окремі глави врегульовують порядок здійснення прокурорського нагляду та "судового " контролю за діяльністю слідчого. Провадження досудового слідства відомчими слідчими підрозділами закріплено у відповідних законах про ці відомства . Так, у частині третій ст. 24 Закону України "Про Службу безпеки України", яка стосується обов' язків цього правоохоронного органу, зазначено, що Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов'язана: виявляти, припиняти та розкривати злочини, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції СБУ; проводити дізнання і слідство у цих справах ; розшукувати осіб, які переховуються у зв' язку із вчиненням злочинів [3, с.56]. Із створенням слідчого апарату в Державній податковій адміністрації, крім внесення доповнення до Кримінально- процесуального кодексу, відповідно доповнено і Закон України „Про державну податкову службу в Україні", де в ст.21 до повноважень податкової міліції віднесено провадження дізнання та досудового слідства в межах їх компетенції [2, с.118] Слід зазначити, що основні функції і завдання органів досудового слідства, права та обов' язки слідчого в Кримінально- процесуальному кодексі не закріплені. Вони містяться у відомчих нормативних актах, таких як: Наказ МВС України, яким затверджено Положення про органи досудового слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України від 25 грудня 2003 року №1600. Аналогічним є Наказ Голови СБУ, яким затверджено Положення про слідче управління Служби безпеки України №48/ДСК. У цих нормативно-правових актах також врегульовано питання щодо правового захисту слідчого, невтручання в його діяльність при провадженні досудового слідства; забезпечення процесуальної незалежності і самостійності; заохочення і відповідальність слідчих [4, с.10]. Пенсійне і соціальне забезпечення слідчих різних відомств, їх захист передбачено Законами України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів " , відповідними статтями Законів "Про прокуратуру", "Про Службу безпеки України ". Слід зазначити, що невизначеність у питаннях формування системи органів досудового слідства перешкоджає прийняттю нового Кримінально-процесуального кодексу та Закону України "Про прокуратуру", які опрацьовуються в Комітеті з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, прийняті Верховною Радою України в першому читанні й підготовлені до другого читання з урахуванням рекомендацій Венеціанської комісії Ради Європи, але остаточно прийнятися не можуть. Щоб удосконалити правове положення слідчого, покласти край відтоку фахівців, зробити професію слідчих привабливою, на розгляд Верховної Ради України внесено декілька варіантів законопроектів, що мали визначити статус слідчих, зокрема: "Про працівників органів досудового слідства та їх соціальний захист", "Про статус слідчого" та ін. Ці документи не мали між собою принципових відмінностей і за своєю структурою нагадували Закон України "Про статус суддів". А норми проектів мали поширюватись на всіх слідчих, незалежно від їхньої відомчої належності. Парламентський Комітет при внесенні на розгляд законопроектів зазначав, що вони в разі їх прийняття заповнять прогалину в чинному законодавстві відносно статусу слідчих працівників, які забезпечують важливі завдання щодо викриття винних, встановлення об' єктивної істини. Комітет також звернув увагу на те, що прийняття законопроекту є останньою ланкою в підготовці нового Кримінально- процесуального кодексу України [10, с.38]. На жаль, на три прийняті Верховною Радою України закони, що визначили б статус слідчих, Президентом України накладено вето. Проти цього закону виступив міністр юстиції, який вважає, що статус слідчого вже визначено Кримінальним кодексом та Кодексом України про адміністративні правопорушення [10, с.36]. Але з такою точкою зору погодитись не можна, оскільки статус - це сукупність державних гарантій, які забезпечують нормальну, законну діяльність особи на тій чи іншій посаді. Можна було б погодитися з тим, що Кримінальним кодексом чи Кодексом про адміністративні правопорушення визначається статус, але не слідчого, а злочинця (правопорушника) і не більше. Крім того, поняття "слідчий" необхідно визначити саме як "службова особа", а не "посадова", як пропонують законотворці. Річ у тім, що поняття посадової особи відсутнє в чинному законодавстві України. Водночас термін "службова особа" відповідає Конституції України, Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року, Кримінальному кодексу України тощо. Удосконалення процесуального статусу слідчого полягає в тому, що слідчий є особливою посадовою особою, яка в передбаченій законом процесуальній формі веде дослідження в кримінальній справі для встановлення події злочину, осіб, які його вчинили, та з' ясування всіх обставин злочину з метою підготовки справи, за наявності для того підстав, до розгляду її в суді. Звичайно, слідчий як дослідник, шукач істини - не науковий працівник, а слідче управління - не наукова установа, де істину можуть шукати роками, а то й десятиліттями. Він обмежений термінами. Його дослідницька робота специфічна: він повинен за допомогою кримінально- процедурних дій у межах можливостей, наданих законом, зібрати всі необхідні докази, на підставі яких відтворити істинні обставини конкретного діяння та виявити осіб, що його вчинили. Для виконання таких завдань слідчий повинен мати владні повноваження, але вони мають бути такими, які б не кинули тінь на його об' єктивність та неупередженість. Крім того, до дій слідчого повинна бути довіра всіх сторін, і в першу чергу - обвинуваченого. Обвинувачений не повинен бачити в слідчому ворога, він має знати, що слідчий однаково рівно й неупереджено ставиться як до нього, так і до прокурора. Він повинен бути впевненим, що його вимоги про збирання доказів, необхідних для захисту, будуть зустрінуті з розумінням, не заінтересованим, не упередженим в при реалізації у відповідних розпорядженнях та діях слідчого. Саме за таких обставин слідство буде ефективним і справедливим. Всебічне, повне та об'єктивне дослідження слідчим обставин справи сприяє її розгляду й справедливому вироку в суді. За своєю метою, предметом, деякими умовами та досить чітко визначеною законом формою процесуальна діяльність слідчого багато в чому схожа з діяльністю судді по здійсненню правосуддя. Слідчий, як і суддя, може бути дійсно об' єктивним при дослідженні доказів у кожній справі лише тоді, коли він буде процесуально незалежним суб'єктом судової влади, який підпорядковується тільки закону [8, с. 15]. На жаль, такого слідчого й такого слідства в Україні поки що немає. Причина, яка має принципове значення, полягає в тому, що слідчі позбавлені самостійності, оскільки фактично є однією із структур дізнання і, по суті, виконують його функції. Аналіз свідчить, що сучасне законодавство лише декларує процесуальну самостійність слідчого як визначальну засаду досудового слідства, але така самостійність - часткова, оскільки законодавство не містить у собі системи правових гарантій ії забезпечення [43, с.6]. Незважаючи на те, що функція досудового слідства в системі кримінального судочинства має специфічний і досить самостійний характер, слідчі залишаються в адміністративно- організаційній залежності від прокуратури та органів дізнання в системі МВС, СБУ та ДПА, завдання яких значно ширші від тих, що покладаються на органи досудового слідства. А звідси - значний вплив на слідчих відомчих інтересів, поєднання процесуальної діяльності з іншими видами діяльності, обвинувальний ухил, суміщення суперечливих процесуальних функцій. Діюча процедура досудового слідства, як і та, що пропонується в проекті нового Кримінально-процесуального кодексу, має риси відомчого та прокурорського дізнання. Називати її досудовим слідством - це омана, оскільки фактично вона є спрощеною формою досудового розслідування, яку провадять органи виконавчої або обвинувальної влади, що припустимо тільки в нескладних справах [7, с.16]. Аналіз наведеного дає підстави стверджувати, що до тих пір, поки слідчі структури перебуватимуть у складі адміністративної, виконавчої влади в підпорядкуванні органів дізнання, про самостійність і незалежність слідчого та про підкорення його лише закону, про те, щоб він діяв як суддя, не може навіть бути мови. Слідчий не може повною мірою реалізувати свою процесуальну незалежність і самостійність у розслідуванні, оцінці доказів і прийнятті процесуальних рішень у справі, якщо прокурор наділений правом давати вказівки про притягнення певної особи як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, обсяг обвинувачення. Вирішення цих питань безпосередньо пов' язано з правом слідчого оцінювати зібрані ним докази у кримінальній справі за своїм внутрішнім переконанням, а коли він визнає таким чином, що цих доказів достатньо, то тільки тоді виносить постанову про притягнення певної особи як обвинуваченого. Окрім цього, законодавець вказує на повну відповідальність саме слідчого, а не прокурора за законне і своєчасне прийняття рішення і проведення слідчих дій. Законодавець не робить винятку для таких рішень та слідчих дій, які проводяться слідчим за письмовою вказівкою прокурора. Тому вказівки прокурора слідчому всупереч його внутрішньому переконанню є ще й не зовсім гуманними [12, с.54]. Надання слідчому права оскарження вказівок прокурора з цих питань вищестоящому прокурору не є достатньою гарантією забезпечення процесуальної самостійності у вирішенні цих питань. Розгляд письмових заперечень слідчого на вказівки наглядаючого прокурора здійснюється представником цього ж самого органу. Діють і інші фактори. Тому із зрозумілих причин оскарження вказівок прокурора з цих питань на практиці поодинокі. З питань неефективності дії цього механізму оскарження дій прокурора вже висловлювалися ряд фахівців [11, с.9б]. Слід зазначити, що між прокурором і слідчим повинен діяти принцип розподілу функцій переслідування і розслідування, як це має місце в ряді країн світу. Питання це складне, дискусійне, але воно має бути грунтовно вивчене, досліджене, і щодо нього має бути прийнято виважене нормативне рішення. Вважаю, у вирішенні питань, що випливають з оцінки доказів слідчим і його внутрішнього переконання (притягнення особи як обвинуваченого, обсяг обвинувачення, кваліфікація злочину), він має бути захищений від будь-яких втручань, як і суддя (суд). Із цього приводу І.Гончаров зауважує, що ні прокурор, ні начальник слідчого відділу, ні будь-хто інший не вправі примусити слідчого до того, щоб він усупереч своєму переконанню притягнув ту чи іншу особу як обвинуваченого, змінив кваліфікацію злочину або обсяг обвинувачення [5, с.168]. Крім того, складається дуже небезпечна ситуація, коли начальник слідчого підрозділу має адміністративну владу (вирішує питання премій, розміру зарплати, присвоєння звання та просування по службі, звільнення його з роботи) і наділений правом процесуального контролю за розслідуванням кримінальних справ. Це може позначитися на якості слідства. З урахуванням розширеного судового контролю та збереження прокурорського нагляду за діяльністю слідчого, функції начальника слідчого відділу слід переглянути [13, с.43]. Проблема недосконалості процесуального статусу слідчого особливо гостро позначається на правовідносинах учасників процесу при затриманні підозрюваного. Цьому питанню хоч і приділялась увага в літературі, але вона ще не була проаналізована з урахуванням чинного законодавства. Виходячи з норм Кримінально-процесуального кодексу України, рішення про затримання особи слідчий або орган дізнання приймає самостійно і несе повну відповідальність за законність та своєчасність проведення цієї слідчої дії [1, с. 68]. У ст.106 Кримінально-процесуального кодексу України міститься перелік підстав для затримання підозрюваного в скоєнні злочину. Протягом сімдесяти двох годин після затримання слідчий доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту На перший погляд все зрозуміло: рішення про затримання приймає слідчий, рішення про взяття підозрюваного під варту приймає суддя шляхом винесення відповідної постанови. Та незрозумілою є позиція прокурора як проміжної ланки між перетворенням рішення та переконання слідчого на рішення та переконання судді. Копія протоколу затримання негайно надсилається прокурору, і на його вимогу направляються матеріали, що стали підставою для затримання. Подання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути узгоджене з прокурором - до доставлення затриманого до суду для вирішення питання про його арешт; матеріали кримінальної справи надають прокурору для отримання його згоди. Проблема в тому, як діяти слідчому в ситуації, коли прокурор не згоден підписати подання до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. А прокурор має особливі повноваження у кримінальному процесі, і часто він не дає згоди на обрання такого виду заходу, а ставить на поданні візу, де, на його думку, підстав для обрання запобіжного заходу немає. Згідно зі ст.114 Кримінально-процесуального кодексу України слідчий не може навіть оскаржити відмову прокурора вищому за підлеглістю прокурору, він може оскаржити тільки вказівки прокурора щодо притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, про направлення справи до суду та ін. Тому вважається необхідним дану статтю доповнити положенням, що в разі незгоди з рішенням прокурора не підтримати подання про обрання запобіжного заходу слідчий має право оскаржити ці дії вищому за підлеглістю прокурору. Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством є декілька рівнів оскарження дій слідчого та судді з боку затриманого ( заарештованого): відразу після затримання - прокурору; протягом сімдесяти двох годин - до суду; протягом трьох діб - до апеляційного суду на рішення судді. Слідчий же обмежений у можливостях відстоювати свої процесуальні права, адже вони фактично належним чином не захищені законом. Він може тільки відшукати новий епізод злочинної діяльності і знову отримати незгоду прокурора. Річ у тім, що на практиці, якщо судді відмовили один раз у санкції на арешт, потім не змінюють своєї думки, оскільки подання знову ж таки подається до того самого суду або навіть до того самого судді, - законом це не заборонено. У такому випадку жоден суддя не скаже, що він змінив свою думку і раніше помилявся. Жоден прокурор не визнає, що теж раніше помилявся і теж змінив свою думку. Існує думка про те, що в Кримінально- процесуальному кодексі потрібно передбачити норму, яка б забороняла повторно розглядати подання про обрання запобіжного заходу щодо затриманого тому самому судді, який вперше відмовив в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. І у випадку неотримання згоди прокурора щодо подання про арешт слідчий має право звернутися до суду з поданням про взяття під варту, а суддя має оцінювати незгоду прокурора як обставину, яку можна враховувати, а можна й не враховувати при прийнятті рішення про арешт особи. Етапи створення Національного бюро розслідувань в Україні. Ідея створення Національного бюро розслідувань не нова. Крім обговорення цієї проблеми під час судово- правової реформи в Росії ще в другій половині ХIX ст., вивчалась вона вченими- процесуалістами і в радянські часи. В роботі А.П.Гуляєва "Следователь в уголовном процессе" автор вказує, що, незважаючи на різну підвідомчість, діяльність слідчих єдина і специфічна за своїми природою, завданнями, принципами, змістом та формою, і це дає підстави вважати, що в подальшому розвиток слідчого апарату приведе до створення самостійного державного органу в системі органів кримінальної юстиції [6, с.127]. Виходячи із стану системи органів досудового слідства створення Національного бюро розслідувань є цілком доцільним. Для успішного виконання завдань протидії злочинам Національне бюро розслідувань має бути централізованим органом. Його керівник має призначатися й звільнятися Президентом України за погодженням із Верховною Радою України. Термін повноважень керівника - сім років. Національне бюро розслідування має бути самостійним органом, який діятиме відповідно до закону про нього. Цей державний орган повинен бути цивільною структурою і складатися зі штату агентів, слідчих та експертів. Крім функцій оперативно-розшукової діяльності і досудового слідства, Національне бюро розслідувань повинне займатися виявленням причин та умов, що породжують злочинність, і підготовкою пропозицій щодо їх усунення. Залежно від зміни криміногенної ситуації в державі предмет діяльності Національного бюро розслідувань може і повинно змінюватись. Це має бути спецслужба, здатна швидко реагувати на будь-які виклики кримінального характеру, що загрожують національній безпеці держави. Але на найближчий час основним завданням Національного бюро розслідувань має бути протидія злочинам, що вчиняються службовими особами органів державної влади. Гарантіями проти свавілля та зловживань з боку Національного бюро розслідувань повинні стати: по-перше, політична культура Президента України, якого ми ж самі маємо навчитися обирати за цим критерієм; по-друге, контроль з боку громадян, яким треба надати право в разі порушення їхніх прав і свобод звертатися з конституційною скаргою до Конституційного суду чи оскаржувати дії службових осіб Національного бюро розслідувань в інших судах; по-третє, прокурорський нагляд за законністю діяльності цього органу; по- четверте, підбір та підготовка кадрів для Національного бюро розслідувань має грунтуватися на критеріях високої соціальної культури громадян-кандидатів. На даний час автором пропонується така поетапна процедура створення єдиного слідчого апарату в Україні: на першому етапі реформування слідчі мають стати справді процесуально незалежними й самостійними суб'єктами, що може бути забезпечено лише в законодавчому порядку, а не відомчими нормативними актами, які несуть і відомчий суб'єктивізм. На другому етапі слідчий апарат має стати органом центрального підпорядкування. На третьому етапі повинна відбутися ліквідація слідчого апарату прокуратури і податкової міліції та передача його підслідності Національному бюро розслідувань. Цей процес передачі підслідності буде не дуже болісним і революційним, адже слідчими прокуратури розслідується біля 10 відсотків усіх кримінальних справ; що ж до інших апаратів - Служби безпеки і Державної податкової адміністрації, то їхній внесок у процес розслідування злочинів у країні незначний через їх незначну кількість. На четвертому етапі до складу Національного бюро розслідувань повинні відійти слідчі підрозділи Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України. На п'ятому етапі мають відбутися змістовна реорганізація та функціонально - проце-суальні зміни в діяльності слідчого апарату, в тому числі за новим кримінально- проце-суальним законодавством. Запропонований реорганізаційний шлях є м' яким переходом до нової структури, що суттєво не вплине на роботу правоохоронних органів та розслідування кримінальних справ у державі і забезпечить чималу економію фінансових ресурсів, надасть можливість підвищити стан матеріально-технічного забезпечення цього важливого державного органу, створить умови для рівномірного навантаження та спеціалізації у слідчих підрозділах апарату, відпрацювання і впровадження єдиної методичної системи розслідування, ефективної системи відбору та підготовки кадрів слідчих тощо. І найголовніше - створить єдину систему розслідування злочинів і незалежне досудове слідство, яке зможе на нинішньому етапі тісно співпрацювати з оперативними підрозділами найбільшої правоохоронної структури держави - Міністерства внутрішніх справ та іншими органами дізнання. Ідея створення Національного бюро розслідувань в Україні має чимало прибічників і опонентів. Кожна зі сторін наводить досить важливі та обгрунтовані аргументи на користь своєї концепції, які слід врахувати при прийнятті остаточного рішення щодо реорганізації органів досудового слідства. Крім цього, при вирішенні даного проблемного питання обов' язково слід взяти до уваги досвід інших держав, у яких функціонують подібні структури, і врахувати попередні помилки та упущення, які мали місце при першій спробі утворити Національне бюро розслідувань в Україні. Якщо говорити про висновки та пропозиції, то слід зазначити, що органи досудового слідства посідають особливе місце в процесі кримінального судочинства, оскільки в основі правосуддя лежать матеріали і докази, попередньо зібрані й закріплені на стадії досудового слідства. Всебічність, повнота, об'єктивність досудового слідства є не тільки основою гарантії правильного вирішення кримінальної справи в суді, - вони забезпечують непорушність гарантованих Конституцією прав осіб, які беруть участь на досудовій стадії слідства. Традиційна система слідчих органів в Україні потребує суттєвих змін, щоб піднести досудове слідство на якісно новий рівень. Це зумовлено незадовільним її станом, вимогами Основного Закону і необхідністю відповідати міжнародним принципам. Ученими-процесуалістами, законодавцями і практиками в останні роки розроблено декілька концепцій реформування слідчого апарату, кожна з яких, безумовно, заслуговує на увагу, що вже є позитивним кроком уперед. Прибічники того чи іншого шляху реформування наводять вагомі аргументи та обгрунтування, які обов'язково слід врахувати при прийнятті остаточного рішення. На даному етапі найбільш доцільним і ефективним шляхом реформування системи органів досудового слідства є створення Національного бюро розслідувань. Ефективність діяльності слідчих підрозділів зросте з прийняттям законів, що врегулюють питання організаційної перебудови, статусу слідчого і його соціальний захист. На органи досудового слідства кримінально- процесуальним законодавством покладені надзвичайно важливі завдання, від виконання яких залежить стан законності і правопорядку в державі. Кримінально-процесуальний кодекс України наділяє слідчого досить широким колом Література Кримінально-процесуальний кодекс України, затверджений Законом від 28 грудня 1960 р.: Офіц. текст зі змінами та доповненнями станом на 25 серпня 2005 р. - К.: Форум, 2005. - 368 с. Закон України "Про державну податкову службу в Україні" від 4 грудня 1990р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 6. Закон України "Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992р. - № 27. - С. 214-221. Наказ МВС України, яким затверджено Положення про органи досудового слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України, № 160 від 25 грудня 2003 р. Гончаров І.Д. Кримінально-процесуальне право України. Досудове слідство: навч. посібник / М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 248 с. Гуляєв А.П. Следователь в уголовном процесе. - М.: Юрид. лит., 1981. - 191 с. Маляренко В. Найпоширеніші помилки та порушення законів, які допускаються при провадженні дізнання і спеціальних, лише йому притаманних повноважень: від порушення кримінальної справи до вказівок та окремих доручень іншим органам розслідування. Вони виступають правовою гарантією забезпечення режиму законності в ході розслідування справи. Кримінально-процесуальним кодексом України чітко передбачені місце, терміни і порядок провадження досудового слідства. А зібрані слідчим фактичні дані, що мають відношення до справи, закріплені у визначеному кримінально-процесуальним законодавством порядку, і в певній процесуальній формі набувають правового значення. У той же час у ході дослідження автору вдалося виявити комплекс проблем, що потребують скорішого вирішення, та підготувати пропозиції щодо їх вирішення. Їх можна сформулювати у вигляді кількох основних блоків. Блок проблем, що викликані невизначеністю організаційної перебудови системи органів досудового слідства. Проблема щодо визначення остаточного шляху реформування слідчого апарату: створення Національного бюро розслідувань, введення слідчих-суддів або реорганізація окремих ланок відомчих слідчих апаратів. Блок проблем, які пов' язані з недосконалістю і недостатністю правового регулювання процесуального статусу слідчого. Проблеми відсутності спеціального закону, який би визначив статус слідчого, і неналежного врегулювання завдань органів досудового слідства. Блок проблем, що торкаються процесуальної самостійності і незалежності попереднього слідства // Право України. - 2001. - № 3. - С. 15-20. 8. Маляренко В. Про досудове слідство, його недоліки і реформу // Віче. - 2004. - №10. - С. 15-18. Маляренко В. Про досудове слідство, його недоліки і реформу // Вісник Верховного Суду України . - 2004. - № 8. - С. 2-5. Петриченко О. Законодавчі перспективи вдосконалення процесуального статусу працівників органів досудового слідства // Юридичний журнал. - 2003, №2 (8). - С. 35-38. Романюк Б. В. Перебудова функцій слідчого - основа демократизації досудового слідства // Прокуратура, людина, держава. - 2005. - №11(53) . - С. 94-102. Романюк Б.В. Прокурорський нагляд, „судовий" та відомчий контроль за діяльністю слідчого // Прокуратура, людина , держава. - 2004. - №6(36) . - С. 51-59. Тертишник В.М. Удосконалення процесуального статусу слідчого : старі та нові проблеми // Вісник прокуратури. - 2002 . - №1(13) . - С. 38-44.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (20.05.2014)
Просмотров: 336 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: