Реферат на тему:Правові основи контролю над кримінальною політикою - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Правові основи контролю над кримінальною політикою. Основний зміст ідеї правової держави в нашому суспільстві полягає в необхідності відродження начал права, у забезпеченні верховенства Конституції та її правових засад в структурі джерел права, прямої та безпосередньої дії конституційних норм і відповідно в підвищенні престижу закону через зміцнення його правових витоків. Розглянемо, як ці ідеї втілилися в Конституції України з точки зору створення правових засад контролю за формуванням і реалізацією завдань кримінальної політики як одного із важливих напрямів контролю суспільства над державою, народу над владою. Конституцією, яка в ст. 1 встановлює, що Україна є демократичною, соціальною і правовою державою, закладена правова основа контролю. Тільки в демократичній державі її громадяни рівноправні і володіють широкими правами і свободами, в тому числі правом брати участь в управлінні справами держави. Тільки в правовій державі переважають принципи права, а не мотиви політичної або якої-небудь іншої доцільності. Демократична правова держава «пов'язана» правом, виходить з визнання невідчужуваних (природжених) прав і свобод людини та покладання на державу обов'язку дотримувати й захищати права і свободи людини та громадянина. Для реалізації цих важливих конституційних засад повинні використовуватися різні інститути і механізми, в тому числі й інститути контролю. Держава зобов'язана створювати не тільки систему захисту прав і свобод, в яку були б включені судові і адміністративні органи, парламентські і президентські структури, встановлювати чіткі процедури такого захисту, але також систему і механізм контролю за забезпеченням цих прав і свобод. Цей обов'язок держави прямо випливає із ст. 3 Конституції. В однаковій мірі до норм, що встановлюють право контролю над владою, потрібно віднести ст. 5 Конституції, в якій носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні проголошується її народ, що здійснює цю владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Це означає, що, формуючи і реалізовуючи завдання кримінальної політики, органи державної влади опосередковано реалізовують владу народу, а значить, вони підконтрольні йому. У ряді норм Конституції нарівні з покладанням на державу обов'язку контролю за діяльністю органів кримінальної юстиції встановлюється і предмет такого контролю. Так, в ст.ст. 13,15 і 42 гарантується єдність економічного простору, вільне переміщення товарів, послуг і фінансових коштів, підтримка конкуренції, свобода економічної діяльності, а також визнаються і захищаються рівним чином приватна, державна, муніципальна та інші форми власності. Ці конституційні принципи знаходять свій розвиток в інших статтях Конституції. Новим КК України на виконання конституційних норм, що розглядаються, в кримінальному законодавстві введений принцип єдності кваліфікації і санкцій за злочини проти власності в різних її формах. Таким чином була ліквідована відмінність у кваліфікації злочинів, що зазіхають на різні форми власності. На цій основі компетентні органи, що здійснюють контроль за кримінальною політикою, зобов'язані стежити, як правозастосовчими органами виконуються вказані конституційні положення. Аналогічно предмет контролю встановлений і ст. 37 Конституції, яка забороняє створення і діяльність громадських об'єднань, цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, насильницьку зміну конституційного ладу і порушення територіальної цілісності України, підрив її безпеки, створення озброєних формувань, розпалювання соціальної, расової, національної, релігійної ворожнечі. Відповідно до даної норми в КК України встановлена кримінальна відповідальність за перераховані вище діяння (ст. 109,110,260). Правовою основою для контролю за формуванням і реалізацією завдань кримінальної політики є ч. 2 ст. 19 Конституції. Зокрема, в ній говориться про те, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, а в ч. 5 ст. 94 встановлено, що закони підлягають офіційному опублікуванню. Неопубліковані закони не застосовуються. Будь-які нормативно-правові акти, що стосуються прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, не можуть застосовуватися, якщо вони не опубліковані офіційно для загального відома. Стосовно законодавчого рівня ця вимога Конституції означає, що закони, якими регулюється правозастосовча діяльність кримінальної юстиції, тобто визначається і реалізується кримінальна політика, не можуть застосовуватися, якщо вони офіційно не опубліковані. Те ж стосується і будь-яких нормативно-правових актів, що стосуються прав і обов'язків людини і громадянина. Що стосується статей розділу II Конституції про права і свободи людини і громадянина, то практично всі із них можна віднести до норм, які містять засади, порядок і умови здійснення контролю за формуванням і реалізацією завдань кримінальної юстиції. Наприклад, розглянемо ст. 28 Конституції, частина 1 якої проголошує, що кожен має право на повагу до його гідності, а частини 2 і З містять важливі положення про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, насильству, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню, а також не може без вільної згоди бути підданий медичним, науковим чи іншим дослідам. Кримінальний кодекс України на забезпечення ст. 28 Конституції встановлює кримінальну відповідальність за злочини, пов'язані з посяганням на честь і гідність особи: незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст.146), незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст.151), хуліганство (ст.296) та ін. У ст. 28 Конституції знайшла втілення ст. 5 Загальної декларації прав людини", що забороняє піддавати її «катуванню або жорстокому, нелюдському чи такому що принижуючим гідність, поводженню і покаранню». У ст. 22 названої Декларації передбачена необхідність створення соціально-економічних умов, що виключають приниження людської гідності. Заборона приниження гідності людини, застосування тортур та інших жорстоких методів поводження з людьми встановлена і в ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Україна пов'язана також зобов'язаннями, що випливають із Декларації про захист всіх осіб від катування та інших нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1975 р., Конвенції ООН про заборону катування чи іншого жорстокого нелюдського, чи такого що принижує гідність, поводження або покарання 1984 р., Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими 1955 р., Кодексу поведінки посадових осіб з підтримки правопорядку 1979 р. та інших міжнародних актів. Наведені положення міжнародних документів дозволяють зробити висновок про те, що не тільки Конституція України і українське національне законодавство, але і загальновизнані принципи та норми міжнародного права і міжнародні договори є правовою основою для здійснення контролю за формуванням і реалізацією завдань кримінальної політики в Україні. Звертаючись до інших статей Конституції України, слід особливо відзначити такі, як: ст. 29 про те, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність (ч. 1) що арешт і тримання під вартою допускаються тільки за судовим рішенням, а до цього особа може бути піддана затриманню на термін не більш 72 годин (ч. 2); ст.ст.31, 32 про право кожного на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (обмеження цього права допускається тільки на підставі судового рішення), на недоторканість, особистого і сімейного життя, захист своєї честі і доброго імені, збір, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, право кожного знайомитися в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе; ст. 30 про те, що житло є недоторканим і ніхто не має права проникати в нього проти волі осіб, що проживають в цьому житлі, інакше як за вмотивованим рішенням суду. Регулятивне значення для забезпечення контролю над кримінальною політикою, але в більшій мірі на правозастосовчому рівні мають наступні статті Конституції України: ст.ст. 55, 127 про гарантії судового захисту прав і свобод людини і громадянина, право обвинуваченого на розгляд його справи судом з участю присяжних засідателів; ч.2 ст.63 про гарантії права кожного на отримання кваліфікованої юридичної допомоги; ст. 62 про те, що кожен обвинувачений у здійсненні злочину вважається невинуватим, доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1), про право обвинуваченого не доводити свою невинуватість (ч. 2), і про те, що при здійсненні правосуддя не допускається використання доказів, одержаних незаконним шляхом, що сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3); ст. 61 про те, що ніхто не може бути повторно кожен засуджений за один і той же злочин (ч. 1); ст. 63 про те, що ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ч. 1); ст. 56 про те, що кожний має право на відшкодування державою шкоди, завданої незаконними рішеннями чи бездіяльністю органів державної влади або їх посадових осіб; ст. 58 про те, що закон, що встановлює або що посилює відповідальність, зворотної сили не має, а також про те, що ніхто не може нести відповідальність за діяння, які на час їх здійснення не визнавалися правопорушенням, а якщо після здійснення правопорушення відповідальність за нього скасована або пом'якшена, застосовується новий закон. Особливе значення для організації та здійснення контролю за формуванням і реалізацією завдань кримінальної політики мають норми Конституції, викладені в розділі VIII «Правосуддя». Немає необхідності перелічувати й аналізувати всі ці статті, але на двох потрібно зосередити увагу. Мова, зокрема, йде про ст. 129 Конституції, яка встановлює, що розгляд справ у всіх судах є відкритим (п. 7) і судочинство здійснюється на основі рівноправності та змагальності сторін (пп. 2 і 4), а згідно ст. 127 У випадках, передбачених законом, судочинство здійснюється з участю народних засідателів і присяжних (ч. 1). І нарешті, розділ XII Конституції України, який встановлює статус і повноваження Конституційного Суду України, регламентує його діяльність. Тут обмежимося лише констатацією того, що ця група норм Конституції має регулятивне значення для здійснення конституційного контролю над кримінальною політикою. Вельми істотними контрольними повноваженнями в сфері кримінальної політики Конституція наділяє Президента України, уряд України і Верховну Раду України. Так, відповідно до ст. 102 Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2). У ст. 106 Конституції зафіксовані повноваження Президента: так, згідно пп. 29-30 він підписує закони прийняті Верховною Радою і має право щодо них. Відповідно до пункту 2 Президент звертається до Верховної Ради України з щорічними і позачерговими посланнями про внутрішнє і зовнішнє становище України. А згідно ч. 1 ст. 93 Президент наділений правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді. Оскільки кримінальна політика є частиною внутрішньої політики, Президент відповідно пропонує Верховній Раді України, яка згідно пп. 5 і 33 ст. 85 Конституції визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики і здійснює контроль за її реалізацією у межах, визначених цією Конституцією. Ця функція глави держави здійснюється на всіх рівнях кримінальної політики: політико-директивному, законодавчому і правозастосовчому. Так, на політико-директивному рівні вона втілюється в щорічних посланнях Президента України, в яких він висловлює власне бачення Державних пріоритетів у зовнішній і внутрішній політиці. Вона може втілюватися також і в інших актах глави держави - наприклад, в його указах. Як правило, в заключній частині цих документів вказується, на кого конкретно (державний орган, посадову особу уряду) покладається контроль за їх реалізацією. Потрібно зазначити, що офіційно заявлені в щорічних посланнях позиції Президента помітно впливають на складання планів законопроектних робіт. У цих посланнях міститься досить повна інформація про «Ідеологію» тих або інших законопроектів, яка може не поділятися парламентськими фракціями, навіть тими, що складають більшість. Однак не враховуватися вона не може, оскільки депутати, ухвалюючи той або інший закон з позиції, відмінної від президентської, змушують Президента до подальшої реалізації ним права вето. Право Президента України на вето, безсумнівно, є одним із найефективніших засобів контролю над законодавчою діяльністю парламенту. Ст. 106 Конституції наділяє Президента правом скасувати акти органів виконавчої влади (п. 16) у разі суперечності цих актів Конституції України і законам, міжнародним зобов'язанням України або порушення ними прав людини і громадянин. Президент неодноразово використовував це своє право. У відповідності з п. 27 ст. 106 Президент України володіє правом помилування. Використовуючи це своє право, Президент не тільки виявляє акт милосердя до засудженої особи, але і реалізовує свою контрольну функцію в сфері кримінальної політики, бо тим самим використовується останній шанс якось виправити становище шляхом зміни міри покарання за кримінальний злочин, призначеного вироком суду, який вже набрав законної чинності. Разом з тим Верховна Рада наділена рядом повноважень, які в сукупності і складають контрольну функцію парламенту як вищого представницького і законодавчого органу України. До них відносяться: відповідальність Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою, затвердження певних передбачених в Конституції указів Президента України, участь у формуванні державних органів влади, контроль за виконанням державного бюджету, право ратифікації міжнародних Договорів, заслуховування посадових осіб. Однак закріплений в Конституції механізм «стримувань і противаг» не є оптимальним і потребує відповідних коректив. На наш погляд, потрібно посилити контрольні функції законодавчої влади над виконавчою, в тому числі в сфері забезпечення безпеки суспільства і його громадян від злочинних посягань. Зокрема, заслуговують уваги пропозиції щодо розширення переліку членів КМУ, призначення яких Президентом допускається тільки із згоди Верховної Ради. До їх числа пропонується віднести: віце-прем’єр-міністрів, міністрів фінансів, оборони, внутрішніх справ, закордонних справ, голови Служби безпеки України. Не вдаючись в детальний розгляд цього питання, висловимо тільки думку про те що до їх числа слід віднести потрібно включити міністра юстиції», оскільки роль очолюваного ним міністерства в теперішній час помітно змінилася, особливо після включення до його складу Департаменту з виконання покарань. Практика більш ніж п'ятирічного застосування Конституції України показала, що стабільність (нестабільність) суспільних відносин в конкретній сучасній обстановці залежить від стану Міністерства фінансів і Міністерства закордонних справ, а також так званих силових міністерств. Однак за чинною Конституцією парламент не має ефективних важелів впливу на ці міністерства і відомства. Тим часом традиційно призначення і звільнення від посади посадової особи є одним із найдієвіших засобів впливу на неї. При цьому відомо, що безумовну владу над іншими має той (в даному випадку Президент України), хто концентрує в своїх руках організаційну владу, хто уповноважений призначати і звільняти міністрів від посади. Встановлення такої конституційної процедури призначення на ведучі посади (віце-прем’єр-міністрів, міністра фінансів, міністра кордонних справ, керівників «силових» міністерств і відомств, яка залежала б не тільки від розсуду вищої посадової особи України - Президента, але і від представників влади народу - Верховної Ради, дозволить виключити довільність, спонтанність і непередбачуваність перестановок в уряді, що, безперечно, справить стабілізуючий вплив на стан суспільних відносин. Крім того, в такій ситуації відповідальними за стан урядової влади стають не тільки Президент, але і депутати Верховна Рада. Це буде сприяти, з одного боку, припиненню процесу концентрації народного невдоволення владою тільки на Президентові України, з іншого-посиленню відповідальності депутатів перед народом, бо по тому, як поводиться кожний депутат при призначенні конкретних членів уряду, громадянам легше оцінити діяльність депутата на предмет її відповідності волі виборців. У відповідності зі ст. 116 Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення законності, прав і свобод громадян, громадського порядку, боротьби із злочинністю. Одне із його головних завдань - створити фінансову і матеріально-технічну базу для нормальної і ефективної діяльності судів і правоохоронних органів, передусім прокуратури, юстиції, внутрішніх справ. Міністри юстиції і внутрішніх справ є за посадою членами уряду, і їх звіти про стан законності в країні та боротьбу із злочинністю уряд періодично заслуховує на своїх засіданнях. Таким чином в діяльності Уряду реалізовуються конституційні засади контролю над кримінальною політикою. На закінчення потрібно звернути увагу на ст. 121-128 Конституції, в яких встановлюються конституційно-правовий статус Верховного Суду України (ст.125), порядок призначення суддів (ст. 128), статус Прокуратури України (ст.121), порядок призначення Генерального прокурора України (ст. 122). Положення цих норм Конституції стосуються питання, що розглядається нами, в тому плані, що вони визначають правове становище провідних суб'єктів контролю за формуванням і реалізацією завдань кримінальної політики. Зрозуміло, Конституція України не може містити повного і вичерпного переліку правових підстав для здійснення контролю за формуванням кримінальної політики і реалізацією її завдань. Ця проблема вирішується в законах та інших правових актах. Використані джерела: Конституція України. Київ // Преса України. 1997 р. Кримінальний кодекс України. Київ. “Атіка”.2001. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України.Особлива частина / під заг. ред Потебенька М.О., Гончаренка В.Т. Київ.Форум.2001. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. Е. Ф. Эминова. - М., 1997.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (17.05.2014)
Просмотров: 222 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: