Реферат на тему:Правове регулювання господарської діяльності - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Правове регулювання господарської діяльності. ВСТУП \| С. \| 3 РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ПАСАЖИРІВ ТА ВАНТАЖУ \| С. \| 4-11 РОЗДІЛ 2. ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ ЯК ВИД ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ \| С. \| 12-19 ВИСНОВКИ \| С. \| 20 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ \| С. \| 21 ВСТУП Сучасний етап розвитку економіки України пов'язаний з переходом до ринкових відносин, характеризується підвищенням соціальних, організаційних, екологічних та технологічних вимог щодо функціонування і розвитку транспортного комплексу. Схильність до співробітництва в різних галузях суспільного виробництва і соціальній сфері викликає необхідність удосконалення міжнародних перевезень та зміцнення позицій вітчизняного перевізника на транспортних ринках. Економічна криза на транспорті, як і в інших галузях, у значній мірі є наслідком намагання створити у стислі терміни самостійну національну маршрутну систему, на теренах якої значна кількість транспортних підприємств і перевізників сьогодні не в змозі ефективно функціонувати, що перешкоджає формуванню спільного ринкового простору. У сучасному світовому поділі виробництва відсутні приклади навіть серед розвинених держав, щоб транспортні системи були відокремлені і не базувались на інтеграційних принципах. Ігнорування цього факту, недостатність законодавчої, нормативно-правової, технологічної та інформаційної бази міжнародних перевезень призводить до того, що Україна, яка знаходиться на перехресті головних транспортних напрямків Євроазійського континенту, що мають тисячолітню історію, не повністю реалізує ці переваги в розвитку національної транспортної системи на мережі міжнародних транспортних коридорів. Важливе місце в економічній політиці держави відведено невідкладному опрацюванню та реалізації "Програми створення та функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів в Україні", "Комплексної програми утвердження України як транзитної держави", розширення співробітництва з міжнародними транспортними організаці-ями, забезпечення приєднання України до міжнародних конвенцій та угод у галузі міжнародних перевезень. В Україні регулювання відносин у сфері діяльності транспорту відноситься до пріоритетних напрямків внутрішньої політики держави, оскільки створення правових стимулів щодо розвитку транспортної системи є одним з основних резервів підвищення добробуту суспільства, його економічного потенціалу відповідно до напрямків розвитку держави, закріплених Конституцією. Розвиток транспорту та інших засобів комунікації визначає не тільки структуризацію економічного простору держави, тобто екстенсивний процес економічного росту, але й якісне вдосконалення економіки, тобто процес інтенсивного росту. Відповідно функціонування транспорту стає найважливішим фактором розвитку економіки, суспільства в цілому. 1.ОСОБЛИВОСТІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ПАСАЖИРІВ ТА ВАНТАЖУ Питання, пов’язані з укладанням та виконанням договору перевезення, регулюються ст.ст. 908-928 ЦК України і ст.ст. 306-315 ГК України, введеними у дію з 1 січня 2004 р. Відповідно до ст. ЦК України умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. А згідно із ст. ГК України загальні умови перевезення вантажів, а також особливі умови перевезення окремих видів вантажів (вибухових речовин, зброї, отруйних, легкозаймистих, радіоактивних та інших небезпечних речовин) визначаються цим Кодексом і виданими відповідно до нього транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами. Так, наприклад, досить дієвим документом є Статут залізниць України, затверджений постановою Кабміну від 6 квітня 1996 р. № . Статут відображає перехід залізничного транспорту на роботу в ринкових умовах. Цим нормативним актом, зокрема, регламентуються: · порядок укладання договорів; · організація та основні умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти; · основні положення експлуатації залізничних під’їзних колій, а також взаємини залізниць з іншими видами транспорту. Слід також зазначити, що відповідно до ст. Статуту Міністерство транспорту та зв’язку України має право затверджувати Правила перевезення вантажів, Технічні умови навантаження і кріплення вантажів, Правила перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України та інші нормативні документи. В свою чергу, наказом Міністерства транспорту України від 21 листопада 2000 р. № були затверджені Правила перевезень вантажів, до яких входять правила: приймання вантажів, видачі вантажів, оформлення перевізних документів, розрахунків за перевезення вантажів, обчислення термінів доставки вантажів, зберігання вантажів, перевезення вантажів з оголошеною вартістю тощо. Перевезення вантажів у прямому змішаному залізнично-водному сполученні здійснюються відповідно до вимог чинного законодавства України, Статуту залізниць України і Правил перевезення вантажів у прямому змішаному залізнично-водному сполученні, затвердженим наказом Міністерства транспорту України від 28 травня 2002 р. № /566, за єдиними перевізними документами, які складаються на весь шлях перевезення. Технічні умови навантаження і кріплення вантажів містять вимоги щодо розміщення, закріплення, способу навантаження, розвантаження вантажів, гарантування безпеки руху, збереження залізничного рухомого складу та вантажів. Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 26 липня 1969 р. № був затверджений Статут автомобільного транспорту УРСР. Статут визначає права і відповідальність автотранспортних підприємств і організацій, що знаходяться на території України, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також підприємств, організацій, установ і громадян, які користуються автомобільним транспортом. Цим Статутом також регламентуються порядок складання і виконання плану автомобільних перевезень в України, основні умови перевезень автомобільним транспортом вантажів, пасажирів, багажу і пошти, а також взаємини автотранспортних підприємств і організацій, що знаходяться на території України, з підприємствами і організаціями інших видів транспорту в частині здійснення автомобільних перевезень. На підставі цього Статуту Міністерство транспорту та зв’язку України затверджує Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, які розробляються за участю зацікавлених міністерств і відомств та містять у собі умови перевезень окремих видів вантажів, виконання комерційних операцій, транспортно-експедиційного обслуговування підприємств і організацій; особливі умови перевезення автомобільним транспортом вантажів підприємств, організацій і установ окремих галузей народного господарства. Права, обов’язки і відповідальність власників автомобільного транспорту-перевізників та вантажовідправників і вантажоодержувачів-замовників визначаються Правилами перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 р. № . Натомість Правила перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні не регламентують перевезення небезпечних, великовагових, великогабаритних вантажів, пошти та перевезення вантажів у міжнародному сполученні, оскільки такі перевезення мають свої особливості, що стосуються виконання комплексу вимог під час вантажно-розвантажувальних роботах, власне процесу перевезення та його документального оформлення, а також узгодження таких правил із відповідними компетентними установами. На виконання Програми інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженої Указом Президента України від 14 вересня 2000 р. № /2000, відповідно до ст. Повітряного кодексу України наказом Міністерства транспорту України були затверджені Правила повітряних перевезень вантажів, які розроблені з урахуванням положень Варшавської конвенції з уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень. Зазначена Конвенція була підписана у Варшаві ще 29 жовтня 1929 р. Ці Правила встановлюють загальні умови перевезення вантажів повітряним транспортом, за яких гарантується належний рівень безпеки польотів та якості перевезень. Загальні умови судноплавства на внутрішніх водних шляхах України встановлюються Правилами судноплавства на внутрішніх водних шляхах України, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 16 лютого 2004 р. № . Порядок оформлення вантажних перевізних документів на перевезення вантажів морським транспортом встановлюють Правила оформлення вантажних перевізних документів на перевезення морським транспортом, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 13 грудня 2004 р. № . Ці Правила поширюються на морські порти України та всіх суб’єктів підприємницької діяльності, що є учасниками процесу транспортування вантажів через ці порти. Правові, організаційні, соціальні та економічні засади діяльності, пов’язаної з перевезенням небезпечних вантажів залізничним, морським, річковим, автомобільним та авіаційним транспортом, регулюються Законом України “Про перевезення небезпечних вантажів”, який був прийнятий ВР України 6 квітня 2000 р. Законодавство з питань перевезення небезпечних вантажів складається з цього Закону, інших законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана ВР України, а також інших нормативно-правових актів, що визначають умови перевезення небезпечних вантажів, вимоги до типів та обладнання транспортних засобів, порядку підготовки, перепідготовки, навчання, підвищення та підтвердження кваліфікації працівників, зайнятих перевезенням небезпечних вантажів, порядку одержання дозволів на здійснення зазначених перевезень. Перевезення вантажів залізничним транспортом у міжнародному сполученні здійснюється відповідно до угод про залізничні міжнародні сполучення. Такою угодою є, зокрема, Угода про міжнародне залізничне вантажне сполучення, до якої Україна приєдналась 5 червня 1992 р. Міжнародні перевезення вантажів автомобільним транспортом здійснюються між пунктами відправлення та призначення, один з яких або обидва розташовані за межами території України. Правила міжнародних перевезень вантажів автомобільним транспортом територією України затверджуються центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту. Умови морських перевезень вантажів у міжнародному сполученні регулюються міжнародною Конвенцією про уніфікацію деяких правил про коносамент, яка була прийнята 25 серпня 1924 р. у Брюсселі, і Конвенцією ООН про морські перевезення вантажів, що підписана 1 січня 1978 р. у Гамбурзі. В Україні регулювання відносин у сфері діяльності транспорту відноситься до пріоритетних напрямків внутрішньої політики держави, оскільки створення правових стимулів щодо розвитку транспортної системи є одним з основних резервів підвищення добробуту суспільства, його економічного потенціалу відповідно до напрямків розвитку держави, закріплених Конституцією. Розвиток транспорту та інших засобів комунікації визначає не тільки структуризацію економічного простору держави, тобто екстенсивний процес економічного росту, але й якісне вдосконалення економіки, тобто процес інтенсивного росту. Відповідно функціонування транспорту стає найважливішим фактором розвитку економіки, суспільства в цілому. Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у просторовому переміщенні. Метою державного управління в галузі транспорту є своєчасне, повне і якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони держави, захист їх прав під час транспортного обслуговування, безпечне функціонування транспорту, додержання необхідних темпів і пропорцій та інше. В Україні діє єдина транспортна система, яка повинна відповідати вимогам суспільного виробництва і національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру, забезпечувати зовнішньоекономічні зв’язки країни. Єдину транспортну систему становлять: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт і метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування. Перевезення вантажу, пасажирів, багажу здійснюється за договором перевезення. Договір перевезення – вид цивільно-правового договору про надання послуг. За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу – також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має права на одержання багажу, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд у разі здавання багажу – також за його провезення. Залежно від видів транспорту, яким перевозяться вантажі, пасажири і багаж, перевезення поділяються на: залізничні, внутрішніми водними шляхами (річкові), морські, повітряні, автомобільні. Правові відносини у цій галузі регулюються положеннями Цивільного кодексу України, Законом України "Про транспорт", нормами транспортних статутів і кодексів, а також іншими нормативно-правовими актами. Перевезення конкретного вантажу оформляється спеціальним перевізним документом, який звичайно пересилається разом з вантажем і вважається письмовою формою договору. Такими документами при перевезеннях вантажів залізничним і річковим транспортом є накладна, автомобільним – товарно-транспортна накладна, морським – рейсовий чартер або коносамент. Договір перевезення пасажирів укладається усно. Доказом укладення договору перевезення пасажира та оплати вартості проїзду є виданий перевізником квиток. Здача перевізникові багажу посвідчується багажною квитанцією. Таким чином, для здійснення перевезення пасажиру необхідно укласти відповідний договір (усно або письмово) з перевізником. Тепер більш детально зупинимось на розкритті питання хто може надавати послуги з перевезення пасажирів та їх багажу автомобільним транспортом. За Законом України "Про автомобільний транспорт" перевізник - це особа, яка надає послуги з перевезення пасажира чи (та) вантажу автомобільним транспортом загального користування. Особи, які бажають займатися перевезенням пасажирів та багажу мають бути зареєстровані як суб’єкти господарювання, що надасть їм право бути учасниками господарських відносин та здійснювати господарську діяльність. Державна реєстрація суб’єкта господарювання (отримання свідоцтва про державну реєстрацію) є першим кроком на шляху започаткування бізнесу. Після цього, суб’єкт розпочинає ведення господарської діяльності, яку він обрав. Але при цьому, він зобов’язаний отримати дозвільний документ (ліцензію) на ведення виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню. Суб’єкт господарювання – це зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, а також фізична особа - суб’єкт підприємницької діяльності, яка провадить господарську діяльність. Ліцензування - один із засобів і механізмів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання. Ліцензія – це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання, який одержав ліцензію, на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензування здійснюється у добровільному порядку виключно за волевиявленням суб’єкта господарювання. Таким чином, для суб’єктів господарювання ліцензування можливо розглядати і як угоду, спрямовану на отримання необхідного елемента підприємницької дієздатності. Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, встановлюються статтею 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Цей Закон також визначає порядок ліцензування, відповідальність суб’єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування. Так, відповідно до зазначеної статті ліцензуванню підлягає надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі); надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі. Ліцензування перевезень автомобільним транспортом введено, зокрема, з метою забезпечення безпеки перевезень пасажирів автомобільним транспортом загального користування, запобігання дорожньому травматизму та посилення контролю за додержанням законодавства. Для отримання ліцензії з перевезення суб’єкту господарювання необхідно звернутися до органу ліцензування, яким на даний час (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України 14 листопада 2000 р. N 1698 „Про затвердження переліку органів ліцензування") є Головна державна інспекція на автомобільному транспорті, утворена у вересні 2004 року. Головавтотрансінспекція є урядовим органом державного управління, що діє у складі Міністерства транспорту та зв’язку і йому підпорядковується. Органом ліцензування зазначених видів господарської діяльності до створення Головавтотрансінспекції було визначено Державний департамент автомобільного транспорту (Укравтотранс). Головавтотрансінспекція здійснює державний контроль за додержанням суб’єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері автомобільного транспорту загального користування, вимог законодавства про автомобільний транспорт, норм та стандартів, що регулюють організацію перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування; здійснює державний нагляд за забезпеченням суб’єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері автомобільного транспорту загального користування, безпеки автомобільних перевезень Документи, які необхідно подати до органу ліцензування, визначені у Переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 року № 756. Кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності з перевезення пасажирів, вантажів автомобільним транспортом встановлено Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі) та Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі. Вказані ліцензійні умови затверджені спільними наказами Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерством транспорту України від 18 грудня 2003 р. N 136/985 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 грудня 2003 р. за N 1259/8580 та за N 1260/8581). Ліцензійні умови є обов’язковими для виконання суб’єктами господарювання, незалежно від їх організаційно-правової форми власності, які надають послуги з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування і отримали ліцензію на цей вид господарської діяльності. Водії автомобільних транспортних засобів, що здійснюють внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів, повинні відповідати умовам допуску до керування транспортними засобами, що передбачені Законом України "Про дорожній рух", постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1993р № 340 "Про затвердження Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян для керування транспортними засобами". Автомобільні транспортні засоби, які використовуються для внутрішніх та міжнародних перевезень пасажирів і вантажів, повинні бути зареєстровані згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 07.09.1998р. № 1388 "Про затвердження Правил державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів всіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок" і повинні мати: свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, видане органами Державтоінспекції; талон про проходження державного технічного огляду; тимчасовий реєстраційний талон, виданий підрозділами ДАІ (якщо транспортний засіб переданий його власником у встановленому порядку в користування і (або) розпорядження ним іншій фізичній або юридичній особі). Окремо слід відмітити, що Законом України „Про автомобільний транспорт" (прийнято 5 квітня 2001 року) було введено поняття ліцензійна картка. Цим Законом внесено відповідні зміни і до Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Це врегулювало питання щодо наявності дозвільного документу на кожний автомобільний транспорт. На сьогодні передбачається, що на кожний автомобільний транспортний засіб до ліцензії з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування і з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі додаються ліцензійні картки на термін дії ліцензії. Ліцензійна картка є бланком суворої звітності, до якої заносяться реєстраційні дані ліцензії та автомобільного транспортного засобу. Контроль за додержанням суб’єктом господарювання Ліцензійних умов здійснюється шляхом проведення планових та позапланових перевірок за місцезнаходженням суб’єкта господарської діяльності і безпосередньо в транспортних засобах, які використовують ліцензіати під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування або перевезень пасажирів та їх багажу на таксі. Планові перевірки додержання ліцензіатом Ліцензійних умов проводиться органами контролю згідно з квартальними планами перевірок, які затверджуються наказом органу контролю. Позапланові перевірки здійснюються органами контролю лише на підставі надходження до них у письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення ліцензіатом Ліцензійних умов або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень Ліцензійних умов. Для проведення перевірки органи контролю видають розпорядчий документ про створення комісії. Термін проведення перевірки становить не більше п’яти робочих днів, у разі необхідності, за рішенням керівника органу контролю, термін перевірки може бути продовжено до десяти робочих днів. Порушення, які були виявлені при перевірці додержання ліцензіатом Ліцензійних умов мають бути викладені в акті перевірки з посиланням на конкретні пункти, статті, розділи нормативно-правових документів, які були порушені ліцензіатом. Орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше десяти робочих днів з дати складання акта перевірки порушень ліцензійних умов видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов або орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії. Ліцензіат, який одержав розпорядження про усунення порушень Ліцензійних умов, зобов’язаний у встановлений в розпорядженні термін усунути порушення та подати в письмовій формі органу контролю, який видав розпорядження, інформацію про усунення порушень. Також необхідно зазначити, що відповідно до пункту 3 статті 69 Закону України "Про автомобільний транспорт" перевезення пасажирів та їх багажу на таксі без ліцензії; відсутність документів, обов’язкових для надання послуг з перевезення пасажирів чи вантажів автомобільним транспортом загального користування є порушеннями законодавства про автомобільний транспорт, за вчинення якого особа притягується до відповідальності із застосуванням до неї відповідної санкції (санкцій). На останок, слід зазначити, що здійснення суб’єктом господарювання перевезень пасажирів і вантажів виключно для задоволення власних потреб підприємства не потребує отримання ліцензії. 2.ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ ЯК ВИД ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва. Він покликаний задовольняти потреби населення та народно-господарського комплексу в перевезеннях. Сутність економічних відносин, які виникають у процесі здійснення перевезення вантажів, полягає у тому, що вони є продовженням процесу виробництва. Транспорт, як самостійна галузь народного господарства України, не може існувати поза виробництвом, він виконує функцію переміщення результатів останнього - продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання. Сьогодні основу функціонування транспортно-го комплексу України становлять ринкові відносини, найважливішими елементами яких є демонополізація, цивілізована конкуренція, рівність структур усіх форм власності та розширення сфери застосування приватного капіталу. Перевезення вантажів - один з видів господарської діяльності, яка здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Цей вид діяльності може здійснюватися як з метою одержання прибутку, так і без такої мети (наприклад, морські та повітряні судна можуть використовуватися для перевезень у наукових, навчальних цілях або під час несення спеціальної державної служби тощо). У першому випадку перевезення вантажів є різновидом комерційної господарської діяльності, а в другому - різновидом некомерційної господарської діяльності. Сферу господарських відносин, які виникають у процесі перевезення вантажів, становлять господарсько-виробничі (виникають при укладенні та виконанні договору перевезення вантажу), організаційно-господарські (наприклад, планування, ліцензування діяльності підприємств транспорту щодо здійснення перевезень вантажів) та внутрішньогосподарські (наприклад, відносини, що виникають між авіакомпанією та її представництвом або філією в іншому населеному пункті) відносини. Основним засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання, що здійснюють перевезення вантажів, є ліцензування такої діяльності. Правові основи ліцензування перевезення вантажів визначено статтями 12,14 ГК та Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» . Умови та порядок ліцензування окремих видів вантажних перевезень регулюються: - Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі) ; - Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів повітряним транспортом ; - Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів річковим, морським транспортом ; - Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності щодо надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом ; - Ліцензійними умовами провадження розроблення, випробування, виробництва, експлуатації ракет-носіїв, космічних апаратів та їх складових частин, наземної космічної інфраструктури та її складових частин, обладнання, що входить до складу космічного сегмента супутникових систем ; - іншими нормативно-правовими актами. Суб'єктами відносин перевезення вантажів визнаються учасники господарських відносин, які організовують вантажні перевезення або здійснюють їх безпосередньо. Відповідно до цього визначають прямих (сторони договору перевезення вантажу) і непрямих (експедитори, аеропорти, залізничні станції, автовокзали, морські порти тощо) учасників процесу перевезення вантажів. До суб'єктів господарювання, що безпосередньо здійснюють перевезення вантажів, належать сторони договору перевезення вантажу: перевізник, вантажовідправник та вантажоодержувач. Вони є прямими учасниками процесу перевезення вантажу, які реалізують свою господарську компетенцію у цій сфері. Перевізник є таким учасником процесу перевезення вантажів, функціональне призначення якого полягає у наданні транспортної послуги - переміщення продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання. Правовий статус перевізника характеризує те, що він є суб'єктом господарювання, який на виконання умов договору перевезення вантажу зобов'язується доставити ввірений йому вантажовідправником вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі - вантажоодержувачу. Перевізник є стороною договору перевезення вантажу і зазначається як такий у відповідних транспортних документах. Зазначимо особливості правового статусу повітряного, залізничного та морського перевізника. Повітряним перевізником згідно із статтею 59 Повітряного кодексу України визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки. У свою чергу, під експлуатантом слід розуміти особу, організацію або підприємство, що експлуатує повітряні судна або пропонує свої послуги у цій галузі. Статус експлуатанта підтверджується наявністю у нього сертифіката, який дозволяє виконувати повітряні перевезення у відповідності з вимогами нормативних документів цивільної авіації. Умови та порядок проведення сертифікації експлуатантів встановлено Правилами сертифікації експлуатантів, затвердженими наказом Мінтрансу України від 29 травня 1998 р.. Для отримання доступу на конкретний ринок авіаційних перевезень експлуатанту, крім сертифіката експлуатанта, необхідно мати ліцензію на здійснення повітряних вантажних перевезень та отримати дозвіл у Державному департаменті авіаційного транспорту України згідно з Положенням про порядок видачі дозволів, що регулюють доступ експлуатантів на ринок авіаційних перевезень та робіт, затвердженим наказом Державного департаменту авіаційного транспорту України від 24 квітня 1996 р. Визначення категорії «експлуатант повітряного судна» є похідним від категорій «власник повітряного судна» та «судновласник», що розкривають правовий статус особи, яка володіє повітряним судном на законних підставах. Власником повітряного судна можна визначити суб'єкт господарювання, який на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому повітряним судном; відповідно, судновласником - суб'єкт господарювання, який експлуатує повітряне судно від свого імені незалежно від того, є він власником цього повітряного судна чи використовує його на інших законних підставах. Отже, повітряним вантажним перевізником є такий суб'єкт господарювання - власник або судновласник повітряного судна, який здійснює експлуатацію останнього для вантажних перевезень на підставі ліцензії, сертифіката експлуатанта та дозволу, що регулює доступ на ринок авіаційних перевезень. На залізничному транспорті залізничним вантажним перевізником є залізниця. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про залізничний транспорт» залізниця - це статутне територіально-галузеве об'єднання, до складу котрого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, при централізованому управлінні, здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі. Сьогодні в Україні функціонують шість залізниць: Південно-Західна, Придніпровська, Донецька, Львівська, Одеська, Південна. Залізничний вантажний перевізник повинен мати ліцензію на здійснення вантажних перевезень та сертифікат відповідності згідно з ДСТУ-2296 або свідоцтво про визнання закордонного сертифіката. Сертифікаційна діяльність на залізничному транспорті - обов'язкова частина процедури обгрунтування можливості здійснення суб'єктами господарювання перевезення вантажів і здійснюється у порядку, передбаченому Положенням про сертифікаційну діяльність на залізничному транспорті України, затвердженим наказом Мінтрансу України від 1 червня 1998 р. . Згідно із статтею 8 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. , перевезення вантажів проводиться у вагонах парку залізниць або орендованих у залізниць, а також у власних вагонах, що належать підприємствам, організаціям, установам, громадянам - суб'єктам підприємницької діяльності, у тому числі розташованим за межами України. Передача в оренду вагонів проводиться для здійснення перевезень у межах України в порядку, встановленому Інструкцією про порядок передачі в оренду вантажних вагонів, затвердженою наказом Мінтрансу України від 28 квітня 1997 р. № 151 . Отже, залізничний вантажний перевізник - це такий суб'єкт господарювання, який є власником залізничного транспортного засобу або використовує його на законних підставах для перевезення вантажів згідно з ліцензією і сертифікатом, що підтверджують його госпо-дарську компетенцію у цій сфері. Роль перевізника на морському та внутрішньому водному транспорті виконує судновласник або власник судна. Згідно із статтею 20 КТМ судновласником визнається юридична або фізична особа, яка експлуатує судно від свого імені незалежно від того, є вона власником судна чи використовує його на інших законних підставах; власником судна є суб'єкт права власності або особа, яка здійснює щодо закріпленого за нею судна права, до яких застосовуються правила про право власності. Це стосується також власників річкових суден, правовий статус яких врегульовано Статутом внутрішнього водного транспорту СРСР, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. . Слід зауважити, що у практиці торговельного мореплавства у більшості випадків перевезення здійснює не власник морського судна, а особа, яка експлуатує його на підставі договору фрахтування. Перевізник, таким чином, є фрахтувальником за договором фрахтування, з одного боку, і перевізником за договором перевезення - з іншого. У цьому випадку ми водночас маємо справу з правовідносинами, що виникають внаслідок фрахтування морського судна, і з правовідносинами, що виникають внаслідок перевезення вантажу. Можливо, це є підґрунтям того, щоб кожний з термінів («перевізник» і «фрахтівник») застосовувався лише стосовно договору відповідного виду. Перевізниками вантажів морським та внутрішнім транспортом за часів СРСР були державні пароплавства. Сьогодні перевізниками можуть бути не лише пароплавства, а й інші суб'єкти господарювання, які отримали ліцензію на здійснення перевезень у передбаченому законодавством України порядку. Отже, вантажним перевізником на морському та внутрішньому водному транспорті є такий суб'єкт господарювання, судновласник або власник морського судна/судна внутрішнього плавання, який здійснює експлуатацію даного судна для вантажних перевезень морськими чи внутрішніми водними шляхами на підставі ліцензії. Правове становище перевізника може характеризувати його особливий статус - статус національного перевізника. Набуття вказаного статусу підприємствами морського і річкового транспорту передбачено Порядком проведення конкурсу щодо надання судноплавним компаніям статусу національного перевізника, затвердженим наказом Мінтрансу України від 4 вересня 2001 р. . Сьогодні статус національного перевізника отримали Відкрите акціонерне товариство «Українське Дунайське пароплавство» (наказ Мінтрансу України від 29 жовтня 2001 р. № 729) та судноплавна компанія «Укрферрі» (наказ Мінтрансу України від 26 квітня 2002 р. № 284). Умови проведення конкурсу на право отримання зазначеного статусу повітряного перевізника встановлено Положенням про проведення конкурсу на право отримання статусу національного повітряного перевізника, затвердженим наказом Мінтрансу України від 20 березня 1997 р. Правовий статус вантажовідправника характеризується такими ознаками: по-перше, він вступає у договір перевезення вантажу від свого імені; по-друге, предметом зобов'язань вантажовідправника є надання вантажу разом з перевізними документами перевізнику; по-третє, вантажовідправник повинен бути зазначений як такий у перевізних документах. Юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення правовідносин між вантажовідправником і перевізником, є передача вантажу останньому. Вантажовідправниками можуть бути суб'єкти господарювання, яким вантаж належить на праві власності або інших законних підставах. Вантажовідправник є стороною договору перевезення вантажу, функціональне призначення якого полягає у тому, що він зобов'язаний ввірити перевізнику вантаж для його перевезення. Таким чином, вантажовідправником є такий суб'єкт господарювання, який вступає у договір перевезення вантажу від свого імені, зобов'язується надати перевізнику для перевезення вантаж разом з перевізними документами, в яких він значиться як такий. Правовий статус відправника за договором морського перевезення вантажу поєднується з таким учасником перевезення, як фрахтувальник. Відповідно до частини 2 статті 133 КТМ фрахтувальником і фрахтівником визнаються особи, які уклали між собою договір фрахту-вання судна (чартер). Однак поняття договору фрахтування судна міститься у статті 203 КТМ, яка визначає сторонами договору судновласника і фрахтувальника, а не фрахтівника і фрахтувальника. Слід визнати, що правовий статус відправника за договором морського перевезення вантажу відмінний від правового статусу фрахтувальника, оскільки предметом зобов'язань відправника є подання вантажу для перевезення, а фрахтувальника - використання судна для перевезень або інших цілей торговельного мореплавства. Поряд з перевізником та вантажовідправником, суб'єктом відносин з перевезення вантажу є вантажоодержувач - особа, уповноважена на одержання вантажу. Господарський кодекс України визначає основи правового регулювання господарської діяльності щодо перевезення вантажів усіма видами транспорту, що становлять Єдину транспортну систему України. Термін «транспорт» має широке тлумачення: так визначається окрема галузь народного господарства, вид господарської діяльності - переміщення вантажів та засоби перевезення. Закон України «Про транспорт» визначає склад залізничного, автомобільного, річкового, авіаційного, морського транспорту та інших видів транспорту (транспортні засоби, споруди, фінансові ресурси, устаткування транспорту, шляхи сполучення, а також промислові, будівельні, торговельні й постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури і спорту, культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, закріплені за підприємствами, об'єднаннями, установами та організаціями різних форм власності). Щодо процесу перевезення вантажів йдеться про транспортні засоби, за допомогою яких здійснюється перевезення (рухомий склад залізничного транспорту, морські судна, річкові судна, рухомий склад автомобільного транспорту, повітряні судна) та про належність цих засобів до того чи іншого виду транспорту - залізничного, морського, автомобільного тощо. Тому поняття «транспорт» ширше за поняття «транспортний засіб»: - під транспортом слід розуміти сукупність механічних засобів, за допомогою яких здійснюються перевезення, а також увесь виробничо-технологічний комплекс, за допомогою якого надаються послуги з перевезення та інші транспортні послуги споживачам; - під транспортним засобом - пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів (п. 1.10 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001р. ). Транспортне експедирування є видом господарської діяльності, спрямованої на органі-зацію процесу перевезення вантажів. Основні умови здійснення транспортно-експедиційного обслуговування зовнішньоторговельних і транзитних вантажів визначено Правилами здійснення транспортно-експедиційної діяльності під час перевезення зовнішньоторговельних і транзитних вантажів, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1993 р. . Транспортно-експедиційне обслуговування вантажів здійснюється експедиторами, які діють в інтересах та за дорученням вантажовідправників і вантажоодержувачів. Експедитор є таким суб'єктом господарювання, функціональне призначення якого полягає в організації та сприянні здійсненню процесу перевезення вантажів. Експедитором може бути як суб'єкт господарювання, що спеціалізується на транспортно-експедиційних послугах (транспортно-експедиторська організація), так і перевізник, порт, пристань, які мають відповідну інфраструктуру. Експедитор є непрямим учасником процесу перевезення вантажу. Транспортне експедирування, як вид господарської діяльності, не може розглядатися окремо від перевезення. Це - комплекс заходів, які супроводжують процес перевезення вантажів на всіх його стадіях (сортування вантажів під час їх прийняття до перевезення, перевалка вантажів у процесі їх перевезення, облік надходження вантажів під час їх видачі тощо). І саме вказане дає підстави розглядати її допоміжним щодо перевезення видом діяльності. Тому кожна послуга, що надається експедитором клієнту, по суті, є транспортною послугою. Відносини учасників транспортно-експедиторської діяльності встановлюються на основі договорів. Учасники цієї діяльності вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов взаємовідносин, що не суперечать чинному законодавству. Сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері організації і здійснення вантажних перевезень, становить законодавство про вантажні перевезення, що за предметом правового регулювання належить до такого інституту господарського законодавства, як транспортне законодавство. Відповідно до критерію систематизації законодавства про вантажні перевезення за предметом правового регулювання можна визначити загальне і спеціальне законодавство про вантажні перевезення. До складу загального законодавства входять нормативно-правові акти, які регулюють діяльність усіх суб'єктів господарювання, у тому числі таких, які здійснюють перевезення вантажів (наприклад Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України «Про транспорт» тощо). До складу спеціального законодавства входять нормативно-правові акти, які не суперечать загальним і водночас уточнюють, доповнюють або конкретизують їх щодо вантажних перевезень (наприклад Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України, Статут залізниць України тощо). За своєю правовою сутністю це комплексно-кодифіковані нормативні акти. Особливі умови перевезення небезпечних вантажів врегульовано Законом України «Про перевезення небезпечних вантажів» , який визначає правові, організаційні, соціальні та економічні засади діяльності, пов'язаної з перевезенням небезпечних вантажів залізничним, морським, річковим, автомобільним та авіаційним транспортом. У Законі визначено основні напрями державної політики у сфері перевезення небезпечних вантажів, права та обов'язки сторін договору щодо перевезення таких вантажів. З метою забезпечення безпеки морських перевезень вантажів наказом Мінтрансу України від 14 грудня 1998 р. № 497 затверджено Положення про порядок підготовки та подання інформації про вантаж для його безпечного морського перевезення. Згідно з цим Положенням інформацію про вантаж становлять документи, які містять відомості, необхідні для забезпечення належного розміщення та безпечного перевезення вантажів (генеральних, навалочних, небезпечних тощо), або підтверджують його транспортні характеристики чи свідчать про вжиті заходи щодо підготовки до транспортування. На повітряному транспорті спеціальні правила перевезення небезпечних вантажів регулюються Інструкцією про повітряні перевезення спеціальних та небезпечних вантажів, затвердженою наказом Мінтрансу України від 25 жовтня 1999 р. № 509. Закон України «Про транзит вантажів» визначає засади організації та здійснення транзиту вантажів авіаційним, автомобільним, залізничним, морським і річковим транспортом через територію України. Законодавство України, що регулює відносини учасників процесу перевезення пасажирів та їх багажу, становлять норми Цивільного кодексу України, а також інші норматив-но-правові акти залежно від виду транспорту, яким має бути здійснено таке перевезення. Залізничні перевезення пасажирів регламентовано Правилами перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затвердженими наказом Мінтрансу України від 28 липня 1998 р. № 297; постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1997 р. № 252 «Про порядок обслуговування громадян залізничним транспортом», постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1995 р. № 903 «Про Правила пове-дінки громадян на залізничному транспорті» та іншими нормативно-правовими актами. На морському транспорті пасажирські перевезення виконуються відповідно до статей 184- 194 КТМ, Правил перевезення пасажирів, ручної поклажі і багажу та надання послуг на судах і у портах Міністерства морського флоту СРСР, затверджених Міністерством морського флоту СРСР 1 червня 1987 р. (РД 31.16.02-87), та інших нормативно-правових актів. На внутрішньому водному транспорті пасажирські перевезення врегульовані Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. № 1801. Повітряні перевезення пасажирів регулюються Повітряним кодексом України; Правилами повітряних перевезень пасажирів і багажу, затвердженими наказом Мін-трансу України від 25 липня 2003 р. № 568; Правилами виконання чартерних рейсів, затвердженими наказом Мінтрансу України від 18 травня 2001 р. № 297; іншими нормативно-пра-вовими актами. Перевезення пасажирів автомобільним транспортом регламентовано Правилами надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176, та іншими нормативно-правовими актами. ВИСНОВКИ Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у просторовому переміщенні. Метою державного управління в галузі транспорту є своєчасне, повне і якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони держави, захист їх прав під час транспортного обслуговування, безпечне функціонування транспорту, додержання необхідних темпів і пропорцій та інше. Сутність економічних відносин, які виникають у процесі здійснення перевезення вантажів, полягає у тому, що вони є продовженням процесу виробництва. Транспорт, як самостій-на галузь народного господарства України, не може існувати поза виробництвом, він вико-нує функцію переміщення результатів останнього - продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання. Сьогодні основу функціонування транспортно-го комплексу України становлять ринкові відносини, найважливішими елементами яких є демонополізація, цивілізована конкуренція, рівність структур усіх форм власності та розширення сфери застосування приватного капіталу. В Україні діє єдина транспортна система, яка повинна відповідати вимогам суспільного виробництва і національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру, забезпечувати зовнішньоекономічні зв’язки країни. Єдину транспортну систему становлять: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт і метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування. Перевезення вантажу, пасажирів, багажу здійснюється за договором перевезення. Договір перевезення – вид цивільно-правового договору про надання послуг. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Конституція України. – ВВР України, 1996, №36. 2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003, №435-ІV. 3. Господарський кодекс України від 16.01.2003, №436- ІV. 4. Повітряний кодекс України від 04.05.1993, №3167-ХІІ. 5. Закон України "Про транспорт" від 10.11.1994, №232/94-ВР. 6. Закон України "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001, №2344-ІІІ. 7. Закон України “Про перевезення небезпечних вантажів” від 06.04.2000, №1644-ІІІ. 8. Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000, №1775-ІІІ. 9. Закон України "Про дорожній рух" від 30.06.1993, №3353-ХІ. 10. Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження переліку органів ліцензування" 14.11.200, №1698. 11. Статут залізниць України, затверджений постановою Кабміну від 6.04.1996, № . 12. Правила перевезень вантажів, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 2.11. 2000, № . 13. Правил перевезення вантажів у прямому змішаному залізнично-водному сполученні, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 28.05.2002, № 334/566. 14. Статут автомобільного транспорту УРСР, затверджений постановою Кабінету Міністрів УРСР від 26.07.1969, № . 15. Правилами перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997, № . 16. Правила судноплавства на внутрішніх водних шляхах України, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 16.02.2004, № . 17. Правила оформлення вантажних перевізних документів на перевезення морським транспортом, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 13.12.2004, № . 18. Програми інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 14.09.2000, № /2000. 19. Угода про міжнародне залізничне вантажне сполучення від 01.11.1951р., до якої Україна приєдналась 5.06.1992р. 20. Конвенція про уніфікацію деяких правил про коносамент від 25.08.1924р., прийнята у Брюсселі. 21. Конвенція ООН про морські перевезення вантажів від 1 січня 1978 р. , прийнята у Гамбурзі. 22. Правила перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затверджені наказом Мінтрансу України від 28.07.1998, № 297. 23. Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок обслуговування громадян залізничним транспортом» від 19.03.199, № 252. 24. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Правила пове-дінки громадян на залізничному транспорті» від 10.11.1995, № 903. 25. Цивільне право України./За ред.О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової.-К.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (19.05.2014)
Просмотров: 433 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: