Реферат на тему: Правоутворення та форми (джерела) права - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Правоутворення та форми (джерела) права. Правоутворення та форми (джерела) права 1. Поняття правоутворення Змістовна сторона правоутворення включає всі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права: 1) його зов-нішнє відображення в юридичних письмових документах (нормативних актах, угодах, судових прецедентах й т. ін.); 2) існування у вигляді неінституціональних форм (пра-восвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини і т. ін.); 3) процеси виникнення юридичних моделей поведінки та їх фактичної реалізації. Правоутворення — це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямках. Сучасне розу-міння сутності правоутворення базується: 1) на концепції спільності і відмінності права і закону, згідно з якою право може існувати і поза своєю інституційною формою (законодавством) у вигляді рівного і справедливого масштабу свободи, який знаходить своє відображення у правових принципах, суб'єктивних правах, конкретних правовідносинах і т. ін.; 2) на теоріях правової держави і громадянського суспіль-ства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство — спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають громадяна-ми. Громадянське суспільство безпосередньо утворює право в формі типових конкретних правовідносин, що зумовлені соціальними чинниками, емпіричною правосвідомістю насе-лення. Роль держави полягає у дослідженні, узагальненні і систематизації масових видів правової поведінки, правової взаємодії членів громадянського суспільства. Держава фор-мулює це "право суспільного життя" у формалізованих, загальнообов'язкових правилах поведінки, зовнішньо відображених у законодавстві — системі нормативно-пра-вових документів. Крім цього, держава за допомогою при-мусу й інших форм державного впливу забезпечує реа-лізацію юридичних приписів всіма громадянами і охорону їх від порушень; 3) на принципі поділу влад, який по суті є розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством. У найбільш загальному плані для представницьких ор-ганів держави характерно формування за своїм розсудом правил поведінки у формі законів, які регламентують усі види суспільних відносин. Виконавчі органи самостійно ут-ворюють норми права, в основному, у сфері відомчої діяль-ності. Судова влада специфічна як за предметом впливу, так і роллю в утворенні права; предметом її впливу є переважно та сфера відносин, де суб'єкти неспроможні самостійно вирішити справи чи усунути протиріччя, що виникають. Ці конкретні правові ситуації розв'язує суд, а у випадках, коли немає відповідної норми права, — в порядку судового прецеденту. Тому судова влада, на від-міну від інших, утворює право шляхом переходу від конк-ретних актів до загальних настанов. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що правоутворення як процес виникнення і становлення права скла-дається з таких етапів: 1) формування конкретних правових відносин безпосе-редньо в громадському житті на основі матеріальних умов існування суспільства та емпіричної правосвідомості його членів; 2) узагальнення і формулювання державою природних, що виникли еволюційним шляхом, конкретних правовід-носин у формі нормативно-правових актів чи інших дер-жавних юридичних рішень (документів); 3) втілення формалізованих загальних правових при-писів, знову-таки, в конкретні правові відносини, але вже більш упорядковані, стабільні, захищені. Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді правових норм, а й правосвідомості, правовідносин, пра-вомірної поведінки, доцільно виділити рівні правоутворення: 1) гносеологічний, який відображує процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості; 2) мате-ріальний, на якому право формується у вигляді конкрет-них правовідносин — правового зв'язку суб'єктивних прав і обов'язків, що із сфери можливого трансформуються в реальність за допомогою правомірної поведінки; 3) інституціональний, якому притаманне існування права як системи правових норм. Відтак, сучасне розуміння правоутворення відрізняється від нормативного підходу, що превалював і базувався на процесі правотворчості. Правотворчість в рамках вищевикладеного тлумачення правоутворення є одним із його ета-пів, рівнів, форм. 2. Правотворчість Загальновизнаним трактуванням правотворчості є її інтерпретація як форми владної діяльності держави, спря-мованої на утворення нормативно-правових актів, за допо-могою яких в чинну юридичну систему запроваджуються, змінюються чи скасовуються правові норми. Відомо, що цей процес включає три стадії: 1) волевиявлення народу і формування юридичного мотиву; 2) нормативне формулю-вання державою цієї волі у вигляді визначеного масштабу поведінки; 3) надання сформульованому правилу юридич-них властивостей. Правотворчість характеризується такими ознаками: 1) є, переважно, діяльністю держави; 2) має організаційну спрямованість; 3) відображується в утворенні нормативно-правових актів, що містять норми права чи скасовують, змінюють їх; 4) строго регламентується правовими нор-мами. Правотворчість здійснюється на основі принципів: 1) гу-манізму — нормативно-правові акти повинні формулюва-ти, захищати загальнолюдські цінності, природні права лю-дини, створювати умови і механізми їх втілення у життя; 2) демократизму — сутністю правотворчості є вираження волі народу, безпосередня його участь у розробці й прий-нятті нормативно-правових актів; 3) науковості — ефек-тивного використання досягнень юридичної та інших наук; 4) правності, тобто — адекватного відображення "правової природи" суспільних відносин у нормативно-правових ак-тах, створення їх у суворій відповідності до правових норм, що регламентують процес правотворчості. Правотворчість поділяється на види за суб'єктами і засо-бами формування норм права. За суб'єктами правотворчість диференціюється на безпосередню Правотворчість на-роду (референдум), Правотворчість державних органів, правотворчість громадських об'єднань та Правотворчість трудових колективів. За засобами формування норм права правотворчість поділяється на утворення нових правових норм і санкціонування — надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам. 3. Джерела, форми права та їх класифікація Відомо, що способам юридичного нормоутворення відпо-відають властиві їм форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів держави — юри-дичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому воле-виявленню суб'єктів права на паритетних засадах — юри-дична нормативна умова, санкціонуванню — правовий зви-чай, визнанню прецедента — судовий прецедент і т. ін. У правознавстві і юридичній практиці термін "джерело права" розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна "форми права". Разом з тим, для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм права. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. Скажімо, право має внутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно ро-зуміється, у першому випадку, внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня форма права — це система законодавства. Внутрішньою формою правової норми є її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, -санкцію, а зовнішньою — стаття нормативного акта чи група статей, в яких відобра-жена правова норма. Крім цього, під формою права іноді розуміють засоби встановлення правових норм (норматив-ний акт, нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай). Для позначення цього явища використовується також термін "джерело права". Цей термін часто викори-стовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) дже-рело права чи юридичне. Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і вико-ристовується цей термін, то слід зазначити, що для суб'єк-тів, які встановлюють юридичні норми, і суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випад-ку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види пра-вомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, за-гальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культу-ри і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т.ч. об'єктивні і суб'єк-тивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (oфіційні чи неофіційні). Соціально-правові джерела — це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні — це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо. Протиріччя, на думку авторів, які волю державних ор-ганів вважають юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворює суспільних відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Тому більш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює чи формулює, бо право може встановлюватися і поза офіційною формою — законодавством. З другого боку, поняття форми права розкриває те, як право, правові нор-ми встановлюються і відображуються зовні. З цієї точки зору форми встановлення права — це засоби (види) юри-дичного нормовстановлення (правотворчості), тобто юриди-зація права органами державної влади і управління шля-хом делегованого чи санкціонованого нормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін. Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи санк-ціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм юридичної сили загальнообов'язковості. Тому ці акти не породжують право, а лише визнають його — юридизують. Для суб'єкта, який застосовує і реалізує юридизоване право, всі інші джерела не мають значення, бо тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і обов'язків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених (юридичні факти). Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні норма-тивні акти органів держави. Другою за значущістю фор-мою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не вико-ристовується в Україні взагалі. Юридичні нормативні акти — це рішення компетент-них суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасо-вують юридичні норми в односторонньому вольовому по-рядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо. Юридичні нормативні договори — це добровільне і уз-годжене рішення двох чи більше сторін, які містять юри-дичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди). Правовий звичай — це правило поведінки, яке склада-лося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими ста-ють ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості насе-лення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу. Правові звичаї мали по-ширення як джерела права в давні часи і утворювали так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають до-сить обмежене використання, за винятком ряду країн Аф-рики і Азії. Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбут-ньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридич-них норм. Судовий прецедент як джерело права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, СІЛА, Індія). Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваже-ними органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є їх одностороннім волевияв-ленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писем-ного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує спів-відношення з іншими правовами актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; 6) надає волі народу офіційного характеру. Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вно-сять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів. Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями: 1) за суб'єктами ухвалення — на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об'єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недер-жавних формувань; 2) за юридичною силою — на закони і підзаконні нор-мативні акти; 3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні; 4) за ступенем загальності правових норм — на загальні і конкретизаційні; 5) за характером волевиявлення — на акти встановлен-ня, зміни та скасування норм права; 6) за галузями законодавства — на цивільні, кримі-нальні, кримінально-процесуальні і т. ін.; 7) за часом дії — визначно-строкові і невизначно-стро-кові. Поширеною диференціацією нормативних актів є їх кла-сифікація за суб'єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент — укази. Органи виконавчої влади України видають такі норматив-но-правові акти: Кабінет Міністрів — декрети і постанови; керівники міністерств і відомств — інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів — рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад — рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій — нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази і інструкції. У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення у результаті всеукраїнського чи регіонального референдумів, певних громадських об'єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішення, постанова і т. ін.) Чинність нормативно-правових актів — це їх фактич-ний вплив на суспільні відносини. Кожний нормативно-правовий акт призначений для урегулювання певних соціальних ситуацій, тому встановлення меж його чинності є необхідною умовою забезпечення правомірності викори-стання і застосування приписів, які складають зміст цього акта. Чинність нормативно-правових актів обмежена трьо-ма параметрами: а) терміном чинності, тобто часом, про-тягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу; б) простором, на який поширюється чинність нормативно-правового акта; в) колом осіб, які підпадають під вплив нормативно-правового акта і на основі його набирають юридичних прав і обов'язків. Дія нормативно-правових актів у часі обмежена момен-том набрання ними юридичної сили і моментом її втрати. Нормативно-правові акти набирають чинності: а) з часу, зазначеного в самому нормативно-правовому акті, за яким цей нормативно-правовий акт набирає чинності; б) з часу прийняття чи підпису, зазначених, як правило, у самому нормативно-правовому акті; в) з часу опублікування нор-мативно-правового акта; г) нормативно-правові акти, в яких в тій чи іншій формі не зазначено час набрання чинності, вступають у силу на всій території України одно-часно після завершення 10-денного строку з моменту опуб-лікування, причому нормативно-правові акти повинні бути опубліковані не пізніше 7-денного строку після їх прийнят-тя; д) з часу, з якого вони надійшли адресату, що прита-манне відомчим нормативним актам. Нормативно-правові акти втрачають чинність внаслідок закінчення обумовленого терміну дії; внаслідок зміни об-ставин, для врегулювання яких вони були призначені; вна-слідок відміни (скасування) даного акта іншим чи спе-ціально призначеним актом. Чинність новоприйнятих нормативно-правових актів по-ширюється на відносини, що виникають після набрання ними чинності. Лише в окремих випадках під вплив нор-мативно-правових актів підпадають відносини, що виникли до набрання юридичної сили. Це стосується: а) кримі-нального закону, якщо він пом'якшує чи скасовує пока-рання; б) прямих вказівок суб'єкта правотворчості, що містяться у нормативно-правовому акті. Подібна дія нор-мативно-правових актів називається "зворотною силою Закону". Чинність нормативно-правових актів у просторі — це поширення їх впливу на певну територію (держави в ціло-му чи окремого регіону). До території держави належать: земля, надра, води та повітряний простір у межах держав-них кордонів, територія посольств, військові судна у від-критому морі і в межах територіальних вод інших держав, повітряні і космічні літаючі апарати тощо. Нормативно-правові акти вищих органів законодавчої і виконавчої влади мають чинність на всій території держа-ви, а місцевих — на території відповідного регіону. На території регіону діють нормативно-правові акти різної юридичної сили, між якими можлива колізія (протиріччя). У такому випадку діє той нормативний акт, що має вищу юридичну силу, чи при її рівності — той, який прийнятий пізніше. Чинність деяких нормативно-правових актів може поши-рюватися і на територію, непідвладну суб'єкту їх ухвален-ня. Це так звана екстериторіальна дія нормативно-право-вих актів. Чинність нормативно-правових актів кола осіб визначає підлеглість осіб вимогам нормативно-правових актів. Згідно із загальним правилом чинність нормативно-правового акта поширюється на всіх осіб, які перебувають у межах певної території. Мають місце і винятки: а) громадяни України зобов'язані виконувати приписи нормативно-правових актів і поза межами держави; б) закони чи спеціальні норма-тивно-правові акти можуть бути адресовані певному колу осіб. Чинність нормативно-правових актів поширюється не тільки на громадян України, а й, за деякими обмеження-ми, — на іноземців, осіб без громадянства, які перебува-ють на території України. Чинними нормативно-правовими актами і міжнародними угодами передбачено винятки лише для дипломатичних представників і деяких інших осіб.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (22.05.2014)
Просмотров: 770 \| Рейтинг: 5.0/1

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: