Реферат на тему:Поняття громадянства, способи набуття і втрати громадянства - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Поняття громадянства, способи набуття і втрати громадянства. План 1. .Поняття громадянства, способи набуття і втрати громадянства 2. Загальна характеристика інституту прав і свобод громадян Поняття та джерела прав людини. Еволюція прав людини. Правовий статус особи включає сукупність прав і свобод людини та громадянина, відображених у нормах усіх галузей чинного права. Основи правового статусу особи – конституційно закріплені права і свободи. Вони становлять відносно невелику частину всіх прав і свобод. Причини, з яких одні права закріплюються конституційно, а інші – у поточному законодавстві, не довільні. Можна виокремити такі фактори, від яких залежить вибір тієї або іншої форми закріплення прав і свобод: 1. Значимість цього конституційного права і цієї свободи для людини та суспільства. Конституція закріплює права і свободи, які є життєво важливими й найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так. і в цілому для суспільства, для держави, тобто основні права і свободи. Для людини вони є необхідними передумовами забезпечення: умов гідного і вільного існування; природного права на участь у вирішенні питань устрою та управління тим суспільством, членом якого вона є; економічних і соціальних умов, необхідних їй для задоволення життєвих матеріальних і духовних потреб. Для держави, суспільства значимість конституційного закріплення прав і свобод виражається в тому, що саме їхня реалізація необхідна для втілення в життя сутнісних властивостей держави як демократичної та правової. Крім того, саме існування держави, суспільства забезпечується сукупною діяльністю людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності – політичній, економічній, духовній. Так, без реалізації права на свободу підприємництва не могло бути створене економічне середовище, без реалізації виборчих прав громадян – неможливе формування структур управління суспільством. Тому основні права і свободи не лише визнаються державою, а й захищаються нею як необхідна умова свого існування. 2. Споконвічний або похідний характер належності людині певного права і свободи. Конституції демократичних держав установлюють, що основні права і свободи людини невідчужувані й належать кожному від народження. Саме такого роду права і свободи закріплюються конституційно. 3. Основним правам і свободам притаманні особливі юридичні властивості, специфіка їхньої реалізації, а саме: а) конституційні права і свободи становлять ядро правового статусу особи, лежать в основі всіх інших прав і свобод, що закріплюються в інших галузях права. Наприклад, усі права, що випливають із норм трудового права, ґрунтуються на конституційних положеннях про працю; права, закріплені в нормах галузі права соціального забезпечення, – на відповідному конституційно закріпленому праві. Усі права і свободи громадян у тій або іншій сфері життя похідні від основних прав і свобод, тому останні є головними в характеристиці правового становища особи; б) основні права і свободи адресовані найширшому колу суб'єктів. Вони закріплюються за кожною людиною і громадянином або за кожним громадянином. Усі інші (неосновні) права і свободи, установлювані нормами інших галузей права, узгоджуються з різними статусами особи – робітників та службовців, власників майна, наймачів житлової площі, покупців, позивачів, відповідачів та ін.; в) характерною рисою основних прав і свобод є їхня загальність. Вони рівні та єдині для всіх без винятку, відповідно для кожної людини, для кожного громадянина. Визнаючи те або інше право основним, держава виходить із можливості здійснення його всіма. Цим обумовлюється процес розширення основних прав і свобод у світі, створення відповідних соціально-економічних передумов; г) основні права і свободи громадян відрізняються від інших прав і свобод підставою виникнення. Єдиною такою підставою є належність до громадянства певної держави. Вони не пов'язані зі здійсненням громадянином своєї правосуб'єктності і є у кожного громадянина як суб'єкта права. Це свідчить про те, що основні права і свободи виражають головні зв'язки людини з державою, її статус як громадянина; д) основні права і свободи громадянина не набуваються й не відчужуються за його волевиявлення. Вони належать йому через громадянство, невіддільні від його правового статусу і можуть бути втрачені тільки разом із втратою громадянства; е) основні права і свободи характеризуються особливим механізмом реалізації. Усі інші права і свободи можуть стати надбанням людини і громадянина в процесі реалізації його правоздатності через участь у конкретних правовідносинах. Основні ж права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід'ємного права кожного учасника правовідносин; є) специфічною рисою основних прав і свобод є особлива юридична форма їхнього закріплення. Вони фіксуються в правовому акті держави, що має вищу юридичну силу – у Конституції. Зазначені вище ознаки характеризують поняття основних прав і свобод людини та громадянина. Конституційні (основні) права і свободи людини та громадянина – це невід'ємні права і свободи, що належать людині і громадянину від народження (у належних випадках внаслідок громадянства), захищаються державою і становлять ядро правового статусу особи. Взаємозв'язок держави і особи передбачає й розкриття змісту понять "людина" і "особа". Людина – родове поняття, що вживається для характеристики певних біологічних рис homo sapiens, що виокремився на певній стадії розвитку з біологічного середовища. Під "людиною" у цьому випадку також розуміється, що це єдина жива істота, наділена свідомістю. Особа – це насамперед індивід із власними неповторними властивостями. У деяких випадках особа визначається як людина, що володіє певними типовими соціальними властивостями, які відображають риси того середовища, до якого вона належить. На цій підставі виділяється належність особи до тієї або іншої соціальної або національної групи, оскільки належність до неї визначає психологічні риси, й насамперед правосвідомість. Слово "громадянин" позначає фізичну особу, чий правовий статус обумовлений належністю до тієї або іншої держави. Громадяни в кожній країні становлять найчисленнішу категорію населення. Саме вони наділені правами і свободами в найбільш широкому обсязі. Однак якщо права людини випливають із самої її природи і не можуть бути чим-небудь обумовлені, то права громадянина визначаються фактом громадянства. Для зарубіжного конституціоналізму характерний дуалізм правового статусу особи, що виступає у відповідних сферах або як людина, або як громадянин. Особа виступає як людина у сфері економічній (громадянське суспільство) і як громадянин – у сфері політичній (політична спільність). Ця дуалістична концепція, що розділяє особу на людину та громадянина і, відповідно, наділяє особу правами людини та громадянина, втілена тією або іншою мірою у всіх конституціях зарубіжних країн, як старих, так і нових. Найважливішою юридичною передумовою правового становища особи в суспільстві є стан громадянства, тобто політична належність індивідуума до цієї держави, що обумовлює характер політико-правових відносин між особою та державою. Питання громадянства в зарубіжних країнах, як правило, регулюються на підставі спеціального закону. Із цього погляду житель країни може володіти одним з декількох видів статусу – бути громадянином, іноземцем, особою, що має два або більше громадянства, особою без громадянства, біженцем. Громадянство – сталий правовий зв'язок індивіда з конкретною державою. Цей зв'язок набуває втілення в тому, що держава надає особі певний обсяг прав і свобод і забезпечує їхню реалізацію на практиці. Держава також надає своєму громадянинові, що перебуває за кордоном, заступництво, захищає його права у разі порушення (зрозуміло, у рамках, обумовлених нормами міжнародного права). Громадянин зобов'язаний визнавати конституцію, дотримуватися законів, сплачувати податки, дбайливо ставитися до навколишнього середовища й історичної спадщини. Правовідносини, що виникають між індивідом і державою в результаті громадянства, є безумовними. Це означає, що жодна зі сторін не може окреслити виконання своїх обов'язків якими-небудь умовами. Держава не може порушувати права громадян на тій підставі, що вони не сплачують податків або що вони – злочинці. У державах з монархічною формою правління використовується термін підданство. Однак формально підданство означає правовий зв'язок особи не з державою, а з монархом. У сучасних демократичних монархіях Західної Європи цей нюанс втратив значення, і поняття "громадянство" і "підданство" використовуються як повні синоніми. Але в монархіях Азії й Африки про подібну синонімічність не йдеться. Загальна декларація прав людини 1948 р. зафіксувала загальний принцип, раніше невідомий: "1. Кожна людина має право на громадянство. 2 Ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство" (ст. 15). Громадянство набувається двома основними шляхами. Перший спосіб стати громадянином – народження. Такий порядок його набуття також називається філіацією (від лат. filius – син). Це найпоширеніший спосіб набуття громадянства, у будь-якій країні більшість жителів в її уродженими громадянами. Порядок набуття громадянства за народженням регулюється двома правилами – правом крові і правом ґрунту. Право крові (jus sanguis) означає, що особа наслідує громадянство батьків незалежно від місця появи на світ. Це правило повною мірою діє щодо дітей молодших за 14 років (за законодавством США – 12). Якщо батько й мати дитини мають різне громадянство і між ними немає згоди про громадянство дитини або розпочався шлюборозлучний процес, питання про належність дитини до конкретної держави вирішується у рамках міжнародного права за участю органів опіки та піклування країни народження. Часто такі питання виносяться на розгляд суду, що враховує, якою мовою говорить дитина, хто з батьків бере більшу участь у вихованні, а також хто з них здатний надати дитині найбільш сприятливі матеріальні умови. Крім того, враховується й те, до якої країни має потрапити дитина. Суди, як правило, відмовляють тому з батьків, що має намір повезти дитину в бідну країну з нестабільним режимом. У демократичних країнах після досягнення дитиною повноліття вона сам може вибрати громадянство. Право ґрунту (jus foli) передбачає, що особа набуває громадянство країни народження незалежно від громадянства батьків. Право ґрунту в чистому вигляді нині діє тільки в державах Латинської Америки. У більшості країн світу діє змішаний принцип. Слід зазначити, що кожна людина має право на громадянство. Міжнародно-правові норми забороняють застосовувати позбавлення громадянства як покарання. Починаючи з 20-х років минулого століття світове співтовариство прагне максимально скоротити число випадків безгромадянства, що досить часто виникають через війни та революції. Так, відомий полярний мореплавець Фрітьоф Нансен (1861-1930) на посту верховного комісара Ліги націй у справах військовополонених у 1920–1921pp. вжив низку ряд заходів щодо емігрантів з Росії. Після цього загальновживаним став вислів "нансенівський паспорт", що означає документ змушеного переселенця. У 1961 р. була підписана міжнародна Конвенція про припинення безгромадянства, у якій було зафіксовано, що держава надає своє громадянство особі, яка народжена на її території й інакше не мала б громадянства. Відповідно до цього австрійський закон про громадянство (1965) наділяє громадянством цієї країни знайд, виявлених на її території. Уроджені громадяни мають найбільшу повноту прав. Тільки вони можуть претендувати на вищі державні пости (США, Естонія). Другий спосіб набути громадянство – подати заяву до компетентних органів іншої держави. Цей спосіб прийнято називати натуралізацією. Набуття громадянства приїжджим, як правило, утруднене і супроводжується безліччю умов. Уважається, що в результаті виконання цих умов відбудеться укорінення особи в цій країні. Досить складний порядок процедури натуралізації пов'язаний з тим, що країни з високим рівнем життя та розвинутою системою соціальної допомоги прагнуть закрити свої кордони для вихідців із держав "третього світу". Найчастіше до тих, хто хоче набути громадянство, ставляться такі умови: перебувати в країні на законних підставах, проживати в ній тривалий строк; володіти офіційною мовою в обсязі, достатньому для спілкування; мати легальний прибуток; бути психічно здоровим і не бути носієм вірусу імунодефіциту людини; не бути зареєстрованим у базах даних Інтерполу як терорист; мати позитивну репутацію і протягом певного часу не вчиняти правопорушень. США, крім того, вимагають відмовитися від громадянства інших країн і скласти присягу на вірність американській державі. Законодавство деяких держав передбачає спрощений порядок набуття громадянства для певних категорій осіб. Як критерій у цьому випадку в Німеччині й Ізраїлі є етнічне походження. У Бразилії таким є мова. Зокрема, громадянство Бразилії може набути виходець із країни, офіційна мова якої – португальська. Релігійний критерій висувають ісламські країни й Ізраїль. У Великобританії підданство набуває кожен, хто вступив на державну службу. Шлюб із громадянином країни не тягне автоматичного набуття громадянства цієї держави. Винятком із цього правила є деякі мусульманські країни, зокрема Саудівська Аравія. Натуралізовані громадяни для набуття всієї повноти прав повинні прожити в статусі громадян певний час. Так, у США кандидат у конгресмени зобов'язаний набути громадянство не менш ніж за 7–9 років (залежно від штату) до висування своєї кандидатури. Крім наведених вище, є ще кілька способів набуття громадянства. У разі переходу території від однієї держави до іншої застосовується вибір громадянства, коли жителі повинні визначитися протягом певного часу, або трансферт – автоматична зміна громадянства жителів, які в цьому випадку позбавлені права вибору. Якщо громадянство знову набуває особа, яка раніше його втратила, то говорять про відновлення громадянства. Утрата громадянства можлива в результаті виходу з громадянства відповідної країни (наприклад, у разі натуралізації в іншій країні) або позбавлення громадянства внаслідок вчинення певних кримінальних або політичних злочинів. Правда, останнє стало в сучасному світі рідкістю. Екстрадицію громадян як основне або додаткове кримінальне покарання за злочин політичного характеру застосовують лише диктаторські режими Південної Америки. Разом із тим фізична особа має право на зміну громадянства, що пов'язане з правами на свободу переміщення й на вибір місця проживання. Політична правоздатність громадянина – це здатність бути суб'єктом державно-правових відносин, тобто здатність мати права й обов'язки, передбачені нормами державного права. Реалізація цих можливостей у разі настання певних обставин є політичною дієздатністю. Суб'єктом як політичної правоздатності, так і дієздатності може бути лише громадянин цієї держави. Конституційні гарантії прав особи дійсні тоді, коли вони закріплені не тільки в тексті основного закону, а й у розгорнутій системі процедурних правил. Конституційне забезпечення прав людини складається з тексту самої конституції, системи конституційно-застосовних нормативних актів, а також рішень судів. У тексті Конституції Французької Республіки 1958 р. нічого не йдеться про права особи, а тільки підтверджені Декларація людини і громадянина 1789 р. і преамбула попередньої Конституції 1946 р. За цією відсильною нормою стоять документи з найбагатшим конституційно-правовим змістом. Досить процитувати ст. 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 р.: "Будь-яке суспільство, у якому не забезпечене користування правами і не проведений поділ влади, не є конституційним". Права особи в Конституції США гарантуються Біллем про права та іншими наступними поправками, а не змістом базового тексту Основного Закону. Конституція Італії докладно визначає права, у тому числі економічні, але в цілому італійський громадянин не має більшого обсягу прав, німе американець або француз. Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній державі є струнка, чітко розроблена система конституційно застосовних нормативних актів усіх рівнів. У будь-якій державі правове становище особи багато в чому визначається економічною основою відповідної держави. Надання рівних можливостей кожному громадянинові передбачає відповідно до принципів конституціоналізму самостійну реалізацію їх у дійсності. Відповідно до класичних концепцій лібералізму особа розглядається автономною стосовно держави, якщо виконує перед останньою всі свої обов'язки (сплата податків, військова повинність, дотримання законів). В індустріальному суспільстві становище значною мірою змінюється, тому що держава, з одного боку, регулює певні сфери діяльності громадянського суспільства, а з іншого – починає здійснювати окремі соціальні функції (страхування на випадок безробіття, безкоштовна початкова освіта, пенсійне забезпечення, безкоштовне медичне обслуговування), що створює для особи можливість домогтися здійснення своїх окремих інтересів через державу. Кожна особа вважається незалежною стосовно іншої особи. Це у свою чергу визначає індивідуалізм суспільства, в основі якого лежить свобода володіння та розпорядження власністю. Практичним застосуванням права людини на свободу нині визнається право людини на приватну власність. 3.2. Загальна характеристика інституту прав і свобод громадян Поняття та джерела прав людини. Головними елементами правового статусу є права, свободи й обов'язки. Зміст прав, свобод і обов'язків, як правило, ґрунтується на єдності та сполученні суспільних і особистих інтересів і в результаті визначається реальними суспільними відносинами. Конституції та інші норми конституційного (державного) права зарубіжних країн проголошують права і свободи різноманітного характеру та змісту. Ця категорія одержала назву "права людини". Вони представляють природні невідчужувані соціальні блага й можливості, що належать особі в силу народження. Крім того, прийнято виокремлювати права громадянина, які пов'язані з фактом громадянства і є правами особи як учасника політичного співтовариства. В юридичному аспекті правам людини притаманні особливі властивості – невідчужуваність і природний характер (належність кожному від народження). Усі права людини та громадянина пов'язані з фактом народження і тільки в деяких випадках з наявністю інших, передбачених законом обставин. Сучасні конституції демократичних країн, а також конституційно-правова доктрина та судова практика акцентують на неможливості та неприпустимості позбавлення цих прав і свобод. Система прав і свобод будується так, щоб забезпечити законні інтереси людей і запобігти можливому обмеженню їхніх прав і свобод у результаті зловживання ними з боку окремих осіб. Визнання прав і свобод людини і громадянина безпосередньо діючими означає, що людина і громадянин можуть здійснювати свої права і свободи, а так само захищати їх у випадку порушення, керуючись конституцією й посилаючись на неї. Уже йшлося про те, що конституційні норми є нормами прямої дії. Це означає, що на них можна прямо посилатися в суді. Природний характер прав громадянина випливає 8 того, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі з погляду сучасної теорії конституціоналізму є народ. Кожна людина, будучи частиною народу, від природи наділена й користується правами. Права людини в сучасному світі утворюють складний комплекс, що існує як на рівні національного законодавства, так і на рівні міжнародного права. З огляду на те, що порушення прав людини неодноразово призводило до воєн і соціальних катаклізмів, що протягом практично всього минулого століття у світі точилася боротьба проти тоталітарних режимів, цей комплекс уважається найважливішим юридичним явищем. На цій підставі сучасні дослідники стали говорити про існування "права прав людини". Джерелами права прав людини насамперед слід назвати міжнародні документи, оскільки саме в них сформульовано загальновизнані стандарти у сфері захисту свобод та інтересів особи. Міжнародно-правове регулювання прав людини здійснюється на основі таких документів:– Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p.;– Європейської конвенції про права людини (1950 p.);– Міжнародних пактів про економічні, соціальні та культурні права й про громадянські та політичні права (прийняті у 1966 p., набрали чинності після ратифікації в 1976 p.);– Заключного акта Ради безпеки і співробітництва в Європі (від 1 серпня 1975 p.). Дія міжнародних правових норм виявляється в тому, що вони повинні використовуватися, коли виникають труднощі в тлумаченні норм національного законодавства, тобто для з'ясування значення і змісту законодавства для того, щоб застосування законодавчих актів не спричиняло порушення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і, як наслідок, до порушення прав людини. Міжнародні норми також можуть стати гарантією захисту від прийняття законодавцем норм, що порушують права людини, особливо з урахуванням того, що останнім часом пропозиції про прийняття таких норм звучать досить часто. Прикладом можуть слугувати пропозиції відродити боргові в'язниці й увести для несумлінних боржників кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі, які висловлюються в Росії та інших країнах СНД. Прямої конституційної заборони для вжиття таких заходів у законодавстві пострадянських держав немає. Однак ці пропозиції суперечать ст. 11 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, у якій записано: "Ніхто не може бути позбавлений волі на тій лише підставі, що він не в змозі виконати яке-небудь договірне зобов'язання". Еволюція прав людини. В історичному розвитку прав і свобод виокремлюються три покоління. Перше сходить до джерел конституціоналізму. У конституційних актах епохи зародження цього правового явища фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод, обумовлені дуалізмом громадянського і політичного суспільства. Це особисті (тобто цивільні) свободи та політичні права. До особистих прав належать ті, яких індивід набуває завдяки факту свого народження і які забезпечують людську гідність (право на життя, на ім'я, на фізичну цілісність особи, на недоторканність особи і житла, свобода пересування, свобода думки й слова, свобода світогляду й віросповідання, право на правосуддя, звернення до державних органів, процесуальні гарантії тощо). До особистих прав можна також віднести ті права, які виражають рівноправність людей, тобто забороняють у державній політиці й у суспільному житті дискримінацію або надання переваги за якою-небудь ознакою. Політичні права забезпечують у результаті реалізацію можливості брати участь в управлінні державою, у вирішенні найважливіших питань суспільного життя. До них належать виборче право, свобода слова, свобода зборів і свобода друку. Ця група прав формувалася з кінця XVIII ст. до Першої світової війни. До другого покоління можна віднести соціально-економічні права і свободи, що гарантують інтереси людини в суспільстві й державі (право на власність, право на працю, право на сприятливі умови праці, право на відпочинок, право на охорону здоров'я й медичну допомогу, право на освіту1, право на вільний вибір сфери діяльності), а також права соціально-культурного характеру. Останні забезпечують можливість особи користуватися досягненнями вітчизняної і світової культури для особистого розвитку і творчості. Ця група прав була зафіксована в різних національних і міжнародних документах протягом XX ст. Не у всіх державах світу вона набула однакового значення. Найбільшу увагу їй приділяла влада країн тоталітарного соціалізму. Нині вона продовжує розвиватися. Слід зазначити, що держави, які приєдналися до міжнародних договорів і конвенцій про права людини, автоматично беруть на себе обов'язок привести національне законодавство у відповідність до світових стандартів Ці стандарти виходять із положення, що внутрішнє законодавство не може суперечити загальнолюдським цінностям, які були офіційно закріплені. Однак фіксування того чи іншого положення в статті конституції або законі не означає гарантію його дотримання. До третього покоління належать права і свободи, що забезпечують якість життя. Маються на увазі право на сприятливе навколишнє середовище і свобода інформації (можливість збирати, зберігати й поширювати будь-яким доступним способом будь-яку інформацію, що не становить таємниці). Ці права стали одним із правових інструментів боротьби людства із глобальними проблемами – екологічною небезпекою й інформатизацією життя – у період переходу до постіндустріального суспільства. Наявний підхід до прав і свобод особи передбачає, що розвиток законодавства не може вести до їхнього звуження. Таким чином, правові норми, визначаючи конкретний зміст прав і свобод індивіда, не дають їхнього вичерпного переліку. Передбачається, що обсяг прав і свобод може й повинен розширюватися. Із цього випливає можливість зміни прав і свобод тільки у бік їхнього розширення, вони є невідчужуваними і непорушними, їхній розвиток ґрунтується на принципі верховенства права. Головним принципом тут є розуміння свободи. Воно бере початок від визначення вчених епохи Просвітництва і остаточно формується в період Великої французької революції. Відповідно до цього визначення під свободою розуміється можливість кожного здійснювати безперешкодний розвиток особистості, не порушуючи прав, свобод і законних інтересів інших і виконуючи запропоновані законом обов'язки. Проте абсолютної свободи бути не може. З одного боку, можливі обмеження прав і свобод, але тільки на підставі закону, на певний час і лише якщо це викликано необхідністю захисту інтересів суспільства в цілому. У кожному конкретному випадку це може бути продиктовано, наприклад, необхідністю збереження громадського порядку, публічної моралі та здоров'я населення. З іншого боку, неприйнятним уважається зловживання правами, тобто їхнє використання для завдання шкоди інтересам інших осіб. ЛІТЕРАТУРА Публікації нормативних документів 1. Всеобщая декларация прав человека. Официальный текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с. 2. Испания: Конституционные и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – 352 с. 3. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с. 4. Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – М.: БЕК, 1997. – 586 с. 6. Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с. 6. Конституции государств американского континента. – М.: Иностр. лит., 1957. – 434 с. 7. Конституция Соединенных Штатов Америки. – М.: ТОО "Иван", 1993. – 32 с. 8. Конституция Швеции. – М.: Юрид. лит., 1981. – 142 с. 9. США. Конституция и права человека. – М.: Мысль, 1987. – 316 с. 10. Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1991. – 468 с. 11. Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (13.05.2014)
Просмотров: 719 \| Рейтинг: 5.0/1

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: