Реферат на тему: Поняття форми держави - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Поняття форми держави. План 1. Поняття форми держави 2. Державно-правовий принцип поділу влади. 3. Форма державно-територіального устрою 4. Федеративна держава. Ознаки держави, спочатку виражені в її передумовах, у ході історичного процесу розвиваються у форму держави. Форма держави – це її устрій, що втілюється в характері політичних відносин між людьми, між людьми і державою, між державою і людьми в процесі управління ними (політичний режим), у способах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно-територіальному поділі держави (форма територіального устрою). Державно-правовий принцип поділу влади. Конституційне право, як уже зазначалося, має на меті врегулювання владних відносин у державі. Перш ніж визначити види органів влади, межі їхньої компетенції й строки діяльності, необхідно виробити теоретичні засади, на яких буде ґрунтуватися подібна регламентація. Для конституціоналізму з моменту його виникнення як соціокультурного й правового явища особливу важливість і значимість має принцип поділу влади. Його реалізація є фундаментом усієї державної влади, характеризує структуру й характер відносин між різними її органами. У класичному варіанті, за традицією, що йде ще від Дж. Локка й Ш. Мон-теск'є, називають зазвичай три гілки влади – законодавчу, виконавчу й судову. Передбачається, що всі "гілки" є однаковими, рівноправними, самостійними й незалежними одна від одної. Таке трактування принципу поділу влади сформувалося в епоху боротьби проти королівського абсолютизму в Європі. Конституційна реалізація теорії поділу влади була спрямована на те, щоб не допустити концентрації влади в руках одного органу або людини. На думку авторів концепції – французьких учених-просвітителів, три гілки влади повинні слугувати противагами одна одній і можуть "стримувати" одна одну, не допускати домінування однієї з них. Уперше концепція поділу влади набула законодавчого закріплення в Конституції США 1787 p. Заслугу батьків-засновників Конституції СІЛА прийнято вбачати у створенні балансу сил, у горизонтальному й вертикальному поділі повноважень, що не допускають, із одного боку, узурпацію влади яким-небудь органом, а з іншого – ослаблення єдиної влади держави в цілому. В основі концепції поділу влади на ці відносно самостійні гілки влади лежать певні функції, які випливають з основної сутності держави – здійснення політичної влади. Законодавча влада здійснює виключне право видавати нормативні акти, що мають вищу, після конституції, юридичну силу – закони. Крім того, законодавчій владі належить право прийняття бюджету й фінансових законів, а також право контролю за діяльністю виконавчої влади – уряду. У парламентських країнах виконавча влада несе відповідальність перед законодавчою. Органом законодавчої влади є парламент. Іноді під законодавчою владою розуміють тільки повноваження вищих органів державної влади видавати закони. Виконавча влада – правозастосовна влада, на яку покладається функція виконання прийнятих парламентом, тобто законодавчою владою, законів. Виконавча влада формально є незалежною від законодавчої влади, що, проте, вважається чільною, першою владою. Конституції, як правило, містять положення про те, що виконавча влада належить або президентові – главі держави, і уряду (у так званих президентських республіках), або главі держави (у парламентських країнах). Реальна роль глави держави в процесі здійснення повноважень виконавчої влади в парламентських країнах суто номінальна. У сучасну епоху фактичне значення виконавчої влади виходить далеко за рамки, установлені і теоретично, і самими конституціями. Виконавча влада не лише вільно тлумачить закони, а й сама досить активно здійснює повноваження законодавчої влади, будучи головним джерелом законодавчої ініціативи (право внесення законопроектів у законодавчі установи відповідно до встановленої процедури) і результативно впливаючи на законодавчу діяльність парламенту. Судову владу можна охарактеризувати як повноваження судів, тобто реалізовані судами можливість і спроможність впливати на поведінку людей і соціальні процеси. Судову владу характеризує насамперед правосуддя, тобто особлива державна діяльність, покликана вирішувати життєві питання з позиції права. Вона спеціально пристосована для того, щоб у всіх випадках тріумфували цінності права, щоб досягалися справедливість й істина, забезпечувалися гарантії всіх осіб, що беруть участь у юридичних справах. Правосуддя є самим правом у дії, у процесі реалізації. Суд став істотним фактором у формуванні, розвитку, удосконаленні права. Суд, за відсутності закону і правових звичаїв, є головною силою у формуванні особливої форми позитивного права, джерелом судових прецедентів, того, що також називається "правом суддів". Згодом доктрина поділу влади розвивалася. Крім трьох названих почали виокремлювати також інші гілки влади. У сучасній теорії державного права налічується різна кількість гілок влади. У подібних побудовах є своя логіка. З одного боку, тут виявляється багатство життя, що важко звести до якихось свідомо вузьких рамок. З іншого – можна сказати, що, виокремлюючи "нові" гілки, теоретики відображають особливості регіонів, до яких входять їх країни. Так, у пострадянських державах (Білорусь, Російська Федерація, країни Середньої Азії) і в країнах Латинської Америки набула наукового обґрунтування так звана президентська влада. Справді, важко заперечувати роль особи в історії цих регіонів, звідси й підвищена увага до конституційно-правової ролі президента. На думку багатьох російських авторів, президент займає в системі поділу влади особливе місце. Він є главою держави, гарантом Конституції, прав і свобод людини й громадянина, визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави, забезпечує погоджену роботу всіх державних органів. Президентська влада розцінюється як "противага" законодавчій владі (на тій підставі, що глава держави може накласти вето на будь-який закон) і виконавчій владі (він може скасувати постанову уряду). Але головне у функціях президента – узгодження діяльності всіх органів у проведенні основних напрямів політики держави. Конституційна доктрина країн Латинської Америки додатково називає виборчу владу (вона належить корпусу громадян-виборців), що набуває організаційного втілення у створенні виборчих трибуналів, від загальнодержавного до місцевих, які розглядають суперечки про вибори, затверджують їх результати. У конституціях окремих країн є згадування про контрольну, або контрольно-наглядову, владу або про відповідні органи, що не входять до структури органів законодавчої, виконавчої або судової влади. У федеративних державах іноді прийнято розрізняти владу федерації, представлену всіма її органами (тут, насамперед, маються на увазі особливі повноваження федеральних органів у цілому стосовно органів суб'єктів федерації як самостійних держав), і владу кожного із суб'єктів федерації. Однією з найважливіших проблем організації державної влади є питання про співвідношення принципу єдності влади і теорії поділу влади. Єдність державної влади часто сприймається як антидемократична концепція. Прийнято підкреслювати, що її необхідність була юридично обґрунтована і проголошена ще в стародавньому світі (наприклад, обожнювання фараонів у Єгипті), а в Середні віки такий підхід набув найбільш чіткого втілення в абсолютних монархіях. У XX ст. теза про єдність влади, зосередженої в руках вождя або фюрера, відстоювали пропагандисти комуністичних і фашистських режимів. Інші тоталітарні й авторитарні режими також виходили з концепцій єдиної, гранично централізованої влади. Разом із тим слід зазначити й те, що позиція організації влади на принципах єдності належала не лише представникам реакційних сил і апологетам тоталітаризму. Саме цю ідею вважали вартого уваги і прогресивні представники молодої буржуазії, що виражала загальнонародні інтереси. Так, заперечуючи організацію влади виключно на основі концепції поділу влади, Ж.-Ж. Руссо обстоював ідею верховної влади, що, як він уважав, неминуче випливає з вимог суверенітету народу. Мислитель стверджував, що різні форми діяльності держави, які характеризують її владні повноваження (законодавство, управління, правосуддя), слугують лише прояву цього суверенітету. У практиці сучасного конституціоналізму одночасно відображаються обидві концепції, вони не виключають одна одну, а поєднуються. Практично у всіх сучасних конституціях у тій або іншій формі йде і про єдність влади, і про поділ влади, проголошується влада народу і закріплюється принцип поділу влади. Можна зробити висновок, що успішне функціонування галузей влади неможливе без їхньої взаємозалежності й взаємодії. Тому сучасна концепція організаційно-правової структури влади все частіше одержує нове звучання: єдність, поділ, взаємний контроль і взаємодія влади. Ця теза в новітній період конституціоналізму все частіше набуває висвітлення в державно-правовій доктрині, хоча як загальний принцип вона майже ніде не зафіксована. Форми держави є досить різноманітними. Серед найголовніших причин розмаїття форм держави можна назвати такі: 1. Історична традиція розвитку національної державності. Так, стійкість монархічних форм правління в таких країнах, як Великобританія, Швеція, Японія, пояснюється поряд з іншим тим, що монархія в цих державах існувала протягом багатьох століть. 2. Історичні особливості становлення самої національної державності. Наприклад, прийняття такими країнами, як США, ФРН, Швейцарія, Аргентинська Республіка, Мексиканські Сполучені Штати, федеративної форми державного устрою пояснюється історичними умовами виникнення самої держави, а не національними моментами. 3. Прийняття тієї або іншої державної форми пояснюється також національним складом населення цієї країни. Саме ці обставини зумовили встановлення федерації в таких багатонаціональних державах, як, наприклад, Індія. 4. Вибір тієї або іншої державної форми в молодих країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, значною мірою залежав від впливу метрополії. Не дивно, що в багатьох колишніх колоніях Великобританії (Тринідад і Тобаго, Ямайка, спочатку в Індії, Пакистані) після проголошення незалежності була встановлена монархічна форма правління, тоді як колишні колонії республіканської Франції в переважній більшості стали республіками (Республіка Кот-д'Івуар, Верхня Вольта (нині Буркіна-Фасо), Габон, Дагомея, Ісламська Республіка Мавританія). Форма державно-територіального устрою Історично склалося три "класичних" форми державно-територіального устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація), конфедерація. Унітарна держава – цільне політичне утворення, частини (територіальні підрозділи) якого (департаменти, провінції, округу тощо) мають статус лише адміністративно-територіальних одиниць, що не володіють якими-небудь суверенними правами. У цих утворень немає свого законодавства і своєї судової системи, органи адміністративного управління або підлеглі безпосередньо центральним органам влади, або мають подвійне підпорядкування – "центру" і місцевим представницьким органам. Унітарна форма є характерною для невеликих (тому що невелика територія легко керована за допомогою звичайних адміністративних методів), найчастіше однонаціональних (через відсутність необхідності здійснення права кожного народу на самовизначення і самостійне державне будівництво), а також для монархічних держав (у зв'язку з традиціями). Прикладами можуть бути Польська Республіка, Італія, Японія та ін. Крім того, унітарна форма державного устрою характерна для державних утворень, що є суб'єктами якої-небудь федерації. Так, будь-яка республіка в складі Російської Федерації є державою з унітарною формою правління. Історично унітарна форма державного устрою склалася раніше за інші, фактично одночасно з появою самої держави. Усі без винятку державні утворення стародавності та Середніх віків мали саме цю форму державного устрою. Прикладом можуть слугувати Римська імперія, імператорські Китай і Японія, середньовічні європейські королівства. Пізніше, з розвитком ідей просвітництва і гуманізму, з'явилося чимало прогресивних думок, що й сприяло появі у сфері державного будівництва багатьох країн інших форм державного устрою – федерацій і конфедеративних державних союзів. Цікаво, що класики марксизму вважали, що унітарна держава має перевагу над федеративною. Більш високе усуспільнення праці, тісніші зв'язки між трудящими мали, на їхню думку, сприяти активізації революційного процесу, чого не можна було досягти на федеративних засадах. Унітарна держава має такі ознаки: 1) повна територіальна єдність держави. Це означає, що адміністративно-територіальні одиниці не мають політичної самостійності, жодних ознак суверенітету; 2) для населення встановлене єдине громадянство, територіальні одиниці не мають власного громадянства; 3) єдина структура державного апарату на всій території держави, єдина судова система; 4) єдина система законодавства для всієї держави; 5) одноканальна система податків, тобто всі податки надходять у центр, а звідти централізовано розподіляються. Унітарна держава, як правило, характеризується досить високим ступенем централізації (Білорусь, Фінляндія, Італія, Польща, Греція, Туреччина та ін.). Федеративна держава. Це союзна держава, частини якої (штати, землі, округи) мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісності всієї союзної держави. Ці частини прийнято називати суб'єктами федерації. Вони мають власне законодавство, свою судову систему, самостійні органи управління. Разом із тим на території суб'єктів федерації діють також загальфедеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого. Федералізм передбачає певну децентралізацію влади і розподіл повноважень, що забезпечує єдність і цілісність державно-правової структури з автономністю її складових. Для федерації характерні такі ознаки: 1) існування загальних для всієї держави вищих органів державної влади та управління й одночасно вищих органів державної влади та управління в суб'єктах федерації; 2) можливість установлення так званого подвійного громадянства, тобто громадянин кожного із суб'єктів одночасно є громадянином федерації; 3) дві системи законодавства – загальнофедеральна й кожного суб'єкта, однак установлюється пріоритет загальнодержавних актів над актами суб'єктів з питань, віднесених до відання федерації, і з питань спільного відання; 4) суб'єкти федерації можуть мати свою судову систему поряд із вищими судовими органами федерації; 5) двоканальна система податків, що передбачає поряд із за-гальнофедеральними податками й податкову систему суб'єктів федерації. Нині у світі налічується більше двох десятків федеративних держав. Вони утворені на рівних підставах, мають різний устрій, різний ступінь розвитку тощо (Російська Федерація, США, ФРН, Індія, Бельгія, Австрія, Швейцарія, Мексика, Канада та ін.). Розрізняють федерації, побудовані за національною і територіальною ознаками. Держави з федеративною формою державного устрою почали виникати разом із появою в XVII–XVIII ст. республік, водночас із хвилею буржуазно-демократичних революцій. Мабуть, найбільш відомим прикладом федерації є Сполучені Штати Америки. Сьогодні ця форма державного устрою характерна в основному для великих і середніх за територією демократичних держав, особливо багатонаціональних, де принцип суверенітету кожної нації може знайти відбиття в наданні державності в рамках федерації (Російська Федерація і Республіка Індія – гарний тому приклад). У федеративних державах на конституційному рівні розмежовуються повноваження між центральними органами влади й органами влади суб'єктів федерації. Це сприяє (поряд із поділом державної влади на три "гілки") децентралізації та поділу влади, що запобігає її концентрації. Як правило, до відання загальнофедеральних органів влади належать зовнішня політика, оборона країни, економічна, соціальна й ідеологічна політика, прийняття загальнофедерального законодавства, регулювання торгівлі, транспорт і комунікації; до компетенції органів влади суб'єктів федерації входить вирішення питань формування органів влади на своїй території, прийняття свого законодавства, іноді податкова політика. У рамках федерації різними способами вирішується питання про належність природних ресурсів і, відповідно, про право на регулювання й одержання доходів від цих об'єктів. Під юрисдикцію федерації природні ресурси потрапляють у Швейцарії й Мексиці, під юрисдикцію субнаціональних утворень – у Канаді й Австралії. У сфері бюджетних відносин у федеративних державах є величезна різноманітність національних систем, які часто суперечать стандартній теорії оптимальної моделі. Причини цього криються у сильному впливі політики, історичних особливостей формування держав. У певних федераціях, наприклад у ФРН, Швейцарії, Бразилії, Індії, в також сфера так званої конкуруючої законодавчої компетенції, суть якої полягає в тому, що за певним колом питань суб'єкти федерації мають право законодавствувати лише тоді й настільки, коли й наскільки федерація не використає свої законодавчі повноваження. Досить складний спосіб розмежування повноважень виник у порівняно молодих федераціях (Росія, Індія, Об'єднані Арабські Емірати та ін.). Він передбачає розмежування предметів відання у трьох сферах: виключна компетенція федерації, сфера спільного відання федерації та її суб'єктів і сфера виключного відання суб'єктів федерації. У ФРН у разі колізїї норм, що визначають компетенції союзу та земель, діє ст. 31 Основного закону, що встановлює пріоритет федерального права. У разі виникнення конфлікту між компетенцією різних державних структур останнє слово залишається за Федеральним конституційним судом. У руках федерації залишається і такий важливий важіль у разі виникнення конфлікту, як зміна розподілу компетенції шляхом внесення змін до Конституції. Кожній федерації доводиться вирішувати низку проблем загального характеру: суверенітету; розмежування предметів відання й повноважень між федерацією та її суб'єктами; створення механізму підтримання балансу інтересів усередині федерації; економічного вирівнювання регіонів і умов життя людей; формування єдиної правової системи федеративної держави та механізму реалізації права; збереження цілісності союзної держави тощо. Із сучасних позицій федералізм аж ніяк не вимагає повної симетричності у всіх сферах відносин між центром і суб'єктами федерації. Історія знає досить прикладів, коли федерації мали (або мають) асиметричний характер, тобто коли окремі суб'єкти федерації володіли (або володіють) різним статусом, мали (або мають) неоднакові права, у тому числі у сфері міжбюджетних або міжурядових відносин. Можна виокремити такі правові форми асиметричних федерацій. По-перше, це структурно асиметричні федерації. У складі таких федерацій є як утворення, що мають статус суб'єкта федерації, так і утворення, що не мають цього статусу. Так, до складу Канадської федерації входять 10 провінцій і 2 федеральні території (Юкон і Північно-Західні території), у Пакистані існують 4 провінції і федерально керована Смуга племен, у США – 60 штатів та 7 інших різних адміністративно-територіальних одиниць. Звичайно, кількість несуб'єктів федерації невелика. По-друге, у складі федерації можуть виокремлюватися дві (або більше) категорії суб'єктів. Прикладом такої федерації є Росія, серед 89 суб'єктів якої є республіки, краї, області, автономна область, автономні округи й міста федерального значення. У Канаді, наприклад, до 1981 р. з десяти її провінцій дві (Квебек і Онтаріо) мали право вето у прийнятті рішень, що було законодавчо закріплено. По-третє, може спостерігатися прихована асиметричність федерації, коли її суб'єкти, формально маючи рівний статус, у певних сферах діяльності розглядаються неоднаково (наприклад, неоднакове представництво земель у верхній палаті парламенту ФРН, неоднакове представництво суб'єктів ОАЕ в консультативних Національних зборах, призначуваних емірами). Багато федерацій має більш ніж одну з названих вище форм асиметрїї. Разом із тим у теорїї й практиці зарубіжного конституціоналізму набула подальшого розвитку ідея утвердження держави-нації, що втілилася в юридичній теорії національної єдності, розробленій представниками Массачусетської школи права. Відповідно до цієї концепції американський союз слід розуміти як результат договору між індивідами, що становлять американський народ, а не між штатами як такими. Уся наступна світова практика підтвердила, що у федеративній Державі поділ суверенітету неможливий, й у відносинах між федеральним центром і суб'єктами федерації може йтися лише про поділ урядових функцій. Дотримуючись цього принципу, Основний закон ФРН чітко закріпив верховенство федерального права над правом земель. Федерація може в загальнонаціональних інтересах об'єднати землі, центральна влада має право змістити вищу посадову особу суб'єкта федерації у разі грубого порушення нею федерального законодавства. За Конституцією Індії на федеральний центр покладається обов'язок охороняти штати від зовнішньої агресії або внутрішніх заворушень, що дає можливість Союзу втручатися у справи, які перебувають виключно у віданні штатів. Такий механізм контролю над штатами в принципі дає змогу в період надзвичайного стану перетворити федеративну індійську державу на унітарну. Те, що кантони Швейцарії відповідно до Конституції 1874 р. іменуються суверенними й мають у своєму розпорядженні всі права, не передані федеральній владі, зовсім не применшує суверенітету союзної держави. Цікаво, що Швейцарія офіційно називається трьома мовами романської групи конфедерацією, а у німецькомовній частині країни застосовується найменування Eidgenossenshaft, що дослівно означає "товариство, засноване на клятві". Однак з формально-юридичного погляду Швейцарія є федеративною державою. Кантони не мають права сецесії, їхні основні закони не можуть суперечити Конституції Союзу. Вони можуть мати тільки республіканську форму правління і зобов'язані дотримуватися певних форм безпосередньої демократії. Конституції кантонів у обов'язковому порядку затверджуються Федеральними зборами республіки. І те, що федеральний центр повинен враховувати багато в чому думку кантонів, свідчить про відпрацьовану століттями практику відносин між різномовними групами населення, що мають різні етнічні й культурні коріння. Швейцарській федерації, яка офіційно продовжує йменуватися конфедерацією, вдалося знайти ту золоту середину у відносинах між сильним федеральним центром і досить самостійними суб'єктами федерації, коли найповніше забезпечується інтерес усіх суб'єктів федеративних відносин. Велику роль у послабленні суперечностей відіграє добре налагоджена судова система. Мексиканська конституція трактує суверенітет штатів як широку самостійність у вирішенні ними своїх внутрішніх проблем. Для федерацій, суб'єкти яких мали на момент утворення союзу різний рівень економічного розвитку, актуальним є його вирівнювання. Можливі три варіанти вирішення цієї проблеми: розвиток і створення максимально сприятливих умов для багатих і перспективних регіонів, за рахунок яких здійснюється підтримка бідніших територій (США); створення рівних умов життя у всіх суб'єктах федерації шляхом регулювання системи оподаткування, дотацій, регулювання зайнятості тощо (ФРН); підтримка державою тільки проблемних районів, що перебувають у менш сприятливих порівняно з іншими умовах (Скандинавія). В Індії існує система внесків і дотацій штатам з боку Союзу у випадку, якщо коштів у розпорядженні штатів виявляється недостатньо. Конфедерація виникає, як правило, на нетривалий строк, для вирішення яких-небудь суспільних завдань (об'єднання зусиль у тій або іншій сфері людської діяльності: зовнішній або внутрішній політиці, військовій справі, культурі або мистецтві, економіці тощо). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, наглядові або контрольні органи. Історично ця форма склалася разом із федерацією, але на практиці зустрічалася і зустрічається вкрай рідко. Конфедерація фактично є перехідною формою державного устрою, і тому її існування, як правило, охоплює порівняно короткий часовий проміжок. Прикладами короткочасних недовговічних державних конфедеративних об'єднань можуть бути Об'єднана Арабська Республіка – союз Єгипту й Сири, що існував з 1958 по 1961 p., а також створена в 1982 р. Сенегамбія – конфедерація західно-африканських держав Сенегалу й Гамбії. До середини 80-х років Сенегамбія фактично припинила існування як єдиний державний організм. Описані вище три форми державного устрою є основними, однак є ще особлива форма асоційованого державного об'єднання, іменована співдружністю. Тут суверенні, незалежні держави виступають стосовно об'єднань як "асоційовані учасниці". Ця форма показала свою життєздатність у Західній Європі У вигляді Європейського Співтовариства. За економічних передумов (спільного ринку) і єдиного правового середовища (створюваного, зокрема, Судом ЄС у Люксембурзі) відбувається поглиблення державної інтеграції, що може втілитися в переході до конфедеративного державного устрою, а то й до федеративного державного утворення (інтеграційні процеси останніх років у рамках Європейського Співтовариства свідчать про те, що його країни крок за кроком наближаються до рівня державної інтеграції, характерної для федерації). Близький до конфедерації союз Росії та Білорусі. ЛІТЕРАТУРА Публікації нормативних документів 1. Всеобщая декларация прав человека. Официальный текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с. 2. Испания: Конституционные и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – 352 с. 3. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с. 4. Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – М.: БЕК, 1997. – 586 с. 6. Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с. 6. Конституции государств американского континента. – М.: Иностр. лит., 1957. – 434 с. 7. Конституция Соединенных Штатов Америки. – М.: ТОО "Иван", 1993. – 32 с. 8. Конституция Швеции. – М.: Юрид. лит., 1981. – 142 с. 9. США. Конституция и права человека. – М.: Мысль, 1987. – 316 с. 10. Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1991. – 468 с. 11. Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (22.05.2014)
Просмотров: 591 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: