Реферат на тему: Підприємництво - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Підприємництво. План Вступ Розділ 1 Особливості та умови існування підприємництва 1.1 Сутність, функції підприємництва та умови його існування 1.2 Суб’єкти, об’єкти і види підприємництва 1.3 Нормативно-правова база, що забезпечує існування та розвиток підприємництва в Україні Розділ 2 Основні аспекти ведення підприємницької діяльності в Україні 2.1 Основні проблеми становлення і розвитку підприємств в Україні в перехідний період 2.2 Позитивні і негативні наслідки втручання держави в діяльність підприємств 2.3 Особливості державного регулювання підприємницької діяльності Висновки Список використаної літератури Вступ Як відомо, у минулому виокремлювали землю, працю й капітал як ключові чинники виробництва; нині до них додають новий чинник – підприємницький потенціал (потенційну можливість максимально ефективного використання сукупності кадрових, матеріальних і нематеріальних ресурсів). Формування й використання цього потенціалу — це практично і є суттю поняття «підприємництво», яке заведено вважати особливою сферою виробничо-господарської або іншої діяльності з метою одержання певного зиску. У нашій країні протягом десятиріч не визнавалася роль підприємництва, через що велика кількість людей позбавлялася можливості знайти застосування своїм природним нахилам і здібностям, або ж спонукалася діяти незаконно (тіньова економіка, службові зловживання). У результаті не використовувався з достатньою ефективністю найважливіший з усіх ресурсів - людський потенціал. Країна все більше відставала в своєму розвитку від передових держав Заходу. За останні, роки ситуація докорінно змінюється. Підприємництво починає відігравати все більшу роль в економіці. Закон "Про підприємництво" створив вагомі передумови для цього. А саме: реєстраційний порядок відкриття підприємств; приватний або контрактний характер власності; суб'єктом підприємництва може стати кожен громадянин України або іноземної держави; вільний найм або звільнення робітників; необмежений розмір доходу підприємця. Передбачаються й державні гарантії у вигляді недоторканості власності, а також підтримка шляхом надання податкових пільг, цільових кредитів та інших видів допомоги. Подібні закони були прийняті в 1990 р. в Польщі, Чехословаччині, Румунії. Світовий досвід свідчить, що ринкова економіка працює менш ефективно там, де підприємницька діяльність скована або надмірним держаним регулюванням, або багаточисельними соціальними обмеженнями, а також низьким рівнем культури й освіти населення. Саме ці фактори найбільше рельєфно проявилися в нашій країні, як наслідок багаторічного панування командно-адміністративної системи. Отже, розвиток підприємництва, а відповідно й ринкових відносин, повною мірою в Україні можливий лише за умови нейтралізації дії цих факторів. Актуальність даної теми полягає в тому, що феномен підприємництва потребує поглибленого і ґрунтовного вивчення, оскільки підприємництво як система економічних відносин у вітчизняній економічній літературі до недавнього часу не розглядалося. І це не випадково. Адже командно-адміністративна система несумісна зі свободою господарювання. В економічній науці панувало вульгарне уявлення про підприємництво. Воно характеризувалося як система відносин, властивих капіталістичній економіці, як явище експлуататорське за своєю суттю. На практиці підприємництво заборонялося. Ставлення до ділових людей було дуже настороженим, а нерідко й ворожим. Що ж стосується дрібного підприємництва, то воно теж заборонялося законом і вважалося кримінально карним діянням. Розділ 1 Особливості та умови існування підприємництва 1.1 Сутність, функції підприємництва та умови його існування Підприємництвом, як правило, називають ініціативно-самостійну господарсько-комерційну діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу). Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окремої фізичної особи — підприємця або юридичної особи — підприємства (організації). Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні функції: творчу, ресурсну, організаційну. Творча функція передбачає сприяння генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком. Ресурсна функція полягає в тому, що підприємництво націлено на найбільш ефективне використання з точки зору досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів. Організаційна функція спрямована на поєднання ресурсів виробництва в оптимальних пропорціях здійснення контролю за їхнім використанням. Підприємництво як явище господарського життя завжди розвивається у певному соціально-економічному та історичному середовищі. Саме тому для його безпосереднього відтворення необхідні певні передумови, які полягають у тому, щоб у суспільстві функціонували багатосуб'єктні (приватні, колективні, державні, кооперативні) власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків, вибір господарських контрагентів. Тому шляхом створення економічних передумов підприємництва у нашій країні є роздержавлення і приватизація власності, демонополізація господарств. Політичні передумови підприємництва передбачають створення і у країні сприятливого політичного клімату для підприємництва. Це можливо завдяки розробці та здійсненню стабільної політики в країні. Вона має гарантувати усім господарюючим суб'єктам гарантії щодо збереження їхньої власності, виключення можливостей націоналізації, експропріації. Владні структури повинні захищати всі види власності, у тому числі інтелектуальної (винаходи, новаторство, нові методи ) організації), а також створювати сприятливий підприємницький клімат, проводячи відповідну податкову, кредитну, митну та іншу політику. Юридичні передумови підприємництва грунтуються на законодавстві, нормативних актах, розроблених у країні. Останні мають створити для усіх учасників ринкових відносин однакові «правила гри», тобто надати однакові права І повну свободу, не допускати втручання органів державного управління у господарську діяльність будь-якого суб'єкта, за винятком законодавче обумовлених випадків. Отже, мова йде про те, що підприємці можуть діяти «самостійно», «вільно» в межах закону. Зі зміною умов економічного, соціального життя змінюються закони («правила гри»), а отже, і поняття «самостійно» та «вільно» наповнюються новим змістом. Слід мати на увазі, що у сфері бізнесу крім суворо формалізованих зв'язків, заснованих на законодавчих актах, існують неформальні відносини між господарськими суб'єктами: довіра, джентльменство, слово честі тощо. Однак перелічених передумов замало. Важливе значення має психологічний чинник. Сутність його полягає в позитивній суспільній думці щодо підприємництва. Якщо цього не буде, розвиток підприємництва стримуватиметься. Тут у нашій країні є багато проблем, оскільки життя кількох поколінь відбувалося в умовах, які утверджували негативне ставлення до підприємництва. Мислення консервативне і змінити його в одну мить не вдасться. Підприємництво як система економічних відносин у вітчизняній економічній літературі до недавнього часу не розглядалося. І це не випадково. Адже командно-адміністративна система несумісна зі свободою господарювання. В економічній науці панувало вульгарне уявлення про підприємництво. Воно характеризувалося як система відносин, властивих капіталістичній економіці, як явище експлуататорське за своєю суттю. На практиці підприємництво заборонялося. Ставлення до ділових людей було дуже настороженим, а нерідко й ворожим. Що ж стосується дрібного підприємництва, то воно теж заборонялося законом і вважалося кримінально карним діянням. 1.2 Суб’єкти, об’єкти і види підприємництва Підприємницька діяльність здійснюється від імені та під майнову відповідальність певними суб'єктами. Суб'єктами підприємництва (підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності, юридичні особи всіх форм власності. Громадяни або фізичні особи (окремі індивідуми) виступають у цій якості як: а) організатори індивідуального виробництва, на якому застосовуються засоби виробництва, що належать йому, і використовується власна праця; б)організатори виробництва, де застосовуються капітал і наймана праця. Юридичні особи (товариства, акціонери, кооперативи, спільні підприємства, різні асоціації, об'єднання тощо) як суб'єкти підприємницької діяльності порівняно з індивідуальним підприємництвом займаються діяльністю більших масштабів з обов'язковим залученням найманої робочої сили. Особливо слід сказати про державу та її відповідні органи (адміністративно-господарські одиниці, органи уряду, в тому числі міністерства, комітети) щодо підприємницької діяльності. За загальними правилами ринкової економіки держава не може бути суб'єктом ринкових відносин, а отже, і підприємцем. Ці функції вона як власник делегує корпораціям, асоціаціям, кооперативам, спільним, індивідуальним та іншим підприємствам. Зумовлено це тим, що держава є організатором загальних правил підприємництва і має контролювати виконання їх. В нашій країні не дозволяється займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органам державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Забороняється займатися підприємництвом також певним категоріям громадян, зокрема тим, хто має непогашену судимість за крадіжки, хабарництво, інші корисливі злочини тощо. Такі обмеження для заняття підприємництвом існують в усьому світі і зумовлені необхідністю: по-перше, забезпечити однакові можливості для всіх фізичних та юридичних осіб у свободі підприємництва (можливість придбати економічні ресурси, організувати процес виробництва за власним вибором, реалізувати товар на ринку) і свободу вибору (можливість використовувати капітал у будь-якій сфері, бути суверенним у споживанні); по-друге, позбавити винагороди осіб, що працюють у владних структурах і причетні до розробки законодавства, нормативних актів, державних замовлень, міждержавних угод і можуть створювати пільгові умови для якогось з суб'єктів, одержуючи за це певні вигоди, а отже, захистити суспільство від зловживань, корупції; по-третє, позбавити нечесних, недобросовісних та кримінальних осіб права займатися господарською діяльністю. Чинником підприємницької діяльності є і капітал, який створює необхідні передумови для того, щоб стати реальним суб'єктом підприємництва. А оскільки капіталом володіють далеко не всі, то і підприємцями у суспільстві всі бути не можуть. Об'єктом підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля, інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується у вироблюваній продукції (послугах, інформації). Визначальним критерієм тут є не сфера, а зміст діяльності. Проте слід мати на увазі, що підприємництво може застосовуватися у всіх сферах економіки, крім тих, втрата державного контролю над якими завдає шкоди безпеці суспільства та здоров'ю людей. Це виготовлення і реалізація зброї, наркотичних засобів, грошових знаків. Подібними видами діяльності можуть займатися лише державні підприємства. Такі види діяльності в Україні, як розвідка та експлуатація корисних копалин, ремонт спортивної, мисливської та інших видів зброї, виготовлення та реалізація медикаментів та хімічних речовин, виробництво пива, вина, лікеро-горілчаних виробів, сигарет, медична, ветеринарна та юридична практика потребують спеціального дозволу — ліцензії. У такий спосіб державні органи, які видають їх, можуть регулювати і контролювати зазначені види діяльності. За формами власності та організацією можна виділити такі основні види підприємництва: індивідуальне — засноване на приватній власності фізичної особи та її праці (фермери, ремісники, що не застосовують постійно найману працю); сімейне — ґрунтується на приватній власності громадян-членів однієї сім'ї з можливістю використання найманої робочої сили; приватне, або партнерське, — зі створенням юридичної особи і обмеженою відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею); акціонерне — засноване на власності акціонерів (власники цінних паперів — індивідуми, юридичні особи); орендне — береться за відповідну плату на певний час у користування, що дає йому право бути власником результатів праці, добі ходів та розпоряджатися майном; колективне (народне) — засноване на власності трудового колективу на майно, продукцію і доходи; інноваційне — ґрунтується на інтелектуальній власності; спільне — створюється об'єднанням майна різних власників. Перелічені та інші види підприємницької діяльності, наприклад, за контрактом, які створюються на основі угоди менеджера або адміністрації в цілому з власником, або різні форми кооперування можна об'єднати у три групи: одноосібне володіння, товариство, корпорація. 1.3 Нормативно-правова база, що забезпечує існування та розвиток підприємництва в Україні Напрямки діяльності взаємозв'язані і у своїй сукупності характеризують ту або іншу стратегію функціонування і розвитку підприємства, механізм його господарювання. Підприємство (фірма) мають діяти і господарювати в межах законодавства, що регулює усі напрямки його (її) діяльності. З-поміж великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України про підприємства та статут підприємства, а також узгоджений з діючим законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства (фірми). Закон України "Про підприємства в Україні" регламентує діяльність різних видів підприємств, прийнято сесією Верховної Ради України 27 березня 1991 року. Цей закон: визначає види і організаційні форми підприємств, правила їх створення і ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності на майно і системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їх права і відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими господарюючими суб'єктами та державою. Структура Закону України «Про підприємства в Україні»: Розділ І. Загальні положення Розділ II. Створення підприємства і порядок його реєстрації Розділ III. Майно підприємства Розділ IV. Управління підприємством і самоврядування трудового колективу Розділ V. Господарська, економічна і соціальна діяльність підприємства Розділ VI. Підприємство і держава Розділ VII. Ліквідація і реорганізація підприємства Розділ VIII. Особливості створення, ліквідації, реорганізації управління та діяльності казенного підприємства. Відповідно до даного Закону, будь-яке підприємство може бути створене: відповідно до рішення власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, організації-засновника; внаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним антимонопольним законодавством; шляхом відокремлення зі складу діючого підприємства одного або декількох структурних підрозділів за рішенням Їх трудових колективів та згодою власника майна (уповноваженого органу). Підприємство має право створювати свої філіали (представництва, відділення або інші відокремлені підрозділи) з поточними і розрахунковими рахунками в банку. Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за його місцезнаходженням у відповідному виконавчому комітеті Ради народних депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію повідомляються міністерствам економіки і статистики, саме підприємство заноситься до державного реєстру України. Підприємство має бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках: прийняття відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом, заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов. Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, створеного власником або уповноваженим ним органом, а при банкрутстві — судом чи арбітражем. Про таку акцію повідомляється в офіціальній пресі з визначенням строків претензій до підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія повинна оцінити наявне майно такого підприємства, розраховуватись з кредиторами, скласти і передати власнику ліквідаційний баланс. Підприємство вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту виключення його з державного реєстру України. Управління підприємством здійснюється відповідно до його статуту на основі поєднання прав власника майна і принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Управлінські права можуть бути делеговані раді підприємства (правлінню). Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конференція) власників майна, а виконавчі функції здійснює правління. Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати функціональних, виробничих та інших підрозділів. Власник безпосередньо наймає (призначає, обирає) керівника підприємства. З керівником укладається контракт (договір, угода), що визначає строки найму, права, обов'язки і відповідальність, умови матеріального забезпечення і звільнення з посади. Керівник призначає на посаду і звільняє від неї своїх заступників, керівників і спеціалістів структурних підрозділів підприємства. Трудовий колектив підприємства діє (господарює) за принципами самоврядування. Це означає, що він має конкретні повноваження щодо вирішення широкого кола питань з господарської і соціальної діяльності підприємства. Зокрема, трудовий колектив з правом найму працівників розглядає, затверджує або бере участь у вирішенні питань, що стосуються: проекту колективного договору; надання соціальних пільг певним категоріям персоналу; мотивації продуктивної праці, клопотання про представлення працівників до урядових нагород. Трудовий колектив підприємства, де частка держави або місцевого органу влади у вартості майна перевищує 50 відсотків, разом з засновником або власником: розглядає зміни і доповнення статуту підприємства; визначає умови найму керівника підприємства; приймає рішення про оренду підприємства, його вступ до добровільного об'єднання або вихід з нього, створення нового підприємства на базі використання певних структурних підрозділів. Статут підприємства. Будь-яке підприємство (добровільне об'єднання підприємств) діє на підставі власного статуту, тобто певного зібрання правил, що регулюють сукупну їх діяльність, взаємовідносини з іншими господарюючими суб'єктами. Статут має відповідати основним положенням закону України про підприємства; він затверджується власником (власниками) чи засновником (засновниками) підприємства (добровільного об'єднання підприємств), а для державних підприємств — власником майна за участю відповідного трудового колективу. У статуті підприємства мають бути визначені: його точне найменування і місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна місія і цілі діяльності; органи управління та порядок їх формування; компетенція (повноваження) трудового колективу і його виборних органів; джерела та порядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існування. В найменуванні підприємства повинні бути відображені його конкретна назва (завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колективне, державне, акціонерне товариство) та інше. У статуті повинен бути визначений орган, що має право репрезентувати інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет тощо). В нього можуть включатися положення, зв'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові взаємини, які виникають на основі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про товарний знак тощо. Колективний договір. На підприємстві важливу соціальну роль відіграє колективний договір — угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією (власником чи уповноваженим ним органом), що укладається (уточнюється) щорічно і не може суперечити діючому законодавству України. Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) усякого підприємства, яке використовує найману працю. Колективний договір звичайно охоплює вступну частину, що знайомить трудовий колектив з напрямками розвитку і удосконалення виробництва (діяльності), умов праці і культурно-побутового забезпечення працюючих на підприємстві; а також декілька розділів з зобов'язаннями по основних напрямках життєдіяльності колективу. У колективний договір включаються зобов'язання щодо проведення конкретних заходів по створенню сприятливих і безпечних для здоров'я людей умов праці; по впровадженню нових технологій та устаткування, що полегшують працю і поліпшують стан навколишнього середовища. В колективному договорі передбачаються заходи щодо забезпечення зростання продуктивності і оплати праці, професійної підготовки і підвищення кваліфікації кадрів, соціального захисту працівників підприємства. Значне місце у колективному договорі відводиться зобов'язанням у галузі будівництва житла, будинків відпочинку, санаторіїв, медичних та дошкільних установ, спортивно-оздоровчих комплексів. Колективний договір має містити у собі виокремлений розділ, що висвітлює питання участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо це передбачене його статутом. Сторони, які уклали і підписали колективний договір, повинні періодично (не менше двох разів на рік) взаємозвітувати про його виконання на зборах (конференції) трудового колективу. Для подальшого розвитку підприємницької діяльності в Україні важливе значення має також Указ Президента України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 12 травня 1998 року № 456/98. Згідно з указом підтримка малого підприємництва має здійснюватися за такими напрямами: формування інфраструктури підтримки й розвитку малого підприємництва; створення сприятливих умов для використання суб'єктами малого підприємництва державних фінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розробок і технологій; запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності; удосконалення підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва; фінансова підтримка інноваційних проектів. Крім того, Кабінетом Міністрів України розроблено та Верховною Радою України схвалено Державну програму підтримки малого підприємництва. Розділ 2 Основні аспекти ведення підприємницької діяльності в Україні 2.1 Основні проблеми становлення і розвитку підприємств в Україні в перехідний період Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства. Підприємство є основною організованою ланкою народного господарства України. В економіці України важливе місце відводиться малому та середньому бізнесу. Проблеми розвитку сектора малого і середнього бізнесу є об'єктом інтенсивної економічної і політичної дискусії як у трансформаційних країнах, так і в розвинутих ринкових економіках. Основними питаннями є роль сектора МСП у вирішенні соціальних проблем (таких як зниження безробіття і боротьба з бідністю) і в забезпечення економічного зростання. Від вирішення цих питань залежить зміст державної політики по відношенню до цього сектора. Оскільки розвиток МСП у трансформаційних економіках є важливою складовою структурних реформ, здійснення яких, як правило, відбувається досить повільно і болісно, актуальність цієї теми для такої країни, як Україна, дуже висока. Результати теоретичних та емпіричних досліджень ролі сектора малого і середнього бізнесу вказують на те, що його частка в економіці країни (у валовому національному продукті і загальній чисельності зайнятих) є не причиною, а скоріше наслідком економічного розвитку. Виникає питання: наскільки виправдана підвищена увага до цього сектора і політика, спрямована на ріст його частки, в умовах трансформаційних країн? При відповіді на це питання варто враховувати дві важливих обставини. По-перше, у розвитих країнах оптимальні розміри підприємств і, відповідно, структура економіки, з погляду часток малого/середнього і великого бізнесу, визначалися переважно ринковим механізмом. В умовах трансформаційних країн (особливо країн СНД) структура економіки була успадкована від планово-командного минулого і характеризувалася домінуванням великих державних вертикально інтегрованих комплексів, що працювали у відсутності конкуренції і ринкових стимулів до задоволення запитів споживачів і ефективного виробництва. Незначна роль сектора МСП пояснювалась не особливостями дії ринкових сил, а відсутністю останніх. Ринкова трансформація означала необхідність серйозних структурних перетворень, одними з яких є зміни в структурі валового національного і промислового продукту, а також зміни часток підприємств різних розмірів у загальному розподілі. У цьому сенсі, політику, спрямовану на прискорене формування сектора МСП, який раніше практично був відсутній і символізував ініціативу приватного підприємництва, можна співставити із зусиллями по створенню необхідної ринкової інфраструктури і вона є економічно виправданою. Істотна роль МСП у розвитку конкуренції і приватної ініціативи, а також формуванні споживчої орієнтації у виробників товарів і послуг визначає і необхідність прискореного росту його частки, динаміка якого, особливо на початкових етапах трансформації, відображає динаміку ринкових реформ. По-друге, оцінка ролі сектора МСП (як у розвинутих, так і в трансформаційних економіках) не повинна обмежуватися аналізом лише малих і мікропідприємств. На жаль, середній бізнес часто залишається осторонь економічних і політичних дискусій. Але ж саме приватний середній бізнес утворює своєрідний становий хребет західної економіки, оскільки має певні переваги у порівнянні як з малим, так і великим бізнесом. У порівнянні з малим, середній бізнес стійкіший до змін ринкової кон’юнктури, потенційно ефективніший, оскільки може використовувати ефект масштабу, має кращий доступ до зовнішніх джерел фінансування і більше можливостей для науково-технічних інновацій. У порівнянні з великим, середній бізнес гнучкіше реагує на кон’юнктурні зміни і більше орієнтований на задоволення індивідуальних потреб покупця. На ринку зайнятості значення середніх підприємств також дуже велике. Вони відіграють важливу стабілізуючу роль, оскільки в період зростання (на відміну від великих фірм) не мають тенденції до надмірної зайнятості, зате й у період спаду економічної активності досить стримані при скорочені персоналу. Розвинута економіка характеризується не тільки істотною часткою сектора МСП у цілому, але й істотною часткою і високим рівнем розвитку приватного середнього бізнесу. Відсутність уваги до проблем розвитку середнього бізнесу відбилося у відсутності його статистичного визначення аж до 2002 року, і відповідно, у відсутності статистичних даних, що характеризують його динаміку і роль в економіці. Статистичне визначення середнього бізнесу (як підприємств із чисельністю зайнятих від 51 до 250 чоловік), що з’явилося у 2002 році, у цілому. Дані відповідають аналогічним визначенням в інших країнах показують, що хоча в економіці України великий і дуже великий бізнес як і раніше займає домінуюче положення, сектор МСП відіграє істотну роль. На МСП працює 47% усіх зайнятих і виробляється 35% ВВП. У самому секторі МСП приблизно половина зайнятих і виробленого валового внутрішнього продукту припадає на середній бізнес. У середньому, продуктивність праці в секторі МСП нижча, ніж на великих підприємствах і складає лише 60% від рівня останніх. У той же час всередині сектора МСП найменш продуктивними виявилися середні підприємства: продуктивність праці на них складає лише 89% від відповідного показника на малих і 76% - на мікропідприємствах. Цей факт заслуговує на особливу увагу, оскільки суперечить теоретичним очікуванням. У чому ж справа? Однією з можливих причин є специфічний шлях виникнення сучасного середнього сектора української економіки, і як наслідок, його особливості з точки зору відносин власності. На відміну від розвинутих країн Заходу, де середній бізнес виріс з успішних приватних малих підприємств, в Україні середній сектор утворився, в основному, у процесі приватизації державних підприємств як середнього, так і великого розміру. В останньому випадку сучасні середні підприємства утворювалися з приватизованих великих підприємств, що у процесі реструктуризації зробили істотні скорочення персоналу і перейшли в категорію середнього бізнесу, або з підрозділів великих вертикально інтегрованих виробництв, що розукрупнювались до або в процесі приватизації. Це означає, що українські середні підприємства замість зразка успішної і динамічно зростаючої приватної ініціативи представляють собою сектор, який багато в чому успадкував проблеми старих державних великих підприємств і має потребу в істотній реструктуризації. Специфічний шлях формування українського середнього сектора визначив властиві йому особливості структури власності. У країнах Західної Європи середні підприємства, що виросли з малих фірм, належать невеликій групі власників (часто членам однієї або двох родин), що беруть активну участь у їхньому керуванні. Це мінімізує конфлікти корпоративного керування. В Україні ж середній сектор у значній мірі представлений акціонерними товариствами (частіше всього, відкритого типу) з розмитою структурою власності, що веде до істотних проблем корпоративного управління і позначається на ефективності операцій. 65.5% від загальної чисельності середніх підприємств, що ввійшли у вибірку, являли собою акціонерні товариства (в тому числі 46,2% ВАТ і 19,3% ЗАТ), у той час як приватні підприємства і товариства складали лише 11,8%. Дослідження також показало, що зміни в структурі власності середніх підприємств відбуваються досить повільно і поки що не сприяють появі середніх фірм західного зразка. На середніх підприємствах України домінують інсайдери, які контролюють дві третини власності. Власність менеджерів росте дуже повільно і не досягає поки навіть рівня, достатнього для блокування рішень, близько 40% власності «розмиті» між неуправлінськими інсайдерами. Хоча спостерігається деяка концентрація власності в руках українських аутсайдерів, вона поки що не забезпечила виділення ефективного власника, що має вирішальне значення для прийняття стратегічних рішень. 2.2 Позитивні і негативні наслідки втручання держави в діяльність підприємств Держава гарантує дотримання законних прав та інтересів кожного підприємства. При здійсненні господарської і іншої діяльності підприємство має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства України. Окрім передбачених законодавством випадків, втручання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи очікуваний, але не одержаний прибуток), заподіяні підприємству з вини державних органів або їх службових осіб, мають бути відшкодовані за рахунок останніх. Держава забезпечує будь-якому підприємству рівні економічні і правові умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку, здійснюючи його регулювання за допомогою економічних методів та антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які впроваджують прогресивні технології і створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств шляхом надання пільг при оподаткуванні та одержанні державного кредиту, створення фондів сприяння розвитку малих підприємств тощо. Контроль за окремими видами діяльності підприємства здійснюють державна податкова інспекція та державні органи, що виконують нагляд за безпекою виробництва і праці (включаючи екологічну безпеку) в межах своєї компетенції, встановлюваної відповідними законодавчими актами України. Якщо вимоги цих органів виходять за межі їх повноважень, підприємство має право не виконувати такі вимоги. За порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової та податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції і інших правил здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність, передбачену чинним законодавством України (сплачує штрафи, відшкодовує заподіяні збитки). Проте це без згоди споживача не звільняє підприємство від виконання зобов'язань щодо поставок продукції, здійснення робіт або надання послуг у повному обсязі та відповідні строки. 2.3 Особливості державного регулювання підприємницької діяльності Державне регулювання підприємництва є напрямом державної політики, спрямованим на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та способом, що встановлюються Конституцією та законами України. Завдання і функції державного регулювання реалізуються у конкретних діях органів і посадових осіб, що здійснюють вплив на суб’єктів господарювання. Наступним у реформуванні державного управління економікою після Концепції став Указ Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”. Більшість фахівців вважає, що саме із появою цього Указу розпочався перший етап процесу впровадження в Україні регуляторної реформи. А із введенням у дію Указу Президента України “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва” розпочався процес упровадження в Україні регуляторної реформи. Ст. 1 цього Указу встановлювала, що єдиною державною регуляторною політикою у сфері підприємництва визначається діяльність, спрямована на досягнення оптимального регулювання державою підприємницької діяльності, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність. Згідно зі ст.2 Указу, засобом здійснення цього напряму державного регулювання є впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності. Поява згаданого вище Указу зробила реальністю реалізацію ідеї формування у процесі прийняття державних рішень відповідних механізмів, які б перешкоджали появі економічно неефективних та недоцільних нормативно-правових актів із питань підприємницької діяльності на етапі їхньої підготовки. Ця ідея знайшла своє відображення у Концепції державного регулювання у сфері підприємництва, яка була підготовлена в 1999 р. групою фахівців під егідою Держпідприємництва. Концепція регулювання проголосила нові принципи державного регулювання і процедури підготовки, розгляду та прийняття регуляторного акту, що давало б змогу максимально врахувати в них загальні суспільні інтереси. Відповідно до Концепції упорядкування нормативного регулювання підприємництва мало здійснюватися шляхом додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади наступних актуальних принципів, а саме: підготовки аналізу регуляторного впливу, яким повинен супроводжуватися проект регуляторного акта, та обов’язкового погодження проекту регуляторного акта з Держпідприємництвом. Воно було спрямоване на додержання принципу доцільності, достатності та відповідності нормативного регулювання вимогам ринкових відносин, а також принципу ефективності та здійснення досягнення позитивних економічних і соціальних результатів впровадження регуляторних актів і т.п. З 1 січня 2004 р. набрав чинності Закон України № 1160 “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”, який став головним елементом у системі законодавства з питань державного регулювання у сфері підприємництва і розпочав процес впровадження регуляторної реформи в Україні. Цей Закон визначає правові та організаційні засади реалізації державного регулювання у сфері господарської діяльності з урахуванням практики застосування Указів Президента “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”, “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва” та інші нормативно-правових актів, що входять до системи нормативно-правових актів, які регулюють цей напрям державної політики. Закон України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” було розроблено на достатньо високому нормотворчому рівні із врахуванням практичного досвіду правового регулювання сфери підприємництва. Утім, слід звернути увагу на деякі технічні та змістовні моменти. Як зауважив В. Мамутов, у регуляторному Законі знайшли відображення і розвиток понятійний апарат і деякі загальні положення Господарського Кодексу (надалі – ГК). Цей закон, як і ГК, є спрямованими на удосконалення правового регулювання господарських відносин, зокрема, на “зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання і усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, здійснюваної у межах, у порядку і способами, встановленими Конституцією та законами України” (п.1 ст.1). Для досягнення цих цілей закон регламентує не господарську діяльність безпосередньо, а процедуру правотворчості у розглянутій сфері . Водночас, на думку Кужель О.В. закон закладає механізм реалізації державної регуляторної політики: методичне та організаційне забезпечення, взаємодія органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з громадськими об’єднаннями; розроблену систему адміністративних процедур підготовки та впровадження нормативно-правових актів. Держава і підприємництво вступають у відносини, в яких кожна зі сторін має значний вплив. Держава має потребу в підприємництві, оскільки ринкова система забезпечує її (без особливих додаткових витрат) матеріальними ресурсами, послугами і товарами, фінансовою підтримкою державних програм і т.п. У свою чергу, підприємництво має потребу в державі, оскільки йому необхідне законодавство, що регламентує правила економічної діяльності, її безпеки, захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільної економічної і соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається на конституційний захист і державну підтримку підприємництва як основного інституту суспільства, що забезпечує одержання прибутку, зайнятість населення і підвищення його життєвого рівня. Результатом таких взаємин є «змішана» економіка, у якій взаємодіють її суспільний та приватний сектори. Державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результати її здійснення залежать від держави. Держава встановлює «правила гри» на ринку. Відносини між державою і підприємництвом можуть виявлятися у конфліктах чи тертях, однак ці відносини не є настільки ворожими, як це іноді намагаються представити. Адже саме державне регулювання створює те середовище, у якому діють підприємці, забезпечуючи захист права власності, виконання договірних зобов'язань і т.п., що є істотним для діяльності підприємців. Така ворожість більше стосуються посадових і службових осіб державних органів, котрі зловживають своїми повноваженнями, порушують права і законні інтереси підприємців. Як відомо, одні учені вважають, що для розвитку економіки є необхідною відмова держави від регулювання більшості сфер підприємницької діяльності. Інші вчені, навпаки, наполягають на значному посиленні ролі держави в регулюванні підприємництва для забезпечення суспільних (публічних) інтересів. На нашу думку, дійсно ефективне регулювання має бути побудоване на більш тісному співробітництві між державою і підприємництвом. Найбільш прийнятним і оптимальним варіантом відносин між державою і підприємництвом варто вважати відносини співробітництва. Необхідність у відносинах співробітництва між державою і підприємництвом, зокрема, підтверджується досвідом і успіхами Японії, Кореї, Тайваню й інших держав, чиї національні стратегії характеризуються тісним співпрацею між державою і підприємництвом в ім’я досягнення визначених позицій в обраних галузях світового ринку. Ті ж країни, чиї стратегії характеризувалися твердими чи навіть антагоністичними відносинами держави і підприємництва, були, відповідно, менш успішними на світовому ринку. Окрім того, сучасний період розвитку суспільства характеризується глобалізацією підприємництва, створенням міжнародних об'єднань підприємців, а також підсилюється можливостями використання передових технологій для економічного розвитку держав, унаслідок чого багато держав допомагають, направляють, регулюють і контролюють підприємництво для досягнення технологічної переваги. Таким чином, зростання конкуренції на світовому ринку, глобалізація бізнесу і підвищення значимості інновації підсилюють, у свою чергу, необхідність розвитку відносин співробітництва між державою і підприємництвом. Варто припустити, що непрості відносини між державою і підприємництвом згодом будуть ще більше ускладнюватися у зв’язку із посиленням влади, а також системних характеристик кожної зі сторін цих відносин. На підставі вищенаведеного дослідження можна зробити наступні висновки: державне регулювання підприємницької діяльності є діяльністю держави в особі його органів, спрямованою на забезпечення публічних інтересів шляхом використання засобів взаємодії у регулюванні підприємницьких відносин; підставою державного регулювання підприємництва є необхідність забезпечення реалізації й охорони публічних (державних і суспільних) інтересів, а також державного контролю над процесом підготовки регуляторних актів і відстеження діючих державних регулювань як в органах виконавчої влади, так і в інших органах державної влади. Державне регулювання відіграє важливу роль у функціонуванні господарського правопорядку в Україні, спрямованого на забезпечення фундаментальних суспільних благ: законність, право власності, охорона здоров’я, охорона навколишнього середовища тощо. Для цього необхідно врегулювати політику, що діє на всіх рівнях державного управління. Йдеться про організацію такого рівня регулювання економіки, який відповідав би якісно новим явищам, структурним зрушенням у народному господарстві України, розвитку його на шляху до цивілізованих ринкових відносин. Висновки Отже, в умовах ринкової економіки будь-яка економічна діяльність в кінцевому результаті скерована на отримання максимального прибутку. Водночас висока прибутковість досягається не сама по собі, а є результатом певної активної діяльності суб'єктів ринку. Така діяльність отримала назву підприємництва. У найзагальніших рисах підприємництво можна визначити як організаційно-господарське новаторство на основі використання нових можливостей. Підприємництво в усіх формах власності - це в сучасних умовах найефективніший шлях відходу від моновласності (державної), її роздержавлення, подолання відчуження людини від власності. Розвиток підприємницьких структур, разом із заходами державного, адміністративного регулювання, в майбутньому має послужити інструментом демонополізації нашого господарства, а саме підприємництво - стати справжнім двигуном розвитку економіки й посприяти процвітанню всіх сфер життєдіяльності суспільства в умовах ринкової економіки. Підприємець - це той, хто займається підприємницькою діяльністю, з метою отримання прибутку. Саме це відрізняє його від інших учасників економічного життя. Лікувальні заклади, заклади освіти, культури тощо теж, наприклад, можуть заробляти гроші, отримувати прибуток. Але останній не є їхньою метою. Клуб, школа, вищий учбовий заклад не є підприємцями. Тому законодавство, яке регулює підприємницьку діяльність, на них не розповсюджується повною мірою, а прибуток цих закладів може використовуватися лише на внутрішні потреби. У нашій свідомості підприємець, як правило, асоціюється з ділягою, людиною, для якої основна мета - отримання прибутку будь-якою ціною. І таке уявлення про підприємця не випадкове, тому що більшість наших "підприємців" такими і є. Водночас справжній підприємець, хоча й має за мету в кінцевому результаті отримати прибуток, розглядає свою діяльність не лише як засіб заробітку, але і як засіб самоутвердження, самовираження, задоволення своїх амбіцій тим, що веде власну справу. Тому сучасний підприємець, як правило, не розглядає швидке збільшення особистого споживання як першочергове завдання. Більшу частину прибутку він вкладає у розвиток найбільш перспективних напрямів господарської діяльності. Ініціативний підприємець, таким чином, виступає в ролі розвідника, який зондує майбутню структуру господарства, намічаючи шлях для майбутніх структурних зрушень. Всі види підприємницької діяльності з точки зору того, хто бере в ній участь, можна класифікувати як індивідуальне, колективне або державне підприємництво. Кожен з цих видів підприємництва здійснюється в певній організаційній формі. В розвинутих країнах з ринковою економікою існує три форми організації підприємництва. Державне регулювання підприємницької діяльності здійснюються через проведення підприємницької політики, яка спрямована на державне регулювання процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі, та державну підтримку підприємства і підприємництва в цілому. Підприємницька політика щодо процесів, які відбуваються в підприємницькому середовищі, включає: політику роздержавлення і приватизації, спрямовану на приватизацію великих підприємств стратегічних галузей за індивідуальними планами на підставі галузевих програм реструктуризації шляхом продажу пакетів акцій на конкурсній основі, а також приватизацію малоліквідних об'єктів, незавершеного будівництва шляхом масового розпродажу за грошові кошти; антимонопольну політику, яка спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, а отже, - на розвиток ринкової конкуренції; інститут банкрутства, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспроможність розрахуватися з державою та кредиторами, гарантує захист інтересів останніх, розробляє заходи для запобігання банкрутству; санацію - систему заходів, спрямованих на запобігання банкрутству через механізм організаційних та фінансових дій (ліквідація нерентабельного підприємства, зміна форми власності підприємства, злиття підприємств, реструктуризація заборгованості, відстрочка погашення кредитів, надання урядових субсидій, банківських кредитів тощо). Державна підтримка підприємництва полягає в розробці та реалізації державних програм ресурсного, науково-технічного, фінансового, кадрового сприяння розвитку підприємництва. Список використаної літератури 1. Закон України „Про підприємства в Україні” 2. Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" 3. Закон України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” 4. Указ Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” 5. Указ Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” 6. Бляхман В. Экономика фирмы. Учеб. пос.- С.-П.: Изд-во Михайлова, 1999.-279 с. 7. Бойчик І.А., Харів П.С., Хопчан М. І. Економіка підприємств. Навч. посібник.- Львів: «Сподом», 2000.— 212 с. 8. Бойчик I М., Хопчан М., Харів П.С., Піча Ю. В. Економіка підприємства: Навч. посібник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів І - IV рівнів акредитації. Друге видання, виправлене і доповнене - К.: «Каравела»; Львів: «Новий світ -2000», 2001.-298с. 9. Борисова В.И. Правовые основы предпринимательской деятельности Харьков, Интеграл. 1998 – 177 с. 10. Грызунов В. Экономика предприятия. Учеб. пос. - М.: Финансы и статистика, 1999.- 208 с. 11. Гаврилюк Л. Г Економіка підприємства: Навч. посібник для самостійного вивчення дисципліни. - Житомир: Ж1ТІ, 2000.- 152 с. 12. Глухов В.В. Экономика малого предприятия.- М.: Смолин плюс, 2000.- 270 с. 13. Горфинкель В.Я. и др. Экономика предприятия. Учебник для вузов.- М.: ЮНИТИ, 2000.- 742 с. 14. Економіка виробничого підприємництва: Навч. посіб. / За ред. Й.М. Петровича- 3-тє вид., випр.- К.: Т-во «Знання», КОО, 2002.-405 с. 15. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1 / Редкол.: ... С.В.Мочерний (відп. ред.) та ін.— К.: Видавничий центр «Академія», 2000.- 840 с.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (20.05.2014)
Просмотров: 571 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: