Реферат на тему: Міжнародне право - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Міжнародне право. 1. Міжнародний звичай як джерело міжнародного права. Порівняльна характеристика міжнародно-правового звичаю і міжнародно-правового договору Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних відносинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжнародне право «є переважно право неписане, у юридичному смислі цього слова». В умовах відсутності договірних норм з найважливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційних процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного порядку значно знизилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин. Становить інтерес проблема співвідношення міжнародного договору і звичаю. Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи: — договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб'єктів міжнародного права і мають спільну юридичну основу — угода суб'єктів, що їх створюють; — обидва джерела містять правила поведінки, що носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі суб'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держава або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не може довільно відмовитися від виконання узятих на себе зобов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують дотримання одного з основних принципів сучасного міжнародного права — «pacta sunt servanda», закріпленого в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвенції про право договорів 1969 року й інших документів. У своїй практиці держави повинні суворо додержувати цього принципу і виходити з того, що всі правомірно діючі норми незалежно від форми їхнього вираження повинні точно виконуватися; — недотримання або порушення як договору, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання ' договору або звичаю. В усіх випадках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права; — обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і, відповідно, право на існування; — спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договірних норм. Міжнародній практиці держав відомі численні випадки, коли ті самі правила поведінки для одних держав існують у договірній формі, а для інших — у формі міжнародних порядків. Таке положення має місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно-правові норми в якості звичаєвих міжнародно-правових норм. Наприклад, багато держав ратифікували Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Україна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року. Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в якості договірних норм, а для України до указаного терміну — у якості міжнародного звичаю. За рахунок таких змішаних норм, що існують одночасно в двох формах, розширюється коло суб'єктів, що однаково застосовують міжнародне право. Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним. Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або декларацій міжнародних організацій, наприклад Генеральної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самовизначення народів і націй йшли шляхом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році. Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розходження: — ці розходження кореняться в засобах створення договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з активних дій держав (або інших суб'єктів), направлених на досягнення саме такого результату, як писана норма. Звичай може виникнути не тільки з активних, але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад відсутності заперечень проти практики держави або ряду держав;— договір має чітко виражений у часі процес створення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня 1958 року і створила в цей період чотири документи. Момент вступу договірної норми в силу також визначений у часі. Таким чином, писана норма характеризується наявністю тимчасового показника, із якого починається існування даного джерела. Відкриті для підписання в результаті роботи згаданої конференції конвенції набрали сили: Конвенція про територіальне море і прилеглу зону — 10 вересня 1964 року, Конвенція про відкрите море — 30 вересня 1962 року, Конвенція про континентальний шельф — 10 червня 1964 року і т.д. Писані норми набирають сили або відразу після підписання, або після здання державі-депозитарію (хранителю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій або документів про приєднання. Моментом вступу документа в силу вважається час здання останньої з необхідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатковий термін — зазвичай тридцять днів. Так, Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, від 22 квітня 1968 року набрала сили після здання п'ятого документа; Пакти про права людини 1966 року набрали сили після здання 35 документа і т.д. Як правило, процес становлення звичаю просліджується з трудом, час його формування може бути зазначений лише приблизно [1, с. 167]. Ця обставина дуже утруднює застосування звичаю при вирішенні спорів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права; — факт існування конкретного договору, тобто писаної норми, може бути підтверджений посиланням на текст документа. Доказом же існування звичаєвої норми слугує винятково практика держав або, у крайньому випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, наприклад використання переваг, що витікають з існування звичаю; включення звичаю у внутрішнє законодавство якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свідчать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів виконання і дотримання даного звичаю, а також така своєрідна форма доказу, як відсутність протесту проти певних дій держав, що застосовують звичай. Для прикладу можна посилатися на міжнародно-правовий звичай установлення ліміту територіального моря від 3 до 12 морських миль. Даний звичай був визнаний 96 із 116 держав, що мають вихід у відкрите море. Про це свідчив насамперед той факт, що цей звичай був включений у національне законодавство цих держав про встановлення й охорону державних кордонів. Так, Радянський Союз, що мав 12-мильне територіальне море, відбив це в Положенні про охорону державного кордону СРСР від 5 серпня 1960 року (зі змінами, внесеними в ст. 3); — явне розходження договору і звичаю виявляється при порівнянні засобів їх вираження зовні. Необхідність для договору писемної форми обумовлює наявність узгодженого тексту, чітких логічних зв'язків, формулювань, певної компактності, що дає можливість його промульгації. Перераховані якості писаної норми забезпечують її швидке відшукування і застосування, на відміну від звичаю, що не володіє цими перевагами; — писана норма підлягає тлумаченню у випадку виникнення суперечливих моментів або ускладнень при її застосуванні; у випадку незгоди з якимись окремими положеннями такої норми держава має можливість висловити свою особливу позицію шляхом заяви застереження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її частини. Звичай не підлягає тлумаченню, до нього, звичайно, не може бути заявлене застереження, що завжди робиться в писемній формі; — писана норма має ще одну, мабуть, найважливішу для цього періоду розвитку міжнародного права перевагу перед звичаєм: звичай завжди йде слідом за практикою, лише фіксуючи її. Навпаки, писана норма в ряді випадків сама створює практику, установлюючи правила обов'язкової поведінки держави в нових галузях співробітництва або вносячи зміни в попередні норми. Наприклад, практика освоєння Місяця і небесних тіл ще не склалася, але основні принципи, яким вона повинна бути підпорядкована, вже узгоджені і прийняті державами. Вони зафіксовані в писаних нормах Договору про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, Місяця і небесних тіл 1967 року; — тільки з писаною нормою пов'язаний такий прогресивний інститут сучасного міжнародного права, як ^кодифікація. Договір як правова форма є й основним інструментом і кінцевою метою кодифікаційних робіт, незалежно від того, кодифікується договірне або звичаєве право. В даний час роботи з кодифікації охопили практично всі основні галузі й інститути міжнародного права, включаючи загальні принципи, тобто найважливіші керівні норми сучасного міжнародного права. Успішно завершені роботи з кодификації морського, консульського, дипломатичного права, йде робота з кодифікації основних норм про відповідальність держав.Перераховані розходження свідчать на користь договору як джерела міжнародного права, що найбільш повно відповідає потребам держав, їхнім інтересам, цілям подальшого розвитку самого міжнародного права в сучасну епоху. Незважаючи на перераховані переваги договірної форми, рано було б робити висновок про марність звичаю, він має усі права на існування, звичаєві норми входять до складу міжнародно-правової матерії, складаються і застосовуються донині. Таким чином, як і раніше правомірне твердження, що сучасне міжнародне право в основному формується двома видами джерел. 2. Основні стадії укладання договору Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення державного суверенітету і належить до числа основних прав держав [2]. Укладання конкретного договору може бути й обов'язком держав, коли це випливає з інших договорів. Обов'язком може бути і вступ у переговори з конкретного питання. Так, наприклад, за Договором між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року «сторони зобов'язуються продовжити активні переговори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь» (ст. XI). Саме укладання міжнародного договору — це складний процес, що складається з ряду послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в практичному становленні договірної норми міжнародного права, формуванні угоди між державами. Водночас деякі юристи-міжнародники нерідко замовчують суть процесу укладання міжнародних договорів, зводячи її до чисто технічного процесу безвідносно до формування угоди. Таку спробу зробив, наприклад, Дж. Фіцморіс у Комісії міжнародного права ООН під час обговорення проекту статей з права договорів. Проте більшість у Комісії міжнародного права і згодом на Віденській конференції з права міжнародних договорів не погодилися з таким формальним підходом. Віденська конвенція 1969 року, хоча і не дає повного визначення терміна «укладання» міжнародного договору, але включає в це поняття цілий ряд конкретних стадій і юридичних дій: упорядкування і прийняття тексту договору, встановлення автентичності тексту, підписання договору, ратифікація й інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору, такі, як затвердження, прийняття, приєднання, обмін документами, що утворюють договір. До стадій укладання належать також обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі юристи до укладання відносять і вступ договору в силу, тому що Віденська конвенція говорить про «укладання і вступ у силу договорів» [2, с. 164]. У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладання договорів. Так, наприклад, І.І. Лукашук думає, що Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укладання договорів (статті 9-11): — перша стадія — прийняття тексту. Текст приймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у його впорядкуванні, а для багатостороннього договору — більшістю в дві третини учасників конференції. Прийняття тексту не накладає на учасників юридичних зобов'язань; — друга стадія — встановлення автентичності тексту, що здійснюється шляхом підписання або парафування тексту договору або заключного акту конференції, що містить цей текст; — третя стадія — згода на обов'язковість договору, що може бути виражена підписанням, ратифікацією, прийняттям, затвердженням або приєднанням у залежності від порядку, передбаченого в самому договорі. Інші вчені, у їхньому числі В.П. Панов, практично дроблять ці стадії на більшу кількість, виділяючи вже одинадцять стадій; — призначення уповноважених для ведення переговорів; — пред'явлення і перевірка повноважень; — узгодження тексту договору; — обговорення і прийняття тексту договору; — аутентифікація (парафування) договору; — підписання договору; — заява застережень; — ратифікація договору; — обмін і депонування ратифікаційних грамот; — промульгація (опублікування) договору; — реєстрація договору в ООН. У свою чергу, А.Н. Талалаєв думає, що не обов'язково, щоб укладання кожного договору проходило всі названі стадії. Це залежить від форми договору і від домовленості сторін. Але всякий міжнародний договір проходить стадії виробітки тексту, його прийняття і стадію, у якій у тій або іншій формі виражається згода держави на обов'язковість для неї договору. Прикладом у цьому відношенні може слугувати обмін нотами, що є не тільки особливим найменуванням, але і своєрідним, спрощеним засобом укладання міжнародного договору, при якому угода оформляється шляхом обміну документами, із тотожним змістом. Вони звичайно не потребують затвердження або ратифікації. Але, незважаючи на особливості угоди у формі обміну нотами, ці особливості не впливають на юридичну чинність таких міжнародних документів, оскільки втілюють у собі угоду суб'єктів міжнародного права (див. статтю 2 Віденської конвенції). Питання про стадії укладання міжнародного договору тісно пов'язане із правом на участь держав в укладанні міжнародного договору.3. Структура і персонал консульських установ та організація їх роботи Главою консульської установи є консул. Статус глави консульської установи відрізняється від статусу глави дипломатичного представництва насамперед тим, що консул не здійснює представницьких функцій своєї держави в державі перебування. Взагалі функції консулів мають відносно вузький і конкретний характер і здійснюються ними в межах консульського округу. Держави у своїй практиці використовують призначення як штатних консулів, так і позаштатних (почесних) консулів. Останні звичайно призначаються з числа осіб, які постійно мешкають у державі перебування консульства, вони можуть бути як громадянами держави, що призначає, держави перебування, так і громадянами третьої держави. Часто почесними консулами є адвокати, бізнесмени, діячі культури, що мають високий авторитет у державі перебування. Почесні консули не перебувають на державній службі держави, що призначає, її не одержують від неї заробітної плати, тому даний інститут економічно вигідний. За існуючим правилом збори, що стягуються почесним консулом за консульські послуги, що робляться ним, йдуть у його прибуток. Україна в перші роки своєї незалежності достатньо часто вдавалася до використання цього інституту. Перші почесні консули України призначалися з числа закордонних громадян українського походження. Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі [1, с. 487]. У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ: 1. Генеральне консульство; 2. Консульство; 3. Віце-консульство; 4. Консульське агентство. Ці установи очолюють, відповідно, генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств. Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за згодою з державою перебування. Консульські представництва направляючої держави, яких може бути декілька в державі перебування, на відміну від дипломатичного представництва держави, що акредитує, діють не на всій території держави перебування, а в межах установленого консульського округу. Під ним розуміється територія, на якій відповідно до норм міжнародного права і національного законодавства здійснюються консульські функції. Якщо на території держави перебування є тільки одне дипломатичне представництво і немає окремих консульських установ, то територією консульського округу буде вся територія держави перебування. Якщо на території держави перебування є окремі консульські установи, то кожна з них має свій консульський округ, тобто територію, на яку поширюється її діяльність, і яка встановлюється за згодою між державами. Критерії створення консульських округів і, отже, відкриття консульських установ різноманітні. Консульські округи консульських установ різних держав не збігаються між собою. Сукупність глав консульських установ різних держав, що знаходяться в конкретному пункті (порт, місто) держави перебування, являє собою консульський корпус у вузькому значенні [1, с. 487]. Широке розуміння цього поняття може бути двояким. Одні автори думають, що це сукупність посадових консульських осіб, включаючи і глав консульських установ (оперативний персонал), різних держав, розташованих у конкретних пунктах держави перебування. Інші думають, що в його склад входять ще і члени родин згаданих консульських працівників, на яких поширюються відповідні привілеї та імунітети. На чолі консульського корпусу стоїть старшина, старший за рангом і за часом одержання консульської екзекватури. Він виконує в основному церемоніальні функції, у які входить представництво всього консульського корпусу при колективних виступах, ознайомлення знову прибулих членів консульського корпусу з особливостями і традиціями держави перебування. Він також здійснює захист прав членів консульського корпусу у випадку їх порушення владою держави перебування, вирішує можливі внутрішні проблеми в рамках консульського корпусу.В даний час одержала достатньо широке поширення практика відкриття консульських відділів при дипломатичних представництвах. Такі відділи очолюються завідуючими, що іменуються генеральними консулами або консулами. У міжнародній практиці, в залежності від місця виконання консульських функцій, розрізняють окремих консулів, тобто консулів, що виконують консульські функції самостійно в окремому консульському окрузі, і відділських консулів, що діють у складі консульського відділу дипломатичного представництва. Існує ще одна відмінність між цими посадовими особами. Окремі консули при призначенні на посаду отримують письмове повноваження — консульський патент. Консул приступає до виконання своїх обов'язків після одержання згоди (екзекватури) держави перебування. Екзекватура оформляється у формі запису на консульському патенті або у вигляді окремого документа. А завідуючим консульських відділів посольств консульський патент і екзекватура, як правило, не видаються, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва. Основні функції консульських установ визначені в статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. До них належать: — захист у державі перебування інтересів своєї держави, його громадян і юридичних осіб у межах, що допускаються міжнародним правом; — сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв'язків між державою, що представляється, і державою перебування, а також сприяння розвитку дружніх відносин між ними; — з'ясовування всіма законними шляхами умов і подій у торговому, економічному, культурному і науковому житті держави перебування, повідомлення про них уряду держави, що представляється, й надання відомостей зацікавленим особам; — виконання адміністративних і нотаріальних функцій; — надання допомоги і сприяння фізичним і юридичним особам держави, що представляється, у тому числі і правової; — надання допомоги морським (річковим) суднам і літакам та їхнім екіпажам; — виконання інших функцій, покладених на консульську установу державою, що представляється, які не забороняються законами і правилами держави перебування. Слід зазначити, що в процесі виконання своїх функцій консульські установи повинні керуватися як нормами міжнародного права, так і нормами національного права. Важливу роль у консульських відносинах відіграють двосторонні консульські конвенції, у яких, крім врегулювання загальних питань, закріплюються особливості здійснення консульських відносин між конкретними державами-контрагентами. Консульські установи мають обмежену територіальну сферу діяльності. На відміну від дипломатичних представництв, вони мають право прямо зноситися тільки з місцевою владою консульського округу. Якщо ж виникає необхідність зноситися з урядом держави перебування, то її можна реалізувати тільки за допомогою дипломатичного представництва своєї держави. Якщо на консульську установу, при відсутності дипломатичних відносин між державами, покладено за згодою уряду держави, що приймає, виконання деяких дипломатичних функцій, то вона тільки в таких випадках має право зноситися з урядом держави перебування. Питання про підпорядкованість консульських установ вирішується національним законодавством держав. У більшості держав консульські установи підпорядковані міністерствам закордонних справ, а також диплоатичному представництву своєї держави в державі перебування. Відповідно до норм міжнародного права і внутрішньодержавного права консули можуть представляти фізичних і юридичних осіб своєї держави в судах та інших органах держави перебування в порядку, передбаченому в зазначених нормах. До найбільш поширених видів діяльності консульських установ належать: видача віз; видача і продовження термінів дії паспортів; реєстрація громадян своєї держави, які постійно мешкають на території консульського округу; реєстрація актів громадянського стану; легалізація і нотаріальне посвідчення документів і т.д. За виконання зазначених дій консульства стягують консульські, збори у валюті держави перебування. Держави можуть укласти між собою угоду про скасування стягування всіх або деяких видів консульських зборів. Представляє практичний інтерес проведення відрізнення функції консульського представництва від функцій дипломатичного представництва держави, що акредитує. Тут, зокрема, слід зазначити, що: — посольство виконує переважно політичні функції, а консульство діє в основному в економічній і соціальній сферах міждержавних відносин; — дипломатичне представництво з прийняттям Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року (ч. 2 статті 3) вправі здійснювати консульську діяльність, а консульські установи, як правило, не вправі здійснювати функції дипломатичних представництв, крім випадків відсутності дипломатичного представництва в країні перебування, при згоді на це влади держави перебування;— дипломатичне представництво, у першу чергу, здійснює представницьку функцію, а консульська установа такою функцією не володіє, здійснюючи захист економічних інтересів держави, а також захист фізичних і юридичних осіб, які мають національність цієї держави; — розірвання дипломатичних відносин між державами зазвичай тягне за собою припинення діяльності дипломатичного представництва, проте консульські відносини між країнами зберігаються; — закриття консульської установи з будь-якої причини (зниження економічної активності; зменшення кількості громадян держави, що представляється, які мешкають у визначеному регіоні держави перебування) не тягне за собою припинення дипломатичних відносин між державами; — держава, що представляється, може після повідомлення відповідним державам доручити консульству, заснованому у певній державі, виконання консульських функцій у третій державі, якщо немає заперечення відповідних держав. У дипломатичному праві є можливість здійснення так званої кумулятивної дипломатичної місії, коли одна особа, котра є дипломатичним представником в одній державі, може виконувати функції дипломатичного представника в третій державі; — з попередньої згоди держави перебування і на підставі угоди між державою, що представляється, і будь-якою третьою державою, консульство, засноване в першій державі, може виконувати консульські функції від імені третьої держави (виконання консульських функцій від імені третьої держави) [1, с. 489]. Відповідно до міжнародного права консульські установи припиняють свою діяльність у таких випадках: 1) закриття консульської установи; 2) вихід території, на якій розташований консульський округ, з-під суверенітету держави перебування; 3) війна між державами, що раніше встановили консульські відносини. У відповідності зі статтею 9 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року для глав консульських установ установлено чотири класи: 1) генеральний консул; 2) консул; 3) віце-консул; 4) консульський агент. Генеральний консул очолює генеральне консульстві) або консульський відділ дипломатичного представництва; консул — консульство; віце-консул — віце-консульство. Останні також можуть бути помічниками або заступниками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов'язки заступника консула. Консульський агент очолює консульське агентство. В Україні, як і в більшості держав, консульські працівники є службовцями міністерства закордонних справ і їм присвоюються дипломатичні ранги. У деяких країнах консульська служба відділена від дипломатичної, і консульським працівникам присвоюються спеціальні ранги. Глави консульських установ призначаються державою, що представляється, і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування. Вже відзначалося, що держава, яка представляється, надає главі консульської установи спеціальний документ — консульський патент. Цей документ засвідчує його посаду і містить, як правило, його повне ім'я і прізвище, клас, указівку на консульський округ і місцезнаходження консульської установи. З моменту отримання екзекватури вважається, що глава консульської установи приступив до виконання своїх функцій. З цієї ж дати визначається його старшинство стосовно глав консульських установ інших держав, розташованих у даному консульському окрузі. В Україні функції консулів України закріплені в Консульським статуті України 1994 року. Основною метою прийняття Консульського статуту України є визначення правових основ діяльності консульських установ України. Функції консулів України випливають із найменування глав і розділів II-VIII Консульського статуту України. Наведемо їх частково, стосовно до вищесказаного: II розділ. Функції консула стосовно юридичних осіб і громадян України. Розділ 3. Загальні положення; Розділ 4. Функції консула стосовно військового обліку громадян України; Розділ 5. Функції консула стосовно виконання доручень слідчих або судових органів України; Розділ 6. Функції консула з взяття і розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння), встановлення батьківства, опіки і піклування, реєстрації актів громадянського стану; Глава 7. Функції консула стосовно майна громадян України; Глава 8. Функції консула стосовно громадян України, які знаходяться під арештом, затриманих або позбавлених волі в іншій формі, котрі відбувають покарання або пропали без вісті; Глава 9. Функції консула з питань паспортів і віз; Глава 10. Функції консула з питань громадянства. Розділ III. Нотаріальні дії, консульська легалізація, консульський збір. Глава 11. Нотаріальні дії; Глава 12. Консульська легалізація; Глава 13. Консульський збір. Розділ IV. Функції консула стосовно військових кораблів і військово-допоміжних суден Військово-морських сил України. Розділ V. Функції консула стосовно суден України. Глава 14. Функції консула при приході і стоянці суден; Глава 15. Функції консула при відплитті суден;Глава 16. Функції консула у випадку корабельної катастрофи при аварії судна; Глава 17. Функції консула у разі хвороби або смерті членів екіпажа судна. Розділ VI. Функції консула стосовно цивільних повітряних суден України. Розділ VII. Функції консула стосовно засобів автомобільного, залізничного транспорту і суден річкового флоту. Розділ VIII. Функції консула з санітарної, фіто-санітарної та ветеринарної охорони. Глава 18. Функції консула з санітарної охорони; Глава 19. Функції консула з фітосанітарної та ветеринарної охорони. Консул України виконує функції, передбачені Консульським статутом і законодавством України. Консул, за дорученням МЗС України або глави дипломатичного представництва України в державі перебування, може виконувати й інші функції, але тільки в тому випадку, якщо вони не суперечать законодавству України, законодавству країни перебування і міжнародних договорів України. Консул виконує покладені на нього функції особисто, або доручає покладені на нього функції іншому консулу округу з усіх питань, пов'язаних із діяльністю консульської установи. Консул зобов'язаний не менше ніж один раз на рік проводити об'їзд свого округу. Консул України зобов'язаний уживати заходів для того, щоб юридичні особи і громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами, учасницею яких є Україна і держава перебування, а також міжнародними порядками. Консул зобов'язаний уживати заходів для відновлення порушених прав юридичних осіб і громадян України. У тому випадку, якщо після звернення консула до влади держави перебування не будуть відновлені права юридичних осіб і громадян України, консул зобов'язаний повідомити МЗС України і главу дипломатичного представництва України в державі перебування. Консул зобов'язаний приймати усні і письмові звернення юридичних осіб і громадян України. Консул також приймає звернення іноземних юридичних осіб і громадян із питань, що стосуються виконання його функцій. Консул веде облік громадян України, які постійно мешкають або тимчасово знаходяться в його консульському окрузі. Консул України бере участь у проведенні політичних заходів: всеукраїнського референдуму; у виборах Президента України, депутатів Верховної Ради України (відповідно до законодавства України і країни перебування); допомагає у виконанні службових обов'язків членам державних делегацій України, народним депутатам України, представникам міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування, а також керівникам державних підприємств і наукових установ, що знаходяться в межах його консульського округу. Консул інформує громадян України, які тимчасово знаходяться в його консульському окрузі, про законодавство країни перебування, а також про місцеві звичаї. Розпорядження консула, видані в рамках його повноважень, із питань, що стосуються перебування громадян України за кордоном, мають для них обов'язкове значення. Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року персонал консульських установ ділиться на три категорії: 1) консульські посадові особи, які перебувають на консульській службі і виконують консульські функції; 2) консульські службовці, які виконують адміністративно-технічну роботу; 3) обслуговуючий персонал. Консульські посадові особи повинні бути, як правило, громадянами держави, що представляється. Громадяни держави перебування або третіх держав можуть призначатися на консульські посади державою, що представляється, тільки з точно вираженої згоди держави перебування (стаття 22). Суверенним правом держави перебування є право в будь-який час повідомити державі, що представляється, про те, що та або інша консульська посадова особа є persona non grata, або що будь-який працівник консульського персоналу є неприйнятним. У такому випадку держава, що представляється, повинна відкликати цю особу або припинити її функції в консульській установі (стаття 23). Власті держави перебування (зазвичай міністерство закордонних справ) видають консулам консульські картки, що підтверджують їхнє посадове становище і наявність привілеїв та імунітетів відповідно до міжнародного права. Функції працівників консульської установи припиняються на таких підставах: а) повідомлення держави перебування державою, що представляється, про те, що її функції припиняються (відкликання); б) анулювання екзекватури (оголошення persona non grata); в) повідомлення державою перебування держави, що представляється, про те, що держава перебування перестала вважати його працівником консульського персоналу. 4. У світі діють сотні різноманітних міжнародних організацій, однак спеціалізованими установами визнана невелика кількість. Назвіть неодмінні ознаки спеціалізованих установ системи ООН, дайте їм характеристикуУ відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН, під егіду ООН і у взаємозв'язок із нею поставлені різноманітні міжнародні установи, створені державами на основі міжурядових угод в економічній, соціальній галузях, сферах культури, освіти, охорони здоров'я й інших. Ці установи є спеціалізованими постійно діючими міжнародними організаціями, що здійснюють свою діяльність на підставі установчих (статутних) документів і угод з ООН. В даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН і МАГATE. За сферою діяльності їх можна розділити на дві групи: 1) у галузі економіки — Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО); 2) у гуманітарній галузі — Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ). З огляду на важливість діяльності, що здійснюють ці організації, активну участь у їхній роботі України, коротко розглянемо функціональні характеристики і структуру деяких із них. Міжнародний валютний фонд (МВФ) (International Monetary Fund — IMF) МВФ був заснований у 1944 році, але почав функціонувати тільки в 1946 році. Членами МВФ є біля 180 держав, у тому числі Україна. У задачі МВФ входить: координація валютно-кредитної політики держав-членів, надання їм кредитів для врегулювання балансів і підтримки валютних курсів; пільгове кредитування найменш розвинених держав. Вищим органом Фонду є Керівна рада, у яку входять по два представника від кожного члена МВФ. Поточною діяльністю МВФ керує Виконавчий директорат, що складається з 21 директора. Головою директорату є Директор-розпорядник. Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні (США). Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) (International Bank for Reconstruction and Development (IBRD)) МБРР був заснований у 1944 році, почав свою роботу в 1946 році. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ. На сьогоднішній день членами МБРР є більше 170 держав, у тому числі Україна. Задачами МБРР є надання кредитів урядам, головним чином, держав, що розвиваються, або приватним організаціям під контролем уряду. Одержувачі кредитів зобов'язані використовувати їх за цільовим призначенням, надаючи Банку інформацію про це. Органами МБРР є: — Керівна рада, що складається з керівників і їх заступників (по одному від кожної держави-учасниці); — Директорат, що складається з 20 виконавчих директорів, 5 із яких призначаються державами, що мають найбільше число акцій, а інші 15 обираються управителями з інших держав; — Президент МБРР обирається Директоратом і є головною адміністративною посадовою особою Банку. Місцезнаходження МБРР — Вашингтон (США). Міжнародна фінансова корпорація (МФК) (International Finance Corporation — IFC) МФК заснована в 1956 році як філія МБРР. В даний час у діяльності МФК беруть участь майже 150 держав. Задачами МФК є допомога у управлінні економікою, а також інвестування приватного і змішаного секторів економіки, насамперед у країнах, що розвиваються, шляхом надання довгострокових валютних кредитів на термін до 25 років. Органи управління МФК: — Керівна рада, що складається з керівників МБРР і їх заступників; — Рада директорів, що складається з директорів-розпорядників МБРР; — Голова Ради директорів МФК, який є одночасно Президентом МБРР. Місцезнаходження МФК — Вашингтон (США). Міжнародна асоціація розвитку (МАР) (International Development Association — IDA) MAP була створена в 1950 році і почала функціонувати з 1960 року. Основна задача МАР полягає в наданні позик на більш пільгових умовах, ніж МБРР. Органами МАР є ті ж органи, що й у МБРР (Керівна рада і Рада виконавчих директорів). Президент МАР одночасно є президентом МБРР і МФК. Персонал МБРР виконує за сумісництвом функції персоналу МАР. Місцезнаходження МАР — Вашингтон (США). Міжнародна морська організація (ІМО) (International Maritime Organization — ІМО).ІМО було створено і функціонує з 1959 року (до 22 травня 1982 року — Міжурядова морська консультативна організація — ІМКО). У ІМО входить більше 190 держав, у тому числі Україна (4 лютого 1994 року ратифікувала Конвенцію про Міжнародну морську організацію 1948 року в редакції 1982 року). У задачі ІМО входять коло питань, пов'язаних із забезпеченням співробітництва з питань судноплавства і безпеки мореплавання, розробкою рекомендацій і проектів конвенцій з морського права. Вищим органом ІМО є Асамблея, що складається з усіх її членів і скликається раз у 2 роки. У період між засіданнями Асамблеї роботою ІМО керує Рада, що обирається Асамблеєю в кількості 18 членів. Асамблеєю обирається Комітет безпеки на морі в кількості 16 членів, основною задачею якого е розробка рекомендацій з правил безпеки морського судноплавства. Секретаріат ІМО очолює Генеральний секретар. Місцезнаходження ІМО — Лондон (Великобританія). Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) (International Civil Aviation Organizacion — ICAO) ІКАО, що заснована відповідно до Чиказької конвенції про цивільну авіацію 1944 року, є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і координацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є біля 190 держав, у тому числі на основі правонаступництва й Україна. СРСР вступив у ІКАО в 1970 році. ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної цивільної авіації, повітряних трас, створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для конструювання й експлуатації повітряних суден, правила з використання устаткування, засобів зв'язку і контролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміграційних і санітарних правил і т.д. У рамках ІКАО розробляються проекти міжнародних конвенцій. Вищим органом ІКАО, що складається з представників держав-членів, є Асамблея, що скликається не рідше одного разу в 3 роки. Виконавчим органом ІКАО є Рада. Вона складається з представників 30 держав, що обираються Асамблеєю з числа країн із найбільш розвиненим повітряним транспортом. Для керівництва Радою обирається президент. Забезпечує роботу ІКАО Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем ІКАО. Місцеперебування ІКАО — Монреаль (Канада). Міжнародна організація праці (МОП) (International Labour Organization — ILO) МОП, що є однією з найстарших ММУО, була створена ще в 1919 році за рішенням Паризької мирної конференції як автономна організація Ліги Націй. З 1946 року МОП є першою спеціалізованою організацією ООН (Україна — учасниця МОП). У МОП поряд із більш ніж 170 державами представлені профспілки та підприємці. Цілями і задачами МОП є: — сприяння встановленню соціальної справедливості; поліпшення умов праці і підвищення життєвого рівня трудящих; — розроблення міжнародних Конвенцій і рекомендацій із питань заробітної плати, робочого часу, охорони праці, визнання прав на об'єднання в профспілки та ін. З 200 конвенцій МОП наша держава ратифікувала біля 50. Структуру МОП складають: Генеральна конференція праці, Адміністративна рада, Міжнародне бюро праці, Тристоронні комітети. Регіональні й спеціальні конференції. Генеральна конференція праці, що складається з делегацій країн-учасниць (два представника від уряду, по одному — від підприємців і трудящих), є вищим органом МОП. Діяльністю Міжнародного бюро праці (Секретаріату МОП), комітетів і комісій МОП керує Адміністративна рада, що складається з 56 членів (у тому числі 28 представників урядів, 14 представників трудящих і 14 представників підприємців). 10 місць в урядовій групі Ради займаються представниками 10 найбільш розвинених у промисловому відношенні країн (Бразилія, Великобританія, Німеччина, Індія, Італія, Китай, Росія, США, Франція, Японія). Міжнародне бюро праці управляється генеральним директором і має три функціональних органи: адміністративний орган, центр досліджень і документації і координаційний орган. Тристоронні комітети у найважливіших галузях економіки (будівництво, внутрішній транспорт, хімія, чорна металургія, нафтова промисловість та ін.) і експертні ради з питань фахової освіти, підвищення кваліфікації керівних кадрів, охорони праці, із проблем працюючих жінок і молоді, представляють можливість агентам урядів, підприємців і трудящих викласти свої точки зору в рамках цієї найвпливовішої міжнародної організації. Регіональні і спеціальні конференції займаються питаннями, що представляють регіональний або національний інтерес. Головна адміністративна посадова особа МОП — Генеральний директор. Штаб-квартира МОП розташована в Женеві (Швейцарія). У столицях більше 40 держав-членів знаходяться регіональні та галузеві відділення Міжнародного бюро праці. Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) (United Nations Educations Scientific and Cultural Organization — UNESCO)ЮНЕСКО створена в 1946 p. і на сьогоднішній день у ній бере участь 185 держав, у тому числі й Україна. У 1985 році Сінгапур і Великобританія вийшли з ЮНЕСКО, проте вони беруть участь в окремих заходах, що проводяться у рамках цієї організації. Статут ЮНЕСКО був розроблений конференцією, скликаною в Лондоні в 1945 році. ЮНЕСКО почала функціонувати 4 листопада 1946 року, після того як 20 держав, що підписали її Статут, передали на збереження Великобританії свої ратифікаційні грамоти. Цілі ЮНЕСКО: — внесок у забезпечення миру і безпеки через заохочення міжнародного співробітництва в галузі освіти, науки і культури; — забезпечення поваги до законності і справедливості, до прав людини й основних свобод без розрізнення раси, статі, мови або релігії відповідно до Статуту ООН. Діяльність ЮНЕСКО здійснюється за допомогою міжнародного інтелектуального співробітництва, взаємодопомоги, сприяння справі миру. Вона концентрується в таких шести пріоритетних галузях: виховання; наука; культура; комунікації; соціальні науки і розвиток; мир і права людини. У своїй роботі ЮНЕСКО спирається на комітети, міжнародні комісії й інші органи, що діють під її егідою. Серед них: Міжнародна комісія з історії наукового і культурного розвитку людства, Міжнародна океанографічна комісія, Комісія з культури і розвитку, Міжнародна комісія з питань шкільної освіти в XXI сторіччі, Міжнародне бюро з питань шкільної освіти в Женеві, Міжнародний інститут планування освіти в Парижі, Інститут ЮНЕСКО з питань виховання в Гамбурзі. Головним органом ЮНЕСКО є Генеральна конференція, у якій беруть участь усі члени Організації. Виконавча Рада складається з 51 члена й обирається Генеральною конференцією на 4 роки. Секретаріат очолюється Генеральним директором. Місцезнаходження Секретаріату ЮНЕСКО — Париж (Франція). Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) (World Health Organization — WHO) ВООЗ — міжурядова організація, створена в 1946 році. Статут ВООЗ, прийнятий у 1946 році, набрав сили 7 квітня 1948 року, коли його ратифікували 26 держав. Ця дата щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я. Україна є державою-членом ВООЗ. Цілями ВООЗ є: — зміцнення національних служб охорони здоров'я; сприяння підготовці фахівців в галузі охорони здоров'я; — боротьба з небезпечними хворобами; охорона здоров'я матері і дитини; — поліпшення стану навколишнього середовища. Вищим органом ВООЗ є Всесвітня асамблея охорони здоров'я, що скликається щорічно, у якій представлені всі члени організації. Виконавчий комітет складається з 30 членів, скликається не менше двох разів у рік. Секретаріат є адміністративним органом і складається з Генерального директора і персоналу. У ВООЗ існує 6 регіональних організацій (Європейська — у Копенгагені (Данія), Американська — у Вашингтоні (США), Південно-Східної Азії — у Делі (Індія), Східно-середземноморська — в Олександрії (Єгипет), Західнотихоокеанська — у Манілі (Філіппіни), Африканська — у Браззавілі (Конго). ВООЗ видає «Хроніку ВООЗ», «Бюлетень ВООЗ», «Здоров'я світу», публікує серії технічних доповідей, статистичні збірники та ін. Місцезнаходження Секретаріату ВООЗ — Женева (Швейцарія). Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) (World Intellectual Property Organization — WIPO) BOIB була заснована на основі Паризької конвенції з охорони промислової власності 1883 року і Бернської конвенції з охорони творів літератури і мистецтва 1886 року. Конвенція про створення ВОІВ була підписана в 1967 році в Стокгольмі (Швеція) і набрала сили в 1970 році. Спеціалізованою установою ООН ВОІВ стала 17 грудня 1974 року (рекомендація 3346 (XXIX) Генеральної Асамблеї). Україна бере участь у діяльності ВОІВ поряд із більш ніж 150 державами світу. У задачі ВОІВ входять: сприяння охороні інтелектуальної власності у всім світі, забезпечення адміністративного співробітництва 18 ММУО (спілок), що займаються різними аспектами надання допомоги в охороні інтелектуальної власності й авторського права. Інтелектуальна власність охоплює дві основні галузі: — промислову власність (патенти й інші права в галузі технічних винаходів, права в галузі товарних знаків, промислових зразків, найменувань місця походження товарів та ін.); — авторське або видавниче право і суміжні права (на літературні, музичні і художні твори, фільми, виконавчу діяльність артистів, фонограми і т.п.). Органи ВОІВ: — Конференція, до складу якої входять усі держави-члени ВОІВ; — Генеральна асамблея, що складається з тих держав-членів, що є також членами Паризького (100 держав) або Бернського (83 держави) союзів. Керівні органи ВОІВ і союзи, керовані ВОІВ (9 із яких мають власні міжурядові органи), зазвичай проводять спільну сесію для прийняття своїх програм і бюджетів. Асамблея обирає Міжнародне бюро (виконавчий орган). Головною адміністративною посадовою особою є генеральний директор ВОІВ. Місцезнаходження ВОІВ — Женева (Швейцарія). Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГATE)(International Atomic Energy Agency — IAEA) МАРАТЕ посідає особливе місце в системі органів ООН. Ця організація була заснована в 1955 році, а її Статут був прийнятий на міжнародній конференції в 1956 році. МАРАТЕ формально не є спеціалізованою організацією ООН, але за угодою з ООН, укладеною в 1956 році, агентство виконує функції організації такого роду. Членами організації є більше 150 держав, у яких здійснюється мирна атомна діяльність, у тому числі й Україна. Між Україною і МАРАТЕ укладена угода про застосування гарантій у зв'язку з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, що вступила в дію 22 січня 1998 року. У рамках МАРАТЕ розробляється більшість міжнародних документів в галузі мирного використання атомної енергії, здійснюється міждержавне співробітництво із забезпечення невоєнного застосування ядерних матеріалів. Відповідно до Статуту, задачами МАРАТЕ є: — забезпечення використання атомної енергії в мирних цілях; — сприяння науково-дослідним роботам в галузі мирного використання атомної енергії й обміну науковими відомостями; — допомога державам у постачанні матеріалів, устаткування і технічних засобів, необхідних для здійснення мирної атомної діяльності; — здійснення т.зв. «гарантій МАРАТЕ» (системи заходів, що перешкоджають використанню у військових цілях ядерних матеріалів, устаткування і документації); — визначення норм безпеки ядерної діяльності і контроль за їхнім дотриманням; — придбання, створення установок і устаткування, необхідних для ведення мирної атомної діяльності; — сприяння державам-учасницям у виробництві електроенергії. Штаб-квартира МАРАТЕ розташована у Відні (Австрія). Список використаної літератури 1. Баймуратов М.О. Міжнародне право. – Х.: Одіссей, 2001. – 672 с. 2. Дахно І.І. Міжнародне приватне право. – К.: МАУП, 2001. – 312 с. 3. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. - Москва, 1997. - С.40. 4. Международное право: Учебник / Под ред. Ю.М. Колосова, Э.С. Кривчиковой. – М.: Юристъ, 2001. - 928 с. 5. Тимченко Л.Д. Международное право. – Х.: Консум, 1999. – 528 с. Зміст Завдання 3 1. Міжнародний звичай як джерело міжнародного права. Порівняльна характеристика міжнародно-правового звичаю і міжнародно-правового договору 3 2. Основні стадії укладання договору 7 3. Структура і персонал консульських установ та організація їх роботи 9 4. У світі діють сотні різноманітних міжнародних організацій, однак спеціалізованими установами визнана невелика кількість. Назвіть неодмінні ознаки спеціалізованих установ системи ООН, дайте їм характеристику 16 Список використаної літератури 23
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (12.05.2014)
Просмотров: 1056 \| Комментарии: 1 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: