Реферат на тему: Кримінологія як наука. - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Кримінологія як наука. Кримінологія як наука. І. Злочинність як суспільна проблема та значення науки кримінології. Злочинність завжди займала одне із перших місць серед найбільш гострих проблем, що турбували громадську думку. У другій половині ХХ сторіччя у різних державах її ставили по значущості на друге-третє місце. В Конституції України взагалі найвищою соціальною цінністю визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека (ст.3). Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. З проблем злочинності, як правило, висловлюються всі, вважаючи, їх досить очевидними. Більшість політиків, які бажають влади, перш за все, обіцяють побороти саме це явище. Причому виступи останніх, громадських діячів, матеріали засобів масової інформації завжди сприймаються з живою цікавістю. І це зрозуміло, адже порушуються питання, що є найбільш життєво важливими для кожної людини. При цьому, як правило, висвітлюється досить очевидне в проблемі злочинності, те, що видно багатьом, нерідко висловлюються погляди, які досить поширені у суспільній думці, поряд з цим пропонуються певні рішення. На перший погляд, такі підходи здаються досить радикальними та такими, що можуть реалізовуватись у короткий термін. Але досвід показує, що такого роду “прості” рішення лише на нетривалий час змінюють стан справ, а потім злочинність знову починає зростати: видозмінюються або форми кримінальної поведінки, або місця вчинення злочинів. Багато людей вважають, що побороти злочинність можливо, керуючись лише здоровим глуздом – буденною свідомістю, не вивчаючи та не враховуючи весь накопичений у цій сфері людського досвіду, заперечуючи наукові рекомендації та ігноруючи навіть вимоги закону. У той же час, на зміну затриманим та заарештованим злочинцям приходять нові особи, які знаходяться і діють у тих же соціальних умовах, що і люди, які раніше вчиняли злочини. Те, що є очевидним спеціалістам-кримінологам у всьому світі, що закріплено у ряді міжнародно-правових документів, до теперішнього часу нерідко нерідко огульно не сприймається дилетантами. Вивчаючи кримінальне право, кримінальний процес, кримінально-виконавче право, криміналістику, майбутній юрист готується до того, щоб грамотно, у відповідності з законом реагувати на злочини, що вчиняються, попереджувати та розкривати їх, виявляти злочинців, забезпечувати застосування до винних передбачених законом заходів покарання. Кримінологам у процесі всього розвитку науки, у тому числі до останнього часу, доводилось постійно обгрунтовувати її цінність, необхідність та самостійність як галузі науки, що передбачає наявність спеціалістів-професіоналів. Що ж це за наука? Кримінологія (грецьк. – криміно – злочин; логос – наука) – наука про злочинність. Проте фактичний зміст науки кримінологї – це досить складне та багато аспектне явище. У даний час переважаючим є погляд на кримінологію як на загальнотеоретичну науку про злочинність, з висновками якої повинні рахуватись перш за все спеціалісти в галузі інших наук так званого кримінального циклу (кримінально-виконавчого права, криміналістики, судової статистики і т.п.). Кримінологія вивчає злочинність, її види, конкретні склади злочинів, їх взаємозв’язки з різними явищами та процесами, результативність заходів, які приймаються по боротьбі зі злочинністю. На цьому грунті кримінологи виробляють рекомендації по удосконаленню боротьби зі злочинністю. Багато з цих рекомендацій передаються іншим спеціалістам: економістам, соціологам, юристам різного профілю для детального опрацювання з врахуванням спеціальних наукових знань та розробки цілого комплексу конкретних заходів по усуненню причин та умов кримінальних явищ. Разом з тим, для того, щоб свідомо і ефективно використовувати надбання цієї науки у суспільному житті, необхідно ретельно та всебічно вивчити генезис її зародження і становлення, тобто її історію. 2. Історія вчень про злочинність. Історія існування злочинності тісно пов’язана з тривалістю історії людства на Землі. Так, вже в самих перших главах “Ветхого Завета”, першої книги Мойсія, говориться про порушення першими людьми на Землі, Євою та Адамом, заборони їсти яблука в раю (глава 3), а потім в главі 4 – про вбивство, яке вчинив їх син Каїн (вбив брата Абеля). Як свідчить аналіз тексту – вбивство навмисне, із заздрощів. В обох випадках покарання було невідворотним, суровим та послідовним. Що Бог сказав, те і вчинив: “І нині проклятий ти від землі, яка відвернула вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї. Коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і скитальцем на землі” Див: Библия. – К.: Украинское библейское общество, 1993.- С.4 . Проте у відповідь на слова Каїна про те, що віднині кожний, хто зустрінеться з ним, вб’є його, Бог відповів: “ … за те всякому, хто уб’є Каїна, відомститься в семеро.’’ Там само, - С.4. Таким чином, якщо виходити із змісту Біблії, Бог не припускав вбивства, тобто смертної кари для Каїна. Подальша історія показала, що люди продовжували вчиняти злочини. Частина із них здійснювала це неодноразово. Одночасно змінювались уявлення про злочинність та караність за неї. Те, що в одні епохи та стосовно до певніх категорій людей вважалось злочинним, в інші - допускалось. Наприклад, заборонялось вбивство вільного громадянина Риму, але не каралось вбивство раба. В одні періоди заборонялось штучне переривання вагітності під страхом кримінального покарання, в інші це вважалось допустимим. На питання, що ж таке злочин, чому він вчиняється і що робити з тим, хто це вчинив, здійснювали спроби відповідати ще у стародавньому світі філософи, політики, письменники та юристи. З часом ці питання відозмінились: чому вчиняються повторні злочини, що стоїть за множинністю цих суспільно небезпечних діянь? У стародавньому світі найцікавішими з цих питань були ідеї Платона Арістотеля. Платон вивчав причини злочинів і аналізував їх мотиви. Він писав гнів, ревнощі, бажання до насолод, помилки, незнання. Відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій. Заслуговує увагу і те, що Платон добродійство та зло пов’язував не з природними якостями особи, а з її вихованнями: “…добродійства вчити можна… і що немає нічого дивного, коли у хороших батьків бувають недобрі діти, а в недобрих батьків – хороші діти.” Див.: Сочинения Платона.//СПб. –1841. –Ч.1.- С.103 Арістотель у своїх працях особливе значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливість профілактичної ролі покарання, вважаючи, що люди утримуються від негативних вчинків не із високих міркувань, а через страх покарання, і більшість схильна віддавати перевагу суспільним інтересам, а не власним задоволенням та користі. На думку Арістотеля, чим більші були користь та задоволення, які отримані у результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинно бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим по своїй волі, але дух його повинен панувати над тілом, а розум над інстинктом, як господар над рабом. При призначенні покарання Арістотель вважав важливим враховувати обставини вчиненого злочину і не карати за злочини, що вчинені при обставинах “які перевищували звичайні сили людської природи”, тобто правомірна поведінка не повинна вимагати прояву героїзму. Арістотель пропонував розмежовувати оцінки проступків та оцінки тих людей, які їх вчиняли, враховувати, яка роль зовнішніх обставин та роль характеристик самого правопорушника в механізмі протиправної поведінки. Він писав: “ Коли діють свідомо, проте не прийнявши рішення завідомо, то перед нами – непідсудна справа: відбувається це поміж людьми через запал люті та через інші пристрасті. Суд тому правильно оцінює вчинене у запалі люті без умислу, так як джерелом тут є не той хто діє під силою пороку, а той, хто розгнівав його”. Див.: Аристотель. Никомахова етика // СПб.-М., 1984.- Т.4.-С.163. У стародвавньому Римі особливо виділялись кримінологічні ідеї Цицерона та Сенеки. Римський оратор, юрист Цицерон самим важливим джерелом злочинів вважав “нерозумні та жадні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною необдуманістю до задоволення потреб”, а також надію на безкарність. Звідси, визнананя важливості покарання, яке переслідує мету і загальної, і приватної превенції, що забезпечує безпеку суспільства. Сенека – римський філософ. Політичний діяч, письменник, як і Платон, вважав, що покарання повинно прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства шляхом впливу на інших його членів. Вкрай цікавими та повальним є ідеї римського письменника Публія Сіра про те, що будь-яке хороше законодавство повинно прагнути до викорінення злочинів, а не злочинців. Горацій і Віргілій серед мотивів та причин злочинності називали перш за все користолюбство. Далі йшли чистолюбство, прагнення до почестей чи, як виражався Ювеналій, до пурпуру. Називались гнів, гордість, навіть жадоба крові. Лукрецій відзначав як причину злочинності страшну бідність народу. Горацій вимагав відрізняти злодія, який вкрав в чужому саду декілька плодів, і “нічного злодія та святотатця”, злодія боязливого і грабіжника. Під час падіння Римської імперії народи, які прийшли з півночі, як писав відомий російський юрист, професор М. П. Чубинський, “принесли с собою багато сили, багато свіжості та життєдіяльності, але разом з тим принесли і досить первіснообщинений світогляд, який розповсуджувався, звичайно, і на галузь злочину і покарання”.. Далі наступила епоха панування церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли із закінченням можливості вільно викладати свої переконання та критично відноситись до досягнутого. Пануючим стало вчення про те, що все дано людині від Бога, а в основі злочину лежить або зла воля, або призначене від Бога - злий дух, який поселився в нього. В цей час звертають на себе увагу позиції каноністів та середньоосвідчених криміналістів. Без сумніву, їх досвід повчальний. Каноністи рішуче заперечували смертну кару, на перший план ставили таку мету покарання, як виправлення злочинців, і здавалось, у своїх вченнях не звертали увагу на ідею відплати. Навіть релігія, на їх думку, не повинна охоронятись стратою. Проте на практиці пізніше запанував погляд, за яким церква не має права застосовувати страту, але так право може бути їй надано владою у випадках вивчення тяжких злочинів. У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХУ-ХУІІ сторіччя) криміналістичні ідеї почали надходити від філософів та письменників, інших осіб. В “Утопії” Томаса Мора знову висловлюється думка щодо попередження злочинності. Він звернув увагу на те, що при незмінності причин, що породжують злочинність, незмінними будуть і наслідки, породжувані цими причинами. Тренсія Бекон акцентував зусилля на удосконаленні законів, оскільки вважав що легальна форма нерідко прикриває один із видів насильства або охороняє брехню та жорстокість. З ХУІІІ сторіччя починається бурхливий розвиток вчень про злочин та реагування на нього. Особливе значення мали роботи Монтеск’є та Беккаріа. Шарль Монтеск’є розвивав ідею закономірного розвитку всього в світі, у тому числі людських дій, та вимагав від законодавця рахуватись із “загальним духом свого народу”. Він, до речі вимагав точного визначення кола державних злочинів і писав, що відсутність тут точності є достатнім для перетворення правління в деспотичне. Чезаре Беккаріа у книзі “Про злочин та покарання” (1794 р.,), яка стала першою в історії спеціальною працею на цю тему, зазначив: “Закони є умови, на яких люди, які до цього існували незалежно та ізольовано один від одног, об’єднались у суспільство. Не можна надіятись на суттєве покращення моралі, якщо політика, що проводиться у моральній галузі не опирається на вічні почуття, які властиві людській природі. І будь-який закон, що йде у розріз з цими почуттями, неминуче зіштовхнеться з протидією, яка у кінці кінців виявиться сильнішою”. Беккаріа писав, що “ Ще ні одна людина не пожертвовала безкорисно навіть частиною власної волі, тільки необхідність примушувала її це робити. При цьому державі жертвувався лише той необхідний мінімум волі, який був необхідний, щоб спонукати інших захищати його. Сукупність цих мінімальних частин і складає право покарання”. Про причини злочинності та заходи боротьби з нею писали також Лок, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Бентам та інші філософи, відмічаючи соціальну невлаштованість суспільства та нобхідність попередження злочинності. У той же час, практика боротьби зі злочинністю фактично виходила із розуміння злочину як прояву вільної волі злочинця, яку називали “злою волею”, і обмежувалась тільки застосуванням встановлених законом покарань до осіб, винуватих у вчиненні конкретних злочинів. Це впливало із так званої класичної школи права. Як писав професор С. В. Познишев, “…Прихильники класичного спрямування вважають, що наука кримінального права повинна вивчати злочин і покарання лише як юридичне явище, має бути суворо юридичною наукою. У кінці ХУІІІ сторіччя найбільш поширеним напрямкам класичної школи був так званий метафізичний . Найвизначнішими представниками метафізичного напрямку були автори кантианської та гегельянської шкіл. Чисті метафізики та метафізики історико-філософського плану намагались побудувати систему вічного природного кримінального права, спираючись на ідеї абсолютної справедливості. Проте існувала третя різновидність даного напрямку, яка вилилась у подальшому в плозитивізм, основна ідея якого зводилась до того, щоб від спроб знайти “природнє кримінальне право” перейти до розробки позитивного кримінального законодавства. Вже вищеописане було тільки передісторією кримінології, так як ще не визріли умови, які сприяли її розвитку. Але головне було зроблено: кримінологія народжувалась як наука. 3. Становлення та розвиток кримінології як науки. Історія кримінології як самостійної науки розпочинається з ХІХ сторіччя, в епоху бурхливого розвитку наук про суспільство та людину, який привів до розширення застосування природньо-наукових методів і в суспільних науках. На становлення кримінології як самостійної науки поряд з філософськими, політичними та правовими вченнями в 1 половині ХІХ сторіччя найчіткіше вплинули такі чотири види досліджень: 1)антропологічні; 2) статистичні; 3) соціально-економічні та інші, в процесі яких аналізувались фактори злочинності та механізми їх впливу;; 4) соціально-правові. Родоначальником антропологічних досліджень був френолог Галь. Він розділив людей, які вчиняють злочини, на три категорії та започаткував біологічну класифікацію злочинців. До І категорії він відносив тих злочинців, вроджені властивості яких дозволяють їм у самих собі знаходити сили у боротьбі зі спокусами та негативними захопленнями. ІІ категорія складається з людей, які обездолені від природи. У силу свої негативних вроджених якостей, ці особи легко стають жертвою злочинних захоплень. ІІІ категорія займає між першими та другими проміжне становище . Люди цього типу від природи схильні до вчинення злочинів, але їм відпущено природою і негативне, і позитивне одночасно, а тому на злочинній шлях вони стануть залежно від умов їх середовища. На думку Галя, “... злочини є продуктом індивідів що їх вчиняють, а отже їх характер залежить від природи цих індивідів і від тих умов у яких ці індивіди знаходяться; лише беручи до уваги цю природу і ці умови, можна оцінювати злочини”. Пізнаше ідею існування вроджених злочинів чітко обґрунтував колишній тюремний лікар, італійський професор судової медицини Цезар (або Чезаре) Ломбразо. “Злочинцями народжуються”, - наполягав він у перших своїх роботах. Пізніше він визнав, що вроджений злочинець – тільки один із типів, поряд з ним існують інші, які стають такими під впливом умов розвитку та життя. У своїх подальших роботах Ломбразо значну увагу приділяв різним факторам зовнішнього середовища, які впливають на злочинність, причому, з часом він все більшого значення надавав соціальним обставинам, хоча і не відмовився від свого вчення про вродженого злочинця. Як писав Ж.Ван-Кан, автор однієї із самих значних кримінологічних робот “Економічні фактори злочинності”: “Заслуга Ломбразо полягала у тому, що він пробудив думку в галузі кримінології, створив системи і дотепні та сміливі гіпотези, але тонкий аналіз та обережні висновки йому прийшлось залишити свої учням. Ломбарзо використовував для доказування певні статистичні висновки, але робив це таким чином, що один із його критиків, Мартін, писав: “Статистичні дані майже ніколи не дають підстав для певних висновків”. Такого роду твердження були піддані сумніву спеціальними статистичними дослідженнями даних про злочини (А. Хвостова в Росії, А.Геррі у Франції, Е. Д’юкпетьо в Бельгії). Значення цих робіт досить яскраво було показано для вивчення закономірностей злочинності бельгійським математиком та статистом А.Кете в 1836 р., у роботі “Людина та розвиток її властивостей або досвід суспільної фізики”, в якій автор писав: “У всьому, що стосується злочинів числа повторюються з такою постійністю, що це неможливо не замітити... Ця постійність, з якою щорічно відтворюються одні і ті ж злочини і викликають ті ж самі покарання в одних і тих самих пропорціях, є один із самих цікавих фактів, які повідомляють нам статистичні дані кримінальних судів; її і я завжди особливо старався виставити на огляд у різних своїх творах... і не переставав повторювати щорічно: є бюджет, який затверджується з дивною правильністю – це бюджет тюрем, каторг и ешафотів; про зменшення цього-таки бюджету необхідно всіма силами піклуватися.” Представники соціально-економічних та соціологічних досліджень (Феррі, Гарофало, Марро та ін.) показували статистичний зв’язок злочинності різними соціальними факторами. Особливе місце серед цих робіт займає дослідження Ф.Енгельса про положення робітничого класу в Англії та відповідно про стан злочинності у робітничому середовищі та в суспільстві взагалі, яке було видано як книга під назвою “Становище робітничого класу в Англії” з підзаголовком “По власних спостереженнях та достовірних джерелах”. Це практично було першим глибоким дослідженням не тільки фактів впливу суспільних умов на злочинність, але й механізму такого впливу, соціальної природи злочинності. Розвиток соціально-правових досліджень та соціології права примусив звернути увагу на соціальне підґрунтя злочинності, на причини порушення норм права, їх взаємозв’язок при реагуванні на злочини. Виникло вчення про кримінальну політику. Криміналісти стали цікавитись більше причинами злочинів та їх попередженням. Так, японський професор Кан Уеда пов’язував зародження кримінологічних досліджень у цій країні з реформою основ кримінальної політики та тюремної діяльності. Все це стало основою розвитку соціальних досліджень злочинності, її закономірностей та причин, тобто привело до виникнення кримінології. Прокурор касаційного суду в Римі барон Р. Гарофало назвав свою книгу, яка вийшла в 1860 році, “Кримінологія”, яка стала першим офіційним виданням та закріпленням досліджень в галузі кримінології. Кримінологія, таким чином, до кінця ХІХ сторіччя остаточно визначилась як наука і виділилась як окрема її галузь із рамок кримінального права. Хоча остання з ІІ половини ХІХ сторіччя і стала традиційно включати вчення про злочинність, злочинця та його покарання, зі становленням кримінології як науки ці розділи в ньому не існують. 4. Предмет та зміст кримінології. Кримінологія, як будь-яка інша наука, вивчає певні закономірності. Її специфічний предмет – це злочинність; особистість злочинця; причини та умови злочинності; шляхи та засоби її попередження; причини та умови конкретних злочинів. Злочинність – це історично перехідне та мінливе, соціальне та кримінально-правове суспільне явище, яке являє собою систему всіх злочинів, вчинених у даній державі за певний період часу. Вона визначається таким якісно-кількісними показниками, як: рівень, структура та динаміка. Правопорушення, які не складають злочинів, але тісно пов’язані з ними, такі, наприклад, як пияцтво, наркоманія і т.п., розглядаються кримінологією при аналізі причин та умов ряду видів злочинів і розробці заходів по їх профілактиці. Злочинність в різних її проявах включає: - злочин або індивідуальну злочинну поведінку; - окремі види злочинності, які виділяються за об’єктом посягань (господарські злочини, злочини проти особи, держави, т.д.) та по формах вини (необережні та навмисні злочини); - злочинність представників різних соціальних груп (неповнолітніх, жінок, посадових осіб, т.д..); - злочинність у різних регіонах країни; - злочинність у різних сферах життєдіяльності суспільства (економічний, соціальний, політичний, т.д..); - злочинність у державі в цілому; - злочинність людського суспільства на конкретних етапах його існування. Особистість злочинця – це система соціально-демографічних, соціально-ролевих, соціально-психологічних властивостей суб’єктів злочинів. Стосовно до особистості злочинця розглядається і співвідношення соціального та біологічного в ній. Дані про особистості властивості стосовно до суб’єктів злочинів у цілому та по видах злочинів мають в собі суттєву інформацію про причини злочинів. Особистість злочинця досліджується так само, як безпосередній адресат попередження нових злочинів (рецидиву). Причини та умови злочинності об’єднуються деякими вченими родовим поняттям криміногенні детермінанти і являють собою сукупність соціально-негативних економічних, ідеологічних, соціально-психологічних, організаційно-управлінських явищ, які породжують (причини) та обумовлюють (умови) злочинність як свій наслідок. Причини та умови злочинності у їх багатоманітності вивчаються на різних рівнях: причини та умови злочинності в цілому, окремих груп злочинності, конкретного злочину. Таким чином, детермінація причинності злочинності на їх думку – це в цілому процес народження злочинності в суспільстві (соціальна детермінація) та виділення у даному процесі похідних, причинних залежностей (причинність). Ми цю думку не поділяємо, чітко виділяючи такі поняття, як причина та умови злочину, де причина – це явище, що породжує інше явище, а умова це явище, що сприяє причині. Попередження (профілактика) злочинності – це система державних та суспільних заходів, які направлені на усунення або нейтралізацію, послаблення причин та умов злочинності, утримання від злочинів та корекцію поведінки осіб, схильних до їх вчинення. Профілактична система аналізується: за спрямованістю, механізмом дії, змістом, суб’єктах та по інших параметрах. Боротьба із злочинністю – складна, багатоаспектна діяльність, самостійна сфера соціального управління. Вона включає: - загальну організацію боротьби зі злочинністю (аналіз, прогнозування, програмування, правове регулювання, кадрове та інше забезпечення); - попередження злочинності; - правоохоронну діяльність (караючи, тобто спрямовану на застосування передбачених законом заходів до осіб, які вчинили злочини, та правопоновлюючу, тобто по усуненню завданої злочином шкоди та відшкодуванню збитків). Отже, по-перше, кримінологія – не “все наука”, яка здатна давати універсальні рекомендації на всі випадки життя, а по-друге, кримінологія має свій кут зору, вирішуючи проблему боротьби зі злочинністю в конкретних умовах місця та часу. Зміст кримінології як науки – це дослідження та оцінка злочинності, її змін, регіональних та соціально-групових відмінностей, їх оцінка; дослідження та оцінка процесів детермінації; розробка рекомендацій по боротьбі зі злочинністю, методології та методики кримінологічних досліджень. У порівнянні з визначенням предмета кримінології тут новим є по-перше, акцент на дослідження та оцінку злочинності, процесів її детермінації і причинності, по-друге, розробка рекомендацій по боротьбі зі злочинністю, методології та методики кримінологічних досліджень. Методика і методологія будь-якої науки мають важливе значення, оскільки вони завжди прив’язуються до предмета дослідження і визначають надійність, достовірність його результатів. І не випадково німецький вчений Ганс Снайдер свою книгу “Кримінологія” розпочинає з того, що “кримінологія – це самостійна міждисциплінарна наука зі своєю історією, що характеризується оригінальними методами дослідження та специфічними інститутами і організаціями, які є у всіх країнах світу.” Думається, що не погодитись з цим висновком не можна, про що підтверджують сучасні досягнення науки кримінології. 5. Кримінологія в системі наук. Що являє собою спеціаліст – кримінолог, чому його необхідно навчити, яка його базова підготовка? Ці питання вирішувались та вирішуються по-різному в кожній країні, у всі періоді життєдіяльності людства та окремими авторами. Поширені чотири основні точки зору. Перша полягає у тому, що кримінологія – це соціологія злочинності, і базовою повинна бути соціологічна підготовка. Виходячи з цього, в ряді країн кримінологію викладають майбутнім соціологам, а не юристам (США, Великобританія та ін.). Друга позиція зводиться до того, що кримінологія – це юридична наука, тому юридична підготовка повинна бути головною при підготовці спеціалістів-криміналістів. (Україна, Росія та інші країни Східної Європи). Третій підхід ґрунтується на тому, що кримінологічні дослідження – це дослідження, перш за все, поведінки людини і відповідно їх повинні проводити спеціалісти-психологи, психіатри. Це характерно для представників так званої клінічної-кримінології. Четверта позиція прямо визначає кримінологічні дослідження як міждисциплінарні. “Кримінологія – це система різнорідних ... знань і методів, які створюють специфічну цілісність, а також система особливого роду міждисциплінарної науково-дослідницької діяльності, спрямованої на вивчення злочинності”, - вважають В. Б. Першин та А. М. Подрядов. При такому підході кримінологію називають ще комплексною наукою (М. Вермеш). Кримінологія в Україні та інших країнах, де вона розвивалась в рамках юриспруденції, стала загальнотеоретичною наукою для наук кримінального циклу (кримінального, кримінально-виконавчого права, кримінального процесу, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, судової психології та ін.). Число цих наук є не постійним. Наприклад, в останній час ставиться питання про виділення кримопенології. Співвідношення кримінології та цих наук можна зрівняти зі співвідношенням теорії держави та права та інших юридичних дисциплін. Саме прихильниками цієї школи і є автори даного дослідження. 6. Кримінологічні дослідження в сучасній Україні. Кримінологічні дослідження в Україні здійснюються співробітниками наукових установ та юридичних вищих учбових закладів. Найбільш великою науково-дослідницькою установою, яка здійснює кримінологічні та інші дослідження проблем злочинності, є Інститут держави та права Національної академії наук України у м. Києві. У ньому працюють такі відомі кримінологи, як Мати шевський П.С., Ященко С.С., Тихий В.П., Тузов А.П., Трофімов С.В., Лановенко І.Л., інші. Значний вклад у розвиток кримінології вносять вчені Харківської юридичної академії (Громовенко Л.І., Долежав В.В., Зеленецький В.В., Ковалкін А.А., Михальченко М.П., Тарарухін С.А., Чухраєв І.М.), Київського, Львівського, Одеського та інших національних університетів, де дослідження здійснюються юридичними факультетами та кафедрами, які забезпечують викладання кримінології (Грищук В.К., Жулинський А.Є., Костицький М.Ф., Лопушинський Ф.А, Обушевський О.Ф., ін.) Певні досягнення в галузі кримінології мають відомчі науково-дослідницькі підрозділи правоохоронних органів України (академії та інститутів служби безпеки, органів внутрішніх справ та прокуратури): В.Ф. Бойко, В.Г. Гончаренко, Мельник М.І., М.Й. Коржанський, Джужа О.М., Заросінський Ю.Л., Женунтій В.І., Зайцева З.Г., Лихо лоб В.Г., П’ятаков В.В., ін. Систематично проводяться кримінологічні експертизи законопроектів з участю вищеназваних наукових установ, хоча ця практика і не стала постійною. Поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову, що закріплено у ст.. 6 Конституції України, обумовило створення відповідних органів при цих структурах і наукових установ кримінологічного спрямування (Інститут законодавства Верховної Ради України, інститут судової медицини при Верховному Суді, Академії управління при Президенті України, т.д.), які акумулюють всі досягнення в галузі кримінології та аналізують і використовують дослідження інших науково-дослідницьких установ держави у боротьбі зі злочинністю та у розробці профілактичних засобів по її попередженню, зниженню рівня та удосконаленню правових методів у цьому напрямку. Тема № 1. Заняття П. 1. Поняття методології та методики кримінологічних досліджень. Методологія (по-грецьки) – це буквально шлях до чого-небудь, дослідження. В українській мові та серед наукових категорій вживаються слова: методологія, методика, методи тощо. У цілому, не вдаючись у складний аналіз всіх цих термінів, зупинимося на змісті найбільш часто вживаних із них. Метод – це прийом, спосіб дослідження. Методика – сукупність методів дослідження. Методологія – вчення про шляхи, методи наукового дослідження чого-небудь. В інших кримінологічних джерелах під методикою кримінологічних досліджень розуміється сукупність конкретних прийомів, способів, методів, засобів (інструментів) збору, опрацювання та аналізу інформації про злочинність, її причини та умови, особистість злочинця, а також про заходи боротьби з нею. Думається, що у зв’язку з тим, що кінцевим результатом дослідження повинні бути практичні висновки з пропозиціями, рекомендаціями про вдосконалення практики боротьби зі злочинністю, покращання діяльності правоохоронних органів та інших суб’єктів профілактики, в поняття методики автори другого напрямку логічно включили і методи розробки таких висновків, пропозицій та рекомендацій. Доцільно, на наш погляд спочатку звернутись до кримінологічних проблем методології, а потім розглянути сукупність методик та методів. 2. Основні характеристики методологічного підходу в кримінології. Методологія кримінологічного дослідження, як і будь якого іншого, залежить від предмета та об’єкта вивчення, завдань, що стоять перед дослідником. Як вже відмічалось вище, предмет кримінологічного дослідження – це закономірності злочинності, її причин та умов, підлягання її різним впливам, а об’єкт – це злочинність у різних проявах, породжуючи її та впливаючи на неї явища, процеси, характер впливу на злочинність та наслідки такого впливу. Якщо говорити в цілому про методологію кримінологічного пізнання, то вона базується на використанні законів діалектики. При цьому принци пальним є таке: - по-перше, злочинність розглядається як соціальне явище, і, відповідно, при її дослідженні використовуються методи соціальних наук. Поряд з різноманітними соціальними явищами, процесами тощо вивчається і людина. Але не з біологічної позиції, а як член суспільства, продукт суспільного розвитку. Тому не випадково кримінологи говорять саме про особистість злочинця; - по-друге, злочинність аналізується у взаємодії, взаємозалежності з іншими явищами та процесами. Вона завжди розглядається в контексті суспільних відносин (політичних, економічних, т. д.); - по-третє, суттєвим є розгляд кримінологічно значимих явищ в їх русі та змінах, тобто не в статиці, тобто шляхом вивчення минулого, сучасного та прогнозування майбутнього; - по-четверте, розвиток кримінологічно значимих явищ розглядається як процес, у якому рух носить поступальний характер. Мається на увазі, що рух відбувається не по колу; - по-п’яте, враховуються і внутрішні суперечності, сторони кримінальних явищ, і зовнішні, тобто суперечності між кримінальними та іншими явищами. При цьому в кримінології, як і в інших науках, важливо слідувати правилу про співпідання початкового пункту в теорії з початковим пунктом на практиці. При викладенні питання про предмет та зміст конкретного дослідження більшість авторів розпочинають з вказівки на злочинність. А потім згадують про її причини та умови. І, здавалося б, кримінолог повинен розпочинати конкретне дослідження з аналізу злочинності. Проте існує інший підхід: злочинність можна проігнорувати, а аналіз її причин розпочати з дослідження суспільства, оскільки злочинність – продукт суспільства. Яке суспільство, така і злочинність. Одні автори відзначали, що злочинність відображає “одну із різновидів явищ соціальної дисфункції”. Інші писали, що злочинність – це всього лише “процес вчинення суспільного небезпечних діянь, які заборонені кримінальними законом під загрозою покарання”. Треті уточнювали, що злочинність – “один із параметрів суспільства, характеризуючи стан соціального організму, розбалансованого його складовими частинами”. Ці твердження заслуговують уваги у тому відношенні, що автори розглядають злочинність як явище, що породжується суспільством. І це – сильна позиція. Однак при вказаному підході фактично не визнається будь-яка відносна самостійність злочинності, ігноруються питання про її власні закономірності. Відповіді на ці питання все-таки приводять до висновку про необхідність вивчення самої злочинності. Але методологія такого дослідження залежить від вирішення ще однієї дилеми. Злочинність, на думку ряду вчених, - абстракція. Реально існують окремі злочини та окремі види злочинів. Логіка роздумів така: злочинність означає вчинення злочинів, а що у результаті вчинення виникає, залежить від багатьох обставин, у тому числі біологічних та інших властивостей людини, зовнішніх умов. Дослідника не цікавить, що саме виникає, його повинен цікавити сам процес вчинення. Дискусійним є ще одне методологічне питання, що повинно забезпечувати кримінологічне дослідження: це достовірні знання чи “підходні” знання? На перший погляд, така постановка питання виглядає парадоксальною. Будь-яка наука забезпечує достовірність, надійність результатів дослідження. Інакше про які закономірності може йти мова? В іншому випадку це не наука. Проте опоненти говорять таке: “Але кримінологія – дисципліна практично вагома, її положення чинить відчутний вплив на ... кримінальне право або говорячи більш загально, на кримінальну політику”. Далі автори говорять про деяку відчуженість кримінології від кримінального права. При всій складності зазначених теорій необхідно визнати, що вони не дають підстави говорити, що буцімто рекомендації кримінологів можуть випливати, у першу чергу, із вже усталених догм кримінального права і з цієї точки зору кримінологи повинні, перш ніж що-небудь запропонувати, думати чи підходять ці рекомендації під відповідні догми. Таким же чином висновки та рекомендації кримінологів нерідко заперечують на тій підставі, що вони суперечать пануючій ідеології та політиці. Проте їх ігнорування буде пов’язано з подальшим ростом злочинності. Життя та злочинність постійно змінюються і догми, які сформовані в один період, при неповних знаннях про закономірності злочинності бувають небезпечні в нових умовах, не говорячи вже про те, що кримінолога завжди при небажаних його висновках та рекомендаціях, можна звинуватити у хибній світоглядній позиції. Викладене проте не означає допустимості ігнорування раніше сформульованих теоретичних положень, висновків, закономірностей, які вивчаються кримінальним правом та іншими науками. Серед методів дослідження не випадково, як вважають окремі вчені, важливе місце займають загальнонаукові, які опираються на солідну теоретичну базу. 3. Застосування в кримінології загально-наукових методів. Кримінологічне дослідження – це один із видів соціального дослідження в його широкому розумінні. Воно здійснюється з використанням всіх методів дослідження суспільних явищ. При цьому враховуються особливості предмета та змісту кримінології. Використовуються такі загальнонаукові методи пізнання: 1) рух від абстрактного до конкретного; 2) гіпотеза; 3) системно-структурний аналіз; 4) історичний метод; 5) порівняння; 6) динамічно-статистичний метод. Метод руху пізнання від абстрактного до конкретного. Цей метод передбачає певний рівень теоретичної підготовки дослідника, висунення гіпотез, використання теоретичних понять та уявлень, абстрактне мислення. Тут важливо мати на увазі два моменти: Перший – це те, що теоретична, методична озброєність визначає об’єм, глибину пізнання та його шляхи. Не вдається сформулювати наково-обгрунтовані положення тому, хто не оволодів теорією кримінології та виходить лише з буденних уявлень про злочинність. Інший бік проблеми полягає у тому, що потрібно постійно пам’ятати про недостатність знань про явище “злочинність” та про процеси, що її породжують та обумовлюють. Тому в процесі дослідження кримінологу важливо бути “відкритою системою” і не прагнути “вкладати” нові дані в ті теоретичні уявлення і схеми, які вже є в науці. Гіпотеза. Вона дає напрямок пошуку, акцентує увагу дослідника на тих чи інших моментах дійсності, дозволяє цілеспрямовано вести вивчення. Гіпотеза, по-перше, повинна відповідати встановленим в кримінології науково-обгрунтованим положенням; по-друге, характеризуватись обгрунтованою вірогідністю відповідного припущення. Звідси випливає, що не будь-яке припущення може бути гіпотезою. Під гіпотезою розуміють таке припущення, яке заслуговує того, щоб його перевірили. Висунення, формування гіпотези вимагає оцінки здобутих теоретичних та емпіричних даних, їх співвідношення з предметом, об’єктом та завданнями дослідження. Системний підхід. Цей метод передбачає розгляд об’єкта вивчення як певної складної організованої системи, яка має визначену структуру, що складається з певної кількості взаємопов’язаних елементів. Як відмічається в наукових джерелах, “у самому загальному вигляді систему прийнято як комплекс взаємопов’язаних елементів, що створюють деяку цілісність”. У теперішній період все частіше говорять про системний рух, який включає поряд із системним підходом загальну теорію систем, системний аналіз, філосовське осмислення системності світу. В кримінології велике значення має застосування системно-структурного методу, який вивчає злочинність у двох аспектах: По-перше, вивчення злочинності як множини взаємопов’язаних злочинів та осіб, які їх вчинили, виявлення взаємодії між ними. По-друге, злочинність досліджується в рамках більш загальної системи – суспільства. Виявляються зовнішні зв’язки злочинності з різними характристиками суспільства, виділяються головні. Злочинність розглядається в цьому аспекті у взаємозв’язку з іншими негативними соціальними відхиленнями (пияцтвом, наркоманією, тіньовою економікою тощо) і у цьому випадку нерідко її аналіз здійснюється в рамках виділення такої системи, як “соціальні відхилення”. Вона також розглядається у зв’язку з економікою, політикою, іншими сферами життєдіяльності. Історичний метод. Забезпечує вивчення злочинності в історичному розрізі, в русі. При аналізі злочинності береться, як правило, тривалий період, який дозволяє виявити стійкі характеристики та тенденції злочинності, а також її взаємозв’язку з іншими явищами. В останні роки в науці виділяють декілька періодів, які відображать різні етапи життя українського суспільства: соціалістичний різних періодів, періоди перебудови та реформ. При вивченні регіональних відмінностей злочинності застосовується порівняльно-історичний метод як різновидність історичного. При цьому здійснюється: а) порівняння однотипних явищ на протязі одного і того ж періоду (наприклад, злочинності серед неповнолітніх, у різних регіонах); б) порівняння одних і тих же характеристик у різні періоди в кожному із регіонів. Порівняльний метод. Порівнюється злочинність у різник державах, різних регіонах країни, злочинність осіб різної статі, віку, соціального положення і т.д. При цьому з’являється можливість стримати нові дані про причини злочинності, оскільки відмінності злочинності відображаються на відмінностях соціально-економічних та інших характеристик держав, регіонів тощо. Динамічні та статистичні методи. Ці методи дають різні знання. Динамічні закономірності – це закономірності розвитку. Їх застосування веде до виявлення причинних залежностей. Статистика, знаходячи та оцінюючи загальні властивості, встановлює загальні статистичні закономірності, які грунтуються на дії закону великих чисел, але не пояснює внутрішнього механізму формування закономірностей, не вичленовує причинних залежностей. Пошук статистичних закономірностей здійснюється шляхом знаходження та оцінки загальних властивостей явищ. При статистичному дослідженні використовуються узагальнені показники, до яких пред’являються такі основні вимоги: Сукупність як об’єкт вивчення повинна бути однорідною за складом (не можна, наприклад, порівнювати так звану тяжку злочинність, яка реєструвалась до внесення змін у закон і містила більше діянь, які входять до складу тяжких, і також злочинність після внесення цих змін); Досліджувана сукупність повинна бути досить масовою, оскільки на результат тоді можуть вплинути випадкові відхилення. Тому кримінологи не аналізують злочинність у розрізі місяців року, по кварталах. У процесі дослідження нерідко застосовується вибіркове спостереження, але при цьому важливо забезпечити отримання представницьких (репрезентативних) даних. 4. Застосування в кримінології конкретно- соціологічних методів. Конкретно-соціологічні методи – це методи вивчення соціальних явищ в їх конкретному проявленні в конкретних умовах місця та часу. Цей комплекс методів включає такі: визначення документів; опитування у формі анкетування та інтерв’ю; спостереження (внутрішнє та зовнішнє); експеримент. Вивчення документів. Розробляються програми вивчення кримінальних справ чи інших документів (заяви про злочин, статистичні звіти, т.д.). Відповідні результати вивчення обробляються, і на їх основі робляться висновки про існування певних закономірностей. Метод опитування. Опитування проводяться або заочно (анкетування), або очно (інтерв’ю). У першому випадку розробляється анкета з переліком питань. Питання можуть носити закритий характер, коли, наприклад, після питання ставляться варіанти відповідей: тільки “так”, “ні”, “не знаю”. “Відкрите” питання передбачає, що відповідь на нього може бути дана в будь-якій формі. Такі питання досить важкі для опрацювання. Їх в основному використовують на початковому етапі дослідження, коли не можна передбачити всі можливі варіанти відповідей. Як правило, в кримінологічних дослідженнях виправдовує себе так зване анонімне опитування, коли опитуваний не зазначає свого прізвища та адреси. Але це не виключає наявності в анкеті питань про вік, стать і т.п. даних. Інтерв’ю являє собою бесіду з особою, яка вчинила злочин, а також з іншими особами. Інтерв’ю відрізняється від інших видів спілкування наступним: - це зустріч віч на віч; - це не простий обмін інформацією, а розмова, якій властиві динаміка та пластичність; - відсутня зверненість між учасниками (один учасник інтерв’ює іншого, а інший відповідає на його запитання, але сам їх не задає). Спостереження. Цей метод має декілька видів. В кримінології сфера спостережень та їх варіанти мають деяку специфіку порівняно із спостереженнями у соціологічному дослідженні. Виділяють три основні ролі спостерігача (види спостереження): 1) спостерігач – учасник будь-якої діяльності (за діяльністю чи за її учасникам він веде спостереження); 2) власне спостерігач (який виявляє себе у спілкуванні з тими суб’єктами, за діяльністю яких він повинен спостерігати); 3) включений спостерігач (влаштовується на роботу в організацію або знаходиться десь, не виявляючи себе як спостерігач не бере участі у тій діяльності, за якою спостерігає, але ніби з боку веде таке спостереження). Експеримент. Експеримент – це такий метод дослідження, при якому відбувається послідовна фіксація стану об’єкта та контроль за цим станом, який змінюється під впливом деяких факторів, що управляються експериментатором. В кримінології сфера експерименту обмежена у двох відношеннях. З одного боку, недопустимо провокувати злочин. Дослідник не звільняється від кримінальної відповідальності за співучасть у злочині у ролі посібника, співвиконавця, т.п. З іншої сторони, заходи по боротьбі зі злочинністю повинні базуватись на законі, загальноприйнятих нормах моралі та не порушувати права та свободи. В кримінології виділяють також методи прогнозування. Їх поділяють на фонові та профільні. Фонові методи створюють необхідну інформаційну базу для використання вище перерахованих методів дослідження в кримінології. Профільні – це методи моделювання, експертних оцінок. Як образно відзначив І.В.Бестужев – Лада, прогнозування – “це не висловлювання про майбутнє, а систематичне дослідження розвитку того чи іншого явища та процесу за допомогою засобів сучасної науки”. Методика кримінологічного дослідження. На практиці вказані вище методи застосовуються в сукупності. Причому їх кількість та види залежать від предмета, об’єкта та мети дослідження. Коли розробляється програа дослідження, виділяються такі групи питань: формування проблеми, опис її стану з врахуванням аналізу літератури та результатів попередніх досліджень, обгрунтування необхідності її дослідження; мета та завдання дослідження; гіпотези; методика дослідження та методики узагальнення отриманих даних. Узагальнення здійснюється, як правило, за такою схемою: відбувається опрацювання відомостей, отриманих у результаті вивчення статистичних даних чи опитування; викремлюється емпіричний факт на базі отриманих данних; за емпіричним фактом слідує теоретичний факт. У результаті аналізу емпіричних фактів робляться теоретичні висновки про закономірності злочинності в певних умовах. Досить перспективними в кримінології можуть бути методи моделювання, які застосовуються у ході досліджень у теперішній час. Взагалі від методів, які використовуються під час досліджень, залежать їх результати, глибина проникнення в закономірності злочинності, її причини та умови, що їй сприяють. Надійна методика необхідна при вирішенні проблем організації боротьби зі злочинністю, оцінки ефективності попереджувальних, правоохоронних ті інших заходів, що застосовуються при цьому. Тема № 2. Злочинність (заняття 1) Злочинність як об’єкт кримінального вивчення. Злочин можна розглядати і з позиції кримінального права, і з позиції кримінології. При кримінологічному підході злочин аналізується, по-перше, одночасно у контексті умов зовнішнього для людини середовища та характеристик самої людини; по-друге, не як одномоментний акт, а як певний процес, що відбувається у просторі та часі. Ці два аспекти аналізу мають не лише теоретичне, але й практичне значення. Кримінально-правовий аналіз злочину дозволяє виявити систему ознак, необхідних для визначення того, що особа вчинила діяння, передбачене конкретною нормою кримінального закону, і підлягає кримінальній відповідальності у відповідності з нею. Кримінологічний підхід спрямований на виявлення причин та умов злочину, особливостей характеристик особи, яка вчинила злочин, соціальних наслідків злочинної поведінки. Закон вимагає дослідження злочину в єдності його кримінально-правової та кримінологічних характеристик. Стаття 65 Кримінально-процесуального кодексу України (у подальшому –КПК) в числі обставин, що підлягають доказуванню при проведенні дізнання, попереднього розслідування та розгляду справи в суді, вказує і такі, як мотиви злочину, обставини, що характеризують особистість обвинуваченого, а також причин та умови вчинення злочину. Механізм злочинної поведінки. При розгляді механізму злочинної поведінки зовнішнє для особи середовище та її особистості властивості визначаються у взаємодії, беручи до уваги всі етапи кримінальної поведінки: формування мотивації; прийняття рішення про вчинення злочину; виконання прийнятого рішення; посткримінальна поведінка. Важливо при цьому підкреслити, що відповідна поведінка на кожному етапі – результат взаємодії середовища та особи, яка вчинила злочин. У момент вчинення злочинних діянь і до нього середовище визначає характеристики особи, останнє впливає у свою чергу на середовище. Мотивація включає процес виникнення, формування мотиву злочинної поведінки та її мету. Мотив поведінки – це внутрішнє спонукання до дії, бажання, яке визначається потребами, інтересами, почуттями тощо. За мотивом формується мета як передбачуваний чи бажаний результат певного діяння. При прийнятті рішення відбувається прогнозування можливих наслідків реалізації бажання, що виникло, планування поведінки з врахуванням реальної обстановки, власних можливостей та інших обставин, а також вибір засобів. Після того, як в особи під впливом ситуації та потреб, інтересів і т.п. виникла установка на певну поведінку, наступає деяка “затримка”. Як правило, людина не діє відразу у відповідності з цією установкою, а співвідносить її з існуючими в суспільстві моральними, правовими та іншими нормами, з суспільною та груповою думкою, думкою близьких осіб. Крім цього, вона враховує об’єктивні фактори, у тому числі стан зовнішнього соціального контролю (систему охорони об’єкта чи стан обліку на підприємстві і т.п.). Береться до уваги практика виявлення та розкриття злочинів, покарання винних, інші фактори. Проте у ряді випадків, механізм злочинної поведінки носить так званий згорнутий характер. Тоді акту “затримки” не відбувається: людина відразу діє у відповідності з виниклою установкою. Такий характер злочинної поведінки (без обдумування) нерідко відмічається в осіб, які не звикли приймати обдумані рішення та наслідки. Нерідко це спостерігається у неповнолітніх, людей з невисоким рівнем інтелектуального розвитку або тих, що мають імпульсивний характер, знаходяться у стані алкогольного сп’яніння. Згорнутий механізм зустрічається також у складних, незвичних для даної людини ситуаціях, які вимагають швидкого на них реагування. За прийняттям рішення наступає стадія його виконання – власне вчинення злочину. Фактична реалізація рішення може відрізнятися від запланованої, наприклад, при зміні зовнішньої ситуації. Так, при активному опорі потерпілого грабіж може перерости у розбій. І стан людини, і стан зовнішнього середовища на різних стадіях злочинної поведінки не залишаються незмінними. Правильна оцінка злочинного діяння передбачає з’ясування того, як фактично виглядав процес зародження злочинної поведінки на кожному із виділених вище трьох етапів, під впливом чого переважно сформувались мотивація та рішення: стійких характеристик особистості чи складної незвичної ситуації. На етапі пост кримінальної поведінки злочинець, аналізує те, що відбувалось, його наслідки, розпоряджається незаконно набутими благами, майном тощо, приховує сліди злочину тощо. Поняття “пост кримінальна поведінка” в ряді робіт вчених по кримінальному праву вживається у такому значенні: “незлочинна поведінка суб’єкта після вчинення будь-якого злочину”. У даному випадку цей термін використовується в іншому значенні як поведінка, що безпосередньо слідує за етапом виконання рішення про вчинення злочину та пов’язана з ним. Таким чином, межі кримінологічного аналізу злочину, як правило, ширші, ніж кримінально-правового. По-перше, стадії мотивації та прийняття рішення можуть включати такі вчинки, які кримінальним законом не розцінюються як приготування до вчинення злочину. По-друге, при кримінологічному дослідженні вивчається пост кримінальна поведінка, яка має відношення до реалізації злочинного рішення, тобто в кримінологічному змісті пост кримінальна поведінка – це етап злочинної поведінки, і тоді вона розглядається як більш широке поняття, ніж злочин в кримінально-правовому аспекті. Організований злочин та злочинна діяльність. Організована злочинна діяльність – це система взаємозв’язаних організованих злочинних діянь якого-небудь суб’єкта (однієї людини чи групи осіб). По-грецьки слово “система” буквально означає ціле, складене із частин, тобто окремі злочини в злочинній діяльності – це є складові органічні частини і, звичайно, кожна із них – не просто злочин, а організований злочин. Як було закріплено в дореволюційному російському законодавстві, організований злочин, буквально говорячи, це заплановане, влаштоване або продумане раніше, умисне діяння. У відповідності з Уложенням про покарання кримінальні та виправні (1845) прямий умисел поділявся на умисел з раніше обдуманим наміром та умисел фактів, коли “діяння вчинене хоча і з умислом, але по вказаному спонуканню, без обдумування. (ст..4)”. Таким чином, організований злочин може вчинятись як окремою людиною, так і групою осіб. На етапі прийняття рішення продумується план вчинення злочину. Якщо злочин вчиняється декількома особами, між ними розподіляються ролі: один співучасник підшукує об’єкт злочинного посягання, інший – забезпечує необхідні засоби і т.д. При кримінологічному аналізі важливо вияснити, який був план розподілу ролей, як фактично вони були розподілені під час споєння злочину, причини погодження (зриву) плану та реальних дій. Існує певна логіка розвитку організованих злочинів. В її основі лежать зміни мотивації, логіка самої кримінальної та пост кримінальної поведінки. 2. Злочин та злочинність. Поняття “злочинність” частіше всього вживається у тих випадках, коли мова йдеться про множинність злочинів, про їх певну статистичну сукупність. Як вказують окремі автори, “Злочинність – це відносно масове, історично мінливе, соціальне та таке, що має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, яке складається із всієї сукупності злочинів, вчиняємих у певний період часу. Дійсно, злочинність найочевидніше проявляє себе через масу злочинів. Тут підкреслюється така відмінна риса злочинності порівняно з окремим злочином, як масовість. Одне із значень слова “маса” – багато, велике число чого-небудь. Як правило, про масу говорять, коли число яких-небудь явищ підлягає статистичному аналізу, при якому виявляються певні статистичні закономірності. Планомірний та систематичний облік масових суспільних явищ здійснюється на основі рекомендацій науки – статистики. Вона вивчає масові суспільні явища та ті кількісні закономірності, які в них складаються у нерозривному зв’язку з якісною стороною, дає кількісне вираження закономірності розвитку явища. Ось чому, коли мова заходить про злочинність просто як про множину, масу злочинів, увага акцентується на статистичному аналізі даних про неї. Досліджується стан, структура та динаміка злочинності. Вказаний підхід (масовість) тривалий час просліджувався у радянській літературі. За кордоном також немало авторів використовують цей напрямок досліджень. Проте вивчення злочинів, як і будь-яких інших явищ, показує, що саме в масі вини виявляють немало нових властивостей. Відмічаються певні суворі співвідношення між різними злочинами. Наприклад, при зниженні числа виявлених та зареєстрованих фактів легких тілесних пошкоджень, побоїв, злочинів, пов’язаних з незаконним носінням зброї, збільшується число тяжких злочинів проти життя і здоров’я. Це пояснюється такими спонуканнями особи, як схильність до садизму, неповага до людини, самоствердження, егоїзм, т.п. Зв’язок злочинності та злочинів стали тлумачити як зв’язок загального та окремого (одиночного). Загальне, як відомо, не повторяє характеристики окремого.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (21.05.2014)
Просмотров: 657 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: