Реферат на тему:Кримінально-виконавче законодавство України - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Кримінально-виконавче законодавство України. План 1. Поняття, мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства 2. Структура закону про порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань 3. Принципи кримінально-виконавчого законодавства Поняття, мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства Україна як суверенна правова держава, проголосивши свою незалежність, отримала можливість сформувати і реалізувати самостійну політику в галузі боротьби зі злочинністю, законодавчо закріпити форми і методи її подолання. Прийняття нових Кримінального і Кримінально-виконавчого кодексів суттєво вплинуло на процедуру призначення, виконання і відбування кримінальних покарань, обумовило визначити стратегію і тактику держави щодо реформування органів та установ, наділених правами і обов'язками виконання покарань. Важливо наголосити, що поняття кримінально-виконавчого законодавства вченими у галузі кримінально-виконавчого права не визначено, тому нами воно розглядається як система нормативно-правових актів, що регламентують порядок та умови виконання та відбування покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави. Відповідно до ст. 2 Кримінально-виконавчого кодексу України кримінально-виконавче законодавство України складається з КВК України, інших нормативно-правових актів, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України сформульовані у ст. 1 КВК України, згідно з якою порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань спрямовані на захист інтересів особи, суспільства, держави, що реалізується через:— створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених;— запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами;— запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Основні завдання кримінально-виконавчого законодавства закріплені в ч. 2 ст. 1 КВК України, і до них належать:— визначення принципів виконання кримінальних покарань;— визначення правового статусу засуджених, гарантій захисту їх прав, законних інтересів та обов'язків;— визначення порядку застосування до засуджених засобів впливу з метою виправлення і ресоціалізації;— визначення системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; визначення нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань;— визначення участі громадськості в цьому процесі;— регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань;— звільнення від відбування покарання;— допомога особам, звільненим від відбування покарання, контроль і нагляд за ними. Доцільно зауважити, що наведене вище формулювання мети кримінально-виконавчого законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК України) суттєво не відрізняється від завдань покарання, що визначені у ч. 2 ст. 50 КК України, але на жаль, необхідно констатувати, що вони неоднозначно сприймаються науковцями і залишаються предметом дискусії. Наведене положення характеризується тим, що норми кримінально-виконавчого законодавства є похідними від норм кримінального законодавства і відіграють допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначаючи процедуру виконання і відбування покарання та цілі покарання, які закріплені у Кримінальному кодексі України (кара, виправлення засуджених, загальна і спеціальна превенція), але вони повинні мати вирішальне значення для визначення предмету правового регулювання кримінально-виконавчого права, а мета кримінально-виконавчого законодавства у жодному випадку не повинна набувати більшої значущості, ніж завдання покарання. Кримінально-виконавче законодавство визначає порядок і умови виконання кримінальних покарань, систему, підстави і порядок їх застосування, що встановлено Кримінальним кодексом України. Норми кримінально-виконавчого законодавства цілком ґрунтуються на приписах Конституції України, відповідають потребам сучасного життя, відображають зміни, що сталися у політичній, економічній і соціальній сферах нашої держави. Кримінально-виконавче законодавство покликано сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Основними концептуальними положеннями кримінально-виконавчого законодавства України є наступні: - формування державної політики у сфері виконання покарань Державною кримінально-виконавчою службою; - визначення Кримінально-виконавчого кодексу базовим законодавчим актом, який регулює порядок і умови виконання кримінальних покарань; - виконання кримінальних покарань органами і установами Державної кримінально-виконавчої служби та іншими державними органами; - створення передумов для належної соціальної адаптації осіб, які звільняються від відбування покарання. Вищевикладене дає підстави зробити висновок, що новий Кримінально-виконавчий кодекс, прийнятий на перспективу, діятиме тривалий час, але це не означає, що в нього не вноситимуться відповідні зміни і доповнення. Реалії життя вимагають щоб КВК не відставав від потреб теперішнього життя, тому згодом до його окремих норм вноситимуться зміни через прийняття законодавчих новел. Структура закону про порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань Кримінально-виконавче законодавство за своєю сутністю складається з двох органічно поєднаних частин - Загальної та Особливої. Відповідно до структури кримінально-виконавчого законодавства його Загальна частина передбачає найбільш принципові (основні, відправні, вихідні) положення, які логічно розкривають її зміст. Це мета і завдання, чинність кримінально-виконавчого законодавства України у просторі, часі; підстави виконання і відбування покарання; принципи, засоби виправлення і ресоціалізації засуджених; правовий статус засуджених; органи і установи виконання покарань; нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань; участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених. Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства характеризується наступними ознаками. Перша полягає в тому, що Особлива частина являє собою сукупність кримінально-виконавчих норм, які визначають порядок та умови виконання кримінальних покарань, а також звільнення від відбування покарання у колоніях різних видів, особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми. Друга ознака Особливої частини виражається в тому, що кримінально-виконавчі норми, які створюють Особливу частину, розташовані в певному порядку: від м'якого виду покарання до найтяжчого. Третьою ознакою є те, що кримінально-виконавчі норми Особливої частини видаються суто Верховною Радою України. В Особливій частині законодавець формулює порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, виконання покарань у виді позбавлення волі, у виді довічного позбавлення волі. Крім того, законодавець окремо передбачив звільнення від відбування покарання, допомогу особам, які звільнені від відбування покарання, нагляд і контроль за ними; особливості відбування покарання в колоніях різних видів; особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми. Таким чином, узагальнюючи викладене, можна надати наступне визначення Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства: це сукупність норм, які регулюють порядок і умови виконання кримінальних покарань, визначених кримінальним законодавством, порядок звільнення від відбування покарання, особливості відбування покарання в колоніях різних видів та особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми. Норми Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства можуть бути застосовані на підставі та зважаючи на положення Загальної частини. І навпаки, норми Загальної частини кримінально-виконавчого права можуть бути реалізовані тільки через нормативні приписи Особливої частини, що визначає їх нерозривну єдність. Норми Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства вперше розташовані в певній ієрархічній послідовності у чотирьох розділах КВК України (Розділ II: гл. 5 ст. 26-28; гл. б ст. 29; гл. 7 ст. 30-35; гл. 8 ст. 36-40; гл. 9 ст. 41-46; гл. 10 ст. 47; гл. 11 ст. 48-49; гл. 12 ст. 50-55; гл. 13 ст. 56-70; гл. 14 ст. 71-85; Розділ Ш: гл. 15 ст. 86-101; гл. 16 ст. 102-106; гл. 17 ст. 107-117; гл. 18 ст. 118-122; гл. 19 ст. 123-137; гл. 20 ст. 138-140; гл. 21 ст. 141-149; Розділ IV: гл. 22 ст. 150-151; Розділ V: гл. 23 ст. 152-157; гл. 25 ст. 158-159; гл. 26 ст. 160-166). Норми Загальної частини кримінально-виконавчого законодавства можуть бути застосовані на підставі та з урахуванням положень Особливої частини. Крім того, норми кримінально-виконавчого законодавства реалізовуються тільки за допомогою нормативно-правових приписів Особливої частини. Наприклад, застосування режиму у виправних і виховних колоніях (ст. 102 Особливої частини КВК України) передбачає встановлений законом порядок та умови виконання та відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених і постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків, реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колоній; зміну умов тримання засуджених - все це є одним із засобів виправлення і ресоціалізації засуджених (ч. З ст. 6 Загальної частини КВК України). Крім того, умовами відбування покарання у колоніях є врегульовані Кримінально-виконавчим кодексом (ст. 107) права і обов'язки засуджених до позбавлення волі; загальний же порядок визначення прав і обов'язків засуджених передбачений ст. 7 і 8 Загальної частини КВК України. Про тісний зв'язок норм Загальної і Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства свідчить практика виконання та відбування кримінальних покарань. Так, застосування ч. 2 ст. 11 КВК України неможливо без осіб, засуджених до арешту, без осіб, засуджених до обмеження волі, без осіб, засуджених до позбавлення волі і т.п. Крім того, неможливо виконувати покарання, а засудженим відбувати покарання без норми, закріпленої у ст. 4 Загальної частини КВК України, яка визначає підстави виконання і відбування покарання. Тому ст. 4 КВК України може застосовуватися лише разом з відповідною статтею Особливої частини КВК України. Єдність норм Загальної і Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства проявляється і в спільності захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими (ст. 1 КВК України). Поряд із визначенням видів покарань, органів та установ, які їх виконують, Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства містить так звані заохочувальні норми, які передбачають підстави звільнення від відбування покарання (ст. 152 КВК); припинення відбування покарання і порядок звільнення (ст. 153); порядок дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 154); надання допомоги особам, звільненим з місць відбування покарання (ст. 157). Крім того, Особлива частина врегульовує порядок нагляду і контролю за особами, звільненими від відбування покарання (гл. 25 і 26 КВК України). Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства" як і Загальна частина, піддається певним змінам, які спричинені, в першу чергу, розвитком суспільних відносин, змінами у політичному, економічному та духовному житті населення, а також станом злочинності в державі. При цьому цілком логічним є положення щодо зміни і доповнення насамперед Особливої, а не Загальної частини кримінально-виконавчого законодавства. Це мало місце напередодні розробки і прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу. Так, з 1991 р. було внесено до діючого (до 2003 р.) Виправно-трудового кодексу 1970 р. більше 100 змін і доповнень, що стосувалися виконання та відбування покарань. Окрема частина поправок і змін в положення Особливої частини КВК України диктувалася необхідністю приведення кримінально-виконавчого законодавства України у відповідність до міжнародних правових норм, стандартів та принципів (наприклад, поводження із засудженими, роздільне тримання в залежності від рівня безпеки, створення належних умов відбування покарань та ін.). Процес внесення змін до статей Особливої частини триває і після прийняття нового КВК України. Загальна частина Кодексу поки що є незмінною, але певні напрацювання науковців у галузі кримінально-виконавчого права вже є. По-перше, це закріплення норми, яка б роз'яснювала, що таке виконання і що таке відбування кримінального покарання. Значення кримінально-виконавчого законодавства полягає насамперед у тому, що в ньому, відповідно до II і III розділів КВК України, дається вичерпний перелік кримінальних покарань, описується процедура їх виконання і відбування. Це випливає із положення, закріпленого у ст. 4 КВК України, де визначено, що підставою виконання і відбування покарань є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування. Іншими словами, для того, щоб органи та установи приступили до виконання, а засуджені - до відбування покарання, потрібно мати підставу у формулі (формі) вироку суду, який набрав законної сили, у формулі рішення суду, у формулі прийнятого ВР України закону України про амністію, у формулі Акта про помилування, підписаного Президентом України. Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства ґрунтується відповідно до закріплених у ст. 5 КВК України принципів виконання і відбування покарань, зміст яких знайшов своє відображення у статтях Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства (наприклад, диференціація та індивідуалізація виконання покарань; поєднання покарання з виправним впливом та ін.). Узагальнюючи вищевикладене, робимо висновок, що Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства - це система науково обґрунтованих юридичних норм, які регламентують порядок та умови виконання покарань, звільнення від відбування покарань, особливості відбування покарання у колоніях різних видів та особливості відбування покарань жінками та неповнолітніми, а також норми, які визначають підстави звільнення від відбування покарання, припинення відбування покарання і порядок звільнення, порядок дострокового звільнення, надання допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, а також норми, що забезпечують за ними нагляд і контроль. Кримінально-виконавче законодавство України на сьогодні має таку структуру: Загальна частина Розділ І. Загальні положення. Глава 1. Кримінально-виконавче законодавство України. Глава 2. Правовий статус засуджених. Глава 3. Органи і установи виконання покарань. Глава 4. Нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань. Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених. Особлива частина Розділ II. Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Глава 5. Виконання покарання у виді штрафу. Глава 6. Виконання покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Глава 7. Виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Глава 8. Виконання покарання у виді громадських робіт. Глава 9. Виконання покарання у виді виправних робіт. Глава 10. Виконання покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців. Глава 11. Виконання покарання у виді конфіскації майна. Глава 12. Виконання покарання у виді арешту. Глава 13. Виконання покарання у виді обмеження волі. Глава 14. Виконання покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Розділ III. Виконання покарання у виді позбавлення волі. Глава 15. Загальні положення виконання покарання у виді позбавлення волі. Глава 16. Режим у колоніях та засоби його забезпечення. Глава 17. Умови відбування покарання в колоніях. Глава 18. Праця засуджених до позбавлення волі. Глава 19. Виховний вплив на засуджених до позбавлення волі. Глава 20. Особливості відбування покарання в колоніях різних видів. Глава 21. Особливості відбування покарання у виді позбавлення волі засудженими жінками і неповнолітніми. Розділ IV. Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі. Глава 22. Порядок і умови виконання та відбування покарання у виді довічного позбавлення волі. Розділ V. Звільнення від відбування покарання. Допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними. Глава 23. Звільнення від відбування покарання. Глава 24. Допомога особам, які звільнені від відбування покарання. Глава 25. Нагляд за особами, звільненими від відбування покарання. Глава 26. Здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання. Прикінцеві положення. Вищевикладені положення дозволяють зробити висновок, що Загальна і Особлива частини кримінально-виконавчого законодавства піддаються певним змінам, які обумовлюються, в першу чергу, розвитком суспільних відносин, змінами політичних, економічних та духовних умов життя, а також станом злочинності в державі. Принципи кримінально-виконавчого законодавства В основі будь-яких суспільно-правових явищ лежать принципи, які відображають політичну і соціально-економічну природу державного устрою, закономірності розвитку суспільства, визначають політику держави в усіх сферах громадського життя, у тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю. Термін та категорія "принцип" у перекладі з латинської (principium) означає основу, початок, керівну ідею, вихідне положення якого-небудь явища (вчення, організації, діяльності, науки, світогляду тощо). Принципи права мають історичний характер і є результатом осмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втілення їх демократичної і гуманітарної традицій. У процесі формування правових систем принципи права окремих держав набувають універсального значення і знаходять своє втілення у міжнародному праві, перш за все у сфері прав людини. В основі таких принципів лежать суспільні цінності, що відображаються в багатьох міжнародних актах, прийнятих Організацією Об'єднаних Націй, Радою Європи, Всесвітньою медичною асоціацією тощо, це такі нормативні акти, як Загальна Декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р., Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р., Європейські пенітенціарні правила від 12 лютого 1987 р. та ін. у яких зафіксовано багато загально-правових принципів регулювання відносин між особою і державою. До загальноправових принципів відносять принципи законності, демократизму, гуманізму, справедливості, юридичної рівності та інші. Перелік вказаних принципів не може бути остаточно визначений, бо процес їх формування триває, і є складність в їх уніфікації та своєрідності вираження у національному законодавстві. В Україні вказані принципи набули особливого значення у ході проведення правової реформи та реформування системи виконання кримінальних покарань і знайшли своє втілення у кримінально-виконавчому законодавстві. Взагалі в теорії права виділяють принципи, які сформульовані вченими-юристами, і ті, які являють собою відносно самостійні елементи в системі права. Доктринальні принципи вчених-юристів є необов'язковими для суб'єктів права і виступають як частина правосвідомості, досягнення правової думки. Інші принципи являють собою нормативно керівні, імперативні вимоги і визначають загальну спрямованість правового регулювання суспільних відносин. Російський вчений-правознавець В* М. Карташов вважає, що за своєю природою, логічним, граматичним і юридичним способами і засобами вираження принципи частіше за все являють собою відносно самостійний елемент змісту права. Український теоретик права О. Ф. Скакун вважає, що призначенням принципів права є здійснення узагальненого закріплення основ суспільного устрою; однотипне формулювання норм права; забезпечення їх впливу на суспільні відносини шляхом правового регулювання та через інші види правового впливу. Вони покликані визначати шляхи вдосконалення правових норм, виступаючи у якості керівних ідей для законодавця. На думку М. О. Беляева, принципам, як і праву в цілому, властиві об'єктивно-суб'єктивні якості та риси. їх об'єктивність полягає в тому, що в принципах відбиваються об'єктивно діючі закономірності розвитку природи і суспільства, реально існуючі суспільні відносини, які склалися на даному історичному проміжку часу. Разом з тим, ці принципи є також категорією суб'єктивною, оскільки вони являють собою продукт свідомої діяльності людей, вони формулюються, проходячи через свідомість людей, являють собою сукупність ідей, які покликані спрямовувати розвиток того чи іншого суспільного явища в сфері політики чи права. М. І. Байтін пропонує принципи права розглядати з урахуванням як єдності, так і особливостей обох сторін, з позицій, що склалися в юридичній і філософській науках загального уявлення про об'єктивне та суб'єктивне у праві. Володіючи нормативними властивостями, принципи стають обов'язковими у формуванні галузі права, її інститутів і норм, в тому числі кримінально-виконавчого права, тому їх розгляд потребує певного теоретичного обґрунтування. Кожний із принципів права має доволі складну будову. Він складається з різноманітних юридичних імперативів, які тісно взаємопов'язані і взаємодіють між собою. Від норм права принципи відрізняються тим, що не містять санкцій, а нерідко й інших елементів структури норми (гіпотези або диспозицію). Вони мають досить високий рівень узагальнення і абстрагування нормативних приписів і, як правило, потребують конкретизації і деталізації в процесі впливу на поведінку людей. На відміну від норм, принципи права мають значно більшу стабільність і носять фундаментальний характер. Поряд з тим, принципами права доцільно вважати об'єктивно властиві праву вихідні, визначальні ідеї, положення, вимоги, які складають основу правової системи, характеризують право, його сутність і призначення в суспільстві та мають доктринальний характер вираження й нормативну форму закріплення. Не можна не погодитись з О. М. Джужою, В. М. Трубниковим та іншими, які пропонують систему принципів кримінально-виконавчого права поділити на три групи: загальноправові, міжгалузеві, галузеві. До загальноправових принципів вони відносять принципи законності, демократизму, гуманізму. Міжгалузеві принципи представлені принципами соціальної справедливості, невідворотності виконання і відбування покарань. Галузеві принципи передбачають рівність засуджених перед законом, взаємну відповідальності держави і засудженого, диференціацію та індивідуалізацію виконання покарання, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання із заходами виправного впливу, участь громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань. Вказану класифікацію ми використовуємо під час розгляду принципів кримінально-виконавчого права. Крім того, її підтримують більшість вітчизняних фахівців у галузі кримінально-виконавчого права. Водночас, розгляд проблеми принципів у кримінально-виконавчому праві має певну складність, так як серед її фахівців і дотепер немає єдиної думки про те, чи йде мова про принципи кримінально-виконавчого права (кримінально-правової політики держави у сфері виконання покарання), кримінально-виконавчого законодавства чи діяльності кримінально-виконавчих установ та інших органів держави, що виконують кримінальні покарання. У даний час існує декілька визначень принципів кримінально-виконавчого права. Деякі вітчизняні автори називають принципами основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію та напрямки розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань. В інших авторів принципи кримінально-виконавчого права визначаються як "теоретично обґрунтовані основні положення, обумовлені об'єктивними закономірностями реалізації кари, що виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення правообмежень, властивих покаранням, незалежно від форм застосовуваних примусових заходів". Поряд з тим, російські вчені-пенітенціаристи називають принципами кримінально-виконавчого права керівні засади, які випливають із вимог політики держави, пронизуючи весь зміст діяльності відповідних органів у сфері виконання кримінальних покарань. У новому Кримінально-виконавчому кодексі в ст. 5 законодавець чітко сформулював і закріпив принципи кримінально-виконавчого законодавства, до яких відносяться такі: принципи невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання право-слухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань. Крім того, нами пропонується включити до ст. 5 КВК України і такий принцип, як співпраця між учасниками кримінально-виконавчого процесу. На думку деяких авторів, принципи кримінально-виконавчого законодавства в деякій мірі різняться з принципами кримінально-виконавчого права і мають звужений перелік, до якого відносять: справедливість, повагу прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання. Разом з тим, група російських вчених зазначає, що принципи кримінально-виконавчого законодавства, закріплені в правових нормах, стають принципами кримінально-виконавчого права, і, на їх погляд, їх недоцільно звужувати, тому що кримінально-виконавче право базується на кримінально-виконавчому законодавстві; їх принципи носять нормативний характер і пронизують усе кримінально-виконавче право, складаючи його підвалини. Слід вважати, що принципи кримінально-виконавчого законодавства, закріплені зокрема у ст. 5 Кримінально-виконавчого кодексу України, є втіленням принципів кримінально-виконавчого права, які були сформульовані наукою кримінально-виконавчого права і які є виразом головного, основного в цій галузі права, а також відображають тенденцію його розвитку та шляхи вдосконалення. З урахуванням вищевикладеного, під принципами кримінально-виконавчого права слід розуміти загальні керівні положення, ідеї, імперативні вимоги, які складають основу щодо державної кримінально-правової політики у сфері виконання кримінальних покарань, характеризують його сутність і призначення в суспільстві і мають доктринальне вираження та нормативно-правове закріплення. Література 1. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. 2. Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань" від 11 грудня 1998 р. // Голос України. - 1999. - 19 січня. 3. "Про державні нагороди України" Закон України від 16 березня 2000 р. 4. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". Закон України в редакції від 18.червня. 99 (ст. 5). 5. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення права засуджених і осіб, які тримаються під вартою, на листування з питань, пов'язаних з порушенням прав людини". Заков України від 1 грудня 2005 р. / 36. поточи, законодавства нормат. актів, арбітражної та судової практики. -2006.-№3.-С.2. 6. "Про внесення змін до кримінально-виконавчого кодексу України" Закон України від 16 березня 2006 р. / 36. поточн. законодавства нормат. актів, арбітражної та судової практики. -2006.-№15. -С. 3. 7. "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" Закон України від 23 червня 2005 р. // Юрид. вісник України. -2005. - № ЗО. 8. "Про попереднє ув'язнення" Закон України від ЗОчервня 1993 р. // ВВР України. -1993. - № 35. - Ст. 360. 9. "Про застосування амністії в Україні" // Відомості Верх. Ради України, 1996, Закон України № 48, ст. 263). (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 620/96-ВР від 19.12.96 // Відомості Верх. Ради України, 1997, № 9, ст. 69). 10. Кримінально-виконавчий кодекс України // ВВР України. - 2003. - № 3-4. - Ст. 21. 11. Кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-практичний коментар / СтепанюкА. X., Яковець І. С. За заг. ред. СтепанюкаАХ. -X.: ТОВ "Одіссей", 2006. - 560с. 12. Кримінальний кодекс України: Офіційний документ. - К.: Велес, 2006.-151с. 13. Наказ ДДУПВП "Про затвердження Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань" № 270/1560 від 19.12.2003. 14. Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ: Наказ ДДУПВП № 110 від 5. червня. 2000. 15. Положення "Про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України". -К., 2000. 16. Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 22 від 22.12.95 (пп. 4, 6, 9-13,17). ХІ.Антипов В. Проблеми застосування до неповнолітніх певних видів кримінального покарання // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 8. - С. 134-137. 18. Байдуж В, П. Шляхи удосконалення системи підбору та навчання кадрів для служби в підрозділах ДКВС України. - К.: ДДУПВП, 2006. -25 с. 19. Бандурка А. М., Денисова Г. А., Трубников В. М. Общая теория социальной адаптации освобожденных от отбывания наказания (правовой и социальной-психологический анализ уголовно-исправительной политики по реабилитации осужденных). - Харьков-Запорожье: НУВД ЗГУ, 2002. - 440 с. 20. Бандурка А. М., Севастьянов В.П, Правовое положение осужденных к лишению свободы: Пособие. - X., 1997.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (20.05.2014)
Просмотров: 1281 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: