Реферат на тему: Конституційне право Франції - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Конституційне право Франції. План 1. Загальна характеристика Конституції 1958 р. 2. Президент Французької Республіки Вибори президента у Франції. Повноваження президента Франції. 3. Парламент Структура французького парламенту. Порядок виборів до парламенту Франції. Компетенція парламенту Франції. 4. Уряд Франції "Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною Республікою". Так визначила основні принципи П'ятої республіки Конституція Франції 1958 р. Відповідно до цього документа у Франції діє республіканська форма правління, що має змішаний характер, оскільки їй притаманні риси президентської республіки (глава держави обирається без участі парламенту, уряд призначається ним же) і парламентарної республіки (уряд несе відповідальність перед нижньою палатою парламенту). Головна риса Конституції 1958 р. – концентрація політичної влади в руках виконавчих органів. Зосередження влади в руках глави держави й уряду – один із проявів конституційно закріпленої авторитарної тенденції у французькому політичному режимі. Президент займає вершину ієрархії органів державної влади. Стаття б Конституції закріплює за ним обов'язок забезпечувати "своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів, а також спадкоємність держави". У цій самій статті проголошується, що президент є "гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, дотримання угод Співтовариства і договорів". Президент має широкі прерогативи в галузі законодавства. Він наділений правом законодавчої ініціативи. Стосовно парламенту президент має повноваження розпускати нижню палату. Законодавчий орган Республіки – парламент – відіграє відносно незначну роль у політичному житті країни. Парламент складається з двох палат – Національних зборів і Сенату. Основна функція парламенту – прийняття законів – сильно обмежена Конституцією. Конституція точно визначає коло питань, з яких парламент має право видавати закови. Вирішення питань, не включених у цей список, віднесено до відання уряду. Права парламенту обмежено й у фінансовій сфері. Конституція встановлює певний термін прийняття парламентом фінансових законопроектів. Парламент має право контролювати діяльність уряду. Уряд Франції – Рада міністрів, згідно зі ст. 20 Конституції, "визначає і провадить політику нації". До складу уряду входять прем'єр-міністр – глава уряду, міністри, що очолюють міністерства, і державні секретарі, що керують підрозділами окремих міністерств. Уряд відповідальний перед Національними зборами. У разі прийняття резолюції осуду абсолютною більшістю Національних зборів уряд повинен подати у відставку. У Конституції спеціально визначено повноваження прем'єр-міністра. На нього покладено відповідальність за національну оборону, він повинен забезпечувати виконання законів, здійснювати нормотворчу діяльність. Конституційна рада – особливий орган, який контролює дотримання Конституції. Усі закони до промульгації їх президентом і регламенти палат до їх прийняття повинні надходити на розгляд Конституційної ради, яка дає висновок про те, чи відповідають вони Конституції. Якщо Конституційна рада вирішить, що той або інший акт суперечить Конституції, вона має право його скасувати. Також до повноважень Конституційної ради входить спостереження за ходом президентських виборів, проведенням референдумів. Процес концентрації політичної влади в руках виконавчих органів спричинив зміну статусу парламенту. Урядовій владі надано широкі можливості для впливу на парламент, а в деяких випадках – для дій і "через його голову". Президент Французької Республіки Вибори президента у Франції. Спочатку президент республіки обирався строком на сім років шляхом загального і прямого голосування. У вересні 2000 р. у результаті референдуму було прийнято рішення про те, що термін президентських повноважень не повинен перевищувати п'яти років. Президент республіки обирається абсолютною більшістю голосів. Якщо її не одержано в першому турі голосування, то в наступну за ним другу неділю проводиться другий тур. У ньому можуть брати участь тільки два кандидати, які – якщо буде знято кандидатури, що перебувають у сприятливішому становищі, – виявляться тими, що одержали найбільшу кількість голосів у першому турі. Час голосування встановлюється рішенням уряду. Обрання нового президента відбувається не менше ніж за 20 і не пізніше ніж за 35 днів до закінчення терміну повноважень президента, що перебуває на посаді. У разі вакантності поста президента республіки з будь-якої причини або за наявності перешкод до виконання президентом своїх обов'язків, встановлених Конституційною радою, яка запитана про це урядом і яка ухвалює рішення абсолютною більшістю голосів своїх членів, функції президента республіки тимчасово здійснюються головою Сенату, а якщо в нього у свою чергу є перешкоди – урядом. У разі вакантності або якщо перешкоду оголошено Конституційною радою остаточною, голосування з виборів нового президента відбувається (крім випадку непереборної сили) не менш ніж через 20 і не пізніш ніж через 35 днів після відкриття вакансії або оголошення про остаточний характер перешкоди. Якщо протягом семи днів, які передують даті закінчення висунення кандидатур, одна з осіб, що публічно заявили про своє рішення бути кандидатом, щонайменше за 30 днів до названої дати помре або в неї виникнуть перешкоди, то Конституційна рада може ухвалити рішення про перенесення виборів. Якщо до першого туру виборів один із кандидатів помер або у нього виникли перешкоди, то Конституційна рада приймає рішення про перенесення виборів. У разі смерті або виникнення перешкод в одного з двох кандидатів, що перебувають у найсприятливішому становищі в першому турі, до можливого зняття кандидатур, Конституційна рада оголошує про нове проведення всіх виборчих операцій; подібно вона діє і в разі смерті або виникнення перешкод в одного з двох кандидатів, що залишилися для участі в другому турі. Повноваження президента Франції. Президент республіки займає вершину в ієрархії державних органів. Водночас Конституція передбачає взаємодію президента і глави уряду: "Акти президента Республіки, за винятком вказаних у статтях 8,11, 12,16,18, 54 і 61, контрасигнуватимуться прем'єр-міністром і, у разі потреби, – відповідальними міністрами". Відповідно до цього положення Конституції, формально-юридичні повноваження президента поділяються на здійснювані ним особисто і на повноваження, що потребують контрасигнації прем'єр-міністра або відповідальних міністрів. На практиці є й інші особисті повноваження, не вказані в статті 19, зокрема прем'єр-міністр призначається без контрасигнації. Найважливішим особистим повноваженням президента Франції є право розпускати Національні збори, обмежене лише трьома умовами: по-перше, не може бути здійснено розпуск протягом року, наступного після попереднього розпуску, по-друге, розпуск не може бути проведений під час дії надзвичайного становища і, по-третє, розпуск не може бути здійснений тимчасовим президентом республіки, тобто головою Сенату, який посідає вакантну посаду глави держави до обрання нового президента. Президент може передати на референдум будь-який законопроект, що стосується організації публічної влади, який не суперечить Конституції і відбився б на функціонуванні державних інститутів. Особливо зростає роль глави держави, коли він вирішує ввести в країні надзвичайне становище. Стаття 16 Конституції дозволяє президентові запровадити справжню одноособову диктатуру, за якої він вживає всіх заходів, продиктованих, на його думку, обставинами. Але в цій статті визначаються дві умови для введення надзвичайного становища: 1) має бути наявною одна з чотирьох вимог – серйозна і безпосередня загроза або інститутам республіки, або незалежності нації, або цілісності її території, або виконанню міжнародних зобов'язань; 2) має бути порушене нормальне функціонування органів державної влади, створених відповідно до Конституції. Ця стаття не може бути використана за інших обставин, і президент не може вводити її, коли захоче. Проте відсутність достатніх юридичних і політичних гарантій робить право введення надзвичайного становища найгрізнішою зброєю в руках президента. Для такого введення глава держави зобов'язаний лише одержати "офіційну консультацію" у прем'єр-міністра, голів палат і Конституційної ради і звернутися до нації з посланням. їхні думки враховувати зовсім не обов'язково. Стримуючим органом у цій ситуації мав би стати парламент, але на практиці він не реалізує контрольних функцій Правда, парламент у цей час не може бути розпущений, і він має право передати справу про державну зраду президента у Високу палату правосуддя, але поняття державної зради визначене нечітко, офіційного тлумачення цього терміна немає. Президент практично повністю, від верху донизу, формує виконавчу владу. Він призначає міністрів, усіх вищих урядовців. Президент – глава збройних сил, він головує у вищих радах і комітетах національної оборони. Надзвичайно важливим є не врегульоване Конституцією право президента вводити в дію стратегічні ядерні сили; це право передбачено простим декретом від 14 січня 1964 р. У галузі міжнародних відносин президент укладає і ратифікує міжнародні договори, за винятком тих, які потребують обов'язкової ратифікації парламентом. Ратифікація вимагає контрасигнації членів уряду. У судовій галузі президент реалізує традиційне право глави держави – право помилування. Президент представляє вершину судової влади, будучи гарантом її незалежності. Друга частина повноважень глави держави, яка вимагає контрасигнації прем'єр-міністра або міністрів, також є достатньо значною. Він головує в Раді міністрів, підписує декрети й ордонанси, прийняті нею, бере участь у розгляді законопроектів уряду, призначає на цивільні та військові посади, акредитує послів і надзвичайних посланників в іноземних державах. З контрасигнацією міністрів здійснюється право скликання парламенту на надзвичайні сесії; за його рішенням палати утворюють Конгрес для ратифікації поправок. На практиці президент має більший обсяг прав, ніж якщо дотримуватись букви закону. Так, вів приймає рішення у сферах, що належать до компетенції уряду, коли в парламенті є "одноколірна" з президентом більшість. Президент часом відкрито втручається в компетенцію прем'єр-міністра. Наприклад, видання ордонансів на основі делегації, одержаної від парламенту, порушення питання про довіру та деякі інші не обходяться без санкції президента. Президенту допомагає в його діяльності особистий апарат, який становить кількасот осіб. До його складу входять кабінет, генеральний секретаріат, військовий штаб, декілька урядовців для особливих доручень; усі співробітники цих служб призначаються особисто президентом. Парламент Структура французького парламенту. Парламент складається з двох палат: нижньої (Національних зборів) і верхньої (Сенату). Пасивне виборче право для обрання до Національних зборів надається з 23 років, до Сенату – з 35 років. На всіх виборах існує виборча застава. За офіційною версією, внесення застави пояснюється необхідністю покрити витрати на виборчу кампанію хоча б частково і певною мірою перешкодити особам, що висувають свою кандидатуру не для обрання, а з іншою метою. Порядок виборів до парламенту Франції. Національні збори обираються строком на 5 років загальним прямим голосуванням за змішаною мажоритарною системою: у першому турі для обрання потрібно одержати абсолютну більшість голосів (від округу обирається один депутат). Якщо через тиждень ніхто не одержав такої більшості, то тоді проводиться другий тур. До нього допускаються кандидати, що набрали в першому турі як мінімум 12,5 % голосів від кількості виборців, внесених у списки. Для обрання в другому турі достатньо одержати відносну більшість голосів. В умовах багатопартійності в першому турі заміщується незначна частина місць. Основна боротьба розгортається в другому турі. Можливість блокування партій визначає тактику в другому турі. Партії, зблокувавшись, висувають одного кандидата, як правило, знімаючи інших. Верхня палата – Сенат – формується інакше. На думку засновників П'ятої республіки, особливі умови формування Сенату мають створювати йому інше політичне "обличчя , ніж у Національних зборів. Ця палата створюється в основному триступеневими виборами. Сенатори обираються на 9 років у колегіях у кожному з департаментів. Палата оновлюється на 1/3 щороку, що приводить до зменшення впливу виборчого корпусу на склад Сенату і не дає йому можливості різко змінювати політичний курс. Вибори сенаторів проходять у головному місті департаменту і проводяться за двома системами. Пропорційна застосовується в департаментах, що обирають 5 і більше членів палати. Таких департаментів 13, а кількість сенаторів від них – 69. У решті департаментів застосовується двотурова мажоритарна система. Встановлення різних систем має політичну мету. Пропорційне представництво від великих індустріальних департаментів дає змогу населенню, не пов'язаному з робітничим класом, бути представленим у колегії вибірників і потім претендувати на місця в Сенаті. Мажоритарна система в інших департаментах не забезпечує належного представництва міського населення, що залишається там у меншості. Компетенція парламенту Франції. Функції французького парламенту мало чим відрізняються від функцій центральних представницьких органів інших зарубіжних країн; вони поділяються на законодавчі, економічні, контрольні, судові та зовнішньополітичні . Парламент збирається на одну сесію на рік: вона відкривається в перший робочий день жовтня і закінчується в останній робочий день червня. Крім того, він збирається за повним правом під час надзвичайного становища і після переобрання Національних зборів, якщо другий четвер після виборів не припадає на звичну (чергову) сесію. Надзвичайні сесії парламенту скликаються з певним порядком денним або на вимогу прем'єр-міністра чи більшості членів Національних зборів. Кожного разу відкриття і закриття таких сесій здійснюється декретом президента республіки. Для керівництва роботою кожна палата створює бюро. Крім голови палати, що відіграє значну роль у нижній і, особливо, у верхній палаті, до бюро входять віце-голови, секретарі та квестори. Голова Сенату в разі вакантності поста президента республіки тимчасово виконує його обов'язки; кожен голова призначає в Конституційну раду по три члени; голова Зборів головує в Конгресі, коли йому для ратифікації передано поправки до Конституції. З головами повинен консультуватися президент, коли має намір ввести надзвичайне становище. Голови мають право вирішувати питання про неприйнятність пропонованих законів і поправок, коли уряд заявляє, що сфера цих актів є регламентною. Обидва голови забезпечують порядок і роботу палат. їм належить право призову до збройних сил. Правове становище членів парламенту не відрізняється помітно від виборних представників в інших країнах. Парламентарії розглядаються як представники всієї нації і виконують свої функції на основі представницького, а не імперативного мандата. У Франції немає права відкликання парламентарія. Рядовий виборець може стежити за діяльністю свого депутата за звітами у засобах масової інформації. Обов'язковість публічного засідання, надання місць представникам засобів масової інформації, ведення спеціального протоколу, фіксація виступу кожного депутата і сенатора та публікація матеріалів парламентських обговорень, друкування списку депутатів і сенаторів за кожним голосуванням із зазначенням характеру голосування кожного з них до певної міри дають інформацію про поведінку депутатів. Французький закон прагне забезпечити незалежність парламентаріїв і самої представницької установи від посягань виконавчої влади. До таких заходів належать правила про несумісність посад. Закон дозволяє бути членами парламенту особам, посади яких вказані в його положеннях, але ці особи повинні відмовитися від посади протягом певного часу в разі обрання. Ці положення мають не лише забезпечити незалежність парламентарія, а й надати йому можливість присвятити себе парламентській діяльності. Особиста незалежність парламентарія включає імунітет, що складається з невідповідальності та недоторканності, і надання парламентарію матеріальних можливостей для забезпечення своїх занять. Невідповідальність передбачає неможливість переслідування парламентарія за висловлені думки або голосування. Мета недоторканності – перешкодити переслідуванню члена парламенту і тиску на нього. Стаття 34 Конституції встановлює перелік питань, з яких парламент може законодавствувати. Усі сфери, що залишаються за межами згаданих у цій статті, віднесено до відання уряду. Суперечки про належність тієї або іншої сфери регулювання вирішуються Конституційною радою. Крім визначеного кола питань, за яким парламент може здійснювати законодав- чу діяльність, його повноваження в цій сфері також обмежуються можливістю для президента республіки діяти "через голову" парламенту під час проведення референдуму, а також делегування парламентом своїх повноважень уряду а певних питань. Парламент має право змінювати чинну Конституцію. Незважаючи на те, що економічні повноваження парламенту включають перш за все ухвалення економічних планів розвитку народного господарства, контроль за їх реалізацією, прийняття фінансових законів і законів про виконання бюджету, парламент справляє слабкий вплив на державний бюджет. Основну роль у його прийнятті відіграє уряд. Законодавча ініціатива належить прем'єр-міністру і парламентаріям. Президент республіки формально права такої ініціативи не має. Відповідно до ст. 40 Конституції законопроекти не є прийнятними, якщо наслідком їх прийняття було б скорочення доходів або створення чи збільшення витрат держави. Ця вимога помітно звужує можливості парламентаріїв. Уряду належить право вимагати від палати єдиного голосування за всім обговорюваним текстом або його частиною з урахуванням лише поправок уряду. Така процедура називається "блокованим голосуванням". Ця процедура дає можливість уряду в будь-який час перервати дискусію. Щоб уникнути "човника", Конституція 1958 р. передбачила процедуру подолання опору Сенату, але лише тоді, коли цього хоче уряд. "Якщо в результаті розбіжності між палатами законопроект не було прийнято після двох читань у кожній палаті або якщо уряд зажадає його термінового обговорення, то після одного читання в кожній палаті прем'єр-міністр має право скликати засідання змішаної паритетної комісії, уповноваженої продовжити акт, що стосується положень, за якими залишаються розбіжності". Для прискорення проходження проекту прем'єр-міністр може, таким чином, зажадати запровадження термінової процедури. Після прийняття законопроекту парламентом він передається президентові для промульгації. Глава держави може, однак, зажадати від парламенту нового розгляду закону або деяких його частин. У такому розгляді не може бути відмовлено. Закон контрасигнується прем'єр-міністром і відповідним міністром та публікується. Делегування повноважень уряду здійснюється за двох умов: за наявності в уряду програми і в разі отримання повноважень парламенту. Передання повноважень обмежене певним терміном. У разі дотримання цих умов уряд може шляхом видання ордонансів вживати заходів, які звичайно входять до сфери законодавчого регулювання. Французький парламент застосовує практично всі відомі форми контролю діяльності уряду; виняток становить інтерпеляція. Хоча ст. 156 регламенту Національних зборів згадує про неї, проте це право парламентаріїв має відповідати тим самим правилам, що й резолюція осуду. Усі форми контролю можна поділити на дві великі групи: 1) що не містять прямих санкцій стосовно уряду, крім публічного розголосу; 2) що містять таку санкцію, яка веде до політичної відповідальності уряду. Перша група здійснюється в обох палатах парламенту, друга – лише Національними зборами. З контрольними повноваженнями парламенту пов'язані право петицій і діяльність парламентського посередника. Право петицій полягає в тому, що різного роду звернення направляються головам палат. Петиції також можуть передаватися парламентаріям, які роблять на полях напис і підписують його. Політична відповідальність уряду означає, що депутати Національних зборів можуть примусити уряд піти у відставку або шляхом прийняття резолюції осуду, або відмовивши в довірі про яку запитував уряд. Лише збори можуть вирішувати питання про політичну відповідальність. Французький парламент характеризує значна обмеженість У користуванні вотумом довіри і резолюцією осуду. Питання про довіру – двобічна зброя, оскільки і уряд, і Національні збори в результаті негативного голосування можуть опинитися не при справах. Питання про довіру у зв'язку з прийняттям законопроекту – відкритий тиск уряду на Національні збори, аби примусити його прийняти бажаний проект. Дебати в такому разі відкладаються на 24 години, щоб дати можливість депутатам внести резолюцію осуду, яка приймається із суворим дотриманням правил, чим вирішується питання про довіру. Поставивши питання про довіру відповідно до третього абзацу ст. 49 Конституції, уряд неначе викликає Збори проти себе, але на несприятливих умовах. Найгрізніша зброя Зборів – резолюція осуду – є сильно обмеженою низкою процесуальних застережень на користь уряду. По-перше, право внесення такої резолюції надане не окремому парламентарію, а лише групі депутатів. По-друге, резолюція може голосуватися лише через 48 годин після внесення. По-третє, для прийняття резолюції потрібна абсолютна більшість голосів членів Національних зборів. Останнє обмеження – заборона авторам резолюції вносити аналогічну протягом тієї самої сесії, звичайної або надзвичайної (чергової або позачергової). Заборона не поширюється на випадки, коли депутати вносять резолюцію осуду у відповідь на питання про довіру. Внаслідок цього, якщо опозиція мае у своєму розпорядженні в Національних зборах 200 місць, вона в період сесії може вносити 3–4 резолюції осуду. Зовнішньополітичні повноваження парламенту зводяться до двох: оголошення війни та введення облогового або надзвичайного стану в країні і ратифікація міжнародних договорів. Уряд Франції Уряд Франції – колегіальний орган, що складається з прем'єр-міністра і міністрів. Відповідно до Конституції функціонують Рада міністрів – збори міністрів під головуванням президента республіки – і Кабінет міністрів – збори міністрів під головуванням прем'єр-міністра. Саме Рада міністрів здійснює повноваження, що належать за Конституцією уряду. Уряд призначається так: Президент республіки підбирає кандидатуру і призначає прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр підбирає міністрів і представляє їх президенту, який їх призначає. У виборі кандидата на пост прем'єр-міністра президент користується значною свободою. Це його особисте право. Важливо лише, щоб під час голосування в Національних зборах не було відмовлено в довірі прем'єр-міністру. Іншими словами, президент повинен враховувати розстановку партійних сил у нижній палаті парламенту. Усі акти, які виходять від Ради міністрів, підписуються президентом республіки. Прем'єр-міністр може головувати в Раді міністрів в окремих випадках і лише за спеціальним уповноваженням президента та за певним порядком денним. Позиція прем'єр-міністра, як і президента, на практиці є неоднозначною і його роль в управлінні залежить від партійного складу Національних зборів. Повноваження уряду поділяються на здійснювані ним колегіально і на здійснювані особисто прем'єр-міністром. У першому випадку вони перебувають під прямою дією президента республіки. Нововведенням стало заснування інституту несумісності посади члена уряду з парламентським мандатом, з якою-небудь посадою професійного представництва загально-національного характеру, а також з будь-якою державною службою або професійною діяльністю. Конституцією та органічним законодавством не забороняється суміщу вати членство в уряді з мандатом комунального радника, з посадою мера, члена і навіть голови генеральної і регіональної ради. Непоєднання міністерської посади і парламентського мандата привело до посилення незалежності виконавчої влади і підпорядкування міністрів прямому контролю глави держави, особливо, коли президент і більшість місць у Національних зборах належать до одного партійного угруповання. Особлива роль в уряді належить прем'єр-міністру. Він координує роботу міністерств, контролює її, дає вказівки про складання найважливіших актів. Він головує в міжміністерських комітетах; може головувати і в Раді міністрів. Прем'єр-міністр несе відповідальність за національну оборону. Ці повноваження повинні, однак, розглядатися в сукупності з дуже важливими правами президента. Повноваження прем'єр-міністра у призначенні військових і цивільних урядовців мають залишковий і делегований характер. Вельми важливою є діяльність прем'єр-міністра у галузі управління. Він "забезпечує виконання законів", здійснює регламентарну владу і видає Декрети, що не розглядаються в Раді міністрів. Ці декрети не менш високого рівня, ніж ті, які приймаються в Раді міністрів, видаються прем'єр-міністром з контрасигнацією відповідного міністра. Прем'єр-міністр користується значними правами стосовно парламенту, деякі з них він здійснює особисто, інші у співпраці з президентом. Прем'єр може пропонувати президенту скликати парламент, коли той не засідає. Прем'єр-міністр має право законодавчої ініціативи, особисто бере участь у підготовці законопроектів, може брати участь у роботі парламентських комісій і в палатах, у будь-який час він повинен бути там вислуханий. Прем'єр-міністру належить право скликати змішані паритетні комісії у разі виникнення розбіжностей між парламентськими палатами стосовно якого-небудь законопроекту; він може просити президента, щоб той запропонував парламенту повторно розглянути законопроект; йому належить право ставити в Національних зборах питання про довіру. Прем'єр-міністр має особисте право передавати в Конституційну раду законопроект з вимогою визнати його неконституційним і вимагати винести ухвалу про розмежування законодавчої і регламентарної влади. Останнім правом він широко користується. ЛІТЕРАТУРА Публікації нормативних документів 1. Всеобщая декларация прав человека. Официальный текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с. 2. Испания: Конституционные и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1982. – 352 с. 3. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с. 4. Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – М.: БЕК, 1997. – 586 с. 6. Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с. 6. Конституции государств американского континента. – М.: Иностр. лит., 1957. – 434 с. 7. Конституция Соединенных Штатов Америки. – М.: ТОО "Иван", 1993. – 32 с. 8. Конституция Швеции. – М.: Юрид. лит., 1981. – 142 с. 9. США. Конституция и права человека. – М.: Мысль, 1987. – 316 с. 10. Федеративная Республика Германия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1991. – 468 с. 11. Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (22.05.2014)
Просмотров: 773 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: