Реферат на тему: К/Р Адміністративне право - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: К/Р Адміністративне право. Зміст 1. Особливості застосування заходів адміністративного впливу до іноземців, що мають дипломатичний імунітет Відповідно до статті 16 Кодексу України про адміністративні правопорушення іноземці і особи без громадянства, які перебувають на території України, підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах з громадянами України. Питання про відповідальність за адміністративні правопорушення, вчинені на території України іноземцями, які згідно з чинними законами та міжнародними договорами України користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом. Глава дипломатичного представництва України і члени дипломатичного персоналу дипломатичного представ-ництва України, а також члени їх сімей, члени обслуго-вуючого персоналу, якщо вони не є громадянами держави перебування, користуються привілеями та імунітетами, пе-редбаченими Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., якщо двосторонньою угодою України з цією державою не передбачено інше. Державні службовці, які виконують дипломатичні або консульські функції за кордоном або в Україні є диплома-тичними працівниками і перебувають на дипломатичній службі. Відповідно до статті 9 Віденської конвенції держава перебування може в будь-який час, не будучи зобов'язана мотивувати своє рішення, повідомити акредитуючу державу, що глава представництва або який-небудь із членів дипломатичного персоналу представництва є persona non grata або що будь-який інший член персоналу представництва є неприйнятним. У такому випадку акредитуюча держава повинна, відповідно, відкликати дану особа або припинити її функції в представництві. Відповідно до статті 29 Віденської конвенції особистість дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту або затриманню в який би то ні було формі. Держава перебування зобов'язана відноситися до нього з належною повагою і приймати всі належні заходи для попередження яких-небудь зазіхань на його особистість, волю або гідність. Відповідно до статті 31 Віденської конвенції: 1. Дипломатичний агент користується імунітетом від карної юрисдикції держави перебування. Він користується також імунітетом від цивільної й адміністративної юрисдикції, крім випадків: а) речових позовів, що відносяться до приватного нерухомого майна, що знаходиться на території держави перебування, якщо тільки він не володіє їм від імені акредитуючої держави для цілей представництва; b) позовів, що стосується спадкування, у відношенні яких дипломатичний агент виступає в якості виконавця заповіту, попечителя над спадкоємним майном, спадкоємця як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави; с) позовів, що відносяться до будь-якої професійної або комерційної діяльності, яку здійснює дипломатичний агент в державі перебування за межами своїх офіційних функцій. 2. Дипломатичний агент не зобов'язаний давати показання в якості свідка. 3. Ніякі виконавчі заходи не можуть застосовуватись по відношенню до дипломатичного агента, за винятком тих випадків, що підпадають під пункти "а", "b" і "в" пункту 1 дійсної статті, і інакше як за умови, що відповідні міри можуть прийматися без порушення недоторканності його особистості або його резиденції. 4. Імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції акредитуючої держави. Від імунітету від юрисдикції дипломатичних агентів і осіб, що користуються імунітетом відповідно до статті 37, може відмовитися акредитуюча держава. Відмовлення повинне бути завжди виразно вираженим. Порушення справи дипломатичним агентом або особою, що користується імунітетом від юрисдикції відповідно до статті 37, позбавляє його права посилатися на імунітет від юрисдикції у відношенні зустрічних позовів, безпосередньо пов'язаних з основним позовом. Відмовлення від імунітету від юрисдикції у відношенні цивільної або адміністративної справи не означає відмовлення від імунітету у відношенні виконання рішення, для чого потрібне особливе відмовлення. 2. Система та структура органів міграційного контролю в Україні їх повноваження та правова основа діяльності Європейський вибір України – це невід’ємна складова її зовнішньої політики та подальшого розвитку. Беззастережний пріоритет України у зв’язку з цим – набуття асоційованого, а надалі і повноправного членства в ЄС. У свою чергу, у грудні 1999 року на засіданні в Гельсінкі Європейський Союз схвалив Загальну стратегію стосовно України, у якій він відзначає прагнення нашої держави до інтеграції у загальнополітичний, економічний і правовий європейський простір та визначає основні стратегічні цілі стосовно України. Нашою країною підписано та ратифіковано багато міжнародних конвенцій та угод, які лягли в основу законодавства України, що регламентує права і свободи людини та громадянина, і які стали його складовою частиною. Традиції та тенденції європейської міграційної політики також знаходять своє відображення в законодавстві України. В основному сформовано дієвий механізм управління міграційними процесами, які на практиці реалізують нормативно-правові приписи. Управління міграційними процесами у будь-якій країні проводиться в двох сферах: законної міграції та протидії її незаконним проявам. Стосовно першої організаційно-правовий аспект покладено на Державний комітет у справах національностей і міграції. Основними завданнями Держкомнацміграції України є: підготовка разом з іншими центральними органами виконавчої влади пропозицій щодо формування державної політики у сфері етнонаціонального розвитку України, міжнаціональних відносин і міграційної та мовної політики; забезпечення оптимального співвідношення задоволення етнокультурних потреб розвитку української нації, а також усіх корінних народів і національних меншин України; забезпечення відповідно до законодавства України прав на вільний розвиток національних меншин; координація діяльності органів виконавчої влади щодо етнонаціонального, етномовного, етнодемографічного та етнокультурного розвитку України; забезпечення прийому, облаштування і адаптації депортованих осіб різних національностей, які повертаються в Україну; сприяння задоволенню національно-культурних, мовних і освітніх потреб українців, які проживають за межами держави, їхнім зв'язкам з Україною; здійснення координації роботи та контролю за проведенням мовної політики, зміцнення позицій української мови як державної, забезпечення оптимального співвідношення функціонування державної мови і мов національних меншин України. Комітет узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє та подає на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вдосконалення законодавства із зазначених питань. Структура Держкомнацміграції України наведена на рис.1. Саме цей орган державної виконавчої влади в тісній взаємодії з іншими державними структурами виконує основні функції із врегулювання процесів законної міграції: розробку політики у сфері імміграції і біженців; розгляд справ щодо надання статусу біженців та шукачів притулку, а також таких незаконних мігрантів, повернення яких до країн проживання неможливе з політичних чи інших мотивів; забезпечення їхнього перебування в цей період у пунктах тимчасового розміщення біженців; підтримка добровільного повернення і розробка програм інтеграції та реінтеграції біженців в українське суспільство. Крім того, скоординованість дій з Міністерствами праці та соціальної політики, внутрішніх справ, охорони здоров’я і Держкомкордону дозволяють в цілому успішно вирішувати питання, пов’язані з вирішенням проблем біженців і легальних іммігрантів в Україну. Рис.1. Структура Держкомнацміграції України Безумовно, позитивним моментом у цьому стало прийняття парламентом України Закону України “Про імміграцію”, що був ухвалений 7 червня 2001 року і визначив умови та порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства. Законом чітко визначені поняття “імміграція” та “іммігранти”, передбачено квотування іммігрантів в Україну та вказані повноваження органів, відповідальних за врегулювання імміграційних процесів в Україні. Імміграція – це прибуття в Україну чи можливість залишитися в ній у порядку, передбаченому законом, іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Іммігрант – іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув до України на постійне проживання, або, перебуваючи тут на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію та залишився в Україні на постійне проживання. Дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції – це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку за певними категоріями іммігрантів: діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; висококваліфіковані фахівці та робітники, гостра необхідність у яких є відчутною для економіки України; особи, які здійснили іноземні інвестиції в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше ста тисяч доларів США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років від дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловік (дружина) і неповнолітні діти, які проживають разом з ними. У визначених законом випадках можливе надання дозволу на імміграцію, а саме: одному із подружньої пари, якщо інший, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітьми і батьками громадян України; особам, що є опікунами чи піклувальниками громадян України або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України; особам, що мають право на отримання громадянства України за територіальним походженням; особам, імміграція яких складає державний інтерес для України. Дозвіл на імміграцію не надається: особам, засудженим до позбавлення волі на термін понад один рік за вчинення дій, які відповідно до законів України визнаються злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; особам, що вчинили злочин проти миру, військовий злочин чи злочин проти людяності та людства, як це визначено міжнародним правом, або розшукуються у зв’язку із вчиненням дії, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено карну справу, якщо попереднє слідство щодо неї не закінчено; особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію чи інфекційні захворювання, перелік яких визначений центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я; особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію вказали свідомо неправдиві дані або подали підроблені документи; особам, яким на підставі закону заборонено в’їзд на територію України; в інших випадках, передбачених законами України. Друга сфера керування міграцією – протидія її незаконним проявам. Координуюча роль щодо боротьби з незаконною міграцією належить Міністерству внутрішніх справ України у тісній взаємодії з Державним комітетом у справах охорони державного кордону України. На органи державного кордону України покладені наступні права та обов’язки у сфері регулювання процесів міграції: не допускати перетинання державного кордону України особами та транспортними засобами поза пунктами пропуску чи іншими незаконними способами; виявляти та затримувати порушників державного кордону України; перевіряти у осіб, що перетинають державний кордон України, документи про причину в’їзду в Україну чи виїзду з України, робити в них відповідні відмітки і за необхідністю тимчасово вилучати; не пропускати через державний кордон України осіб, що не мають документів, які дають право на в’їзд в Україну чи виїзд з неї; здійснювати інтерв’ювання осіб, що перетинають кордон, з метою виявлення справжніх мотивів в’їзду іноземних громадян та осіб без громадянства на територію України (у 2001 році за результатами інтерв’ювання осіб було відмовлено у в’їзді на територію України майже 2 тисячам іноземців – потенціальним незаконним мігрантам); у випадках і в порядку, встановленому законодавством України, не допускати в’їзд в Україну іноземних громадян, а також виїзду з неї громадян України та іноземних громадян, а також виїзду з неї громадян України та іноземних громадян; здійснювати реєстрацію осіб, що перетинають кордон України (як громадян України, так й іноземців та осіб без громадянства). Указом Президента України від 15 червня 2001 року передбачено, що починаючи з 1 липня цього ж року реєстрація іноземців, що у законному порядку в’їжджають в Україну, та їх документів здійснюється лише в пунктах пропуску через державний кордон України органами її охорони. Подальша реєстрація іноземців та їхніх документів в органах внутрішніх справ не здійснюється. Це нове правило повністю відповідає положенням Шенгенської угоди і спрямоване на спрощення процедури прикордонного контролю. Державний комітет у справах охорони державного кордону України як центральний орган виконавчої влади окрім правозастосовчої діяльності у межах своєї компетенції бере активну участь в нормотворчій діяльності. Безпосередню участь було взято в підготовці таких законів у сфері регулювання законної міграції, як новий Закон “Про біженців”, “Про громадянство України”, “Про імміграцію в Україну”. Стосовно протидії нелегальній міграції ексклюзивно розроблені і перебувають на розгляді Уряду та Парламенту України проекти Законів “Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належних документів для в’їзду в Україну”, “Про внесення змін у деякі Закони України стосовно відповідальності за незаконне перебування іноземців на території України”. Крім цього, фахівці Держкомкордону були безпосередніми учасниками роботи щодо внесення змін у Закон України “Про правовий статус іноземців”, у Кодекс України про адміністративні порушення, а також працювали над внесенням змін до старої редакції Кримінального кодексу України. Зміни, що були внесені у січні 2001 року, спрямовані на удосконалення законодавства щодо боротьби з нелегальною міграцією через державний кордон України. При цьому варто зазначити: пропозиції фахівців Держкомкордону знайшли повну підтримку і відображені у новому Кримінальному кодексі України. Саме 2001 рік став роком великих змін у міграційному законодавстві України. Особливо це стосується законодавчих актів, які регулюють відповідальність за нелегальну міграцію. Лібералізація нового Кримінального кодексу України дозволила пом’якшити відповідальність саме нелегальних мігрантів за незаконне перетинання державного кордону. Це стосується тих, кого ми вважаємо жертвами організованих злочинних угруповань, що займаються незаконним перевезенням осіб із країн третього світу до Західної Європи. За таке правопорушення можлива як адміністративна, так і кримінальна відповідальність, що, однак, не пов’язана з позбавленням волі. Покарання у вигляді обмеження свободи передбачає утримання особи у виправних закладах відкритого типу без ізоляції від суспільства. Разом з тим, суттєво посилено кримінальну відповідальність стосовно осіб, які займаються організацією, керівництвом чи сприянням незаконному переправленню осіб через кордон. Такі дії окрім досить суворого кримінального покарання передбачають і конфіскацію майна, нажитого злочинним шляхом. Ці норми законів були безпосередньо розроблені та прийняті за ініціативою Держкомкордону. Одним із способів доставки нелегальних мігрантів в Україну є повітряний транспорт. Тому безумовним нашим досягненням у справі законодавчого забезпечення протидії нелегальній міграції стало прийняття за ініціативою Держкомкордону Закону України “Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належно оформлених документів для в’їзду в Україну”. Цей закон ухвалений у повній відповідності до норм статей 3.40, 3.40.1 доповнення 9 “Спрощення формальностей” Конвенції про Міжнародну цивільну авіацію (ІКАО), якими передбачено можливість відповідальності авіаперевізників за неналежне виконання формальностей під час перевірки документів, що дають право на в’їзд в Україну, у пасажирів закордонного прямування. Така відповідальність підприємств-авіаперевізників за аналогічне правопорушення установлена законодавством багатьох країн світу, у тому числі і членами Європейського Союзу. Крім цього, підготовлені зміни до законодавства про адміністративні правопорушення, що передбачають посилення відповідальності за надання громадянами незаконним мігрантам різноманітних послуг: житла, транспорту тощо. Відповідальність передбачена у вигляді штрафів, що дорівнюють за сумою оцінки наданій послузі. На наш погляд, це позитивно вплине на профілактику даного виду правопорушень. Не можна не відзначити, що прийняття нового законопроекту здійснюється лише за повної адаптації цього нормативного акту до законодавства ЄС. Право Європейського Союзу характеризується так званими основними свободами. До них відноситься вільне переміщення товарів, послуг і капіталів, а також вільне пересування осіб. Це означає, що кожен громадянин ЄС має в принципі право вільно пересуватися в межах території Європейського Співтовариства. Це стосується як свободи міграції працівників, так і свободи створення філіалів підприємств, відповідно до чого кожен громадянин держави-члена може обирати місце проживання в іншій державі ЄС. Після набрання чинності угодою про Європейську економічну зону, до якої, крім держав ЄС, належить більшість держав Європейської зони вільної торгівлі, і на ці країни також поширюється дія основних свобод. Після ухвалення Шенгенської угоди це означає, що кордони між державами – членами цієї угоди можуть перетинатися громадянами цих країн та тими, хто перебуває на території держави-члена на законних підставах, без паспортного контролю. На громадян третіх держав ці пільги не розповсюджуються. Спрощення прикордонного контролю всередині Шенгенської зони ставить підвищені вимоги до посилення контролю зовнішніх кордонів. Саме на адаптацію норм національного законодавства до законодавства ЄС спрямовані зусилля України із спрощення формальностей під час законного перетинання кордону. До прикладу, стаття 6 Шенгенської угоди передбачає вжиття необхідних заходів для спрощення переміщення підданих держав – членів Європейського Співтовариства, що проживають у районах, прилеглих до спільних кордонів, з метою надання їм можливості перетинати кордон поза визначеними пунктами перетинання і поза межею часу, коли ці пункти відкриті. За 10 років своєї новітньої історії Україна також підписала низку угод із суміжними державами про спрощений порядок перетинання державного кордону особами, що проживають в прикордонних районах. Такі угоди підписані з Республікою Польщею, Республікою Молдовою, Угорською Республікою. Що стосується статті 9 Шенгенської угоди, яка спрямована на співробітництво у боротьбі із злочинністю, а особливо з нелегальною торгівлею наркотичними засобами, зброєю та незаконною міграцією, варто зазначити, що Україною на міждержавному рівні, а також українськими правоохоронними органами підписано низку міжнародних угод, спрямованих на боротьбу з організованою злочинністю і незаконною міграцією. Так, на початку 2001 року був підписаний Протокол про співробітництво між Державним комітетом у справах охорони державного кордону України та Управлінням національної поліції Королівства Швеції. Крім того, активно здійснюється співробітництво з правоохоронними органами ФРН. У квітні 1996 року було підписано Угоду між урядами України та Великобританії про надання взаємодопомоги у боротьбі з незаконним обігом наркотиків. А у червні 1997 року - Угоду між урядами України та Чеської Республіки про співробітництво у боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом, незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин. Якщо говорити мовою цифр, то усього підписано понад 70 міжнародних угод, спрямованих саме на боротьбу із організованою злочинністю, тероризмом, незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин, незаконною міграцією, торгівлею людьми та незаконною торгівлею зброєю. Україна будує демократичну правову державу, і їй доводиться проходити той самий шлях, який Західна Європа пройшла за 57 повоєнних років, лише за одне десятиліття. Законодавство України не стоїть на місці, воно розвивається досить динамічно, і проблемам регулювання міграційних питань уваги приділяється все більше. Україна, перебуваючи в географічному центрі Європи, на перехресті багатьох євразійських магістралей, особливе значення надає зміцненню саме свого східного і північного кордонів. Ці ділянки державного рубежу повинні стати першим бар’єром, першим фільтром на шляху незаконної міграції, тероризму, торгівлі зброєю та наркотиками, інших загроз, які приховує в собі організована злочинність, що не визнає поняття кордонів. Наша держава відчуває особливу потребу в удосконаленні свого міграційного законодавства. Для здійснення такої багатогранної інституційної й організаційно-правової реформи органам охорони державного рубежу необхідні допомога та досвід країн Європейського Союзу в облаштуванні кордонів, пунктів пропуску, і в удосконаленні міграційного законодавства. Література Закон України „Про Державну прикордонну службу України” від 3 квітня 2003 року N 661-IV.// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 27, ст.208 Закон України „Про імміграцію” від 7 червня 2001 року N 2491-III.// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 41, ст.197 Закон України „Про правовий статус іноземців” від 4 лют. 1994 р. № 3929-ХІІ // Уряд. кур’єр. - 1994. - 5 берез. - С. 10. Кодекс України про адміністративні правопорушення 8074-XI від 07.12.84 р. Віденська конвенція про дипломатичні зносини від18 квітня 1961 р. Колпаков В.К. Адміністративне право. К:Юрінком Інтер, 2001. - 752с. Чумак В. “Основні тенденції у розвитку міграційного та прикордонного законодавства України”.К: Держкомкордон, 2002 рік
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (15.05.2014)
Просмотров: 196 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: