Реферат на тему:Індивідуальні суб'єкти адміністративного права - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Індивідуальні суб'єкти адміністративного права. Індивідуальні суб'єкти адміністративного права а).Адміністративна правосуб'єктність індивідуальних суб'єктів. Адміністративно-правовий статус України встановлюється, насамперед Конституцією, актами органів представницької влади. У формуванні й особливо в реалізації складових даного статусу прав і обов'язків значна також роль органів виконавчої влади. Уряд, міністерства, губернатори видають чимало нормативних актів, що надають визначеним категоріям осіб пільги, закріплюють процедури діяльності різних інспекцій, установлюють правила (полювання, дорожнього руху і т.д.) б)Адміністративно-правовий статус громадянина Загальний адміністративно-правовий статус індивіда прийнято називати статусом громадянина. До 1992 р. усі вчені слідом за законодавцем розрізняли три різновиди громадян: громадяни України, іноземці й особи без громадянства11 1 Як непорозуміння можна розглядати думку А.В. Смирнова, який, аналізуючи норму, що встановлює відповідальність громадян за те, що вони ведуть облік доходів, стверджує, що “ особи без громадянства до вказаної відповідальності не можуть бути притягнені,тому що вони не є громадянами”. ( Смірнов А.В. Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства. М. 1995. С 44.).. Звичайно, всередині кожної з названих родових общностей є особливості. Так, Адміністративно-правові статуси постійно проживаючих в Україні і тимчасово прибулих іноземців не ідентичні. У залежності від ступеня зв'язаності громадянина при реалізації їм своїх прав можна розрізняти 6 ступенів (ступіней) свобод: 1. Повна свобода. 2. Свобода, пов'язана з обов'язком повідомлення суб'єктів влади (явочний порядок реалізації прав). 3. Свобода, пов'язана з обов'язком реєструвати дії. 4. Свобода, обмежена обов'язком одержувати дозвіл. Суб'єкт влади зобов'язаний розглянути заяву, відмовлення в реєстрації може бути оскаржене у судовому порядку. _ 5. Свобода, обмежена дискреційними повноваженнями влади при видачі дозволів на здійснення прав.22 С.С. Олексієв цей варіант взаємовідносин влади з громадянами називає “виключним вирішувальним порядком” Див.: Олексієв С.С. Загальні дозволи та загальні заборони в радянському праві. М.1989. С. 168. Правозастосовчі акти, прийняті на основі дискреційних повноважень, судовому оскарженню не підлягають. А оскільки вищі органи в багатьох випадках мають право скасовувати акти підлеглих їм органів тільки по мотивах законності, та й оскарження дискреційних актів в адміністративному порядку часто не має змісту. 6. Повна несвобода. Аналізуючи законодавство останніх років, неважко простежити, як іде процес розвитку прав громадян. Свобода упевнено виходить на більш високі ступіні. Так, наприклад, право на демонстрації піднялося на другу ступінь свободи, право на підприємницьку діяльність — з 6 на 2 (3 ступінь), право займатися карате — з 5 на 1. З погляду на механізм реалізації, можна, виділити права абсолютні (безумовні) і відносні. До абсолютного відносяться: права, якими особи користуються за своїм розсудом, а суб'єкти влади зобов'язані створювати умови і не заважати їх реалізації, захищати їх. Це, наприклад, право на адміністративну скаргу, вибір імені, працевлаштування, користування публічними бібліотеками, одержання загальної середньої освіти. Реалізація абсолютних прав залежить, головним чином чи навіть винятково, від свободи громадянина. Відносними варто вважати такі права, для реалізації яких потрібний акт державного органа. Наприклад, наказ про призначення на посаду, ліцензія на здійснення визначеної діяльності. Свобода громадянина повинна бути опосередкована волею суб'єкта влади, актом застосування права. Якщо взяти за основу привід (процесуальна підстава) надання (визнання) права, то можна говорити про права, що встановлюються актом суб'єкта виконавчої влади: — визнаються, реалізуються без заяви особи, що має право (призначення стипендії, присвоєння військовослужбовцю чергового звання, речове забезпечення співробітників органів внутрішніх справ і т.д.)— надаються (визнаються) за заявою, що суб'єкт виконавчої влади зобов'язаний задовольнити, якщо відсутні передбачені юридичною нормою підстави для відмовлення (наприклад, призначити пенсію, видати паспорт, ліцензію, прийняти відставку);— надаються по розсуду суб'єкта виконавчої влади, що реалізує свої дискреційні повноваження (наприклад, призначення на державну посаду). В залежності від кола осіб, яким права надаються, і основ їхнього виникнення можна розрізняти загальні і спеціальні права. Останні найчастіше є пільгами, що даються по ознаках: а) демографічною-демографічним-соціально-демографічним (хворим, багатодітним, змушеним переселенцям і т.д.); б) суспільно корисної діяльності (ветеранам, військовослужбовцям, Героям України, державним що служить і ін.). По змісту розрізняються наступні групи прав громадян: 1) на участь у державному управлінні. Це права: на державну службу; на внесення пропозицій; на одержання необхідних документів і інформації у встановленій формі; організовувати, брати участь, виходити із громадських об'єднань; припиняти протиправні дії; засновувати газету й ін.; 2) на державну участь, сприяння, допомогу компетентних організацій. Мова йде, наприклад, про право одержувати платні блага, одержувати і користатися безкоштовними благами (бібліотеками й ін.), одержувати організаційну (у працевлаштуванні,наприклад), технічну, санітарно-епідеміологічну, медичну й іншу допомогу; 3) право на захист. Основні форми його реалізації — адміністративна скарга; скарга (позов до суду); захист в адміністративно-юрисдикційному провадженні; необхідна оборона (в тому числі право на газову зброю); право на допомогу недержавних організацій (колегій адвокатів, суспільств захисту прав споживачів, профспілок і ін.). Серед адміністративно-правових обов'язків індивідуальних суб'єктів можна виділити абсолютні і відносні. Перші не залежать від якихось конкретних обставин, вони безумовно, покладаються на кожного (дотримання правил дорожнього руху, санітарії і т.п.). Відносні обов'язки виникають із правомірних дій спрямованих на придбання прав і користування ними (обов'язку абітурієнта, читача бібліотеки, власника автомобіля і т.д.), і правопорушень (наприклад, сплатити штраф). в) Правовий, адміністративно-правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства. Правове становище іноземців і правове становище апатридів розрізняється дуже незначно, при першому наближенні до дослідження даного питання існуючими розходженнями можна зневажити і розглядати іноземних громадян і осіб без громадянства як єдину родову спільність: це— особи, що не є громадянами України. За загальним правилом вони користуються тими ж правами і на них покладаються ті ж обов'язки, що і на громадян України. Але є і відмінності в їхній правосуб'єктності, тому що громадянство є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особистості. Його наявність чи відсутність серйозно впливає на сукупність прав і обов'язків громадян. Основною формою закріплення особливостей правового статусу іноземців є закон, а основною сферою, де вони встановлюються, є сфера відносин громадян з виконавчою владою. Іншими словами, найбільша кількість особливостей правового статусу іноземних громадян, осіб без громадянства закріплено адміністративно-правовими нормами, що містяться в державних законах. Всі особливості адміністративно-правового статусу іноземних громадян і осіб без громадянства можна по колу осіб, на яких вони поширюються, підрозділити на загальні, групові й індивідуальні. Для всіх осіб, що знаходяться на території України, що не є її громадянами, законодавством встановлені наступні особливості праводієздатності: 1) вони не можуть бути державними службовцями, займати деякі посади, працювати в міліції; 2) вони не допускаються до діяльності, пов'язаної з державною таємницею; 3) на них не поширюється військовий обов'язок; 4) їх адміністративна деліктоздатність специфічна (за низку правопорушень до відповідальності можуть залучати тільки іноземців і осіб без громадянства, тільки до них може застосовуватися таке адміністративне стягнення, як виселення); 5) іноземні громадяни й особи без громадянства можуть в'їжджати в Україну при наявності дозволу. Він може бути не виданий виходячи з інтересів забезпечення безпеки і за іншими підставами, встановленим законодавством; 6) вони проживають і здійснюють свою діяльність на підставі спеціальних документів (посвідка на проживання, закордонних паспортів і ін.); 7) для них можуть бути встановлені обмеження в пересуванні і виборі місця проживання, коли це необхідно для забезпечення державної безпеки, суспільного порядку, захисту прав і законних інтересів громадян; 8) по території, відкритої для іноземців, вони можуть вільно пересуватися за умови повідомлення про це ОВС чи приймаючі їх організації. Після прибуття в пункт призначення вони повинні зареєструвати своє тимчасове перебування в ОВС. 9) іноземні громадяни можуть здобувати цивільну зброю по ліцензіях, виданим ОВС на підставі клопотань представництв держав, громадянами яких вони є. Порушення термінів вивозу зброї тягне за собою її конфіскацію; 10) виїзд з України їм може бути не дозволений при наявності обставин, установлених законодавством (наприклад, якщо це суперечить інтересам державної безпеки, якщо особа залучається до кримінальної відповідальності). В даний час правове становище іноземців і осіб без громадянства регулюється Законами «Про громадянство України», «Про біженців», «Про правове становище іноземних громадян України» і т.д. Групові особливості адміністративно-правового становища іноземних громадян і осіб без громадянства обумовлені багатьма обставинами: часом перебування в Україні, метою перебування (туризм, навчання, службові справи, пошуки притулку й ін.), з якої країни прибув іноземець і т.д. За часом перебування на території України всіх іноземних громадян і осіб без громадянства можна поділити на:— постійно проживаючих;— тимчасово перебувають;— проїжджаючих через територію України транзитом. Для постійного проживання необхідний дозвіл органа внутрішніх справ. Заяви про видачу такого дозволу подаються особами, що проживають за кордоном, у консульські служби, а іноземцями, що тимчасово перебувають в Україні, безпосередньо в ОВС. Основний документ, що засвідчує особистість постійно проживаючого іноземця чи особи без громадянства, - посвідка на проживання. Вона видається ОВС негромадянам України, що досягли 16-літнього віку, на термін дії їхніх закордонних паспортів, але не більше ніж на 5 років. Іноземним громадянам, що досягли 45-літнього віку, посвідка на проживання видається на весь термін дії їхніх закордонних паспортів, а особам без громадянства — безстроково. Якщо іноземець протягом року з дня закінчення терміну дії свого закордонного паспорта не пред'явить нових чи справжніх документів, йому видається посвідка на проживання для особи без громадянства. Особи, що бажають одержати статус біженця, зобов'язані негайно після прибуття звернутися з клопотанням в орган міграційної служби, а при його відсутності — в орган виконавчої влади. У випадку реєстрації клопотання особа одержує направлення на тимчасове поселення. Йому забезпечується проїзд і провіз багажу до місця тимчасового поселення, проживання і користування комунальними послугами. Вона вправі одержувати харчування, медичну допомогу, грошову допомогу. Рішення про визнання особи біженцем приймається органом міграційної служби, і йому видається посвідчення відповідного зразка. Тимчасово прибулі в Україну особи, що не є громадянами України, проживають по своїх закордонних паспортах. Після прибуття в пункт призначення закордонні паспорти протягом трьох діб подаються на реєстрацію. Від реєстрації звільнені дипломати, туристи, що роблять круїзи, члени екіпажів морських і повітряних судів і ряд інших осіб, названих у законі. Запис про реєстрацію провадиться по місцеві первісного перебування громадян. Особливий термін реєстрації встановлюється відповідно до Положення про залучення і використання в Україні іноземної робочої сили, На підставі дозволу про залучення іноземних робочих термін реєстрації визначається до одного року, а в окремих випадках допускається його продовження ще до одного року. Іноземний громадянин (крім постійно проживаючим, визнаним біженцем, що одержав притулок), що в'їхав в Україну з метою здійснення професійної діяльності, може працювати за наймом тільки при наявності підтвердження на право трудової діяльності, виданого на його ім'я на підставі отриманого роботодавцем дозволу. Видача підтверджень на право трудової діяльності іноземним громадянам, що здійснюють роботу за наймом у роботодавця, в межах встановлених дозволом, чисельності залученої іноземної робочої сили, провадиться територіальними органами міграційної служби України за поданим роботодавцем клопотанням, при наявності згоди іноземного громадянина. Залучення іноземних громадян з числа висококваліфікованих фахівців здійснюється без оформлення дозволу у випадках наймання роботодавцями для роботи на підприємствах з іноземними інвестиціями, що діють на території України, на посаді керівників підприємств, їх заступників, керівників підрозділів. Таким чином, встановлений наступний порядок прийняття іноземних громадян, що тимчасово знаходяться в Україні, на роботу:— роботодавець повинний звернутися в міграційну службу й одержати дозвіл на прийом на роботу визначеного числа іноземних громадян; — на підставі отриманої квоти роботодавець просить міграційну службу видати підтвердження конкретній особі на право працювати за наймом;— після одержання підтвердження роботодавець вправі прийняти конкретного іноземця на роботу. Особисті і службові автотранспортні засоби іноземних громадян, що прибули в Україну на термін до 6 місяців, ставляться на облік у митних органах, а ввезені на термін більш 6 місяців реєструються в ДАІ. Важливою особливістю адміністративно-правового статусу особи, що не має українського громадянства і тимчасово знаходиться в нашій країні, є обов'язок виїхати з України після закінчення визначеного йому терміну перебування. Термін перебування може бути скорочений, якщо: 1) відпали підстави для подальшого перебування іноземного громадянина; 2) він порушує законодавство про правове положення іноземних громадян. В даний час ще діють Правила транзитного проїзду іноземних громадян. Транзитний проїзд через Україну повітряним, залізничним і морським транспортом осіб, що не є її громадянами, дозволяється при наявності документів дійсних для в'їзду в суміжну державу і відповідних проїзних документів. Транзитний проїзд на легкових автомобілях, а також здійснення міжнародних транзитних автоперевезень провадяться на основі міждержавних угод при наявності документів, що дають право на в'їзд у суміжну державу. Транзитні візи видаються, як правило, без права зупинки. Безвізовий транзит дозволяється при наявності міжурядових угод про безпересадочні переліти через територію України. У прикордонний пункт виїзду іноземні громадяни й апатриди прибувають по встановлених маршрутах із зупинками в пунктах, названих у транзитних візах. Автомобільний транзит здійснюється по дорогах, відкритим для міжнародного повідомлення. Бажаючі змінити маршрут проходження зобов'язані одержати на це дозвіл ОВС. Там же варто одержати дозвіл на перебування в Україні, якщо громадянин зробив змушену зупинку на термін більш доби. За дозволом в останньому випадку потрібно звернутися протягом наступної доби з моменту зупинки. г) Спеціальні адміністративно-правові статуси індивідуальних суб'єктів У реальному житті існує величезна розмаїтість спеціальних адміністративно-правових статусів. Використовуючи критерій соціальної ролі індивіда, їх можна згрупувати в декілька родових общностей. І в тому числі виділити статуси: членів адміністративних колективів; суб'єктів адміністративної опіки; 3) жителів територій з особливим адміністративно-правовим режимом; 4) суб'єктів дозвільної системи. Поняття «адміністративний колектив» в юридичній науці не використовується. Але воно необхідно. Уже давно говорять, пишуть, використовують у законодавстві поняття «трудовий колектив», під яким розуміють самостійний суб'єкт права і робітників визначеної організації. В другому випадку мова йде про організовану групу людей, що беруть участь своєю працею в діяльності організації. Відносини членів трудового колективу з підприємством (установою), його адміністрацією, їхні особисті права регулюються трудовим правом. Адміністративним колективом пропонується іменувати особовий склад організації, у якій відносини її членів з адміністрацією (організацією), їхні особисті права й обов'язки регулюються адміністративним правом. Це — органи внутрішніх справ, військові частини, воєнізовані пожежні, гірничорятувальні частини, лікувально-трудові профілакторії, студентські колективи ін. Ставши добровільно, по заклику чи в результаті застосування примусових мір членом адміністративного колективу, громадянин здобуває спеціальний адміністративно-правовий статус, комплекс спеціальних прав і обов'язків (студента, військовослужбовця, профілактуємого). Мова йде про особисті, а не службові права і обов'язки, тому що інші є конкретизацією повноважень колективного суб'єкта — організації. Це особливо наочно видно на прикладі статусу атестованого працівника міліції. Адміністративне право регламентує дисциплінарну відповідальність членів адміністративних колективів, час їхньої праці (навчання) і відпочинку, підстави, розміри і порядок оплати їхньої праці (видачі грошового утримання, виплати стипендій). Як правило, суперечки військовослужбовців (співробітників міліції, студентів і ін.) з адміністрацією вирішуються в адміністративному, а не в судовому порядку, і відповідні процедури регулюються адміністративно-правовими нормами. В той же час у ряді випадків (оплата працівникам міліції за роботу в нічний час, у вихідні і святкові дні; надання відпусток по вагітності; виплата добових при відрядженнях і ін.) на особисті права членів адміністративних колективів прямо чи субсидіарно поширюються норми трудового права. Серед статусів членів адміністративних колективів розрізняються статуси: 1) що навчаються (студентів, аспірантів, учнів технікумів і ін.); 2) мілітаризованих службовців (військовослужбовців, працівників міліції, працівників воєнізованих формувань); 3) осіб, свобода яких обмежена в адміністративному порядку (профілактуємих, неповнолітніх, направлених за правопорушення в спеціальні навчальні заклади й ін.). Очевидно, що кожна з цих родових общностей складається з великого числа видів. Так, по-різному правове становище осіб, що знаходяться на військовій службі в сухопутних військах, у військово-морському флоті, у внутрішніх військах, у залізничних і інших військах. Одним з яскравих проявів соціальної політики держави є встановлення державної опіки над особами, що потребують допомоги. Опіка складається з видачі грошових сум, організаційному сприянні, наданні спеціальних медичних послуг, наданні різноманітних пільг і привілеїв і т.д. Практичну діяльність по наданню допомоги особам, що потребують соціального захисту, здійснює апарат виконавчої влади. І та частина державної опіки, що регламентована нормами адміністративного права, може бути названа адміністративною. Її суб'єкти — безробітні; чорнобильці; біженці і змушені переселенці; інваліди Вітчизняної війни; «афганці» і прирівняні до них особи; діти-сироти; багатодітні батьки; особи, що страждають психічними захворюваннями; хворі діабетом, туберкульозом, лепрою і ще багато категорій громадян. З цього зразкового переліку видно, що фактичними підставами для придбання, розглянутого соціального адміністративно-правового статусу можуть бути демографічні обставини, технічні й екологічні катастрофи і несприятливі соціальні фактори. Саме останні лежать в основі правових актів про допомогу безробітним, про заходи для соціального захисту військовослужбовців і осіб звільнених з військової служби. В політиці адміністративної опіки вищі державні органи України проводять курс на децентралізацію, надаючи республіканським, крайовим, обласним органам, органам місцевого самоврядування, адміністраціям підприємств і установ можливість розширювати перелік її суб'єктів, збільшувати розміри вироблених виплат, обсяг наданих пільг. Адміністративну опіку варто відрізняти від іншої форми соціального захисту — виплати пенсій, пов'язаних із трудовою діяльністю, військовою чи прирівняною до неї службою. У цьому випадку має місце соціальне забезпечення, що залежить від роботи, що виконувалася, стажу, розміру заробітку й в основному складається в регулярній виплаті пенсій. Але і пенсіонери за віком, по інвалідності й інші теж можуть бути включені в орбіту адміністративної опіки, їм можуть бути надані податкові, транспортні пільги, позички, виплачені додаткові суми. На жаль, неуважність адміністративно-правової науки до цієї сторони управлінської діяльності, до цих категорій громадян у минулому не дозволяє чітко визначити границі, зміст, види, підстави виникнення адміністративної опіки. Прийняття українським парламентом законів про зайнятість населення, про соціальний захист громадян, що попали під вплив радіації внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС, про психіатричну допомогу і ряд інших актів свідчить про соціальну спрямованість державної політики. Змушений переселенець має право: 1) самостійно вибрати місце проживання на території України, у тому числі в одному з населених пунктів, запропонованих йому територіальним органом міграційної служби. Змушений переселенець може відповідно до встановленого порядку проживати в родичів чи інших осіб за умови їхньої згоди на спільне проживання незалежно від розміру займаної родичами чи іншими особами житлової площі; 2) при відсутності можливості самостійного визначення свого нового місця проживання на території України одержати в органа міграційної служби направлення на проживання в центрі тимчасового розміщення змушених переселенців або в житловому приміщенні ,з фонду житла для тимчасового поселення змушених переселенців; 3) на одержання сприяння в забезпеченні їхнього проїзду і провозу багажу до нового місця проживання чи до місця перебування. При цьому малозабезпечені особи — самотній пенсіонер, самотній інвалід, родина, що складається тільки з пенсіонерів і (чи) інвалідів, самотній батько (замінююча його особа) з дитиною чи дітьми у віці до вісімнадцяти років, багатодітна родина з трьома і більш дітьми у віці до вісімнадцяти років - забезпечуються правом на безплатний проїзд і провіз багажу; від місця тимчасового поселення до нового місця проживання чи до місця перебування на території України. Здійснення адміністративної опіки покладено на багато органів виконавчої влади і пов'язано з виконанням ряду формалізованих процедур. Насамперед, за загальним правилом, особа повинна подати заяву в компетентний орган про визнання його безробітним, багатодітним, біженцем, змушеним переселенцем і т.д. Якщо громадянин має документи, що підтверджують його право на державну допомогу, він зобов'язаний прикласти їх до заяви. Документи приймаються, реєструються і перевіряються. Потім приймається рішення про визнання (безробітним, біженцем і т.д.), що є юридичною підставою для надання особі, його родині тих видів допомоги, що передбачені законом. Органи адміністративної опіки вправі перевіряти, чи збереглися обставини, що обумовили допомогу, стежити за термінами її надання і приймати рішення про її збільшення, скорочення чи припинення. Ще один важливий аспект теорії адміністративного права пов'язаний з режимами територій. А деякі з них тимчасово чи постійно (невизначений час) знаходяться на особливому правовому положенні11 Зазвичай законодавець називає такі території “зонами” і можна говорити про режими зон.. Головний різновид особливих територіальних режимів — спеціальні адміністративні режими. Прикладами останніх є режими прикордонної зони, закритих міст (територіальних утворень), заповідників, зон екологічного лиха, територій, на яких введене надзвичайне (військове) положення, карантинних, тих, що підлягли радіоактивному забрудненню, вільних економічних зон. На таких територіях постійні і тимчасові жителі здобувають спеціальний адміністративно-правовий статус. Він містить у собі найчастіше особливі правила в'їзду в зону, виїзду, пересування, діяльності в ній, здійснення адміністративного нагляду, застосування адміністративного примусу. Серед спеціальних територіальних режимів поряд з такими суворими, як режим воєнного стану, є і пільгові (вільних економічних зон). Якщо, як правило, у зонах більш строгий контроль, то у ВЕЗ митний, фінансовий контроль ослаблений. Починаючи з першого підручника для вузів по адміністративному "праву, виданого в 1940 р., автори включали в наступні підручники спеціальні параграфи про дозвільну систему. Під «дозвільною системою» розуміється сукупність правил, що наказують одержання дозволу на здійснення визначеної діяльності і регулюючих контроль за нею. Одержання попередніх дозволів виконавчих органів на здійснення визначених дій досить широко поширено, а правовідносини, що виникають між апаратом управління і громадянами, організаціями з приводу їхнього одержання є адміністративними. д) Способи захисту прав громадян. Право на захист життя, здоров'я, свободи, власності й інших благ є найважливішим, природним, невід'ємним правом громадянина. Держава його легалізує, тобто формулює, уточнює обсяги, закріплює процедури реалізації, встановлює обов'язок державних і суспільних органів, посадових осіб у визначені терміни розглядати і вживати заходів у зв'язку зі зверненнями громадян, забезпечує його державним примусом, внаслідок чого воно стає регульованим законом, юридичним правом. Якщо юридичними нормами закріплене суб'єктивне право громадян, але воно не забезпечено належним захистом, то такі норми в значній мірі декларативні. Створення скоординованої системи гарантій особистих прав громадян — необхідна умова становлення правової держави. Узагальнено можна говоритити про два головні напрямки юридичного захисту особистості: 1) від злочинів, деліктів і інших неправомірних дій інших громадян; 2) від неправомірних і недоцільних дій суб'єктів влади. Адміністративному праву належить важлива роль у захисті прав громадян від неправомірних дій суб'єктів державної влади, органів місцевого самоврядування. Основними засобами захисту прав і інтересів громадян від зловживань, бюрократизму, некомпетентності й інших аномалій у діяльності посадових осіб, органів і інших власників владних повноважень є: 1) створення Організаційно-правового механізму і повсякденна робота уповноважених державних (муніципальних органів) (суду, прокуратури, державних інспекцій і ін.), найважливішою задачею яких є захист правопорядку; 2) існування і діяльність незалежних від держави інститутів цивільного суспільства, здатних надати допомогу громадянам. Серед них є інститути: створені спеціально для цієї мети (адвокатура); для яких така діяльність є основною (профспілки); а також інші (засоби масової інформації, партії, релігійні об'єднання, добровільні суспільства і т.д.); 3) активна діяльність самих громадян, що використовують надані їм права. З огляду на велику значимість, розмаїтість форм і наявність великого числа правових норм, тут можна виділити і процесуальний захист. Карно-процесуальне, адміністративне і трудове право достатньо докладно регламентують права особи, притягнутої до відповідальності, на захист від висунутого обвинувачення, застосовуваних до нього примусових мір. У реальному житті всі названі способи тісно пов'язані, найчастіше, використовуються одночасно. Громадянин захищає свої права безпосередньо, сам (необхідна оборона, відмовлення виконати незаконне розпорядження посадової особи, заняття за своїм розсудом вільної суміжної кімнати, неявка на роботу після встановленого законом терміну з дня подачі заяви про звільнення за власним бажанням і т.п.) або звернення за сприянням до державних і недержавних організацій, ініціюючи їхню правозахисну діяльність. Основною гарантією прав громадян є діяльність існуючих у країні спеціальних організаційно-правових інститутів. Вони функціонують як зі своєї ініціативи, так і в зв'язку з надходженням до них звернень (заяв, скарг, позовів) громадян. За бажанням останніх їм надають юридичну допомогу колегії адвокатів. Участь адвокатів у карному і цивільному процесах закріплено в ряді законів і широко практикується в нашій країні. Набагато гірше обстоїть справа в адміністративному процесі. Для з'ясування юридичних властивостей і процедур дозволу всі звернення громадян варто поділити на два типи: 1) адміністративні, тобто розглянуті в позасудовому порядку, в адміністративному процесі; 2) судові, тобто розглянуті судами в процесі здійснення правосуддя, у порядку карного чи цивільного судочинства. Іншими словами, до другого типу відносяться звернення громадян у суд, рішення по якому приймаються на основі норм КПК, АПК чи ЦПК. Всі інші скарги, розглянуті суддями, є адміністративними. Тут необхідно зробити кілька пояснень. По-перше, у законодавстві звернення першого типу називаються скаргами, але іноді і заявами, апеляція-ми. По-друге, адміністративні скарги можуть подаватися й у суди. Так, листи громадян з питань несвоєчасного виконання судових рішень, наприклад, про стягнення аліментів, відшкодування збитку надходять у суди, а розглядаються такі звернення не судом, а суддею, головою суду відповідно до норм адміністративного права. Таким чином, адміністративна і судова скарги розрізняються, головним чином, не по адресату, а по розгляду. Звернення громадян у суд закон називає скаргами і позовами, і загальна назва — судова скарга — є деякою мірою умовною. Серед них можна виділити скарги:— на адміністративні акти, розглянуті в адміністративному порядку;— по справах приватного обвинувачення; — касаційні. Ці скарги громадян є юридичними фактами, що приводять у дію механізм правосуддя, результат розгляду яких — акт правосуддя, що вирішує долю збудженого скаргою карної чи цивільної справи. е)Право громадянина на адміністративну скаргу. Серед адміністративних скарг по правових ознаках розрізняються загальна і спеціальна. Право на загальну адміністративну скаргу є абсолютним, необмеженим, невідчужуваним правом громадянина. Кожна дієздатна людина може подати її по будь-якому значному для нього приводу, у будь-який час. Для реалізації цього права не потрібно будь-якої попередньої згоди. Йому кореспондується абсолютний обов'язок суб'єктів державної влади роз'ясняти громадянам їхнє право на оскарження, приймати, реєструвати, розглядати скарги, давати відповіді заявникам.Право на скаргу не обмежено по змісту і за формою. Оскаржені можуть бути будь-які дії, а також бездіяльність працівників державних органів, підприємств, установ, організацій, розцінювані як неправомірні. Предмет скарги — не тільки незаконні, але і недоцільні чи аморальні діяння. У листах громадян найчастіше мова йде про неправильне використання свободи розсуду, несправедливому вирішенні питань, відсутності належної чіткості, безтактності, неуважності до критичних зауважень, використанні застарілих прийомів до роботи, необґрунтованому виборі майданів для нового будівництва й ін.Предметом скарги можуть бути діяння, що обмежують права і законні інтереси як самого громадянина, так і інших осіб. Звернення громадянина може бути спрямоване на захист не тільки чиїхось особистих, але і суспільних інтересів.Дуже широко громадяни використовують право оскаржити індивідуальні адміністративні акти. Рідше зустрічаються скарги про незаконність нормативних актів, хоча такі звернення громадян до автора чи акта в інший компетентний орган цілком правомірні.У юридичних нормах говориться про оскарження дій посадових осіб, державних і суспільних органів. На практиці дане положення тлумачиться значно ширше. Нерідко громадяни пишуть про бездіяльність посадових осіб, про неприйняття належних мір до порушників суспільного порядку, оскаржують дії працівників, що не є посадовими особами. Можна знайти чимало листів, що містять претензії громадян до роботи аптек, лікарень, клубів, шкіл і інших соціально-культурних установ.Таким чином, чинне законодавство і сформована практика майже не знають обмежень права громадян на загальну скаргу по змісту. Оскаржені можуть бути незаконні, недоцільні й аморальні діяння, індивідуальні і нормативні акти, дії і бездіяльність у сфері управління, виробництва, обслуговування. Суб'єкти оскаржуваних діянь – не тільки органи, але і підприємства, установи, організації, не тільки посадові особи, але і рядові службовці. Звернення може бути подане з метою захисту особистих прав і інтересів, прав і інтересів інших осіб, публічних прав і інтересів.За формою загальна скарга може бути письмовою чи усною і навіть переданою по телефону, радіо, індивідуальною і колективною. Законодавчими актами встановлено, що громадяни вправі направляти скарги в компетентні органи управління, депутатам, у прокуратуру, суспільні і міжнародні організації.З приводу змісту і застосування цієї норми варто висловити ряд розумінь. По-перше, на практиці не вважають анонімними скарги, якщо в них зазначене прізвище, ім'я і по батькові й адреса заявника, або місце його роботи, навчання, але відсутній підпис. Визнається, що прізвище й ім'я повинні вказуватися обов'язково, адреса і місце роботи (навчання) — альтернативно, тобто або те, або інше, а наявність підпису не обов'язково. По-друге, розглянута норма є загальною, а тому вона не змінила спеціальної. По-третє, скарга, що надійшла, повинна бути зареєстрована. Не технічний працівник, а керівник вправі визнати її анонімною і не підлягаючою розгляду. Він же вправі, якщо автор листа відомий, порекомендувати йому внести в звернення необхідні відомості. По-четверте, якщо в ході перевірки буде встановлено, що автор вказав помилкове прізвище, адресу і т.д., то провадження по ній повинно бути припинене. По-п'яте, організація, посадова особа, громадянин, залучені до розгляду скарги, після того як буде встановлено, що вона анонімна, вправі зажадати припинення провадження по ній. Їх відмова дати пояснення, робити будь-які дії в цьому провадженні правомірна, а дії службовців, що вимагають пояснень, надання документів і т.д., необгрунтовані. Корисно було б закріпити правило, що службовці зобов'язані зберігати потай ім'я й інші дані про заявника, якщо він просить про це. Загальний термін розгляду скарг громадян — один місяць. З цього правила встановлені три виключення.1.Заяви і скарги, що не вимагають додаткового вивчення і перевірки, вирішуються невідкладно, але не пізніше 15 днів.2. Якщо для розгляду звертнення необхідне проведення спеціальної перевірки, витребування додаткових матеріалів або прийняття інших мір, термін провадження може бути продовжений керівником організації чи його заступником, але не більш, ніж на один місяць. 3.Скарги військовослужбовців і членів їхніх родин розглядаються в центральних органах у 15-денний, а в місцевих — у 7-денний термін. У разі потреби термін може бути продовжений, але не більш, ніж на 15 днів.Якщо два перших виключення пов'язані із змістом скарги, то третє — з її автором.Закон чітко визначив початок плину терміну розгляду скарги — із дня її надходження в державну чи громадську організацію, зобов'язану вирішити питання власне кажучи. А необхідної ясності у визначенні моменту закінчення терміну немає. Дуже часто на практиці таким вважають дату спрямування відповіді заявнику чи дату, коли почате виконання. Корисно було б більш чітко установити, коли можна вважати провадження по скарзі закінченим, врахувавши при цьому ті обставини, що виконання може зажадати тривалого часу.Право на спеціальну адміністративну скаргу, найчастіше є ще одним способом захисту прав, воно не конкурує з правом на загальну адміністративну скаргу, а доповнює його. Спеціальна скарга характеризується наступними ознаками: 1) наявністю спеціальних норм, що встановлюють особливий порядок її розгляду;2) спеціальними підставами для оскарження (наказ керівника, постанова в справі про адміністративне правопорушення і т.п.), прямо вказаними в законі;3) чітким визначенням суб'єктів права, визнанням такими, як правило, лише визначених, особисто зацікавлених у справі осіб і їхніх законних представників;4) складанням обов'язково в письмовій формі, наявністю адресатів скарги;5) спеціальними термінами подачі скарги;6) процедурними особливостями у провадженні по конкретних видах скарг;7) спеціальними, більш короткими, термінами її розгляду.З приведеного прикладу видно, що право на спеціальну скаргу набагато вуже права на загальну скаргу. Аналіз законодавства дозволяє зробити висновок, що встановлення спеціального оскарження має на меті більш кваліфіковано й у стислий термін переглядати справи, а отже, підсилити захист прав громадян. Справді, такі звернення адресуються органам, уповноваженим приймати рішення власне кажучи. Установлення коротких термінів оскарження покликано спонукати громадян діяти більш оперативно, до того ж у ряді випадків установлені більш короткі терміни розгляду спеціальних скарг. ж) Право громадянина на судовий захист.Судовий порядок розгляду скарг є надійним способом охорони прав громадян, особливо в тих випадках, коли їх права й інтереси порушуються неправомірними діями посадових осіб. Це обумовлено тим, що справи розглядаються вільними від відомчих впливів і інтересів суддями, що незалежні, володіють необхідною для розгляду справ кваліфікацією, а сама процедура судового розгляду щонайкраще пристосована для виявлення істини.Скарга подається в суд за місцем проживання громадянина, заявник особисто бере участь у розгляді справи і може активно захищати свої інтереси, у судовому розгляді він виступає стороною, рівноправною з іншою стороною в справі, якою є суб'єкт влади, чиї дії оскаржуються.Судовий нагляд за законністю адміністративної діяльності являє собою вид державного контролю11 В літературі по кримінальному і цивільному процесу у визначення “судовий нагляд” вкладається інший зміст. Слід уточнити, що мова іде про судовий нагляд за адміністративною діяльністю..Його специфіка полягає в тому, що перевірка законності дій органів влади здійснюється органом правосуддя тільки в ході розгляду конкретних карних, цивільних чи адміністративних справ, в особливому, процесуальному порядку. На відміну від органів прокуратури, суди перевіряють законність дій органів влади тільки при вирішенні цивільних справ по скаргах, позовам і при розгляді кримінальних справ. Суд не може провести перевірку актів зі своєї ініціативи.Відмінність судового нагляду від контролю, здійснюваного виконавчими органами, складається й у тім, що суд перевіряє законність владного акта, а суб'єкти адміністративної влади часто перевіряють і законність, і доцільність дій. Суб'єкти контролю наділені широкими можливостями для реагування на порушення законності, а суд вправі тільки скасувати чи змінити незаконний акт, стягнути збиток, винести окрему ухвалу чи порушити кримінальну справу. Нагляд є різновидом контролю, він складається з перевірки тільки законності дій, його можна розуміти як контроль за законністю.Усі форми судового нагляду за законністю адміністративних актів варто розділити на прямий і непрямий нагляд. У тих випадках, коли суд спеціально розглядає скарги громадян, його основним завдаанням є перевірка законності актів, що він вправі скасувати, змінити (прямий нагляд). При розгляді карних, цивільних, адміністративних справ суд (суддя) перевіряє всі обставини, що мають значення для справи, у тому числі і законність адміністративних актів, але не вправі скасувати, змінити їх (непрямий нагляд). У цьому випадку незаконність акта враховується при винесенні вироку, рішення, постанови, а також служить підставою для окремої ухвали.Розгляд судами скарг громадян на акти посадових осіб і органів виконавчої влади — це адміністративне провадження чи правосуддя по адміністративних справах. Адміністративне провадження в Україні характеризується наступними особливостями:1) це – розв’язання суперечки між громадянином і суб'єктом влади про законність дій останнього; 2) суперечки розглядаються звичайними судами;3) порядок розгляду справ регламентується нормами ЦПК України1.В даний час варто розрізняти два способи судового оскарження: перший – по загальному праву і другий – на основі спеціальних норм. Відповідно є загальні і спеціальні судові скарги.Судові скарги громадян можна розрізняти і по адресатах: у суди загальної юрисдикції, в арбітражні і конституційні (статутні) суди 2 1 В багатьох країнах, наприклад у Франції, Германії, Єгипті адміністративне провадження здійснюється спеціальними адміністративними судами в порядку, встановленому нормами адміністративного права. І не рідко вчені вважають, що адміністративна юстиція існує лише в тих странах, де створені спеціальні адміністративні суди. 2 Конституційні суди створені в Україні і в ряді республік. Статутами де-яких суб’єктів Російської Федерації передбачено створення статутних судів. .Відповідно до закону кожен громадянин вправі звернутися зі скаргою в суд, якщо вважає, що неправомірними діями (рішеннями) державних органів, органів місцевого самоврядування, установ; підприємств, суспільних об’єднань, посадових осіб, державних службовців порушені його права і свободи.У суд можуть бути оскаржені колегіальні й одноособові дії (рішення), у результаті яких:- порушені права і свободи громадянина;- створені перешкоди здійсненню громадянином його прав і свобод;- незаконно на громадянина покладено який-небудь обов'язок, чи він незаконно притягнутий до будь-якої відповідальності.Суди розглядають скарги на будь-які дії (рішення), що порушують права і свободи громадян, крім тих, у відношенні яких законодавством передбачений інший порядок судового оскарження.Громадянин вправі звернутися зі скаргою на дії (рішення), що порушують його права і свободи, або безпосередньо в районний, міський суд, або до вищестоящого в порядку підпорядкованості органу, установи, чи підприємству об'єднанню, суспільному об'єднанню, посадовій особі. Він (воно) зобов'язаний розглянути скаргу в місячний термін. Якщо громадянину в задоволенні скарги відмовлено, чи він не одержав відповіді протягом місяця з дня її подачі, він вправі звернутися з скаргою в суд.За законом скарга може бути подана громадянином, права якого порушені, чи його представником, а також на прохання громадянина уповноваженим представником громадської організації, трудового колективу.Скарга спрямовується по розсуду громадянина або в суд за місцем його проживання, або в суд за місцем перебування відповідача.У такому ж порядку військовослужбовець вправі звернутися у військовий суд зі скаргою на дії (рішення) органів військового управління і військових посадових осіб, що порушують його права і свободи.Прийнявши скаргу до розгляду, суд на прохання чи громадянина зі своєї ініціативи вправі, призупинити виконання обжалуемого дії (рішення).Для звертання в суд установлені наступні терміни:— три місяці з дня, коли громадянину стало відомо про порушення його права;— один місяць із дня одержання громадянином письмового повідомлення про відмовлення вищого органа, об'єднання, посадової особи в задоволенні чи скарги з дня витікання місячного терміну після подачі скарги, якщо громадянином не був отриманий на неї листовна відповідь.Пропущений з поважної причини термін подачі скарги може бути відновлений судом.Установивши обґрунтованість скарги, суд визнає обжалуемое дія (рішення) незаконним, зобов'язує задовольнити вимога громадянина, скасовує застосування до нього міри відповідальності або іншим шляхом відновлює його порушені права і волі.Якщо обжалуемое дія (рішення) суд визнає законним, що не порушує правий і воль громадянина, він відмовляє в задоволенні скарги.Судове оскарження на основі спеціальних норм — виключення із судового оскарження по загальному праву. У встановлених спеціальними нормами випадках скарги теж спрямовуються в суд, але процедури їхньої подачі і розгляди відрізняються деякою своєрідністю.У Вищому Арбітражному Суді; державних окружних арбітражних судах суб'єктів утворяться колегій по розгляду споровши, що випливають з адміністративно-правових відносин. Вони розглядають скарги громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність без утворення юридичної особи і имеющих статус індивідуального підприємця, придбаний у встановленому законом порядку. Зокрема, арбітражним судам подведомственны; економічні суперечки про порушення прав власника, про відмовлення в державній реєстрації, про стягнення штрафів, про визнання недійсними ненормативних актів державних органів, про відшкодування збитків, про неспроможність (банкрутстві) і ін. Спеціальні скарги в арбітражні суди громадянами подаються, якщо встановлений законом для визначеної категорії справ досудебный (претензійний) порядок врегулювання споровши між сторонами дотриманий Правом на звертання в Конституційний Суд з індивідуальною чи колективною скаргою володіють громадяни, чиї права і волі порушуються законом, застосованим чи підлягаючим застосуванню в конкретній справі, і об'єднання громадян. За підсумками розгляду такої скарги Конституційний Суд приймає одне з наступних рішень: 1) про визнання закону або окремих його положень відповідними Конституції України; 2) про визнання закону або окремих його положень не відповідної Конституції України. У випадку, якщо Конституційний Суд визнав закон, застосовуваний у конкретній справі, не відповідної Конституції, дана справа в будь-якому випадку підлягає перегляду компетентним органом у звичайному порядку. з) Право громадян на відшкодування збитку.Однієї з форм судового захисту є передбачене Конституцією України право громадян на відшкодування збитку, заподіяного незаконними діями державних і громадських організацій.Поклавши на організації обов'язок відшкодовувати громадянам збиток, заподіяний неправомірним поводженням їхніх посадових осіб, законодавець створив найбільше сприятливі умови для захисту порушених майнових прав:Відповідальність настає, якщо: а) зроблена протиправна дія; б) заподіяна майнова шкода; в) існує причинний зв'язок між неправильними діями і шкодою; г) збиток наступив з вини установи, органа. Службовими визнаються дії, що зроблені по службі в зв'язку з виконанням покладених на працівника, обов'язків. Деякі посадові особи (наприклад, працівники міліції) повинні виконувати покладені на них функції завжди і скрізь. Тому їхні дії визнаються службовими, навіть якщо вони зроблені у внерабочее час, але в інтересах служби. Під службовими варто розуміти також дії, зроблені працівником організації з використанням зовнішніх атрибутів посадової особи (посвідчення, форма, жезл регулювальника, вогнепальне зброя і т.д.) шляхом зловживання службовими повноваженнями, перевищення влади, використання свого службового становища. Майнова відповідальність держави за збиток, заподіяний громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього наслідку, прокуратури і судна, є спеціальної. Вона настає в строго визначених випадках порушення закону: при осуді; залученні до кримінальної відповідальності, застосуванні як міри попередження засудження під варту; накладенні адміністративного стягнення у виді арешту чи виправних робіт.У Цивільному кодексі України відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду:“1. Шкода, заподіяна громадянину в результаті незаконного осуду, незаконного залучення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як міри припинення засудження під варту чи підписки про невиїзд, незаконного накладення адміністративного стягнення у виді арешту чи виправних робіт, відшкодовується за рахунок бюджету України, а у випадках, передбачених законом, за рахунок скарбниці адміністративно-територіальної одиниці чи скарбниці муніципального утворення в повному обсязі незалежно від провини посадових осіб, органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду в порядку, установленому законом.2. Шкода, заподіяна громадянину чи юридичній особі в результаті незаконної діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, що не тягне за собою наслідків, передбачених пунктом 1 дійсної статті, відшкодовується по підставах і в порядку, встановленому законом. Шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується у випадку, якщо провина судді установлена вироком суду, що вступив в законну силу”.У цьому випадку майнова відповідальність настає незалежно від провини посадових осіб (таке правило не поширюється на суддів). Спеціальний характер відповідальності підтверджується і тією обставиною, що заподіяні громадянину збитки відшкодовуються за рахунок коштів державного (муніципального) бюджету. Відшкодуванню підлягають:1) заробіток і інші трудові доходи, що є основним джерелом засобів існування громадянина, яких він позбавився в результаті незаконних дій; 2) майно конфісковане, вилучене, стягнене, звернене в доход держави;3) суми, виплачені громадянином юридичній консультації за надання юридичної допомоги, для відшкодування судових витрат, а також інші суми, виплачені в зв'язку з незаконними діями.Громадянину видається пенсія чи посібник за увесь час, протягом якого вони незаконно не виплачувалися. Одночасно відновлюються трудові, пенсійні, житлові права потерпілого. На прохання потерпілого слідчі органи, прокуратура, суд зобов'язані в місячний термін письмово довести до відома трудовий колектив чи громадські організації за місцем проживання про рішення, що виправдує громадянина.Матеріальною підставою настання відповідальності є незаконний акт слідчих, прокурорських, судових чи органів влади і реальна шкода, заподіяна ім. Але для рішення питання про стягнення збитку необхідно ще і процесуальна підстава — акт компетентного органу про скасування незаконного акта, про припинення карної чи адміністративної справи.Орган дізнання, попереднього слідства, прокуратура, суд у місячний термін із дня звернення громадянина виносять постанову, якою визначають розмір збитку. Їхні дії потерпілий може оскаржити відповідно прокурору чи у вищестоящий суд. А якщо вимога про відновлення трудових, пенсійних, житлових прав не задовільнена цілком чи частково, громадянин вправі звернутися в суд у порядку позовного провадження.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (14.05.2014)
Просмотров: 461 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: