Реферат на тему: Евтаназія - Право - Реферати - Каталог статей - Рефераты курсовые сочинения аудиокниги

Реферат на тему: Евтаназія. ЗМІСТ І. Поняття евтаназії ІІ. Форми евтаназії ІІІ. Морально-етичні та правові проблеми евтаназії IV. Медико-біологічні аспекти евтаназії І. Поняття евтаназії. Саме поняття евтаназії в Україні та супроводжувані нею діяння на протязі багатьох десятиліть складали одну з тих таємниць, в які медицина намагалася нікого не посвячувати. Цьому свідчить той факт, що навіть самого визначення терміну евтаназія не можливо знайти в більшості радянських словників та енциклопедій. Це питання так залишалося б поза потаємною завісою, якби не білетика. Саме завдяки досягненням в області білетики ці питання були виведені в „світ” та стали предметом суспільної дискусії. Вперше тлумачення терміну евтаназія на території колишнього СРСР з’явилося в останньому виданні Великої Радянської енциклопедії 1986р.: „Евтаназія – умисне прискорення настання смерті невиліковно хворого з метою припинення його страждань”. На сьогоднішній день діапазон переконань щодо питання евтаназії як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників –-дуже і дуже широкий. Одні називають евтаназію припиненням страждань, або прискоренням смерті, хтось задоволенням бажання смерті, а інші – просто самогубством або вбивством. І все ж, для того, щоб говорити про евтаназію вкрай важливою є необхідність розмежування між філософським, медичним та правовим, зокрема кримінально-правовим визначенням евтаназії, оскільки в першому випадку ми маємо справу із внутрішньою суттю цього терміну, в другому – із її процедурою, а в третьому – із встановленням відповідальності за її вчинення. Отже, в філософському значенні евтаназія – мистецтво полегшення настання смерті. В медичному – практика або метод здійснювані лікарем за проханням пацієнта, які є спрямовані на досягнення безболісної смерті, в цілях припинення психологічних та фізичних страждань хворого. З позиції загальної теорії права евтаназія -– це умисне прискорення смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань, яка виконується за її проханням. Із усього вищесказаного можна зробити один спільний для усіх тлумачень терміну „евтаназія” висновок: а) об’єктом евтаназії може бути лише життя невиліковно хворої людини, яку чекає болісна та повільна смерть (тобто, не можна вдаватися до евтаназії, коли людина страждає, але її життя ще можна врятувати. Адже, наприклад, при хронічному загостренні виразки шлунку хворий теж відчуває нестерпну біль, проте це не дає підстав для застосування евтаназії). б) мотивом евтаназії повинні виступати співчуття, милосердя, жаль до невиліковно хворого, а ціллю – позбавлення від страждань шляхом його умисного умертвлення. ІІ. Форми евтаназії. В залежності від характеру заходів, які застосовуються для досягнення штучного умертвлення хворого евтаназія може здійснюватися у двох формах: активній і пасивній. Активна евтаназія (так званий метод „наповненого шприца”) – це умисне спричинення невиліковно хворому за його ж власним проханням швидкої та легкої смерті з метою позбавлення його від обтяжливих та болісних фізичних страждань. В реальному житті активна евтаназія здійснюється в різноманітних формах і зумовлюється різноманітною мотивацією. Найбільш поширеним мотивом евтаназії являється співчуття лікаря, рідних, близьких і друзів. За звичай вона проводиться за бажанням хворого. Щодо способів здійснення евтаназії, то вона може проводитися за такими формами: а) „вбивство із милосердя” – відбувається у випадках, коли лікар, спостерігаючи страждання хворого і буду не в змозі їх усунути, за його (хворого) наполегливим проханням, наприклад, вводить йому надмірну дозу знеболюючого препарату, в результаті чого настає бажаний летальний наслідок. Характерним прикладом такої форми евтаназії може слугувати судовий процес у Відні над чотирма медсестрами „милосердя”, які з 1983 по 1989 роки умертвили 50 хворих за допомогою сильнодіючих снодійних препаратів. За їх словами, вони лиш хотіли покласти край мукам своїх беззахисних та безпомічних пацієнтів. б) „самогубство, асистоване лікарем” – відбувається тоді, коли лікар тільки допомагає безнадійно хворому покінчити життя самогубством (наприклад, дає таблетки, після вживання яких неминучо настає смерть) вирішальні дії пацієнт здійснює сам. Прикладом цьому є випадок Зигмунда Фрейда. В 1923 р. він дізнався про те, що хворий на рак ротової порожнини. Його лікар, Макс Шор, дав обіцянку Фрейду, що в разі, коли хвороба приведе до постійного нестерпного болю, він не дасть пацієнтові страждати на марно. З кожним роком Фрейду робили все більше і більше операцій, його щелепа постійно зменшувалася через чергові видалення лікарями підозрілих тканин. За час своєї хвороби Фрейд переніс 31 хірургічну операцію. Після того як пухлину було визнано неоперабельною, на Фрейда найшли болі, які не вщухали ні в день ні в вночі. Тоді, 21 вересня 1939 р. Фрейд нагадав своєму лікарю про дану ним обіцянку. Через дві доби Шор ввів Фрейду дозу морфію достатню для того, щоб він спочив на віки. в) „безпосередньо активна евтаназія” в результаті якої хворий сам активізує пристрій, наданий йому іншою особою, дія якого призводить до швидкої та безболісної смерті. Прикладом такої форми слугує сенсаційна справа американського лікаря Джека Кеворкяна, який винайшов та втілив у життя „машину смерті”, за допомогою якої він „відправив на той світ” 130 хворих за їх проханням. Кеворкян, отримавши фінансову допомогу зі сторони багатьох американських філантропів, винайшов апарат „мерситрон”. Натискаючи на його кнопку пацієнт самостійно вводить собі снодійне, а потім мерситрон автоматично вприскує в вену сплячого хлорид калію, який паралізує серцевий м’яз. За цей винахід Джека неодноразово притягували до суду, але суд присяжних щоразу виправдовував його. Проте, лікарської ліцензії його все ж таки позбавили. Пасивна (негативна) евтаназія (так званий „метод відкладеного шприца”) – здійснюється способом умисного утримання від виконання дій спрямованих на підтримання життя невиліковно хворого з метою позбавлення його від нестерпних фізичних страждань. Йдеться про стан людини, яка знаходиться в такій ситуації, коли за певних фізичних причин вона не може скоїти самогубство, позбавивши себе від страждань. Пасивна евтаназія найчастіше виконується шляхом бездіяльності – хворому не надається невідкладна медична допомога. Інколи, будучи в такому стані, особа не тільки не може самостійно заподіяти собі смерть, а й виказати свої побажання щодо цього. В даній ситуації цілком закономірно випливає питання: чи може хтось, окрім самого хворого, бути наділеним правом прийняття такого рішення? Тут відповідь ніби-то очевидна – „ні”, адже за ст. 27 Конституції України „кожна людина має невід’ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя та здоров’я”, які визнаються найвищою цінністю не тільки законодавством України, а й законодавчими актами інших цивілізованих держав. Проте, інколи практика свідчить про протилежне. Типовий приклад — трагедія, що розігралася в Каліфорнії (США) навколо долі приреченої на смерть Тері Шиаво. Тері Шиаво протягом 15 років знаходилася в стані церебральної смерті. Її існування підтримувалося живильним розчином, що штучно вводиться в її організм за допомогою спеціальної установки. Хворій був 41 рік, і в такому стані вона могла існувати достатньо довго, фактично до біологічної смерті в результаті природного процесу старіння, тобто десь через 30—40 років. Надії на одужання у лікарів не було. Рішення повинне було бути ухвалене від її імені близькими родичами. В даному випадку — її чоловік і батьки. Чоловік, Майкл Шиаво, що протягом 15 років виконував свій обов'язок перед смертельно хворою людиною, не отримував нічого взамін. Ймовірно, у нього могла виникнути потреба в новому шлюбі, в реалізації права батьківства і багато іншого, чого, по об'єктивних, не залежних ні від кого причин, не міг йому дати шлюб з Т. Шиаво. Новий шлюб і реалізація в ньому цих потреб юридично були неможливі за наявності попереднього, а розірвання попереднього неможливе через недієздатність однієї із сторін. Виникло замкнуте колло. У батьків, Роберта і Мері Шиндлер, Т. Шиаво — єдина дитина. Реалізувати своє права на материнство і батьківство іншим способом, як зберегти Тері життя, вони, через вік, були неспроможні. На думку професора Ю.А. Дмітрієва, і в цьому він, напевно, має рацію, юридично пріоритет на стороні М. Шиаво. Він приводить наступну аргументацію. Очевидно, що Т. Шиаво після досягнення 21-річного віку (вік повноліття в США) стала повністю дієздатною. Це відбулося до початку смертельного захворювання. Саме у цьому віці або трохи пізніше вона свідомо одружилася з М. Шиаво, тобто утворила з ним сім’ю, у зв'язку з чим її сімейні зв'язки з батьками набулили другорядного характер. Тому саме Майкл Шиаво, а не батьки Тері, правомочний був вирішувати питання про відключення системи життєзабезпечення. Суд Флоріди за позовом М. Шиаво 18 березня 2005 р. ухвалив рішення відключити Т. Шиаво від апарату штучного живлення. Але в конфлікт між сторонами, що сперечаються, вступив президент США Дж. Буш з ініціативою законопроекту про збереження штучного живлення смертельно хворій жінці. Проте справа закінчилася тим, що Верховний суд США ухвалив остаточне рішення про задоволення позову М. Шиаво. Деякі дослідники проблематики евтаназії виділяють ще однієї її форму — проміжну між активною і пасивною, називаючи її «підтримуваним самогубством». До даної форми вони відносять випадки сприяння лікаря настанню смерті пацієнта за допомогою забезпечення необхідними для цього засобами або інформацією (летальною дозою снодійного тощо). Наприклад, екс-президент Франції Франсуа Міттеран, що страждав останньою стадією раку, після консультації з особистим лікарем свідомо припинив прийом ліків Так звана змішана форма евтаназії характеризується дією — лікар радить, надає засоби для позбавлення життя хворого. Тому «підтримуване самогубство» не утворює самостійну форму евтаназії, а залежно від змісту діяння лікаря всього лише є різновидом активної форми евтаназії або кримінально некараним сприянням в самогубстві. Окремі автори розрізняють пряму і непряму евтаназію, що відображає мотивацію професійних рішень лікаря. Пряма евтаназія – коли лікар має намір скоротити життя пацієнта; непряма евтаназія — коли смерть хворого прискорюється як непрямий (побічний) наслідок дій лікаря, спрямованих на іншу мету. Як правило, мова йде про збільшення доз знеболюючого (опіоїдів), внаслідок чого життя хворого скорочується. Також частіше в медичній, рідше в юридичній літературі зустрічається термін ортотаназія (відмова від дорогого лікування) і дистаназія (продовження життя хворого, визнаного невиліковним, не зважаючи ні на що). Профессор Р.Н. Лєбєдєв, один з лідерів реанімації в наший країні широко використовує термін «антиевтаназія», що означає застосування всіх можливих або принаймні звичайних засобів, спрямованих на підтримання життя. Спеціально виділяється поняття «гістаназія» — «підтримання лікарем життя хворого, визнаного невиліковним, хоча і надмірно не страждаючого, за допомогою надзвичайних, іноді дорогих засобів». ІІІ. Морально-етичні та правові проблеми евтаназії. Остання третина минулого століття ознаменована дивовижними і неймовірними досягненнями в галузі біомедичних наук. Раніше людству не доводилося серйозно замислюватися над проблемами клонування, сурогатного материнства, трансплантації органів, штучної підтримки і продовження життя і тому подібне Можна з упевненістю сказати, що в цій сфері відбулася справжня наукова революція. В цілому такі досягнення носять позитивний характер, хоча всіх можливих наслідків цих відкриттів передбачати і усвідомити повною мірою поки неможливо. Досягнення сучасної медицини, виходячи на рівень управління людським життям, деколи вступають в суперечність з традиційними етично-світоглядними принципами. Суспільство не завжди готове до народжених прогресом нових морально-етичних дилем. У тому числі — проблема евтаназії, що має не тільки юридичне, але й яскраво виражене етичне забарвлення. Мораль — система історичних поглядів, норм, принципів, оцінок, переконань, що виражаються у вчинках людей, що регулюють їх відносини один до одного, до суспільства, до певного класу, держави і підтримуваних особистим переконанням, традицією, вихованням, силою громадської думки всього суспільства, певного класу або соціальної групи Гуманний вміст моралі в концентрованому вигляді сформульований у відомому ще з давніх часів «золотому правилі»: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися по відношенню до тебе». Загальний правовий припис сучасного громадянського суспільства говорить про те, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати права і свободи інших осіб (ст. 17 Констітуції Україні) Право і мораль, як складові частини духовної культури суспільства, діють в єдиному «полі» соціальних зв'язків. Звідси — їх спільність і взаємодія. Проте, Було б наївно вважати, що тісну взаємодію норм моралі і права виключає виникнення суперечностей між ними. Мораль, на відміну від права, категорія динамічніша, така, що тонко реагує на зміни, що відбуваються в суспільстві. Право консервативніше через свою формальну природу, необхідності оформляти свої вимоги в офіційних правотворчих актах. Моральний аспект евтаназії одвіку викликає етично-правові колізії і гарячі спори в середовищі юристів, філософів, богословів, медиків. Виникають непрості питання. Чи етично переривати життя навіть смертельно хворої і страждаючої людини? Хто наділений правом ухвалення такого рішення? Чи не протирічить ідея евтаназії самій суті медичної професії і лікарської етики, покликаної докладати всі зусилля для збереження життя людини? Однозначної відповіді ні на один з них так і не знайдено. Ясно одне: евтаназія — це, перш за все, прийняття на себе відповідальності для обох сторін: як для того, що ухвалює рішення, так і для виконавця. Деякі захворювання, не приводячи тривалий час до летального результату, заподіюють хворому важкі фізичні і душевні страждання. Не в силах вилікувати недугу, медицина одвіку замислювалася над тим, як полегшити такі страждання. Часто, коли смертельний результат вирішений наперед, навіть лікарі задаються питанням: навіщо продовжувати муки пацієнта, штучно підтримуючи життя? Чи не гуманніше полегшити його долю, прискоривши неминуче? Відповідь у кожного своя, та інакше і бути не може, адже тут стикаються дві різносистемні аргументації — етична і раціональна. Слід також зауважити, що в останні десятиліття в західній цивілізації радикально змінилася моральна оцінка евтаназії від зафіксованого в клятві Гіппократа «я не дам нікому просимого у мене смертельного засобу і не покажу шляху для подібного замислу» до обговорення технічних і юридичних деталей цієї процедури. Сьогоднішня ситуація в медицині категорично відрізняється від тієї, що була ще 20—30 років тому, а тим більше від тисячолітньої давності, коли була написана клятва Гіппократа. Основною відмінністю медицини сьогоднішнього дня від колишніх моделей організації охорони здоров'я є розширення прав хворого і перехід до співпраці лікаря і пацієнта замість патерналістської традиції, що існувала протягом багатьох років. Основні з принципів, що проповідують нині, якими повинні керуватися лікарі, вирішуючи етичну проблему евтаназії, є принцип пошани автономії особи пацієнта і принцип «не нашкодь». Перший принцип припускає добровільне, усвідомлене рішення пацієнта припинити життя. Другий принцип обумовлює мінімізацію шкоди для пацієнта. Потрібно вирішити питання, що ж буде найменшою шкодою для пацієнта: продовження життя, повного страждань, або евтаназія. Лікарі розповідають, що «змучені нестерпними душевними і фізичними болями, украй виснажені гострою або хронічною недугою хворі, яким вже не допомагають ніякі наркотичні засоби, чекають смерть як єдиного рятівника від страждань, як довгожданий відпочинок, як сон”. Щодо правових проблем евтаназії, то слід врахувати думку Н.Н. Козлової, яка, розкриваючи своє розуміння проблеми евтаназії, підкреслює: «визнаючи евтаназію, держава розписується в своїй безпорадності, оскільки не буде необхідності виділяти кошти на розробку нових медичних препаратів, нових методик лікування для боротьби з важкими хворобами, не треба буде шукати засобу в держбюджеті на охорону здоров'я і т. д.» Розвиваючи цю думку, важливо звернути увагу на те, що соціальне і юридичне визнання евтаназії не зможе звільнити людство від хвороб і страждань. Але стати могутньою і самостійною причиною зростання вбивств і самогубств, і не тільки по мотиву фізичних страждань, може. Крім того, це приведе: до криміналізації медицини; до применшення гідності лікаря, втрати довіри суспільства до інституту охорони здоров'я; до зниження темпів розвитку медичного знання; до розповсюдження в суспільстві принципів цинізму, нігілізму і етичної деградації в цілому, що неминуче при відмові від дотримання заповіді «не убий». Питання про евтаназію украй складне. Воно вимагає обережного, вдумливого підходу і чітко розробленого законодавчого регулювання. IV. Медико-біологічні аспекти евтаназії Лікарі покликані відстоювати життя хворих, вважати це священним обов'язком. Цю позицію відобразив Н. Рудой мовою поезії: Ему осталось жить от силы нас, не более. Спасти его, увы, ни в чьей отныне воле. Но я наполнил шприц - Еще одно вливанье, - Хоть, продлевая жизнь, Я продлевал страданье... Иначе не смел. Не мог нарушить долг. У науці медико-біологічний аспект евтаназії полягає в тому, щоб точно визначити коло пацієнтів, яким вона може бути показана. Для цього в теорії пропонується встановити наступні критерії: наявність невиліковного захворювання; тривалість застосування медикаментозного лікування; невідворотність летального результату; наявність фізичних страждань, які пацієнт оцінює як нестерпні; вичерпаність всіх можливих медичних засобів. Автор не визнає, що навіть за наявності цих або інших критеріїв доцільно і можливе проведення евтаназії. Проте їх сукупна наявність у кожному конкретному випадку могла б враховуватися правоохоронними і судовими органами як пом'якшувальні провину обставини. Кожен з цих критеріїв потребує деталізації. А тому зупинимося на їх розгляді докладніше. Враховуючи при цьому, що, не дивлячись на те, що проблема досліджується тут в аспекті її переважно юридичній значущості, в даному розділі ми так чи інакше вторгатимемося в сферу медицини. Тим самим знов підкреслюється єдність медичних і правових питань евтаназії. Наявність невиліковного захворювання Етимологічно слово «невиліковна» (хвороба) позначає «непіддатливий лікуванню недуг». Безнадійно хворий — це хворий, який помре в найближчі години, дні або тижні, незалежно від наявності або відсутності штучної підтримки життєво важливих функцій. Інкурабельний хворий – це хворий, який помре від хвороби, що є у нього, із-за недосконалості медицини при цій хворобі, але час настання його смерті невідомий і може вимірюватися місяцями і роками. Факт невиліковності захворювання повинен визначатися відповідно до існуючої процедури. Для визнання хвороби невиліковною необхідна оцінка фахівців, дана комісією що складається з лікаря, що лікує, і не менше двох незалежних фахівців в цій області, якими повинно бути встановлено, що поліпшення в положенні пацієнта неможливе. Але коли з абсолютною упевненістю можна говорити, що хворий невиліковний? Широко відомо, наскільки великий ризик помилки лікарських прогнозів. Нормативного правового акту, що містить перелік невиліковних захворювань немає. В зв'язку з цим всякий раз, коли з юридичної точки зору необхідне точне знання про те, чи є дана хвороба невиліковною, виникають серйозні утруднення. Завжди це лише суб'єктивна думка лікарів, дана ними під свою ж (найчастіше) моральну відповідальність. У даній ситуації коректніше ставити питання не про наявність невиліковного захворювання, а неможливість медицини полегшити страждання хворого, при яких хворий знаходиться в такому стані, що найсильніші медичні препарати (у тому числі і наркотичні) виявляються безсилими зменшити больовий синдром. Проте ні для кого не секрет, що деколи, засоби і можливості багато в чому залежать від платоспроможності пацієнта. Тому одним із способів скорочення витрат виступає евтаназія: не треба проводити дорогі операції, не треба витрачати рідкісні ліки, не треба витрачати час медичного персоналу. Невідворотність летального результату Використання даного терміну припускає позначення неминучого настання смерті, в результаті конкретного захворювання, незалежно від якого б то не було медичного лікування. Названий критерій безпосередньо пов'язаний з попереднім. З тією лише різницею, що летальний результат може з'явитися слідством як невиліковного, з погляду медичної практики захворювання, так і такого, що піддається успішному лікуванню, але не в даному випадку. Взагалі, визначення безповоротності, безнадійності, летальності, так само, як і невиліковності, є суб'єктивним, а тому одним з найбільш складних і сумнівних. Межа між можливим і безнадійним дуже розмита. Хірургам відома трагічна помилка безвихідного прогнозу відносно самого себе відомого хірурга XIX століття Ернста Бергмана. Спостерігаючи у себе клініку нібито неоперабельного раку кишечника, він відмовився від операції. На розтині Бергмана виявили лише «запальну пухлину». Операція врятувала б йому життя, прояви хірург мужність і велику мудрість Е. Суркова в дискусії «Дай жити і дозволь померти» нагадує професорові С.Я. Долецкому про його помилку в прогнозі лікування чотирилітньої дівчинки — «каліки». «Зараз мені 24 роки, у мене росте дочка, я чекаю другу дитину. Я здорова людина, професоре! А двадцять років тому ви трохи не зробили мене калікою! Так от, я не почну сперечатися з вами з приводу етичної і моральної сторони вашої нової теорії. Я хочу запитати вас, професоре, думаю, що маю на це право. Чи навчилися ви за 20 років не помилятися? Якщо так, то це одне. Якщо ж немає... І як відчувають себе ті, хто постраждав від вашого остаточного діагнозу? Адже я напевно не единственная». Так, так, це докір тому самому С.Я. Долецкому, відомому дитячому хірургові, який не раз стверджував, що «невиліковно хворих, страждаючих дітей-виродків, потрібно, просто кажучи, убивати» Тривалість застосування медикаментозного лікування Цей критерій означає, що хворий певний час піддавався лікуванню. Під тривалістю застосування медикаментозного лікування слід розуміти амбулаторне або стаціонарне лікування хворого протягом достатнього з медичної крапки зору для даного конкретного випадку часу. Залежно від захворювання це може бути період від декількох років і більш. Але у будь-якому випадку свідчити про це може лікар, що лікує. За відсутності об'єктивної можливості отримати таке підтвердження необхідний висновок незалежної лікарської комісії, заснований на документальному посвідченні проведеного медичного лікування. Причому методи нетрадиційної медицини в розрахунок не можуть бути прийняті. У «Заповідях лікаря», розроблених лікарем і письменником П. Бейліним, сказано: «Борися за життя людини до останньої можливості, щоб тобі сказали: ти вичерпав всі засоби і не щадив своїх сил». Наявність фізичних страждань, які пацієнт оцінює як нестерпні. Нестерпність страждань пацієнта важко встановити об'єктивно. Значить, це критерій суб'єктивний. Але з суб'єктивного боку — больові відчуття, а, отже, і больовий поріг у кожного різний. Біль відрізняється від всіх інших відчуттів, оскільки ми її відчуваємо в самих собі. Отже, поріг болю — поняття суто індивідуальне. Муций Сцевола руку на вогні тримав і при цьому мужні слова говорив, а хтось і від зубного болю готовий з вікна виплигнути. Різні умови, різні життєві ситуації сприяють тому, що людина по-різному фіксує, загострює свою увагу на больових відчуттях — від повного ігнорування до некерованої паніки. Деколи причина непереносимості страждань криється не у фізичному болі, а в тій, що посилює, підвищує її сприйнятливість психічного болю. Усунете психічну складову болю, знизиться і біль фізичний. Вичерпаність всіх можливих медичних засобів Нарешті необхідно розглянути критерій, коли всі медичні засоби виявилися вичерпаними, тобто повна відсутність яких-небудь варіантів лікування з погляду досягнень сучасної традиційної медицини. Даний критерій повинен визначатися за об'єктивними показниками — вичерпаністю методів і засобів лікування, а не на суб'єктивну думку лікаря з ряду «я вважаю, що якщо застосовані методи і засоби результатів не дали, інші теж не допоможуть». Лікарем і пацієнтом повинні бути грунтовно обговорені всі альтернативні методи лікування. До тих пір, поки в розпорядженні є ще який-небудь реально можливий альтернативний вид лікування, не можна говорити про невиліковність з медичної точки зору. Використана література Конституція України. – 28.06.1996р. Капинус О.С.Эвтаназия в свете права на жизнь. – М.: АСК. – 2006. – 537с. Москаленко ГЛ. Эвтаназия глазами врача. Медицина и право. 2000. – С. 65. УСЕ. Універсальний словник-енциклопедія. 4-те видання. –2006р. Велика Радянська медична енциклопедія. – 1986р. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України від 5 квітня 2004р./ За ред. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. – К.: Каннон. 2004. – 1104с.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (13.05.2014)
Просмотров: 2122 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: