Реферат на тему: Держава і право Стародавнього Риму - Право - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Держава і право Стародавнього Риму. ПЛАН 1. Поняття та основні риси магістратури як державного інституту Стародавнього Риму Виборність Колегіальність Недовгочасність Відповідальність перед народом Безоплатність 2. Окремі магістратури 2.1. Ординарні (звичайні) магістратури 2.2. Есктраординарна (надзвичайна) магістратура Використана література 1. Поняття та основні риси магістратури як державного інституту Стародавнього Риму Магістратура як державний інститут виник внаслідок впровадження у життя реформ Сервія Туллія. З'явився він не відразу, не водночас, а поступово, "неструктурно". Магістрати — це службові особи держави, урядовці — вищі, середні, нижчі — уповноважені представляти Римську державу і від її імені здійснювати державні акти в галузі управління і судочинства. Магістрат, як засвідчує зміст цього слова (magister — начальник), очолює народ, разом з народом є носієм державної "величі". Образа його, зневага прирівнювалися до образи всього римського народу. Під час перебування на посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності або усунутий, зміщений з неї. Виконання обов'язку магістрату — не служба, a honor — честь, пошана История Древнего Рима /Под ред. В.И.Кузищина. М., 1981. – С. 183. Магістратури поділялися наординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні). Магістрати не були наділені законодавчою владою, бо право видавати закони належало тільки Народним зборам. Не мали вони й права змінювати, виправляти чи доповнювати закони. Інститут магістратури характеризується певними загальними рисами: 1) виборність; 2) колегіальність; 3) недовгочасність; 4) відповідальність перед народом; 5) безоплатність. Виборність. Усі магістрати, за двома винятками, обирались Народними зборами — центуріатними або трибутними. Центуріатні коміції. Цей вид Народних зборів виник внаслідок реформ Сервія Туллія і був, по суті, зборами війська. Вони збиралися за межами міста (вважалося, що військо не може диктувати свою волю у священному місті Римі) на так званому Марсовому полі. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за центуріями, яких налічувалося 193. Кожна центурія мала один голос (голосував її командир — центуріон, попередньо обговоривши питання на зборах центурії). Центуріатні збори невдовзі стали основним, найважливішим видом Народних зборів у Римі, оскільки саме воїни вирішували долю народу, країни загалом, захищаючи її від ворогів, оберігаючи свій край, його населення від поневолення, захоплюючи нові землі, рабів тощо. До компетенції центуріатних зборів належали такі питання: а) обрання вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів); б) розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру; в) прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, надання громадянства; г) прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій магістратів і прийняття з цього приводу рішень; д) розгляд скарг на вироки про смертну кару; е) інші справи Тит Ливии. История Рима от основания города: В 3 т. М., 1989-1993. Т.1-3. . Ухвали з винесених питань приймалися за більшістю голосів. Як зазначалося, голосування починалося з центурій вершників, потім І розряду та ін. Викликали ім'я центуріона кожної центурії, і він подавав голос "за" чи "проти". Якщо було набрано 97 голосів ("за" чи "проти"), голосування припинялось, бо ця кількість становила більшість. У IV-III ст. до н.е. центуріатна система була реформована. У IV ст. згідно з реформою, запропонованою цензором Аппієм Клавдієм, до розрядів і центуріїв введено не тільки землевласників, а й інших громадян, котрі мали будь-яке майно зазначеної вартості (100, 75, 50, 25 і 11 тис. асів). VIII ст. була проведена ще одна реформа. Кількість центурій у розрядах змінили: кожному розряду надано по 70 центурій. Збережено 18 центурій вершників, 2 — музикантів і 2 — ремісників та 1 — проле-таріїв. Отже, кількість центурій зросла до 373. Ця реформа ліквідувала домінанту вершників і І розряду. Тепер для розв'язання питання потрібно було 187 голосів. Вершники позбавлялися права голосувати першими, оскільки порядок голосування визначався жеребом. Ще більше зросло значення центуріатних зборів після видання в III ст. до н.е. закону Менія, згідно з яким сенат позбавлено права затверджувати рішення зборів. Трибутні збори виникли внаслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від центуріатних зборів — зборів війська, трибутні були зборами всього населення триб (але громадян), тобто зборами за територіальним принципом. Розрізнялись два види трибутних зборів — спільні (патриціїв і плебеїв) і суто плебейські. Залежало це від того магістрату, який скликав збори. Якщо це був консул, претор чи цензор, то збори зазвичай скликали спільні; якщо плебейські магістрати — плебейські трибуни чи едили, то збори були плебейськими. У практику увійшло, що трибутні збори здебільшого були плебейськими. Постанови спільних зборів називалися populiscita, плебейських —-plebiscita. Спочатку трибутні збори порівняно з центуріатними вважалися другорядними. На них ухвалювали менш важливі рішення, обирали середнього рангу і нижчих магістратів (квесторів, курульних едилів та ін.), плебейських магістратів (плебейських, або народних трибунів та плебейських едилів), обговорювали й ухвалювали проекти законів, внесені преторами (leges praetoriae), розглядали скарги громадян на вироки про стягнення штрафів. Трибутні збори скликали у Римі, в самому місті. Триб, як зазначалося, налічувалося 20 або 21. Однак кількість їх постійно зростала, і в III ст. до н.е. їх вже налічувалось 35, у тому числі 4 міські і 31 сільська. До цих триб потім входили й ті громадяни, котрі проживали в інших місцевостях (щойно завойованих Римом). Тобто триби вже не були територіальними об'єднаннями громадян за місцем проживання Хрестоматия по истории Древнего Рима /Под ред. С.Л.Утченко. М., 1962. – С. 311. Належність до тієї чи іншої триби стала спадковою. Звичайно, жителі віддалених сільських місцевостей навряд чи могли регулярно з'являтися на трибутні збори. Здебільшого в них брали участь мешканці міста і навколишніх регіонів. Але оскільки кворуму як такого тоді не існувало, то й збори відбувалися за будь-якої кількості громадян. Голосування проходило за трибами. Кожна триба (35) мала один голос. Роль трибутних зборів з часом зростала. Згідно зі законом Гортензія (287 р. до н.е.), рішення цих зборів стали обов'язковими для всього римського народу, всієї держави. Вони не потребували схвалення сенату Тищик Б.Й. Історія держави і права країн стародавнього світу: Навч. посіб. – Львів: Світ, 2001. – С. 253. До трибутних зборів після закону Гортензія перейшла майже вся законодавча діяльність. Тільки питання війни і миру завжди вирішувалося центуріатними зборами. Щодо порядку скликання названих зборів у Римі, винесення ними рішень, то скликалися вони не регулярно, а в міру потреби вищими магістратами, які мали верховну владу (докладно про це див. далі). Заздалегідь населенню повідомляли питання, які заслуховуватимуться на зборах. Якщо центуріатні збори, як відомо, обов'язково проводили за межами міста, то трибутні — спочатку в місті (на Форумі чи на Капі-толії), а потім щораз частіше за містом — на Марсовому полі. Починались центуріатні й трибутні збори на світанку і повинні були закінчитися до заходу сонця. Спочатку виконувались різні релігійні обряди, потім оголошувались питання і пропозиції стосовно їх розв'язання. При потребі відбувалося обговорення. Якщо не виникало такої потреби або були відсутні промовці, проводили голосування. В ранній період республіки воно було відкритим, а з II ст. до н.е. введено таємне голосування. Обираючи магістратів, кожен громадянин діставав табличку, на якій писав ім'я кандидата. Потім центуріон чи представник триби голосували вже від імені центурії чи триби (теж табличками). Тим, хто голосував за закони, видавали дві таблички. На одній була написана буква "U" — uti rogas — "як пропонуєш", на іншій — буква "А" — antiguo — "як було попередньо". В урну кидали одну з табличок. Тим, хто розглядав скарги на вироки, також роздавали дві таблички з буквами "L" (libero) — "виправдати, звільнити" і "D" (damno) — "засудити, винен". При потребі збори можна було продовжити наступними днями. Вони могли бути призупинені (але не під час голосування) жерцями, зокрема, з приводу "несприяння богів", вищестоящим, (ніж той, хто скликав збори) магістратом, плебейськими трибунами. У ранньореспубліканський період Народні збори відігравали значну роль у державному житті Риму, проте не таку велику, як, скажімо, в Афінах. Тільки збори могли розв'язувати питання війни чи миру, тільки вони приймали і скасовували закони, обирали службових осіб тощо. Однак на відміну від Афін їх скликали нерегулярно, за бажанням сенату чи магістратів, багато важливих питань суспільного і державного життя вирішувалось поза ними. З часом роль Народних зборів занепала. Про причини цього занепаду йтиметься далі. Спочатку формально будь-який римський громадянин, що мав право участі в Народних зборах, міг виставити свою кандидатуру під час виборів на будь-яку посаду. Згодом (законом 180 р. до н.е.) були встановлені такі обмеження: 1) кандидат у магістрати повинен був упродовж десяти років відбувати військову службу, яка починалася з 17 років, отже, він повинен досягнути 27-річного віку; 2) для кандидатів на найвищу посаду — консула — вимагали попереднього перебування на посадах квестора або курульного едила чи претора; 3) між складенням обов'язків з однієї магістратури й обранням на нову посаду потрібна була дворчіна перерва. При Суллі у 81 р. до н.е. для посад магістратур був законодавче встановлений віковий ценз: квестора —30 років, претора — 40 років, консула — 42 роки. Колегіальність. На кожну посаду (крім диктатора і начальника кінноти) обирали по декілька осіб. Особливість цієї колегіальності полягала у тому, що вони не мусили повсякчас діяти спільно, колективно, а працювали окремо, тобто розв'язувати питання одноосібне. Кожен з магістрів був наділений всією повнотою влади у межах даної магістратури. Але при розв'язанні важливих питань урядовці кожної магістратури повинні були ці питання між собою узгоджувати (скажімо, військовий похід). В іншому ж випадку магістрат міг рішення колеги позбавити юридичної сили, заявляючи протест словом забороняю — veto. Такий протест-заборона називався інтерцесією. Акт інтерцесії застосовувався не тільки щодо рішення рівних за посадою урядовців, а й нижчих за рангом магістратів (але не вищих). Недовгочасність. Ординарні (звичайні) магістрати звичайно обиралися нарік (крім цензорів, яких обирали на п'ять років). Римські політичні діячі вбачали у цьому джерело свободи громадян (libertatis originem). Відповідальність перед народом. Кожен магістрат за діяльність відповідав перед зборами, які його обрали. Це також є свідченням, що магістратів не можна називати чиновниками. Однак вищих магістратів можна було притягнути до відповідальності перед судом Народних зборів тільки після закінчення строку їх повноважень, а середніх і нижчих — і в процесі їх діяльності. Фактично не несли відповідальності цензори і плебейські трибуни. Проти них можна було порушити справу лише в приватному порядку Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994. – С. 269.. Є, однак, відомості, що і їх іноді притягали до відповідальності перед зборами. Часом, зокрема в період пізньої республіки, траплялося засудження магістрату під тиском його політичних противників (так, Ціцерон І ст. до н.е. був вигнаний з Риму за те, що будучи консулом, домігся без суду страти соратників свого противника Катіліни). Безоплатність. За працю магістрати не діставали винагороди. Праця магістрату вважалася почесною, тому ганебним вважали брати гроші за службу батьківщині. У багатьох випадках самим магістратам доводилось зазнавати чималих витрат, зокрема на виборчу кампанію, офіційні й неофіційні прийоми, оснащення війська тощо. Тому обіймати ці посади могли переважно тільки люди заможні. Водночас магістратура була й джерелом різних прибутків, часом і збагачення (наприклад, у випадку успішних походів). Влада магістратів характеризувалася поняттями potestas та ітре-rium. Potestas — це загальне поняття влади. Нею були наділені всі магістрати. Imperium — вища, верховна влада, якою були наділені тільки вищі магістрати. Отже, за обсягом повноважень магістратів можна поділити на дві групи — наділених imperium (magistratus cum imperio) і магістратів, не наділених нею (magistratus sine imperio). Поняття imperium охоплювало у Римі такі повноваження: 1) вища військова влада (право командувати військом, право укладати перемир'я); 2) право скликати сенат і Народні збори та голосувати на їхніх засіданнях; 3) право управляти суспільством, вирішувати спірні справи і проблеми, чинити суд, накладати покарання аж до смертної кари (в окремих випадках такі вироки могли бути оскаржені до Народних зборів); 4) право видавати загальнообов'язкові нормативні акти, які могли навіть доповнювати чи уточнювати закони, прийняті Народними зборами; 5) право здійснювати певні релігійні функції, обряди (ауспіції). Середні та нижчі магістрати, наділені potestas, мали право: а) накладати штрафи на громадян за різні проступки і порушення, у тому числі за невиконання їхніх розпоряджень; б) видавати обов'язкові до виконання розпорядження. Вища влада мала межі й залежала від того, де діяв магістрат: якщо у межах міста і території не більше милі навколо його стін (imperium domi), то влада магістрату була обмежена, і його дії можна було оскаржити (до сенату або Народних зборів); якщо ж магістрат діяв за межами міста (у воєнному поході) — imperium militiae, то влада його була необмеженою, рішення оскарженню не підлягали. Магістрати були наділені правом у випадку невиконання їхніх розпоряджень вдатися до примусу: затримувати порушників, віддавати їх до суду, накладати'штраф або арешт на їхнє майно. Під тиском плебеїв штрафи обмежили певним розміром Тищик Б.Й. Історія держави і права країн стародавнього світу: Навч. посіб. – Львів: Світ, 2001. – С. 254.. Кожен з вищих магістратів мав допоміжний апарат урядовців, яких підбирав собі сам і які були на утриманні держави. Це рада при магістраті (consilium), канцелярія, куди входили секретарі, писарі (scribae), ліктори (воїни-охоронці, котрі носили на плечі пучок пруття з встромленою в нього секирою — fasces — фаски), глашатаї, посильні тощо. Кожен, хто бажав висунути свою кандидатуру на посаду того чи іншого магістрата, повинен був заздалегідь повідомити про це діючого магістрате, який мав право скликати Народні збори. Назвавшись кандидатом, він одягав білу тогу (candidatus — людина, одягнута у білу тогу) і міг проводити передвиборчу кампанію — виступати перед народом та ін. У ході виборів кандидатів могли підтримувати різні політичні групи, товариства (упродовж тривалого часу — патриції та плебеї), які вживали всіх дозволених і часто недозволених засобів, щоб обрали саме їхніх кандидатів Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994. – С. 116.. 2. Окремі магістратури 2.1. Ординарні (звичайні) магістратури Консули. Найвищими і найранішими за часом утвореннями були посади двох консулів. Ця магістратура з'явилася відразу після скасування посади рекса — приблизно 510-509 pp. до н.е. Спочатку консулами могли бути тільки патриції, але з 376 р. до н.е. (за законами Ліцінія і Секстія) плебеї домоглися доступу до цієї посади. Консулів обирали на центуріатних зборах і вони наділялися верховною владою (imperium). їм належала вся повнота адміністративної влади, у тому числі право на присудження будь-яких покарань, аж до смертної кари. Якщо в Римі їхня влада ще обмежувалась Народними зборами і сенатом, то поза Римом вона була необмеженою. Консули мали великі повноваження і у військовій сфері, їм належало верховне командування військом — кожен консул мав свою армію. Отже, консули оголошували набір громадян у дві консульські армії, призначали всіх командирів, здійснювали правосуддя, розпоряджалися військовою здобиччю, мали право укладати перемир'я з ворогами. Консулів усюди супроводжували ліктори (12 осіб), з їхньою появою всі громадяни повинні були вставати.. Претори. У відповідь на здобуття плебеями однієї з двох консульських посад патриції у 366 р. до н.е. домоглися створення посад двох преторів — заступників консулів, які обиралися на центуріатних зборах з патриціїв. Щоправда, патриції недовго тішилися успіхом, бо з 337 р. до н.е. ця магістратура стала доступна й плебеям. Оскільки консули здебільшого перебували поза Римом (на війні), то претори повинні були виконувати всі їхні обов'язки і тому вони також наділялися imperium. Головним обов'язком преторів була так звана custodia urbis — охорона порядку в місті. Звідси випливала їхня кримінальна і цивільна юрисдикція, яка згодом стала основною компетенцією преторів. З 242 р. до н.е. один з них розглядав судові позови і спори римських громадян, інший, так званий praetor peregrini, — позови і справи іноземців та інших осіб, що не були римськими громадянами. Володіючи правом вищої влади, претори вирішували справи, навіть якщо не було відповідного закону чи всупереч нормам існуючого, але застарілого права. Цим пояснюється та велика роль, яку відіграли претори в розвитку римського права. Незважаючи на часто архаїчні, застарілі квіритські закони, посилаючись на свою imperium, вони розглядали справи і виносили рішення, які були більш доцільними, справедливими, зрозумілими людям і відповідали вимогам часу. Претори мали право (це траплялося, якщо був хворий або помирав консул) командувати військом, скликати Народні збори, сенат та ін. Кожного претора звичайно супроводжувало шість лікторів, а під час здійснення судочинства — два. З розширенням території Римської держави і збільшенням населення кількість преторів зросла до восьми осіб. Цензори. З 443 р. до н.е. за ініціативою патриціїв і з їхнього середовища центуріатні збори почали обирати двох цензорів. З 351 р. до н.е. доступ до цієї посади відкрили і плебеям. Законом Публія Філона (339 р. до н.е.) встановлено, що один з цензорів має бути плебеєм. Цензорів обирали на п'ять років, оскільки сенат також переобирався кожних п'ять років. До обов'язків цензорів входило: 1) визначення майнового стану громадян і розподіл 'їх за розрядами, центуріями і трибами; 2) складання списку сенаторів (згідно зі законом Овінія 312 р. до н.е.). Цензори мали право викреслювати з цього списку всіх тих, хто був, на їхню думку, не гідний цієї посади, і вписувати інших. Так само вони могли викреслювати з розрядів і триб тих громадян, хто втратив потрібне для цензу майно або чимось себе скомпрометував (з цим пов'язувалась втрата політичних прав), а натомість могли вписувати нових громадян Тищик Б.Й. Історія держави і права країн стародавнього світу: Навч. посіб. – Львів: Світ, 2001. – С. 255-256.. У зв'язку з цими обов'язками виникли й нові функції цензорів, а саме: здійснювати нагляд за поведінкою, моральністю громадян, боротися з розкішшю, марнотратством (видавали, наприклад, едикти проти розкоші, встановлювали опіку над марнотратниками). Цензори також брали участь у фінансовому управлінні державою, завідували державним майном, здавали на відкуп збір податків і орендної плати з громадських земель, керували будівництвом громадських споруд Хрестоматия по истории Древнего Рима /Под ред. С.Л.Утченко. М., 1962. – С. 159.. Рішення цензорів не могли бути опротестовані народними трибунами, хоч влада їх визначалася тільки як potestas, тобто вони не мали imperium — необмеженої влади. На ці посади обирали видатних громадян, дуже часто з тих осіб, хто раніше обіймав консульську посаду. Трибуни (плебейські або народні). Ця магістратура мала особливе значення. Вона виникла в процесі революційної боротьби плебеїв з патриціями як певний результат — здобуток плебеїв (близько 494 р. до н.е.). Народні трибуни були з середовища плебеїв. Основне їх завдання — завжди і всюди захищати економічні, політичні та особисті права плебеїв. Обирали щорічно двох, потім п'ятьох (з 471 р. до н.е.), а згодом десятьох (з 457 р. до н.е.) трибунів на зборах плебеїв у трибах. Особа трибуна вважалася недоторканою. Трибуни дістали право контролювати дії всіх магістратів (крім диктатора і цензорів) та сенату (jus intercessionis). їхнє veto скасовувало розпорядження магістратів, рішення сенату і навіть пропозиції, які виносились на розгляд Народних зборів. Вони скликали плебейські трибутні збори і головували на них. У подальшому трибуни домоглися права вносити законодавчі пропозиції у Народні збори, почали виступати з обвинуваченнями колишніх магістратів у зловживаннях чи порушенні законів та звичаїв, домоглися доступу в сенат, засідання якого фактично були закритими, і навіть набули права скликати засідання сенату. Отож, повноваження трибунів були достатньо широкими. Проте їх компетенція не простягалася за межі міста. Це дещо полегшувало ускладнення, які виникали через їхнє постійне втручання в усі сфери життя суспільства, іноді й пряме зловживання владою чи зведення особистих та політичних рахунків зі супротивниками, що часто дезоргані-зовувало державно-політичне життя країни. Адже вони були численні й мали майже необмежене право veto. Едили. Належали до магістратів середнього рангу. Прийнято вважати, що у тому ж 494 р. до н.е., коли була започаткована посада плебейських трибунів, встановлено й магістратуру 'їхніх помічників — плебейських едилів. Плебейські трибутні збори щорічно обирали двох едилів. Місцем їх перебування був храм найшанованішої плебеями богині Цецери. Там зберігався і громадський скарб плебеїв, їхній архів, святощі. Патриції не поступилися і в цьому випадку. З 366 р. до н.е. у трибутних (але не плебейських) зборах почали обирати ще двох так званих курульних едилів, які були патриціями, їх вважали дещо вищими за рангом, ніж плебейських едилів, оскільки під час вирішення справ вони користувалися правом сидіти у так званому курульному кріслі, що було привілеєм вищих магістратів. З часом різниця між плебейськими і патриціанськими едилами стерлась. Усі четверо створили єдину колегію. До їхніх обов'язків входили: нагляд за порядком у місті, протипожежним, санітарним станом, керівництво поліцейською та пожежною службами. Вони повинні були піклуватися забезпеченням міста продовольством, паливом, наглядати за дотриманням правил торгівлі на ринках, за правильністю мір і ваги, відали влаштуванням масових ігор, видовищ, на організацію яких нерідко витрачали значні власні кошти История Древнего Рима /Сост. К.В.Панееин. СПб., 1998. – С. 201-204.. Це сприяло їхній популярності, відкривало доступ до вищих посад, хоча посідати такі магістратури могли переважно люди заможні. У зв'язку з широкою сферою діяльності едилів з часом у них з'явилася й своя юрисдикція (підсудність): цивільна, у торговельних справах та кримінальна — з різних порушень громадського порядку. Тому, вступаючи на посаду, едили, як і претори,в своїх едиктах оголошували засади своєї майбутньої судової діяльності. Квестори. Спочатку вони призначалися консулами і були їхніми службовцями — помічниками без чітко визначеної компетенції. Найчастіше консули доручали їм проведення попереднього слідства. З переходом розгляду судових справ до преторів ця функція квесторів відпадала Історія Стародавнього світу /За ред. Ю.С.Крушкол. К., 1976. – С. 291. З 447 р. до н.е. трибутні збори почали обирати чотирьох квесторів. Це були магістрати середнього рангу, наділені potestas. З 409 р. до н.е. ця посада стала доступною для плебеїв. Квестори відали державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями державного архіву, супроводжували в поході консулів і відали військовою скарбницею, розподілом і продажем воєнної здобичі. 2.2. Есктраординарна (надзвичайна) магістратура Диктатор. До цієї магістратури вдавалися за надзвичайних обставин: під час значної військової загрози або великих внутрішніх заворушень. Час виникнення посади диктатора невідомий. Очевидно, римляни запозичили її від сусідів. Відомо, що в давні часи диктатори очолювали деякі міста-об-щини (Альбу, Арицій, Цере); диктатор стояв на чолі Латинського союзу. Перші римські диктатори очолювали союзне військо. Диктатора призначали консули за пропозицією сенату (якщо у Римі на той час перебував тільки один консул, то він один і призначав). Кандидатуру на диктатора звичайно підбирав сенат, зазвичай з колишніх консулів. У Народних зборах ця кандидатура не обговорювалась (хіба що в сенаті) і ними не обиралась. Призначали диктаторів спочатку тільки з патриціїв. Першого диктатора з плебеїв призначено в 356 р. до н.е. Диктатор призначався строком на шість місяців. Якщо висунуте завдання він виконував швидше, то відразу складав свої повноваження. Диктатора ще називали magister populi. Собі на допомогу він призначав так званого начальника кінноти. Впродовж терміну диктатури диктатору підпорядковувались усі магістрати, які не припиняли діяльності, військо, всі громадяни; можна було не скликати Народні збори, сенат. Отже, диктатору належала вся повнота військової та адміністративної (однак не законодавчої) влади. Вона називалася imperium summum. Ніяке veto, у тому числі плебейських трибунів, на нього не поширювалося. На знак виняткової влади диктатора супроводжувало 24 ліктори. Десь з V ст. до н.е. по 215 р. до н.е. диктаторів призначали дуже часто. Потім у зв'язку зі зміцненням влади сенату ця магістратура вийшла з ужитку. Проте наприкінці існування Республіки, в період виникнення громадянських воєн, знову частішають випадки призначення диктаторів, причому на значно триваліший або навіть невизначений строк. Таку владу здобули, наприклад, Сулла у 84 р. до н.е., Цезар в 48 р. до н.е., а у 45 р. до н.е. Цезаря наділили диктаторськими повноваженнями нежиттєво. Це були перші кроки переходу до імперії История государства и права зарубежных стран /Под ред. проф. О.А.Жидкова и проф. Н.А.Крашенинниковой: У 2 ч. М., 1997. – С. 304. Начальник кінноти — це ще один екстраординарний магістрат. Називався він ще magister eguitum. Влади imperium не мав, а лише potestas. Як уже зазначалося, його призначав диктатор на час своєї діяльності, він був помічником, заступником диктатора у військових та адміністративних справах. Veto магістратів на нього теж не поширювалося. Як начальника кінноти, так і самого диктатора можна було притягнути до відповідальності перед Народними зборами, однак тільки після припинення ними своїх повноважень, тобто припинення діяльності як магістратів. Використана література Графский В.Г. Всеобщая история права и государства. М., 2000. Дронікое В.К. Римське приватне право. К., 1961. Історія Стародавнього світу /За ред. Ю.С.Крушкол. К., 1976. История государства и права зарубежных стран /Под общей ред. проф. П.Н.Га-лакзй: В 2 т. М., 1963. Т. 1. История государства и права зарубежных стран /Под ред. проф. О.А.Жидкова и проф. Н.А.Крашенинниковой: У 2 ч. М., 1997.4.1. История Древнего Рима /Под ред. В.И.Кузищина. М., 1981. История Древнего Рима /Сост. К.В.Панееин. СПб., 1998. Макарчук B.C. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 2000. Окіншевич Лев. Вступ до науки про право і державу. Мюнхен, 1987. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права. Львів, 2000. Підопригора О.А. Основи Римського приватного права. Львів, 1995. Рабовладельческое и феодальное государство и право стран Азии и Африки /Под ред. проф. А.И.Рогожина и проф. Н.Н.Страхова. Харьков, 1981. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. Харків, 1999. Тит Ливии. История Рима от основания города: В 3 т. М., 1989-1993. Т.1-3. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн стародавнього світу: Навч. посіб. – Львів: Світ, 2001. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: У 2 т. /За ред. чл.-кор. АПН України В.Д.Гончаренка. К., 1998. Хрестоматия по истории Древнего Рима /Под ред. С.Л.Утченко. М., 1962. Хрестоматия по истории государства и права зарубежых стран /Под ред. З.М. Черниловского. М., 1984. Черниловский З.М. История государства и права зарубежных стран. М., 1995. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. К., 1995.
1 2 3 4 5 Категория: Право \| Добавил: Aspirant (22.05.2014)
Просмотров: 554 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: